Православний погляд на таємниче й чудесне в релігії
Що таке релігія? Люди, поверхово обізнані з релігією, насамперед вкажуть на сферу «чудесного» й «таємничого» в ній. Більшість людей не задовольняється загальновідомим і загальнозрозумілим, вони хочуть чогось більшого; цього більшого вони очікують і від релігії. Люди інстинктивно відчувають, що життя не зводиться тільки до повсякденного, буденного, що за «явним» повинно приховуватися щось «таємне», за доступним — недоступне, за силами природи й людини — якісь вищі сили. І ось вони шукають до них доступу.
Навіщо? Одні — з цікавості, інші — з допитливості. Для цікавого приваблива всяка новина. Але і на нове в нього не вистачає глибокого погляду й серйозності. Він сприймає все поверхово, і через те йому все швидко набридає. Він хоче насолоджуватися життям, а насолода ним скороминуща. Він як та дитина, що рве квіти без розуміння і тут же кидає їх. Головна потреба в нього — шукати нове, невідоме. Навернення саме такої людини до релігії створює в ній поверхове уявлення про релігію, а іноді й нечисте.
Інші звертаються до релігії з допитливості. Їх цікавлять теоретичні питання, пов’язані з «чудом», з «таїною», з усім потойбічним. Вони хочуть дослідити, в чому тут справа, чи є тут щось реальне, чи ж це тільки ілюзія й фантазія. Вони нерідко виявляють серйозність і сумлінність у вивченні. Але вони припускаються помилки, коли намагаються досліджувати релігію звичайними зовнішніми способами, які швидко виявляються недостатніми. Ці способи охоплюють тільки зовнішньочуттєву ділянку досліджуваних явищ, яка не становить сутності чудесно-таємничої сфери. Духовні явища можна досліджувати тільки духом. Усяка спроба зрозуміти духовні явища без духовного їх сприймання веде до майже нічого не значущого визнавання або заперечування зовнішніх явищ. Ось чому такий допитливий підхід до релігії породжує безплідно-мертві розумування.
Проте прагнення людини до чудесно-таємничого не зводиться до цікавості й допитливості. Людині за всіх часів і в усіх народів було властиве відчуття своєї слабкості й безпорадності перед величезним і незрозумілим світом. І слабкий починає шукати тієї сили, яка б могла охоронити й заспокоїти його. Так, до чудесного й таємничого людину веде інстинктивний страх; але страх веде людину не тільки до релігії, але й до чаклування, ворожіння, магії тощо. У стародавні часи людина зовсім не вміла розрізняти ці духовно і якісно різні сфери. Ворожіння прямо належало до релігійного культу. В первісних релігіях жрець, чаклун і маг сприймалися як одна особа. Християнство вважає звертання до всього позарелігійного й до спіритизму забороненим нечестям. Проте й донині є християни, що вдаються до ворожіння, цілющих нашіптувань, замовлянь тощо.
Тій людині, яка шукає чудесного й таємничого з остраху, нелегко розпізнати, якими дверима вона входить у цю ділянку. Боязкий шукає рятунку й заспокоєння будь-якими способами. Він звернеться по допомогу й до чаклунів та ворожок, до заклинателів і магів, він повірить картам циганки, почепить на шию або в автомобілі талісман. Страх веде не до релігії, а до її сурогатів.
Не менш суперечлива й інша спонука, що постає з того ж почуття слабкості й безпорадності. Це шукання допомоги, зцілення від хвороби й страждання, а ще більше — прагнення особистого життєвого успіху (слави і влади, взаємності в коханні, збагачення, задоволення честолюбства). Людям властиво намагатися добиватися всього цього. Але хто шукає чудесного з мотивів житейської користі й вигоди, той перекручує релігійний сенс чуда, змішує релігію з марновірством і сам не помічає того, як замість благочестя поринає в нечестя.
Недуховно віруючий натовп вимагає «чуда» і «пророцтва» як доказу й запевнення, щоб укріпитись у вірі. Якщо «чудес» і «пророцтв» нема, то їх створюють всілякими способами. Коли священик не йде назустріч цьому марновірному натовпу, то він звертається до знахарів. Священик повинен уміти протистояти цьому психологічно зрозумілому, але духовно неправильному людському настрою, не заражаючись ним, але духовно поглиблюючи релігійний досвід своєї пастви.
Коли перський цар Хозрой розграбував у 611 р. Єрусалим, то багато хто, побачивши, що Небо не карає персів (чуда не сталося!), впали в розпачливе безвір’я. Якщо виходити з таких вимог, то «чудотворення» виявиться залежним від людської сваволі і перетвориться на життєву систему. Чудотворення як система життя передбачає велике легковір’я, а легковір’я веде до марновірства. Забобони — це страх, але істинний страх Божий не веде до марновірства. Людина боїться тим більше, чим далі вона стоїть від Бога. Блаженний Августин говорив: «Легше на хвилі написати твір або полетіти в повітрі на крилах, ніж очистити серце жінки, коли воно заплямоване релігійним марновірством».
Отже, ототожнювати релігію з чудесним і таємничим означає говорити про неї невиразно й двозначно і в той же час нічого не сказати про найголовніше та найістотніше. Адже людина, яка шукає чудесного і культивує таємниче, може не мати ніякого відношення до Бога і до релігії. Вона буде обертатися в сфері спіритизму, чаклунства, магії, облудної містики, але не звернеться до Бога. Звичайно, це не означає, що релігія відкидає чудо або не визнає таїни. Релігійне ставлення до чуда і релігійне споглядання таїни відрізняється за самою своєю сутністю від марновірного, чаклунського, магічного та всілякого іншого нерелігійного сприймання потойбічної царини життя і світу.
Психологічно природно і зрозуміло, що людина жадає чудесного і схиляється перед чудом. Але той, хто дійсно шукає шляхів до Бога і бажає набути справжній релігійний досвід, той повинен насамперед не надавати чудові особливого значення і перебороти в собі неспокійне прагнення шукання чудес. Він повинен привчити себе до думки, що релігійне й чудесне не одне і те саме; що шлях, який веде через чудеса, найлегший, найдоступніший і найбільш непевний (адже бувають неправдиві чудеса!); що цей шлях може не привести до релігійного досвіду, а зовсім відвести від Бога; що сутність чуда правильно осягається не на перших щаблях релігійного сходження, а тільки на вищих.
Справді, що таке чудо?
Дитині здається чудесним усе небачене й незвідане, таке, на що дорослі звичайно не звертають уваги. Те ж саме відбувалося в душі наївної первісної людини. Однак небачене й незвичайне, величне і грізне ще не є чудо. Певна річ, що північне сяйво, страшна комета, «кривавий» дощ, Помпея, що гине під попелом, «літаючі тарілки» — дивують, хвилюють і страхають, але ж люди, які знають закони природи, сприймають усі такі й подібні до них явища як чудесні не-чудеса. Ці явища справді незвичайні, але природні, і того, що треба поклонникам чуда, в них нема. А проте в минулі віки люди вбачали в них чудо. Ми міркуємо тепер інакше. У світі є багато небаченого, дивовижного й чудесного, що відбувається за законами природи. Та, коли йдеться про релігійне чудо, ми маємо на увазі дещо інше.
Чудо є щось реальне, що дійсно сталося, об’єктивно достовірне. Це достовірний факт, який відбувся в навколишньому нашому світі. Але цю подію не можна пояснити ніякими відомими законами природи. Проте чудо не є наслідком без причини. Воно має у своїй основі діяння невідомих нам (надприродних) причин. Чудо є справжнім виявленням цих сил.
Але відоме — не те ж саме, що природне, і невідоме не слід ототожнювати з надприродним. Є багато природних сил і причин, які нам ще невідомі. Людство древніх віків і не помишляло, наприклад, про силу пари, електрики, про радіохвильову передачу звуків на великі відстані, про сили, які викликає розщеплення атома, про хімію газів, про біологію бактерій, про владу гіпнозу і т. ін. Але минає час і невідомі природні сили розпізнаються і стають відомими. І те, що нашим предкам здавалося не природним, а потойбічним, надприродним, тепер ми відносимо до поцейбічного світу. В самій природі є велика ділянка таємничого, невідомого, перед чим людина і нині стоїть зачудована і поки що безпорадна, але вона ніяк не відносить цього до ділянки надприродного, маючи надію колись пізнати і ці закони природи.
Релігійно віруючі люди повинні виявляти в питаннях чуда підвищену і глибоко продуману обережність. Визнаючи повну можливість надприродного Божественного впливу на земний світ, вони дорожать кожним виявом такого діяння, як справжнім одкровенням Божества. Якщо ж сталася подія природно поки що непояснима, то релігійна людина виявляє обережність, міркуючи про її причину. Надприродне може бути не Божественним. Церква завжди звертала на це велику увагу. Вона добре пам’ятає євангельське пророцтво, що «встануть лжехристи і лжепророки і покажуть великі ознаки й чудеса, щоб звабити (спокусити), якщо можливо, і обраних» (Мф. 24, 24; Мк. 13, 22). Це пророцтво нагадує нам слова Христові, що «рід лукавий і перелюбний знамення шукає» (Мф. 12, 39).
Люди несвідомі шукають чуда тому, що без чуда вони не вірять. Їм потрібен ефект сили і влади, бо вони не здатні до духовного вдосконалення. Вони домагаються фізичного знаку, тому що духовне знамення їм мало що говорить. Первосвященики і книжники, глузуючи з Ісуса Христа на Голгофі, говорили: «Нехай тепер зійде з хреста, щоб ми бачили, і увіруємо Йому» (Мк. 15, 32).
У бажанні чуда, справді достовірного, є щось релігійно здорове, правильне. В цьому виявляється живе шукання Бога. Релігійна людина шукає не дивовижного і надзвичайного. Вона шукає Бога і шляхів до Нього. Найчудесніше є Бог. Він істинно сущий, нічим не пояснимий і вседовершений. Треба тільки пам’ятати, що нез’ясовні для людини події далеко не завжди ведуть до Бога і що дійсне чудо посилається не цікавому й довірливому спостерігачеві, а духовному споглядачеві. Щоб пізнати чудо, треба сприйняти його духом.
Чудотворення саме по собі принципово ще не є ознакою святості. Божественна велич відкривається не тільки в чудесних ознаках, але й у закономірних чудесах природи. Треба тільки відкрити око свого духу і побачити таємницю всесвіту. Арістотель і Леонардо да Вінчі все життя зачаровувалися цією таємницею. Фізик Порта, звинувачений у чаклунстві, вбачав у кожному явищі природи таємницю і чудо. Гете бачив себе оточеним чудесами з усіх боків і визнавав, що все природне по суті надприродне.
Істинно віруюча людина стикається з чудом у кожному спілкуванні з Богом. Тому вона знає про реальність чудес і не шукає їх у нарочитому чудотворенні. Для неї чудо є щось природне у своїй надприродності. Для щиро віруючої людини є очевидністю, що скрізь, де Бог, там і чудо. У наївних і релігійно недосвідчених людей ідея чуда буває примітивною і може бути всіляко перекрученою. В них немає духовного критерію і духовної ідеї чуда. Тому вони вважають, що вчення і святість людей повинні бути засвідчені творенням чудес. Насправді ж чудеса повинні бути виправдані богонатхненністю вчення і засвідчені безсумнівною праведністю людини. Святого пізнають не за чудесами. І там, де люди перетворюють чудо на критерій особистої святості або на критерій істинності вчення, там легко збочити до легковір’я і пустовір’я.
У релігії головне — дух, а не чудо. Дух і без чуда світить і вчить. Бог великий і не в чудесах. Нечудесне теж чудесне. Але побачити це може тільки духовне око. Безліч праведних і святих людей з визнаним учительним авторитетом не творили чудес.
Тому християнин, що визнає Христа лише за Його чудеса, ще не знайшов до Нього правильного шляху. Адже чудеса Спасителя не були головним ділом у Його земному житті. Вони були тільки природним виявленням Його любові до стражденних і владним діянням Його духу. Він Сам як Бог був у тілі найбільшим чудом, незрівнянно більшим за всі чудеса, заради яких народ сходився до Нього і які в очах народу ствердили Його Божественне достоїнство. В каноні про страждання Ісуса Христа говориться: «Знамення чекав Ірод чудесного, не розуміючи великого чуда, що Бог творіння стоїть перед ним» (4 пісня).
Релігійний досвід відкриває людині особливе розуміння світу, згідно з яким сама світобудова у своїй закономірності, багатожиттєвості й динамічності є велике Боже чудо.
І те, що називається природною закономірністю й причинністю, що звичайно протиставляється чудові як таке, що нібито все пояснює і тому спростовує саму можливість чуда, — воно саме по собі природно непоясниме і тільки надприродно осмислюване, мудре чудо Боже. Всі останні відкриття науки: сутність матерії та енергії, їх взаємний зв’язок, природа душі, зв’язок її з тілом, таїна життя, таїна думки, таїна любові, сила міри й числа в світобудові, і особливо сутність і влада духу, — все це людина може досліджувати без надії вичерпно пізнати.
Чим багатший і глибший релігійний досвід людини, тим більше вона має різних шляхів, що ведуть її до Бога. І кожного разу, коли вона сприймає промінь Божий, вона відчуває його творчу силу, яка є джерелом усяких чудес. Тому по-справжньому релігійна людина не шукає нарочитих чудес, розглядаючи це як бажання «перевірити» Бога. Людина, багата на релігійний досвід, сприймає чудо як щось духовно природне в усій його видимій надприродності. Хто раз діткнувся духом Бога, той уже знає, що таке справжнє чудо. Відчувши це, він збайдужів до всього, що не є чудом. Хто, раз помолившись, одержав за своєю молитвою, той пережив справжнє чудо в своєму особистому житті. Ці чудеса не порушують природної закономірності. Духовне споглядання Бога, молитва і досвід молитви, що справдилася, доступні всякій людині, в тому числі і вченій. Це не перешкоджає її дослідженням. Такий погляд на чудо знімає межу між природним і надприродним. Усе природне треба осмислювати як дію і виявлення надприродного. Ми бачимо вплив Духа Божого і в запиленні квітки, і у вечірній зорі, і в плескоті хвиль, і в зачатті людини, і в ладу планет, і в будові клітин з їх складною системою генів.
З іншого боку, дію Духа Божого релігійна людина сприймає як природне в усій його надприродності. І це не тільки тому, що надприродна сила для свого виявлення повинна втручатися в природні закони («Там, де хоче Бог, перемагається лад природи», — співає свята Церква), але ще й тому, що таке надприродне діяння надприродне тільки для людини духовно недосконалої, яка не знає про всемогутність Духа Божого, воно цілком природне для Бога і майже так само природне для людини із зрілим релігійним досвідом — для людини, що споглядає Божу довершеність і всемогутність.
Отже, для людини духовної, багатої на релігійний досвід межа між природним і надприродним ніби стирається. Для неї все природне повне надприродного сенсу, і все Божественно-надприродне переживається нею як таке, що відповідає єству Духа Божого. Але, крім усього іншого, необхідно пам’ятати, що реально існує дух і реальним є духовне споглядання.
У релігії важливо не стільки знати й розуміти, як щиро творити. Адже таїну Божу людині не вичерпати ніколи. Людині треба сприймати її і втілювати це сприймання у своєму житті. Релігія за своєю суттю не є вченням, хоч вона й не цурається його. Вона насамперед є життям людини в Бозі і тільки потім — ученням про це життя і про все, пов’язане з ним. Де нема цього життя в Бозі, там мертвіє і всяке релігійне вчення. І скільки б не знав учений богослов, який не живе в Бозі, він «знає» нерелігійним «знанням», він «знає незнанням». «Віра — коли не має діл, сама по собі мертва… Бо як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва» (Як. 2, 17, 26).
митрополит Київський і Галицький,
Патріарший Екзарх усієї України
1973 р.
