«Наша Парафія»

Чернецтво на Русі з’явилося разом з прийняттям християнства в його східній, тобто православній, традиції. Та справжні монастирі виникли в нас у першій половині ХІ ст. До них передусім належить Києво-Печерський монастир. Створений великими подвижниками Антонієм і Феодосієм, він став колискою руського чернецтва, зразком для інших руських монастирів і мав величезне значення не лише в духовно-моральному, а і в культурному житті руського народу. З нього вийшло багато визначних церковних діячів і подвижників благочестя. В його стінах взяло початок руське літописання. Невдовзі Києво-Печерський монастир став центром давньоруської писемності й освіти. Усім, що нам відомо про найдавніші часи нашої Вітчизни, ми завдячуємо насамперед освіченим і працелюбним ченцям Києво-Печерського монастиря, серед яких слід назвати передусім преподобного Нестора­ Літописця (друга половина ХІ ст.). У Києво-Печер­ському монастирі розквітли іконописання та лікування хвороб. Ми не можемо не назвати таких, як Аліпій і Григорій іконописці, Агапіт лікар і Даміан цілитель.

З усіх руських монастирів ХІ ст. Києво-Печерський монастир вирізнявся чисельністю братії, яка досягала 100 чоловік. Це було рідкісним винятком, навіть у монастирях Візантії було менше ченців. У внутрішньому житті Києво-Печерський монастир керувався давно забутим у Візантії суворим спільножитнім Студійським уставом. Студійський устав був знайдений у константинопольських архівах за дорученням преподобного Феодосія і був запроваджений у Печерському монастирі натхненною аскетичною практикою самого його ігумена. З Києво-Печерського монастиря Студійський устав перейшов і в ряд інших руських монастирів. Руський єпископат поповнювався з числа насельників Києво-Печерського монастиря. Відмінною особливістю цієї обителі було й те, що вона неодноразово подавала свій голос в оцінці політичних подій того часу. До її голосу змушені були прислухатися і в той чи інший спосіб реагувати руські князі й бояри, передусім київські князі. Як образно свідчить ранній запис історії цього монастиря, «не золотом і сріблом, а сльозами і трудом була заснована Печерська обитель», даючи нам зрозуміти, що її засновники не були заможними людьми. Незважаючи на це, а також на його незалежність від київських князів, Печерський монастир матеріально процвітав. На свої кошти він утримував вельми численну монастирську братію, споруджував розкішні, як на той час, будівлі, широко провадив добродійність, створивши чи не першу на Русі богадільню для жебраків, кожного свята посилав у тюрми і місця ув’язнення вози хлібів. Таким чином, уся сукупність діяльності Києво-Печер­сь­кого монастиря, — у стінах монастиря у високих аскетичних подвигах, а поза його стінами у служінні широким церковно-громадським цілям, — здобула йому шану і славу, пробуджуючи в серцях заможних людей живий відгук на матеріальні потреби монастиря.

* * *

Давньоруська писемність ХІ ст. свідчить, що чернецтво на Русі виникло ще до заснування Києво-Печерського монастиря. Спочатку з’явилися невласні монастирі, і лише у другій половині правління Ярослава Мудрого почали утворюватися власні, або справжні, монастирі. Істотної відмінності у способі і формі життя ченців і черниць власних і невласних монастирів не було. Всі ці монастирі не були спільножитніми. Наші відомості про кількість справжніх монастирів у домонгольський період не відзначаються абсолютною точністю. Од­нак, за наявними неповними даними, їх було в той час близько сімдесяти. Не менше тридцяти з них збудовані князями як ктиторські монастирі, десять — засновані самими ченцями, а спосіб зведення інших тридцяти лишається невідомим. За місцевостями монастирі розподілялися так: сімнадцять — у Києві, вісімнадцять — у Новгороді та його околицях, сім-вісім — у Володимирі і Суздалі, по п’ять — у Смоленську і Галичі, чотири — у Чер­нігові, по три — у Полоцьку і Ростові, два — в Переяславі і по одному у Володимирі-Волинському, Турові і Тмутаракані. Історія не має документальних даних про кожен з цих монастирів. Були серед них як чоловічі, так і жіночі обителі, але більшість — чоловічих. Із сімдесяти монастирів жіночих було дванадцять. Усі наші монастирі домонгольського періоду зводилися в містах або поблизу них, і не було жодного збудовано в пустелі, у лісі або у віддаленні від людського житла. Найточніші відомості ми маємо про Києво-Печерський монастир.

Історія виникнення Києво-Печерського монастиря ґрунтується, по-перше, на «Житії Феодосія», складеному преподобним Нестором Літописцем, де є багато матеріалу на цю тему; по-друге — на «Повісті временних літ», що містить у собі дуже давні записи з ранньої історії монастиря. Перу преподобного Нестора належить Початковий Літопис, який не дійшов до нас у жодному рукописі. Нам відомі Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (початок ХV ст.) списки, та вони являють собою звід літописів, створених кількома авторами, а основою цього зводу є Початковий Літопис преподобного Нестора. Крім «Житія Феодосія», Початкового Літопису, перу преподобного Нестора Літописця, безсумнівно, належить «Житіє і страждання блаженних Бориса і Гліба». У цих літературних пам’ятках викладаються історія заснування і початковий період Києво-Печерського монастиря.

* * *

У 1037 р., за часів княжіння Ярослава Мудрого, у Києві вперше з’явився «руський митрополит» з Константинополя в особі грека Феопемпта. Безсумнівно, що і до цього часу Руською Церквою керували єпископи, та історичні джерела початкового періоду її буття дуже нечисленні й заплутані. З цього часу Руська Церква стала однією з митрополій Константинопольського Патріархату. З погляду Константинополя, Другого Рима, де панувала теорія симфонії Церкви і Держави, Київська Русь після прий­няття християнства повинна була увійти до єдиної церковно-політичної системи Візантії. Не так прямолі­ній­но­­ зрозумів теорію «симфонії Церкви і Держави» князь Ярослав Мудрий. У зв’язку із впровадженням на Русі митрополії Константинопольського Патріархату він не хотів позбавляти Руську землю політичної і національної незалежності. Тому Ярослав Мудрий почав у Києві за­ прикладом і в той же час на противагу Константинополю великі перебудови. Ось як говориться про це у Літописі: «Ярослав заснував велике місто і при цьому місті — Золоті Ворота, заклав він і церкву, Святу Софію, митрополію; після цього були збудовані церква Святого Благовіщення Богородиці на Золотих Воротах, монастир святого Георгія і святої Ірини». Незалежна політика Ярослава Мудрого привела Київську Русь до зіткнення з Візантією. У короткий час (1037-1043 рр.) між Києвом і Константинополем не лише відбувся розрив, а й почалися військові дії. Руський похід під стіни Константинополя виявився невдалим. Розрив і невизначеність стосунків тривали до 1051 р., коли Ярослав Мудрий зважився на сміливий крок. Собором руських єпископів на Київську митрополію був обраний пресвітер заміської резиденції Ярослава під Києвом — Іларіон, людина дуже освічена, аскет, згодом автор славнозвісного «Слова про Закон і Благодать». Ця рішучість Ярослава справила на Візантію більше враження, ніж воєнні дії. Незабаром між Візантією і Руссю була укладена угода, за якою Ярослав видалив з кафедри митрополита Іларіона і прийняв знову митрополита грека, а візантійський імператор, зменшивши свої домагання, видав свою дочку заміж за третього сина Ярослава — Всеволода (1052 р.).

На фоні цих подій зароджувалося життя майбутнього Києво-Печерського монастиря. У «Повісті временних літ» під 1051 р. зазначається, що заснування монастиря пов’язане з поставленням першого русина на Київську митрополію.

Засновником Печерського монастиря був пре­подоб­ний Антоній, а його справжнім організатором — препо­добний Феодосій. Преподобний Антоній був з міста Любеча, що на Чернігівщині. Невідомо, з якого роду похо­див преподобний Антоній, але, напевне, він був з просто­людинів. Ця думка ґрунтується на тому, що він не був священиком, бо не навчився грамоти, отже, народився у бідній сім’ї. За часів, коли він ще був мирською людиною, він вирушив на Афон, де, обійшовши багато мона­сти­рів, уподобав чернече життя і сам вирішив постригти­ся в ченці. Ігумен одного з монастирів постриг його, навчив чернечого життя і відпустив на Русь з благосло­вен­­ням Афонської гори для влаштування чернечого життя.

Повернувшись на Русь, преподобний Антоній не пішов у свій Любеч, а прийшов до Києва, де на той час уже були ченці. Це було наприкінці правління Ярослава Мудрого.

Основоположник монастирського життя через свою бідність не був прийнятий жодним київським монастирем. Прагнучи самотності, він оселився у тій самій печері, в якій усамітнювався для молитви пресвітер князівської церкви Іларіон, і вона лишилася порожньою після його поставлення на митрополичу кафедру.

Преподобний Антоній обрав подвиг печерництва. Він «почав жити тут (у печері), молячись Богу, споживаючи сухий хліб, і то лише через день, і воду в міру, копаючи печеру, не даючи собі спокою день і ніч, перебуваючи в трудах, у пильнуванні і в молитвах». Невдовзі дізналися про преподобного Антонія добрі люди і поча­ли­ приходити до нього, приносячи потрібне і просячи благословення. На час смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) він уже прославився як подвижник, бо наступник Яросла­ва, його син князь Ізяслав, приходив до нього з військом (напевне, після того, як сів на престол) просити благословення і молитов. До преподобного Антонія почала збиратися братія. Незабаром їх стало вже 12 чоловік. Серед них були «великий Никон» і молодий Феодосій.

Преподобний Феодосій народився у Василеві (нинішній Васильків Київської області) у родині одного служилого великокняжого двору, дитинство минуло в Курську, куди його батько був переведений по службі. Феодосій, наділений від природи гострим розумом і жадобою до знань, змусив своїх батьків віддати його в науку, причому свою охоту виправдав швидкими успіхами у вивченні грамоти і всієї книжної премудрості.

Преподобний Нестор Літописець подає життя Феодосія так, що той ще перед вступом до монастиря займався подвижництвом, про що красномовно оповідається в його «Житії». Перш ніж оселитися у Печерському монастирі, преподобний Феодосій обійшов усі монастирі Києва, та ніде не знайшов того, до чого прагнула його подвижницька душа. Преподобний Антоній спершу не хотів приймати Феодосія. Він говорив, що «місце скорбне і тісніше паче інших місць», а юний не може «терпіти на місці цім скорботи». Та згодом преподобний Антоній не встояв перед ревними проханнями і твердим бажанням Феодосія і звелів «великому Никону» постригти його й одягти у чернечий одяг. У якому віці був пострижений Феодосій — прямих свідчень немає, але преподобний Нестор дає зрозуміти, що це було у віці 10–20 років. На підставі «Повісті временних літ» і «Житія Феодосія» час його вступу в Печерський монастир можна віднести приблизно до 1055–1056 рр.

Слід відзначити, що, як пише преподобний Нестор Літописець в «Житії Феодосія», між цим праведним небом, на якому сяяло три світила, що розганяли бісівську пітьму, і княжим Київським двором в особі Ярослава Мудрого, а згодом його старшого сина Ізяслава, одразу встановилися добрі стосунки. Це видно, приміром, з того, що, коли мати преподобного Феодосія, дізнавшись про непохитне рішення її сина лишитися в Антонієвій печері, сама вирішила піти з миру, преподобний Антоній сповіщає про це княгині, яка охоче впускає просительку у свій жіночий монастир святого Миколая. Наприкінці 1060 р. і на початку 1061 р. в число братії печерного монастиря вступають ще двоє чоловіків з найближчих до княжого двору: один — Варлаам — син першого боярина Київського князя Ізяслава Ярославича, а другий — Єфрем — важливий сановник того ж князя Ізяслава. Доброзичливе ставлення до новоствореного Печерського монастиря з боку Київського князя видно і з того, що Ярослав Мудрий подарував першим поселенцям печеру, яка була розташована на його землі; князь Ізяслав на прохання преподобного Антонія подарував монастирю гору над печерою, а князь Святослав Ярославич, який захопив Київський престіл свого брата князя Ізяслава, — передав у дар монастирю нову ділянку землі для побудови славетного Успенського кам’яного собору.

Ранній зв’язок печери і княжого двору почався не з Антонія і Феодосія. Про це свідчать факти з їхнього життя до приходу в Київ і поселення в печері.

Отже, цей зв’язок може бути віднесений до третьої зірки Печерського монастиря — «великого Никона», котрий, на думку М. Д. Приселкова, був славетним митрополитом Іларіоном, автором «Слова про Закон і Благодать». Про преподобного Никона відомо, що він належав до перших діячів Печерського монастиря. Никон був людиною освіченою і тому міг бути тим єдиним, хто надихнув мешканців печери організувати монастирське життя на основі Студійського уставу з спільножитнім устроєм. У той час Студійський устав не практикувався не лише в руських монастирях, а й у грецьких. Про нього­ можна було дізнатися лише через вивчення богословської та канонічної літератури, яка зберігалася у першій, створеній на Русі Ярославом Мудрим, бібліотеці. Маючи на увазі ці дані і враховуючи, що для цього потрібно було мати освіту і зв’язки з княжим двором Ярослава Мудрого, а згодом його синів, слід думати, що такою людиною був Никон. М. Д. Приселков не без підстав ви­слов­лює припущення, що під іменем Никона в печері переховувалась якась важлива особа з Ярославового двору і що не тільки чернеча скромність Никона, тоді ігумена, наклала печатку мовчання на преподобного Нестора Літописця, який включив у «Житіє Феодосія» Никона­ з титулом «великого» і не сказав нічого про його життя і ді­яльність до поселення з Антонієм. Преподобний Нестор сказав про Никона тільки, що він був пресвітером, який постриг Феодосія, і третьою зіркою праведного неба печери. Ці факти наводять на думку, що під іменем «вели­кого Никона» у своїй колишній печері переховувався віддалений на вимогу греків перший Київський митрополит з руських — Іларіон, автор «Слова про Закон і Благодать».

Можна припустити, що під час перебування на кафедрі Іларіон направив у свою колишню печеру преподобного Антонія, який через бідність не був прийнятий жодним київським монастирем. Після видалення з кафедри Іларіон повернувся у свою печеру і, прийнявши схиму з іменем Никона, сховався від очей нового Ки­їв­ського митрополита — грека. В 1060-1061 рр. він постриг двох київських вельмож Варлаама і Єфрема, мабуть, мріючи одержати дозвіл від митрополита на вла­ш­тування монастиря. Однак митрополія подивилася на цю справу інакше, зажадавши від князя «розкопання» цього та­ємного монастирка у печері, що існував без дозволу єпархіальної влади. За Печерський монастир заступився князь Ізяслав. Та митрополія поставила монастирю умови, які печерники обговорювали три дні, бо головною умовою дозволу на законне існування монастиря було видалення Никона з Києва. Умову зрештою прийняли, і Никон відійшов у Тмутаракань, а монастир одержав офіційне право на існування. Ктитором нового монастиря був визнаний преподобний Антоній, який не схотів лишатися без Никона в печері. За правом ктитора він призначив ігуменом монастиря преподобного Варлаама, а сам перейшов на сусідню гору. Тут він викопав на князівській землі, отже з дозволу самого князя, нову печеру і оселився у ній. Під час офіційного визнання монастиря преподобний Феодосій був висвячений на пресвітера.

Відбувалося це так. Після змушеного відходу «великого Никона» з Печерського монастиря, який на той час мав уже велику кількість ченців, преподобний Антоній вирішив усамітнитись. Тоді братія вже викопала «велику печеру і влаштувала в ній церкву і келії». Коли таким чином печера набула вигляду справжнього монастиря, преподобний Антоній сказав братії: «Ось Бог з’єднав вас, і ви є благословення святої гори, де мене постриг ігумен святої гори, а я вас постригав; нехай буде на вас благословення перше від Бога, а друге від святої гори; живіть же окремо, і поставлю вам ігумена, а сам хочу на ту гору (тобто малася на увазі гора, яку вони бачили звідси за яром) йти один, щоб, як і раніше, жити на самоті».

Поставивши братії ігуменом Варлаама, сина боярина Іоана, преподобний Антоній віддалився на сусідній пагорб і тут викопав собі нову печеру. Перша Антонієва печера, з якої бере початок Печерський монастир, входить тепер до Дальніх, або Феодосієвих, печер; друга печера — до Ближніх, або Антонієвих, печер. Преподобний Антоній віддалився у другу печеру не в буквальному розумінні один. Він приймав згодом пустельників, які прагнули до усамітненого життя. Це видно з оповіді Літописця від 1074 р. про затворника, а згодом юродивого, Ісаака Торопчанина. У другій печері преподобний Антоній прожив усю решту життя , тут і помер.

Залишав преподобний Антоній свою другу печеру лише один раз на деякий час. Причиною цього були такі обставини. У 1067 р. Ізяслав разом з братами Святославом і Всеволодом узяли в полон Всеслава Полоцького і посадили «в поруб» у Києві. В 1068 р. кияни звільнили Всеслава «з поруба» і оголосили його своїм князем, а Ізяслав змушений був утекти до Польщі. В 1069 р. Ізяслав повернув собі Київський престіл з допомогою Болеслава Польського, а Всеслав утік у Полоцьк. Після повернення до Києва (2 травня 1069 р.) Ізяслав «нача гніватися на Антонія за Всеслава». Рятуючи преподобного Антонія від гніву Ізяслава, князь Святослав таємно вивіз його з Києва до себе в Чернігів. Таємне переховування Антонія пояснюється тим, що Святослав не хотів, щоб Ізяслав дізнався про його місцеперебування, інакше він міг зажадати від Святослава повернення Антонія. Антоній викопав під Черніговом на Болдиній горі печеру, де жив недовгий час, поки не помирився з Ізяславом за допомогою Святослава. Що було причиною гніву Ізяслава на Антонія, документально невідомо, та непрямі дані є. В 1068 р. Київський князь Ізяслав потерпів поразку від печенігів, у результаті чого околиці Києва були страшенно розорені. Кияни звинувачували у цьому лихові князя Ізяслава, а в цей час у Києві пере­бу­вав цілий рік в ув’язненні Полоцький князь Всеслав, захоплений, як було сказано раніше, трьома братами-союзниками, синами Ярослава Мудрого. Кияни звільнили з-під варти Всеслава і посадили його на Київський престіл, а Ізяслав утік до Польщі. Коли ж Ізяслав повернув собі Київ, а Всеслав утік у Полоцьк, гнів князя обрушився на всіх прибічників Всеслава. Серед них виявився преподобний Антоній. Це був перший політичний виступ зі стін Печерського монастиря в період міжусобних князівських чвар. Він був пов’язаний з тим, що преподобний Антоній обурився порушенням хрестоцілування з боку князя Ізяслава. Гнів князя Ізяслава загрожував не всьому монастирю, а особисто Антонію. Як відомо, його життя врятував Чернігівський князь Святослав. Та незабаром монастир зумів примирити князя і преподобного Антонія, і останній у 1072 р. повернувся до Києва.

Після одержання дозволу єпархіальної влади на існування Печерський монастир уже не мав підстав ховатися. Він був «явлений» усім і міг відкрито приймати до братії тих, хто прагнув чернечого життя. Із збільшенням братії ігумен Варлаам, з дозволу ктитора преподобного Антонія, який одержав від князя всю гору, вирішив збудувати на цій горі над печерою маленьку церкву в ім’я Успіння Божої Матері і «возгородити» келії. Однак ігумену Варлааму не пощастило здійснити свій намір. Він реалізувався за ігумена Феодосія в 1062 р. На бажання князя Ізяслава, який так багато зробив для Печерського монастиря, преподобний Варлаам був призначений ігуменом князівського Дмитріївського монастиря. Братія Печерського монастиря побачила в цьому бажанні князя Ізяслава зробити свій Дмитріївський монастир «виш­нім» над Печерським, тобто дати йому перевагу і заснувати в ньому школу кандидатів на єпископські кафедри, про яку вже почали мріяти печерські ченці. Та вони помилилися. Князь не змінив свого доброго ставлення до Печерського монастиря. Він подарував нову землю для побудування просторішого монастиря.

Після призначення Варлаама ігуменом Київського Дмитріївського монастиря братія прийшла до Антонія і просила поставити нового ігумена. Антоній відповів: «Хто з вас, крім Феодосія, більш послушливий, лагідний, смиренний, нехай він буде вам ігуменом». І Феодосій, раніше висвячений на пресвітера (на місце «великого Никона», який пішов), став ігуменом. Преподобний Феодосій був поставлений на ігумена у віці 25 — 30 років. Це означає, що він значно підносився над усією братією як людина особлива в цьому середовищі і що Антоній справедливо вбачав у ньому того будівника монастиря, яким він і виявився насправді.

«Прийнявши монастир, — зауважує Літописець, — Феодосій дотримувався помірності та великого постування й молитви із сльозами і почав приєднувати багатьох ченців». Після Варлаама у монастирі було 20 ченців, та незабаром Феодосій довів число їх до 100. Збільшення кількості братії за короткий час, за свідченням Літописця, відбулося не тому, що Феодосій приймав до монастиря всіх без винятку, аби зібрати численне братство. Преподобний Феодосій прагнув зібрати у свій справжній монастир справжніх ченців. Були знайдені кошти на будівництво монастиря й утримування братії.

Зібравши велике число братії, преподобний Феодосій вирішив запровадити у монастирі добрий монастирський устав. Він «встановив у своєму монастирі, як вести монастирські співи, як класти поклони, як читати і стояти в церкві і весь церковний чин утримувати, як си­ді­ти за трапезою, що їсти і в які дні». Це був спільножит­ній Студійський устав. Він був запроваджений вперше на Русі саме в Печерському монастирі. Запровадження у Києво-Печерському монастирі спільножитнього Студій­ського уставу правило за приклад для інших руських монастирів, які почали проводити реформи і в себе і тим самим піднімати авторитет Печерського монастиря по всій Руській землі.

В Літописі говориться, що Феодосій придбав у ченця Студійського монастиря Михайла, який прийшов до Києва з митрополитом Георгієм, Студійський устав і списав його. Але, мабуть, той устав не був повним. У «Житії Феодосія» преподобний Нестор пише: «Феодосій послав одного з братії у Константинополь до Єфрема скопця, щоб він списав весь Студійський устав і надіслав йому; той же повеління отця нашого негайно виконав, весь устав монастирський переписав і послав блаженному отцю нашому Феодосію».

У липні — серпні 1068 р. до Печерського монастиря повернувся ігумен Никон з Тмутаракані, де за роки перебування він створив свій монастир. Повернення ігумена Никона пояснюється, напевне, зміною грецьких митрополитів у Києві, а також настійливими проханнями ігумена Феодосія, який виклопотав йому це право. За роки відсутності ігумена Никона (1062-1068 рр.) Печерський монастир виріс з маленької убогої печери у великий монастир з численними будовами, з богадільнею, з живим і суворим спільножитнім монастирським життям, забезпечений значними внесками шанувальників, оточений загальною шаною і славою.

Другий, серйозніший виступ Печерського монастиря проти князівських чвар, що підривали єдність Руської землі і порушували моральні принципи християнства, був у 1072 і наступних роках. Відбулося це таким чином. У 1072 р. Чернігівський князь Святослав і Переяславський князь Всеволод вигнали з Києва свого старшого брата Ізяслава. Печерський монастир відкрито виступив з рішучим осудженням князів Святослава і Всеволода за незаконне захоплення Київського престолу. Ігумен Феодосій відмовився від участі в урочистому бенкеті з нагоди вступу на Київський престіл князя Святослава. А коли, після невдалих спроб князя Ізяслава повернути собі з іноземною допомогою Київ, Святослав в результаті вправної політичної гри остаточно укріпився на землях Київського князівства, Печерський монастир знову неодноразово виступав з протестами, в яких засуджував захоплення престолу у брата. Міжусобні чвари руських князів порушували князівський братський тріумвірат, що утворився після смерті Ярослава Мудрого за його заповітом. Перед Київською Руссю постала гостра проблема збереження єдності Руської землі.

Печерський монастир не лише осуджував міжусобний розбрат, а й висунув програму міжкнязівських відносин, на основі якої можна було примирити князів і зберегти політичну єдність Київської Руси.

Програма Печерського монастиря мала на меті зберегти єдність Руської землі за образом і подобою Київської митрополії, яка хоч і складалася з великої кількості єпархій, керованих єпископами, та очолювалася Київським митрополитом, котрий на підставі церковних канонів мав піклування про єдність Руської Церкви, що входила на той час до складу Константинопольського Патріархату. Подібно до того, як єдиний митрополит мав духовну владу над усією Руською Церквою, так само повинен бути «найстарший» князь — політичний глава Руси, котрим, природно, бути Київському князю. Як митрополит керує Руською митрополією через єпископів, будучи й сам єпархіальним (Київським) архиєреєм, так і найстарший Київський князь керує всіма князівствами Руської землі через місцевих князів. У стосунках між єпископами діють два основних правила, точне дотримання яких запобігає чварам у митрополії: перше правило — не переступати у діях меж своєї єпархії та не втручатися у справи чужих єпархій; і друге — підкорятися митрополито­ві як отцю, без волі якого нічого не робити стосовно всієї Руської Церкви. Цими нормами повинні визначатися і міжкнязівські стосунки в ім’я миру і єдності Руси: замість отця руським князям слід шанувати Київ­ського князя, а між собою зберігати братські стосунки, не втручаючись у князівські справи один одного. Зараз годі визначити, кому належить ідея вироблення такої програми. Головне те, що вона мала важливе теоретичне значення і укрі­пилася в руській церковній свідомості. І хоч ідеї, закладені в програмі, не були здійснені в пері­од Київської Руси, та вони відіграли важливу роль в об’єднанні руських князівств навколо Москви.

Вперше цю програму виклав ігумен Феодосій у своєму письмовому викритті князя Святослава, де він звинувачував останнього в незаконному захопленні престолу свого батька, що за правом належав старшому братові. Ігумен Феодосій заборонив згадувати на монастирських богослужіннях ім’я князя Святослава як такого, що протизаконно захопив Київський престіл. У Печерському монастирі так само згадували ім’я князя Ізяслава як «стольного князя і старійшину всіх».

Незгадування на богослужіннях не справило на Святослава належного впливу. Він не поступився Ізяславу Київським престолом, а коли у нього урвався терпець, готовий був ужити стосовно Печерського монастиря рішучих заходів, і передусім заточити до в’язниці ігумена Феодосія. Знатні бояри і перелякана частина бра­тії почали просити ігумена Феодосія поступитися князеві Святославу. Монастир змирився з фактом незаконного захоплення князівського престолу, й ім’я князя Свято­слава почали згадувати на відправах, але на другому місці після князя Ізяслава. Однак не вся братія погодилася з ігуменом Феодосієм. Великий Никон з двома браттями не згодилися на це примирення і пішли з монастиря і Київського князівства в далеку Тмутаракань, де Никон знову оселився в заснованому ним монастирі.

Зраділий князь Святослав подарував монастирю прилегле князівське поле. Ігумен Феодосій одержав можливість побудувати «велику» кам’яну монастирську церкву і розширити обитель. При закладанні храму князь Святослав почав першим копати рів для фундаменту. Через рік після закладення церкви ігумен Феодосій помер (3 травня 1074 р.). Він помер після нетривалої хвороби у віці зовсім не похилому, а зрілого змужніння; помер несподівано й передчасно. Його міцне тілесне здоров’я, про яке ясно говорить преподобний Нестор Літописець, було зломлене тим добровільним і пос­тійним самоумертвленням, зразок якого він показав. Преподобного Феодосія поховали у печері, розташованій під старим монастирем, тобто у тій колишній Антонієвій печері, яку останній успадкував від Іларіона і в якій зародилося Печерське братство. Тепер це Дальні печери. Через деякий час братія вночі перенесла тіло свого покійного ігумена до Великої церкви (тобто Успенського собору) і там поховала. Нині мощі преподобного Феодосія знаходяться під руїнами Успенського собору. Порівняно недавно місце поховання преподобного Феодосія було знайдено і відкрито.

Преподобний Феодосій помер у важкий і складний для монастиря час. Він не встиг завершити облаштуван­ня монастиря. Не було закладено міцного фундаменту внутрішнього і зовнішнього становища монастиря, хоч преподобний Феодосій доклав до того багато праці й турбот. При цьому йдеться не стільки про незавершене будівництво кам’яного храму, яке легко і швидко закінчив його наступник ігумен Стефан, скільки про невизначеність становища Печерського монастиря щодо митрополичої кафедри. Це постійно загрожувало самому існуванню монастиря і викликало серед братії тривогу, невдоволеність і навіть чвари.

Як уже відзначалося, значення Києво-Печерського монастиря полягало в тому, що він був духовним центром того загальноруського напряму, який боровся проти грецької залежності в політичному плані теорії Другого Рима. Зберегти Києво-Печерський монастир в цьому значенні можна було лише за умови, якби монастир мав незалежні від митрополичої влади повноваження. Коли свого часу Київський митрополит (грек) зажадав припинити діяльність маленького Печерського монастирка, то після переговорів Ярослава Мудрого з Візантією справа закінчилася визнанням монастиря за Антонієм як його ктитором. У Візантії існували незалежні від єпархіальної влади монастирі, які виникали за розпорядженням імператорської влади або за заповітом своїх ктиторів. Преподобний Антоній, який помер на рік раніше (7 травня 1073) за ігумена Феодосія, чомусь не залишив такого заповіту, а це вело до повної залежності Печерського монастиря від Київського митрополита. Ігумен Феодосій прагнув одержати незалежність Печерського монастиря через акт князівського розпорядження, що могло за своєю силою дорівнятися до імператорського наказу. У «Повісті временних літ» в описанні смерті ігумена Феодосія є згадка про те, що його турбувало становище монастиря і він домагався від князя обіцянки взяти Печерський монастир під свій захист. «Повість» повідомляє: «Коли надійшов уже шостий день його хвороби і хворий він був уже тяжко, прийшов до нього князь Святослав із сином Глібом. І коли сиділи князі у Феодосія, сказав їм Феодосій: ось, іду я з цього світу і передаю, князю, тобі під опіку монастир, якщо буде з ним яке замішання, ігуменство своє передаю я Стефанові, ти не давай його кривдити. Святослав поцілував Феодосія, дав йому обіцянку турбуватися про монастир і залишив його». Напевне, і за життя ігумен Феодосій клопотався і просив Святослава про те саме, але нічого не міг добитися, незважаючи на те, що князь Святослав після примирення ставився до монастиря прихильно. Причина була, очевидно, в тому, що в Києві в цей час не було митрополита.­ Справді, в час княжіння Святослава в Києві не було митрополита, кафедра якого тоді була тимчасово перенесена до Переяслава, де княжив Всеволод, брат Свято­слава. Всеволод зберігав церковно-політичні зв’язки з Візантією, а Святослав був у розриві з імператорським двором, через що митрополит залишив Київ і переселив­ся до Переяслава. У словах умираючого ігумена Феодосія можна вбачати нагадування про попередні прохання про заступництво від зазіхань Київського митрополита.

Що стосується характеру незгод усередині монастиря, то про них можна судити з внутрішнього життя братії після смерті ігумена Феодосія, а також із зіткнення думок щодо вибору його наступника. Є підстави гадати, що ще за життя преподобного Феодосія в монастирі визначилися дві групи, які боролися між собою, але відкрито не стикалися, бо їх об’єднував авторитет преподобного ігумена.­

Печерський монастир утворився з двох станів. По-перше, це були бідні люди, які не могли принести до монастиря нічого, крім палкого бажання аскетичних подвигів. Таким був і перший ктитор монастиря преподобний Антоній. Преподобний Феодосій, хоч і походив із знатної родини, теж був незаможним. Традиції приймання до монастиря неімущих преподобний Феодосій свято дотри­мувався, як зберігали її й наступні ігумени Печерського монастиря. Ця традиція привела до того, що серед братії утворилася значна група суворих аскетів з простих людей, без освіти і широкого церковно-політичного світо­гля­ду. Вони цінували преподобного Феодосія і схилялися­ перед висотою його особистих подвигів та суворим до­три­манням ним спільножитнього уставу, але вони не були задоволені суперечливим і нестійким становищем монастиря перед митрополією, а також політичними висту­пами монастиря, подібними до виступу в 1072 р., які вносили в життя монастиря політичні пристрасті і затягували його в мирську суєту міжусобної князівської боротьби.

Другу групу становили ченці, які закладали підвалини загальноруського значення Печерського монастиря. До них належали «великий Никон», Варлаам, який заповідав Печерському монастирю все, що йому вдалося купити з начиння та книг у Візантії, куди він здійснив поїздку перед своєю ранньою смертю; Єфрем, який їздив до Константинополя на пошуки Студійського уставу для Печерського монастиря; Стефан, котрий повчав братію «з книг», коли Никон пішов з монастиря; досить численна братія, яка на той час уже посідала єпископські кафедри в різних містах Руської землі; і, звичайно, сам ігумен Феодосій, який запровадив у Печерському монастирі Студійський устав і виступив у 1072 р. з викриттям князя у незаконному захопленні Київського престолу, не бажав підпорядкування Печерського монастиря митрополиту греку, та інші. Вся ця група складалася з людей ­освічених і знатних, які широко дивилися на роль Печерського монастиря в громадському житті. Не всі учасники цієї групи однаковою мірою потрудилися над створенням монастиря, що мав загальноруське значення, та всі вони розуміли цю роль, дорожили нею і не думали відмовлятися від неї, навіть в ім’я аскетичних подвигів і внутрішньої єдності.

Обидві групи жили без зіткнень під керівництвом ігумена Феодосія, та вже перед його смертю чітко виявився розподіл. У Літописі розповідається, що преподобний Феодосій перед кончиною запропонував братії обрати собі ігумена, його наступника. Та братія просила самого Феодосія визначити цю кандидатуру. Преподобний Феодосій назвав пресвітера Якова; можливо, це був той самий чернець Яків, відомий як автор «Пам’яті і похвали князю Володимиру» і «Сказання про Бориса і Гліба». Однак братія відмовила йому на тій підставі, що він зі своїм братом Павлом прийшли до Печерського монастиря вже ченцями, одержавши постриг у Летському монастирі, і тому вважалися чужими для печерської братії. Зі свого боку, братія запропонувала ігумену Феодосію Стефана: «Він виріс під твоєю рукою і в тебе служив, його дай нам в ігумени». Братія виходила з розуміння, що ігуменом має бути вчений і освічений чернець, але водночас вона хотіла бути впевненою в тому, що новий ігумен збереже аскетичні традиції Феодосія і суворість спільножитнього Студійського уставу. Стефан був ученим ченцем і, як близький до Феодосія брат, суворо до­тримувався вимог аскетичного життя. Таким чином, наступником преподобного Феодосія в Києво-Печерському монастирі став ігумен Стефан.

Кам’яна церква нового монастиря (нинішня Верхня лавра), закладена преподобним Феодосієм у 1073 р., була закінчена муруванням за Стефана на третє літо, тобто в 1075 р. Але, мабуть, через обмаль коштів, розписана і освячена вона була значно пізніше. У Патерику Печерському говориться, що до розписування церкви приступили більш як через 10 років після смерті преподобного Феодосія і, отже, через 7 років після закінчення мурування. За свідченням Літописця, кам’яна, або велика, церква була освячена через 14 років після закінчення кладки, в 1089 р. Оскільки братія була переведена зі старого (на Дальніх печерах) у новий монастир (Верхня лавра) за ігумена Стефана, то слід гадати, що в неосвяченій «великим свяченням» церкві літургію правили на антимінсі після малого освячення.

Старий, або «ветхий», монастир після переведення братії до нового не був знищений, а залишений з невеликою кількістю ченців. Печера (тобто Дальні печери), при якій був старий монастир, почала служити для монастиря усипальницею, або кладовищем. Для поховання в печері померлих було виділено кілька чоловік братії (погребальників) разом з пресвітером і дияконом для щоденного відправлення у монастирській церкві заупо­кійної літургії «за померлу братію» (преподобний Нестор Літописець).

Новий монастир будувався за трьох ігуменів — наступників преподобного Феодосія: Стефана, Никона та Іоана. Стефан був ігуменом не пізніше 1078 р. Ігумен Никон («великий Никон») — це той самий Никон, який двічі видалявся з Печерського монастиря в Тмутаракань, де заснував монастир, був ігуменом Печерського монастиря після Стефана і помер у 1088 р. Ігумен Іоан був обраний після смерті Никона в 1088 або 1089 р.

Преподобний Нестор коротко описує ігуменство Стефана: спорудження будов нового монастиря і завершення мурування церкви, закладеної Феодосієм. Він згадує про хвилювання серед братії проти ігумена Стефана, зі свого боку він осуджував усе це як перемогу диявола. Стефан був вигнаний з ігуменства, з монастиря і побудував новий монастир на кошти, що надходили до нього звідусіль, бо духовні діти Феодосія, передані ним Стефанові, не могли залишити свого духовного отця в такому посоромленні.

«По вигнанні ж Стефана ченці, що були тоді в монастирі, — пише преподобний Нестор, — за спільною радою поставили собі ігуменом великого Никона, який прийшов знову до монастиря зі свого вигнання вже після кончини Феодосія. І це обрання, думаю я, трапилося за Великим зволенням, бо Никон — найстаріший з братів і від нього преподобний Феодосій сподобився постригу і ангельського образу. І все ж багато разів намагався диявол і Никону, як Стефану, чинити перепони і покладати на нього крамолу, та не спромігся».

За ігуменства Никона Печерський монастир добивався канонізації свого славетного ігумена Феодосія. Відомо, що кам’яний храм Печерського монастиря, закладений Феодосієм і добудований ігуменом Стефаном, залишався весь цей час (1073–1088 рр.) неосвяченим. Треба думати, що монастир хотів з’єднати дві події разом, тобто канонізацію Феодосія і освячення церкви з перенесенням до неї мощей нового святого. Для цього преподобним Нестором було написане «Житіє Феодосія». Втім, урочисте чекання встановлення свята нового руського святого змінилося гірким розчаруванням: канонізація преподобного Феодосія за ігумена Никона не відбулася, оскільки проти неї виступив митрополит Київський (грек), а князь Всеволод, очевидно, не мав бажання сперечатися з митрополитом.

Ігумен Никон помер у 1088 р. Його смерть дала можливість противникам торжествувати. Вони навіть за життя цього найстарішого брата, якого преподобний Феодосій шанував, як батька, замишляли проти нього лихе і навіть намагалися позбавити його ігуменства. Кандидатом на ігуменство від групи незадоволених був Іоан. Він належав до числа ригористів, які вимагали аскетичних подвигів і дотримання Уставу. Обрання його ігуменом Печерського монастиря не могло не позначитися на прихильниках Никона, до числа яких належав Нестор Літописець. Новий ігумен був людиною освіченою. Деякі історики (наприклад, М. Д. Приселков) вважають, що він був автором Початкового зводу літописів, яким згодом скористався преподобний Нестор.

Після свого обрання на ігуменство Іоан улаштував урочисте освячення великої церкви (1089 р.) за участю Київського митрополита Іоана І. Це було перше відвідання митрополитом Печерського монастиря від часу його заснування. Ігумен Іоан не зважився з’єднувати освячення кам’яної церкви з канонізацією ігумена Феодосія, бо греки були проти канонізації. У рік освячення кам’яної церкви на честь Успіння Божої Матері митрополит Іоан І помер. Його наступник митрополит Іоан ІІ пробув на Київській кафедрі один рік (1089 — 1090 рр.).

У 1091 р. у Печерському монастирі з’явилася впевненість у можливості канонізації преподобного Феодосія. В цей час було отримано дозвіл на перенесення мощей ігумена Феодосія до мурованої церкви. Ігумен Іоан, турбуючись про наявність і стан мощей усіма шанованого ігумена Феодосія, доручив попередньо і потай знайти їх та підготувати до перенесення у велику кам’яну церкву. Це делікатне доручення було покладено на преподобного Нестора як на особу, що шанує пам’ять Феодосія і клопочеться про славу монастиря.

На урочистостях перенесення мощей Феодосія (1091 р.) були присутні чотири єпископи, всі київські ігумени та дуже багато народу. Митрополича кафедра на той час була вдовою, але управлялась одним з єпископів, цілком імовірно, Єфремом Переяславським, який свого часу подвизався в Печерському монастирі і належав до числа духовних осіб, яких шанував Київський князь Всеволод. Сам же князь Всеволод на урочисто­стях не був, хоч і дав згоду на їх проведення. Всеволод не відчував прихильності до Печерського монастиря, зате він був ласкавий до Видубицького монастиря. Торжество перенесення мощей у велику церкву відбулося, а питання про канонізацію преподобного Феодосія лишилося відкритим.

І тільки в 1108 р. відбулися прославлення і каноні­зація ігумена Феодосія. «Того ж (1108 р.) літа Бог уклав у серце архимандриту ігумену Печерському Феоктисту спонукати князя Святополка до вписання в синодик Феодосія, бо так було угодно Богові. Святополк радий був і обіцяв це зробити; і, знаючи життя Феодосія, став звіщати про життя Феодосія, і звелів вписати його в синодик, і наказав вписати у синодики всіх єпископій; усі єпископи з радістю вписали і тепер поминають Феодосія на всіх соборних службах» (Іпатіївський літопис).

Печерський монастир нарешті добився канонізації Феодосія. Цим знову підносилося значення обителі в очах усієї Руської землі. До двох руських святих — Бориса і Гліба — приєдналося тепер третє ім’я, і руське національне почуття не могло не пишатися всіма трудами, понесеними ченцями Печерської обителі. Ігумен Печер­ського монастиря вперше став іменуватися архиман­дритом. Святополк зробив Печерський монастир своїм князівським монастирем. За словами Нестора Літописця, Київський князь Святополк «такий мав звичай: якщо йшов на війну або ж в інших справах з Києва, то поклонявся біля домовини Феодосія і, лише взявши мо­литву в ігумена, який був присутній при цьому, вирушав у свою путь». У цей період преподобний Нестор прослав­ляв­ся як упорядник «Житія Феодосія». Близько 1114 — 1116 рр.­ з’являється його славетна «Повість временних літ».

З особливою увагою преподобний Нестор зупинився на викладі княжіння Святополка, багато в чому видатного правителя і політика ХІІ століття. Печерський монастир хотів віддати належне київському князеві, який живо відгукнувся на загальноруські турботи Феодосієвого монастиря — на противагу грецькому впливу.

Святополк не був єдиним політичним володарем Руси. За своїми земельними володіннями він навіть не був найсильнішим. Його небезпечним і сильним супро­тив­­­­­­­ником був Володимир Мономах. Утративши після смерті батька в 1093 р. надію сісти на Київський престіл, Мономах за весь час княжіння Святополка (1093 — 1113 рр.) вів проти нього політичну боротьбу, щоб, скинувши його з престолу, здобути Київське князівство. Двадцятирічна боротьба виявилася для Володимира Мономаха марною. Після смерті Святополка Володимир Мономах усе-таки сів на київський престіл, але вже на схилі віку. Йому на той час виповнилося 60 років, хоч фізично він був ще міцним і правив у Києві 12 років.

Володимир Мономах — син Всеволода від першої дружини, грецької царівни з дому Мономахів, напівгрек по крові та за сімейними зв’язками з Візантійським імператорським домом, — був незвичайною особистістю за багатьма своїми обдаруваннями, освітою і літературною діяльністю. Єдиний нащадок, хоч і по жіночій лінії, дому Мономахів у Візантії, що вже згасав, Володимир мріяв і намагався оволодіти візантійським престолом. Тому в його плани не входило піклування про підтримку спільноруських турбот Печерського монастиря, оскільки ця підтримка суперечила його особистій меті. З цієї причини Володимир Мономах не мав прихильності до Печерського монастиря.

Коли преподобний Нестор Літописець закінчив свою працю «Повість временних літ» і Мономах побачив у ній безсторонню розповідь про себе і співчутливий відгук про свого суперника — Святополка, на повчання і пораду майбутнім київським князям, він (Мономах) вирі­шив покінчити з літописом Нестора. «Повість…» була вилучена з Печерського монастиря і передана до князів­ського Видубицького монастиря, а проти Печерського монастиря було вжито заходів. У ньому припиняється літературна діяльність. Печерський монастир надовго відійшов у тінь, і тільки розкол у родині Мономаха в середині ХІІ ст. послужив початком нового життя Печерського монастиря.

Літописання Печерського монастиря мало характер спільноруського літописання. Недарма наші предки так уперто трималися за «Повість временних літ», високо оцінюючи не лише літературний талант і широку осві­ченість її автора, а й глибоко шануючи ту загальноруську традицію та любов до Руської землі, що склалася в Печерському монастирі. «Повість…» стала тією книгою, без якої не могла обійтися жодна освічена людина, яка любить свою Батьківщину, книгою, на якій вчилися знати своє минуле не як збірку фактів і відомостей, а як живе національне відчуття себе як історичного народу. Коли Русь все більше і більше стала політично розпадатися і повільно згасала загальноруська традиція Печерського монастиря, «Повість временних літ» так само лишалася тією історичною пам’яткою, яка пробуджувала в усіх кінцях Руської землі пам’ять про її велике минуле і про те, що всі ми — росіяни, українці, білоруси — маємо один корінь, є нащадками одних предків.

Бібліографія:

1. Полное собрание русских летописей, т. І. СПб, 1846.
2. Киево-Печерский патерик, в переводе Е. Поселянина. М., 1911.
3. Житие преподобного отца нашего Феодосия, игумена Печерского, описание Нестора. М., 1863.
4. Повесть временных лет. М., 1950.
5. Митрополит Макарий (Булгаков). История Русской Церкви, т. І. ІІ. СПб 1868.
6. Голубинский Е. Е., проф. История Русской Церкви, т. І. М., 1901.
7. Архиепископ Филарет Гумилевский. История Русской Церкви. М., 1888.
8. Приселков М. Д. Нестор Летописец. СПб, 1913.
9. Чаловца В. Н. Преподобный Феодосий Печерский, его жизнь и сочинения. Киев, 1901.

Ф І Л А Р Е Т,
митрополит Київський і Галицький,
Патріарший Екзарх усієї України
1989 р.

Опубліковано: 17.11.2014.