«Наша Парафія»

Дорогі учасники і гості конференції!

Наближається знаменна дата в житті Руської Пра­вославної Церкви — 1000-ліття Хрещення Руси, яке дало початок існуванню нашої Церкви. Воно було видатною подією не тільки в історії Руської Церкви, а й в історії всьо­го нашого народу. Знаменно, що ця конференція відкривається в Києві, де в 988 році було покладено початок християнізації Руси. Оголошення християнства державною релігією викликало докорінний перелом у житті нашого народу. Через прийняття християнства Київська Русь ввійшла в родину християнських народів. Міжнародна церковно-історична конференція в Києві ніби вводить нас в урочисте святкування на спомин просвічення вірою Христовою Руської землі.

Київ, відомий як «мати міст руських», став місцем, звідкіля християнство поширилося по всій нашій землі, а згодом — і далеко за її межі. Древній Київ (понад 1500 років) і, як тепер кажуть, «вічно молодий», був не тільки політичним і торговельним центром Київської Руси. Він став її культурним центром. Більше того, Київ став віссю, навколо якої зароджувалася руська національна самосві­домість. Професор В. Й. Ключевський відзначає, що «наступні покоління згадували про Київську Русь як про колиску руської народності. Народ і досі пам’ятає і знає старий Київ з його князями й богатирями, з його святою Софією й Печерською лаврою, щиро любить і шанує його, як не любив і не шанував жодної із столиць». Древній Київ був центром Руси, що об’єднувала всіх схід­них, тобто руських, слов’ян. В епоху Володимира Київ не був прикордонним «українським замком», яким він став у другій половині XIV ст., коли увійшов до складу Великого князівства Литовського або коли перетворився­ на місто прикордонної смуги з татарами, якою стала Київщина після її приєднання до Польщі в середині XVI ст.

Останнім часом до Києва — колиски руського православ’я — звертаються думки й почуття не тільки Руської Православної Церкви та інших Помісних Православних Церков, а й багатьох християнських Церков світу. Дозвольте мені від імені священного керівництва нашої Церкви сердечно привітати вас, представників Помісних Православних Церков, древніх Східних Церков, Римо-Католицької Церкви, протестантських Церков, представників богословських факультетів і духовних академій, учених мужів і всіх наших дорогих гостей. Ми високо цінуємо ваш приїзд до Києва, вашу братерську любов. Ваша присутність у Києві в ці дні свідчить про вашу добру прихильність до нашої Церкви та нашого народу, і ми відкриваємо вам свої обійми.

Кожна людина зустрічає день свого народження з особливим почуттям. Вона запрошує на свято своїх друзів, щоб разом з ними розділити радість. Тим більше з особливою увагою повинні згадувати знаменні події своєї історії Церква і народ. Справедливе твердження: народ, який не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього. Коли люди зосереджують пам’ять на особливо важливих етапах своєї історії, це свідчить про те, що живі почуття народу, що він цінує той здобуток, який успадкував від предків.

Починаючи вивчати тему «Хрещення Руси», ми, насамперед, повинні з’ясувати, що являла собою Київ­ська Русь. За князя Володимира вона займала територію від північного узбережжя Ладозького озера до середнього Дніпра та його притоки Псла, від північних схилів Карпат до середньої Волги та нижньої Оки. Літописець повідомляє, як саме Володимир зібрав під свою владу різні племена східних слов’ян. 981 року князь виступив проти ляхів і взяв Перемишль (на р. Сані), Червень за Західним Бугом та інші міста, дійшовши таким чином до західних кордонів поселень східних слов’ян, які тут уже носили найменування русинів.

Від західного рубежу Київського князівства Володимир повів свою дружину на схід і назавжди підкорив своїй владі в’ятичів. У 983 р. князь Володимир воював з ятвягами за Німаном і приєднав до князівства їхню землю. В 984 р. — похід на радимичів і остаточне підкорення­ їх Русі. В 985 р. — війна з волзькими булгарами. Володимир здобув перемогу, але, за порадою свого дядька Добрині, вирішив не підкорювати їх своїй владі, а уклав з ними стійкий мир. Ця величезна територія, протяжністю 2000 км, заселена в північній та північно-східній частині племенами фінського походження, а на всьому іншому просторі — племенами східних слов’ян, була міцно об’єднана в єдину Руську землю. Однак ці численні племена ще були далекі від злиття в єдиний народ. Не досить було об’єднати цю землю під єдиною владою — треба було вдихнути свідомість єдності в душі таких віддалених одне від одного племен, як хорвати на р. Сані і в’ятичі в приокських і муромських лісах. До князя Володимира князівська влада обмежувалася обороною країни, зовнішньою торгівлею та збиранням податків.

Через прийняття християнства князь Володимир створив ідейні основи Руської держави. Древній руський літописець свідчить: «Дивовижно те, скільки добра він зробив для Руської землі, охрестивши її». Об’єднання Руси князь Володимир здійснював на християнських началах. В цьому йому допомагала молода Руська Церква, яка за князя Володимира, крім Київської митрополії, мала вісім єпархій: Чернігівську, Ростовську, Володимиро-Волинську, Новгородську, Туровську, Полоцьку, Тмутараканську і Білгородську. Руська Церква була для Руси основою її церковної та культурної єдності. І в’ятич, і новгородець, і житель Карпат, приходячи на молитву до християнського храму, чув поминання митрополита Київ­ського і всієї Руси і в цьому він уже відчував свій зв’язок з центром держави і чув єдине для Києва і для себе слово «Русь». Ще не складені в єдине ціле племена східних слов’ян почали об’єднуватися через християнство і Церкву, через культуру та єдину літературну мову.

Християнство створило духовну основу єдності Древньоруської держави. Значення Руської Православ­ної­ Церкви в цей період було велике. Вона мала величез­ний вплив на припинення міжусобиць князів, на об’єднан­ня­ князівств у єдину державу, на її зміцнення, на зміцнення та розширення зв’язків Київської Руси з багатьма європейськими державами і, найперше, з Візантією та Болгарією. З прийняттям християнства на Русь перейшли існуючі на Сході норми церковного управління, Руська держава перейняла найвищі форми державної організації Візантії. Русь увійшла в родину європейських держав. Християнство вплинуло на різні сторони як державно-правового, так і соціального ладу Київської Руси.

Професор В. Й. Ключевський показав, як змінювалося через Номоканон наше кримінальне, громадянське,­ майнове, родинне і шлюбне право, як підносилася жінка, як слабшала холопська неволя, як приборкувалися кабала, лихварство. Християнство не тільки прискорило процес ліквідації родового ладу, а й сприяло прискоренню розвитку ладу феодального. Воно перебу­дувало язичницьку родину на началах християнської моралі, наклало свою яскраву гуманізуючу печать на древньоруські громадянські закони. Проте візантійське законодавство мало й деякі негативні риси. Наприклад, воно принесло в нашу країну каральні жорстокості, замість попереднього грошового покарання, яке колись діяло на Русі. Відомо, як перші грецькі єпископи переконували князя Володимира запровадити смертну кару для розбійників.

Великою була роль Церкви і в господарському житті руського суспільства. Церкви, а надто монастирі, мали особливе значення в розвитку господарювання на Русі. Вони освоювали лісові нетрі й болота, підіймали цілинні землі, розвивали промисли й торгівлю. В XVI ст. церквам­ і монастирям належала третина всієї державної зем­лі. Але головне і специфічно церковне, що робили монастирі, полягало в християнізації інородців, які пере­бували на нижчому рівні розвитку в порівнянні з давньою Руссю.­

Спостерігається універсальний вплив християнства на культуру, освіту та виховання світогляду. «Чим ближче ми повертаємось до Древньої Русі, — говорить академік Д. С. Лихачов, — тим ясніше для нас, що в древній Русі існувала своєрідна і велика культура».

Християнство визначило основу середньовічної культури нашої країни і тим з’єднало слов’янський культурний світ і Київську Русь з культурними колами християнських народів Сходу і Заходу. Культура, яка прийшла­ на Русь з прийняттям християнства з Візантії, продовжувала розвиватися на ґрунті власної творчості. Це сприяло історичному самовизначенню Київської Руси та знаходженню нею свого місця у світовому історичному процесі. Культура давньої Руси поєднувалася з цінностями найвищого порядку — в архітектурі, іконописі, стінописі, в декоративному мистецтві, в шитві, в давньоруській хоровій музиці і літературі. Християнство сприяло створенню й розвитку руської нації. «В націю входять не тільки людські покоління, але й каміння церков, палаців і садиб, могильні плити, старі рукописи і книги. І щоб почути волю націй, треба почути ці камені, прочитати зітлілі сторінки» (Н. Бердяєв. Философия неравенства).

Віра й богослужіння потребували хоча б мінімальних грамотності, книжності та мистецтва, притому в найширших масштабах. Школа, книга і освіта були протягом багатьох століть виключно церковними. Архітектура, іконопис і музика втілювались у церковних пам’ятках. Світовою вершиною в галузі іконопису вважається давньоруська ікона.

Після прийняття християнства на життя Древньої Руси впливали візантійська література, політична думка, природничо-науковий світогляд і, передусім, православне богослів’я. З прийняттям християнства в 988 році Руській Церкві потрібні були різні церковно-богослужбові та церковно-освітні книги, які перекладалися з грецької мови або надходили з Болгарії. Християнство дало стимул розвитку писемності на Русі. До таких творів належить і видатна пам’ятка літератури, глибоко патріотичне «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона. В той час почала широко розвиватися давньоруська писемність. Це дозволило великому князеві Ярославу Мудрому (пом. 1054 р.) заснувати при Софійському соборі першу на Русі бібліотеку. В ХІ ст. в монастирях Києва і Новгорода писалися літописи про події загальнодержавного значення.

Християнство збагатило слов’янські народи чис­лен­ними науковими і філософськими поняттями, які до того часу не були їм відомі. Прискорився розвиток дав­ньо­руської літературної мови. За визначенням літературознавців, слов’янська мова «до середини ХІ ст. значно пе­реважала за своїм виражальним та зображальним багатством численні мови тогочасного європейського світу».

Особливу увагу слід приділити вивченню моральних ідеалів Древньої Руси. Величезне значення у створенні таких ідеалів належить Церкві. Церква мала чисто духовний вплив на сумління й душу руського народу. Моральні ідеали руського народу збагачувалися християнськими рисами православ’я: святістю, аскетизмом, смиренням, співчутливістю, братолюбством, жертовністю й есхатологічною вірою в праведний, сяючий небесною красою храм Божий — Єрусалим Небесний.

Важливе значення у створенні моральних ідеалів належить літературі ісихастів, ідеям відходу від світу, са­м­озречення, усунення від житейських турбот, які допома­гали руському народові переносити нестатки, дивитися на світ з любов’ю і діяти з добротою до людей, відвертаю­чись від усякого насильства. «В умовах таких ідеалів, — пише академік Д. С. Лихачов, — у людей Древньої Руси була дивна любов до світу при одночасному визнанні цього світу гріховним, суєтним, скороминущим і «злим» (Заметки о русском. «Новый мир», № 3, Москва, 1980, с. 33).­

На цьому будувався світогляд наших предків. Він не був філософським ученням, відомим одним і не відомим іншим. Це споконвічне світосприйняття, що проймає плоть і кров народу, з покоління в покоління живе в нас, у нашій вірі, в народній совісті.

Але поряд з цим древня Русь бачила багато похмурих картин, багато неправди, злоби і злочинів. Бували часи, коли серед темряви князівських міжусобиць та крамоли тільки окремими світильниками і зорями на руському небосхилі світили люди вічної Правди. Та ідеал продовжував жити. Для Церкви, князів і всієї народної маси він був єдиний: страх Божий, покаяння, милостиня, братолюбність і вічна правда. У деяких європейських християнських народів були інші ідеали: економічні, світове панування, гордість і недопущення самоосудження; замість вічної Правди і внутрішнього голосу совісті — холодне право, мораль в ідеалі приватного життя і заперечення її в соціальному житті. Згодом на Русь почали проникати і такі ідеали.

Ці ідеали стали домінувати в житті і моралі руських людей за часів Петра І. В економічному житті виняткову роль відігравали прагматичні мотиви, а в духовному — аскетичні ідеали, віками освячувані Церквою, витиснула утилітарна мораль. Якщо у вищих верствах суспільства західні ідеали швидко ширилися, то в церковному середовищі і серед православного населення вони знаходили мало прихильників. Автономна людина з її силою наукового розуму не могла замінити для віруючого Бога і Його заповідей.

Наша церковно-історична конференція, присвячена 1000-літтю Хрещення Руси, має своїм завданням на підставі достовірних історичних матеріалів підвести тео­ретичну базу під святкування цього ювілею. Руська церковно-історична наука ґрунтується в основному на давньруській писемності.

Давньоруська писемність ХІ ст. свідчить, що хрещення Руси за святого князя Володимира не можна вважати початком християнства в нашій країні. Церковне передання, щоправда пізнішого походження, відносить початок євангельського благовістя на наших землях до І ст. і вважає тим благовісником апостола Андрія Первозваного. Більшого поширення християнство набуло в результаті руської місії слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Переклади святими братами Святого Письма і богослужбових книг сприяли значному поширенню християнства на Русі. Літературні пам’ятки згадують про існування християнських храмів на Русі за Київських князів Діра і Аскольда в роки святительства патріарха Константинопольського Фотія (друга половина ІХ ст.), а надто — за святої княгині Ольги (945-969 рр). За князя Володимира християнство набуло вже повсюдного поширення і стало державною релігією.

Про хрещення Руси оповідають різні літературні пам’ятки ХІ ст. До них, насамперед, належить Літопис пре­по­добного Нестора, ченця Києво-Печерського монастиря, його ще називають Початковим літописом. Най­дав­ніші списки його, що дійшли до нас, сягають ХІV ст. і називаються Лаврентіївський та Іпатіївський списки. В основі літописного зведення лежать три особливих ціль­них оповідання як головні його складові частини: 1) «По­вість временних літ», доведена до 1054 р.; 2) «Сказання про хрещення Руси», датоване в літописі 986-988 рр., а складене на початку ХІІ ст., і 3) Києво-Печерський літопис, в якому описані події ХІ-ХІІ ст. до 1110 року включно.­

Крім Початкового літопису, є ще кілька давніх літературних пам’яток ХІ ст., які оповідають про хрещення князя Володимира і християнізацію Київської Руси. До них, насамперед, належить «Слово про Закон і Благодать», написане Київським митрополитом Іларіоном. Його творчість припадає на період 1037-1050 рр. «Слово» дійшло до нас у списках XV і XVI ст. Після митрополита Іларіона чернець Яків написав «Похвалу князеві руському­ Володимиру». Його історичне свідчення має дуже важли­ве значення. Він був сучасником князя Ізяслава і писав близько 1070 р. Ченцеві Якову приписують і скла­дан­ня «Житія святого Володимира». Обидві ці пам’ятки бу­ли відкриті митрополитом Московським Макарієм (Булгаковим). Він вважав ченця Якова автором обох літературних­ пам’яток, а професор В. Й. Ключевський присвоює напи­сання «Житія святого Володимира» невідомому авторові, який жив через кілька років після смерті Володимира. «Це житіє, — пише В. Й. Ключевський, — є однією з найбільш ранішніх пам’яток руської літератури, якщо тільки воно написане руським, а не греком, який жив на Русі».

До пам’яток давньоруської писемності належать також «Сказаніє об убієнії свв. Бориса і Гліба». Воно написане преподобним Нестором до 1072 р.

У творах руських письменників, близьких за часом до Хрещення Руси, міститься достовірний історичний матеріал, який пояснює причину важливої історичної події, що сталася на Русі і була основою христи­янського просвічення Руси через Київського князя Володимира і вказує на джерело руського християнства — Візантію.

Деякі церковні історики твердять, що князь Володимир керувався політичними, суспільними та культурними мотивами і тоді, коли приймав рішення про впровадження східного християнства як державної релігії. Звичайно, такі міркування мали місце, але митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» вказує і на іншу причину: на внутрішнє навернення князя Володимира до Христа за співдіяння благодаті Божої. Він говорить: «Коли жив князь і землею своєю правив з правдою, мудрістю й розумінням, прийшло на нього відвідання Вишнього, зглянулося над ним Всемилостиве око і змилостивився Бог та просвітив серце його і розум, він зрозумів суєту ідольської вигадки, і пережив він гіркоту язичництва, та знайшов він Єдиного Бога, Який сотворив все видиме й невидиме». Цей голос благодаті навернув слух Володимира чути голоси людей. «Завжди чув він, — говорить митрополит Іларіон, — про православну христолюбну і сильну віру з землі Грецької, про її християн, храми, святині, велич їхнього служіння Богові. І чуючи все це, загорівся він духом і побажав серцем бути християнином і навернути до християнства всю землю свою».

Другий давній оповідувач Яків-чернець пише, що князь Володимир знав про свою мудру бабусю Ольгу, яка ходила в Царгород, і прийняла грецьку віру, і свято в ній померла.

Вивчаючи тему «Хрещення Руси», не слід думати, що величезна Київська держава стала вповні християнською країною одразу ж після хрещення Володимира, його синів, дружини і киян. У Києві охрестилися не всі, і не всі охрещені чинили це свідомо й охоче. Проте християнство мало на Русі великий успіх. За перші три роки віра Христова запанувала по всьому «великому шляху з варяг у греки». Далі вона поширилася на Сході в Ростово-Суздальській землі. Однак після цього на півночі почалась язичницька реакція. В Новгороді навіть було потрібне військове втручання.

Під час роботи нашої конференції теми — хрещення князя Володимира, християнізація Руси та її наслідки в історії нашого народу, взаємовідносини Руської Церкви з іншими православними та інославними Церквами — розвиватимуться в багатьох доповідях, поданих православними і неправославними, вітчизняними й зарубіжними істориками та богословами.

Хоча наша конференція має завданням вивчати минуле, однак вона не може оминути й нагальних проблем сучасності, до яких, насамперед, належить збереження миру й життя на Землі. Тому ми включили до обговорення тему «Внесок Помісної Православної Церкви в переважання ідей миру, свободи, братерства, любові й взаєморозуміння між народами від святого князя Володимира до наших днів».

У Посланні Священного Синоду щодо питань війни й миру в ядерний вік сказано: «Руська Православна Церква, якій завжди був властивий глибокий патріотизм, протягом 1000 років своєї історії багато разів благословляла війну на захист своєї Вітчизни від ворога. Так було і в 1380 році, коли великий подвижник преподобний Сергій Радонезький благословив князя Димитрія Донського і руську рать на Куликовську битву, яка поклала початок визволенню нашої Батьківщини від монголо-татарського ярма. Так було і в наш час, коли Церква благословляла народ на захист Вітчизни від німецько-фашистських загарбників, які вдерлися на нашу землю». Якісні зміни в наших уявленнях про війну в другій половині ХХ ст. ставлять питання: чи може що-небудь виправдати війну з використанням ядерної або іншої такої всезнищувальної зброї, яка може призвести до загибелі людства і всього живого на Землі? Об’єктивна відповідь на це питання може бути тільки негативною.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції, як і аварії на атомних електростанціях у США, Велико­британії, ФРН та інших країнах усе з більшою енергією спонукають нас боротися за ліквідацію ядерної зброї. Ми повинні виступати проти мілітаризації космосу, бо страте­гічна оборонна ініціатива США не тільки не забезпечує врятування від ядерної зброї, а, навпаки, збільшує небезпеку ядерної катастрофи. Ось чому наша Церква вітає односторонній мораторій Радянського уряду на підземні ядерні випробування і закликає президента Р. Рейгана наслідувати його приклад. Християнські ідеали миру й справедливості не дозволяють жити народам у постійній ядерній небезпеці і використовувати Апокаліпсис з метою політичної спекуляції.

Після хрещення Києва та інших руських міст святий Володимир улаштовував торжества для всієї Руси, збирав на церковні та національні свята кращих людей з усієї землі. Так, за свідченням літопису, справляючи освячення нового храму у Василеві (нині Васильків, 36 км від Києва) і святкуючи перемогу над печенігами, він скликає на свято Преображення «бояр, посадників, старшин з усіх міст, усякого люду безліч», святкує вісім днів, а потім повертається до Києва і святкує Успіння Божої Матері, скликавши безліч народу. Святкування мало дуже велике національне й культурне значення. Сам акт масового об’єднання на відправах, трапезі і спільному святі перемоги християнства над язичництвом і перемоги Руси над печенігами-язичниками мав справити незгладиме враження на людей, які почали усвідомлювати свою єдність і свою національну могутність. Святий князь Володимир усвідомлював, що великі досягнення народного духу народжуються в сильних масових почуттях.

Подібно до святкувань за князя Володимира, 1000-літній ювілей Хрещення Руси повинен сприяти розвитку ідей миру, свободи, братерства, любові та взаєморозуміння між народами. Ми сподіваємося, що і наша Київ­ська церковно-історична конференція служитиме внеском у дружбу між народами і сприятиме миру на землі.

На закінчення я хочу побажати всім вам успіхів у майбутній роботі. Сподіваюсь, що наші дискусії будуть відкритими й корисними для зміцнення історичної правди і добрим початком святкування 1000-ліття Хрещення Руси.

Опубліковано: 17.11.2014.