«Наша Парафія»

1. Церква і руська духовність
2. Роль монастирів у розвитку духовності
3. Соціально-економічна роль монастирів
4. Церква і руська державність
5. Патріотичне виховання
6. Православна Церква в Україні
7. Руська Церква і суспільство
8. Церква і сім’я
9. Вплив християнства на руську культуру
10. Освіта
11. Вплив християнства на давньоруське законодавство
12. Розширення міжнародних зв’язків Київської Руси після прийняття християнства
13. Зустріч із Заходом
14. Богословське осмислення історії Церкви

Доповідь митрополита Київського
і Галицького Філарета, Екзарха України,
на Міжнародному симпозіумі
«На землі мир. Тисяча років між Волгою
і Рейном», Регенсбург, ФРН,
21-26 квітня 1987 р.

Наближається знаменна дата в житті Руської Православної Церкви — 1000-ліття хрещення Руси. Хрещен­­­ню­ Руси й утворенню Руської Православної Церкви передував довгий процес християнізації східнослов’янських­ племен. У 988 р. за святого князя Володимира відбуло­ся хрещення Руси. Київська Русь у цей час охоплювала територію від південного узбережжя Ладозького озера до середнього Дніпра і його притоки Псла, від північних Карпат до середньої Волги і нижньої Оки. Християнська віра, прийнята від Візантії і оголошена державною релігією, почала швидко поширюватися по всій Русі. Утворилася нова Помісна Руська Православна Церква, в якій за князя Володимира, крім Київської митрополії, було вісім єпархій: Чернігівська, Ростовська, Володимиро-Волинська, Новгородська, Турівська, Полоцька, Тмутараканська і Білгородська. З поширенням християнства на Русь надійшли з Болгарії книги Святого Письма та богослужбові книги церковнослов’янською мовою в перекладах святих братів Кирила і Мефодія, просвітителів слов’янських народів.

У цій доповіді мені хотілося б коротко зупинитися на ролі Руської Церкви в історії та на її діяльності сьогодні, оскільки в доповіді неможливо повно описати всесторонній вплив Руської Церкви на наш народ за тисячолітній період.

Церква і руська духовність

У наш ХХ вік, для якого характерними є науково-технічний прогрес і спад духовно-морального життя, насамперед мені хотілося б відзначити роль Руської Церкви в духовно-моральному житті нашої країни.

Християнству, Церкві належить роль творця моральних підвалин Давньої Руси. Церква мала суто духовний, релігійний вплив на совість і душу руського народу. Моральні ідеали Давньої Руси збагачувались характерними рисами православ’я: святістю, аскетизмом, смиренням, співчутливою братолюбністю, жертовністю та есхатологічною вірою в кінцеву перемогу Царства Божого.

Академік Д. С. Лихачов говорить: «Я гадаю, що дослідження моральних ідеалів Давньої Руси слід було б зробити невідкладно. Ця робота не для одного покоління вчених. Але, випереджаючи висновки майбутніх досліджень, відзначу тільки, що величезна роль у створенні цих ідеалів належить літературі ісихастів, ідеям відходження від світу, самозречення, віддалення від житейських турбот, що допомагало руському народові переносити всі його поневіряння, дивитися на світ і діяти з любов’ю і добротою до людей, відвертаючись від будь-якого насильства. В цих умовах, «в умовах» таких ідеалів, у людей Давньої Руси була дивна любов до світу при одночасному визнанні цього світу гріховним, суєтним, «скороминущим і злим» 1.

Глибоке коріння нашого минулого, на підставі якого будувалося наше світорозуміння, сягає у Київську Русь. Це не просто «ідеї» або «філософія», а те споконвічне, чим пройняті плоть і кров народу, що з покоління в покоління живе в нас, що відбилось у наших звичаях, піснях, побуті і у всьому тому, що зберігалося народною совістю.

Совість — це внутрішній закон, закладений у нашу природу, божественна іскра чи голос Божий, який реагує і судить точніше, ніж будь-яка досконала законність, юридичне право або логіка.

Здавна нашу країну називають Святою Руссю. Які ж якості нашого народу дали привід назвати її Святою Руссю? Історія мимовільно змушує нас звернути увагу на те, що причиною такого найменування були ідеали руського народу, які й понині зберігаються в тайниках руської душі. Якщо говорити коротко, то таким ідеалом було життя за правдою Божою, а не людською. Правду Божу руська людина завжди ставила вище над усе в світі, бо в ній вбачала свої найвищі цінності. Цим вона відрізняється від народів західного світу, цінності якого аж надто залежні від матеріальних благ.

Ці руські ідеали містяться як в усній, так і в писемній та матеріальній традиціях, у вигляді народного епосу, в житіях святих, у молитвах тощо. Вся руська література просякнута християнським духом. Численні православні храми, монастирі й пустині, де проходило таємне життя руської людини, іконографія і живопис, які там є, відбива­ють духовні ідеали багатьох поколінь. Кращими виразни­ками цих ідеалів були численні руські святі, які прагнули не тільки особистого спасіння, а й до спасіння всього народу.

Православний моральний ідеал руського народу — життя за правдою Божою — і був тією підставою, яка спонукала наших предків назвати свою країну Святою Руссю. Прагнучи до здійснення свого ідеалу, руська людина часто ухилялася від істинного шляху і боролася за правду людську, але все ж її ідеалом було життя праведне.

Роль монастирів у розвитку духовності

Осередком духовного життя руських людей були монастирі, через які Церква впливала на моральне життя­ народу. Монастирі на Русі з’явились у першій половині ХІ ст. Преподобний Антоній, який одержав благословення на Афонській горі, поклав основу Києво-Печерському монастирю, другим ігуменом і упорядником якого був преподобний Феодосій. Створений великими подвижниками Києво-Печерський монастир став взірцем для інших руських монастирів і мав величезне значення не тільки в духовно-моральному, а й у культурному житті руського народу. З нього вийшло багато видатних церковних діячів і подвижників благочестя. В його стінах започаткувалося руське літописання. Невдовзі Києво-Печерський монастир став центром давньоруської писемності й освіти. Всім, що знаємо про давні часи нашої Вітчизни, ми завдячуємо, насамперед, просвітницьким і працелюбним ченцям Києво-Печерського монастиря, з-поміж яких слід назвати в першу чергу преподобного Нестора Літописця (друга половина ХІ ст.).

У творах давньоруських літописців містяться оповідання не тільки релігійного, а й патріотичного харак­теру. В епоху роздрібненості Київської Руси літописці ­пишуть про руську землю як про щось єдине. Вони за­кликають князів до об’єднання для захисту від зовнішніх ворогів, до припинення внутрішніх чвар. Руські ченці дивилися на заняття книжною справою — складання житій, повчань, літописів, переклад і переписування Святого Письма, богослужбових книг і творів святих отців — як на святу і боговгодну справу.

Слідом за Києво-Печерським на Русі з’являється багато інших монастирів. У них зосереджується як пов­нота релігійного життя, так і духовно-просвітня діяльність.

Аскетичне життя монастирів глибоко відбилося на давньоруській літературі і мало величезний вплив на давньоруське суспільство. Аскетичні ідеали, що панували на Русі, пояснюються не тільки релігійно-моральними поглядами і впливом церковної літератури, а й самим життям руського народу, яке склалося історично. Тяжкі й нестійкі були умови його існування. Постійні спустошливі наскоки кочівників, міжусобні війни руських князів, татаро-монгольська навала в середині ХІІ ст., багатовікове татарське ярмо завдали тяжкого удару економічному добробуту народу і морально принижували руську людину. Часті моровиці, пожежі, згубний голод внаслідок неврожаїв та інші лихоліття зміцнювали в народі ставлення до світу як до «гріховного», який «лежить у злі». У такому світі, за переконанням руської людини, важко спасти свою душу для вічного життя. І чим тяжчим і безвідраднішим було життя, тим з більшою любов’ю і надією звертався погляд руської людини до світу іншого виміру, мешканці якого відреклися від суєтного життя і присвятили себе служінню Богу і спасінню своєї душі. Сприйняття чернецтва як ідеалу високоморального, істинно християнського життя сприяло його зростанню й поширенню на Русі.

До ХІІІ ст. у Північно-Східній Русі було всього 25 монастирів, а в XIV-XV ст. число монастирів почало швидко зростати. Найважливішим монастирем Московської Руси став монастир преподобного Сергія Радонезького.

Монастир преподобного Сергія, який з часом став всесвітньо відомою Троїце-Сергієвою лаврою, був монастирем нового типу — пустельним. Якщо попередні монастирі будувались у великих містах або біля них, то преподобний Сергій і його учні спорудили монастир у глухих лісах Північно-Східної Руси. Йдучи все далі й далі на північ, руські пустельники дійшли до берегів Білого Моря і Північного Льодовитого океану.

У середині XV ст. на островах Білого моря виник зна­менитий Соловецький монастир, заснований препо­доб­ними Савватієм, Германом і Зосимою, в середині XVI ст. на Кольському півострові — монастир Феодорита Кольського і Трифона Печенезького, просвітителів лопарів. Та найславнішим засновником пустельних монастирів була обитель преподобного Сергія, якого справедливо вважають основоположником північно-руського чернецтва. Його учні заснували близько 30 нових монастирів.

З багатьох монастирів, що виникли у XIV-XV ст., слід назвати лише деякі. Боровський монастир був заснований преподобним Пафнутієм, а його учень преподобний Йосиф заснував у 1479 р. знаменитий Волоколамський монастир. На островах Ладозького озера виникли Валаамський монастир і Конєвська обитель, засновані преподобним Кирилом Білозерським. У середині XV ст. на р. Сорці преподобний Нил Сорський спорудив ще один монастир. Загальна кількість монастирів, що з’явилися в Північно-Східній Русі в XIV-XV ст., становила близько 200. У XVI-XVII ст. будівництво монастирів тривало. У XVI ст. було засновано близько 100 монастирів, у XVII ст. — близько 200. Руські монастирі в цьому краю були невелелюдні. Вони мали від 5 до 20 насельників, а в найбільших, які прославилися своїми діяннями і подвигами, було від 100 чоловік і більше.

Соціально-економічна роль монастирів

Руські монастирі мали не тільки релігійно-моральне, а й соціально-економічне значення для життя руського народу. Ченці, що селилися в глухих лісах і пустельних місцях, займалися як подвигами благочестя, так і важкою господарською працею. Вони вирубували ліс і будували собі храми та келії, господарські споруди та огорожі, створювали орні землі, пасовища і сіножаті для худоби, ловили рибу та займались іншими промислами.

Суворість подвижницького життя приваблювала до монастирів не тільки богомольців, а й селян, що селилися­ навколо монастирів, які були для них релігійною і господарською опорою. За словами проф. В. Й. Ключевського,­ «монастирська колонізація зустрічалася з селянською і була їй мимовільною провідницею». Так, довкола мона­сти­рів поступово виникали мирські поселення, мешканці яких складали разом з чернечою братією парафію при монастирській церкві. Траплялося, що монастир закривався, а парафія з монастирською церквою залиша­лася. А в тих випадках, коли монастир збагачувався і розвивався, селяни потрапляли до нього спочатку в господарську, а потім і в юридичну залежність.

Монастирі часто одержували від уряду територію, що оточувала їх, з правом розробляти її і залучати поселенців, яким спочатку надавалися значні податкові пільги. Як широко розвивались освоєння земель і господарська діяльність північних монастирів у XIV-XVII ст. можна бачити на прикладі Кирило-Білозерського монастиря, у володіннях якого в одному тільки Білозерському повіті в 1544 р. було 4 села, 3 сільця, 252 поселення і 143 починки (поселення, що тільки народжуються).

Крім освоєння пустельних територій, монастирі одержували землі від благодійників на спомин душі або купували. Іноді у безпосередній близькості від монастирів виникали поселення напівміського типу — слободи й посади з ремісничим і торговельно-промисловим населенням.

І коли у XVIII ст. знадобилися державі нові адміністративні центри, то багато нових міст було створено з монастирських слобід і посадів. Так, наприклад, на Біломорській півночі біля монастиря св. Архистратига Михаїла з’явився важливий торговий пункт Московської Руси місто Архангельськ. У XVIII ст. монастирські володіння були скасовані і передані в управління держави.

Таким чином, руські монастирі, які одержали від держави тим чи іншим способом землі і поселення, повертали їх у розвиненому стані і значно збільшеному вигляді. Індивідуальний релігійний подвиг руських ченців перетворювався на господарську, культурно-просвітню і громадську справу, корисну для народу і держави.

Спочатку монастирські землі звільнялися від державного «тягла», тобто від податків і повинностей, але вже в XVI ст. вони сплачували податки і несли повинно­сті в більшому розмірі, ніж мирські володарі землі. Сплачуючи державні податки, монастирі давали зі своїх володінь на військові потреби так званих «даточних людей». У тяжкі часи воєнної небезпеки Московської держави, коли в уряду не вистачало коштів, щоб покрити воєнні витрати, їй приходила на допомогу багата монастирська казна. З казни Троїце-Сергієвого монастиря на по­чатку XVII ст. уряд одержав 65000 крб. на воєнні потреби. Сума на той час дуже велика. За царювання Олексія Михайловича (1645-1676) Соловецький монастир надіслав до Москви на виплату ратним людям 41414 крб і 200 золотих.

Та цією фінансовою допомогою державі в часи зовнішньої безпеки не обмежувалася роль монастирів. Деякі монастирі, захищені міцними стінами, відігравали роль фортець і з успіхом відбивали напади ворожих військ. Соловецький монастир довгий час був на півночі оплотом руської державності, захищаючи руське Помор’я від нападів шведів, норвежців і корелів. Будучи першокласною фортецею, монастир утримував на свої кошти Соловецький гарнізон. У «смутні часи» Троїце-Сергієва лавра витримала облогу польсько-литовських військ і цим піднесла занепалий дух руського народу. В 1675 р. Почаїв­ська лавра витримала облогу і врятувала православних людей від нападу турецьких військ. У 1612-1613 рр. Кирило-Білозерський монастир відбив напад литовців, і майже в цей же час, у 1613-1614 рр., Тихвинський монастир — вторгнення шведів.

У роки стихійних бідувань, у роки неврожаїв великі й багаті монастирі, такі як Троїце-Сергієва лавра, Кирило-Білозерський, Пафнутьєво-Боровський та Йосифо-Волоколамський, подавали допомогу голодуючому населенню, відкриваючи йому свої багаті житниці. Історик Кирило-Білозерського монастиря Н. Нікольський, вказуючи на значення благодійної діяльності монастирів, пише: «Великими надходженнями до монастиря у звичайний спокійний час він завдячував суспільству й урядові. Та під час громадських і державних нещасть, навпаки, тим, що було одержано й зібрано монастирем, він поступався на користь суспільства й держави».

Руські монастирі були в той час і благодійними уста­новами. Постарілі й покалічені на державній службі руські люди знаходили в монастирях спокій і харчування. У дав­ньоруських монастирях жили не тільки ченці, а й світські люди. Особливо велику підтримку знаходили в монастирях численні старці й прочани. На Русі склалось прислів’я: «Церковне багатство — старців багатство». При монастирях існували лікарні, богадільні й будинки для прочан. Наприклад, за описом Білозерського монастиря за 1601 р., у лікарні було 90 старців і в богадільні 12, всього 102 чоловіки при загальній кількості братії 150 чоловік.

Одночасно руські монастирі були свого роду стра­хо­вими установами. Вони видавали селянам позики на випадок неврожаю і падежу худоби. Митрополит Фотій (1416 р.) у повчанні до псковського духовенства нагадував, що лихва і проценти від позики є доходом протиприродним і ганебним. Стоглавий Собор 1550 р. з приводу­ роздавання «денег в росты и хлеба в насыпы» виніс таку постанову: «Відтепер за священними правилами святителям і всім монастирям гроші давати по своїх селах християнам без росту і хліб без насипу для того, щоб за ними християни жили, а села їхні не були б порожніми».

Церква і руська державність

Руська Церква сприяла національному об’єднанню і становленню руської державності. На основі єдності православної віри зросла й руська національна самосвідомість. Церковна єдність Руси передувала її національно-державному об’єднанню.

Християнське населення Київської Руси, приходячи на богослужіння в християнський храм, чуло поминання митрополита всієї Руси і таким чином відчувало свій зв’язок з центром держави. Митрополит Київський і всієї Руси, а потім митрополит Московський і всієї Руси був духовно об’єднавчим началом слов’янських племен, що мешкали на величезній території давньої Руси. Таким чином, ще не об’єднані в одне ціле, племена східних слов’ян почали об’єднуватися через християнство і Церкву, через культуру і єдину богослужбову мову.

Київські князі Олег, Ігор і Святослав створили тільки тіло майбутньої Руської держави, а святий Володимир і Руська Церква вклали в це тіло душу. Руський князь у дохристиянський період був не стільки государем свого народу, скільки поважним вождем або завойовником, який силами своєї дружини тримав у покорі маси людей і збирав з населення данину. Церква принесла на Русь і проповідувала більш піднесені погляди на походження і сутність верховної влади. Грецька, а потім і руська цер­ков­на ієрархія переносить на руських князів поняття про государя, пов’язане з візантійськими імператорами. Проф. В. Й. Ключевський говорить: «На Київського князя­ прийшле духовенство переносило візантійське поняття про государя, поставленого від Бога не для зовнішнього тільки захисту, а й для установлення і підтримки внутріш­нього громадського порядку»2. Князь повинен здійснювати правосуддя, захищати ображених і карати злочин­ців. «Ти поставлений від Бога на кару злим, а добрим на помилування», — говорили єпископи князеві Володимиру.

Від початку поширення християнства на Русі князі стали закликати до себе на нараду найбільш авторитетних єпископів та ігуменів монастирів. Представники Церкви засідали разом з представниками князівської дружини і міськими старійшинами та обмірковували разом з ними внутрішні справи держави і питання захисту Руської землі. В 1096 р., задумавши похід проти найлютіших ворогів Руси — половців, Київський великий князь Сятополк Ізяславович і його двоюрідний брат Володимир Мономах посилають до Чернігівського князя Олега Святославовича запрошення на нараду: «прийди в Київ, на нараду… з єпископами та ігуменами, і з мужами отців наших, і з людьми міськими, щоб оборонити Руську землю від поганих» (літопис).

Коли в 1097 р. між князями Володимиром Мономахом, Давидом і Олегом, з одного боку, і Київським князем Святополком, з другого, виникла сварка і готувалася кривава міжусобна брань, митрополит Миколай, на прохання киян, звернувся до князів, які суперничали, з умовлянням: «Молимо вас, не погубіть Руської землі: якщо будете воювати між собою, погані зрадіють і візьмуть землю нашу, яку батьки й діди наші наживали працею своєю й мужністю» 3. Володимир Мономах прислухався до мольби митрополита, і війна була відвернена. Але й після цього усобиці на Русі не припинилися. Наприкінці ХІІ ст. (1195 р.) митрополит Київський Никифор говорив своєму князеві Рюрику Ростиславовичу: «Ми поставлені в Руській землі від Бога стримувати вас від кровопролиття». В 1230 р. Київський митрополит Кирило з іншими єпископами та ігуменами відвернули кровопролиття між князями Північно-Східної і Західної Руси. У 1270 р., коли постала загроза міжусобної війни між Суздальським князем Ярославом і новгородцями і війська противників уже стояли одне проти одного, митрополит Київський направив грамоту в Новгород з проханням не чинити кровопролиття і тим відвернув війну.

Однак церковній ієрархії не завжди щастило примирити руських князів, оскільки були об’єктивні причини міжусобиць. Причиною міжусобних війн був сам порядок князівського управління землею. Князі самі тяготилися цим порядком, але не бачили можливості замінити його на інший. Об’єднання руських князів під владою єдиного князя Московського сталося пізніше і на християнських началах. Руська Церква відіграла в цій справі важливу роль.

У XIV-XV ст. в об’єднанні руських земель навколо Москви велику роль відіграли три митрополити, причислені Церквою до лику святих: св. Петро (1308-1326 рр.), св. Алексій (1353-1378 рр.) і св. Іона (1448-1461 рр.). Всі вони брали активну участь у державному житті і сприяли національному об’єднанню в єдину Московську державу.

Перенесення митрополичої кафедри з Києва у Владимир на Клязьмі відбулося в 1299 р., тому що Київський митрополит Максим не міг далі терпіти татарського насильства. Його спадкоємець святитель Петро (родом з Галицької Руси), перебуваючи в дружніх стосунках з Московським князем Іваном Даниловичем Калитою, довго жив у Москві і допомагав йому в державних справах. Наступник святителя Петра митрополит Феогност остаточно переселився до Москви, і з того часу Москва стала церковною столицею, що сприяло зростанню її полі­тичного значення. Святитель Алексій був опікуном малолітнього великого князя Дмитрія Донського і фактично керував Московським великим князівством. Він дбав про піднесення великого князя і об’єднання навколо нього всіх руських князів.

Велику роль у створенні руської державності відіграв преподобний Сергій Радонезький. Будучи великим подвижником, він не цурався і державних справ. Князі й бояри нерідко приїжджали до нього по благословення, поради, молитовну допомогу, а іноді — й вирішувати державні проблеми. Особливо часто бував у нього великий князь Дмитрій Донський. У велику годину випробувань руського народу в 1380 р., перед походом на татарського хана Мамая, не будучи впевненим у перемозі, князь Дмитрій Донський відвідав Троїце-Сергієвий монастир. Преподобний Сергій благословив його на боротьбу з Мамаєм, передрік допомогу Божу руському воїнству і послав до війська двох ченців Пересвєта і Ослябю, які загинули героями в Куликовській битві. Проф. В. Й. Ключевський справедливо відзначає, що «Московська держава народилася на Куликовому полі, а не в скнаристій скрині Івана Калити». Якщо це так, то преподобний Сергій є хрещеним батьком Руської держави. Роль преподобного Сергія Радонезького була не тільки в його допомозі в боротьбі із зовнішніми ворогами, а й в умиротворенні внутрішніх чвар поміж руськими князями, які ще не об’єд­налися в єдиній Руській державі.

У державно-політичній галузі Церква справляла величезний вплив. Щоправда, за словами проф. В. Й. Ключевського, вона «не прагнула перебудувати ні форм, ні основ державного порядку, який вона застала на Русі… Церковна ієрархія намагалася тільки усунути чи послабити деякі тяжкі наслідки туземного ладу, наприклад князівські усобиці, і викликати кращі політичні порядки, роз’яснюючи князям справжні завдання їхньої діяльності і вказуючи найбільш придатні й чисті засоби діяння» 4.

Вплив Церкви на державно-політичне життя не обмежувався лише цим. Крім того, що князі, а потім руські царі постійно радилися з митрополитами, а пізніше з патріархами, єпископами та ігуменами монастирів, у XVI-XVII ст. «освященний собор» разом з патріархом був неодмінним учасником «земських соборів» і таким чином брав участь в управлінні й законотворчості Московської держави. Патріархові, митрополитам та єпископам належало право заступництва перед світською владою за осіб, які несправедливо піддавалися переслідуванням чи покаранням.

Великий вплив на державно-політичне життя мала церковна ієрархія; коли митрополити або патріархи бачили, що великі князі Московські, а пізніше царі ухилялися від виконання свого обов’язку, не дбали про інтереси свого народу, вони часто виступали проти них з викриваннями, закликаючи їх до виконання свого обов’язку. Яскравим прикладом цього може бути митрополит Московський Филип (1566-1569 рр.), який спочатку таємно умовляв царя Івана Грозного, а потім відкрито звинувачував його в проливанні неповинної крові і вимагав припинення жорстокого терору. Розгніваний цар влаштував комедію суду над ним, зняв його з митрополичого престолу, а через рік поборник правди святитель Филип був задушений одним з опричників. У 1652 р. Церква приєднала його до лику святих.

Патріотичне виховання

Протягом тисячоліття Церкві належить роль вихователя народу в патріотичному дусі. Церква завжди була з народом. Вона поділяла його радощі й горе. Особливо сильно виявився дух руського патріотизму під впливом Церкви під час Куликовської битви. Ми вже говорили про роль преподобного Сергія Радонезького в піднесенні патріотичного духу — як серед руського воїнства, так і в руському народі взагалі.

Як ще один приклад варто згадати архиєпископа Ростовського Вассіана в епоху падіння татарського іга. В 1480 р. на Руську землю з величезним військом ринувся татарський хан Ахмет, якому князь Іван ІІІ відмовився заплатити данину. Великий князь одержав благословення Московського митрополита, зібрав військо і пішов на хана Ахмета. Обидва війська зупинились одне проти одного на р. Угрі, але ніхто не наважувався починати бій, боячись сили противника. Під впливом негідних радників великий князь відступив. Тоді старезний архиєпископ Вассіан написав і надіслав великому князю на р. Угру довге й палке послання, сповнене полум’яної віри, палкого патріотизму і національної гордості. Та великий князь не послухав старця і, на свою ганьбу, незважаючи на народне обурення, повернувся до Москви, як про це розповідає літопис. Сповнений справедливого гніву, архиєпископ Вассіан зганив великого князя перед народом, звинувативши його в невиконанні патріотичного обов’язку, і сказав, що коли той відмовиться вести військо на захист своєї Вітчизни, то він сам готовий стати на чолі руського війська і виступити проти ворога. Князь змушений був учинити так, як вимагав архипастир. Невдовзі хан був убитий в Орді, а татарські війська відступили від руських рубежів. Грізне і страшне татарське іго, під яким знемагав руський народ два з половиною століття, закін­чилось. Як бачимо, чимала заслуга в остаточному визволенні Руси від татарського гноблення належить і Церкві. Без її втручання руські війська відступили б і замість визволення стався б новий погром. Історик Руської Церкви митрополит Макарій (Булгаков) пише: «Неупереджена історія ніколи не забуде, що в справі остаточного визволення Руси з-під ярма татарського руське духовенство брало саму палку й благодійну участь» 5.

У тяжке лихоліття «смутного часу» (1604-1613 рр.), коли Русь горіла у вогні внутрішньої боротьби і зазнавала нашестя зовнішніх ворогів, Церква в особі св. патріарха Гермогена і Троїце-Сергієвої лаври знову зробила Вітчизні велику послугу. Це полягало в тому, що патріарх відмовився поставити свій підпис на боярській грамоті з наказом руським воєводам здати королю Сигізмунду взяте ним в облогу м. Смоленськ. З Москви патріарх розіслав у міста грамоти із закликом стояти за православну віру і Руську землю. Патріарх Гермоген був ув’язнений в Чудовому монастирі і помер голодною смертю. Доблесний мученик за Руську землю помер 17 лютого 1612 р., за вісім місяців до визволення Москви силами народного ополчення, очолюваного громадянином Мініним і князем Пожарським.

Православна Церква в Україні

За часів становлення й розвитку Московської держави Церква в Південно-Західній Русі (в Україні) була в тяжкому принизливому становищі. З другої половини XV ст. на Русі утворилися дві митрополії: Московська і Київ­ська. Південно-Західна Русь підпала під владу спочатку князів литовських, а потім — королів польських. Митрополити Київські залишалися в юрисдикції Константинопольського патріарха, тоді як Московська митрополія одержала незалежність від Константинополя, і з 1448 р. Руська Церква стала автокефальною, а в 1589 р. предстоятель Руської Церкви одержав сан патріарха.

У 1569 р. Київщина, Волинь і Поділля перейшли під владу Польщі. На Православну Церкву розпочалися гоніння. Становище православних було тяжким. У цих невигідних для православного руського населення умовах декілька православних єпископів на чолі з Київським митрополитом Михаїлом Рогозою уклали Брестську унію з Римом у 1596 р. Замість церковної єдності унія внесла ворожнечу й ненависть серед єдинокровного народу. Захисниками православної віри виступили, головним чином, православні братства і православні ієрархи. В 1620 р. Єрусалимським патріархом Феофаном була поновлена православна ієрархія в Україні. Митрополитом Київським був поставлений Іов Борецький.

З числа найбільш видатних ієрархів того періоду слід відзначити митрополита Київського Петра Могилу (1633-1647 рр.). Він заснував Києво-Могилянську колегію, яка згодом була перетворена на духовну академію і стала розсадником духовної освіти. Під його керівництвом було складено «Православне сповідання віри» і багато духовно-просвітніх творів.

У цей період виникли церковні братства для боротьби з унією. Православні братства спочатку з’явились у Львові і у Вільні, а наприкінці XVI і на початку XVII ст. — у Києві, Луцьку, Могилеві, Пінську, Бресті, Вітебську, Полоцьку та в інших містах Західної Руси. Вони відкривали школи і друкарні, видавали навчальні, церковні й полемічні книги на захист православ’я.

У церковних школах викладались як світські дисципліни — граматика, риторика, діалектика, музика, так і церковні — Святе Письмо, богослів’я, філософія.

З ім’ям архимандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля (друга половина XVII ст.) пов’язано складання і видання «Синопсису», першого цільного викладу руської історії від св. князя Володимира до царя Олексія Михайловича. «Синопсис» стоїть на позиції єдності руського народу.

До видатних ієрархів Київської митрополії другої половини XVII ст. належить архиєпископ Чернігівський Лазар Баранович — знаменитий проповідник свого часу. Лазар Баранович та інші письменники XVII ст. служили справі національної самосвідомості й національного самозбереження. Національний, релігійний та соціальний гніт у XVII ст. в Україні викликав національно-визвольну боротьбу під керівництвом українського гетьмана Богдана Хмельницького, яка закінчилася з’єднанням України з Росією в 1654 р. У цьому історичному акті важливу роль відіграла єдність православної віри. Через 20 років після Андрусівського перемир’я з Польщею, в 1687 р., патріарх Московський і всієї Руси Іоаким поставив Гедеона, князя Четвертинського, Київським митрополитом. І таким чином знову був відновлений ієрархічний зв’язок східної і західної частин Руської Церкви.

Упродовж усього XVII ст. київські та інші ченці з України приїжджали до Москви по духовну і матеріальну допомогу. І Москва надавала таку допомогу. З іншого боку, в другій половині XVII ст. у Москві виникла необхідність у розвитку церковної та загальної освіти, і священне керівництво Руської Церкви звернулося по допомогу до вчених Київської митрополії. До Москви з Києва були виписані вчені ченці Єпіфаній Сливинецький, Арсеній Сатановський і Дамаскин Птицький, які переклали Біблію з грецької на слов’янську мову. Крім того, на замовлення Москви вони складали і перекладали різні посібники, енциклопедичні збірки, книжки з географії, космографії, лексикони та ін. Дещо пізніше до Москви був запрошений вихованець Київської академії чернець Симеон Полоцький, який став учителем царських дітей і видатним діячем у галузі літератури та освіти.

У 1687 р. за патріарха Іоакима в Московському Заіконоспаському монастирі була заснована Слов’яно-греко-латинська академія, на чолі якої стали вчені греки брати Іоаникій та Софроній Ліхуди. Академія стала видатним розсадником духовної освіти.

Руська Церква і суспільство

Руська Церква мала величезний вплив своїм релігійно-моральним авторитетом та своїми ідеалами на суспільство в цілому. Вона впливала, головним чином, правилами і настановами, і не стільки на політичний устрій, скільки на приватні громадянські стосунки. «Не ламаючи прямо закоренілих звичок і забобонів, Церква поступово прищеплювала до тубільного побуту нові поняття і відносини, перевиховуючи уми й звичаї, готуючи їх до сприйняття нових норм і таким чином глибоко проникаючи в правовий і моральний стан суспільства» 6.

У Давній Русі існувало суспільство «церковних людей». До церковних людей потрапляли особи різного громадянського стану. Це були люди різних класів, які опинилися в тяжких обставинах (убогі, безпритульні, прочани). Навіть князь міг потрапити до числа церковних людей. Церковний устав князя Всеволода (ХІІ ст.) приєднує до церковних людей «ізгоїв», тобто людей, які втратили права свого стану. Устав розрізняє чотири види «ізгоїв»: 1) попівський син, який не навчався грамоти, 2) збанкрутілий купець, 3) холоп, який викупився на волю, і 4) князь, який передчасно осиротів. У такому складі церковне суспільство було не новим станом з духовенством на чолі, а особливим суспільством, де люди різного громадянського стану сполучались в ім’я рівності та релігійно-моральних мотивів 7.

Церква на Русі не стояла осторонь суспільного життя з його потребами і тривогами, але перебувала в діяльному єднанні і співробітництві зі світським суспільством і державою.

Церква і сім’я

Під впливом християнства на Русі відбуваються важливі зміни і в сімейному житті. Церква перебудувала язичницьку сім’ю на началах християнської моральності. Вона викоренила такі грубі язичницькі звичаї, як полігамія, «умикання», тобто викрадання дівчат до одруження, кровна помста. Під впливом Церкви зміцнилася сім’я, піднісся авторитет матері, зросла громадянська відпо­відальність жінки.

Той самий видатний історик В. Й. Ключевський говорить: «Побудований на язичницьких основах родовий союз був противний Церкві, і вона з першої ж хвилини свого установлення на Русі почала розбивати його, будуючи з його уламків союз сімейний, нею освячений. Головним засобом для цього було церковне законодавство про одруження й успадкування» 8.

З повчання духовенству, яке приписується архиєпископу Новгородському Іоану, відомо, що в його час, майже через два віки після прийняття християнства, ще існували і язичницькі форми шлюбу: «приведення» і «умикання». Невінчані шлюби серед простонароддя були широко розповсюджені, і Церква змушена була терпіти їх і визнавати законними.

Устав Ярослава накладає грошову кару «пеню» за свавільне розлучення з такою дружиною. Архиєпископ Новгородський Іоан вимагав від священиків, щоб вони вінчали і «невінчані шлюби», навіть з дітьми. Значно суворіше, ніж за ухиляння від церковного вінчання, карала Церква, згідно з тим же Уставом, за шлюби в близьких ступенях споріднення. В другій половині ХІ ст. митрополит Київський Іоан ІІ накладав єпитимію на шлюби між четвероюрідними. Але пізніше Церква допускала шлюби і між троюрідними. Християнський шлюб не допускається між близькими родичами.

Давньоруська сім’я утворювалася на християнських началах, громадянському союзі, обопільній згоді жениха і нареченої, їхній рівності перед законом, в результаті чого дружина мала право власності.

Церква боролася з багатоженством, наложництвом, із свавільністю в розлученнях, коли чоловіки звільнялися від жінок, які їм набридли, змушуючи їх іти в монастир.

Ярославів Устав стримував свавілля батьків у справі одруження дітей, покладав відповідальність на батьків за невинність дочок, карав дітей, які били своїх батьків, не тільки по церковній, а й по громадянській лінії, як тяжких кримінальних злочинців. При рівності чоловіка і жінки право заповіту належало чоловікові й батькові. Давні пам’ятки руського права не обмежували нічим його передсмертної волі. «Як хто, помираючи, розділить свій дім дітям, на тому й стояти». «Руська Правда» не передбачала, щоб, крім дітей, були ще якісь спадкоємці поза сім’єю.

Таким чином, під впливом християнства на Русі створилася міцна сім’я, яка лягла в основу руського суспільства і витримала протягом багатовікової історії різні випробування.

Вплив християнства на руську культуру

Величезний вплив християнство мало на розвиток культури, освіти і виховання світогляду давньої Руси. Християнство визначало основу середньовічної культури нашої країни і тим зв’язало слов’янський культурний світ і Київську Русь з культурними колами християнських народів Сходу і Заходу. Культура, яка прийшла на Русь з прийняттям християнства з Візантії, продовжувала розвиватися на ґрунті власної творчості. Культура давньої Руси виявлялася в архітектурі, іконопису і стінопису, в декоративному мистецтві, в руській хоровій музиці та давньоруській літературі.

Академік Д. С. Лихачов говорить: «У минулому ми звикли думати про культуру Давньої Руси як про відсталу і «китайськи» замкнуту в собі. Чи не жарт: доводилося «прорубувати вікно в Європу», щоб хоч трішечки надати руській культурі пристойного вигляду, позбавити руський народ його «відсталості», «сірості», «неуцтва». Якщо виходити з сучасних уявлень про висоту культури, ознаки відсталості давньої Руси дійсно були, але, як раптово з’ясувалося в ХХ ст., вони сполучались у Давній Русі з цінностями найвищого порядку… Ті галузі, де ця відсталість помічається, просто менш характерні для культури давньої Руси і не за ними слід судити… чим ближче ми повертаємося до давньої Руси і чим пильніше починаємо дивитись на неї… тим ясніше для нас, що в Давній Русі існувала своєрідна і велика культура» 9.

Видатний руський історик В. Й. Ключевський свідчить, що «уцілілі залишки будов ХІ і ХІІ ст. у стародав­ніх містах Київської Руси, храмів з їх фресками та мозаїка­ми вражають своєю майстерністю того, чиє художнє око виховувалося на архітектурі і живопису Московського Кремля. Разом з багатствами і мистецтвами з Візантії прийшли на Русь також громадянські і моральні поняття,­ звідти принесене християнство з його книгами, законами, з його духовенством і богослужінням, з іконописом, вокальною музикою і церковною проповіддю. Артерією, по якій линули на Русь до Києва ці матеріальні і моральні багатства, був Дніпро… Відомості ХІ і ХІІ ст. говорять про знайомство тодішніх руських князів з іноземними мовами, про їхню любов збирати і читати книги, про ревність до поширення освіти, заснування ними училищ навіть з грецькою і латинською мовами, про увагу, яку вони виявляли до вчених людей, які приходили з Греції та Західної Європи. Ці відомості говорять не про рідкісні поодинокі випадки або виключні явища, що ніяк не вплинули на загальний рівень освіти: збереглися очевидні плоди цих просвітніх турбот і зусиль. З допомогою перекладної писемності виробилася книжна руська мова, створилася літературна школа, розвинулась оригінальна література, і руський літопис ХІІ ст. за майстерністю викладу не поступається кращим аналогам тодішнього Заходу» 10.

Давньоруська культура наскрізь просякнута християнством. Гордість руської архітектури становлять церковні пам’ятки ХІ-ХІІ ст. До них належать київський Софійський собор (1037 р.), новгородський Софійський собор (1045-1050 рр.), чернігівський Преображенський собор (ХІ ст.), Успенський собор Києво-Печерської лаври (1073-1089 рр.), знищений під час другої світової війни; Успенський (1158-1160 рр.) і Дмитрівський (1194-1197 рр.) собори у Владимирі — на Клязьмі, церква Покрови на Нерлі (1165 р.), храм Спаса — Нередиці (1198 р.) у Новгороді та інші давньоруські храми. Всі вони є зразками високого монументального мистецтва з розкішними фресками й мозаїкою.

Освіта

Християнство в цілому і богослужіння зокрема вимагали хоча б мінімальних грамотності, книжності і мистецтва, притому в найширших масштабах. Школа, книжки й освіта були на Русі протягом багатьох століть виключно церковними. Майже вся давньоруська писемність, а також освіта зосереджувались у монастирях.

З прийняттям християнства Руській Церкві знадобилося багато церковно-богослужбових і церковно-просвітніх книжок, які перекладалися з грецької мови або надходили з Болгарії.

У Києві центром церковно-просвітницької діяльності був Києво-Печерський монастир. Студійський устав, прийнятий у цьому монастирі, зобов’язував кожного­ ченця читати книжки. В монастирі була в той час своя бібліотека. З «Житія преподобного Феодосія», написаного преподобним Нестором Літописцем, відомо, що ченці самі переписували книги, оправляли їх і навіть самі пряли­ нитки для зшивання книг. Багато книжок мав у себе препо­добний Никола Святоша († 1143 р.), який передав свою особисту бібліотеку Києво-Печерському монастирю.

А перша бібліотека на Русі належала князю Ярославу Мудрому і знаходилась вона при Софійському соборі. В цей період з’являються бібліотеки і в інших містах, наприклад у Полоцьку; бібліотеки були монастирські і приватні.

У Московській Русі «першими монастирями, які почали турбуватися про організацію таких бібліотек, були монастирі преподобних Сергія Радонезького і Кирила Білозерського» 11.

За ними почали збирати книги і рукописи й інші монастирі Північно-Східної Руси. В бібліотеці Троїце-Сергієвого монастиря за описом 1641 р. налічувалося близько 700 рукописів.

Християнство дало стимул до розвитку не тільки перекладної літератури (Біблія, богослужбові книги, твори святих отців, житія святих, номоканони, хроніки та ін.), але й власної руської. Про це свідчить, наприклад, така видатна пам’ятка давньої літератури, як глибоко патріотичне «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона. Церковний історик митрополит Макарій (Булгаков) так характеризує цей літературний твір ХІ ст.: «Не можна не дивуватись зрілості розуму, глибині почуття, великій кількості богословських відомостей і ораторському одухотворенню й мистецтву, якими відзначається це зразкове слово» 12.

Преподобний Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря († 1114 р.), є родоначальником руського літописання. Йому належить складання «Повісті временних літ», яка, за визначенням академіка Б. Д. Грекова, є «одним з творів людського генія». А академік Д. С. Лихачов називає її «цільною літературно викладеною історією Руси». Преподобний Нестор Літописець поклав початок агіографічної літератури. Він написав «Житіє святих Бориса і Гліба» († 1015 р.), а також «Житіє преподобного Феодосія Печерського» († 1074 р.).

Видатним церковним письменником того часу, «руським Золотоустом» був єпископ Туровський Кирило († після 1182 р.). Він написав багато урочистих проповідей, аскетичних і гімнографічних творів.

Характеризуючи цей період, видатний дослідник Київської Руси академік Б. Д. Греков пише так: «Взагалі освічених і талановитих людей на Русі в цей час було дуже багато. Звичайно, не всі були Іларіонами або хоча б наближалися за силою таланту до невідомого нам на ймення автора «Слова о полку Ігоревім», адже такі люди, або подібні їм, ні в який час і ні в якій країні не рахуються на дюжини» 13.

У монастирях давньої Руси складались і переписувалися не тільки церковно-повчальні твори (проповіді, пастирські послання, полемічні твори проти єретиків та іновірців), а також і твори, які мали величезне національне й культурне значення, — літописи та літописні зведення. Крім літописів, ченці складали окремі сказання про вікопомні історичні події. До цього виду літератури належить оповідання келаря Троїце-Сергієвого монастиря Авраамія Паліцина про облогу монастиря Сапєгою і Лісовським та про події «смутного часу».

Вплив християнства

на давньоруське законодавство

Християнство наклало свою яскраву гуманістичну печать на давньоруські цивільні закони. Проф. В. Й. Ключевський показав, як змінилося через Номоканон наше кримінальне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право 14. Основними цивільними і церковними законодавчими збірниками в Давній Русі були Руська Правда, Устав Володимира, Устав Ярослава і Кормча книга. Згідно з цими правовими актами, з гріхом боролася Церква, а зі злочином — держава. Церква будь-який злочин вважає гріхом, але не всякий гріх держава вважає злочином. Гріх — це моральний злочин, порушення Божественного закону; злочин — це неправда протисуспільна, порушення людського закону.

Церкві були підсудні гріховні справи без елементу злочину. До цього розряду відносилися справи, які порушували моральний закон, але не входили в компетенцію князівського суду. Справи гріховно-злочинні, тобто такі справи, які поєднували порушення церковних правил з насильством, фізичною або моральною шкодою для іншого, а також з порушенням громадського порядку, розглядалися цивільним судом за участю суду церковного. Сюди належали викрадання дівиць, ображення жіночої честі словом чи ділом, свавільне розлучення чоловіка з жінкою з волі першого без вини останньої, порушення подружньої вірності тощо.

Церковному суду підлягали протизаконня, вчинені церковними людьми, духовенством і мирянами, але найтяжчі злочини церковних людей судив церковний суд за участю князівського.

Вплив Церкви на законодавство виявлявся в тому, що Церква через боротьбу з гріхом попереджала злочин, проводила ніби профілактичну роботу, крім того, вона поглибила і розширила ділянку осудності. Церковному суду підлягали всі порушення релігійного, морального і сімейного життя, які в часи язичництва не ставились у провину за язичницькими звичаями або законами.

Образа словом, що підлягала суду, пробуджувала у хрещених язичників почуття поваги до моральної гідності особистості. Християнське законодавство ширше і глибше за язичницьке. Воно не обмежується наслідком злочину, а підноситься до причин злочину. Християнське законодавство, припиняючи правопорушення, прагне попередити його.

Розширення міжнародних зв’язків Київської Руси

після прийняття християнства

З проголошенням християнства державною релігією Київська Русь ввійшла в сім’ю європейських народів. Прийняття християнства з Візантії зміцнило й розширило зв’язки, насамперед, з цією державою, яка на той час була центром світової культури. Активно розвивалися культурні зв’язки Київської Руси з Болгарією, звідки надходила необхідна для молодої Руської Церкви література церковнослов’янською мовою. Від Візантії Руська держава прийняла найвищі форми державної організації.

Християнство дало можливість Київській Русі зміцнити свої зв’язки з іншими християнськими країнами Європи через династичні шлюбні союзи. Так, одружившись з візантійською царівною Анною, Володимир поріднився з німецьким імператором Оттоном ІІ, який у 971 р. одружився з сестрою Анни Феофанією. Під 996 р. руський літописець відзначає, що святий князь Володимир «жив у мирі з навколишніми князями — з Болеславом Польським, і з Стефаном Угорським, і з Андріхом Чеським. І були між ними мир і любов». Ярослав Мудрий був жонатий на Ірині, дочці шведського короля Олафа. А його дочки були заміжжю: Анна — за французьким королем Генріхом І, Анастасія — за угорським королем Андрієм І, Єлизавета — за норвезьким королем Гарольдом. Польський король Казимир був жонатий на сестрі Ярослава Мудрого Марії. Династичні шлюби київських князів мали місце й після Ярослава Мудрого. Так, його син Всеволод був жонатий на дочці візантійського імператора Константина Мономаха (1042-1055 рр.).

Зустріч із Заходом

Після багатовікового ослаблення зв’язків у XVIII ст. відбулася нова зустріч Росії із Заходом. Аналізуючи цей період історії, один з церковних істориків пише: «З Петром І прийшла на Русь і запанувала на ній зовсім інша освіта, яка йшла від іншого кореня, мала іншу основу. Там… метою було небо, тут — земля. Там законодавцем був Бог, тут — автономна людина з її могутністю наукового розуму. Там критерієм поведінки було містичне начало гріха, тут — хоча й витончена, але, кінець кінцем, утилітарна мораль побуту. Петро зробив Росії щеплення великих переживань Відродження та гуманізму, і воно блискуче вдалось».

За царювання Петра у вищому управлінні Руської Церкви відбулися суттєві зміни: патріарше очолювання Церкви було замінене на синодальне. Із скасуванням влади патріарха Руська Церква втратила свою колишню незалежність і формальну рівноправність з державною владою і перетворилася на одне з багатьох відомств Російської держави. Це означало деяке обмеження духовної свободи і самостійності Церкви, а звідси — послаблення її духовного впливу.

Західноєвропейські ідеї через «прорубане Петром вікно» ринули в Росію. Православна руська душа була при­го­ломшена прекрасною системою нової освіти. Православ’я почало підпадати під вплив латинської схола­стичної школи, нових храмів і живопису в стилі бароко та ренесансу, нової оперної музики, науково-протестантських проблем.

Сталися зміни і в пастирському служінні. У XVI-XVII ст. парафіяльні священики обиралися парафіянами­ і потім за їхнім клопотанням висвячувались єпископами для тієї або іншої церкви. У XVIII-XIX ст. парафіяльне духовенство почало призначатися єпархіальною владою. Духовенство поступово перетворилося на замкнутий стан і через все це втратило громадянський і моральний вплив на свою паству. В цей період ослабло громадсько-парафіяльне життя Церкви.

У той же час освічене руське суспільство захоплюється ідеями безрелігійної освіти і в другій половині ХІХ ст. та на початку ХХ ст. зовсім відходить від Церкви.

Разом з цим у синодальний період Руська Церква у своїй глибині залишилася величезною духовною силою і не піддавалася західноєвропейському впливу. Руські святі ХVIII-XIX ст. нічим не відрізнялися за силою своїх духовних подвигів від Києво-Печерських святих ХІ ст. Прикладами цього можуть бути преподобний Серафим Саровський (1758-1833 рр.), старець Паїсій Величковський († 1794 р.). Прибувши до Афону, останній став відроджувачем у руських монастирях давнього інституту старецтва в дусі преподобного Ніла Сорського. Досягаючи своїми подвигами високих ступенів духовності і навіть прозорливості, вони подавали велику духовну підтримку, втіху і радість усім, хто приходив до них. Розвитком старецтва прославилась Оптина пустинь. Видатний письменник Ф. М. Достоєвський у своєму романі «Брати Карамазови» в образі старця Зосими показав портрет піднесеного і просвітленого ченця-старця, який закликає своїх послідовників не стільки до умертвіння плоті, скільки до духовного очищення і просвітлення.

У синодальний період жили і працювали видатні церковні діячі, які водночас були і великими діячами російської культури. До них належать ієрархи Стефан Явор­ський і Феофан Прокопович. У числі цих висуванців Петра І слід згадати св. Димитрія, митрополита Ростовського, який був не тільки видатним ієрархом, подвижником, а й діячем руської освіти. З інших ієрархів петровського періоду треба назвати святителя Митрофана, єпископа Воронезького (†1703 р.). Він підтримував воєнно-патріотичну діяльність Петра І, співчував його реформатор­ським планам, але відверто і сміливо осуджував його за надмірну пристрасть до всього іноземного і за презирство до звичаїв свого народу.

До церковних діячів у галузі церковно-історичної та богословської науки XVIII-XIX ст. слід віднести митрополита Платона (Левшина, 1737-1812 рр.); митрополита Філарета (Дроздова, † 1867 р.); митрополита Макарія (Булгакова, † 1892 р.), автора 13 томів Історії Руської Церкви; митрополита Київського Євгенія (Болховитинова, † 1837 р.), автора цілого ряду прекрасних праць із загальної та церковної історії.

Синодальний період характерний також продовженням місіонерської діяльності Руської Церкви. У пропо­віді православного християнства серед численних народностей Сибіру успішно потрудився у XVIII ст. святи­тель Інокентій, єпископ Іркутський. У першій половині ХІХ ст. на Алтаї проповідував Євангеліє архимандрит Макарій Глухарєв. Святитель Інокентій Веніамінов (згодом митрополит Московський) поширював християнство в Якутії, у північно-східній Азії, в Північній Америці. У другій половині ХІХ ст. архиєпископ Николай Касаткін (1912 р.) заснував Православну Церкву в Японії. Багато зробила для поширення православної віри в Китаї і Кореї Руська духовна місія.

Особливо слід відзначити розвиток шкільної духовної освіти в Російській імперії у XVIII — на початку ХХ ст. У цей період Руська Церква мала 4 духовні академії (в Києві, Москві, Петербурзі і Казані), 36 духовних семінарій, 115 духовних училищ. На початку ХХ ст. число духовних навчальних закладів значно збільшилось. Наприкінці ХІХ ст. Церква мала 40000 церковно-парафіяльних шкіл. Духовні навчальні заклади в основному призначались для дітей духовенства, але з їх стін далеко не завжди виходили священнослужителі.

У синодальний період досягають високого рівня розвитку як богословська, так і церковно-історична наука. Релігійно-освітні товариства і церковні періодичні видання намагалися нести в російське суспільство духовну освіту.

Богословське осмислення історії Церкви

Всі ми знаємо, що Церква Христова — це боголюдський організм і, отже, історія її — це боголюдський процес, взаємодія Божества і людства. В історії Церкви діє не тільки Бог, але й людина. А людина вносить у життя не тільки позитивну активність, а й негативну, яка викривляє Божественну правду. Людина накладає свою печать на історію всіх Церков.

Людина втілює Божественне одкровення в національному способі мислення, в національній культурі. Руський народ за тисячолітній період вищевикладеним чином сприйняв християнство і втілив його в життя. Ніхто не повинен думати, що Руське православ’я слід описувати тільки світлими барвами. В історії Руської Церкви були й негативні явища. До них, насамперед, слід віднести історію старообрядницького розколу за патріарха Никона. Та й не тільки обрядовір’я належить до темних сторін руської церковної історії. Негаразди в житті Руської Церкви об’єктивно повинні були бути, бо Церква — це не громада святих, а живий процес у часі й просторі, де відбувається боротьба світла й пітьми, добра й зла, благодаті і гріха.

Відзначаючи 1000-ліття християнства на Русі і підкреслюючи значення руської духовності в історії нашого народу, ми повинні не забувати, що і на Заході є справжній духовний досвід, дуже багатий і різноманітний, і ми багато чого повинні навчитися у християн Заходу. Але західний світ повинен визнати значущість духовного досвіду християн Сходу.

Церква не зв’язана ні часом, ні простором. Божест­венне Одкровення дане на всі часи і для всіх народів. Історія свідчить, що Церква існувала в різних соціально-політичних структурах. Це є підставою для життя і діяльності Руської Православної Церкви в нових соціальних умовах.

Характерним для Руської Православної Церкви сьогодні є її служіння в нових соціальних умовах. Духовні традиції минулого зв’язують нашу Церкву з її життям у нових історичних умовах. І тепер вона живиться духовними скарбами своєї тисячолітньої історії. Досвід любові й богословського споглядання отців та вчителів Церкви, як і раніше, є джерелом нашого духовного життя і діяльності. Церква не тільки дбайливо зберігає спадщину минулого, а й прагне примножити її правдивим християнським життям. Зберігаючи свою спрямованість до вічного життя і старанно закликаючи всю свою Повноту до турбот про спасіння душі, Руська Церква не відвертається і від світу, не цурається його потреб і турбот, але діяльно бере участь у житті суспільства. Пробудження духовних сил народу на началах християнської моральності є незмінною турботою Церкви. В роки Другої світової війни Руська Церква активно захищала свою Вітчизну від гітлерівського фашизму.

Особливістю нового періоду церковної історії є розвиток екуменічного руху. Якщо «спом’янути дні давні», то все, що ми називаємо екуменізмом, було і мало місце в руському церковному житті протягом віків.

Нині Руська Церква вступила в богословський діалог з багатьма Церквами і сповіданнями. Православний екуменізм не означає однакового ставлення до всіх Цер­ков і сповідань. З цього випливає наше прагнення до та­кого братського спілкування з християнами інших конфесій, у якому в процесі взаємного пізнання і збагачення духовним досвідом істина давньої нероздільної Церкви стала б загальним надбанням усіх Церков — через поповнення в тих чи інших віросповіданнях, які відійшли від єдності, всього, чого не вистачає і що втрачене.

У свою чергу екуменічний рух не може стояти осто­ронь найактуальнішої проблеми сучасності — збереження миру на Землі і виживання людства. Руська Церква бере в миротворництві найактивнішу участь. У посланні Священного Синоду з питань війни і миру в ядерний вік сказано: «Руська Православна Церква, якій завжди був властивий глибокий патріотизм, протягом 1000 років сво­єї історії неодноразово благословляла воїнів на захист своєї Вітчизни від ворогів. Так було в 1380 р., коли великий подвижник преподобний Сергій Радонезький благословив Дмитрія Донського і руську рать на Куликов­ську битву, яка поклала початок визволенню нашої Батьківщини від монголо-татарського іга. Так було і в наш час, коли Церква благословила віруючий народ на захист Вітчизни від німецько-фашистських армій, що вдерлися на нашу землю… Якісні зміни в наших уявленнях про війну і мир у другій половині ХХ ст. ставлять питання:­ чи може що-небудь виправдати війну з використанням ядерної або іншої такої ж руйнівної зброї, яка здатна привести до загибелі людство і все живе на землі? Об’єк­тивна відповідь на це питання може бути тільки заперечна».

Ось чому наша Церква виступає за ліквідацію ядерної зброї до 2000 року і за скорочення звичайних видів озброєнь. Вона вітає всі мирні ініціативи, звідки б вони не виходили, спрямовані на створення світу без зброї. Наша Церква виступає проти мілітаризації космічного простору, бо бачить у цьому ще більшу небезпеку гонки озброєнь, яка може вийти з-під людського контролю. Знищення в Європі ракет середнього радіусу дії могло б покласти початок ліквідації ядерної та інших видів зброї масового знищення.

Християнські ідеали миру і справедливості не дозволяють жити народам у постійній ядерній небезпеці і використовувати Апокаліпсис з метою політичних спекуляцій.

Московський форум «За без’ядерний світ, за виживання людства», в якому взяли участь релігійні діячі, лікарі, вчені, письменники, художники, політичні діячі й бізнесмени, одностайно заявив про рішучість роду людського заборонити і викоренити зброю з лиця Землі.

Християнство та інші релігії в усі часи підкреслювали і продовжують підкреслювати неминущу цінність моральних норм людського життя. Втілення загальнолюдських моральних принципів є умовою збереження цілісності людської особистості, сім’ї і нації. Реальності нашого часу допомагають нам усвідомити універсальне значення моральних принципів. Духовність і моральність є умовами збереження цілісності всього творіння Божого. Політика, наука і техніка не повинні бути відірвані від моральності. Розрив між ними може закінчитися знищенням життя на Землі.

Ми сподіваємося, що святкування 1000-ліття Хрещення Руси сприятиме зміцненню братських відносин між християнськими Церквами, розвитку ідей миру, свободи, братерства, любові, взаєморозуміння і співробітництва між народами.

1. Академик Д. С. Лихачев. Заметки о русском. «Новый мир», 1980. № 3, с. 33. [↩]
2. Ключевский В. И. Сочинения. Курс Русской истории. М., 1956, т. І, с. 226. [↩]
3. Там само, с. 265. [↩]
4. Там само, с. 266. [↩]
5. Митрополит Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. СПб, 1870, т. VI, кн. 1, с. 74. [↩]
6. Ключевский В. И. Цит. тв., т. І, с. 267. [↩]
7. Там само, с. 268. [↩]
8. Там само, с. 268. [↩]
9. Академик Д. С. Лихачев. Заметки о русском. «Новый мир», 1980, № 3, с. 33. [↩]
10. Ключевский В.И. Цит. тв., т. І. с. 274. [↩]
11. Проф. Е. Е. Голубинский. История Русской Церкви. М., 1911, т. ІІ, вторая половина тома, с. 128. [↩]
12. Митрополит Макарий. История Русской Церкви. СПб, 1870, т. I, изд. 3, с. 123. [↩]
13. Академик Б. Д. Греков. Киевская Русь. М., 1953, с. 478. [↩]
14. Ключевский В. И. Цит. тв., т. I, с. 225. [↩]

Опубліковано: 17.11.2014.