Свідчення Ісуса Христа про Себе Самого
Ф І Л А Р Е Т А
у Володимирському кафедральному соборі
на свято Різдва Христового
(8 січня 1982 року)
Духовно-моральний і релігійний образ Господа Ісуса Христа стоїть перед нами як щось цілком нове в історії людства. Він не має ніяких аналогів, і його не можна зрозуміти з попередньої та сучасної Йому історичної обстановки. Ісус Христос був незбагненний для Своїх сучасників. Коли одного разу Він «прийшов у Назарет, де був вихований, і увійшов, за звичаєм Своїм, в день суботній у синагогу і став, щоб читати… і очі всіх у синагозі були звернені до Нього… І дивувалися словам благодаті, що виходили з уст Його, і говорили: чи ж не Йосифів це син?» (Лк. 4, 16-22). Таке саме враження Ісус Христос справляв в усіх місцях, куди приходив. Люди, почувши Його проповідь і побачивши Його чудеса, вражалися й дивувалися, не знали, як і чим пояснити переміну, яка в Ньому сталася. Він учив їх як Той, що має владу, а не як книжники і фарисеї. Багато хто запитував: звідкіля у Нього така премудрість і сила? Ще не так давно загальнодоступний і загальнозрозумілий син теслі, Ісус з Назарета, раптом став для них незбагненною особистістю.
Дехто може сказати, що Ісус Христос був незбагненним для Своїх сучасників, але не для нас, коли все, що можна було дізнатися про Ісуса Христа, нам уже відомо. Хто з нас, віруючих, не погодиться з тим, що Своєю мудрістю Ісус Христос затьмарив мудрість мудреців світу цього? Своєю незбагненною духовною владою Він підкорив і продовжує підкорювати мільйони і мільйони людських сердець.
Протягом століть люди називали Його великим учителем, великим пророком, великим чудотворцем, великим реформатором, великим страстотерпцем. Та, незважаючи на всі високі ймення, Він ніколи не належав і не міг бути віднесений до числа «великих світу цього» або посісти серед них навіть перше місце.
У дні земного життя Ісуса Христа язичницький світ мало приділяв уваги «вчителеві з Назарета». Та й Сам наш Спаситель не чекав від «світу цього» належного визнання. Його взаємини із світом ясно виражені такими євангельськими словами: «У світі був, і світ через Нього постав, і світ Його не пізнав» (Ін. 1, 10). А про Його взаємини з Ізраїлем сказано: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли» (Ін. 1, 11).
Одного разу Ісус Христос запитав Своїх учнів: «За кого люди вважають Мене, Сина Людського?» І почув у відповідь різні людські думки про Нього, серед яких не було жодної правильної. Людська громада жила минулим і в Христі схилялася вбачати Іллю, Єремію, Іоана Хрестителя та будь-кого з давніх пророків, але вона була сліпа, щоб побачити в Ньому обітованого Богом Христа, Спасителя світу.
Почувши про Себе такі розбіжні думки юрби, Ісус Христос звернувся з тим самим запитанням до Своїх учеників: «А ви за кого Мене вважаєте? Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти є Христос, Син Бога Живого! Тоді Ісус сказав Йому у відповідь: блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах» (Мф. 16, 15-17).
Запитання — «За кого вважають Мене люди?» — Ісус Христос ставив людям протягом усіх майже двох тисяч років історії християнства. В результаті історія зберегла дуже багато помилкових відповідей, які підтверджують правдивість пророцтва, сказаного про Христа Спасителя Симеоном Богоприїмцем: «Ось лежить Цей на падіння і піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання» (Лк. 2, 34).
І дійсно, Ісус Христос, наш Господь і Спаситель, ніколи не переставав викликати в людях інтерес до Себе і бути предметом суперечок, змагань і розмов. І по цей день «ніхто не знає, хто є Син, тільки Отець; і хто є Отець, знає тільки Син і той, кому Син хоче відкрити» (Лк. 10, 22). Ясне розуміння особи нашого Спасителя може дати нам тільки Він. Тільки Ісус Христос знає, що Він Собою являє, яке місце Йому належить в історії і який сенс Його життя. Що ж говорить Ісус Христос про Себе Самого?
Коли уявити собі образ Ісуса Христа, як Він світить нам з Євангелій, то з самого початку слід відзначити, що Його висловлювання про Себе несуть точний відбиток Його особи — Його правдивості, чистоти й простоти. Насамперед треба сказати, що Ісус Христос називав Себе Сином Людським.
Що має на увазі Спаситель наш, коли називає Себе Сином Людським? Вираз «Син Людський», за свідченням пророка Даниїла (Див.: Дан. 7, 13), означав людину, що з’явиться на хмарах небесних і сидітиме праворуч «Ветхого днями». В юдеїв цей вираз набув підкреслено релігійного і навіть месіанського значення. Умисно називаючи Себе Сином Людським і присвоюючи це найменування виключно Собі, Ісус Христос надав йому своєрідного таємничого забарвлення. Від самого початку Він знає з винятковою впевненістю, що пророцтво Даниїла справдилося на Ньому. В образі Даниїлового «Сина Людського» Він відкриває Себе світові як грядущий Суддя світу і Цар нового Царства, що приходить з неба. В Сині Людському вже з’явилися вічне Царство і Суд Божий. Тому через Нього вчиниться суд над людьми, бо Він «лежить… на падіння і піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання» (Лк. 2, 34). Він — камінь, покинутий будівничими, який став тепер наріжним (Див.: Мф. 21, 42). Ставлення до Його особи в часі має вирішальне значення на всю вічність. «Хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним! А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10, 32).
Усвідомлення Себе Сином Людським в Ісуса Христа не вичерпується пророцтвом Даниїла. Воно сягає набагато глибше й далі, стосується Його спокутного подвигу, сучасного й майбутнього, вічності й часу. Коли Ісус Христос це сучасне з його гріхом і нужденністю ставить під яскраве світло останнього суду і блиск майбутнього Царства Небесного, Він усвідомлює Себе тим, Хто зніме цей гріх з нуждою і спасе людей для нового Царства. Як Син Людський, Він в одній особі і Спаситель, і Суддя. Тому Його посланництво стосовно теперішнього часу є посланництвом радості. «Блаженні очі, які бачать те, що ви бачите! Бо кажу вам, — говорить Він, — багато пророків і царів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили» (Лк. 10, 23-24). Оскільки Він, Син Людський, буде Владикою і Царем майбутнього Царства Божого, Він уже і в сучасному є дійсним пристановищем: «Прийдіть до Мене, всі струджені й обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11, 28).
Чому Ісус Христос воліє називати Себе Сином Людським саме тоді, коли Він говорить про Свою спасительну діяльність у сучасному? «Прийшов-бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19, 10). «Той, хто посіяв добре насіння (для нового Царства. — Авт.), є Син Людський» (Мф. 13, 37). Справа Сина Людського — визволити морально-релігійну волю від гріховних уз. Син Людський робить те, що може робити тільки один Бог і чого юдейські книжники не хочуть припустити навіть для сподіваного Месії. Він відпускає гріхи. «Щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи, — говорить розслабленому: тобі кажу: встань, візьми постіль свою та йди до дому твого» (Мк. 2, 10-11). Таке саме Його слово до грішниці: «Прощаються тобі гріхи» (Лк. 7, 48). Тут, у прощенні гріхів, спасенне діло Сина Людського сягає вершини.
Ісус Христос знає, що Його спасенне діло повинно з волі Отця завершитися стражданнями і смертю на хресті, що Він має придбати людей Своєю власною кров’ю, — тому Він називає Себе Сином Людським і тоді, коли говорить про Свої страждання. Він підкреслює, що Син Людський має постраждати (Див.: Мф. 16, 21; Мк. 7, 31; 9, 12; Лк. 9, 22). «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мф. 20, 28; Мк. 15, 45).
В одному короткому найменуванні — Син Людський, — в найпростішому, що Він міг сказати про Себе, в імені «Людина» — найвище напруження Його свідомості. Ісус Христос усвідомлює Себе приниженим до ганебної смерті на хресті. Він прийшов, щоб судити й володіти, і разом з тим — послужити й померти за людей. Він — Цар Небесний і раб людей.
Ісус Христос прикладає до Себе інше найменування — «Помазаний», тобто «Христос», яке Його сучасники відносили до Царя останнього часу. Якщо юдеї щодня у молитві про пришестя Христа думали про відновлення царства Давида в усій його славі, то Ісус Христос бачив цього «Христа» не інакше як Спасителем світу. Саме в цьому розумінні Він прийняв сповідування Петрове: «Ти є Христос» (Мф. 16, 16; Мк. 8, 29; Лк. 9, 21). І далі, маючи на увазі таємничу глибину цього найменування, Господь пояснив його навіянням з неба: «Не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах» (Мф. 16, 17). В цьому розумінні сприймали найменування Спасителя Христом перші християни.
У відповідальний момент на запитання первосвященика Каяфи «Чи ти Христос, Син Благословенного?» (Мк. 14, 61) Ісус дав не просто ствердну відповідь, але в урочистому сповідуванні з винятковою ясністю сказав: «Я! І ви побачите Сина Людського, який сидить праворуч сили Божої і йде з хмарами небесними» (Мк. 14, 62). Запитання первосвященика, внаслідок неправильних юдейських уявлень про Месію, можна було розуміти по-різному. Але Ісус Христос Своєю відповіддю надав йому цілком певного змісту і дав на запитання цілком певну відповідь.
Закутий у кайдани, Він бачить Себе на престолі слави. Стоячи перед земним суддею, Він знає, що Сам сидить на судилищі Божому. Чи були колись більший парадокс і страшніша спокуса? «Тоді первосвященик роздер одяг свій й сказав: Він богохульствує! Навіщо нам ще свідки? Ось тільки що ви чули хулу Його. Як вам здається? Вони сказали у відповідь: повинен смерті» (Мф. 26, 65-66).
Не можна бачити в Ісусі Христі тільки благородну, чисту і святу людяність, тобто любити в Ньому тільки людську сторону: правдивість і доброту, залишаючи богословам роздумувати про Його Божество. Історичний Ісус виступає в Євангелії з ясною й виразною свідомістю Свого Божественного достоїнства. Місце, де Він стоїть і де Його треба бачити, згідно з Його волею, — це престіл небесний в оточенні ангелів. Уся Його земна діяльність освячується Божеством, і в цьому Він черпає Свою спасенну силу. Історично справа обстоїть навіть так, що суть проповіді Ісуса Христа полягає в благовісті того, що Царство Боже в усій своїй силі наблизилося саме в Ньому Самому. Суть благовістя Христового не слід шукати насамперед в Його вченні про моральність. Багато в чому проповідь Його про мораль має паралелі у Старому Завіті, в елліністичній філософії та в інших релігійних моральних вченнях. Щоправда, ці моральні цінності в інших релігіях та філософії Ісус Христос звільнив від людського лушпиння і вперше показав по-справжньому світло правдивої моралі. Отже, не в моральному вченні Ісуса Христа міститься те нове, що Він бажав принести і приніс.
Те нове, на чому переважно зосереджене було Його благовістя, — це добра вість про Його пришестя, про те, що з нами Бог, що разом з Ним вічне вступає в дочасне, небесне з’єднується із земним, що спасіння людини наблизилося, а тому настає «літо Господнє приємне». Хто не бачить в Ісусі Христі істинного Бога або заперечує це, той позбавляє себе права захоплюватися його людинолюбністю й святістю. Всі Його довершені людські якості випливають з Його Божественного достоїнства. Та і як із світу, що оточував Христа, переживав внутрішній і зовнішній розлад, закостенів у релігійному буквоїдстві, роздирався нерозв’язними проблемами, був заражений скептицизмом і легковажністю, як могла б постати така свята, внутрішньо цілісна, вільна людська особистість? Хіба може прорости святий паросток з порочного кореня?
Якщо Ісус Христос прагне бути вищим від усіх пророків і царів, вищим від ангелів і людей, то яким було Його ставлення до Бога? Усвідомлює Він Себе відокремленим від Нього чи єдиним з Ним? Хто цей Син Людський: створіння Боже чи Сам Бог? Питання нечуване. Перед нами — Чоловік, що складається з душі й тіла, з людськими свідомістю, волею й почуттями, і ми запитуємо: чи не Бог цей Чоловік? Як уявляв Собі Ісус Христос ставлення Своєї людської істоти, Своєї людської природи до Єдиного Живого Бога? Чи усвідомлював Він Себе єдиносущним з цим Богом? Що говорять нам про це Його діла? Що казав про це Він Сам?
Як дивився Ісус Христос на Свої діла, на Свою діяльність? Коли порівняти діла Христові з попередньою проповіддю пророків та Іоана Хрестителя, то слід насамперед сказати, що Ісус Христос свідомо й впевнено відрізняв Своє благовістя від їхньої проповіді, вважаючи Своє служіння звершенням і здійсненням їхніх пророкувань. Пророчі одкровення були тільки підготовкою до одкровення Сина Божого: «А ось тут Більший за Іону… а ось тут Більший за Соломона» (Мф. 12, 41-42), — мовить про Себе Христос. Таким чином, найславніші пророки й старозавітні царі — менші від Ісуса Христа. Спаситель не раз підкреслював цю перевагу, коли говорив ученикам, що їхні очі блаженні, бо «багато пророків і царів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не бачили» (Лк. 10, 24). Авраам «був би радий побачити день» Христа (Ін. 8, 56). За словами нашого Спасителя, Іоан Хреститель був більший від усіх народжених жінками, отже, більший від усіх старозавітних пророків, і проте «найменший у Царстві Небесному більший за нього» (Мф. 11, 11). Тут Ісус Христос ставить Свою діяльність в абсолютному розумінні вище від усієї попередньої діяльності пророків і царів. Тепер, тобто того дня, коли Він вперше виступив з проповіддю у Своєму рідному місті, — справдилося провіщення пророка Ісаї про зцілення скрушених серцем, про визволення змучених і поневолених, прозріння сліпих (Див.: Лк. 4, 18-21).
Ця безумовна перевага Його проповіді корениться в незрівнянній перевазі Його особистості. У Старому Завіті не було нічого високого й священного — чи то храм, субота чи навіть Закон, — що не було б підкорене Йому та Його волі. Згадаймо слова Ісуса Христа: «Говорю ж вам, що тут Той, Хто більший від храму» (Мф. 12, 6). Вірно, що суботу встановив Бог (Див.: Вих. 20, 8; Второзак. 5, 12), але «Син Людський є господарем і суботи» (Мф. 12, 8).
Закон дав Сам Бог через пророка Мойсея. Але Христос говорить про Себе, що тут стоїть Той, Хто знає цей закон краще за Мойсея і виконує його до найзахованіших його глибин. Ісус Христос багаторазово поглиблює закон Мойсея, розкриваючи в ньому внутрішній зміст життя і любові. При цьому Він не посилається, як давні пророки, на особливі повноваження від Бога. Він діє Своєю владою. З Його уст ніколи не виходили слова, якими пророки зазвичай підтверджували своє посланництво від Бога: «Так говорить Господь». Слова Ісуса Христа завжди виражали Його власну владу та Його відповідальність: «А Я кажу вам» (Див.: Мф. 5, 18, 20, 22, 28, 32, 34, 39, 44). Якщо взяти до уваги, що у свідомості юдеїв Бог не мислиться без Мойсея і закону, без храму і суботи, то присвоєння Ісусом Христом Собі найвищої влади не можна зрозуміти інакше, як тільки так, що Він усвідомлює Себе в довершеній єдності з Богом Отцем.
Таке саме враження єдності з Богом Отцем справляють чудеса Ісуса Христа. Передусім треба відзначити, що не тільки ученики Христові, а й найзапекліші противники Його були під сильним враженням від Його чудодійної сили. Але Ісус Христос творив чудеса не так, як інші чудотворці. Для Його чудес характерна царствена впевненість, з якою Він діяв. Святе Письмо повідомляє про багато які чудеса, що їх творили пророки. Ілля і Єлисей, наприклад, навіть воскрешали мертвих (Див.: 1 Цар. 17, 19; 2 Цар. 4, 32; 4 Цар. 13, 21). Ісус Христос Сам згадував про вигнання бісів рабинами (Див.: Мф. 12, 27). Однак усі ці чудодіяння творилися з призиванням імені Бога. А в чудесах Ісуса Христа нас вражає те, що вони являють собою не наслідок молитви Ісуса Христа, зверненої до Бога, а природне випромінення Його всемогутньої істоти. Чудодійна сила виходить не від Отця, а від Нього Самого: «Хочу, очисться» (Мк. 1, 41); «Дівчино! Тобі кажу, встань» (Мк. 5, 41); «Кажу тобі: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого « (Мк. 2, 11). В цих словах чути не повноваження, а Його всемогутність.
Єдність Ісуса Христа з Богом Отцем виявляється в тій впевненості, з якою Він, читаючи пророчі місця в Святому Письмі, ставить на місце Бога Своє власне «Я» там, де пророки мають на увазі діяння Бога. Тільки усвідомлюючи Себе Єдиносущним з Богом Отцем, Він може по справедливості відносити до Своїх власних дій усе те, що пророки приписують Богові. Він Сам — Той «Господь сил», Якому, згідно з пророком Малахією (Див.: Мал. 3, 1), особливий Предтеча злагоджує дорогу (Див.: Мф. 11, 10; Лк. 7, 27). Він Сам — Той чудодійний Бог (Див.: Мф. 11, 5), що Його діяння провіщав Ісая (Див.: Іс. 35, 4). В Ньому Самому живе те пастирське піклування (Див.: Ін. 10, 11), якого Ісая (Див.: Іс. 40, 11) та Ієзекиїль (Див.: Ієз. 34, 11) очікують від Бога. Його Самого стосується написане про Господа, що з уст немовлят і дітей створив хвалу (Див.: Мф. 21, 16), щоб зробити безмовним ворога (Див.: Пс. 8, 3). У свідомості Ісуса Христа Бог і Його власне «Я» — єдині. Це свідоме ототожнювання Себе з Богом особливо яскраво виявляється у зціленні Ісусом Христом розслабленого (Див.: Мк. 2, 10). Рішуче приписуючи Собі владу прощати гріхи, належну тільки одному Богу, причому навіть не згадуючи про Бога, і урочисто демонструючи її через зцілення розслабленого, Ісус Христос цілком ясно показує, що Він усвідомлює Себе єдиним з Богом і що в цій єдності — основа Його влади й сили, яка спасає й прощає гріхи.
Тільки від Божества людська воля Ісуса Христа одержує ту впевненість і цілковиту цілеспрямованість, ту внутрішню єдність, ту цільність у діях і ту крайню готовність творити святе й божественне, які характеризують Його образ. У святості й досконалості Ісуса Христа нема поступового розвитку й досягнень, які набуваються в боротьбі. Його святість і довершеність мають на собі печатку одвічності, бо недовершеність і гріх чужі не тільки діям Ісуса Христа, а й Його природі. Вони настільки чужі Йому, що Він у буквальному розумінні слова має владу над гріхом, долає його в інших, криється. Але джерело цієї нової, чистої і святої людської природи міститься в святості Бога. Саме тому, що Ісус Христос є істинний Бог та істинний Чоловік, Його людський образ має на собі ореол святості. Тільки Божественність Ісуса Христа з’ясовує до кінця святість Його людського єства.
В єдності Ісуса Христа з Богом полягає та винятковість і сила, з якою Він ставить Свою власну особу в центр Своєї проповіді. В основі Його проповіді лежить благовістя про пришестя Царства Божого. Однак Царство це невіддільне від Його особи, бо воно відкривається в Ньому. В історії релігій ми не зустрічаємо нічого подібного. Хоч би якими історичними особами засновувалися релігійні вчення, їх засновники завжди виступали не як предмет віри, а тільки як її посередники. Не особи Будди, Магомета чи Мойсея були предметом віри, а їхнє вчення. В кожному з цих випадків вчення повністю можна відокремити від особи.
Цього не можна сказати про християнство. Християнство — це Ісус Христос. Християнська проповідь — це Ісус є Христос, Син Божий. «За кого ви Мене вважаєте?» — це було вирішальне запитання, поставлене Ісусом Христом, коли наблизилося Царство Боже. Тому живим центром і джерелом творчих сил Церкви є Особа Ісуса Христа. «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 20), — говорить Господь. В останні години Свого земного життя, коли Він мав залишити учеників, Ісус Христос дуже бажає дати їм Своє спасенне Тіло і Кров. «Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє» (Мф. 26, 26). «Пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту» (Мф. 26, 28). Це було Його найвищим бажанням, щоб ті, хто Йому належав, перебували з’єднаними з Ним у найтіснішій спільності тіла й крові.
Від самого початку Ісус Христос не вимагав від Своїх учеників так наполегливо нічого, як безумовного приєднання особисто до Нього, слідування за Ним до крайньої межі, до несення Його хреста включно. «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10, 38). Це та сама наполегливість, з якою Ісус Христос вимагає виконання волі Божої. Те, чого Він добивається для Свого Небесного Отця, того Він шукає і для Себе Самого. В Нього повинні непохитно вірувати й безмежно любити Його. «Віруйте в Бога і в Мене віруйте» (Ін. 14, 1). «Блаженний той, хто не спокуситься через Мене» (Мф. 11, 6). Коли Ісус Христос говорить, що перша й найбільша заповідь — любити Бога всім серцем і всією душею, то в такому самому дусі і в такому самому тоні Він велить: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26).
Де й коли жив Чоловік, Який зобов’язував і мав право зобов’язувати Своїх сучасників і навіть усе людство до такої крайньої самовідданості Йому особисто? В особі Ісуса Христа сконцентрована така свідомість, яка перевищує всі тварні масштаби. Ісус Христос не тільки стає поряд з Богом або праворуч Нього. Він Сам є Бог. Проти цього факту повставали юдейські первосвященики, книжники й фарисеї, але цю реальність годі усунути. Справа Ісуса Христа і Його вчення — це справа і вчення Сина Людського, що усвідомлює Себе Сином Божим, єдиним з Богом Отцем.
Як же Сам Ісус Христос ставиться до Бога? Вже при розгляді молитви нашого Спасителя не можна не звернути увагу на безпосередню внутрішню єдність Ісуса Христа з Богом Отцем і на те, як виразно і ясно відрізняє Він Свою молитву від усіх інших молитов людських. Тільки він звертається до Бога: «Отче Мій», а для учеників Бог — «їх Отець» або «ваш Отець». Для Ісуса Христа свідомість Свого Богосинівства була характерна від самого початку Його свідомого життя. Богосинівство являє собою його внутрішню потребу. Вже в отрочому віці вона веде Його до храму, який належить Його Отцю (Див.: Лк. 2, 49). У дванадцять років отрок Ісус на запитання і скаргу Матері: «Чадо! Що ти зробив з нами? Ось батько Твій і Я, вболіваючи, шукали Тебе», — відповідає: «Хіба ви не знали, що Я маю бути в тому, що належить Отцю Моєму?» (Лк. 2, 48-49). У відповіді отрока Ісуса міститься побічне заперечення слів Матері — «батько Твій». Його справжнім Отцем є Отець Небесний, а не уявний батько, яким вважався Йосиф. Це означає, що Ісус Христос з дитинства визнавав Себе в особливому значенні Сином Отця Небесного.
На початку Його суспільного служіння під час хрещення в Іоана на Йордані це Богосинівство підтверджується Йому голосом з неба: «Ти Син Мій улюблений, в Якому Моє благовоління» (Мк. 1, 11; пор. Мф. 3, 17; Лк. 3, 22). Ця свідомість Ісуса Христа, що Він — улюблений Син Небесного Отця, зумовлює приховане блаженство Його життя, яке сяє в Його погляді і надає Його людському явленню відблиск надприродного, святого, Божественного. Цю славу Божу євангеліст Іоан бачить на Його обличчі — «славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1, 14; пор. 3, 16; 5, 23; 17, 1). Це враження Божественності в прямому значенні слова спонукало біснуватих кричати: «Ти — Святий Божий» (Мк. 1, 24; пор. 5, 7), воно вклало в уста язичникові — капернаумському сотникові слова: «Я недостойний, щоб Ти під дах мій увійшов» (Лк. 7, 6); воно змусило Петра припасти до колін Ісусових із словами: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний» (Лк. 5, 8).
Що ж розумів Ісус Христос точніше під словом «Син»? Який зміст Його синівної свідомості? Немає жодного сумніву, що Своє синівство Він розумів у неземному значенні. Як «Єдинородний Син», «улюблений Син», Він ставить Себе над пророками Старого Завіту (Див.: Мф. 21, 38; Мк. 12, 7; Лк. 20, 13). У змаганні з фарисеями Ісус Христос відкинув поширену юдейську думку про Месію як про просту людину, нащадка Давидового (Див.: Мф. 22, 41-46). Месія не може бути звичайним чоловіком, доводить Ісус Христос фарисеям, коли сам праотець Його Давид в одному із своїх псалмів (109, 1) називає Його своїм «Господом».
Як же витлумачує Сам Ісус Христос цю надприродність Свого Богосинівства? Вичерпну відповідь на це питання дано в Євангеліях від Матфея (Див.: Мф. 11, 25) і від Луки (Див.: Лк. 10, 21), ця відповідь за своєю глибиною й силою відповідає духові Євангелія від Іоана. Ісус Христос звичайно стримано викладав Своє вчення, уникаючи кидати перли перед свинями (Див.: Мф. 7, 6). Вищий і заключний акт Свого Одкровення Він учинив не перед юдейською юрбою, а в колі Своїх учеників.
Ісус Христос розсилає 70 Своїх учеників, щоб усюди сповістити наближення Царства Божого. Повернувшись, вони, радіючи, повідомляли Спасителю, що злі духи коряться їм, коли вони прикликають Його ім’я. Ісус Христос на це відповів, що вони повинні ще більш радіти, бо їхні імена написані на небі. «У той час зрадів духом Ісус і сказав: славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти утаїв це від премудрих та розумних і відкрив те дітям. Так, Отче, бо таке було Твоє благовоління… Усе передав Мені Отець Мій; і ніхто не знає, хто є Син, тільки Отець; і хто є Отець, знає тільки Син і той, кому Син хоче відкрити. І, звернувшись до учеників, сказав їм осібно: блаженні очі, які бачать те, що ви бачите! Бо кажу вам, багато пророків і царів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили» (Лк. 10, 21-24).
Ісус Христос говорить тут у доведеній до вищого ступеня радісній свідомості. Успіх 70 учеників засвідчив Йому, що Його благовістя починає зростати, що віра в Нього прокидається в людях. І це дає Йому змогу відчути доброту, милосердя й любов Отця. Захоплений цими почуттями, Він звертається до Своєї внутрішньої істоти, щоб черпати з неї багатство цієї любові. Самозаглибленість Христа вилилася в Його словах: «Усе передав Мені Отець Мій». «Усе» означає всяку честь і всяку велич, всяку владу й силу, всіх ангелів і людей. У тварному світі не існує нічого, що належало б Отцеві і не належало б разом з тим і Йому. Євангеліст Іоан доповнює і пояснює це такими висловленнями Ісуса Христа: «Все Моє — Твоє, і Твоє — Моє» (Ін. 17, 10). «Як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє кого хоче. Бо Отець не судить нікого, а весь суд віддав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця» (Ін. 5, 21-23). «Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне» (Ін. 17, 2).
Засвідчуючи ученикам, хто Він, Христос говорить, що хто є Син, не знає ніхто, тільки Отець, і хто є Отець, не знає ніхто, крім Сина (Див.: Лк. 10, 22). Син Божий є реальність, у Своїй сутності недоступна нікому, крім Отця Небесного. Такою самою реальністю є Отець, відкритий для пізнання Синові. Таким чином, Отець і Син перебувають у цілком єдиній, винятковій життєвій спільності. І ця життєва спільність основу має в тому, що Вони — Отець і Син. Ісус Христос виражає тут Своє сутнісне відношення до Отця в рамках понять і уявлень, поширених в юдейському та елліністичному світі. Згідно з цим уявленням, людина не може мати досконалого пізнання Бога. Тільки Бог має таке пізнання про Себе Самого. Людина може бути пізнана Богом. Зовсім інше відношення до Бога в Ісуса Христа. І Він це тут підкреслює. Христос — Син Божий, і Він один має про Отця таке саме досконале пізнання, як Отець про Нього. Для людського розуму реальність Сина така сама таємнича, як і реальність Отця. Те, що Ісус Христос відкриває тут з найвищою простотою, сходиться з тими Його свідченнями, які подає євангеліст Іоан Богослов. Ось вони: «Хто бачив Мене, той і Отця бачив. Хіба ти не віриш, що Я в Отці, і Отець у Мені?» (Ін. 14, 9-10). «Ви не знаєте ні Мене, ні Отця Мого; якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого» (Ін. 8, 19-20). «Я… знаю Моїх, і знають Мене Мої. Як знає Мене Отець, так і Я знаю Отця». (Ін. 10, 14-15). «Вірте ділам Моїм, щоб пізнати і повірити, що Отець у Мені і Я в Ньому» (Ін. 10, 38).
У тому ж свідченні Ісуса Христа про Себе і про Отця міститься ще одне одкровення: «Хто є Отець, знає тільки Син і той, кому Син хоче відкрити» (Лк. 10, 22). Таким чином, тільки Син відкриває нам Отця. В цьому міститься найглибший зміст благовістя Христового і сутність усього християнства: через Сина — до Отця. Немає іншої путі до Отця, крім як через Сина. Євангеліст Іоан Богослов, улюблений ученик, з найбільшою вірністю зберіг і передав нам найглибші внутрішні переживання Ісуса Христа і той спосіб, яким Він доводив усе це до свідомості Своїх учеників. Коли Фома запитав Його: «Господи… як можемо знати путь?», Ісус Христос відповів: «Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14, 4-5).
Таким чином, духовно-моральний образ Ісуса Христа привів нас до Його надприродної таїни, до небесної сторони Його істоти — від Сина Людського до Сина Божого. Ми побачили, що земне в Ньому з’єднане з небесним, людське — з Божественним. Його Божественна природа, Його надземна істота відкривається нам у таїні Сина, як безпосередня участь в сутності Отця, як природна єдність з Ним. Його історичне явлення тоне в променистому світлі Його слів: «Хто є Отець, знає тільки Син»; «Я і Отець єдині».
Коли ми намагаємось це усвідомити, наша думка мовби спиняється і німіє язик. Як уявити собі, що колись, у певний історичний час, був Чоловік, цілком здоровий фізично й духовно, обдарований надзвичайно тверезим поглядом на всі речі і явища цього світу, від найбільших до найменших, Який володів надзвичайно проникливим розумом, — Чоловік, Який, як ніхто інший на землі, був далекий від егоїзму аж до самопожертви, все своє життя віддаючи служінню бідним і обтяженим, — і цей Чоловік від самого початку і все Своє життя усвідомлював Себе Єдинородним і улюбленим Сином Бога Отця. Тим, Хто знає Отця так, як не знає Його ніхто.
Як уявити собі, що колись, у часи, доступні людському знанню, був Чоловік, Який визнавав тільки Єдиного Бога неба і землі, Єдиного Отця Небесного і до глибини душі благоговів перед цим Небесним Отцем, — Чоловік, для Якого хлібом було виконання волі цього Отця; тільки цю волю Він шукав і любив, починаючи від самої ранньої юності, перетворивши все своє життя на молитву, — Чоловік, до такої міри всім Своїм існуванням поєднаний з цією Божественною волею, що її всемогутньою силою зціляв хворих і воскрешав мертвих, — Чоловік, Який все своє життя віддавався цій волі з такою внутрішньою силою, що не ухилявся від неї ніколи, ніколи не потьмарювався щонайменшою свідомістю гріха, ніколи не вимовив щодо Себе жодного слова покаяння або прохання про прощення, і навіть у смертний час просив прощення не Собі, а тільки іншим, і з глибини свідомості Своєї єдності з Богом говорив, звертаючись до змучених душею людей: «Прощаються тобі гріхи твої». І цей Святий Чоловік говорить про Себе, як щось само собою зрозуміле й природне, що Він — Єдинородний Син Божий: «Я і Отець — єдині».
Дорогі браття і сестри! Чи можемо ми повірити цьому Чоловікові? Чи насмілимося ми повірити, коли мова йде про очоловічення Бога, коли Сам Бог принизив Себе до того, що склав з Себе Свою Божественну славу, як пише апостол Павло (Див.: Флп. 2, 7)? Чи не повинні ми припускати, що людина, навіть свята, може помилятися, а не допустити самоприниження Бога? Чи не буде по суті невір’ям, коли повірити словам Чоловіка: «Я і Отець — єдині»?
Справді, це так, бо слова Ісуса Христа — істина. Той, хто жахається і тремтить душею від самої думки про можливість з’єднання в одній особі всемогутнього, всесвятого і безконечного Бога — з одного боку, — і Чоловіка, сина теслі, засудженого, розіп’ятого, — з другого боку, той, можливо, ближчий до живого благочестя, ніж той, хто безтурботно приймає все це до відома і байдуже повторює слова Символу віри.
І все ж хіба людині з її вірою та обмеженими знаннями про навколишній світ, з її уявленнями про Божество належить останнє слово в цьому питанні всіх питань? Хіба Божі думки — наші думки? І хіба людська мудрість не є безумством перед Богом? І хто може заперечити те, що Бог захотів явити Себе Богом саме таким чином, зволив показати безмежність Своєї могутності і безкрайність Своєї любові саме тим, що з любові до нас став Чоловіком, і таким Чоловіком, Який віддав Себе на розп’яття? В нескінченності Божественних можливостей містяться всі можливості, в тому числі й можливість Вифлеєма і Голгофи. А хіба у нас є право виключити те, що Бог вимагає від людей саме цієї віри в неймовірне? А може, цією вірою в неймовірне Він хоче зламати гріховну гординю і скорити Своїй добрій волі нас, і наше мислення, і саме наше буття?
Пройти мимо Ісуса Христа ми не можемо. Він і Його подвиг відкуплення — можливі тільки для Бога. І ми ясно бачимо: якщо така можливість взагалі існує, якщо можливе явлення Бога на землі, то єдиною особою, відповідною для такого Богоявлення, може бути тільки Ісус Христос. Бо ніде і ні в кому не сяє так чисто й ясно те, що властиве Богові: слава і всемогутність, святість і праведність, милосердя і благодать. Якщо Бог явився на землі, якщо Він явився в Людині, то Він міг явитися тільки в Ісусі Христі. Божество світить нам у житті Ісуса Христа в такій повноті, з такою життєвістю й переконливістю, що ми не можемо з цим не рахуватися, не погрішаючи проти совісті.
Дорогі браття й сестри! Приймаючи всім серцем і всією душею все це свідчення Ісуса Христа про Себе Самого, ми нічого не можемо сказати, як тільки: «Вірую, Господи, і сповідую, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ грішників спасти, між якими я перший!»
1982 р.
