Про рішення Третьої Передсоборної Всеправославної Наради
Представники Помісних Православних Церков обговорили на Третій Передсоборній Всеправославній Нараді такі теми: «Ставлення Православної Церкви до іншого християнського світу», «Православ’я та екуменічний рух». В основу обговорення був покладений текст, вироблений Міжправославною підготовчою комісією 15-23 лютого 1986 р., який був укладений на основі всебічного обговорення доповідей Помісних Православних Церков та відгуків на них.
На Нараді було відзначено, що Православна Церква завжди прихильно ставилася до діалогів, які ведуть до християнської єдності. За останні роки вона вступила в богословський діалог з цілим рядом християнських Церков та сповідань, виходячи з переконання, що за допомогою діалогу вона свідчить християнському світу про своє духовне багатство і тим самим готує шлях, який веде до єдності.
На Нараді підкреслювалося, що в ході діалогів виникає і буде виникати чимало труднощів як наслідки різних причин, і перш за все багатовікового розділення і взаємного відчуження. Однак на шляху пошуку віросповідної єдності Православна Церква покладає надію на водійство Святого Духа, а не тільки на сили тих людей, які беруть участь у богословських діалогах.
Православна Церква усвідомлює себе носителькою віри та передання єдиної Святої та Апостольської Церкви. Наслідком цього є глибока переконаність у тому, що вона може і повинна внести вирішальний вклад у справу відродження порушеної єдності в християнському світі.
Основою церковної єдності є Божественний початок в містичному Тілі Христовому, яке є Церква (Кол. 1, 24). Тільки єдність у Христі, тобто співперебування у найтіснішому спілкуванні з Христом за посередництвом віри, святого життя та участі в Таїнствах, перш за все в істинній Євхаристії, в слухняності повноті Божественного Одкровення, є справжньою єдністю, про яку молився Господь Ісус Христос Своєму Отцю: Щоб були усі єдине (Ін. 17, 21). Божественна сторона в містичному Тілі Церкви сама собою не гарантує повної єдності християнського світу. Необхідна діяльна участь і з боку людини в житті боголюдського організму Церкви. Тільки єдина Свята Соборна і Апостольська Церква — цілісне і непошкоджене Тіло Христове — є дійсною володаркою істинної та досконалої єдності в силу її повної слухняності Божественній істині. За її межами єдність може більшою чи меншою мірою ослаблюватись і навіть втрачатись.
Церква є боголюдський організм, в якому взаємодіють два начала — Божественне і людське. В історії Церкви діє не тільки Бог, але і людина. На життя Церви має вплив як позитивна творча активність людини, так і негативна — гріховна, руйнівна, спотворююча. Людина наклала відбиток своєї діяльності на історію всіх Церков та сповідань. Це можна побачити в православній, католицькій і протестантській традиціях. Діяльність людей служила не тільки зростанню і розвитку того, що закладене в Божественному Одкровенні, але часто перекручувала, спотворювала Божественне Одкровення. Взаємодія Божественної і людської сторін дуже складна, бо людська сторона була і є не тільки творчою, збагачуючою і розвиваючою, але і гріховною, спотворюючою і збіднюючою. Разом з тим це не означає, що людська сторона не здатна зберегти непошкодженим Божественне Одкровення — воно зберігається в живому переданні Церкви. Неправильно було б також думати, що вся людська діяльність в Церкві, як Боголюдському організмі, впродовж історії являє собою ушкоджене християнство. Гарантією непогрішимості Церкви є Дух Святий, Який перебуває в ній.
Людині властиво індивідуалізувати Божественне Одкровення, переломлювати його в національному мисленні та національній культурі. В результаті на Сході та Заході утворилися різні християнські традиції. Ми не знаємо християнства, яке не було б індивідуалізованим, тобто було б знеособленим. Індивідуалізація сама собою є позитивним фактором в історії Церкви. Негативним є відступлення від Передання апостолів та святих отців, і як результат — гріх розділення та ворожнечі. Якби не було церковного розділення Сходу і Заходу, різниця між Східною і Західною Церквами все одно мала б місце. Ця різниця була значною між східними та західними отцями і вчителями Церкви, між східним та західним подвижництвом і до розділення. І, незважаючи на цю різницю, на Сході та на Заході до розділення перебувала єдина Свята Соборна і Апостольська Церква.
Діалоги перш за все мають своєю метою виявлення в кожному сповіданні того, що воістину належить Єдиній Святій Соборній та Апостольській Церкві. Але цього недостатньо для досягнення єдності. Кожне сповідання, кожна християнська Церква повинна ототожнювати себе з єдиною Святою Соборною Апостольською Церквою.
На практиці це означає, що різні християнські сповідання повинні спільно дослідити свої основні догматичні розходження, їм необхідно знайти шляхи погодження у питаннях віри і таким чином усунути догматичні та церковні перепони, які існують.
Передсоборна Нарада була однодушною в тому, що згода у питаннях віри є необхідний і єдиний шлях, який може привести християнський світ до єдиної нерозділеної Церкви перших восьми віків, до істинного з’єднання Церков.
За словами святителя Іоана Золотоустого, вірного виразника православного духу, коли ми всі віруємо однаково, — це і є єднання (Бесіда ХІ на Послання до Ефесян, 3). Без єдності віри неможливе бажане з’єднання Церков. В останній час, як і в історичному минулому, неодноразово пропонувалося з’єднання без догматичної єдності. Такого роду з’єднання, надаючи кожному свободу вибору, ґрунтується на тому, щоб поруч одне з одним залишалися найпротилежніші вірування, без прагнення змінити та примирити їх. Дотримання такого принципу привело б не до внутрішнього духовного зближення та з’єднання, але до розкладу і хаосу.
Протестантські сповідання часто пропонують принцип інтерконфесіоналізму і в ньому думають знайти з’єднання всіх сповідань та Церков. В дійсності ж інтерконфесіоналізм є помилкою і небезпекою для екуменічного руху. Інтерконфесіоналізм не збагачує, а збіднює сповідання, тому що він передбачає рівняння на мінімум. В такому способі єднання немає повноти церковного життя. Віра може бути тільки цілісною, повною, кафоличною. В ній нічим не можна поступатися. Тільки тоді вона може бути життєвою і надихатиме на активні дії.
Тому Передсоборна Нарада визначила: «Православна Церква, вірна своїй екклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури та вченню нерозділеної Церкви, беручи участь в організмі Всесвітньої Ради Церков, зовсім не приймає ідею «рівності сповідань» і абсолютно не може допустити єдності Церкви як якогось міжконфесійного пристрою».
Кафоличність, як одна з найсуттєвіших властивостей Церкви, є повнота, яка не може бути досягнутою шляхом складення сповідань. Прагнення до єдності повинно бути прагненням до кафоличності, тобто до більшої повноти і духовного багатства; і тільки в повноті і багатстві споконвічного Передання Церкви можна мислити з’єднання всього християнського світу. Від Істини, в яку ми віримо, не можна відмовитись і нічим не можна в ній поступитися.
До справжньої християнської єдності може привести тільки істина в поєднанні з любов’ю. Законницька відданість істині без любові породжує почуття ворожнечі і веде до розділення. Так само і натхнення однією любов’ю, за наявності байдужості до істини, може привести лише до християнської єдності розпливчастої і неміцної. Богоодкровенна Істина дана не тільки для того, щоб ми ревно зберігали її, але і для творчості в житті.
Істина, яка не втілюється в житті, не реалізується в діяльності людей, стає мертвою і перестає бути путтю і життям (Див.: Ін. 14-6). Відкинувши «Рівність сповідання», Передсоборна Нарада відкинула і унію як шлях до християнської єдності. Учасники наради однодушно визнали, що унія та прозелітизм є перепонами на шляху до єдності.
Третя Передсоборна Нарада визначила, що церковна унія — це негативний фактор в житті Церков. Унія, як в історичних її формах, так і в сучасних проявах, а та-кож будь-якого роду прозелітизм неприпустимі для православ’я; вони створюють труднощі для розвитку діалогу.
Всі унії між католиками та православними носили зовнішній характер, укладалися без внутрішньої духовної єдності та без згоди у віровченні. Унії, як правило, приводили до протилежних результатів і викликали ще більше розділення християн. Ніде немає такої ворожнечі між православними та католиками, як у тих країнах, де є уніати. Небезпека унії полягає в тому, що цим шляхом католики добиваються набуття для себе Православного Сходу.
Вихід на шлях уній, на думку відомого історика, «означає втрати шляхів і надій на реальну можливість з’єднання Церков. Означає також ліквідацію самого питання про з’єднання. Метод «уній» — метод перманентної війни між Церквами, з розрахунком шляхом анексій поглинути в лоні однієї Церви-завойовниці всі інші… Кожне уніатське відторгнення однієї частки Церкви від іншої тільки поглиблює й отруює довгочасним злопам’ятством постійний «озброєний мир» між Церквами, кожна нова уніатська анексія не наближує відновлення вселенської конкретної єдності Церкви, а тільки віддаляє її, засмічує новою ворожнечею шляхи до неї. Чим більше уній, тим далі від мети миру церковного. Але головне — безцільність методу уній полягає в його кількісному характері. Скільки б частин та часток шляхом окремих анексій одна Церва не віднімала в іншої, все одно ядро іншої Церкви залишається жити як цілісна величина. Якісно продовжує існувати також безліч Церков, які сперечаються… І якісно питання про єдність Церкви залишається невирішеним». (Карташев А. В., професор з’єднання Церков у світлі історії. — Християнське возз’єднання. Париж, с. 102-103).
Шлях до досягнення єдності через унію лежить в невірному розумінні кафоличності. Є два розуміння кафоличності — горизонтальне і вертикальне. Для горизонтального розуміння кафоличності досягти єдності — значить охопити якомога більшу територію, створити церковну структуру, яка розповсюджує свою владу та вплив на всю землю. До такого розуміння схиляється католицтво.
Вертикальне розуміння кафоличності — це вимір глибини і висоти. Кафоличність в цьому сенсі означає повноту Істини, яка втілюється в житті; кафоличність — це якість, притаманна кожній Помісній Церкві. Таке розуміння кафоличності характерне для Православ’я. Без визнання та здійснення в житті кафоличності в її вертикальному розумінні не може бути справжньої єдності Церкви.
Для християнина, який живе в Церкві, спілкування з Христом є одночасно і особистим, і церковним. Догматичні особливості віросповідання християнина не можуть не відбиватися на його особистому духовному досвіді. Однак, за наявності віри у Христа як Сина Божого, Спасителя світу, існує широка спільність християнського життя, навіть якщо існують віросповідні відмінності. Ця християнська духовна спільність об’єднує християн перед лицем нехристиянського світу. В любові до Спасителя нашого і Господа Ісуса Христа та у прагненні до Нього усі християни єдині. Духовне життя, змістом якого є спілкування людини з Богом, і зараз більшою мірою, ніж догматична свідомість, з’єднує християн. У живому спілкуванні людей різних сповідань створюється можливість взаємного пізнання та зближення, яке може привести до єдності. Церква єдина, як єдине життя у Христі через Святого Духа. Однак причетність до цієї єдності має різні ступені та різну глибину. Тому ставлення православ’я до іншого християнського світу має два аспекти: 1) відштовхування у боротьбі істини з напівістиною, із спотворюванням істини; 2) взаємне здійснення християнської любові. Між Православною Церквою та іншими християнськими Церквами та сповіданнями існує не тільки взаємна виключність, але і взаємне притягання.
У наш час склалося розуміння християнства як релігії соціальної та моральної. Таке розуміння можна бачити в деяких протестантських сповіданнях. Православ’я не заперечує величезного значення спільного соціального служіння для досягнення християнської єдності. Соціальне питання є дуже важливим у християнській самосвідомості. Від зміни ставлення християнства до соціального життя, від радикального осудження соціальної неправди і вимагання правди Христової в соціальних стосунках багато в чому залежить його майбутнє. Православна Церква підтримує соціальне служіння християнських Церков та сповідань і мірою своїх можливостей співробітничає з ними в цій галузі.
В рішенні Третьої Передсоборної Наради сказано, що «Всесвітня Рада Церков як орган своїх Церков-членів займається на тільки багатостороннім діалогом, який здійснюється в рамках Комісії «Віра та церковне влаштування». Його багатогранна діяльність в галузі євангелізації, дияконії, охорони здоров’я, богословської освіти, міжрелігійного діалогу, боротьби з расизмом, розвитку ідеалів миру та справедливості відповідає особливим потребам Церков і світу сьогодні та створює можливості для спільного свідчення та діяльності. Православна Церква цінує цю широку діяльність ВРЦ і в рамках своїх можливостей повністю співпрацює в згаданих галузях».
Однак християнство не є соціальною релігією. Воно має не соціальну і моральну основу, а містичну і духовну. Забуття здорової містичної сторони християнства, його спрямованості до вічності не може привести екуменічний рух до справжньої церковної єдності. Єдність християнського світу може бути досягнутою не на ґрунті соціального служіння, а лише як наслідок активізації духовного життя всередині християнських Церков та сповідань. Єдність неможлива без відродження духовного життя, яке в останні сторіччя під впливом раціоналізму значно ослабло.
Передсоборна Нарада звернула увагу на нові фактори, які з’явилися в екуменічному русі, перш за все на жіноче священство. «Православна Церква, — говориться в рішенні Наради, — усвідомлює той факт, що екуменічний рух приймає нові форми, щоб відповідати новим умовам і протистояти новим викликам сучасного світу. На цьому шляху необхідні творчий внесок і свідчення Православної Церкви на основі апостольського передання та її віри. Ми молимося, щоб усі християнські Церкви спільно працювали, щоб наблизити день, в який Господь виконає надію Церков, і буде одне стадо і один Пастир (Ін. 10, 16)».
Ґрунт для досягнення християнської єдності може бути підготовлений активністю людей і спрямованістю людської волі. І християни повинні зробити для цього все необхідне. Але не людськими силами може здійснитись саме з’єднання. Воно може статись тільки дією Святого Духа, коли настане для цього час.
митрополит Київський і Галицький,
Патріарший Екзарх України
