«Наша Парафія»

1. Руська Православна Церква в юрисдикції Константинопольських патріархів: становлення і розвиток руської ієрархії до встановлення Московського Патріаршества
2. Встановлення патріаршества на Русі. Руська Православна Церква під омофором Московських патріархів у XVI-XVII століттях
3. Підготовка відновлення патріаршества в Синодальний період. Помісний Собор 1917-1918 років. Руське патріаршество у ХХ ст.
4. Руська Православна Церква і сучасність

26 січня 1589 року в Успенському соборі Московського Кремля був поставлений перший Московський патріарх Іов. Ця подія мала важливе значення в історії нашої Церкви і Вітчизни.

Священний Синод прийняв рішення відзначити з 9 по 11 жовтня 1989 року 400-ліття з часу встановлення Патріаршества в Руській Православній Церкві. З цією метою була створена Комісія Священного Синоду з підготовки і проведення святкування 400-ліття встановлення патріаршества в Руській Православній Церкві під головуванням митрополита Київського і Галицького Філарета, Патріаршого Екзарха України. Згідно з програмою святкування, з 5 по 8 вересня 1989 року в Москві проходила Міжнародна наукова церковна конференція, присвячена 400-літтю з часу встановлення патріаршества в нашій Церкві. У ній взяли участь богослови, церковні історики, вчені, спеціалісти з різноманітних галузей культури та науки більш ніж з 20 країн світу, серед яких були також наші радянські вчені і діячі культури. Понад 80 прочитаних доповідей показали, що встановлення патріаршества наповнило позитивним змістом нашу вітчизняну історію, сприяло зміцненню єдності нашої держави, розвитку освіти і духовної культури в нашому народі.

Православна Церква як тіло Христове самим фактом свого існування являє людству в його земній історії зриму присутність свого Божественного Засновника Господа нашого Ісуса Христа, єдиного і вічного Глави Церкви. З Ним Православна Церква пов’язує свої земні і не­бес­ні сподівання. До Нього звертає свої духовні погляди православний народ. Його Божественну волю прагне втілити у життя благодатно покликана до цього Самим Христом ієрархія. Спасіння людства прийшло у світ через­ конкретну Боголюдську особистість Ісуса Христа. Тому кожна Помісна Церква прагне знайти в сонмі своїх архипастирів видатну особистість, яка б могла за образом Христа вести своїх чад тернистою дорогою християн­сь­кого спасіння. Так з давніх літ стала формуватися у Пра­во­славній Церкві ідея первосвятительського служін­ня як духовного проводирства Помісної Церкви. У Право­слав­ній Церкві ця ідея віками виявляла себе в служінні цілого сонму прославлених первосвятителів, які молитов­не натхнення і пастирську мудрість черпали у соборному житті очолюваних ними Помісних Церков і спиралися на багатий духовний досвід єпископату, який висував їх на первосвятительське служіння, єпископату, пов’язаного зі своїм первоієрархом особливими церковними узами.

34-те апостольське правило таким чином виражає загальноцерковне розуміння духовної природи первосвятительського служіння. «Єпископам усякого народу належить знати першого з них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їх владу, не творити без його мір­кування… Але і перший нічого хай не творить без міркування всіх. Бо такою буде однодумність, і прославиться Бог у Святому Дусі — Отець, і Син, і Святий Дух».

Найвищою мірою знаменно, що 34-те апостольське правило прагне виразити характер взаємовідносин первосвятительського служіння і єпископської влади саме через прославлення Осіб Пресвятої Тройці, тим самим утверджуючи укорінену в глибинах благодатного життя Церкви природу первосвятительства. Цей принцип первосвятительського служіння уже з апостольських часів став найважливішим підґрунтям як каноніч­ного управління, так і духовного життя Православної Церкви. При цьому первосвятитель сприймався православними християнами перш за все як предстоятель-молитвеник, необхідний кожній Помісній Церкві. Православна цер­ковна традиція прагнула виявити у первосвятителі такі духовні якості, які робили б його загальновизнаним виразником християнських уявлень про роль людської особистості в Церкві.

Саме тому історія первосвятительського служіння у Православній Церкві багато в чому втілювала і вті­лює в собі саму історію Помісних Православних Церков з властивими цій історії духовними підйомами і зем­ними лихоліттями. Саме тому православні патріархи, як спадкоємці апостольського служіння, не тільки зв’язують православне церковне життя з традиціями християнської давнини, але і прообразують духовно-історич­ні перспективи земного майбутнього Православної Церкви.

Роздуми про природу і призначення православ­­ного первосвятительства мають особливий сенс, коли Руська Православна Церква звертає свій духовний погляд до відділеної від нас чотирма століттями події встановлення в Руській Церкві патріаршества, коли вірні чада нашої Церкви підносять свої натхненні молитви про першого Російського патріарха-первосвятителя Іова. Дійсно, ставши закономірним результатом 600-літнього служіння руської церковної ієрархії, патріаршество ознаменувало собою початок нового етапу діяльності первосвятителів Руської Православної Церкви. Тому будь-яка спроба богословськи осмислити і духовно оцінити загальноцерковне значення встановлення патріаршества в Руській Православній Церкві неминуче виявляється зв’язаною з необхідністю піддати подібному осмисленню й оцінці весь тисячолітній шлях служіння руських первоієрархів, поза яким неможливо по-справжньому сприйняти духовний сенс та історичне значення виникнення Московського патріаршества.

1. Руська Православна Церква в юрисдикції
Константинопольських патріархів:
становлення і розвиток руської ієрархії
до встановлення Московського Патріаршества

Хрещення Руси, здійснене завдяки духовному прозрінню і державній мудрості святого рівноапостольного князя Володимира, не тільки відкрило древньоруському народу шлях до надбання благодатних скарбів Вселенського Православ’я, а й наділило тільки-но засновану Руську Церкву ієрархією, духовно й історично зв’язаною з Константинопольським патріархом. Омофор Константинопольського патріарха, що простерся над Руською Церквою з самого початку її земного буття, виявив у житті давньоруських християн благодатне начало патріаршого служіння. Значною мірою завдяки духовному і канонічному зв’язку з Константинополем стало можливим активне розв’язання численних як суто церковних, так і культурно-історичних завдань, що постали перед Руською Церквою у перші віки її існування.

Опинившись перед необхідністю здійснювати інтенсивну місіонерську і просвітницьку діяльність на неозорих просторах Київської Руси серед багатоплемінного населення, Руська Церква мала потребу не тільки в ді­яльній ієрархії, але й у численному клірі для місіонер­­­сь­кої і культурно-просвітницької діяльності.

В Руську Церкву з Візантії і Болгарії направлялися представники православного духовенства, які вносили значний вклад у становлення різноманітних сторін древньоруського церковного життя і тим самим створювали умови для швидкого формування церковної ієрархії, руської за своїм етнічним походженням. Маючи православну канонічну систему і візантійський правовий закон у поєднанні з досвідом церковно-адміністративної діяльності, який мали багато руських ієрархів візантій­ського походження, Руська Церква вже у перші десятиліття свого буття принесла в древньоруське церковне і суспільне життя найвищі правові та моральні ідеї. Вона також створила апарат єпархіального управління, здатний вирішувати в умовах ще слабкої древньоруської державності широкий спектр питань як внутрішньоцерковного, так і загальнодержавного характеру (як це, наприклад, мало місце у сфері кримінального цивільного законодавства і судочинства, освіти, благодійності).

Видатний внесок ієрархів у творення церковного життя був закарбований в аналах руської церковної історії і відзначений святістю єпископів, серед яких — Київський митрополит Михаїл та інші руські святителі.

І все ж найбільш актуальною в житті Руської Православної Церкви того періоду була потреба в єпископах руського походження, які представляли найбільш впливові суспільні прошарки й усвідомлювали церковну місію не тільки як загальноцерковне, але і як національне історичне служіння. Константинопольські патріархи, як правило, не перешкоджали формуванню єпископ­­ської ієрархії Руської Церкви з представників руського народу, бачачи у цьому одну з умов органічного воцерковлення всього древньоруського суспільства і зміцнення престижу православної ієрархії в Древній Русі. Згідно з православною традицією, руські монастирі, по­дібно до Києво-Печерського, що стали на багато століть школами формування майбутніх ієрархів, уже в перші віки виявилися спроможними духовно виховати і церковно освітити цілі покоління ієрархів, переважна частина яких поставлялася з освічених руських ченців. З повним правом слід визнати той факт, що вже у ХІ-ХІІ століттях ієрархія Руської Православної Церкви складалася переважно з єпископів руських за походженням, які поєднували національну культуру Київської Руси з церковною освіченістю і щирою відданістю традиціям Вселенського Православ’я.

На Київській митрополичій кафедрі в ХІ-ХІІ століттях з’явилися руські за своїм походженням православні ієрархи-святителі Іларіон і Климент Смолятич. Митрополит Іларіон, автор одного з найбільш досконалих у давньоруській літературі творів — «Слова про Закон і Благодать», зумів з’єднати в собі подвижницьке служіння аскета з блискучою церковною освіченістю, які піднесли його святительський авторитет на недосяжну висоту. Климент Смолятич, котрий був, за словами літопису, книжником і філософом, «якого в Руській землі не існувало», прагнув у своєму житті поєднувати богослов­ську вченість з діяльним архипастирським служінням, в якому виразно виявилось усвідомлення національно-історичних завдань, що поставали перед Руською Православною Церквою.

На жаль, саме через свій величезний авторитет православні ієрархи іноді мимоволі втягувалися у невиправдану з церковної точки зору боротьбу руських князів за вплив на Київський митрополичий престіл. У цьому виявилося прагнення світської влади використати Руську Церкву у своїх політичних цілях. І все ж безумовно домінуючим переконанням основної частини руського єпископату того періоду була його консолідація під канонічною владою Київського митрополита. Руська ієрархія керувалась у своїй діяльності не місницькими полі­тичними інтересами удільних князів, але надихалась у своєму служінні ідеєю православної церковності як у соціально-політичному, так і в культурному житті Древньої Руси. Якраз ця позиція дозволила Руській Церкві у цей період не тільки успішно виконувати свою основну місію духовного виховання давньоруського народу, а й утверджувати в умовах удільної роздрібненості Київ­сь­кої Руси єдність Руської держави.

Географічна віддаленість Київської митрополії від Константинопольського Патріархату неминуче приводила руську ієрархію до необхідності самостійно здійснювати своє єпископське служіння. Вона покладалася перш за все на внутрішні духовно-пастирські і церковно-адміністративні можливості Руської Церкви. Ця особливість не лише зумовила значне посилення реальної влади Київської митрополії, але й суттєво сприяла усвідомленню руською ієрархією… свого церковного служіння інтересам свого народу, особливо під час суворого випробування, що обрушилося на долю Руської держави.

У цьому відношенні період підкорення Руси владі монгольських ханів, що розтягнувся більш як на два століття, призвів до того, що під керівництвом святих руських митрополитів відбувалося національне відродження руського народу. В умовах дезорганізації державного і суспільно-економічного життя Руси руський народ дійшов переконання, що первосвятителями Руської Православної Церкви повинні бути тільки руські митрополити. Дійсно, коли боротьба Тверських князів за велико­княжий престіл у XIV столітті загрожувала посилити монгольське ярмо черговою кривавою міжусобною війною, святий митрополит Петро застосував усю силу свого первосвятительського авторитету для того, щоб підтримати Московського князя Юрія Даниловича, який самітно протистояв братовбивчій політиці Твері. Незабаром після поховання первосвятителя Петра у Москві в 1326 році сталися прославлення його мощей численними чудесами; канонізація цього першого руського за походженням митрополита Руської Церкви, що відбулася слідом за цим, явила нашому народу святість руських митрополитів. Ці події підкреслили державно-полі­тичне призначення Москви, яка виступила на історичну арену­ і з якою святий митрополит Петро пов’язував національні надії руського народу.

Святий митрополит Алексій, який очолив Руську Церкву через чверть століття після святителя Петра, мабуть, уперше в нашій церковній історії зумів своїм служінням яскраво виразити і здійснити ідеал первосвятителя Руської Православної Церкви. Узявши на себе за малолітнього Московського князя Димитрія Донського всю повноту державної влади, святий митрополит Алексій від самого початку прагнув керуватися у своїй політиці як інтересами Вселенського Православ’я, так і національною гідністю руського народу. Активна протидія братовбивчим воєнним авантюрам Суздальських і Тверських князів, які у своїй боротьбі за великокняжий престіл зверталися по допомогу до іноземців; організація збройного захисту Москви від нашестя литовців; нарешті, послідовна і далекоглядна політика щодо ордин­ських ханів, яка врятувала Русь на цілі десятиліття від спустошливих набігів монгольських орд, що створило реальні історичні умови для збирання економічних і суспіль­них сил руського народу навколо Москви напередодні вирішального протиборства з монгольськими завойовниками, — такий далеко не повний перелік визначних державних діянь великого руського первосвятителя митрополита Алексія.

Святий митрополит Алексій, який добре розумів важливість відродження руської національної державності, усвідомлював і те, наскільки життєво необхідне збереження єдиної первосвятительської влади руського митрополита для всіх православних людей, в тому числі і для тих, хто виявився політично відкинутим від державного покровительства руського великокняжого престолу. Саме тому однією з найважливіших цілей в діяльності святого митрополита Алексія в якості Предстоятеля Руської Православної Церкви було збереження єдності руської Митрополії всупереч розкольницькій політиці Литви. На той час вона захопила великі території південно-за­хідної Руси і намагалася створенням на ній окремої митрополичої кафедри відірвати населення цієї частини Руси від Руської Церкви і в перспективі підпорядкувати його католицькому впливу.

Духовно вирощений як християнин і ідейно сфор­мо­ваний як державний діяч під керівництвом святого мит­рополита Алексія, нині причислений до сонму святих князь Димитрій Донський своєю великою перемогою на Куликовому полі в 1380 році підбив гідний воєнно-полі­тичний підсумок державних починань первосвятителя, який його виховав. Він виразно продемонстрував, наскільки благотворною і творчою для історичної долі руського народу виявилася діяльність руських митрополитів.

Таким чином, підбиваючи церковно-історичний підсумок періоду, який був розглянутий, слід підкреслити, що саме цьому періоду судилося стати часом становлення влади руських первосвятителів як самостійних предстоятелів Помісної Православної Церкви. Необхідно відзначити, що активне формування незалежної первосвятительської влади в Руській Церкві відбувалося за умов, коли обрання і поставлення руського первоієрарха здійснювалось у Константинополі, а переважна більшість первосвятителів за своїм походженням були візантійцями. Причому руська ієрархія, особливо якщо на неї не чинила тиск великокняжа влада, як правило, не заперечувала такої практики поставлення руських первоієрархів. Факт існування вже до кінця XIV століття самостійної первосвятительської влади руських митрополитів свідчить про те, наскільки історично неминучим виявилося становлення кафедри руських митрополитів у якості справжнього первосвятительського престолу.

Коли сталося відпадіння Константинопольського престолу від Повноти Вселенського Православ’я через підписання в 1439 році Флорентійської унії, Руська Церква, що до того часу не спішила канонічно декларувати самостійність влади своїх первосвятителів, була поставлена перед неминучістю виведення своїх первоієрархів з-під влади Константинопольського патріарха, який пожертвував чистотою православного віровчення заради політичних цілей. Після вигнання з руської первосвятительської кафедри митрополита-грека Ісидора, який підписав унію, відбулося самостійне обрання і поставлення на руський митрополичий престіл у 1448 році руського за походженням святителя Іони, який активно протистояв уніатській політиці Константинополя. Цей акт Руської Церкви продемонстрував перед усім православним світом необхідність утвердження в ній канонічно незалежної від Константинополя первосвятительської влади. Святий митрополит Іона, будучи, подібно до своїх попередників, первосвятителів Петра і Алексія, активним творцем національної могутності нашої Вітчизни, виявився увічненим у церковній свідомості насамперед як перший Московський митрополит Автокефальної Руської Церкви.

Очолення Руської Православної Церкви святим митрополитом Іоною ознаменувалося ще однією подією, яка у церковній свідомості руського народу була розцінена як промислительне явлення Боже. Падіння Константинополя, що сталося в 1453 році і яке відкрило багатовікову еру турецького панування майже над усіма православними народами, поставило руських митрополитів у становище єдиних православних первосвятителів, які мали значну церковно-політичну незалежність, тим більше що дні політичного панування монгольських ханів над Руссю на той час були вже злічені.

Руські первосвятителі, які утвердили свій авторитет успішним творенням руського церковного життя, виявивши свою ієрархічну зрілість боротьбою з уніональною політикою Константинополя, до кінця XV століття мали багато принципових підстав для здійснення в руському церковному і державному житті візантійської ідеї «Православного царства», якому віднині судилося шукати свого втілення у «третьому Римі» — Москві.

Теорія «Москва — третій Рим», багато в чому визначивши руську церковну і державну ідеологію XV століття і одержавши своє яскраво виражене формулювання у творі псковського ченця Філофея, виявилась одним з найважливіших стимулів для утвердження в руській церковній і державній свідомості переконання в необхідності піднесення Московського митрополита в патріарше до­стоїнство. Дійсно, теорія «Москва — третій Рим» додержувалася багатовікової візантійській традиції, яка висувала в якості найважливішого завдання встановлення так званої «симфонії» церковної і державної влади. При цьому роль первосвятителя повинна була виявлятися у духовному керівництві православного царя при повному розрізненні і рівності прерогатив церковної і державної влади в цілому. І хоча багатовікова історія Візантії наочно продемонструвала надзвичайну складність у межах земної історії здійснення ідеалу справжньої «симфонії» патріаршої та імператорської влади, московські митрополити, які зберігали вірність своєму головному призначенню — бути архипастирями православного народу, все ж стали на шлях, що виявився тернистим, — перетворення московської великокняжої влади на владу руських православних царів.

Святий митрополит Макарій, який прийняв у 1542 році руський первосвятительський престіл, опинився перед необхідністю продовжити справу вдосконалення первосвятительської і великокняжої влади. Одночасно він повинен був неминуче вирішувати різноманітні проблеми церковного і суспільного життя, якими був ознаменований рубіж XV-XVI століть.

Загальний устрій церковного життя мав потребу в ряді значних змін. У той же час, будучи протягом багать­ох­ літ очевидцем боротьби боярських угруповань за владу при малолітньому князі Іоані Васильовичі, святий митрополит Макарій, хоча й усвідомлював неприпусти­мість для церковної ієрархії участі в політичній боротьбі, розу­мів, що продовження перебування при владі боярських тимчасових правителів загрожує поставити під сумнів перспективу подальшого існування руської державності.

Здійснивши у 1547 році вінчання на царство велико­го князя Іоана Васильовича, що супроводжувалося Святим Миропомазанням, святий митрополит Макарій не тільки церемоніально утвердив у руському державному житті ідею руського государя як православного царя, але й тим самим зобов’язав руського самодержця використати авторитет своєї державної влади на служіння Русь­кій Православній Церкві. Ставши одним з ініціаторів скликання першого у вітчизняній історії Всеросійського Земського Собору, що покликаний був донести до царя численні потреби мільйонів руських людей, святий мит­ро­полит Макарій тим самим вказав першому в руській історії самодержавному царю Іоану IV на справжню, історично виправдану основу розвитку і зміцнення державної влади.

Піднявши не тільки історичний, але й духовний престиж руської державної влади на небачену до того часу висоту, святий митрополит Макарій дав Іоану Васильовичу можливість виявити себе в якості справжнього православного царя на відкритому в 1551 році під керівництвом Московського митрополита церковному Соборі, що одержав назву «Стоглавий». Численні рішення Стоглавого Собору, прийняті ним з найрізноманітніших насущних питань руського церковного життя, стали наочним вираженням літургійних і канонічних творчих можливостей Руської Церкви, що незадовго до цього виявила на Соборах 1547-1549 років велич своїх духовних звершень канонізацією 30 нових руських святих.

Узагальнивши величезні духовні здобутки Руської Православної Церкви на церковних Соборах, що регулярно збиралися в середині XVI століття, і через особу першого руського царя відкривши шлях до дальшого воцерковлення найбільшого православного царства, святий митрополит Макарій, по суті, поставив перед православним руським народом питання про необхідність добиватися для Московських митрополитів права іменуватися патріархами.

Наскільки морально гідними цього великого звання виявилися найближчі спадкоємці святого Макарія, довів святий митрополит Филип, який усього лише через­ два роки після смерті Макарія вступив на руський первосвятительський престіл. Добре усвідомлюючи висоту духовної місії, покладеної на царя Іоана Грозного його помазанням на православне царство, святий Филип прагнув застосувати всю силу свого первосвятительського авторитету для того, щоб повернути руського царя, який спокусився древньою візантійською принадою цезарепапизму, на визначене йому служіння православного царя. Обравши при цьому єдино можливий для православного­ архипастиря і досить характерний для кращих руських первосвятителів шлях отецького напучування непокірного царя і заступництва за всіх гнаних несправедливою владою руських православних людей, святий митрополит Филип мученицьким вінцем затьмарив у свідомості руського православного народу обагрений християнською кров’ю вінець руського самодержця, який порушив свій синівський обов’язок перед Церквою.

Руська Православна Церква, як і раніше, була готова будувати православне царство, але не коритися суєтному свавіллю земних монархів, хоч би й називалися вони православними. Тому, блискуче почавшись помазанням на православне царство першого руського самодержця і трагічно закінчившись кривавими страхіттями опричнини, царювання Іоана Грозного знову спрямувало всі сподівання руського православного народу до первосвятителів Руської Православної Церкви. Увінчання Московських митрополитів патріаршим титулом повинно було підтвердити історичне значення Руської Церкви в долі православного світу.

2. Встановлення патріаршества на Русі.
Руська Православна Церква під омофором
Московських патріархів у XVI-XVII століттях

Ідея встановлення Московського патріаршества, яка органічно сформувалася в надрах руського церковного життя, ніколи не сполучалась у релігійній свідомості руського православного народу з ідеєю протиставлення Руської Православної Церкви решті православного світу. Більше того, сама можливість увінчання первосвятителя Руської Церкви титулом патріарха ставилася на Русі у пряму залежність від благословення східних патріархів. Тому, коли в 1586 році Руська Церква вперше у своїй історії приймала в Москві Антиохійського патріарха Іоакима, питання про своєчасність увінчання Московського митрополита патріаршим титулом уперше було поставлено перед ним, а через нього і перед рештою православних патріархів.

Остаточне розв’язання цього питання прийшло через три роки, під час відвідин Москви Константинопольським патріархом Ієремією. Візит патріарха Ієремії до Москви як прохача вже сам по собі засвідчував, як високо оцінювалися у православному світі можливості і духовно-політичний авторитет руського самодержця, а значить, і предстоятеля Руської Православної Церкви. Довідавшись через Антиохійського патріарха Іоакима про рішучість Москви добиватися для руського первоієрарха патріаршого титулу, патріарх Ієремія, однак, не мав наміру під час свого візиту до Москви задовольнити настійливе прагнення руської державної влади, хоча від самого початку принципова можливість встановлення на Русі патріаршества не ставилася Константинопольським патріархом під сумнів. Однак у результаті переговорів, що затягнулися на кілька місяців, патріарх Ієремія, який спочатку виявляв бажання особисто очолити Руську Православну Церкву як одночасно Вселенський і Московський патріарх, врешті-решт погодився висвятити на патріарха Московського митрополита Іова.

Сумніви, які при цьому виникли у патріарха Ієремії, пов’язані з відсутністю на той час соборного рішення східних патріархів про встановлення в Руській Православній Церкві патріаршества, а також з тиском на пат­ріарха деяких фанаріотів з числа грецького кліру, який супроводжував його, були подолані завдяки реальностям у церковному і державному житті на Русі. Зіткнення з ними дозволило Вселенському патріарху розпізнати у руському первосвятителі і російському самодержці дійсних і на той час єдиних духовних вождів і покровителів усього православного світу.

26 січня 1589 року на Божественній літургії в Успен­ському соборі Кремля, згідно зі спільно розробленим ­руською і грецькою сторонами богослужбовим чином, що урочисто відтворював основні моменти єпископської хіротонії, сталося довгождане поставлення першого русь­ко­го­ патріарха Іова, яке готувалося, по суті, не одне сторіччя.

Різноманітність людських пристрастей і суперечливість політичних задумів, що, як правило, супроводжують будь-яку епохальну подію в церковному житті, нерідко заважають гідно оцінити все їх духовне і церковно-історичне значення. Однак в особистостях окремих діячів, які, за зволенням Божим, творять історію Церкви, відкривається для нас, православних християн, неперехідне значення нашого церковно-історичного минулого. Саме такою постає перед нами особистість Святійшого патріарха Іова.

Патріарх Іов походив із середовища простих посадських людей міста Стариці і вже в пору ранньої юності постригся в ченці Старицького Успенського монастиря. Наслідуючи глибоко вкорінену в релігійній свідомості православних християн традицію воцерковлювати своє життя перш за все через молитовні труди та посницьке стримування, майбутній первосвятитель з перших років свого чернечого служіння відзначався вражаючою навіть для його сучасників ревністю й побожністю в богослужін­нях, що виявлялося і протягом усього життя патріарха. Це справило сильне враження на царя Іоана Грозного, який відвідав Успенський монастир, і архимандрит Іов в 1571 році був переведений до Москви в Симонову обитель. З цього моменту майже все подальше життя майбутнього патріарха було пов’язане із столицею. Після недовгого єпископського служіння в Коломні та Ростові владику Іова було зведено на кафедру Московського митрополита. Багаторічна близькість до царського двору і підкреслене заступництво всесильного Бориса Годунова не змінили характерного для митрополита Іова аскетичного способу життя, завдяки якому він зберіг у собі шановані в ньому руськими православними людьми риси молитвеника та посника і зумів залишитися в пам’яті народній як милосердний пастир і добродійник для старців та знедолених, як натхненник православних місіонерів, які несли світло православ’я в північні та східні землі. «У дні його, — підкреслював біограф первосвятителя Іова, — не знаходилася людина, подібна до нього ні за образом, ні за вдачею, ні за голосом, ні за чином, ні за походженням, ні за запитанням, ні за відповіддю».

Однак, більш за всі тільки-но перелічені, дуже типові для руського церковного життя і на подив виразно присутні в особистості патріарха Іова особливості руського благочестя, в долі першого патріарха Руської Православної Церкви дивує та історична далекоглядність, яку зумів виявити первосвятитель в один з найтрагічніших і найбільш суперечливих моментів руської історії.

Будучи, як і святий митрополит Макарій, послідовним прибічником ідеології «Москва — третій Рим», Святій­ший патріарх Іов став сучасником відходу з історичної арени після смерті царя Феодора Іоановича 700-літньої династії Рюриковичів. Він зумів у боротьбі боярських угруповань, що розгорнулося у період правління Бориса Годунова, розпізнати останній спалах боярської політичної сваволі, що безповоротно відходила в історичне небуття. Своєю стриманою лояльністю щодо царя Бориса Годунова, який отримав санкцію Земського Собору, патріарх Іов попередив втягнення руської ієрархії в згубну для Руси боярську міжусобицю.

І все ж головне значення особистості первосвятителя Іова полягає у тому, що він свідомо прийняв на себе доти небачене в руській історії служіння першого Московського патріарха і зумів своїми духовними чеснотами явити руському православному народові справжню висоту патріаршого сану, а своєю послідовною патріаршою діяльністю заслужити визнання всього православного світу, який на Соборах 1590-го та 1593 років волевиявленням східних патріархів визнав канонічно правильним поставлення Святійшого патріарха Іова і назавжди закрі­пив за руськими первоієрархами титул патріархів.

Як глибоке визнання духовного значення й історичних заслуг Руської Православної Церкви ці Собори на­зав­жди утвердили за руським патріархом почесне п’яте місце в диптиху православних патріархів. Вони своєчасно вказали руській ієрархії і державній владі, що наполя­гали на наданні руському первоієрарху третього місця, на небезпеку спокуси переоцінювати політичну могут­ність «Москви — третього Рима» порівняно з духовною величчю древніх патріарших кафедр Антиохії та Єрусалима.

Однак, щоб по-справжньому оцінити неминущий духовний сенс та історичне значення встановлення в Руській Православній Церкві патріаршества, руському православному народові судилося пережити період великих державних і суспільних потрясінь XVII ст., який грізно заявив про себе наприкінці правління патріарха Іова Великою смутою.

На початку XVII ст. проти православної Руси розгорнулася духовна експансія католицького світу, яка набула форми польської інтервенції під проводом самозваних претендентів на руський престіл. Вони прагнули нав’язати руському народові не тільки іноземне політичне панування, а й інославне релігійне ярмо, на що свого часу не зважилися навіть монгольські завойовники. Боярська аристократія, яка неодноразово порушувала обов’язок державного служіння заради торжества своїх олі­гархічних інтересів, готова була примиритися з тим, щоб на російський престіл став польський королевич Владислав, навіть не вимагаючи від нього твердих гарантій збереження православних основ духовного і суспільного життя Руси. Нарешті, руський народ, який так часто обманювався у своїх світських правителях, все більше втягувався у криваву міжусобицю, яка погрожувала обтяжити совість мільйонів руських людей страшним гріхом братовбивчої війни і відкрити небезпечну для нього перспективу повного етнічного зникнення.

Саме в цей трагічний момент руської історії, коли країна почала втрачати поняття національної державності й опинилася на грані історичної катастрофи, Господь поставив на чолі Руської Православної Церкви святого мужа Святійшого патріарха Гермогена, який кров’ю своєю закарбував на скрижалях вітчизняної історії образ справжнього Руського патріарха. Він врятував свою країну і свій народ від загибелі, що їм загрожувала. Поставлений на патріарший престіл у 1606 році, в період короткочасного царювання боярського ставленика Василя Шуйського, патріарх Гермоген від самого початку сприйняв своє первосвятительське служіння не лише як церковну, а й як загальнонаціональну місію. Добре усвідомлюючи безпорадність держави та політичне користо­любство тимчасових боярських правителів, які боролися за владу, святитель Гермоген розпізнав у нав’яз­ливій польській дипломатії майбутню загибель і Руської Церкви, і Російської держави. Виходячи із властивого всім видатним первосвятителям Руської Церкви переконання, що в Руському православ’ї полягає можливість національного благоденства руського народу, патріарх Гермоген, який тоді перебував в ув’язненні у загарбаній поляками Москві, своїми пастирськими посланнями звертався до руського народу із закликом — в ім’я спасіння Православ’я піднятися на боротьбу проти іноземних та інославних загарбників. Руський народ, який повсюдно відгукнувся на патріотичний заклик святителя Гермогена, але ще більше запалений на свою боротьбу особистим подвижництвом патріарха-священномученика, зумів здійснити молитовний заповіт архипастиря і в ім’я збереження Православної Церкви відстояв національну незалежність своєї Вітчизни.

Ставши з 1619 року наступником святого Гермо­гена, патріарх Філарет в умовах громадянського миру, ­що встановився, продовжував патріотичну діяльність первосвятителя Гермогена. По суті, ставши регентом у ­свого ще зовсім юного сина, першого представника династії Романових, царя Михайла Федоровича, обраного у 1613 році Земським Собором, патріарх Філарет не тільки багато в чому відновив зруйновані Великою смутою підвалини державного та суспільного життя, а й зміцнив колись привнесену у руську політичну свідомість мит­­рополитом Московським Макарієм ідею поєднання влади царя та Земських Соборів, що регулярно скликалися. Не відзначаючись глибиною церковно-історичних задумів і розмахом духовно-просвітницьких планів, що були притаманні святому митрополиту Макарію, патріарх Філарет у своєму церковному і суспільному служінні все ж намагався здійснити досить необхідний на той час для релігійного і для державного благоденства руського народу принцип визнання російськими государями духовного авторитету руського первосвятителя у вирішенні всіх найважливіших питань не тільки церковного, але й державного життя.

У 1652 році на первосвятительський престіл було зведено патріарха Никона. Його трагічна доля стала провісницею суворих випробувань, які довелося пережити російським первосвятителям у майбутньому. Никон став Московським патріархом за діяльної участі царя Олексія Михайловича, який прагнув зібрати у Москві кращих представників церковної ієрархії. Бувши зв’язаним з ним не лише узами особистої дружби, а й спільністю поглядів на необхідність утверждення Москви в якості дійсно духовної й історичної столиці православного світу, патріарх Никон від самого початку посів місце найближчого радника і духовного наставника царя Олексія Михайловича. Багато в чому не поділяючи секуляризаторські тенденції державних перетворень, що провадилися під впливом боярської демократії в період укладання уложення 1649 року, патріарх Никон намагався релігійно переорієнтувати державні починання царя Олексія Михайловича. Вбачаючи у піднесенні Руської Православної Церкви найважливішу умову перетворення Москви на «третій Рим», патріарх Никон намагався гранично чітко виразити і здійснити на практиці той ідеал «симфонії» первосвятительської і царської влади, який надихав діяль­ність багатьох кращих руських первоієрархів у минулому. На думку патріарха, «симфонія» Церкви і держави була єдиною альтернативою політичному прагматизму, що почав проникати у відносини Церкви і держави з часів царя Іоана Грозного. Однак домінуюча тенденція державного життя Росії, що була поставлена перед необхід­ністю воєнно-політичного протистояння секуляризованому Заходу, направляла її на путь подальшого звільнення від «тягаря» церковних ідеалів в ім’я цього­хвилинних потреб «реальної» мирської політики. Тому після декількох літ дійсно духовного однодумства патріарха Никона і царя Олексія Михайловича між ними стався сумний розрив, який, по суті, став трагічним акордом, що відзвучав у руській історії «симфонії» православного патріарха і православного царя. Уявлення про роль і значення православного царя як проводиря церковних начал у державному житті патріарх Никон намагався втілити, а іноді й нав’язати служилим людям Російської держави. Це лише посилило прагнення, що виникло у середовищі народжу­ваної державної бюрократії, якщо не скасувати, то значно обмежити не лише політичну роль, але і духовне значення патріаршого служіння в історичному житті країни.

Доведений політичними інтригами державних «реалістів» з московських приказів до необхідності залишити у 1658 році первосвятительський престіл і підданий за це згодом церковному суду, патріарх Никон своїми обрядовими реформами, які провадилися ним прямолінійно і деспотично, викликав до себе непримиренну ворожість руських релігійних «ідеалістів», для яких очікуваний патріархом Новий Єрусалим уже давно втілився у церковно-побутове життя Москви, побудоване за принципами Стоглавого Собору. Трагедія старообрядницького розколу, який відірвав від Руської Православної Церкви частину релігійно активних православних людей, котрі так ніколи і не змирилися з обмирщенням Російської держави, стала особистою трагедією патріарха Никона, який, подібно до своїх релігійних опонентів у богословськи смутному XVII столітті, не завжди вмів відрізняти умовну букву обряду від безумовної благодаті духовних дарів.

Однак найсуттєвішою й історично неоднозначною була діяльність первосвятителя Никона, пов’язана з його уявленнями про суть патріаршого служіння. Будучи глибоко переконаним у перевазі патріаршої влади над будь-якими іншими формами церковного, а тим більше — мирського служіння, патріарх Никон із властивою дуже небагатьом руським первоієрархам послідовністю прагнув провести принцип духовно-канонічної незалежності первосвятительської влади. У той же час патріарх Никон прекрасно розумів, що церковне життя не виробило на Помісних Соборах Руської Православної Церкви принципів, які визначали б функції руського патріарха і єпископату. Щиро прагнучи подолати цю невизначеність, патріарх Никон спробував у своїй діяльності, часом на ґрунті досить довільного тлумачення церковних канонів, на­в’я­за­­ти руському єпископату свій, не завжди правильний,­ погляд на прерогативи влади православного патріарха. Конфлікт, що неминуче виник при цьому між патріархом Никоном і руською ієрархією, звичайно, не міг в умовах занепаду богословсько-канонічної думки XVII століття знайти соборного розв’язання. Однак важливе значення первосвятительської діяльності патріарха Никона полягає у тому, що багато принципових питань про сутність патріаршої влади і про її взаємовідносини з владою православного єпископату були ним глибоко пережиті і вперше порушені в руській церковній історії. Він випередив свій час. І лише Помісний Собор Руської Православної Церкви 1917-1918 років у своїх визначеннях зміг по суті відповісти на чимало з цих питань.

Залишення патріархом Никоном Московського первосвятительського престолу в умовах царювання Олексія Михайловича, який навіть не думав замірятися на принцип православного первосвятительства, здавалося, не свідчило про те, що руському патріаршеству залишилося жити менше, ніж піввіку. Більше того, Собор 1667 року, який осудив патріарха Никона за самовільне залишення ним первосвятительської кафедри, у своїх рішеннях визнав за необхідне підкреслити таке розуміння незалежності патріаршої влади від влади Московського царя, яке і прагнув усією своєю діяльністю здійснити осуджений Собором патріарх.

Однак увесь подальший розвиток стосунків руських первосвятителів та російських царів незаперечно свідчив про те, що спадкоємці патріарха Никона, при всій їх глибокій відданості традиціям Вселенського Право­слав’я, вже не мали реальної можливості зберегти незалежність патріаршої влади, що декларувалася на Помісних Соборах.

Царювання Петра Великого, першого російського самодержця, який зважився відмовитися від духовно-світоглядних традицій православної Руси, стало часом правління останнього давньоруського первосвятителя патріарха Адріана, після смерті якого у 1700 році патріаршому місцю у Кремлівському Успенському соборі судилося бути порожнім понад 200 років. Прагнучи звести роль руської православної ієрархії до ролі наглядача за моральністю російських підданих, імператор Петро І визнав за краще увінчати Руську Православну Церкву, позбавлену Московського первосвятителя-патріарха, запозиченою з державного досвіду протестантської Європи безликою Духовною колегією, яку, за словами митрополита Московського Філарета (Дроздова), «у протестанта перейняв Петро, але яку провидіння Боже та церковний дух перетворили на Святійший Синод».

Від часів Петра І Руська Православна Церква стала в державній номенклатурі називатися Відомством Православного Сповідання. Разом з тим вона залишилася вірною своїй спасительній місії бути джерелом святості і духовної сили, своєму покликанню свідчити про Христа багатьом народам. Церква сприяла розвитку їх писемності і культури. Вона стимулювала творчість діячів культури та виразників релігійно-філософської думки.

У Синодальний період православ’я вплинуло на розвиток різноманітних галузей культури: літератури, релігійно-філософської та християнської соціальної думки, усіх видів мистецтва, архітектури, іконографії, живопису, музики тощо. Церква була не тільки духовним проводирем простого віруючого народу. Її вплив відбився на житті і творчості багатьох видатних письменників, поетів, художників, мислителів і громадських діячів другої половини ХІХ століття і початку ХХ століття.

3. Підготовка відновлення патріаршества
в Синодальний період.
Помісний Собор 1917-1918 років.
Руське патріаршество у ХХ ст.

Святійший Синод, який отримав канонічне визнання православних патріархів і чимало потрудився для збереження та розвитку всіх сторін руського церковного життя в умовах активної секулярної європеїзації російського суспільства у всіх галузях, все-таки був неспроможний заповнити ту відчутну в канонічному відношенні втрату, якою стало скасування патріаршества. У різних прошарках руського церковного народу існувало переконання в насущній необхідності для Руської Православної Церкви відновити патріарше служіння.

Одержавши можливість лише у другій половині ХІХ століття перенести питання про петровську церковну реформу з рівня приватних богословських дискусій на рівень обговорення цього питання на сторінках церковної періодичної преси, чимало видатних представників руської ієрархії і деякі визначні богослови стали задумуватися над необхідністю всебічного обґрунтування і визначення конкретних шляхів відбудови патріаршества в Руській Церкві.

Однак перші реальні заходи з відродження патріаршого служіння судилося розпочати лише на початку ХХ століття, коли здійснені урядом зміни у державному законодавстві дали руському єпископату підстави поставити перед тодішньою державною владою питання про бажаність переходу від синодального до патріаршого управління. У поданих в 1905 році у Святійший Синод записках правлячі єпископи Руської Православної Церкви у своїй переважній більшості висловились за скликання Помісного Собору і відновлення патріаршества. У 1906 році на Передсоборнім присутствії під головуванням Петербурзького митрополита Антонія (Вадковського) попередньо розглядалося питання про відновлення патріаршого служіння.

І все ж 200 років не тільки адміністративного, але й ідеологічного тиску глибоко секуляризованої у своєму сві­тогляді державної бюрократії призвели до того, що навіть серед деякої частини богословів і представників столич­но­го білого духовенства, яке орієнтувалося на принципи­ інославного богослів’я, з’явилися противники віднов­лен­ня­ патріаршества. Вони сприймали його як форму церковного управління, що історично вичерпала себе, і прагнули протиставити йому ту або іншу форму колегіального керівництва. Так, вже напередодні Помісного Собору 1917-1918 років від вирішення питання про від­новлення патріаршества залежала можливість збереження в руському церковному житті православного богослів’я. Як відомо, в релігійних дискусіях початку ХХ століття з’явилося раціоналістичне богословське реформаторство, що згодом узяло гору серед розкольників-обновленців.

Отримавши можливість для свого скликання тільки після зникнення з історичної арени російської монархії, Помісний Собор Православної Церкви відкрився 15 серпня 1917 року в Москві, в період, коли наша країна, а отже, і наша Церква вступили в епоху соціальних реформ, історичних потрясінь та глибоких духовних змін.

Розглядаючи питання про відновлення патріаршества, учасники Помісного Собору поставили собі за мету обговорити його з особливою ретельністю і прийняти остаточне рішення у найкоротший термін. Прибічники інституту патріаршества, які становили більшість учасників Собору, подавши у своїх виступах вичерпне богословське обґрунтування необхідності відновлення патрі­аршества, тим самим соборно висловили найважливішу вимогу церковного життя. Відновивши 30 жовтня 1917 року Московське патріаршество, 5 листопада 1917 року у храмі Христа Спасителя Помісний Собор обрав митрополита Московського Тихона (Бєлавіна) патріархом Московським і всієї Руси.

21 листопада 1917 року в Успенському соборі відбулася патріарша інтронізація. Руська Православна Церква знову повернулася до патріаршого управління.

Відновивши патріаршество, Помісний Собор 1917-1918 років створив сприятливі умови для розвитку життя Руської Православної Церкви. Але в цей час, в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, відбулися докорінні зміни у становищі всіх верств російського суспільства. Зміни торкнулися як духовенства, так і широких мас віруючих. Закінчився багатовіковий період, коли церковна влада намагалася будувати свої стосунки з російською державною владою на основі так званої церковно-державної «симфонії». Радянський уряд проголосив новий принцип — відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. Руська Православна Церква втратила своє колишнє привілейоване становище у державі.

Втілення в життя законодавчих заходів щодо Церкви не було легким і безболісним. Ієрархія і духовенство Руської Церкви у той період виявилися недостатньо під­готовленими до нових правових відносин між Цер­квою і державою. Почалися важкі часи для Церкви. Відбиралося церковне майно, мали місце репресії духовенства, ченців і мирян. Декрет про відокремлення Церкви від держави втілювався в життя у тяжких для країни умовах: четвертий рік світової війни, голод, розруха, антиурядові змови, громадянська війна.

Потрібна була духовна мудрість патріарха Тихона, щоб зберегти Церкву від численних небезпек і спокус, вивести її на правильний шлях нормального служіння народу Божому. 8 жовтня 1918 року патріарх Тихон звернувся з посланням до пастирів Руської Православної Церкви, закликаючи їх до невтручання у політичну боротьбу. «Пам’ятайте, отці і браття, — звертався він до духовенства, — і канонічні правила, і заборону святого апостола, пильнуйте себе від тих, хто чинить розбрат і чвари, будьте покірні всякому людському начальству у справах мирських (1 Пет. 2, 13), ухиляйтеся від участі в політичних партіях і виступах».

Загострена ідеологічна ситуація мала наслідком у 1919 році кампанію з розкриття та вилучення мощей. Почали закриватися духовні навчальні заклади і монастирі. Наслідки громадянської війни та інтервенції, а також економічна розруха та посуха спричинили голод, особливо у Поволжі. До кінця 1921 року голодувало 23,2 мільйона чоловік. Ще в серпні патріарх Тихон звернувся з посланням до чад Церкви, в якому закликав широкі церковні кола надати невідкладну і дійову допомогу голодуючим. У храмах розпочався активний збір коштів на допомогу голодним. Усі зібрані суми за вказівкою Радянського уряду спрямовувалися у спеціально затверджений ним Комітет допомоги голодуючим.

23 лютого 1922 року, після звернення патріарха Тихона (19 лютого 1922 року), Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видав постанову про вилучення церковних цінностей на користь голодуючих, включаючи все дорогоцінне начиння, яке має сакраментальний характер у православній Церкві.

У силу церковних канонів (73-тє Апостольське правило) патріарх не міг благословити цей акт. Почалося насильницьке вилучення, яке викликало народне обурення. Послання патріарха Тихона від 28 лютого 1922 року, в якому не схвалювалася практика застосування постанови ВЦВК від 23 лютого 1922 року, та помилки, які супроводжували втілення цього послання в життя, було розцінено як саботаж. У зв’язку з цим первосвятитель перебував під домашнім арештом з квітня 1922 року по червень 1923 року.

Діяльність патріарха Тихона була спрямована на нормалізацію відносин між Церквою і Радянською владою. Так, у своєму посланні від 1 липня 1923 року він писав: «Руська Православна Церква не бажає бути ні «білою», ні «червоною» Церквою. Вона має бути Єдиною Соборною Апостольською Церквою, і будь-які спроби, з чийого б боку вони не виходили, втягнути Церкву в полі­тичну боротьбу повинні бути відкинуті і засуджені». А в посланні від 7 квітня 1925 року, яке в пресі було назване «Заповітом», патріарх Тихон говорить: «Не погрішаючи проти нашої віри і Церкви, не переробляючи будь-чого в них, словом, не допускаючи ніяких компромісів чи поступок в галузі віри, — у громадянському відношенні ми повинні бути щирими стосовно Радянської влади та роботи СРСР для спільного блага, погоджуючи розклад зовнішнього церковного життя і діяльності з новим державним ладом». Патріарші послання 1923-1925 років, сповнені богословської мудрості й історичного передбачення, поклали початок нормалізації становища Церкви у країні з новим соціальним ладом. Подібно до більшості православних християн, вихованих у традиціях дореволюційної взаємопов’язаної діяльності Руської Церкви та держави, патріарх Тихон зумів визначити нові шляхи служіння Церкви після проголошення Радянським урядом Декрету про відокремлення Церкви від держави, коли, позбавлена будь-якого державного покровительства, Руська Православна Церква стала перед необхідністю здійснювати свою благовісницьку місію в умовах адміністративних утисків, в обстановці активного поширення у суспільстві атеїстичного світогляду.

З усією певністю слід визнати, що взята патріархом Тихоном орієнтація в діяльності Руської Церкви на відмову від соціальної конфронтації з державою дозволила не тільки зберегти активну позицію Церкви перед лицем історичних змін, що настали в Росії, а й виразно про­демонструвати величезні творчі можливості, які мало тільки-но відновлене в Руській Православній Церкві патріаршество.

Після смерті Святійшого патріарха Тихона 7 квітня 1925 року, прийнявши на себе, згідно з волею спочилого, права патріаршого місцеблюстителя, митрополит Крутицький Петро (Полянський) практично не зміг ними скористатися внаслідок незалежних від нього обставин.

Митрополит Нижньогородський Сергій (Страгородський), який вступив в управління Церквою як заступник патріаршого місцеблюстителя, своєю церковною політикою, що багато в чому продовжувала позицію Святійшого патріарха Тихона, у надзвичайно складних умовах життя того часу в нашій країні і в обстановці історичних потрясінь у світі забезпечив Руській Православній Церкві непорушність церковного устрою, канонічну чистоту ієрархії — цього основоположного начала православного церковного життя.

У 1927 році був офіційно зареєстрований Священний Синод Руської Православної Церкви, члени якого на чолі з митрополитом Сергієм направили «Послання до пастирів і пастви», відоме під назвою «Декларація митрополита Сергія». У цій «Декларації» митрополит Сергій засвідчує свою відданість позиції патріарха Тихона, наголошує на тому, що він продовжує справу, почату патріархом. Бажання Святійшого патріарха Тихона здійснилося: «Тепер наша Православна Церква в Союзі має не тільки канонічне, а й за цивільними законами повністю легальне церковне управління». І далі: «Приступивши з Божого благословення до нашої синодальної роботи, ми ясно усвідомлюємо всю велич завдання, яке стоїть як перед нами, так і перед взагалі всіма предстоятелями Церкви. Треба не на словах, а на ділі показати, що вірними громадянами Радянського Союзу, лояльними до Радянської влади, можуть бути не лише байдужі до Православ’я люди, а й найревніші його прихильники, для яких воно дороге, як істина і життя, з усіма його догматами і переданнями, з усім його канонічним і богословським устроєм». При цьому в «Декларації» з особливою силою звучить тема вірності своїй Вітчизні. «Ми хочемо бути православними і в той же час усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською бать­ківщиною, радощі й успіхи якої — наші радощі й успіхи, а невдачі — наші невдачі. Залишаючись православними, ми пам’ятаємо свій обов’язок бути громадянами Союзу «не тільки зі страху покарання, але й заради совісті», як учив нас апостол» (Рим. 13, 5).

Декларацію митрополита Сергія не зрозуміли бага­то церковних людей — як усередині країни, в тому числі деякі соловецькі в’язні, так і в російських емігрантських колах. Митрополита Сергія звинувачували у начебто не­припустимому зближенні з Радянською владою, яка має атеїстичний характер. Таке зближення вбачали перш за все в тому, що митрополит Сергій визнав радощі та скор­бо­ти Радянської держави радощами і скорботами Цер­кви.­ Отже, говорили критики, митрополит Сергій радіє успіхові антицерковного курсу властей. Митрополит Сер­гій сам роз’яснював цю думку «Декларації»: «Якщо будуть на нашій Батьківщині неврожай, голод, пошесні хвороби, кривавий розбрат, які ослаблюють наш народ, то, звичайно, цьому народному горю ми не радітимемо. А якщо під керівництвом Радянської влади країна наша процвітатиме, багатітиме, поліпшуватиметься, то ми ци­ми успіхами не будемо засмучуватись, як засмучувалися­ вороги Радянської республіки. Але, зрозуміло, якщо в країні нашій збільшуватиметься невіра, Церква буде пе­ре­слідуватися, то ми не можемо цьому радіти, як про це заявлено мною у листі від 1/14 березня 1928 року» (Мит­ро­полит Елевферій. Тиждень в Патріархії. Париж, 1933, с. 55).

Декларацію митрополита Сергія було проголошено в період зародження культу особи. Це був складний і неоднозначний час. Віруючі громадяни нашої країни, наша Церква, як і інші Церкви та релігійні об’єднання, важко переживали цей період в історії нашої Вітчизни. Відомі незаконні репресії стосовно багатьох священно­служителів, чесних радянських громадян. Щодо цього церковні люди розділили долю своїх співгромадян. Ігнорування радянських законів про релігію призвело до припинення життєдіяльності багатьох і багатьох релігійних осередків. Руйнування численних храмів — пам’яток архітектури різних історичних періодів, — завдало значних втрат нашій багатонаціональній культурі.

Однак, незважаючи на всі складнощі, негаразди й помилки того періоду, Руська Православна Церква залишалася вірною визначеному «Декларацією митрополита Сергія» курсу ділити радощі та горе зі своїм народом. Це вона підтвердила на ділі в суворі роки Великої Вітчизняної війни. У перший день війни радянського народу з фашистською Німеччиною, 22 червня 1941 року, патріарший місцеблюститель блаженнійший митрополит Московський і Коломенський Сергій звернувся до духовенства і пастви Руської Православної Церкви з Посланням, в якому він закликав усіх чад церковних стати на захист своєї Батьківщини. «Православна Церква, — говорилося в Посланні, — завжди поділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла, і втішалася його успіхами. Не залишить вона свого народу і тепер. Благословляє вона небесним благословенням і майбутній всенародний подвиг». Внесок Руської Православної Церкви у боротьбу радянського народу за свободу і незалежність нашої Батьківщини отримав гідну оцінку в нашій державі і суспільстві.

Той факт, що відновлення багатьох сторін церковного життя, які обмежувалися державою в період 1920 — 1930 років, могло здійснитися лише після надання Руській Православній Церкві у 1943 році можливості обрати патріарха Московського, яким став митрополит Сергій, ясно свідчить як про духовну значимість патріар­шества в житті нашого православного народу, так і про його життє­здатність у нових політичних та соціальних умовах.

Зведення 4 лютого 1945 року на Московський патріарший престіл митрополита Ленінградського і Новго­род­ського Алексія (Симанського) підбило своєрідний підсумок важкому, у багатьох відношеннях суперечливо­му двадцятирічному періоду налагодження взаємовід­но­син Руської Православної Церкви та Радянської дер­­­жа­ви. Повернувши завдяки своєму пер­­­во­святительському авторитету в лоно Руської Православної Церкви багатьох її чад, які в складні 1920-1930 роки з різного роду причин опинилися в розколі, Святійший патріарх Алексій разом з єпископатом, кліром і всім народом Божим протягом свого чвертьвікового патріаршого служіння зумів відновити різноманітні сторони внутріцерковного життя та активізувати їх, значно розширити пастирську та літургійну діяльність Церкви і, по суті, відтворити систему підготовки пастирів та богословської академічної освіти. Під керівництвом Святійшого патріарха Алексія Руська Православна Церква не тільки багато в чому знову набула колись властивого їй значення в історичному житті народу, а й відкрила для себе нову перспективу широкої міжцерковної діяльності, спрямованої на досягнення ще тіснішої духовної єдності з Помісними Православними Церквами, а також на встановлення діалогу та співробітництва з іншими християнськими сповіданнями. У 1961 році Руська Православна Церква вступила до Всесвітньої Ради Церков.

Необхідно хоча б коротко, але особливо підкрес­лити глибоке долучення Руської Православної Церкви у весь повоєнний період до священного миротворницького служіння. Ми намагаємося розвивати динамізм, форми та обсяг цієї діяльності і віримо, що вона приносить свої позитивні результати на благо нашої Батьківщини і сприяє зміцненню миру та справедливості у відносинах між народами.

4. Руська Православна Церква і сучасність

Встановлення Патріаршества в історії нашої Помісної Православної Церкви і нашої Вітчизни має неперехідне значення, адже минуле завжди з нами, воно незримо присутнє в цілісному потоці церковного життя і в окремих його частинах, воно є невід’ємним елементом усієї церковної діяльності, яка історично сформувалася і нині існує. Московське патріаршество сприймалося як палладіум (те, що приносить могутність, славу і щастя) руської державності і Церкви в минулому; воно симво­лізує непорушність ієрархічної структури Церкви та її духовну силу тепер.

Відзначивши 1000-ліття Хрещення Руси і значення християнства в нашій історії, культурі та духовно-моральному житті, Руська Православна Церква вступає нині в новий період церковно-державних відносин, що вдосконалюються. Ходом історичного розвитку Церква залучається до процесу докорінного оновлення нашого суспільства, віддаючи свої сили служінню справі добра і справедливості і тим самим виконуючи своє високе моральне призначення. Руська Православна Церква не­од­норазово заявляла про свою підтримку позитивних змін у процесі перебудови і демократизації нашого сус­піль­ства. Будучи провісницею і провідницею у світ Боже­ственної благодаті, формуючи етику і духовну культуру своєї пастви, Церква всіляко прагне втілення в особистому, сімейному і соціальному житті принципів правди, розуму і любові, які складають основу усталеності і життєвості всякого суспільства і без яких люди стають холодними егоїстами, нездатними ні до якої справи, що вимагає самовідданості і чесної праці. Характер змін, що відбуваються у нашому суспільстві, визначає перспективи соціального служіння Церкви, що відкриваються перед нею. Оновлення суспільних структур і людських стосунків, яке почалося, передбачає вдосконалення культури демократії, спрямованої на всебічний розвиток нашого суспільства, створення способу життя, гідного людини. Руська Православна Церква не може лишитися байдужою до процесу духовного оновлення, який відбувається у нашому суспільстві. Завдання, що стоять перед Церквою, полягають у тому, щоб сприяти суспільству у знайденні більш піднесеного духовного вигляду, а також у створенні в усіх сферах життя моральних відносин, які поєднували б досягнення прогресу з голосом праведної совісті. У цей відповідальний і важливий момент вітчизняної історії, як ніколи раніше, повинна відкритися і виявитися з усією визначеністю духовність нашої Церкви, яку вона утримує у немічних людських сосудах. Церковна духовність може і повинна стати гідним внеском у моральне оновлення нашого суспільства.

Історичний факт утвердження Патріаршества на Русі має свій сенс не тільки у минулому і теперішньому, але й спрямований у майбутнє, бо відданість неминущим цінностям моральних ідеалів і нормам церковного устрою, що витікає з віри, веде до вільної і активної участі всього церковного народу в історичних перетвореннях нашого суспільства і до дійсного утвердження принципів справедливості і добра в особистому, у сімейному і суспільному житті. В період складного процесу всебічного оновлення суспільства Руська Православна Церква, яка має тисячолітні духовні традиції і культуру, повинна значною мірою виявити свою життєву стійкість і значимість.

Сучасна наука, зокрема філософія, орієнтує людину у світі, однак вона не завжди здатна проникнути у потаємну ділянку людських душ. Це завдання Церкви. Її місія — сприяння творчому самовизначенню кожної людської особистості, яка виявляє себе у трьох сферах удосконалювання: у моральному вихованні, інтелектуальній освіті та релігійному формуванні. З нашої точки зору, недооцінка релігійного формування як внутрішнього фактору, що відтворює особистість, веде до відриву від споконвічних моральних цінностей, таких як шанування батьків, створення міцної сім’ї, поняття про честь і людську гідність. Вони надихають людину на виконання свого обов’язку стосовно ближніх, якими є всі люди, незалежно від національності, релігії та світогляду, а також на безкорисливе служіння суспільному благу і Вітчизні. Усі ці цінності віками засвоювалися нашими предками у благодатному лоні Церкви разом з основними істинами православної віри. Віра живила моральність, яка знаходила своє втілення і оформлення через те світосприйняття, яке давала Церква. В народній свідомості протягом багатьох століть Церква сприймалась як внутрішній осередок, який поширює моральне світло і тепло на всю дійсність навколо людини. Це моральне значення Церкви, таємниця якого полягає у її спасительній місії, зберігається і сьогодні. Як відповіді на поставлені завдання Церква спрямовує своє служіння на подолання гріховних нахилів людини, а також на викорі­нення таких моральних зол, як наркоманія, пияцтво, статева розбещеність та інші пороки, шляхом залучення людини до Божественної благодаті. Але, оскільки досягнення цього пов’язується із наявністю у людини совісті, доброї волі та природного добра, Церква щоденно закликає людину йти за моральними ідеалами, написаними на скрижалях її серця. Істотно важливою при цьому є та обставина, що проголошувані християнством етичні цінності тією чи іншою мірою наявні і в інших релігіях та в ідеологіях, що існують у сучасному світі. Визнаючи в них наявність загальнолюдських моральних цінностей, Руська Православна Церква справедливо бачить у зверненні до цих цінностей основу для плідного співробітництва з людьми різних світоглядів та вірувань у розв’язанні багатьох сучасних проблем. Нас надихає розуміння з боку держави корисності для суспільства зусиль, які робить Церква в цьому напрямку.

У 1988 та 1989 відкрито понад три тисячі православних парафій, близько 20 монастирів, повернено велику кількість храмових будівель, будуються нові церкви, реставруються давні храми — пам’ятки архітектури. Для підготовки пастирів Церкви відкрито Київську, Мінську і Тобольську духовні семінарії. Почалося навчання у духовних училищах для підготовки псаломщиків та регентів у Кишиневі, Мінську, Смоленську, Ставрополі, Чернігові й інших містах.

Нині у всіх духовних навчальних закладах навча­ється близько трьох тисяч чоловік. Збільшуються наші можливості щодо поширення Біблії, хоча треба сказати прямо, що ми ще не можемо повністю задовольнити попиту на цю Священну книгу. Розширюється видавнича діяльність Московського Патріархату. Почала виходити щотижнева газета «Московский церковный вестник». Однак нестача видань релігійної літератури як за назвами, так і за тиражами залишається гострою проблемою в нашій Церкві. Причиною цього є брак паперу та полі­графічної бази.

Важливим фактором перебудови є доступ Церкви до засобів масової інформації. Тепер вже нікого не ди­вує­ поява на екранах телевізорів людини в рясі. І ми маємо надію, що в майбутньому Церква матиме більше можливостей для духовно-морального та патріотичного виховання.

Нас радує і та обставина, що народними депутатами СРСР стали і представники Руської Православної Церкви поряд з іншими релігійними діячами. Зараз готу­ється до прийняття Верховною Радою СРСР новий Закон про свободу совісті та релігійні організації. Священний Синод під головуванням Святійшого патріарха Пимена двічі розглядав проект цього закону і вніс свої пропозиції. Хотілося б відзначити деякі важливі положення, викладені в проекті закону. Хоча Декрет про відокремлення Церкви від держави та школи від Церкви зали­шається в силі, проект закону передбачає надання Церкві прав юридичної особи, релігійне навчання приватним чином, зрівняння віруючих у всіх соціальних, економічних і політичних правах з усіма радянськими громадянами. Після обговорення у Священному Синоді Святій­ший патріарх Пимен звернувся до Радянського уряду з проханням про перегляд Закону про оподаткування духовенства та інших категорій працівників Церкви.

Як відомо, зараз у нашій країні проходить процес реабілітації тих, хто безвинно постраждав у період культу особи. Всі ми знаємо і про незаконні репресії стосовно багатьох священнослужителів, ченців та інших церковних людей, чесних радянських громадян. Священний Синод створив спеціальну комісію для збирання матері­алів про церковних людей, які невинно постраждали, для передачі їх державним органам, що займаються питаннями реабілітації. Багато з них уже реабілітовано, але процес цей триває, і ми звертаємося до всіх архипастирів і пастирів з проханням усіляко сприяти збору матеріалів з реабілітації. Є пропозиція скласти синодик тих священнослужителів та інших церковних людей, які безвинно постраждали, для вічного їх заупокійного поминання в монастирях і храмах нашої Церкви.

Перебудова в нашій країні сприяє розвитку соціальної активності віруючих. Руська Православна Церква всебічно підтримує діяльність Радянського фонду милосердя і здоров’я, Дитячого фонду. Церква вважає своїм обов’язком включитися в боротьбу здорових сил сус­пільства з такими негативними явищами, як наркоманія, алкоголізм та злочинність.

У цьому напрямку ми досягли певних результатів. Наприклад, за домовленістю з Міністерством охорони здоров’я СРСР представники нашої Церкви брали участь у Всесоюзній нараді головних наркологів та головних лікарів наркологічних лікувальних закладів, яка проходила у Волгограді на початку жовтня ц. р. Ми задоволені досвідом нашої участі у цій нараді, яка допоможе нам провести у другій половині жовтня цього року в Москві семінар Церков СРСР та США з питань боротьби з алкоголізмом і наркоманією, а наступного місяця взяти участь у спільній з представниками Міністерства охорони здоров’я СРСР, також у Москві, нараді на тему «Церква і подолання пияцтва та наркоманії». Ми чекаємо на продовження радянсько-американського діалогу за участю релігійних кіл щодо посилення боротьби з алкоголізмом і наркоманією, який проходитиме у Нью-Йорку у грудні 1989 року, і маємо надію зробити в нього свій скромний внесок. Радує нас поступове входження в служіння милосердю наших єпархіальних управлінь, численних парафій, монастирів. Нехай укріпить Господь кожного члена Руської Православної Церкви, який присвячує себе цьому священному завданню.

Наша Церква завжди усвідомлювала, що її соціальна діяльність є однією з форм вияву любові до своїх ближніх, якими є для нас усі люди незалежно від їх національності чи ставлення до релігії. В результаті нового підходу до ролі Церкви в суспільному житті вона знову отримує коли поки що не формальне право, то у всякому разі реальну можливість здійснювати організовані милосердя та благодійність. Любов, доброта й милосердя, зобов’язують членів нашої Церкви брати активну участь у діяльності добродійницьких організацій, надавати допомогу хворим, старим і дітям, яких залишили батьки (фактично сиротам), вносити свої пожертвування у різноманітні суспільні фонди. У подальшому, сподіваємося, постане питання про створення християнських добродійницьких організацій, які у своєму служінні будуть надихатися євангельськими ідеалами любові. У цьому служінні наше завдання не відрізняється від завдань усіх радянських людей та суспільних організацій, які прагнуть до соціальних перетворень та морального вдосконалення суспільства.

Останнім часом усі ми, громадяни багатонаціональної держави, стурбовані загостренням міжнаціональних відносин у деяких регіонах нашої країни. Християнські Церкви, як і інші релігії, покликані виховувати своїх віруючих у дусі миру і людинолюбства. Але з історії ми знаємо, що часто ворогування та ненависть між людьми і цілими народами і навіть релігійні війни були результатом релігійної нетерпимості. Руська Православна Церква, яка за своїм складом є Церквою багатонаціональною, рішуче відкидає спроби використати релігію як засіб розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Вона підтримує розвиток національних культур та мов і в той же час виступає за єдність нашої Вітчизни.

Християнські Церкви та релігійні об’єднання Радянського Союзу протягом багатьох десятиріч успішно співпрацюють на миротворчій ниві як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Руська Православна Цер­ква у злагоді з іншими Церквами та релігійними об’єднаннями нашої країни готова до спільного обговорення шляхів і оздоровлення міжнаціональних відносин у нашій Вітчизні. Любов і милосердя до кожної людини повинні спонукати всіх нас, усі народи нашої країни жити в мирі та злагоді і тим самим у спокійній конструктивній обстановці вирішувати назрілі проблеми свого суспільства.

Ми впевнені, що Церкви та релігійні об’єднання нашої Батьківщини, використовуючи специфічні можливості свого пастирського служіння, інші форми релігійного впливу, зроблять свій внесок у розв’язання цього насущного загальнонародного завдання.

Важливими напрямками служіння Руської Православної Церкви були і залишаються зміцнення єдності святого православ’я, розвиток братерських відносин з дав­німи східними Церквами, Римо-Католицькою Церквою, іншими християнськими Церквами і віросповідан­ня­ми. Наша Церква і в майбутньому братиме активну участь в екуменічному русі заради досягнення християн­ської єдності і для задоволення потреб сучасного людства.

Руська Православна Церква завжди прихильно ставилася до міжконфесійних діалогів. Протягом останніх десятиліть вона вступила в богословський діалог з багатьма християнськими Церквами, в тому числі і з Римо-Католицькою Церквою.

Від самого початку свого буття поєднана з долею свого народу, Руська Православна Церква всіма доступними їй засобами благовістила мир «далеким і близьким» (Еф. 2, 17). І сьогодні вона проповідує і виточує із своїх духовних надр мир як дорогоцінний скарб. Чада нашої Церкви у своєму миротворчому служінні єдині з усім народом, з усіма людьми доброї волі. Це християнське, громадянське і загальнолюдське служіння є не лише наслідком досвіду тисячолітньої історії нашої Церкви, а й вираженням нашого усвідомленого обов’язку перед Батьківщиною. З усіма миролюбними силами ми радіємо з того, що перебудова, демократизація та гласність у нашій країні створили сприятливі умова для процесу ядерного роззброєння, що розпочався. Останнім часом з’явилися нові сподівання на подальше просування в галузі роззброєння. Руська Православна Церква буде й надалі активно діяти на шляхах миру, вбачаючи у цьому одне із своїх великих завдань.

Не меншою нашою турботою є збереження навколишнього середовища. Християнство завжди підкреслювало органічну єдність між людиною і світом, у якому проходить її життя, бо їх спільним творцем є Бог. Творець поклав відповідальність на людей за долю природи (Див.: Бут. 1, 26, 28). Людина нерозривно пов’язана з природою. Руйнуючи природу, людина руйнує саму себе.

Проблема навколишнього середовища виникла у суспільстві через домінування споживацького принципу стосовно природи: брати від неї все можливе і не докладати достатніх зусиль для її збереження та поповнення. Такий принцип знищує навколишнє середовище та порушує органічну єдність людини і природи. Подолання економічної кризи можливе тільки тоді, коли людина буде ставитися до природи з любов’ю, як до саду Божого, обробляти який вона покликана за велінням Божим.

Безперервний розвиток науково-теоретичної та технічної думки дозволяє людині розширити господар­ську сферу діяльності. Певні досягнення в цій галузі не можуть не викликати почуття задоволення. Однак ми вважаємо, що людство не повинно бездумно покладатися на науково-технічний прогрес. Тільки гармонійне поєднання технічних та наукових досягнень з духовно-моральним удосконаленням особистості може стати надійною гарантією збереження людини і природи.

Зараз з’являються можливості впливу з боку людини на генетичну спадковість особистості. Це питання не може бути байдужим для Церкви та віруючих людей. Маніпуляція всередині живих клітин людського організму може призвести до руйнівного впливу не лише на фізичний стан людини, а й на духовну сторону її життя. В результаті втручання у генну сферу людина втратить свою цілісність. Це може призвести до втрати людиною свободи своєї особистості. «Генна інженерія» повинна бу­­­­ти поставлена не лише під медичний та юридичний кон­­­троль, але перш за все під відповідальність моральну.

Говорячи про збереження цілісної людської особистості, необхідно сказати і про збереження того, що створено духом та працею людини. Я маю на увазі передусім відновлення і збереження пам’яток історії та архітектури, виховання молодого покоління в знанні історії свого народу, його культурного багатства. Руська Православна Церква зараз докладає напружених зусиль до відновлення численних пам’яток архітектури, що їй повертаються. Ці храми інколи просто вражають своєю кра­сою. Ми зберігаємо багато древніх ікон, цей великий набуток нашої Церкви та нашої культури. Ми беремо участь у діяльності Радянського фонду культури та інших організацій, пов’язаних у своїй діяльності з духовним відродженням нашого народу. Відзначу участь представників Церкви в роботі Міжнародної асоціації «Світ культури».

Минуле і сучасне Церкви вчить нас того, що, як би не змінювалися зовнішні умови її буття, суть Церкви залишається незмінною. Будучи далекою від гріха через причетність до Божественної природи Ісуса Христа, Церква виконує своє служіння у світі людської гріховності. Вона існує в тому світі, який покликана очищати, освячувати і перетворювати за образом Христа Спасителя.

Існуючи серед людей і для людей, Руська Православна Церква на всіх етапах свого буття була прикладом нерозривного зв’язку з народом, вона живила його духовно, надавала всемірної допомоги в часи бідувань і випробувань. Наша Церква була і залишається багатонаціональною. Тому для неї природно виховувати своїх чад у дусі дружнього ставлення до всіх народів і націй. Усе це вона розглядає як свій внесок у патріотичне служіння. У цей важливий, переломний період в історії нашої Вітчизни Руська Православна Церква залишається зі своїм народом, готова нести разом із ним усі тяготи росту, випробувань і радощів.

Сповнені вдячності Богу за всі Його благодіяння, що були на нашій Церкві і Вітчизні протягом всієї історії, ми молимося Господу нашому Ісусу Христу, щоб Він і в майбутні часи послав нашій Церкві і нашій Батьківщині мир і благоденство і в усьому благий успіх.

ФІЛАРЕТ,
митрополит Київський і Галицький,
Патріарший Екзарх України
1990 р.

Опубліковано: 17.11.2014.