«Наша Парафія»

Святкування 100-ліття з дня виходу у світ Святого Письма українською мовою є визначною подією в церковному і культурному житті Украї­ни. Воно об’єднало православних, католиків і протестантів, бо всі ми вважаємо, що духовні цінності є міцною основою національної культу­ри і державності. Щиро дякуємо Київському міському голові Олександру Омельченку за сприяння у проведенні ювілею української Біблії та її перевиданні до 2000-ліття Різдва Христового. Заслуговує на подяку й Українське біблійне то­вариство, яке також перевидало так звану Кулішеву Біблію до сьогоднішнього ювілею.

Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький, подвижники цієї святої справи « перекладу на українську мову Святого Письма, у складних історичних умовах своєю невтомною працею об’єднали Захід і Схід України і цим за­свідчили, що українці — один народ. Вони були переконані, що народ, який має Біблію рідною мовою, не може бути знищений; мова, якою пе­рекладено Слово Боже, — безсмертна. Сьогодні Україна вшановує трьох своїх видатних синів, їхня праця є продовженням трудів святих братів — рівноапостольних Кирила і Мефодія, учителів слов’янських, які довели християнському світу, що кожен народ має право читати Боже Слово і підправляти богослужіння рідною мовою.

Святе Письмо, або Біблія, — це книга Божа. Вона унікальна за ступенем свого розповсю­дження серед усіх народів. Це — наймогутніша книга у світі за своєю силою і впливом на життя людей вусі часи. Біблія — єдина книга, яка не вми­рає. Усі інші книги, якими б вони не були цікави­ми і корисними, — порівняно короткочасні.

Більшість із них з’являються і зникають, а Біблія — це книга на всі часи.

Інші книги призначені для певних кіл су­спільства — для людей, які займаються наукою чи мистецтвом, літературою чи історією. Біблія ж призначена для всього людства і для кожної лю­дини зокрема. Інші книги з плином віків втрача­ють свою силу, і майже все, що є в них корисного, поглинається часом. Біблія ж — книга невичерп­на. Джерело її настільки глибоке, що чим більше ми з нього черпаємо, тим більший знаходимо в ньому скарб. Інші книги мають недоліки і вади, які треба відкидати. Біблія — це книга, в якій немає помилок, тому що Бог, Який відкрив нам те, що потрібно для спасіння і життя вічного, не поми­ляється. Біблія містить у собі істину. Бог є істина, як про це сказав сам Господь наш Ісус Христос: «Я є путь, і істина, і життя…» (Ін. 14, 6). Біблія напи­сана пророками Божими і святими апостолами за натхненням Святого Духа, тому ця книга — богонатхненна. Пізнання природи і її законів відкри­ває нам буття, могутність, благість і премудрість Бога, а Біблія відкриває нам Творця. Сам Бог від­криває Себе людині настільки, наскільки Він хоче і наскільки людина може вмістити Його в собі.

Сердечно вітаю урочисте зібрання від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка прагне до об’єднання українсь­кого православ’я в єдину Помісну Українську Православну Церкву, і щиро бажаю, щоб право­славні, католики і протестанти разом сприяли відродженню духовності в нашому суспільстві на засадах християнської моралі. І нехай нам у цьо­му допомагає Господь.

14 грудня Київський Патріархат святкував день тезоіменитства свого Предстоятеля — Святійшого Патріарха Філарета. Відповідаючи на привітання. Святійший Патрі­арх Київський і всієї Руси-України Філарет сказав:

Насамперед я хотів би подякувати всім пре­освященним архієреям за те, що цього дня вони приїхали для того, щоб разом помолитися Госпо­ду нашому Ісусу Христу. Особливо дякую Вам, вла­дико Варлааме, за тепле і змістовне привітання.

Потрібно зазначити, що успіхи, яких за три­надцять років свого існування досяг Київський Патріархат, є свідченням благословення Божо­го над нашою Церквою. Ми добре знаємо, через які випробування пройшла наша Церква за ці роки. Якби з нами не було нашого Пастиреначальника Христа, Який є Главою Церкви, якби не благодать Божа, дію якої в нашій Церкві чомусь дехто заперечує, то нічого подібного до того, чим є наша Церква сьогодні, ми б не мали. Ми б не мали такого єпископату, який сьогодні зібрався в такій кількості на богослужіння в цьому храмі; ми б не мали такого численного духовенства, який наповнює всі парафії (а їх близько чотирь­ох тисяч по всій Україні); а особливо потрібно відзначити те, що ми б не мали такої великої па­стви в Україні, яка, об’єктивно кажучи, є найбіль­шою за кількістю вірних.

Усі ці зовнішні вияви є свідченням дії благо­даті Святого Духа. Нам постійно докоряють, ніби­то наша Церква неканонічна, нібито ми порушує­мо церковні канони. Такі звинувачення розрахо­вані на те, щоб засліпити очі довірливих людей, які не знають, у чому полягає сутність канонів. Насправді ж та Церква, яка бореться проти нас, наполягає тільки на одному каноні — повернути­ся в московське духовне ярмо і виконувати її волю. За 300 з лишком років Українська Церква під омофором московських ієрархів втратила дуже багато, тому ми маємо всі канонічні, істо­ричні та духовні підстави для того, щоб розбу­довувати в незалежній Українській державі помісну Церкву так само, як це зробили інші наро­ди. А наші супротивники нехай не говорять на біле — «чорне». Ми прямуємо тією дорогою, яку накреслив Господь, а там, де Бог, там не може протистояти ніяка сила. У цьому повинні бути впевненими і єпископат, і духовенство, і віруючі.

Боротьба проти Київського Патріархату ве­деться не задля відродження духовності після 70-літнього атеїстичного полону, не задля благоче­стя, а задля отримання влади над Україною та душами українців. Наші супротивники бажають нашого нового духовного поневолення, а ми не хочемо йти в нове духовне ярмо. Ми хочемо в нашій незалежній Українській державі відроджу­вати духовність, традиції, культуру. Ми все це маємо.

Ви подивіться, з якою увагою український народ зустрів вихід книги «Закон Божий». Чому такий великий попит по всій Україні? Якби укра­їнське серце не тягнулося до Бога, до доброчес­ного життя, до милосердя, — навіщо йому цей Закон. Але ми бачимо, що українська душа тяг­неться до Бога, вона хоче знати Закон Божий і керуватися ним у своєму житті. Ми, дорогі браття і сестри, для того, щоб дійсно духовність відроджувалася, щоб стояти перед Богом і йти Його шляхами, повинні знати Його шляхи, бо всі ті біди, які насуваються на українське правосла­в’я з боку тоталітарних сект, є наслідком того, що воно розділене. Ні діти, ні молодь, ні навіть дорослі не знають православного віровчення і моралі. Ми терпимо ці біди від нашого незнан­ня, а «Закон Божий» дає духовну зброю в бо­ротьбі за православ’я, за високу православну духовність. Тому ця зброя багато кого лякає, бо це є меч духовний, який може перемогти всі ці негаразди не тільки на моральному рівні, але й у державі та суспільстві.

Держава і суспільство насамперед повинні підпорядковуватися моральним законам. Держа­на, яка не спирається на моральні закони, — недовговічна, бо не має міцного підґрунтя і побудова­на на піску, а з Євангелія ви знаєте слова Христа Спасителя про дім, побудований на піску, — поду­ють вітри, і він розсиплеться, а потрібно будувати на камені. Відтак і державу потрібно будувати на міцних моральних засадах, тоді ми будемо йти Божим шляхом, а не кривими дорогами.

Сьогоднішнє богослужіння ми відправили в день пам’яті святого праведного Філарета Милостивого, який справді протягом тисячоліття є світильником милосердя, що освітлює дорогу кожній благочестивій людині, бо таку любов до людей, яка була у святого праведного Філарета Милостивого, навряд чи хто з нас має. Він своїм життям вказує нам шлях.

Сьогодні ми живемо в такому суспільстві, у якому люди потребують милосердя, людяного ставлення, допомоги, і ми, дорогі браття і сест­ри, повинні допомагати одне одному в нашому житті. Тоді ніякі ворожі сили не подолають нас, бо любов сильніша за смерть. І якщо матимемо любов у своєму серці, яка була у Філарета Мило­стивого, то ми приречені на перемогу, як він, віддавши все своє майно, вірив, що Господь по­шле йому більше. Ця його віра Авраамова, що Господь може послати навіть більше, примушу­вала його віддавати останнє — і він став родичем Візантійського імператора, мав пошану й багат­ство, але найбільшим його багатством було те, яке він мав у серці, у душі.

Ось той шлях, яким повинна йти наша Цер­ква; ним ми маємо прямувати і не турбуватися про те, чи про нас говорять добре чи погане, бо Христос сказав: «Горе вам, як усі люди говори­тимуть про вас добре». Зверніть увагу, що це говорить Бог. Він знав те, що християнина за його віру і благочестя будуть ганьбити, зневажати, гнати, а Бог попри все це каже: «Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах». Отож, дорогі владики, отці, браття і сестри, не­хай Господь нам посилає ту віру, яку мав пра­ведний Філарет Милостивий, ту любов до людей, яка жила в його серці, і ми не будемо зважати на те, що говорять про нас чи нашу Церкву — аби Бог був з нами. А люди можуть виступати і про­ти Церкви, і проти нас.

Я бажаю, дорогі браття і сестри, щоб Гос­подь дарував вам добре здоров’я, мир і любов у серце, а головне, — щоб Він привів нас цим шля­хом до вічного життя.

Амінь.

Насамперед я хочу подякувати всім вам за те, що ви прийшли цього різдвяного вечора в собор рівноапостольного великого князя Воло­димира скласти різдвяні привітання. Я дякую Вам, владико, за ваше змістовне привітання і в цьому бачу зростання нашої Духовної академії.

Святкуючи Різдво Христове, ми не завжди повністю розуміємо його значення для нашого земного життя, для сьогодення, для життя кож­ної людини. Ми інколи вважаємо, що земне життя людини, її благополуччя, здоров’я, наше май­бутнє і майбутнє України залежить тільки від нас. Різдво ж Христове свідчить про те, що не все за­лежить від нас. Для того, щоб визволити людину від того, що ми з вами всі терпимо в цьому житті — неправди, нелюбові, руйнації сім’ї, недоїдання та інших всіляких бід, — для цього у віфлєємському вертепі народився Христос, бо Він як Бог може подолати все це.

Заради спасіння людини Він принизив Себе до такої міри, що наш людський розум навіть не може збагнути глибини цього приниження. Для чого Богові було потрібно так Себе принижува­ти? Для того, щоб виявити безмежну глибину любові до Свого творіння. І якщо Він нас так лю­бить, що принизив Себе до розп’яття на хресті, то невже Він не захистить нас, не захистить нашу Церкву, яка благає Його за кожним богослужін­ням, просячи Його милості й допомоги? Невже Він не почує наші молитви, коли ми просимо за себе, прощення своїх гріхів? Якщо Господь при­йшов спасти людину від гріха, то чи не простить Він грішника і грішницю, які звертаються до Ньо­го з молитвою? І почує, і простить, і захистить.

У своїх молитвах ми благаємо Бога не тільки за себе, а й за нашу державу, за наш народ, який потребує Божої допомоги. І невже Господь, Який дарував нам незалежну державу, не допоможе цій державі піднятися з колін і стати на ноги, щоб люди відчули свободу, добробут і насолоджува­лися земним життям. Якщо, кажучи: «Віра твоя спасла тебе!» — Він зцілював грішних людей, то невже в наш час існує інший Бог або Його тепер немає? Є Бог, і це Той Самий Бог, Який народився, був розп’ятий і воскрес із мертвих. Він і сьогодні діє так, як діяв протягом усієї історії людства.

Тому ніхто з вас не повинен думати, що Бог залишив Своє творіння і не піклується про ньо­го. Господь сказав, що «якщо навіть мати забуде своє дитя, щоб не помилувати його, то Я не забуду тебе». Ми повинні завжди пам’ятати, що Бог знаходиться поруч із нами, що Він не тільки на небесах у славі — Він поруч з кожним із нас.

Якщо це не так, то для чого ми молимося і, якщо з нами поруч немає Бога, до кого ми звер­таємося? Коли ви стоїте перед іконою у храмі чи у своїй кімнаті і звертаєтеся до Бога з молитвою, ви вірите в те, що Він поруч з вами чи ні? Вірите, бо, якби не вірили, — не молилися б. Тому для християнина в цьому житті немає нічого страш­ного. Які б життєві бурі не піднімалися, ми має­мо доброго Керманича-Христа Спасителя, Який не тільки втихомирив бурю на морі і спас пото­паючого Петра — Він втихомирює бурю серед народів і в народах, Він втихомирює бурю і в сім’ї, і в суспільстві.

Тому, святкуючи Різдво Христове, ми повин­ні насамперед дякувати нашому Спасителю Гос­поду Ісусу Христу, що Він народився у вертепі, дякувати за те, що Він чує наші молитви, прощає наші гріхи, дає здоров’я, дає бачити цей світ і насолоджуватися життям. Нехай Господь наш Ісус Христос, Який прийшов заради нашого спа­сіння, дає нам сили впевнено і твердо йти дорогою цього життя до життя вічного.

Амінь!

Христос народився!

Від усієї душі й від щирого серця дякую всім вам за теплі привітання з нагоди мого 75-ліття, за добрі й обнадійливі побажання.

Коли я згадую й аналізую свій життєвий шлях, чітко усвідомлюю, що все добре, хоч тро­хи значне, зроблене мною, належить не мені, а Богові, Який діє в людині силою благодаті Свя­того Духа; а все немічне і гріховне належить мені. Я не раз переживав величезну скорботу, коли здавалося, що Бог відступив від мене; тоді я зга­дував святого Іова Багатостраждального і Само­го Христа Спасителя і думав: якщо Спаситель, будучи Богом, Творцем всесвіту, принизив Себе до того, що став Людиною і перетерпів невимовні страждання, то що значать мої страждання — грішної людини. Були й моменти невимовної радості та любові до людей і всього світу, коли я літав, мов на крилах. Але зі свого життєвого дос­віду я повинен сказати, що віра в Бога і відданість Йому дає таку духовну силу, яка здатна перебо­роти все. Я переконаний, що Божественна бла­годать діє в кожній Істинно віруючій людині.

Земне життя, яким би воно не було — дов­гим чи коротким, щасливим чи скорботним, — має свій кінець. Без Бога і вічності воно не має жод­ного сенсу. Якщо існує людина, у якій горить любов, повинен Існувати Бог — джерело любові; якщо матеріальний світ незнищенний, повинно бути вічне життя.

Церква була заснована Ісусом Христом, щоб готувати людей до вічного життя. Вона поклика­на духовно відроджувати грішників, підтримува­ти високий моральний рівень людей, бути світлом для світу і сіллю землі.

Останнім часом ми спостерігаємо деяке моральне падіння у християнському середовищі, відступ від високих християнських ідеалів, від віри та любові. І це не тому, що Церква переста­ла бути святою, не тому, що Євангеліє Христове втратило свою силу.

Причина полягає в тому, що ми ходимо в темряві: не тому, що немає світла, а тому, що ми заплющуємо очі. Ми скаржимося на відсутність справедливості, а самі топчемо правду Божу в багні різноманітних пристрастей. Руйнуються сім’ї, результатом чого є скорочення кількості населення. Виникає небезпека вимирання цілих народів.

Але, незважаючи на таке моральне падін­ня, є надія на духовне відродження. Сьогодні тут зібралася еліта нашого суспільства, яку турбу­ють проблеми духовності, майбутнє нашої мо­лодої Української держави і відродженої Церк­ви. Ми радіємо з того, що сьогодні Церква, хоч і відокремлена від держави, але не відокремлена від суспільства. Українська інтелігенція, все наше суспільство намагається будувати демократич­ну правову державу разом із Церквою. Віднов­люються національні святині, побудовано тисячі нових храмів, до яких приходить багато молоді і дітей. Усе це є доброю ознакою духовного відродження нації. Нас особливо радує великий інтерес до «Закону Божого», який наша Церква видала 150-тисячним тиражем і безоплатно роз­повсюджує по всій Україні під гаслом «Закон Божий «- у кожну оселю». Ми будемо продов­жувати видавати і розповсюджувати цю важли­ву для школи і сім’ї книгу.

Сьогодні кожен, хто дбає про Українську дер­жаву, впевнений утому, що в нашій країні повин­на бути єдина Помісна Українська (Православна Церква. Наше переконання ґрунтується на істо­ричному досвіді: у кожній державі з православною традицією існує незалежна Православна Церква. Процес становлення своєї помісної Православної Церкви пройшли всі країни, у тому числі й Росія. Російська Церква побила рекорд невизнання се­ред усіх помісних православних Церков: її не виз­навали автокефальною, або, як часто кажуть те­пер, «канонічною», аж 141 рік. Українська держава не є винятком із загального правила. Тому ніхто не має морального права закидати нам тимчасового невизнання нашої Церкви автокефальною. Прийде час — і тоді визнають усі.

А поки що перед українським православ’ям стоїть проблема об’єднання. Хто з ким повинен об’єднуватися: Українська Православна Церква Київського Патріархату з УПЦ Московського Патріархату? Чи, навпаки, УПЦ Московського Пат­ріархату з Київським Патріархатом? Якщо припустити, що УПЦ Київського Патріархату піде на об’єднання з Московським Патріархатом, чого Москва дуже бажає, то це означає, що не тільки ніколи не буде помісної, тобто незалежної, Ук­раїнської Церкви, але й Україна знову може втра­тити свою державність. Тому вихід може бути тільки один: УПЦ Московського Патріархату по­винна об’єднуватися з Київським Патріархатом.

Чи піде УПЦ Московського Патріархату на об’єднання з Київським Патріархатом? Виходячи із сьогоднішньої ситуації, треба відверто сказати: ні! Церква Московського Патріархату не може самостійно прийняти таке рішення, хоча вона і називає себе «самостійною і незалежною». А Мос­ковський Патріархат не погодиться на відок­ремлення від нього Української Церкви, виходячи із політичних інтересів. Ми добре знаємо, що Ро­сія хоче всіляко посилити свій вплив на Україну.

Але все це — наші людські міркування. Ми не знаємо думок Божих. Прикладом може служити розпад Радянського Союзу. Керівники Кремля не планували такого розвитку подій, але Бог розсу­див інакше — і Радянського Союзу не стало. По­дібне може відбутися і стосовно Церкви.

Ми повинні усвідомлювати, що в Українській державі є Помісна Українська Православна Цер­ква. Це — УПЦ Київського Патріархату. Вона не тільки стала потужною Церквою в Україні, але з року в рік набирається сили і зростає. Зростає, але поволі. Чому поволі? Тому, що наша влада часто не тільки не сприяє зростанню помісної Православної Церкви, а, навпаки, гальмує цей процес, хоч усім відомо, що наш Президент не­одноразово заявляв, що в Україні повинна бути єдина Помісна Українська Православна Церква.

Влада стверджує, що на сьогодні УПЦ Мос­ковського Патріархату за кількістю парафій ста­новить більшість. Київський Патріархат за кіль­кістю парафій є другою в Україні Церквою, трохи меншою за Московський Патріархат. Але за кількістю прихильників, згідно з опитуваннями українських, європейських і російських соціоло­гічних служб, Київський Патріархат майже вдвічі більший за Московський. А влада все-таки вва­жає, що Московський Патріархат становить більшість, а Київський — меншість.

І ось наша влада ставить запитання: кому вона повинна сприяти — більшості чи меншості? Більше того, вона ставить і друге запитання: а чи повинна вона сприяти тому, щоб меншість стала більшістю? Іншими словами, чи повинна влада сприяти тому, щоб Київський Патріархат став більшістю, а Московський — меншістю? Відповідь — ні! Виходить, що на словах — Українській державі потрібна своя помісна Церк­ва, а на ділі — підтримується чужа Церква, Церк­ва іншої держави.

Яка позиція стосовно Української Православ­ної Церкви Вселенської Патріархії? Діаметрально протилежна позиції Московської Патріархії. Все­ленський Патріарх вважає, що Українська Церква повинна бути автокефальною, тобто незалежною. Переговори, які почалися у 2000 році за участю Київського Патріархату й УАПЦ, через неприми­ренне ставлення Московської Патріархії перетво­рилися на переговори між Константинополем і Москвою і зайшли в глухий кут. На сьогодні Все­ленська Патріархія має великі проблеми з Елладською Церквою, і тому їй не до проблем укра­їнських Церков, коли свої — ближчі і болючіші. Московська Патріархія намагається використати цю ситуацію на свою користь.

Ми переконані, що Бог благословив бути Україні незалежною державою. Якщо це не так, то наші душа і серце звертаються до Бога: Гос­поди, Боже, навіщо Ти дарував нам незалеж­ність?! Невже тільки для того, щоб через деякий час нам, українцям, знову повертатися у духов­ну, економічну і політичну неволю? Ми не віри­мо в це! Ми знаємо, що слово Бога незмінне і сила Його нездоланна. Тому ніякі ні зовнішні, ні внутрішні ворожі сили не переможуть Божого провидіння. Україна є і назавжди залишиться незалежною державою.

І якими б складними не були політична та економічна ситуації, яким би не було соціальне напруження в Україні, це не зможе змінити вільний і демократичний вибір українського на­роду, який він зробив на референдумі у 1991 році. Україна має могутню українську інтелектуальну еліту, має молоде покоління, яке не знає «єги­петської» неволі, має свою помісну Українську Церкву. Єднанню української інтелігенції і Церк­ви, всього українського суспільства не завадять ніякі супротивні сили. Якими б значними не були сьогоднішні негаразди в Україні, вони не вічні. У цьому гріховному світі все минає. Прийде час — і Україна вийде на широкий європейський простір. Треба мати велике терпіння і тверду волю зміню­вати все на краще.

На завершення я хочу ще раз висловити щиру подяку за те, що ви прийшли привітати мене з ювілеєм — сімдесятип’ятиріччям від дня народження, за ваші добрі побажання.

Нехай милостивий Господь дарує всім нам міцне здоров’я, натхнення у творчій праці, бла­гополуччя в житті і зберігає на многії літа.

Ще в часи Старого Завіту, звертаючись до народу. Господь Бог сказав через пророка Мойсея: «Ось, Я сьогодні запропонував тобі життя і добро, смерть і зло. Якщо будеш слухати заповіді Господа Бога твого… і виконувати заповіді Його… то будеш жити… і благословить тебе Гос­подь Бог твій на землі…» (Втор. 30, 15-16).

Ці слова Господа звернені і до українського народу, бо тепер перед нами стоїть питання ви­бору між добром і злом.

В останні місяці цього року Україна опини­лась у центрі уваги всього світу. Здавалося б, президентські вибори, які відбуваються в кожній цивілізованій країні і проходять спокійно, нічого драматичного не повинні нести. Чому ж вибори Президента України стали такою подією, яка при­вернула до себе увагу всього світу? Тому, що мова йде не стільки про вибори Президента, скільки про вибір між добром і злом, про вибір між демократією і авторитаризмом, між свобо­дою і неволею.

Під час виборів Господь розкрив людям очі і показав нам обличчя добра і обличчя зла. Сьо­годні всі люди бачать виявлення добра і зла. Несправедливі президентські вибори в Україні показали зло у його непривабливому вигляді: це — фальсифікація волевиявлення народу, дез­інформація в засобах масової інформації, зло­вживання владою, залякування, нагнітання стра­ху, неправда, образи людської гідності та інше. Господь дає людям зрозуміти і відчути на собі силу диявола, яка діє через людей. Як колись у давнину Господь Бог попустив сатану спокушувати багатостраждального праведного Іова, так і сьогодні той же Господь Бог показує нам страш­ну силу диявола — через те зло, яке ми відчуває­мо всім своїм єством.

У той же час Господь показав нам і добро. І подивіться, що відбувається на майданах і вулицях Києва та інших міст України. Якщо говорити коротко, тут ми бачимо виявлення християнсь­кої любові, тут діє благодать Божа. Тому люди миролюбної, у них немає агресії. На їхніх облич­чях ви бачите радісні посмішки; вони ввічливі, дискусії проходять толерантно. Молодь актив­но висловлює свою позицію, але поводить себе достойно. Відчувається свобода і демократія. Якщо говорити євангельськими словами, люди відчувають у своєму серці Царство Боже, про яке Христос сказав, що воно знаходиться всередині вас, тобто в серці. Хто був на майданах і вули­цях Києва, той відчув особливу атмосферу ра­дості і силу народу. Це є сила добра, що діє під впливом благодаті Святого Духа.

Показавши таким чином реальне добро і ре­альне зло, Господь Бог звертається до україн­ського народу: «Обери добро, виконуй заповіді — і будеш жити, і буде на тобі Моє благословення на землі».

Ми повинні обрати добро, а не зло; українсь­кий народ повинен обрати свободу і демократію, а не сповзання до авторитаризму і тваринного страху. Треба обирати правду, любов і мир, а не неправду, ненависть і ворожнечу. Християнин, який є таким не за ім’ям, а за способом життя, так само як і кожна чесна людина, обере добро.

Дорогі браття і сестри! Церква закликає всіх до миру, але мир, побудований на неправді, не може бути міцним.

Маючи віру в Господа нашого Ісуса Христа і покладаючи надію на Його всемогутність і мило­сердя, ми повинні бути впевненими, що в Україні переможе добро. Переможе добро і правда, тому що за ними стоїть Бог, а Бог непереможний.

Ми були свідками перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній війні, ми бачили перемогу Церкви над войовничим атеїзмом. На наших очах розпалася тоталітарна система, яку у світі нази­вають імперією зла. Своїм промислом Господь веде і Україну до свободи, демократії і добра. Ми не даремно молимось за те, щоб Господь дарував людям дух розуму і нелицемірну любов до своєї Батьківщини. І хіба ми не бачимо це про­світлення розуму і любов до людей на майданах і вулицях Києва? Народ прокинувся і прагне доб­ра і демократії.

Дорогі браття і сестри! Ви чули в останні дні провокаційні виступи про розділення України. Україну не розділить ніяка ворожа сила, якщо її народ обере добро і любов. Розділяють гріх і зло, а любов і добро завжди єднають. І хіба ви не ба­чите, яку ці дні єднаються люди із Заходу і Сходу України, навіть і тоді, коли мають різні погляди.

Перемоги не можна досягти через комп­роміс добра і зла. Компромісу між добром і злом бути не може. Господь наш Ісус Христос сказав: «Що може бути спільного у світла і темряви, між Христом і веліаром (тобто дияволом)?» Комп­роміс може бути між людьми, бо людина за своєю природою є добром.

Усі ми прагнемо щасливого і мирного жит­тя на землі, але нетреба забувати про вічне. Яким би щасливим не було наше земне життя, однак воно тимчасове. Прийде час, коли кожен із нас покине землю і перейде у вічність. Сенс нашого земного життя полягає в тому, щоб ми тут оби­рали своє майбутнє. А майбутнє вічне життя може бути або блаженним, або страждальним. Все залежить від того, що людина обирає на землі — добро чи зло. Тому Господь Бог сказав: «Ось Я сьогодні запропонував тобі життя і доб­ро, смерть і зло. Якщо будеш слухати Господа Бога твого… І виконувати заповіді Його… то бу­деш жити… і благословить тебе Господь Бог твій на землі…» (Втор. 30,15-16).

Богу нашому слава навіки-віків.

Амінь.

Сьогодні представники різних християнсь­ких Церков, юдейської та мусульманської релігій зібралися на майдані Незалежності, що свідчить про те, що Церква і релігійні діячі разом з наро­дом.

Церква була з народом у найтяжчі часи: і в роки Великої Вітчизняної війни, і в 1991 році, коли народжувалася Українська держава. Церква і сьогодні, коли відроджується українська нація і ук­раїнська демократія, разом з народом. Усі ці місяці і дні випробувань українського народу ми молилися за справедливі президентські вибори, молилися, щоб Господь просвітив людям розум і наповнив їхні серця любов’ю до своєї батьків­щини України. Наша участь у відродженні укра­їнської демократії полягала також і в тому, що ми зверталися до нашої пастви і до всього укра­їнського народу зі зверненнями, у яких засуди­ли фальсифікацію виборів як 31 жовтня, так і 21 листопада.

Ми звернулися до Президента України Ле­оніда Кучми і нагадали йому про його присягу на Конституції України і на Біблії. Ми особливо наголошували на тому, що присяга на Біблії — це не формальність. Це обітниця перед Богом, а з Богом жартувати не можна. Так ми діємо тому, що все те, що відбувалося після президентських виборів, — це порушення християнської моралі; і той, хто клянеться на Біблії, бере на себе обо­в’язки не тільки захищати Конституцію і закони України, а й виконувати Заповіді Божі, які дару­вав Бог через пророка Мойсея всьому людству. Тому ми закликаємо Леоніда Кучму зробити все для того, щоб чесно залишити посаду і передати її всенародно обраному Президенту.

Дорогі браття і сестри! Усе, що відбуваєть­ся на цьому майдані і на вулицях Києва та інших міст України, свідчить про те, що в Україні йде боротьба між добром і злом. Ми бачимо облич­чя зла — це фальсифікація, це неправда, у якій народ України вже не хоче жити. Це — зловжи­вання владою, це — обман, це — підкупи та інші злочини, які засуджуються як нашим українським законодавством, так і Церквою. У той же час ми бачимо вияв християнської любові, і ця любов полягає в тому, що кожен, хто приходить на цей майдан, на вулиці Києва й інших міст України, відчуває тепло християнської любові. Ми свідчи­мо, що це є дія благодаті Святого Духа, яка охоп­лює ваші серця, дає вам терпіння, мужність. І ви повинні знати, дорогі браття і сестри, що Бог не бездіяльний, що Бог завжди був, є і буде на боці добра. Тому ми впевнені, що перемога буде за добром, бо з ним, добром, і з нами є Бог.

Сьогодні ми повинні звернутися до Госпо­да нашого Ісуса Христа з молитвою, тому що Господь один може вивести Україну з тих труд­нощів, у яких ми тепер знаходимося. Господь навчив нас молитися так, і прошу вас повторювати за мною слова Господньої молитви.

Після цього Святійший Патріарх Філарет прочитав молитву «Отче наш», яку за ним повто­рювали сотні тисяч громадян, присутніх на центральній площі Києва.

Нам з вами випало переживати складні, але разом з тим знаменні й доленосні дні в історії нашого народу й нашої Батьківщини. З Божою допомогою громадяни України згуртовано стали на захист своїх конституційних прав, зокрема права на чесні й справедливі президентські ви­бори, демократії. Сили, які стали на бік зла, зло­вживаючи владою, вдаючись до неправди та фальсифікацій, підкупів та насильства намагали­ся перекрутити результати волевиявлення наро­ду і надовго закріпити своє панування. Нашими з вами зусиллями ці наміри були розбиті — ми відстояли не лише нашу свободу, але й неза­лежність і соборність України. У цьому благосло­венному пориві ми стояли за Правду, а тому були разом з Богом, бо Господь Сам про Себе сказав, що Він є Істина. Правда Божа осяяла й повела нас, і в тому пориві ми стали іншими. Ми не тільки здобули надію, але й зміцніли наша віра та лю­бов до України. Ми стали єдиною нацією і єдиним українським народом.

Довгі роки йшов наш народ бездоріжжям, не бачачи мети, втративши віру здобути свободу, відвернувшись від Бога. Пам’ятаймо, що через наші роз’єднаність і зневіру чужинці чинили на нашій землі погроми і масові убивства, нищи­ли також селян та інтелігенцію, не раз влашто­вували голодомори, прагнули знекровити народ, здолати його волю до незалежності. Вершиною цих злочинів став страшний голодомор 1932-1933рр. На тернистому шляху українського на­роду — кров мучеників за віру Христову, руїни храмів, хула на Бога, бідування наших батьків, кров загиблих поетів і народних героїв. На шля­ху, який вів до поневолення, ми чуємо тупіт ко­ней завойовників і яничарів, бачимо тіні зрад­ників, які плазували перед чужими володарями й ідолами.

Сьогодні ласкою Всемогутнього Бога ми здобули право на незалежну Українську держа­ву, право на демократію і свободу, на духовне самовиявлення. Дорожімо цими дарами, вони випали нам, нашим дітям і онукам, але за них боролися наші батьки й прадіди, за них вони розплачувалися кров’ю і життям! Схилімо голови у молитві за них, не зрадьмо пам’яті про них! Шануймо їхні віру в Бога і любов до рідної землі! Простімо їм те, чого вони не зуміли чи не встиг­ни зробити для свободи України.

З волі Божої нам судилося дихати повітрям свободи, визначати долю України. Бог дав нам можливість побачити обличчя зла і обличчя добра. Ми стали свідками перемоги добра над злом. Перемогла християнська любов, бо там, де любов і правда, перебуває Бог. У наших храмах постійно лунала молитва за справедливі прези­дентські вибори, за те, щоб Господь послав лю­дям дух розуму і нелицемірну любов до Украї­ни, простив нам неправди і провини наші. Радіймо з того, що в тій громадянській і христи­янській єдності на майдані Незалежності разом зверталися до Бога з молитвою ієрархи і свяще­ники Української Православної Церкви Київсько­го Патріархату, Української Греко-Католицької Церкви, Римо-Католицької Церкви, протестантсь­ких Церков. Серед них були і молилися і свяще­ники Української Православної Церкви Московсь­кого Патріархату, хоч і всупереч волі своїх ієрархів. Церква на весь голос засвідчила, що вона була і є з народом. Нас вело почуття пас­тирської відповідальності перед своєю паствою, перед усіма співвітчизниками. Разом з нами були представники інших світових релігій: мусуль­манської та юдейської. Велике прагнення укра­їнського народу до правди, свободи і демократії об’єднало людей різних віровизнань і національ­ностей. Наші молитви почув Господь, а помаран­чевий колір нашої свободи побачили в усіх куточках землі. Увесь світ був свідком переродження України: із малознаної країни вона перетворила­ся на відому всьому світу велику державу. Хіба не з волі Божої благодаттю Святого Духа стало­ся це?

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу,
Президенте України!

У цей радісний та урочистий день ми, пред­ставники християнських Церков, зібрались у цьо­му величному і древньому Софійському соборі, який за свою майже тисячолітню історію бачив багато доленосних для України подій, щоб підне­сти подячні молитви до Бога і привітати Вас зі всенародним обранням на найвищу посаду — Президента України.

Сердечно і щиро вітаю Вас від імені Укра­їнської Православної Церкви Київського Патріар­хату з цією знаменною подією. Наша Церква щиро молилася за чесні і справедливі президентські вибори і впевнена, що Господь почув миші смиренні молитви. Церква була з народом у вирішальні дні.

Ми зібралися тут, щоб разом з Вами подякувати Богові за Його милість до українського народу і особливо до Вас. Ви перенесли великі випробування, на що здатна далеко не кожна людина; перенести їх можна було тільки з допомогою Божественної благодаті. Ми віримо, що Господь обрав Вас на велике служіння Україні раніше, ніж український народ обрав Вас Прези­дентом. Ознакою Божого благословення є успіх Помаранчевої революції, яка здивувала людство своєю християнською мораллю і духовністю та зробила Україну відомою у всьому світі держа­вою, яка мирним шляхом перемогла сили зла, показала обличчя добра і твердо стала на шлях свободи і демократії. Тепер ми впевнено може­мо сказати, що з нами Бог. Без волі Божої і допо­моги Бога такі події не відбуваються.

У цей урочистий день, після того як Ви, вель­мишановний Вікторе Андрійовичу, склали при­сягу українському народові і насамперед Богові, коли поклали руку на Біблію, ми запевняємо Вас, що Церква за кожним богослужінням буде по­стійно молитися за Вас і за новий український уряд, щоб Господь дарував Вам добре здоров’я, Соломонову мудрість і козацьку мужність у служінні українському народові. Ми впевнені, що під Вашим керівництвом український народ відчує здобутки демократії і свободи, що духовні цінності будуть мати пріоритет у житті і діяль­ності кожного громадянина України. Христос Спаситель сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам»(Мф. 6, 33), — тобто добробут людей буде його наслідком. Ми закликаємо Боже благословення на Ваші подальші труди і бажаємо, щоб справ­дилася надія народу на краще життя в мирі і справедливості.

Нехай ніяка підступна сила не похитне Вас у жертовному служінні українському народові, а благодать Божа зміцнить і примножить Ваші душевні і тілесні сили. Без надання пріоритету духовним цінностям не можна збудувати міцну державу.

Я ще раз хочу всіх вас привітати із завершен­ням чергового навчального року і разом з вами порадіти з того, що наші духовні школи так щедро поповнюють нашу Українську Православну Церкву Київського Патріархату своїми кадрами.

Як ви знаєте, мені доводиться виступати на радіо і відповідати на різні запитання. І ось се­ред тих запитань було і одне дуже цікаве. Воно має важливе життєве значення: чи діє Бог в історії і в наш час, чи не діє? Саме це запитання свідчить про те, що люди думають, що Бог не діє в історії, не діє в нашому житті. Тому що очі наші затьма­рені, заплющені — і ми не бачимо дій Бога. Тому й виникає запитання: діє чи не діє? Ось коли ви молитесь за здоров’я своїх близьких людей, молитесь у церкві, молитесь вдома, — коли ви мо­литесь, ви вірите в те, що Бог може допомогти, чи не вірите? Якщо ви не вірите, то навіщо моли­тесь? Ви ж самі себе обманюєте, якщо не вірите в те, що Бог може допомогти. А якщо вірите — а ваша молитва свідчить про те, що ви вірите в те, що Бог може допомогти зцілити від тієї чи іншої хвороби близьку вам людину, — то значить ви цим самим підтверджуєте, що Бог діє. А якщо Він діє щодо кожної людини, яка молиться Йому чи не молиться, то невже Бог не діє щодо Своєї Церк­ви, Главою якої Він є? Чи ми думаємо, що Церк­вою керують патріархи, архієреї, духовенство. Ні. Бог керує. Він є Глава. Ви ж на уроках Догматич­ного богослов’я чуєте, що Бог Христос є Главою Церкви, і на запитання, хто є Глава Церкви, ви відповідаєте; Господь наш Ісус Христос. Якщо Він є Глава Церкви, то Він який Глава, хіба номіналь­ний? Чи Він є реальним Главою містичного Тіла Христового? Він є реальним Главою.

Хто вивчає глибоко історію і вникає в цю істо­рію всією душею, той неодмінно співчуває тим подвижникам, мученикам чи святителям у їхньо­му служінні. Іноді в душі виникає така заздрість, свята заздрість, — чому я не жив у ті часи? Я б теж чинив так, як вони чинили. Ось згадаймо навіть наш минулий XX вік, який був дуже багатий на ці всі протиріччя, випробування і славу. Ось ми за­раз читаємо: канонізували таку кількість святи­телів Церкви — і Української, і Російської, і інших Церков на теренах колишнього Радянського Со­юзу — читаємо списки, і вони дуже великі. Але ж що стоїть за цією сухою статистикою?

За цією статистикою стоїть реальне життя, реальна боротьба диявола з Богом, добра і зла, і хто жив у ті часи, тому здавалось, що Бог поки­нув і Свою Церкву, і Свій народ, і духовенство, і монастирі, тому що майже все це було зруйно­вано. Ось скажіть, яку треба мати віру, щоб в умовах цієї тотальної руйнації храмів і людських душ вірити в те, що Бог є, і що Він все бачить, і що Він скаже Своє слово. У часи цієї руйнації ми нібито не бачили Бога, не бачили Його правиці, Його сили; але це, як ви знаєте тепер, не озна­чає, що Він не діяв. Ось перед вами свідок — Ми­хайлівський собор. Що від нього залишилось у 1936 році, і що ми маємо тепер? Випадково це чи не випадково? Не випадково! Бо вся історія хри­стиянства, вся історія людства свідчить про те, що Бог завжди перемагає. Завжди перемагає добро. І тому, якщо ми хочемо бути переможця­ми в житті, ми повинні бути причетними до доб­ра, ми повинні діяти під благословенною рукою Божою, яка захищає нас.

Коли помирали святителі, священики, миря­ни в Сибіру, коли їх розстрілювали, це не озна­чало, що вони переможені. Наш час показав, що перемогли якраз розстріляні, замучені; а ті кати, які демонстрували свою силу, де вони тепер? Згадаймо «вождя народів». Якою славою користувався він, а чим усе скінчилось? Скінчилось тим, що знеславили так, як не знеславлювали нікого в нашій історії. Отак завершується діяльність та­ких людей, спрямована на творення зла. А тих, кого розстріляли, тепер усі прославляють, і на прикладі їхнього життя ми вчимося, як треба вірити в екстремальних умовах.

Якщо ми простежимо всю історію християнства, всю історію Церкви, то побачимо, що немає такого періоду, коли б Церква жила спокійно, мов у тихій пристані. Боротьба почалась із самого заснування Церкви Христової. Зверніть увагу на послання святого апостола Павла. Скільки в них скорботи через те, що і лжебратія допікає, і єресі виникають. Згадаймо період гонінь на Церкву Христову. Скільки замучено! Це все боротьба. Легко читати історію, перегорта­ти сторінки, але тяжко все це пережити. Історія Української Церкви теж сповнена і радостей, і скорбот: і радості розповсюдження християнства та визнання християнства державною релігією, і великих скорбот від руйнації Київської Русі монголо-татарами та різних поневолень як із Захо­ду, так і з Півночі. Але все це Церква пережила. Розпочався новий період. Він неповторний щодо попередніх періодів, хоча сутність залишається однією і тією ж: тоді страждання і тепер страж­дання. Тоді були в одній формі, сьогодні — в іншій, але болить однаково: як тоді, так і тепер. Тоді радості були, і тепер є радості.

Господь, Який керує усім, не дає нам спокус більше, ніж може витримати наша душа. Якщо на чиюсь долю випало багато страждань, значить — душа міцніша. Пригадайте апостола Петра, який був серед дванадцяти апостолів найенергійнішим, найсильнішим, але спокуси йому випали найбільші — і він не встояв. І тому, коли ви в житті відчуваєте, що вас обступили неприємності, страждання, хвороби, — не дивуйтесь цьому і не падайте духом. Бог знає, кому скільки покласти на плечі: одному — більше, другому — менше, але завжди потрібно триматись одного. Як сказав Паскаль, великий вчений, який досліджував при­роду, — однією рукою вивчай природу, а другою тримайся ризи Божої. Так і ми повинні працювати в тих умовах, які Бог створив нам. Але завжди потрібно триматися ризи Божої. Якщо відірве­мось від ризи Божої, відірвемось від Христа,  — загинемо! Тому що сама людина витримати у світі і страждання, особливо у наш вік, не може. І тому не дивуйтесь такій великій кількості самогубств у наш час. Це — наслідок того, що ці люди підірвалися від Бога. Якби вони трималися Бога, то не вчинили б такий злочин над собою.

Нам, архіпастирям, пастирям Церкви і викладачам, треба завжди пам’ятати слова апостола Павла, який говорить, що ми є працівниками на ниві Божій, яку Він вирощує. Дійсно, вирощує все Бог, бо той успіх, який має навіть добрий пастир у Церкві, на парафії, — це не його заслуга, а заслуга благодаті Божої, яка діє через цього священика чи архієрея. Ми повинні радіти з того, що є працівниками Божими на Його ниві, бо Господь сказав: «Де Я буду, там буде і слуга Мій». А ми є слуги Божі. А якщо ми слуги Божі, то маємо надію, що будемо і прославлені в Царстві Небесному, тому що Слово Боже є істина. Людське слово нетверде, а Боже Слово — тверде та істинне. Що сказав Господь в Євангелії — це треба сприймати як абсолютну істину, яка не підлягає жодній кри­тиці, тому що Бога критикувати неможливо. Якщо Господь сказав, що, де Він, там і слуга Його буде, значить — це буде так. Але горе нам, якщо ми не належимо до слуг Божих. Горе нам, якщо ми не працюємо на ниві Божій. Тоді немає значення, який у тебе сан — чи сан патріарха, чи ти простий мирянин, чи монах, — підеш у пекло! Тому що ти не належиш до Бога, ти не Його працівник. Пра­цював на землі заради земного благополуччя — отримуй. Але після цього знай слова Христа Спасителя: «Ти отримав свою нагороду». За що пра­цював, те і отримав. Пам’ятаєте притчу про роб­ітників? Як Господь сказав? Навіщо ти турбуєшся: як ми з тобою домовлялися, отримав і йди. От­римав земні блага і йди.

Усе те, що ви вивчили і будете вчити надалі, сприймайте не просто як необхідну кількість знань для того, щоб бути освіченою людиною, освіченим священиком, — сприймайте все це як те необхідне, чим ви будете керуватись у житті. І не треба думати, що от ви закінчите Семінарію чи Академію і вам набутих знань достатньо. Ні! Якщо хтось вважає, що це так, той помиляється. Це стосується насамперед викладачів. Закінчи­ли Академію, отримали ступінь кандидата богослов’я і на цьому поставили крапку. Не попов­нюють свої знання, не читають, не користуються літературою. І що тоді відбувається? Відбуваєть­ся такий процес: поступово те, що вчив, забувається, втрачається, і в результаті виходить, що кандидат богослов’я без знань, бо втратив все, не працював. А потрібно, щоб викладачі пам’ятали, що це теж нива Божа, можливо, навіть більш відповідальна, тому що ви готуєте пастирів Церкви. Те, що ви вкладете в душі студентів і вихованців, буде вашою заслугою. Якщо випус­кники Академії і Семінарії мають невеликі знан­ня, то така ваша нагорода. Це результат вашої праці. Якщо студент не бажає відвідувати лекції, то це свідчить про те, що лекції нецікаві. Вони нічого не дають молодій людині. А треба, щоб лекції слухали із задоволенням і хотіли отримати ці знання. Так само це стосується і духовенства, яке після закінчення Семінарії та Академії іде на пастирську працю. Дивно, але це так: переважна більшість духовенства в наш час не проповідує. Чим же воно займається? Відправляє літургію, виконує треби — хрестить, вінчає, ховає. А далі? Де ж праця відродження людських душ? Де вона? Її нема. Чому нема? Тому, що, по-перше, знань мало, а по-друге, інтереси гріховні, якби інтереси духовні переважали над матеріальними, тоді б священик думав про те, як на­вчити дітей, як навчити молодь; а до них потрібно йти — не чекати, поки вони прийдуть до церкви. Вони можуть і ніколи не прийти. Похрестили їх і все. Вони вважаються християнами, а в дійсності ніколи не відвідують храми. Так ось, потрібно до них іти. І це обов’язок пастиря. У радянські часи нас не пускали нікуди, крім храму та подвір’я цер­ковного. Оце і вся наша діяльність була. І ми не несемо відповідальності за те, що нам не дозво­лялось. Бо Господь поставив нас у такі умови. Але сьогодні, коли Господь нам дав сприятливі умови, можна створювати і недільні школи, і йти до молоді, і влаштовувати різні гуртки, і спілку­ватись на різні теми. Хто зі священиків тепер цього не робить, несе відповідальність перед Богом. Не думайте, що все це так минає. Нічого не проходить безслідно. Нагорода за достойну працю буде не тільки на небесах. Нагорода буде тут, на землі. Коли ви відчуватимете, що посіяне вами приносить свій плід, і бачитимете радість в очах людей — це і є ваша нагорода. Але після цієї буде ще більша — на небесах. Тому не праві ті, які кажуть, що Церква обіцяє нагороду десь там, на небесах. Ні! Бог дає нагороду і тут, на землі, і це повинно бути стимулом для вас. І священики, і ті випускники, які приймуть священний сан, ідіть оцією дорогою. Вона вузька і терниста, але це правильна дорога. Не йдіть широкою дорогою. Не живіть так, як усі. Не треба жити, як всі. Багато хто каже, що я живу, як всі. А треба жити не так, як усі, а так, як повеліває Бог. Є Бог чи немає? Є! Діє Бог? Діє! Тому потрібно цією вірою жити і керуватись. Тоді будемо йти твердо по життєво­му шляху і збудуємо єдину в Україні Православну Церкву. Бо з нами Бог!

Ми зібралися у цьому величному кафед­ральному соборі Святого Володимира для того, щоб помолитися за наших дідів, батьків, матерів, братів і сестер, які загинули під час голодомору в 1932-33 роках, а також помолитися за велико­го патріота України Олега Ольжича, який віддав своє життя за волю нашої Батьківщини.

Ми жили в той час, коли такий великий зло­чин, як голодомор, що знищив мільйони українців, замовчувався. Жертви цього злочину навіть не були всі відспівані за християнським звичаєм, хоча всі вони були християнами — це наслідки діяльності злочинної влади.

Але сьогодні Господь поставив нас у нові умови. Ми маємо не тільки свою незалежну Ук­раїнську державу, але і справжню демократію, яку з Божого благословення народ виборов під час Помаранчевої революції. Тому сьогодні у нас є можливість не тільки правдиво висвітлювати історію нашої України, але й відкрито молитися за наших праотців, отців, матерів, братів і сестер, заморених голодом, які у великих муках залишили земне життя. Згадуючи їх, кожен з нас повинен бути твердо переконаний у тому, що існує Бог, вічне життя і що правда у світі завжди перемагає, бо, де правда, там і Бог.

Нічого кращого ми не можемо зробити для загиблих від голодомору, як помолитися за спокій їхніх душ. Тому ми зібралися тут, щоб вшанувати їхню пам’ять і благати, щоб Господь упокоїв їхні душі в Царстві Небесному.

Амінь.

Сьогодні ми зібралися у такій великій кіль­кості на богослужіння і молитву в цьому соборі на честь рівноапостольного князя Володимира Великого для того, щоб підкреслити, що свято на честь князя Володимира Великого є всеукраїнсь­ким. Особливої ваги йому додає те, що ми, як і князь Володимир, будуємо Українську державу.

Святий рівноапостольний Володимир доб­ре розумів, що без істинної віри його держава не може бути міцною. Тому він шукав істинну релігію, істинного Бога. І коли знайшов істинно­го Бога — Спасителя Господа нашого Ісуса Христа, — то не вагався, яким шляхом йому йти і яким богам поклонятися. В істинності християнської віри князь Володимир переконався не тільки тому, що його посли, які побували в Константи­нополі, побачивши велич і красу православного богослужіння і храму Святої Софії, вже не хотіли залишатися язичниками, а бажали швидше ста­ти християнами, — Бог на ньому особисто пока­зав Свою силу.

Ви знаєте з історії про те, що перед хрещенням князь Володимир втратив зір так само, як Савл, коли йшов у Дамаск переслідувати християн. Ці два міцні стовпи Православної Церкви — першоверховний апостол Павло і великий князь Володимир — прийшли до пізнання істин­ного Бога через фізичну сліпоту. Ця сліпота була ознакою того, що вони були дійсно духовними сліпцями, бо князь поклонявся неправдивим богам, зробленим руками людей, а Савл переслідував християн. Втративши зір, вони в своїй душі покаялися і навернулися до Істинного Бога.

А коли вони духовно прозріли, Господь повернув їм обом зір. Коли князь Володимир переконався в тому, що Богом істинним є Той Бог, Якого шанують християни, то, скажіть, чи він не повинен був подбати про те, щоб його народ пізнав істинного Бога? А тому, охрестивши на­род і духовно укріпивши людей, князь Володи­мир зміцнив також і державу.

Тепер нам доводиться знову будувати Ук­раїнську державу. Для цього потрібно мати ті самі духовні силу і віру, які мав князь Володи­мир Великий. І ми дуже раді тому, що нинішня влада починає прозрівати і розуміти, що не може бути міцної Української держави з убогою духов­ністю, з неправдою, насиллям та іншими поро­ками сучасного суспільства.

У служінні народу і державі велике значен­ня має Церква, яка повинна займатися відрод­женням духовності. Для того нас покликав Гос­подь наш Ісус Христос та поставив єпископами, пресвітерами і дияконами, щоб ми вели народ до Бога. І якщо ми не виконуємо цього покли­кання, то треба пам’ятати про Суд Божий.

Князю Володимиру перед тим, як він при­йняв християнство, також принесли картину Страшного суду Божого. Подібна ікона зображе­на і тут, у нас в соборі, на західній стіні. Тому коли ми виходимо з храму, то повинні обов’яз­ково дивитися на це зображення і пам’ятати, що нас усіх чекає Суд і нам треба буде дати відповідь за своє життя і служіння перед Тим, Хто сидить на Престолі Слави.

Я дуже вдячний усім нашим архієреям, які приїжджають кожного року на це всеукраїнське свято для того, щоб помолитися разом, духовно зміцнити себе і попросити заступництва у свя­того князя Володимира. Ми молимося до нього, щоб він перед Престолом Божим ублагав Христа Спасителя зміцнювати нашу державу і щоб Господь насамперед привів Православну Церкву до єдності. Бо те, що ми сьогодні бачимо в українському православ’ї, — це сліди диявольсь­кої праці, сліди гріха, і ми ніколи не об’єднаємося в єдину Церкву, якщо не зрозуміємо, що роз­діляє гріх і ненависть, що тільки любов може об’єднати і Церкву, і людей.

Вшановуючи пам’ять святого рівноапостоль­ного Київського князя Володимира, будемо просити, щоб він молився за всіх нас, за весь український народ, нашу владу і Українську державу.

Слава Ісусу Христу.

Сьогодні ми зібралися в цьому славному со­борі Святої Софії, щоб відсвяткувати 14-ту річни­цю незалежності Української держави, помолити­ся і випросити Благословення Боже на майбутнє.

За свою майже 1000-літню історію собор пам’ятає багато подій — славних і скорботних. Нині ми святкуємо радісну подію — День незалеж­ності України.

Протягом століть український народ боров­ся за свою державність: пролив багато крові, перетерпів безліч страждань, а бажаної мети не досягав, бо не було на те благословення Божо­го. А коли прийшов час, Бог благословив бути Україні незалежною державою. Це сталося без насилля, без зброї і без пролиття людської крові. Незалежність прийшла з неба мирно і тихо. Ось що значить благословення Боже!

У роки незалежності попередня влада багато зробила, але не пішла дорогою правди і демократії. Тоді Бог надихнув народ захистити правду, демократію і свободу.

На майдані Незалежності і вулицях Києва, а також в інших містах України об’єдналися різні політичні сили довкола ідеї боротьби проти не­правди, за добро і правду. Боролися за демократію і свободу слова, а краще сказати — йшла боротьба між добром і злом. У цій боротьбі взяла гору християнська любов, яка виявилася в доброті, допомозі одне одному, милосерді, толерантності та інших добрих вчинках. Це була ознака присутності благодаті Божої і Божого благословення. Помаранчева революція здивувала весь світ. Він не жахався її, як жахаються крива­вих революцій. Переміг народ, бо з ним був Бог. Незалежність і Помаранчева революція ма­ють між собою спільне — це благословення Боже. Хоча в цій боротьбі перемогло добро, але зло залишилося в країні і дає про себе знати, Воно не хоче здавати свої позиції — цим поясню­ються існуючі проблеми. Коли народ об’єднався проти зла, він переміг. А ось об’єднатися навко­ло добра у багатьох не вистачає ні мудрості, ні сили. Тому наше суспільство залишається не консолідованим. Навіть Церкви не можуть об’єдна­тися у християнській любові. Українське православ’я залишається роз’єднаним, хоч усі ми визнаємо, що в Українській державі повинна бути єдина помісна Православна Церква. Треба лю­бити Україну не словами, а ділами.

Багато хто любить себе в Україні, а не Ук­раїну в собі. Усі ми хочемо, щоб Бог благослов­ляв наші труди, але треба при цьому знати, що Господь не може допомагати гріху і злу. Боже благословення буде на нас, коли ми йтимемо дорогою правди, шляхом виконання Заповідей Божих.

Сьогодні ми зібралися на цьому святому місці, щоб піднести подячні молитви Господу нашому Ісусу Христу за всі Його благодіяння для України і нашого народу. Ми щиро дякуємо Господеві за незалежність Української держави і за перемогу добра в Помаранчевій революції, і за те, що Він дав нам справжнього українського Президента — Віктора Ющенка — та інших видат­них державних і політичних діячів.

Помолимось за Українську державу, за її Президента, за Верховну Раду, за український уряд і за весь український народ. Помолимось тією молитвою, якою навчив нас молитися Сам Господь наш Ісус Христос:

Отче наш, що сси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям на­шим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки-віків. Амінь.

(Разом з Патріархом Філаретом цю молитву вголос читали також багато з тих, хто був при­сутній у Софійському соборі).

Помолимось за Президента України, щоб Господь дарував йому здоров’я, мудрість і силу вести Український корабель дорогою правди Божої. Помолимось за уряд, Верховну Раду, щоб Господь укріпив і умудрив їх служити на благо українського народу.

Помолимось за весь український народ, щоб Господь був милостивим до гріхів і провин на­ших і послав нам мир, благоденство і єдність. Помолимось за єдність святих християнських Церков і за спасіння всіх нас.

Нехай Боже благословення завжди перебу­ває над Україною і її народом!

Сьогодні Православна Церква відзначає свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього. Це свято нагадує нам проте, що наше визволення від гріха і смерті Господь звер­шив через страждання.

Страждання Сина Божого, Який втілився і став людиною, почалися від самого Віфлеєма, і все життя нашого Спасителя — це хресний подвиг. Усе своє земне життя Він страждав від людських гріхів. Що це були за гріхи, від яких страждав наш Спаситель?

Перш за все — це те, що юдеї чули слова Ісуса Христа, бачили Його чудеса, які Він звершував, і не вірили в те, що Він є Син Божий. І тому Гос­подь ніби скаржиться на людський рід, кажучи: «Якщо ви не вірите Моїм словам, що Я є Син Бо­жий, то повірте Моїм ділам». А діла Його — це чудеса, які виявлялися в тому, що Він зціляв сліпих, кульгавих, виганяв бісів, воскрешав мер­твих. Тобто Він чинив такі діла, які людина, навіть свята, не може звершити. І після всього цього юдеї не вірили, що Він є Син Божий. Більше того — вони Його навіть принижували, коли говори­ли, що Він силою бісівською виганяє злих духів. Усе це лягало на душу нашого Спасителя, і Він не міг не страждати від цього.

Він знав, що з Ним ходить ученик, який ви­дасть Його на смерть. І потрібно було мати ве­лике терпіння, знаючи, що поруч зрадник, дава­ти йому навіть Свої Тіло і Кров. А найбільше гріхи людські лягли тягарем на нашого Спасителя, коли Його невинного судили язичники, а потім розіп’яли. На хресті, на якому Його розіп’яли, найбільших страждань зазнав безгрішний Гос­подь наш Ісус Христос.

Але на цьому хресті Господь подолав гріх. Він не проклинав тих, хто Його проклинав. Він нікого не ганьбив, а навпаки, звертаючись у молитві до Свого Отця, благав: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять». Господь Ісус Христос витерпів смерть і воскрес із мертвих. Таким чином Він подолав на хресті людські гріхи. Він долав їх протягом усього свого земного життя. Спокушуваний людьми і дияволом, Він не спо­кусився, а точно виконував волю Свого Небес­ного Отця. Він говорив, що Його їжа — творити полю Отця Небесного. Подолавши в людській природі гріх, Син Божий подолав і смерть, бо безгрішна людина не може померти. Тому Гос­подь, зазнавши смерть, воскрес Із мертвих. Через Свої страждання, смерть і воскресіння Він визволив нас, визволив людську природу від гріха і смерті. І тепер ми, християни, будучи визволеними від гріха і від смерті, повинні стати причетниками Його страждань.

Що означає стати причетником страждань Ісуса Христа? Це не тільки співчувати Його стражданням у Гефсиманському саду і на Голгофі — цього недостатньо. Для того, щоб бути співпричетником страждань Ісуса Христа, потрібно так само невинно страждати, як страждав Він. На землі немає жодної людини, яка б не страждала, але всі земні страждання людей розділяються на два види: є страждання без вини, а є страждання за гріхи.

Апостол Петро в посланні до християн пише, щоб вони не боялися несправедливих страждань, бо, несправедливо терплячи страж­дання, ми стаємо співпричетниками страждань Ісуса Христа. І далі апостол пише, що якщо ви є співпричетниками невинних страждань Христо­вих, то ви будете і причасниками Його Воскре­сіння. Тобто ви матимете не тільки скорботи, а й радість, і насамперед радість воскресіння та ус­падкування Царства Божого.

Також є й інші страждання — справедливі. Це страждання за гріхи, це страждання, які є по­каранням за беззаконня, що їх чинить людина. Тому, дорогі браття і сестри, коли ви страждаєте несправедливо, — не бійтеся цих страждань, бо на те ви й християни, щоб проходити земний шлях так само, як проходив його Господь наш Ісус Христос.

Потрібно боятися страждань за гріхи, бо це є покарання. Звертаючись до нашого сьогоден­ня, ми повинні запитати себе, чи винні ми в тих труднощах, тих стражданнях, які терпить укра­їнський народ. Серед них є і справедливі страж­дання, які ми заслужили своїми гріхами. Коли людина, а особливо віруюча — християнин, по­рушує Закон Божий, Його Заповіді, коли вона способом свого життя не відповідає званню християнина, вона повинна бути готовою до того, що рано чи пізно прийде покарання за ці пору­шення. Ми можемо забути про свої гріхи, але Бог знає все. Тому, згрішивши, не потрібно потім скаржитися на те, що вам тяжко живеться. Кра­ще згадайте про свої провини і зверніться до нашого Милосердного Господа, щоб Він простив гріхи. У стражданнях потрібно не забувати, що Бог є безмежно милосердний і Його любов немає меж. Тому, страждаючи, потрібно пам’ятати, що Бог ніколи і нікого не залишає без Своєї допомоги, якщо людина просить її у щирій молитві.

Україна наша страждає. Від чого страждає? Від багатьох гріхів. Страждає від корупції, від несправедливого надбання багатства. Ті, хто здобув багатство нечесним шляхом, нехай не забувають, що є Бог, Який бачить усю неправду. На­род страждає від того, що в нього забрали надбане його працею, І це є гріх перед Богом. Винний у цих гріхах нехай кається, а якщо не хоче каятися, то нехай чекає покарання від Бога, бо не буває гріха без покарання.

Звернімось до нашої Історії. Ви пам’ятаєте, як атеїзм пригнічував народ, викорінював у ньо­му віру, насаджував неправду. Де тепер усі ті богохульники і богоборці? Хіба не покарав їх Господь? Покарав, і ми бачимо це. Ми бачимо силу Божу і на цьому святому місці, яке було знищене, принижене, зганьблене, а тепер тут стоїть цей воскреслий храм. Це — доказ того, що є Бог, що Він все бачить і що Він завжди перемагає. Тому, коли ви у своєму житті доходите до відчаю від неправди і несправедливих страждань, — не бійтеся, звертайтеся до Бога, і Господь допомо­же вам, допоможе безумовно, бо Він є безмеж­но люблячий Бог і Отець, а ми — Його діти.

Україна, її народ, довго боролась за свою незалежність. І Бог за страждання мільйонів ук­раїнців, які зазнавали мук у Сибіру, проливали свою кров, дав нам незалежність з неба — без кровопролиття і насильства. Це є ознака Божого благословення. Тому зараз, коли ми терпимо неправду, потрібно не забувати, що Бог є, Він все бачить і все переможе.

Сьогоднішнє свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста свідчить про те, що страж­дання, навіть такі, які терпів Господь на Голгофі, перемагаються воскресінням, перемагаються правдою, любов’ю. Тому нехай це свято нади­хає нас, утверджує віру в Господа Ісуса Христа, нашого Спасителя. Нехай Він просвіщає наш ро­зум світлом Свого євангельського вчення і допомагає нам Своєю Божественною благодаттю безбоязно йти до кінця життя та увійти у вічне Царство Небесне. Амінь.

Сердечно вітаю вас з початком роботи Церковно-громадського форуму «За Українську Помісну Православну Церкву». На початку 90-х років минулого століття головним питанням ре­лігійного життя в Україні було проголошення автокефалії Української Церкви, збереження організаційної єдності Київського Патріархату. Нині можемо з впевненістю констатувати, що у надзвичайно складних зовнішніх і внутрішніх умовах за ці роки наша помісна Церква не тільки відбулася — вона стала провідною конфесією нашої держави, яку підтримує переважна більшість віруючих. Широка суспільна підтримка Київського Патріархату свідчить, що наша Церква є справді Українською — не тільки за назвою, а й за сутністю, що вона дійсно є Помісною Православною Церквою України.

Тому переконаний, що об’єднання українського православ’я і визнання Української Помісної Православної Церкви іншими помісними Церквами обов’язково відбудеться. Але ми — архієреї, духовенство і віруючі — не повинні пасивно чекати, коли це станеться. Сьогоднішнє наше завдання — активно працювати для подальшої розбудови Київського Патріархату, доносити до суспільства розуміння того, що утвердження єдиної Української Помісної Православної Церкви сприятиме духовній консолідації українського народу, переважна більшість якого сповідує православ’я. Без незалежної Помісної Української Православної Церкви неможлива також і справжня державна незалежність України. Цю істину, підтверджену численними фактами історії, повинні знати і розуміти всі, а перш за все — державні та політичні діячі. Ми вдячні Президенту України Вікторові Ющенку за те, що він усвідомлює важливість єдності і незалежності Православної Церкви для консолідації українського народу та утвердження державної самостійності України.

У цьому напрямку він зробив і робить відповідні кроки. Ми сподіваємося, що з Прези­дента України братимуть приклад інші державні, політичні і громадські діячі. Держава не повинна втручатися у внутрішні церковні справи, але вона зобов’язана, виконуючи волю більшості наших співгромадян, сприяти єдності Української Церкви. Бажаю всім учасникам Форуму плідної праці. Вірю, що, об’єднавши зусилля Церкви, суспільства і держави, ми зможемо досягти нашої спільної мети — утвердження Української Помісної Православної Церкви. Закликаю на всіх вас Боже благословення.

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет

Я дякую всім вам за те, що сьогодні ми разом молилися за Божественною літургією в день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського. Дякую також за привітання з на годи 40-ліття від часу мого призначення на Київську кафедру, і особливо Вам, владико Андрію, за Ваше вітальне слово.

Священномученик Макарій, пам’ять якого ми сьогодні вшановуємо, жив і служив у час не менш складний, ніж той, у який живемо ми. Тоді Церква була теж розділена — на Київську і Московську митрополії. І саме Московська митрополія, якщо висловлюватися так, як це роблять щодо нас наші співбрати з Російської Церкви, була в той час неканонічна. А Київська митрополія була канонічною, тому що вона знаходилась тоді в молитовному спілкуванні зі всіма Східни­ми Патріархатами, бо була частиною Константинопольської Церкви.

Сьогодні ми ніби помінялись місцями. Раніше Московську Церкву не визнавали, причому понад 140 років, тепер нас поки не визнають. Московська митрополія тоді самочинно проголосила себе автокефальною Церквою, але служіння церковне було одне й те ж, що там, що в Київській митрополії, бо це було і є Христове служіння. Відправлялася одна й та сама Божествен­на літургія, і одна й та сама благодать Божа дія­ла, але адміністративно були розірвані Київська митрополія і Московська. Зараз, навпаки, Російська Церква визнана світовим православ’ям, а Київський Патріархат поки що не визнається. Поки що! Але ви повинні знати і бути переконаними в тому, що благодать Божа діє і там і тут, бо Євангеліє Христове проповідується одне і те ж, і Божественна літургія відправляється одна й та сама, і Дух Святий сходить один і Той Самий — і на наших віруючих, і на віруючих Московсько­го Патріархату, як і на всю Церкву. Ми лише зов­нішньо, через обставини земного життя, розді­лені. Тому ми не повинні боятися долати труднощі церковного служіння, як не боявся нічо­го, навіть смерті, священномученик митрополит Київський Макарій.

Сьогодні виповнилося 40 років від того дня, як мене було призначено на Київську кафедру. Коли 14 травня 1966 року Священний Синод при­значив мене на Київську кафедру, мені було 37 років. Церковне життя 40 років тому було теж складне, не менш складне, ніж у наш час. І це призначення я сприйняв як Боже призначення, тому що засідання Синоду відбулося в день па­м’яті священномученика Макарія. Я пам’ятаю, що тоді подумав: «Якщо в цей день, день пам’яті Київського митрополита, священномученика, мене призначають на Київську кафедру, то це невипадково». А раз це невипадково, раз це з волі Божої, то я йшов сміливо, нічого не боявся, бо знав: якщо це з волі Божої, то Господь допо­може мені. Перша Божественна літургія, яку я відправив у кафедральному соборі, була теж у день вшанування святителя, але іншого — святи­теля Миколая. Тому я пов’язував ці дві події — призначення в день пам’яті священномученика Макарія і першу літургію в якості екзарха в день святителя Миколая — та вбачав у цьому благо­словення Боже.

І дійсно, якщо осмислити пройдений шлях, то без допомоги Божої я нічого б не міг зробити. Я у всьому бачив допомогу Божу. І в тому, що я по всьому світу їздив за дуже складних умов, коли треба було і захищати мир, і вести перего­вори про об’єднання церков. За дуже складних умов! Але я не пам’ятаю, щоб наша делегація на якихось переговорах чи зустрічах зазнала пораз­ки. Такого не було. А складнощі були дуже ве­ликі. Ви пригадуєте тоді «холодну війну» — про­тистояння Радянського Союзу та Америки? І за цих умов доводилося вести цю роботу.

Але, хоч я і займався цією миротворчою і екуменічною діяльністю, я завжди пам’ятав, що головне моє служіння не там: не мир, не еку­менізм, а церковне життя в Україні, яка потерпа­ла в той час досить сильно! Тому я їздив, як вла­дика Андрій сказав, по всій Україні, піднімав дух і серед єпископату, і серед духовенства, бо че­рез утиски з боку держави їхній дух занепадав і вони не бачили ніякого просвітлення. У цих умовах треба було їх підтримувати, наставляти, з ними спілкуватися, разом з ними боротися і пе­реборювати труднощі. Я пам’ятаю зустрічі з мож­новладцями, коли мені говорили, що вам при­йшов кінець, наступає комунізм, а в комунізмі ніякої релігії не буде. А я їм відповідав: «Якщо ми живемо при соціалізмі, то будемо жити й при комунізмі». На це мені зауважували: «Це немож­ливо, бо релігія і комунізм несумісні». А я гово­рив: «Якщо це неможливо, то комунізму не буде, а Церква буде», бо Христос сказав: «Побудую Церкву, і ворота пекельні не подолають її».

Коли я прибув на Київську кафедру, то Володимирський собор вже був призначений для закриття, а кафедральним храмом мав стати храм на Солом’янці. Флорівський монастир теж готу­вали до закриття. Але з допомогою Божою вда­лося відстояти і Володимирський собор, і Фло­рівський монастир. Тому ви, дорогі браття і сестри, повинні бачити в цьому не мої заслуги, а вияв благодаті Божої, яка діє, як сказав Господь апос­толу Павлу: «Сила моя в немочі виявляється».

Ми тоді були дійсно немічними, але ми пе­ремогли. Скажіть, де тепер той комунізм? Де ті атеїсти, які нахвалялись, що панують уже над усіма народами? їх нема! А Церква існує. І не тільки існує — вона відроджується, і зруйновані храми постають, ніби воскресають із мертвих. Це є дія благодаті Святого Духа.

Сьогодні, дорогі браття і сестри, у нас інші проблеми. Це — розділення українського право­слав’я, яке сталося внаслідок немудрої політики Московської Патріархії. Немудрою вона є тому, що робити такі розколи в наш час — це великий гріх. А вони вчинили розкол, хоч і звинувачують нас у цьому. Не ми розкольники, це вони розко­лоли Українську Церкву.

І не треба думати, що я, з волі Божої очо­ливши Київський Патріархат, забув своїх братів з Російської Церкви. Не забув я! І не просто їх не забув, а я їх люблю. Люблю тому, що разом ми відстоювали Церкву. Я не можу, наприклад, не любити покійного митрополита Ленінградського Никодима, який працював у тих складних умо­вах, — він перетерпів багато. Завдяки йому я став архієреєм. Влада не хотіла, щоб я був єпископом, — не хотіла через мою активність. Але завдяки цьому митрополитові я став архієреєм. То хіба я не пам’ятаю про це або повинен забути? Ні! І не тільки його. Багато є російських архієреїв, яких я любив і люблю, тому що ми разом працювали на одній і тій самій ниві Божій. Нас диявол зараз розділив, гріх, а з’єднати нас може тільки любов.

Я пам’ятаю, коли вперше переступив поріг Володимирського собору як екзарх, мене зустріли не з радістю, м’яко кажучи. Чому не з раді­стю? Тому, що мені було 37 років, а тут були ма­ститі митрополити. Митрополит Іоанн, який 20 років був екзархом України, витерпів усі гоніння 20-х та 30-х років. У ньому бачили приклад су­часного архієрея. А мені було 37 років. І коли порівнювали його зі мною, я був у програші. Але потім, коли я почав діяти, то і сивоволосі ук­раїнські архієреї стали ставитися до мене з по­вагою, тому що я намагався не принижувати їхню гідність: я — екзарх, а ви — підлеглі. Я бачив у них архієреїв, які в тяжких умовах відстоюють інте­реси Української Церкви. І тому з Божого благо­словення все пішло добре — і ми перемогли.

Тепер перед нами — таке саме питання, як і тоді: чи переможемо ми в боротьбі за помісну Українську Церкву, чи ні? Багато хто думає, що нічого у Київського Патріархату не вийде, бо його ж не визнають, він ізольований і сила у нього не така велика. Але як і тоді я був переконаний, що перемога буде за нами, тобто за Церквою, так і зараз я переконаний, що буде визнана помісна Українська Церква. Чому? А тому, що Бог хоче цього. Недаремно Він і поставив мене сюди, і тому я часто запитую себе: «Господи, якщо Ти мене поставив, то хіба Церква, яку Ти благосло­вив очолювати, повинна бути такою — невизнаною, підрізаною?» Не може цього бути! У Бога так не буває, бо, якщо Господь накреслив Свій божественний план, то він здійсниться. Тільки ми не знаємо шляхи, якими буде діяти Бог. Але в тому, що Він приведе нас до перемоги, — у мене жодного сумніву немає!

Ви бачите, що Київський Патріархат набирає сили. Не один раз його хотіли знищити, а він не тільки не впав, а навпаки, — зміцнився. Згадаймо той «чорний вівторок» 18 липня 1995 року. Хіба то було не знищення Київського Патріархату? Але ж не знищили! А ті, хто хотів знищити, сьогодні вже ніхто. А ми є, бо з нами Бог. Тому в житті, дорогі браття і сестри, не тільки в церковному, а й в особистому житті, кожен повинен покладати всю надію на Бога. У Святому Письмі сказано: «За те, що він покладав свою надію не на зброю, а на Мене, на Бога, то дам Я йому силу і перемогу». Тому і ми, дорогі браття і сестри, будемо покла­дати всю надію на Бога. Але будемо і самі працю­вати — і Бог приведе нас до перемоги.

Він був розп’ятий, але переміг смерть і воскрес. І ми знаходимось у стані розп’яття. Але, як Він воскрес, так і ми воскреснемо. Я маю на увазі не загальне воскресіння, а перемогу над злом, перемогу над ненавистю і неправдою, тому що Христос Воскрес.

Христос Воскрес!

Сьогодні Київська духовна академія і семі­нарія робить черговий випуск Академії і Семінарії — відправляє своїх вихованців на пастирське слу­жіння, на Божу ниву. Це служіння є непростим, починаючи з апостольських часів. Але в наш час воно особливо складне і навіть тяжке, тому що світ зараз настільки морально занепав, що навіть святе, найсвятіше називають гріховним. Ви всі чули, а дехто й дивився кінофільм «Код да Вінчі» — фільм, направлений не просто проти Христа — Спасителя світу (проти Христа диявол і його слуги боролися протягом 2000 років), але сьогодні диявол і його слуги посягнули на Його безгріш­ність. А ви знаєте слова Господа Ісуса Христа, з якими Він звертається до юдеїв, які звинувачу­вали Його у богохульстві (а богохульство вони розуміли у тому сенсі, що Він називав Себе Си­ном Божим, будучи людиною).

Так ось, до цих юдеїв Христос звернувся з запитанням: «Хто з вас звинуватить Мене у гріху?» І ніхто з ворогів Христових не зміг звинуватити Його будь в чому. Тобто Ісус Христос є істинний Бог, Який підтвердив своє Божество тими чудеса­ми, які можливі тільки для одного Бога, а най­більше — своїм воскресінням. Але він є і людина, у всьому подібна до нас. У всьому, крім гріха.

Сьогоднішні богоборці — вороги Христа — намагаються довести людству, що Христос є грішник. Якщо припустити, що Христос грішник, то скажіть: чи Він спас нас від гріха? Якщо Він Сам грішник, чи переміг Він смерть? Якщо Він грішник, а смерть є наслідком гріха? Ви бачите, до чого схиляє ворог людського роду диявол і його слуги на землі? До думки, що Христос не є Спасителем. У свій час апостол Павло сказав: «Якщо Христос не воскрес, то даремна проповідь наша і даремна віра наша. Ми всі залишаємось у гріхах». Але Христос воскрес і переміг смерть.

Так і нині ми повинні сказати: якщо Христос не безгрішний, то даремна віра наша! Даремно ми живемо на землі, тому що очищення від гріхів немає і смерть не переможена. Але Христос — безгрішний, Христос — Спаситель світу; Він очис­тив людську природу від гріха, оновив її, подо­лав у людській природі смерть. Він не просто очистив від гріха людську природу і подолав смерть, а Він цю природу підніс на таку висоту, що посадив її праворуч Бога-Отця. Така наша віра, але на чому вона ґрунтується? Вона ґрун­тується не на людській фантазії, а на Божествен­ному одкровенні. Бог так сказав. А Бог є Істина. Христос ствердив: «Я є істина життя і путь». Тому, дорогі браття і сестри, дорогі вихованці, ті, хто в сані, і ті, хто збирається бути священиками, ви йдете на Божу ниву для того, щоб вести людей до спасіння, до вічного життя.

Ви покликані до вищого служіння на землі. Усі професії мають значення тимчасове, для зем­ного благополуччя, для земного добробуту. А ваше служіння направлене не на добробут зем­ний, а на вічне життя, на вічне блаженне життя, бо від вічного життя ніхто не може ухилитися — і ті, хто вірить, і ті, хто не вірить. Воно є. Але наше покликання полягає у тому, що ми повинні вести людей до блаженного вічного життя. Не до тимчасового, а до вічного. Тимчасове закінчується смертю. І скільки б людина не надбала багатства на землі, коли прийде смерть, вона залишить все. Тому наше служіння якраз і полягає у тому, щоб ми вели людей, і не тільки людей, а насамперед самі себе, до вічного життя.

Є в наш час багато священиків відданих, які дійсно присвячують все своє життя служінню Церкві і Богові. І це є правдиві пастирі. Їх багато, але, на жаль, серед духовенства багато наймитів, які працюють, служать, носять хрести, відправля­ють богослужіння. А для чого? Для того, щоб за­робляти гроші. Якщо якийсь вихованець Семінарії чи Академії прийшов сюди для того, щоб потім через священство заробляти гроші, то краще б йому не йти сюди. Чому? Тому, що Христос ска­зав: «Раб, який знав волю свого господаря і не виконав її, битий буде тяжко. А той, який не знав, теж буде битий, але менше». І тому, коли свяще­ник не виконує своїх пастирських обов’язків, не­хай читає слова Христа — «битий буде тяжко».

І не тільки у вічному житті, а битий буде і тут, на землі. Тому що Бог всюдисущий. І при­сутній всюди і як Спаситель, і як Суддя. Але бла­женні ті, що, незважаючи на всі тяжкі, складні умови нашого служіння, йдуть правдивим шля­хом, віддають душу свою на вівтар церковний.

Тому нехай Господь Своєю божественною бла­годаттю допомагає всім нам, хто став на шлях пастирського служіння, щоб ми дійсно вели свою паству до спасіння вічного, щоб ми були справ­жніми працівниками Божими на Його ниві. І тоді наше служіння буде виправданим і приведе нас до блаженного вічного життя. Цього я бажаю усім тим, хто є вже священиком чи хоче бути ним, пам’ятаючи, що є смерть, є суд і є вічне життя. Про ці істини ніколи не треба забувати. Слава Ісусу Христу!

Владико, Господи Боже наш, Джерело жит­тя і безсмертя, Творче всього видимого і неви­димого, Ти кожному народу визначив місце його поселення; Ти, Господи, дав українському наро­ду багаті і родючі землі, просвітив його світлом Євангелія Христового через нашого просвітите­ля — святого і великого князя Володимира, дав йому мудрих правителів — Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших, великих святи­телів — Іларіона і Петра Могилу. Але ми не послу­хали Тебе і не виконували Заповідей Твоїх, не ходили дорогою правди і любові. Господи, ми згрішили перед Тобою і праведним Твоїм Судом, втратили свою державну незалежність, будучи поневоленими сусідніми народами. Ти ж, Ми­лосердний Господи, який не до кінця гнівається, дивлячись на наші вікові великі страждання, го­лодомори, заслання і катування, а ще більше — на велике терпіння нашого народу (ми в страж­даннях і в неволі не втрачали віру в Тебе — єди­ного істинного Бога); Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо Тобі за милосердя Твоє і, припадаючи, знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо.

Зглянься над нами, Чоловіколюбний Госпо­ди, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні й невільні, за нашу національну не­свідомість і національне протистояння, за не­справедливі суди, за гордість і нетерпимість один до одного.

Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до Тебе народу нашого, його віру і жертовність.

Ти дав нам Президента, за якого ми блага­ли Тебе; пошли йому мудрість, яку Ти дарував Соломону, укріпи в ньому мужність і силу, щоб мечем влади, який Ти дав йому, він захищав доб­ро і карав зло, — і щоб правда і свобода панували на нашій землі. Розбуди совість народних об­ранців, щоб вони думали не про себе і своє зба­гачення, а про народ, який обрав їх, і щоб вони пам’ятали про Суд Твій праведний. Милостивий Господи, допоможи уряду нашому, щоб він не тішився дарованою владою, а бачив перед очи­ма своїми знедолених, голодних, роздягнених, холодних та покинутих дітей. Господи, Боже наш, Ти є Суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну силу і пробуди їхню совість, щоб вони чинили справедливий суд, пам’ятаючи, що і вони колись стануть перед Тобою на Суд.

Наші ветерани війни кров свою за Вітчизну проливали, а прощати один одному не навчили­ся; дай їм, Господи, благодатну силу подолати цей гріх.

Напоум багатих, Господи, щоб вони знали і пам’ятали, що багатство, яке Ти дав їм у володін­ня, не їхнє, а Твоє, і Ти маєш владу і силу відібра­ти його.

Господи Боже, Ти дарував кожному народу свою мову і в день П’ятидесятниці зіслав Духа Святого на апостолів і дав їм дар мов, щоб вони проповідували Слово Твоє рідними народам мовами; але ми, раби недостойні, втративши сво­боду, забули свою співучу українську мову і те­пер зробили мови предметом суперечок — якою мовою повинні розмовляти українці.

Прости нас, Милосердний Господи, за цей гріх.

Боже Милостивий і Милосердний, Ти є лю­бов, любов безмежна; Ти заради любові до нас послав Сина Свого Єдинородного спасти нас від гріха і смерті; Ти заповідав і нам, щоб ми люби­ли Тебе і один одного, але ми полюбили не Тебе, а гріх і самих себе; ми полюбили гріх, що роз’єд­нує людей, а говоримо про єдність нації. Прости нам цю провину нашу і дай нам благодать Свя­того Духа, і допоможи нам полюбити один од­ного, і приведи нас до національної єдності.

Ми і єдину Помісну Українську Православ­ну Церкву зробили предметом розбрату і супе­речок; і наш рабський дух спонукає нас служити чужим інтересам, а не своєму народові. Допомо­жи нам, Всесильний Господи, подолати розбрат і сотвори в Україні єдину помісну Православну Церкву, щоб вона вела нас до життя вічного і очищала на землі наші гріхи.

Сьогодні ми святкуємо 15-ту річницю нашої незалежності і в цей урочистий день приносимо Тобі подячні молитви:

Господи Ісусе Христе, Боже всякого мило­сердя і щедрот, Твоя милість безмірна і Твоя любов — недослідима безодня; до Твоєї величі припадаємо душею і всім серцем і зі страхом та трепетом смиренно приносимо подяку за всі Твої благодіяння, які були в Україні; і як Господа, Владику і Благодійника славимо, хвалимо, оспівує­мо, величаємо і смиренно просимо: і в подаль­шому благослови Україну і людей, що живуть у любові до Тебе і ближніх, Президента, уряд, Вер­ховну Раду та українське військо, визволяючи їх від усяких злих підступів; мир і спокій їм даруй. Тобі з безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим Духом, в єдиному єстві славимому Богу, завжди подяку приносити і оспівувати Тебе сподоби. Слава Тобі, Боже, Благодійнику наш, навіки-віків. Амінь.

Я дуже радий, що ми дожили до такого часу, коли всі заходи, важливі і неважливі, починаємо з молитви і звертаємось до Бога. Бо дійсно від Бога, Який керує всім світом і нами, залежить усе. Тому я закликаю вас зараз помолитися, щоб Гос­подь благословив наш Конгрес, який має дуже важливе значення.

Благословенний Бог наш завжди, нині і по­всякчас, і на віки вічні. Амінь. Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Вітаю всіх учасників Конгресу від імені Укра­їнської Православної Церкви Київського Патріар­хату. Питання, яке буде обговорюватися на Конг­ресі, має дуже велике значення для нас. Освіта належить до категорії духовності. Не може бути освіти без духовності. І освіта — це не тільки зба­гачення людини знаннями, а й формування її серця. Бо ми в житті зустрічаємося з людьми, які во­лодіють великими знаннями, але інколи мають жорстоке серце. І від цієї дисгармонії страждають і самі ці люди, і суспільство. Тому, коли ми говори­мо про освіту, потрібно говорити і про духовність. А духовності без віри, без Бога не може бути.

Людина може бути невіруючою, але в тако­му випадку вона керується своєю природою, як створена за образом Божим. І ми ці цінності і називаємо загальнолюдськими, тому що вони притаманні кожній людині, незалежно від її віри, від її національності. Але ці цінності вкладені Богом у саму людину. Тому ця категорія також належить до духовних цінностей. Ми, українці — громадяни України, — народ, який протягом довгого часу піддавався русифікації, і наслідки цьо­го ми відчуваємо. Відчуваємо і у сфері політики, і у сфері культури, і у сфері духовності. Тому за­раз іде мова про українськість і про відродження українського духу. І Церква в цьому відношенні має велике значення. Русифікація відбувалась через освіту і через Церкву. Тому і відродження українства, українського духу теж повинно відбу­ватися через освіту і через Церкву. Ось чому ми наполягаємо, щоб в Україні була одна Православ­на Церква, і робимо все для того, щоб створити в Україні єдину Українську Православну Церкву. На цьому наполягає і Президент. Він добре ро­зуміє, яке це має значення для нашої держави і для нашої нації. Я думаю, що й освітяни повинні усвідомити, що і українство, і український дух не можна створити без Церкви. Я хочу побажати, щоб наші освітяни розуміли важливість утворен­ня в Україні єдиної Православної Церкви і підтри­мували цю ідею, а Церква буде робити все необ­хідне, щоб утверджувати в серцях усіх громадян любов до своєї Батьківщини — до нашої України — і до українців усього світу. Дякую вам за увагу.