Про постанови Другої Передсоборної Наради
митрополит Київський і Галицький,
Патріарший Екзарх України, голова делегації
Московського Патріархату на другій
Передсоборній Всеправославній Нараді.
Шамбезі,
3-12 вересня 1982 р.
Друга Передсоборна Нарада була новим кроком на шляху до Святого і Великого Собору Православної Церкви. Підготовка до Собору фактично почалася 1961 року на Першій Всеправославній Нараді на о. Родос, де було визначено 132 теми. Делегація Московського Патріархату вже тоді вважала недоцільним розглядання на Соборі такої кількості тем, маючи на увазі, що Собор не може брати на себе завдання складати підручник з православного богослів’я. Проте Руська Православна Церква через свою Синодальну комісію опрацювала всі теми, які були згодом схвалені Священним Синодом нашої Церкви.
На одній із всеправославних нарад було вирішено назвати майбутній Собор «Святим і Великим Собором Православної Церкви».
Представники Помісних Церков, відповідно до духу церковності, не назвали скликуваний Собор «вселенським». Хоча в Соборі братимуть участь усі Православні Церкви, це ще не дає йому права іменуватися вселенським. В історії були випадки, коли деякі Собори скликалися з метою бути «вселенськими», але Церква визнала їх тільки за помісні. І, навпаки, рішення деяких помісних Соборів здобули вселенське значення. Таким чином, підготовлюваний тепер Собор Церква зможе визнати «вселенським» у тому разі, коли його постанови матимуть значення для Єдиної Соборної Апостольської Церкви нарівні з постановами Вселенських Соборів. Деякі богослови вважають, що після розділення Східної та Західної Церков і до відновлення єдності їх не може бути Вселенських Соборів. З такою думкою не можна погодитися, бо тим самим ми визнали б, що Православна Церква не є Єдина Свята Соборна Апостольська Церква і що на землі після розділення Церков її не існує.
Щоб пояснити, чому Всеправославна Нарада не назвала скликуваний Собор «вселенським», а «Святим і Великим Собором Православної Церкви», слід нагадати про основні риси і властивості Вселенських Соборів.
Вселенські Собори належать до сутності структури Кафоличної Церкви, хоч вони і не являють собою постійно діючі органи, а точніше «харизматичні», які виникали внаслідок надзвичайних подій у Церкві, коли Потреби Церкви вимагали їх скликання. Вселенські Собори скликалися для захисту істини від помилок чи від якоїсь внутрішньої небезпеки. Вони покликані зберігати основні істини, які охороняє Церква і які діють в ній. Вселенські собори не скликаються для обговорення різних богословських поглядів. Їх мета полягає у сповідуванні вже існуючої істини, щоб уникнути відхилень від неї. Вселенські собори засновані на апостольському переданні, в якому живе Церква, і на істині, яку вони покликані захищати. Таким чином, захист істини є істотним критерієм Вселенських Соборів. Тут мається на увазі сотеріологічна істина, тобто істина, яка має значення для спасіння. Сотеріологічне значення Собору заздалегідь визначити неможливо.
На Вселенському Соборі за змогою повинні бути всі єпископи Церкви, бо єпископ — це виразник церковного передання своєї Помісної Церкви. Однак історія Церкви знає приклади, коли єпископи не виражали на соборах справжнє церковне передання. Тому важливий не собор єпископів сам по собі, а тільки такий собор, що є виразником справжнього церковного передання Кафоличної Церкви. Парламентська більшість ніколи не була вирішальним фактором на Соборах. Істина може бути і на боці меншості, якщо ця меншість вірно відображає передання Кафоличної Церкви. Церковна історія знає випадки збочення окремих Помісних Церков в єресь або розкол, що мало наслідком повну або часткову втрату ними як органічного зв’язку з іншими Церквами, так і притаманних Церкві Христовій благодатних спасенних властивостей.
Собор, навіть у вселенському масштабі, не є зовнішнім органом безпомилкового проголошування істини. Думка, що Церква повинна мати особливий вищий орган, створений з цією метою, може привести до неправильного висновку, ніби Церква до Соборів і без Соборів перестає бути соборною і безпомилковою. Крім того, саме бажання створити такий зовнішній орган проголошування істин поставило б його над Церквою. Церковну істину знати і свідчити про неї може тільки сама Церква. Тільки вона може визначити, що дане зібрання єпископів є Собором, який викладає від її імені істину.
Питання про зовнішній непомильний орган проголошення церковної істини не слід змішувати із способом її проголошування. Повноважне проголошування в Церкві віровчительної істини належить єпископатові. Єпископи беруть участь у Соборах як представники своїх Церков, тому, як правило, у соборах беруть участь тільки єпархіальні архиєреї. Соборові єпископів належить влада виносити канонічні постанови, проголошувати догматичні ухвали, як це ми бачимо в історії вселенських Соборів.
Процедура підготовки Святого і Великого Собору була вироблена і схвалена на IV Всеправославній Нараді в 1963 р. Вона передбачає участь усіх Православних Церков у опрацюванні тем Собору.
Згідно з процедурою, одна чи кілька Помісних Церков вибирають з каталогу одну чи кілька тем і подають через секретаріат опрацьовану богословами доповідь до Міжправославної Підготовчої комісії, створеної з представників усіх Православних Помісних Церков IV Всеправославною Нарадою в 1968 р. Секретаріат посилає подану Помісною Церквою доповідь на розгляд решти Церков, після чого подає доповідь разом з відгуками на обміркування до Міжправославної Підготовчої Комісії.
Кожна Помісна Церква має змогу на цьому етапі двічі викласти своє розуміння щодо обмірковуваної теми: 1) у відгуку на доповідь і 2) через свого представника в Міжправославній Підготовчій Комісії. Комісія вивчає надіслані їй матеріали і складає загальноправославну доповідь на тему Собору. Ця доповідь знову надходить на вивчення до Помісних Церков, які втретє мають можливість висловити свій погляд. Потім, згідно з процедурою, теми надходять на остаточний розгляд Передсоборної Наради.
IV Всеправославна Нарада в 1968 р. вирішила відмовитися від скликання Передсобору і провадити підготовку Собору через ряд Передсоборних Нарад. Передсоборна Нарада через участь у ній делегацій усіх Православних Церков, що діють за дорученням своїх Священних Синодів від імені своїх Церков, опрацьовує і приймає остаточний текст, який подається Святому і Великому Собору Православної Церкви. За постановою ІІ Передсоборної Наради 1982 р., рішення Передсоборних Нарад щодо тем Собору не мають канонічної сили до схвалення їх Святим і Великим Собором. Святий і Великий Собор не зв’язаний рішеннями Передсоборних Нарад. Він може прийняти або відхилити пропоновані йому проекти постанов або виробити нові рішення. Формулювання проектів рішень Передсоборних Нарад також не слід вважати незмінними. Якщо Святий і Великий Собор вважатиме за доцільне і корисне, він владний приймати нові формулювання, які краще виражатимуть церковну істину.
Як видно з методу підготовки Собору, в ньому діє соборний розум — через рівну участь усіх Православних Помісних Церков у розв’язанні сучасних проблем, які стоять перед Церквою. Учасники ІІ Передсоборної Наради відчули, що підготовка Святого і Великого Собору досягла важливого етапу в своєму розвитку і що відсутність правил процедури може ускладнювати підготовку. Делегація Московського Патріархату виступила з пропозицією опрацювати на черговому засіданні Міжправославної Підготовчої Комісії та прийняти на наступній Передсоборній Нараді правила процедури. На доповідь голови делегації на ІІ Передсоборній Нараді митрополита Київського і Галицького Філарета, Екзарха України, Священний Синод Руської Православної Церкви прийняв постанову: «Вважати своєчасною постановку питання на Другій Передсоборній Всеправославній Нараді про опрацювання і схвалення відповідних правил процедури і просити Святійшого патріарха Пимена ознайомити з цією позицією Московського Патріархату Предстоятелів Помісних Православних Церков» (Постанови Священного Синоду від 12 жовтня 1982 р.).
Календар має виняткове значення для богослужбового життя Церкви. Богослужіння Православної Церкви — це живий духовний зв’язок земної Церкви з Небесною, а передусім — з її Главою, нашим Спасителем, Господом Ісусом Христом. Тому календар, як визначений порядок відправляння щоденного седмичного й річного кола богослужінь, установлений богонатхненними отцями і учителями Церкви, має першорядне значення в її житті. В богослужінні Церкви міститься її багатовіковий духовний досвід.
Православна Церква має велике різноманіття в богослужбовій і церковній практиці. І це цілком природно, бо в різноманітті зовнішніх форм виявляється органічна єдність соборної Церкви. Розбіжність у календарі — принципово інше розходження, оскільки в ньому виявляється ослаблення уз цієї єдності. А така розбіжність існує.
У наш час не тільки різні християнські Церкви відзначають великі християнські свята в різний час, але і в самій Православній Церкві немає єдності щодо цього. Так, Єрусалимська, Руська, Грузинська і Сербська Церкви дотримуються в богослужбовому житті старого юліанського календаря, який називається в народі «старим стилем». А Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Польська, Чехословацька та Американська Автокефальні Православні Церкви, а також Фінляндська і Японська Автономні Церкви живуть за новий календарем, прийнятим у 1923 р. в Константинополі Православною Нарадою. Цей календар іноді називають виправленим юліанським календарем, або «новим стилем», який поки що повністю збігається з григоріанським календарем, що теж називається «новим стилем».
З астрономічної точки зору, григоріанський календар (1582 р.) точніший від юліанського календаря, а новоюліанський (1923 р.) — точніший за григоріанський календар. Григоріанський календар, яким користуються Римо-Католицька і протестантські Церкви, піддав реформі і Пасхалію. Була відкинута Олександрійська Пасхалія і складена така, за якою дозволялося святкувати Пасху до весняного рівнодення. Константинопольська Православна Нарада 1923 р. прийняла новоюліанський календар тільки для неперехідних свят, залишивши в силі Олександрійську Пасхалію, але залишила її тимчасово, до Всеправославної Наради чи Всеправославного Собору, бо в Константинопольській Нараді 1923 р. брали участь не всі Православні Церкви.
Чому в Православній Церкві виникає питання про реформу Пасхалії? Звичайно, не тому, що деякі православні парафії на Заході і Фінляндська Церква ослаблюють єдність у Православ’ї, святкуючи Пасху за григоріанським календарем, тоді як усі інші Православні Церкви — за юліанським календарем. Навпаки, саме у святкуванні Пасхи спостерігається більша єдність серед Помісних Православних Церков, ніж у відзначенні неперехідних свят.
Проблема полягає в тому, що в обчислюванні дати Пасхи порушується постанова Першого Вселенського Собору в Нікеї (325 р.). Нікейський Собор ухвалив, щоб Пасха святкувалася: 1) після весняного рівнодення, тобто після 21 березня, коли за астрономічними даними буває рівнодення; 2) після першої місячної повні, яка йде за весняним рівноденням; 3) в першу неділю після першої весняної повні; 4) якщо перший повний місяць після весняного рівнодення припадає на неділю, християнська Пасха святкується в наступну неділю. Сенс цього уточнення полягає в тому, що християнська Пасха — Воскресіння Христове — не повинна святкуватися в день страждань і смерті Ісуса Христа. Господь був розіп’ятий на хресті 14 нісана, коли святкувалася єврейська Пасха, тобто в день першого весняного повного місяця, тоді це була п’ятниця. Ось чому отці Нікейського Собору постановили святкувати Пасху в першу неділю після першої весняної повні.
Однак Нікейський Собор не запровадив декретним порядком для загального, неодмінного і вічного вжитку якусь певну Пасхалію як уніфіковану систему розрахунків при визначенні дня святкування Пасхи (див. проф. В. В. Болотов, Лекции по истории древней Церкви, т. 2, СПб., 1910, с. 436). Хоч це й так, проте з цього не випливає, що постанови Нікейського Собору не слід виконувати чи без достатньої на те підстави змінювати.
У наш час Пасха часто святкується не після першої, а після другої повні, яка йде за весняним рівноденням, і не першої неділі, а другої. Так, наприклад, 1983 р. Пасха буде святкуватися після другої повні, а не після першої, що настає за весняним рівноденням. Це буває не завжди, але все-таки трапляється. Чому? Причина полягає в тому, що весняне рівнодення за юліанським календарем, а Православні Церкви обчислюють дату Пасхи за ним, відстає від астрономічного, тобто справжнього рівнодення (21 березня), на 13 днів, а необхідна для визначення Пасхи повня відстає від дійсної на 5 днів. Внаслідок цього відставання іноді справжня перша весняна повня вважається повнею до весняного рівнодення (21 березня), а перша повня, що настає після рівнодення за юліанським календарем, виявляється другою за астрономічними даними.
Крім того, календарна проблема ускладнюється ще й тим, що більшість Помісних Церков святкують неперехідні свята за виправленим юліанським календарем («за новим стилем»), а перехідні — за юліанським календарем («за старим стилем»). Таким чином, у богослужінні цих Помісних Церков діють два календарі, чим порушується єдність богослужбового кола. А в тих Православних Церквах, які святкують неперехідні й перехідні свята за юліанським календарем («за старим стилем»), зберігається єдність річного богослужбового кола.
Православні Помісні Церкви вже довго вивчають календарну проблему. 28 червня — 3 липня 1977 р. в Шамбезі, поблизу Женеви, в православному центрі Константинопольського Патріархату відбувалася спеціальна конференція з участю архипастирів, каноністів, істориків, астрономів і соціологів, на якій обмірковувалося питання про обчислення дати Пасхи.
В основу обговорення календарної проблеми на Другій Передсоборній Нараді були покладені церковні канони (7 Апостольське правило; 1 правило Антиохійського Собору); пам’ятки церковної писемності (Євсевій, Життя Константина — 3, 14, 18-19; Сократ, Церковна історія — 1, 9; блаж. Феодорит, Церковна історія — 1, 9-10; св. Афанасій Великий, Про Собори — 5; до Африканських єпископів — 2; пор. Послання Льва Великого до імператора Маркіана від 15 червня 453 р.); історичні дані (доповідь проф. В. В. Болотова на засіданні комісії з питання про реформу календаря при Руському астрономічному товаристві 13 травня 1899 р., додаток 5; проф. Д. А. Лебедєв, Календар і Пасхалія), а також доповідь Міжправославної Підготовчої Комісії, доповіді Помісних Автокефальних Церков та їх відгуки на подані їм матеріали. Крім того, Нарада заслухала свідчення астрономічної науки, подані д-ром Георгієм Контопулосом (астрономічна лабораторія Афінського університету), д-ром Трудпертом Ледерле (Гейдельберзький інститут астрономічних обчислень), д-ром Бернардом Жінодом (Женевська обсерваторія), проф. Н. Осоргіним та ін.
У поданому ними документі «Астрономічні пояснення» з питання про Пасхалію — відзначені такі основні пункти:
1) Астрономічно точне обчислення дати Пасхи залежить від точного визначення рівнодення і наступної за ним повні за Єрусалимським меридіаном, а також неділі після цієї повні. Це обчислення повністю відповідає букві й духу канону І Нікейського Вселенського собору щодо дати Пасхи.
2) Між сучасним церковним визначенням Пасхи і науковими астрономічними обчисленнями є деякі відмінності, а саме: обчислення рівнодення відстає на 13 днів від астрономічного рівнодення і обчислювана повня відстоїть на 5 днів від дійсної.
3) Астрономічне визначення Пасхи не залежить від спеціального календаря чи приблизної формули, а ґрунтується на точних спостереженнях і астрономічних обчисленнях.
4) Якщо точно дотримуватися цих астрономічних обчислень, дата Пасхи припадає після дати юдейської Пасхи, якщо вираховувати останню на підставі практики, яка існувала в епоху І Вселенського Собору.
Після всебічного вивчення було схвалено таке рішення:
«Друга Передсоборна Всеправославна Нарада:
1. Заслухала наукові пояснення даної проблеми професорами-астрономами і визнала, що найбільш точне, основане на наукових даних визначення дати Пасхи, тобто завжди в першу неділю після повні, що буває за весняним рівноденням, згідно з рішенням Першого Вселенського Собору в Нікеї, було б внеском у вирішення цього питання».
Як видно з наведеної постанови, учасники Передсоборної Наради керувалися у визначенні дати Пасхи науковими даними. Свого часу отці Першого Вселенського Собору поклали в основу Олександрійської Пасхалії так само точні астрономічні дані. Так, до Першого Вселенського Собору Пасха відзначалася в три різні дати: в одну святкували західні християни, керуючись Пасхалією, виробленою Римською Церквою; в другу — справляли свято Пасхи східні християни, ґрунтуючись на Александрійській Пасхалії; а частина палестинських, малоазійських та месопотамських християн святкували Пасху разом з юдеями 14 нісана, що могло припадати на будь-який день тижня. Розбіжність між Римською і Олександрійською Пасхаліями поставала внаслідок неоднакового визначення дати весняного рівнодення. Знаючи відставання юліанського календаря, Олександрійська Церква взяла це до уваги при обчисленні справжньої дати рівнодення, а Римська — цього не зробила. Отці Нікейського Собору вирівняли дату весняного рівнодення з астрономічним, зберігши умови обчислення Пасхи згідно з Олександрійською Пасхалією, які існували до Собору.
Високо цінуючи точні астрономічні дані у визначенні весняного рівнодення і першої після нього повні, учасники Передсоборної Наради одноголосно дійшли висновку, що збереження церковної єдності має переважне значення. Тому Нарада далі вирішила:
«2. Продовжуючи вивчення цього питання, дійшла згоди в таких важливих пунктах:
а) опріч наукової акривії, все це питання є питанням екклезіологічної (церковної) самосвідомості єдиного й неподільного Православ’я, єдність якого ніяким чином або способом не повинна бути похитнута;
б) воно являє собою тему належної оцінки Церквою своєї пастирської відповідальності у відповідності до потреб своєї пастви;
в) за сучасного стану церковних справ віруючий народ Божий не підготовлений або, принаймні, не був достатньо обізнаний, щоб прийняти зміну у визначенні дати Пасхи».
З цієї постанови видно, що Нарада однодушно дійшла висновку, що в питанні Пасхалії конче треба виявляти велику обережність, щоб не порушити церковної єдності, яка може бути похитнута непідготовленістю або необізнаністю віруючих у питанні Пасхалії. Отці Нікейського Собору теж виявили турботу про церковну єдність, коли постановили святкувати Пасху в один і той самий день на Сході і на Заході. В «Посланні імператора Константина Великого до єпископів, які не були присутні на Соборі», повністю наведеному в книзі Євсевія Кесарійського «Життя Константина», говориться: «За спільною думкою було визнано благом для всіх християн, в якій би країні вони не жили, справляти спасенне свято Найсвятішої Пасхи в один і той самий день… Подумайте самі, як недобре і неподобно те, що в один і той самий час одні постують, а інші бенкетують… Тому Божественний промисел зволив, щоб було виправлене належним чином і підведене під одне правило, з яким, я певен, усі погодяться… Кажучи коротше: загальною ухвалою всіх (отців) було постановлено Найсвятіше свято Пасхи справляти всім в один і той самий день».
Крім того, в постанові Другої Передсоборної Наради міститься побажання, щоб Помісні Церкви підготовляли народ Божий у дусі вірності Нікейській постанові про дату святкування Пасхи, з одного боку, і в поєднанні з даними астрономії — з іншого. Принаймні вони повинні відповідною мірою інформувати своїх віруючих про пасхальну проблему.
Далі в постанові говориться:
«3. У зв’язку з усім цим (Передсоборна Нарада) вирішила, що будь-який перегляд щодо уточнення практики і обчислення дати Пасхи, в якій ми дотримуємось від віку спільного святкування нашої Пасхи, залишити на сприятливіший, угодний Богові, час».
Тут міститься сутність розв’язання пасхальної проблематики. Передсоборна Нарада пропонує Святому й Великому Собору: уточнення практики у визначенні дати Пасхи залишити на сприятливіший, Богові угодний, час.
У зв’язку з цим рішенням багато в кого може виникнути питання: чи варто виносити на Собор проект такої постанови, в якому нема фактично нічого нового? На це слід відповісти, що в завдання Соборів не входить в обов’язковому порядку сказати щось нове. Собор має дати правильну відповідь на проблему, що хвилює Церкву, відповідь, яка містила б вірність церковному переданню і служила б добру Церкви.
На закінчення в календарному питанні Передсоборна Нарада заявила:
«4. Вважає конче потрібним і надалі за можливістю більш систематично інформувати паству в кожній Помісній Православній Церкві, щоб Православ’я широтою розуму й серця йшло дорогою, сумісною з акривією, і в той же час у вірності духу й букві рішення Першого Вселенського Собору, до досягнення єдиного святкування найбільшого з свят християнства, що й було ясним наміром цього Святого і Вселенського Собору.
5. Заявляє, що календар і аномалії, які виникли через це, не повинні вести до розділення, розбіжностей і розколів і що навіть ті, хто не згоден зі своєю канонічною Церквою, повинні прийняти освячений переданням священний принцип послуху канонічній Церкві і возз’єднатися в її лоні в євхаристичному спілкуванні і в переконанні, що «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2, 27).
Питання про перепони до шлюбу в умовах сучасного життя постає в Православній Церкві у зв’язку з розвитком екуменічного руху, секуляризації суспільства та особливих історичних умов, в яких перебувають деякі Помісні Церкви. Передсоборна Нарада поклала в основу обговорюваної проблеми турботу про зміцнення родини, а також прагнення зберегти незмінними церковні канони, які втілили в собі вчення про чисту й повну одношлюбність — як ідеал шлюбу для християн. Шлюб — природний союз чоловіка і дружини. І Церква освячує шлюбний союз тих, хто шукає її благословення, заповідаючи подружжю берегти взаємну вірність і духовне єднання за взірцем єднання Христа з Церквою. Давня Церква поставила ряд умов для тих, хто бажає одержати її освячення. Невиконання цих умов становить перешкоду до освячення шлюбу.
Друга Передсоборна Нарада розглянула і прийняла постанову з питання про перепони до шлюбу на підставі пропозицій Міжправославної Підготовчої Комісії, доповідей і відгуків Помісних Церков та висловлювань делегацій, які діють від імені своїх Церков. У своїх постановах Нарада керувалася свідченнями Святого Письма, канонічними правилами, традицією Церкви та умовами сучасного життя. Учасники Наради були одностайні в тому, що, з одного боку, Помісні Церкви повинні свято дотримуватися церковних постанов щодо шлюбу, а з іншого — враховувати змінювані історичні умови і бути поблажливими до чад церковних заради «зростання й наповнення Церкви». Було визнано за необхідне враховувати цивільне законодавство про шлюби.
Церковні канони забороняють християнам шлюби в близьких ступенях споріднення. Кровне споріднення є перешкодою до шлюбу. Згідно з 54 правилом VI Вселенського Собору, 2 — Неокесарійського, 23 і 87 — Василія Великого, шлюби в другому і третьому ступенях двокровного споріднення (свояцтва) для християн не дозволені. Шлюб у четвертому ступені двокровного споріднення, тобто шлюбний союз двох братів з двома сестрами, так само осуджується Церквою (VI Всел. Соб., 54 прав.).
На підставі канонічного передання Друга Передсоборна Нарада пропонує майбутньому Собору залишити без змін давні канони, які містять постанову про перепони до шлюбу. Нарада підтверджує, що при одруженні 1) «поблажливість щодо кровного споріднення по прямій і бічній лініях допускається до п’ятого ступеня включно (54 правило П’ято-Шостого Вселенського Собору)»; 2) «стосовно споріднення від свояцтва поблажливість допускається до п’ятого ступеня включно (54 правило П’ято-Шостого Вселенського Собору)».
Духовна спорідненість від усиновлення і хрещення також є перепоною до шлюбу. В цьому питанні Передсоборна Нарада вирішила: «3. Вибачливість щодо духовної спорідненості від усиновлення і хрещення допускається до другого ступеня включно». Це означає, що Церква не благословляє шлюбу між хрещеним батьком і матір’ю хрещеника, між хрещеною матір’ю і батьком охрещеної. Безпосереднє духовне споріднення існує між хрещеником та його хрещеним батьком і між хрещеницею та її хрещеною матір’ю. Тому 53 правило VI Вселенського Собору забороняє хрещеному батькові одружуватися з овдовілою матір’ю хрещеника, а хрещеній матері виходити заміж за овдовілого батька хрещениці. Канон нічого не говорить про можливості одруження хрещениці та її хрещеного батька, а також хрещеника та його хрещеної матері, бо у давнину в хрещениць не було хрещених батьків, а в хрещеників — хрещених матерів. Тому питання про родинні стосунки і про можливості шлюбу хрещеного батька з хрещеницею або хрещеної матері з хрещеником не виникало. В наш час у Руській Православній Церкві мало хто знає, що, згідно з давньою церковною традицією, другого хрещеного батька чи другої хрещеної матері при хрещенні не повинно бути. Однак уже багато віків у нас існує звичай мати при хрещенні хрещених батька і матір. Звичай не робить особливої різниці між обов’язковими і необов’язковими хрещеним батьком і хрещеною матір’ю. Шлюб хрещеника з необов’язковою хрещеною матір’ю, так само, як і шлюб хрещениці з необов’язковим хрещеним батьком, може бентежити совість віруючих, тому в Руській Православній Церкві такі шлюби не бажані.
Аналогічно з цим, згідно з постановою Передсоборної Наради, духовне споріднення від усиновлення також є перешкодою до шлюбу.
Передсоборна Нарада «запропонувала Святому і Великому Собору вважати, що, «згідно з православним канонічним переданням, яке категорично осуджує двошлюбність і четвертий шлюб, абсолютною перешкодою до одруження є остаточно не розірваний або не анульований шлюб, а також третій шлюб, який існував раніше».
Чернецтво є абсолютною перешкодою до одруження. Ченці й черниці, які порушили обітницю дівства любодіянням або одруженням, повинні нести єпитимію (IV Вселенський Собор, 16; VI Вселенський Собор, 44; Анкір. 19; Вас. Вел., 18, 19, 60). Передсоборна Нарада пропонує Собору таку постанову: «Ченці, яким з огляду на чернечий постриг забороняється одружуватися, можуть одружитися тільки в тому випадку, якщо вони, вільно чи невільно, або з нужди облишивши чернецтво, церковним рішенням зведені у розряд мирян». Своєю постановою Передсоборна Нарада підтверджує непохитність церковних канонів щодо чернецтва як абсолютної перепони до шлюбу.
На наш погляд, формулювання «ченці… можуть одружитися тільки в тому випадку, якщо вони…церковним рішенням зведені в розряд мирян», — невдале. Річ у тому, що зведений церковним рішенням в розряд мирян уже не чернець. У соборній постанові не слід припускатися такої неточності.
Деякі Помісні Церкви поставили на обміркування питання про можливість священикам вдруге одружуватися після висвяти. Ця пропозиція мотивувалася тим, що овдовілі священики по смерті дружини зазнають труднощів у вихованні дітей. Деякі учасники Наради від імені своїх Церков пропонували дозволити вперше одружуватися дияконам після висвяти, якщо перед хіротонією на диякона вони заявлять про своє бажання взяти шлюб. Після всебічного обміркування цих двох проблем Передсоборна Нарада вирішила: «Священство в кожному з трьох його ступенів становить перешкоду до одруження, згідно з діючим канонічним переданням (3 правило П’ято-Шостого Вселенського Собору)».
Розвиток екуменічного руху, що поламав бар’єри ворогування та упередженості між віросповіданнями, богословські діалоги та діалоги любові між Православною Церквою та іншими християнськими Церквами, а також життя православних християн у діаспорі поставили перед Церквою проблему змішаних шлюбів гостріше, ніж у попередні часи. Нарада приділила цій проблемі велику увагу. Представники Помісних Церков підкреслили свою вірність чинному церковному переданню. Водночас вони відзначили важливість людинолюбства і поблажливості при укладанні змішаних шлюбів.
72 правило VI Вселенського Собору говорить: «Не личить чоловікові православному з жінкою-єретичкою шлюбом сполучатися, ані православній жінці з чоловіком-єретиком єднатися. Коли ж помічено буде щось таке, вчинене кимось, шлюб вважати недійсним і незаконне співжиття розірвати». Далі в правилі подається послаблення для шлюбного співжиття в тому випадку, якщо одруження сталося до навернення одного з подружжя в християнство. В 14 правилі IV Вселенського Собору говориться про неприпустимість одруження з інославною половиною для кліриків та їхніх дітей. А в 34 правилі Лаодикійського Собору заборона на змішані шлюби формулюється так: «Не випадає (мається на увазі православному християнинові) з усяким єретиком укладати шлюбний союз». Таким чином, церковні канони застерігають членів Церкви від одруження з інославними. У питанні про змішані шлюби православних з інославними Передсоборна Нарада ухвалила, що за канонічною акривією не слід допускати одруження православних з інославними, однак такі шлюби можна благословляти з поблажливості й людинолюбства. Висловлено також умову, що діти від цього шлюбу будуть охрещені й виховані в Православній Церкві.
Нарада далі вирішила, що «Помісні Автокефальні Православні Церкви можуть приймати постанови щодо застосування ікономії в окремих випадках і в залежності від своїх пастирських потреб». Цією постановою, з одного боку, підтверджується вірність церковним канонам, а з іншого — не виключається припустимість одруження православних з інославними. Помісним Церквам дається право на підставі церковної ікономії розв’язувати питання про змішані шлюби залежно від своїх пастирських потреб.
У практиці Руської Православної Церкви питання про змішані шлюби розв’язується так: якщо одна половина православна, а друга належить до неправославного християнського сповідання, церковне освячення шлюбу може даватися за умови відсутності в неправославної сторони ворожого ставлення до православ’я та визнання благодатності освячення шлюбу, яке подається Православною Церквою.
Секуляризація сучасного суспільства висунула перед Церквою також питання про змішані шлюби православних з іновірними (тобто нехристиянами) та невіруючими. Передсоборна Нарада всебічно обговорила і це питання і дійшла висновку, що давня Церква не благословляла своїм чадам одружуватися з особами, які належать до інших, нехристиянських, релігій та з невірними. Так, 14 правило IV Вселенського Собору говорить: «…Святий Собор постановив, щоб нікому з них не було дозволено брати собі за жінку іновірну… ані одружуватися з… юдеєм або язичником; хіба тільки в такому випадку, коли особа, яка одружується з православною особою, обіцяє перейти в православну віру». 30 правило Карфагенського Собору забороняє дітям кліриків одружуватися з язичниками: «Визнано за добре, щоб діти тих, хто перебуває у клірі, не одружувалися з язичниками».
Не благословляючи змішані шлюби православних з юдеями та язичниками, давня Церква разом з тим вважала законними шлюби, які склалися поза нею. Так, 72 правило VI Вселенського Собору говорить: «Якщо деякі, будучи ще в невір’ї і не бувши прилучені до громади православних, одружилися між собою законним шлюбом (підкреслено мною, — авт.); потім один з них, обравши добро, прийшов до світла істини, а другий зостався в узах заблукання, не бажаючи дивитися на Божественне проміння, і коли притому невірній (тобто невіруючій) жінці бажано жити з чоловіком вірним (тобто християнином) або, навпаки, чоловікові невірному — з жінкою вірною, — то нехай не розлучаються, за божественним апостолом: «Бо невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, невіруюча жінка освячується віруючим чоловіком» (1 Кор. 7, 14).
Таким чином, давня Церква в перші століття свого існування, слідом за апостолом Павлом (Див.: 1 Кор. 7, 12-14, 16), ставилася до змішаних шлюбів поблажливо. В тлумаченні на 38 правило Василія Великого Вальсамон говорить: «А це, як мені здається, трапилося, коли шлюб відбувався за однією угодою, бо нині він буває з молитвослів’ям». Звідси виходить, що в якийсь час у давній Церкві деякі шлюби відбувалися без молитвослів’я, бо молитвослів’я, тобто вінчання, сполучалося з причащанням, а його не можна було подати невірному або іновірному. Як видно з 72 правила VI Вселенського Собору, навіть шлюби між невірними, безперечно поза Церквою, вважалися законними.
Отже, в давній Церкві були шлюби з вінчанням і шлюби без вінчання, шлюби терпимі. IV Вселенський Собор заборонив шлюби з іновірними тільки тим, хто вступає в клір. Згодом, згідно з обставинами часу, Церква укладає суворіші вимоги в цьому питанні, а від VII ст. постановою VI Вселенського Собору (72 правило) забороняє всім православним християнам одружуватися не тільки з язичниками, але і з єретиками. Однак така заборона складалася поступово, внаслідок не стільки принципових, скільки історичних умов.
Учасники Передсоборної Наради детально обміркували питання про шлюби православних з іновірними та невіруючими. Були враховані обставини існування Церкви в секулярному суспільстві та реєстрація шлюбів, яку здійснює в багатьох країнах держава. Передсоборна Нарада ухвалила: «Шлюб між православними та іновірними або з невіруючими абсолютно забороняється за канонічною акривією». Цим самим Нарада підтвердила свою вірність церковним канонам. Разом з тим вона не виключає законності згаданих шлюбів. Тому далі в постанові говориться: «Але у випадку такого шлюбу Помісні Автокефальні Православні Церкви можуть все ж застосовувати пастирську ікономію до православного члена в залежності від своїх особливих пастирських потреб». Визнаючи законність такого шлюбу, Нарада нічого не сказала про можливість церковного вінчання його, а тільки згадала про те, що Помісні Церкви можуть застосовувати пастирське душепіклування щодо православного члена, не позбавляючи його церковних таїнств на підставі ікономії. В постанові висловлена турбота про збереження родини і пастирське душепіклування про православного члена. Церква не відправляє вінчання православних з іновірними та невіруючими. Передсоборна Нарада пропонує Святому і Великому Собору, враховуючи сучасні умови існування Церкви Божої на землі, в справі змішаних шлюбів православних з нехристиянами і невіруючими дати Помісним Церквам право повернення до практики перших віків християнства.
На закінчення — з теми «Перепони до шлюбу» Передсоборна Нарада вирішила: «Практика застосування церковного передання стосовно перешкод до шлюбу повинна брати до уваги і постанови існуючого в різних місцях державного законодавства, не виходячи за межі церковної ікономії та вибачливості». Наявність цивільного шлюбу подружжя, яке просить про освячення його Церквою через відправу таїнства шлюбного вінчання, не є фактом, який має зобов’язуюче значення для Церкви. Приймаючи цивільний шлюб як акт юридично авторитетний, Церква повинна бачити в ньому тільки компетентну передумову для самостійного судження при відправі шлюбного вінчання на підставі Святого Письма, церковних канонів і пастирського душепіклування.
Питання про «приведення церковної дисципліни щодо постів у відповідність з вимогами сучасності» на Першій Передсоборній Нараді було одноголосно включено до списку тем майбутнього Собору. При розгляді питання про піст слід звернути особливу увагу на те, що, хоча в православному богослів’ї вживається вираз «церковна дисципліна щодо посту», однак Православна Церква ніколи не розглядала піст як щось дисциплінарне, бо в такому випадку піст утратив би своє духовне значення.
Не дивно, що в Римо-Католицькій Церкві, де духовне розуміння посту замінено на дисциплінарне, внаслідок цього виникла можливість давати «увільнення від посту», піст перед Причастям майже скасовано. Треба завжди пам’ятати головне, що піст потрібен не Богу, а людині.
Піст має Божественне установлення (Див.: Мф. 6, 16, 18; 9, 14-15; 17, 21; Лк. 5, 35; Еф. 4, 2), і тому його сутність має духовний характер. Духовний сенс посту — це поглиблена стриманість християнина, яка поширюється на душу, і на тіло — з усіма його силами й почуттями. Піст допомагає людині звільнитися від підкорення духу тілові та його гріховним вимогам, що є наслідком первородного гріха. Мета посту полягає в очищенні розуму й серця від усього зайвого. За самою своєю природою процес очищення — це тривалий і посилений подвиг. Тут фактор часу має важливе значення, бо справді треба багато часу, щоб вилікувати духовну недугу, яку люди почали вважати своїм нормальним станом. Подвиг посту був доведений до довершеності в чернечій традиції та прийнятий усією Церквою.
Тепер Православна Церква має такі пости:
1. Великий піст, що складається із святої Чотиридесятниці і Страсного тижня — 48 днів.
2. Різдвяний (Пилипівка) піст — 40 днів.
3. Успенський (Спасівка, Богородичний) піст — 14 днів.
4. Петрів (Апостольський) піст — від 10 до 40 днів.
Крім зазначених постів, є одноденні пости: середа і п’ятниця протягом усього року, за винятком всеїдних тижнів; хрещенський та різдвяний свят-вечір (5 січня, 24 грудня), день Усікновення глави Іоана Хрестителя (29 серпня) і день Воздвиження Хреста Господнього (14 вересня). Піст у Православній Церкві мав свою еволюцію щодо часу, способу посту і виду вживаних харчів.
Деякі християни розуміють піст тільки як невживання певного виду їжі. Вони втратили правдиве розуміння значення посту. Утримування від їжі не є тільки християнською традицією. Воно практикувалось і практикується й іншими релігіями. Помірність у їжі рекомендується і в суто медичних цілях. У наш час люди стримуються від уживання різних видів їжі з багатьох причин, які часто не мають нічого спільного з християнським розумінням посту.
Внесення питання про піст до каталогу тем Собору було мотивоване тим фактом, що багато хто з віруючих за умов сучасного суспільства не можуть дотримуватися всіх церковних приписів про піст. І для того, щоб спонукати їх постувати, на думку деяких учасників Передсоборних Нарад, треба «привести дисципліну про пости у відповідність з вимогами сучасності».
Та коли глибше вникнути в суть проблеми, то слід визнати, що хоч би як відрізнялися умови сучасного життя від колишніх, які б не були реальні труднощі й перешкоди, жодна з них не може бути абсолютною перешкодою для бажаючих постити. Причина поступової втрати впливу посту на наше життя значно глибша. Її корінь у тому, що певна частина християн свідомо чи несвідомо обмежує християнське життя мінімальними вимогами. А насправді не тільки в ХХ ст., але й за весь історичний час «весь світ, (який) лежить у злі» (1 Ін. 5, 19), завжди перешкоджав виконувати заповіді Божі. Тому і в сучасних умовах життя для християнина немає, по суті, нічого нового, особливого. Все залежить від того, наскільки серйозно бажаємо ми провадити християнське життя.
Досвід Римо-Католицької Церкви показує, що зведення церковного посту до мінімуму для пристосування до умов часу призводить зрештою до фактичного скасування посту. Православ’я негативно ставиться до такого «пристосування» як до зради церковного передання, мінімалізації християнської віри. Православна Церква ніколи ні до чого не пристосовувалася, не знижувала вимог морального характеру і не намагалася зробити християнство зручним і легким.
Тому більшість учасників другої Передсоборної Наради були проти зміни в бік послаблення церковної дисципліни про пости. Посилаючись на постанови своїх Священних Синодів, вони висловилися за те, що недотримування певною частиною віруючих усіх церковних приписів про піст внаслідок умов життя, в яких вони часто опиняються, зовсім не зобов’язує Церкву касувати, скорочувати або послаблювати встановлену протягом довгих століть православну традицію про піст.
На Нараді було відзначено, що Церква завжди була розсудливою в питанні про піст і не накладала на своїх членів тягаря, непосильного для людського організму. Правдивий і боговгодний піст має бути відповідним силам і можливостям людини. Так, наприклад, 69 апостольське правило дозволяє полегшувати піст для хворих. Є ще інші церковні постанови, які свідчать про свідомий підхід до посту. Учасники Наради заявляли, що в рамках існуючої церковної традиції та канонічних постанов православні Помісні Церкви можуть визначити міру ікономії, завдяки якій єпископи й духовні отці, через розумне полегшення для окремих людей важких для виконання церковних приписів про піст, повинні сприяти духовному зростанню своєї пастви.
Таке розв’язання існуючої проблеми про піст відповідає думці святогорців, викладеній в їхньому зверненні до Другої Передсоборної Наради. В ньому, зокрема, говориться: «Що ж до скасування, скорочення або переміни нашого традиційного православного церковного посту, ми вважаємо, що не слід робити ніякої зміни у зв’язку з тим, що аскетичне православне передання застосовується в кожному конкретному випадку в абсолютно вільному поєднанні з ікономією. Покладаючись на те, що завдяки вашій твердій мудрості наші надії не обмануть нас, зостаємося з найглибшою пошаною — ігумени і настоятелі двадцяти священних монастирів Афону, які зібралися на надзвичайну нараду».
Після тривалої та ґрунтовної дискусії Передсоборна Нарада прийняла на тему про піст таку постанову:
«Друга Передсоборна Нарада у вільному обміркуванні з належною увагою й докладністю розглянула цю тему. Вважаючи, однак, що проведена до цього часу підготовка була недостатньою і не дозволила Православ’ю виразити однодушно спільну думку, щоб уникнути поспішного вирішення та дати змогу Помісним Православним Церквам підготувати свою Повноту бути завжди вірною в збереженні незмінності Передання:
1) просить Помісні Православні Церкви надіслати до Секретаріату підготовки Святого і Великого Собору свої коментарі на цю тему на підставі вже складеної збірки матеріалів у цій справі;
2) відсилає цю тему на перегляд наступної Передсоборної Всеправославної Наради після попереднього вивчення Міжправославною Підготовчою Комісією;
3) висловлюється за збереження успадкованої практики до розгляду теми Святим і Великим Собором на підставі пропозицій тієї Передсоборної Наради, яка вивчить це питання».
Узагальнюючи цю постанову, слід сказати, що Нарада не закінчила обговорення теми про піст і прийняла постанову продовжити її вивчення на наступній Передсоборній Нараді. Православні Помісні Церкви повинні продовжити виховання своїх членів у вірності церковному переданню про піст. Третій пункт ухвали сформульовано не досить чітко. У читачів може скластися неправильне розуміння, ніби наявна церковна традиція існуватиме «до розгляду теми Святим і Великим Собором», а Собор може внести зміни в церковну традицію про піст. Собор не може змінювати церковне передання і залишатися православним Собором. Навпаки, церковні Собори покликані не змінювати, а зберігати чистоту віри й благочестя. А це означає, що майбутній Собор має прийняти тільки таку постанову, яка буде спрямована на збереження православної віри та церковного передання, в тому числі й передання про піст.
Проблема чернецтва у православ’ї була порушена Болгарською Православною Церквою вже на Першій Передсоборній Нараді в 1976 р. Вона просила, щоб цю тему було включено до порядку денного Святого і Великого Собору. За наполяганням грецьких Церков питання про православне чернецтво не ввійшло в каталог тем Собору. Однак було вирішено обміркувати і прийняти з нього остаточну постанову на Другій Передсоборній Нараді. Доповідь на цю тему мала подати Болгарська Церква.
Болгарська Церква подала доповідь, озаглавлену: «Православне чернецтво — сутність, походження і значення, сучасне становище і проблеми». Відзначаючи нерозривний зв’язок чернечого подвигу з суттю православ’я, автори доповіді, болгарські богослови, з жалем говорять про занепад чернечого життя в сучасному суспільстві. Причини занепаду вони пояснюють духом секуляризації, ослабленням віри і відчуженістю від Церкви. Болгарська Церква справедливо вважає, що Помісні Церкви повинні обміркувати на всеправославному рівні питання про зміцнення православного чернецтва, вжити відповідних заходів, і насамперед потурбуватися про Св. Афон — всеправославний чернечий центр. У доповіді підкреслюється, що оновлення чернечого життя не повинно йти через послаблення і без того занадто ослабленої чернечої дисципліни та порушення чернечих обітниць, а шляхом суворого збереження давніх чернечих традицій.
На жаль, важлива для православ’я тема про чернецтво не дістала на Передсоборній Нараді належного розвитку і за наполяганням грецьких Церков була зведена до питання «постанови, наскільки можуть надалі висвячуватися єпископи з монахів, які прийняли просто молитву рясофору, а не тільки з тих, котрі прийняли великий постриг».
Річ у тому, що тепер у деяких Помісних Церквах кандидати на єпископів обираються з тих осіб, які прийняли чернечий постриг або тільки молитву рясофору. Інші Помісні Церкви, в тому числі й Руська Православна Церква, дотримуються багатовікової практики поставлення єпископів тільки з тих, що прийняли великий чернечий постриг.
Згідно з постановою П’ято-Шостого Вселенського (Трульського) Собору (12 правило), кандидатів на єпископські кафедри слід обирати з людей, не зв’язаних шлюбом, а в життя ввійшла традиція висвячувати на єпископів тільки з ченців. Як уже було згадано вище, в деяких Помісних Церквах цієї традиції не дотримуються. Виникає питання, чи можна хіротонізувати на єпископів тих, що не прийняли великого чернечого постригу, а тільки молитву рясофору.
Учасники Наради висловилися за те, що «хіротонія єпископів з ченців або рясофорів є предметом обміркування й вирішення священноначальності Помісних Церков, які беруть до уваги конкретні умови життя цих Церков». «Друга Передсоборна Всеправославна Нарада, вивчивши згадану тему, згідно з ухвалою Першої Передсоборної Всеправославної Наради, вважає, що обидві практики хіротонії на єпископський ступінь в різних Помісних Православних Церквах з числа тих, що прийняли великий постриг чи рясофор, не суперечать древньому переданню Церкви».
На закінчення Друга Передсоборна Нарада прийняла порядок денний наступної Передсоборної Всеправославної Наради, до якого включено такі теми:
1. Узгодження церковних постанов про піст відповідно до вимог сучасної епохи.
2. Ставлення Православних Церков до іншого християнського світу.
3. Православ’я та екуменічний рух.
4. Внесок Помісних Православних Церков у переважання християнських ідей миру, свободи, братерства й любові між народами і в усунення расових дискримінацій.
