«Наша Парафія»

1. Встановлення патріаршества на Русі.
2. Підготовка відновлення патріаршества в синодальний період.
3. Руська Православна Церква і сучасність

Ваші високопреосвященства і преосвященства,
всечесні отці, браття і сестри,
все вельмишановне зібрання!

У цьому році виповнилося 400 років з часу встановлення патріаршества в Руській Православній Церкві, яке здійснилося 26 січня 1589 року поставленням першого патріарха Іова в Успенському соборі Московського Кремля.

За ухвалою Священного Синоду Руської Православної Церкви, ми святкуємо нині цю визначну подію в житті нашої Церкви, яка багато в чому визначила подальший історичний шлях і мала важливе значення для життя нашої Вітчизни.

Відзначу, що у вересні цього року в Москві ми провели Міжнародну науково-церковну конференцію, присвячену 400-літтю встановлення патріаршества в нашій Церкві. У ній взяли участь церковні та світські історики, богослови, спеціалісти з різноманітних галузей науки та культури більш як з 20 країн світу. Понад 80 зачитаних доповідей та дискусії по них показали, що встановлення патріаршества внесло великий позитивний зміст у нашу вітчизняну історію, значною мірою сприяло зміцненню єдності нашої держави, розвитку освіти і духовної культури народу.

1. Встановлення патріаршества на Русі.

Руська Православна Церква
під омофором Московських патріархів
у XVI столітті

Ідея встановлення патріаршества, яка органічно сформувалася в надрах руського церковного життя, ніколи не сполучалась у релігійній свідомості руського православного народу з ідеєю протиставлення Руської Православної Церкви решті православного світу. Більше того, сама можливість увінчання Первосвятителя Руської Церкви титулом патріарха ставилася на Русі в пряму залежність від благословення Східних патріархів. Тому, коли в 1586 році Руська Церква вперше у своїй історії приймала в Москві Антиохійського патріарха Іоакима, питання про своєчасність увінчання Московського митрополита патріаршим титулом уперше було поставлено перед ним, а через нього і перед рештою православних патріархів.

Остаточне вирішення цього питання прийшло через три роки, під час відвідання Москви Константинопольським патріархом Ієремією. Візит патріарха Ієремії до Москви як прохача вже сам по собі засвідчував, як високо цінувалися у православному світі можливості і духовно-політичний авторитет руського царя, а разом з тим також і предстоятеля Руської Православної Церкви.

Довідавшись через Антиохійського патріарха Іоакима про рішучість Москви добиватися для руського перво­ієрарха патріаршого титулу, патріарх Ієремія, однак, не мав наміру під час свого візиту до Москви задовольнити настійливе прагнення руської державної влади. Проте в результаті переговорів, які затягнулися на кілька місяців, патріарх Ієремія, котрий спочатку висловлював бажання­ особисто очолити Руську Православну Церкву, як одночасно Вселенський і Московський патріарх, кінець кінцем погодився на встановлення патріаршого престолу і поставлення на нього митрополита Московського Іова.

Сумніви, які при цьому виникали у патріарха Ієремії, що були пов’язані з відсутністю на той час соборного рішення Східних патріархів про встановлення в Руській Православній Церкві патріаршества, а також з тиском на патріарха деяких фанаріотів з числа грецького кліру, що супроводжував його, були подолані завдяки реально­стям у церковному і державному житті на Русі. Зітк­нення з ними дозволило Вселенському патріарху відчути­ велику духовну силу Руської Церкви, а в Російській державі побачити покровителя всього православного світу.

26 січня 1589 року на Божественній літургії в Успенському соборі у відповідності зі спільно розробленим руською і грецькою сторонами богослужбовим чином сталося довгождане поставлення першого Руського патріарха Іова, яке готувалося, по суті, не одне сторіччя.

Різноманітність людських пристрастей і суперечли­вість політичних задумів, що, як правило, супроводжують усі епохальні події в житті Церкви, нерідко заважають­ достойно оцінити все їх духовне та цер­ков­но-історичне значення. Однак в особистостях окремих діячів, які, за зволенням Божим, творять історію Церкви, відкривається для нас, православних християн, неперехідне значення нашого церковно-історичного минулого. Саме такою постає зараз перед нами особистість Святійшого патріарха Іова.

Патріарх Іов походив із середовища простих посадських людей міста Стариці і вже в пору ранньої юності постригся в ченці Старицького Успенського монастиря. Наслідуючи глибоко вкорінену в релігійній свідомості православних християн традицію воцерковлювати своє життя перш за все через молитовні труди та посницьке стримання, майбутній первосвятитель з перших років свого чернечого служіння відзначався вражаючою навіть для його сучасників ревністю й побожністю в богослужінні, що було характерним для нього протягом усього життя. Своїми богослужбовими талантами архимандрит Іов справив велике враження на царя Іоана Грозного, який відвідав Успенський монастир, і в 1571 році його було переведено до Москви в Симонову обитель. З цього моменту майже все подальше життя майбутнього патріарха було пов’язане із столицею. Після недовгого єпископського служіння в Коломні та Ростові владику Іова було зведено на кафедру Московського митрополита. Багаторічна близькість до царського двору­ і підкреслене заступництво всесильного Бориса Годунова не змінили характерного для святителя аскетичного способу життя, завдяки якому він зберіг у собі шановані в ньому руськими православними людьми риси молитвеника і посника й зумів залишитися в пам’яті народній як милосердний пастир і добродійник для старців та знедолених, як натхненник православних місіонерів, які несли світло православ’я в північні та східні землі.

Будучи, як і святий митрополит Макарій, послідовним прибічником ідеології «Москва — Третій Рим», Святійший патріарх Іов став сучасником відходу з історичної арени після смерті царя Феодора Іоановича 700-літньої династії Рюриковичів. Своєю стриманою лояльністю щодо Бориса Годунова, який отримав санкцію Земського Собору, патріарх Іов попередив втягнення руської ієрархії в згубну для Росії боярську міжусобицю.

І все ж головне значення особистості первосвятителя Іова полягає в тому, що він свідомо прийняв на себе доти небачене в руській історії служіння першого патріарха Московського і зумів своїми духовними чеснотами явити руському православному народові справжню висоту патріаршого сану, а своєю послідовною патріаршою діяльністю зміг заслужити визнання всього православного світу, який на Соборах 1590 та 1593 років волевиявленням Східних патріархів визнав правильним поставлення Святійшого патріарха Іова і назавжди закріпив за руськими першоієрархами титул патріархів.

Однак, щоб по-справжньому оцінити неминущий духовний сенс та історичне значення встановлення в Руській Православній Церкві патріаршества, руському православному народові судилося пережити період великих державних і суспільних потрясінь XVII ст., який наприкінці правління патріарха Іова грізно заявив про себе Великою Смутою.

На початку XVII ст. проти православної Руси розгорнулася духовна експансія католицького світу, яка набула форми польської інтервенції під проводом самозванців — претендентів на руський престіл. Були зроблені спроби нав’язати руському народові не тільки іноземне політичне панування, а й інославне релігійне іго, на що свого часу не зважилися навіть монгольські завойовники. Боярська аристократія, яка неодноразово порушувала обов’язок державного служіння в ім’я торжества своїх олігархічних інтересів, готова була примиритися з тим, щоб на російський престол став польський королевич Владислав, навіть не вимагаючи від нього твердих гаран­тій збереження православних основ духовного і суспільного життя Руси. Руський народ, що так часто помилявся у своїх світських правителях, все більше втягувався у криваву міжусобицю, яка погрожувала обтяжити совість мільйонів руських людей страшним гріхом братовбивчої війни і відкрити небезпечну для нього перспективу етніч­ного зникнення.

Саме в цей трагічний момент руської історії, коли країна почала втрачати національну державність і опинилася на грані історичної катастрофи, Господь поставив на чолі Руської Православної Церкви святого мужа Святійшого патріарха Гермогена, який кров’ю своєю закарбував на скрижалях вітчизняної історії образ справжнього Руського патріарха. Він врятував свою країну і свій народ від загрожуючої їм загибелі. Прийнявши поставлення на патріарший престіл у 1606 році, в період короткочасного царювання боярського ставленика Василя Шуйського, патріарх Гермоген від самого початку сприйняв своє первосвятительське служіння не лише як церковну, а й як національну місію. Добре усвідомлюючи безпорадність держави та політичне користолюбство тимчасових боярських правителів, які боролися за владу, святитель Гермоген розпізнав у нав’язливій польській дипломатії загрозу майбутньої загибелі і Руської Церкви, і Російської держави. Виходячи з властивого всім видатним первосвятителям Руської Церкви переконання, що тільки руське православ’я здатне принести національне благоденство руському народу, патріарх Гермоген, який тоді перебував в ув’язнені у загарбаній поляками Москві, у своїх пастирських посланнях звертався до руського народу із закликом в ім’я врятування православ’я піднятися на боротьбу проти іноземних та інославних загарбників. Руський народ, який повсюдно відгукнувся на патріотичний заклик святителя Гермогена і натхнений на свою боротьбу особистим подвижництвом патріарха-священномученика, зумів здійснити молитовний заповіт архипастиря і відстояти національну незалежність своєї Вітчизни.

З 1619 року спадкоємець святителя Гермогена, Свя­тійший патріарх Філарет в умовах громадянського миру, що настав, продовжував патріотичну діяльність свого великого попередника. По суті, ставши регентом у свого ще зовсім юного сина, першого представника ди­на­стії Романових, царя Михайла Федоровича, обраного у 1613 році Земським Собором, патріарх Філарет не тіль­ки­­ багато в чому відбудував зруйновані Великою Смутою­ підвалини державного та суспільного життя, а й зміц­нив колись привнесену у руську політичну свідомість митрополитом Московським Макарієм ідею поєднання влади царя та Земських Соборів, що регулярно скликалися.

Однак, якими б великими не були заслуги Руського патріаршества в першій половині XVII ст., подальше патріарше служіння стало не менш відчутним, коли в 1652 році на первосвятительський престіл було зведено Святійшого патріарха Никона. Його трагічна доля стала провісницею суворих випробувань, які довелося пережити російським первосвятителям у майбутньому. Після кількох років духовного однодумства патріарха Никона та царя Олексія Михайловича між ними стався сумний розрив, який, по суті, став трагічним акордом симфонії православного патріарха та православного царя, яка відзвучала в руській історії.

Доведений політичними інтригами державних «реалістів» з московських наказів до необхідності залишити у 1658 році первосвятительський престіл і підданий за це згодом церковному суду, патріарх Никон своїми обря­довими реформами, які проводилися ним прямолінійно і деспотично, викликав до себе непримиренну ворожість руських релігійних «ідеалістів», для яких очікуваний патріархом Новий Єрусалим уже давно втілився у побудоване за принципом Стоглавого Собору церковно-побутове життя Москви. Трагедія старообрядницького розколу, який відірвав від Руської Православної Церкви частину релігійно активних православних людей, які так ніколи і не змирилися з обмирщенням Російської держави, стала особистою трагедією патріарха Никона, який, подібно до своїх релігійних опонентів, не завжди вмів відрізняти умовну букву обряду від безумовної благодаті духовних дарів.

Залишення Святійшим патріархом Никоном Московського первосвятительського престолу в обстановці царювання Олексія Михайловича, який навіть не думав замірятися на принцип православного первосвятительства, здавалося, не свідчило про те, що Руському патрі­аршеству залишилося жити менше, ніж піввіку. Більше того, Собор 1667 року, який осудив патріарха Никона за самовільне залишення ним первосвятительської кафедри, в своїх рішеннях визнав за необхідне підкреслити таке розуміння незалежності патріаршої влади від влади Московського царя, яке і прагнув усією своєю діяль­ністю здійснити осуджений Собором патріарх.

Однак, увесь подальший розвиток стосунків руських первосвятителів та російських царів незаперечно свідчив про те, що спадкоємці патріарха Никона, при всій їх глибокій відданості традиціям Вселенського право­слав’я, вже не мали реальної можливості зберегти незалежність патріаршої влади, яка декларувалася на Помісних Соборах.

Царювання Петра Великого, першого російського самодержця, який зважився відмовитися від духовно-світоглядних традицій православної Руси, виявилося часом правління останнього давньоруського первосвятителя Святійшого патріарха Адріана, після смерті якого­ у 1700 році патріаршому місцю у Кремлівському Успенському соборі судилося бути порожнім понад 200 років. Імператор Петро І визнав за краще увінчати Руську Православну Церкву, залишену без Московського первосвятителя-патріарха, запозиченою з державного досвіду протестантської Європи, позбавленою індивідуальності Духовною колегією, яку, за словами митрополита Московського Філарета (Дроздова), «у протестанта перехопив Петро, але яку провидіння Боже та церковний дух перетворили на Святійший Синод».

Незважаючи на те, що від часів Петра І Руська ­Пра­­во­­славна Церква стала в державній номенклатурі назива­тися департаментом духовного відомства, вона залишалася вірною своїй спасительній місії, своєму покликанню бути духовним проводирем віруючого народу, свідком у Христі багатьом народам, яких вона прилучала до Христа, сприяла розвиткові їх писемності та культури, розсадником святості, джерелом духовної сили, що стимулює творчість діячів культури та виразників релі­гійно-філософської думки.

У синодальний період православ’я вплинуло на розвиток різноманітних галузей культури: літератури і поезії, релігійно-філософської та християнської соціальної думки, архітектури, іконографії, живопису, музики тощо.

Руська Православна Церква протягом синодального періоду надавала всебічну підтримку усім Помісним Православним Церквам. Із середини XIX ст. її стосунки з інославним світом набувають характеру, який тепер являє собою сенс екуменічного руху.

2. Підготовка відновлення патріаршества
в синодальний період.

Помісний Собор 1917-1918 років.
Руське патріаршество у ХХ ст.

Святий Правлячий Синод, який отримав канонічне визнання Східних православних патріархів і чимало потрудився для збереження та розвитку всіх сторін руського церковного життя в умовах активної секулярної європеїзації руського суспільства і його культури, все-таки був неспроможний заповнити ту відчутну в канонічному відношенні втрату, якою стала втрата в ньому інституту патріаршества. У різних прошарках церковного народу існувало переконання в насущній необхідності для Руської Православної Церкви відновити патріарше служіння.­

Отримавши можливість для свого скликання тільки після відходу з історичної арени російської монархії, Помісний Собор Православної Церкви відкрився 15 серпня 1917 року в Москві, в період, коли наша країна (а отже, і наша Церква) вступила в епоху соціальних реформ, історичних потрясінь та глибоких духовних змін.

Розглядаючи питання про відновлення патріаршества, учасники Помісного Собору поставили собі за мету обговорити його з особливою ретельністю і прийняти остаточне рішення. Прибічники інституту патріаршества, які становили більшість учасників Собору, подавши у своїх виступах вичерпне богословське, історичне та канонічне обґрунтування необхідності його відновлення, тим самим соборно висловили найважливішу вимогу вітчизняного церковного життя. Відновивши 30 жовтня 1917 року Московський патріарший престіл, 5 листопада 1917 року у храмі Христа Спасителя Помісний Собор обрав митрополита Московського Тихона (Бєлавіна) патріархом Московським і всієї Руси.

21 листопада ст. ст. (4 грудня н. ст.) 1917 року в Ус­пен­ському соборі Московського Кремля відбулася інтронізація Святійшого патріарха Тихона. Руська Церква повернулася до патріаршого управління.

Відновивши патріаршество, Помісний Собор 1917-1918 років створив сприятливі умови для розвитку Руської Православної Церкви. В цей час відбулися докорінні зміни у становищі всіх верств російського суспільства. Зміни торкнулися як духовенства, так і широких мас віруючих. Закінчився багатовіковий період, коли церковна влада намагалася будувати свої стосунки з російською державною владою на основі так званої церковно-державної симфонії. Радянський уряд проголосив новий принцип — відокремлення від держави Церкви і школи від Церкви. Православ’я втратило свій колишній статус державної релігії.

Втілення в життя нових законодавчих актів щодо Церкви не було легким і безболісним. Ієрархія та духовенство Руської Церкви не були підготовлені до нових правових стосунків між Церквою і державою. Для Церкви почалися тяжкі часи. Декрет про відокремлення Церкви від держави впроваджується у тяжких для країни умовах: четвертий рік світової війни, голод, розруха, антиурядові змови, громадянська війна.

Потрібна була духовна мудрість Святійшого патріарха Тихона, щоб уберегти Церкву від численних небезпек і спокус, вивести її на шлях жертовного служіння народу Божому. 8 жовтня 1918 року патріарх Тихон звернувся з посланням до пастирів Руської Православної Церкви і закликав їх до невтручання у політичну боротьбу. «Пам’ятайте, отці і браття, — звертався він до духовенства, — і канонічні правила, і заборону св. апостола, пильнуйте себе від тих, хто чинить розбрат і чвари, «будьте покірні всякому людському начальству» (1 Пет. 2, 13), у справах мирських ухиляйтеся від участі в політичних партіях і виступах».

Загострена ідеологічна обстановка мала наслідком у 1919 році кампанію з розкривання та вилучення мощей. Почали закриватися духовні навчальні заклади і монастирі. Наслідки громадянської війти та інтервенції, а також економічна розруха та посуха спричинили голод, особливо у Поволжі. До кінця 1921 року голодувало 23,2 мільйона чоловік. Ще в серпні Святійший патріарх Тихон звернувся з посланням до чад Церкви, в якому закликав широкі церковні кола надати невідкладну і дійову допомогу голодуючим. У храмах розпочався активний збір коштів на допомогу голодуючим. Усі зібрані суми спрямовувалися у спеціально утворений Комітет допомоги голодуючим.

22 лютого 1922 року після звернення патріарха Тихона (19 лютого 1922 року) Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видав постанову про вилучення церковних цінностей на користь голодуючих, включаючи все дорогоцінне начиння, яке має сакраментальний характер.

З огляду на церковні канони (73 Апостольське правило), патріарх не міг благословити вилучення церковних цінностей. Почалося насильницьке вилучення, яке викликало народне обурення. Послання патріарха Тихона від 28 лютого 1922 року, в якому не схвалювалася практика застосування постанови ВЦВК від 23 лютого 1922 року, було розцінено як саботаж. У зв’язку з цим патріарх перебував під домашнім арештом з квітня 1922 року по червень 1923 року.

Діяльність Святійшого патріарха Тихона була спрямована на нормалізацію відносин між Церквою та Радянською владою. Так, у патріаршому посланні від першого липня 1923 року він говорив: «Руська Православна Церква не бажає бути ні «білою», ні «червоною» Церквою. Вона має бути єдиною Соборною Апостольською Церквою, і будь-які спроби, з чийого боку вони не виходили б, втягнути Церкву у політичну боротьбу повинні бути відкинуті й осуджені». А в посланні від 7 квітня 1925 року, яке в пресі називалося «Заповітом», патріарх Тихон говорить: «Не погрішаючи проти нашої віри і Церкви, не переробляючи будь-чого в них, словом, не допускаючи ніяких компромісів чи поступок в ділянці віри, — у громадянському відношенні ми повинні бути щирими стосовно Радянської влади та роботи СРСР для спільного блага, погоджуючи розклад зовнішнього церковного життя і діяльності з новим державним ладом». Патріарші послання 1923-1925 років, сповнені богословської мудрості та історичного передбачення, поклали початок нормалізації стану Церкви в країні з новим політичним та соціальним ладом. Подібно до більшості православних християн, вихованих у традиціях дореволюційної взаємопов’язаної діяльності Руської Церкви та держави, патріарх Тихон зумів визначити нові шляхи служіння Церкви після проголошення Радянським урядом Декрету про відокремлення Церкви від держави, коли, обділена державним покровительством, Руська Православна Церква стала перед необхідністю здійснювати свою благовісницьку місію в умовах, які адміністративно утискують Церкву, в обстановці активного поширення у суспільстві атеїстичного світогляду.

З усією певністю слід визнати, що взята патріархом Тихоном орієнтація на конфронтацію з державою, яка не була властива для Руської Православної Церкви, дозволила їй на той час не лише зберегти активну позицію перед лицем історичних змін, що відбувалися в країні, а й виразно продемонструвати величезні творчі можливості, які мало тільки-но відновлене в Руській Церкві патріаршество.

Після смерті Святійшого патріарха Тихона 7 квітня 1925 року, прийнявши на себе, згідно з волею спочилого, права патріаршого намісника, митрополит Крутицький Петро (Полянський) практично не зміг ними скористатися через незалежні від нього обставини.

Митрополит Нижньогородський Сергій (Старгород­ський), який вступив в управління як заступник патріаршого намісника, своєю церковною політикою, що багато в чому продовжувала позицію Святійшого патріарха Тихона, у надзвичайно складних умовах життя того часу в нашій країні і в обстановці історичних потрясінь у світі, забезпечив Руській Православній Церкві непорушність церковного устрою, канонічну чистоту ієрархії — цього основоположного начала православного церковного життя.

У 1927 році був офіційно зареєстрований Священний Синод Руської Православної Церкви, члени якого на чолі з митрополитом Сергієм направили «Послання до пастирів і пастви», відоме під назвою «Декларація митрополита Сергія». У цій Декларації митрополит Сергій засвідчує свою вірність позиції патріарха Тихона, підкреслює, що він продовжує справу, почату патріархом. Бажання Святійшого патріарха Тихона здійснилося: «Тепер наша Православна Церква в Союзі має не лише кано­нічне, а і за громадянськими законами повністю легальне церковне управління». І далі: «Приступивши з Божого благословення до нашої синодальної роботи, ми ясно усвідомлюємо всю велич завдання, яке стоїть як перед нами, так і перед взагалі всіма предстоятелями Церкви. Треба не на словах, а на ділі показати, що вірними громадянами Радянського Союзу, лояльними до Радянської влади, можуть бути не лише байдужі до православ’я люди, а й найревніші його прихильники, для яких воно дороге, як істина і життя, з усіма його догматами і переданнями, з усім його канонічним і богословським укладом». При цьому в Декларації з особливою силою звучить тема вірності своїй Вітчизні. «Ми хочемо бути православними і в той же час усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською батьківщиною, радощі й успіхи якої — наші радощі й успіхи, а невдачі — наші невдачі. Залишаючись православними, ми пам’ятаємо свій обов’язок бути громадянами Союзу «не тільки із страху покарання, але й заради совісті», як учив нас апостол» (Рим. 13, 5).

Декларацію митрополита Сергія не зрозуміли багато церковних людей — як усередині країни, в тому числі деякі соловецькі в’язні, так і в російських емігрантських колах. Митрополита Сергія звинувачували у начебто неприпустимому зближенні з Радянською владою, яка має атеїстичний характер. Таке зближення вбачали перш за все в тому, що митрополит Сергій визнав радощі та скорботи Радянської держави радощами та скорботами Церкви. Отже, говорили критики, митрополит Сергій радіє успіху антицерковного курсу властей. Митрополит Сергій сам роз’яснював цю думку Декларації: «Якщо будуть на нашій Батьківщині неврожай, голод, пошесні хвороби, криваві міжусобиці, які ослаблюють наш народ, то, звичайно, цьому народному горю ми не будемо радіти. А якщо під управлінням Радянської влади країна наша буде досягати успіхів, багатіти, кращати, то ми з тих успіхів не будемо сумувати, як вороги Радянської республіки. Але, зрозуміло, якщо в країні нашій буде збільшуватися невіра, Церква буде переслідуватися, то ми не можемо цьому радіти, як про це заявлено мною у листі від 1/14 березня 1928 року» (Митрополит Елевферий. Неделя в Патриархии, с. 55).

Декларацію митрополита Сергія було проголошено в період зародження культу особи. Це був складний і неоднозначний час. Віруючі громадяни нашої країни, наша Церква, як і інші Церкви та релігійні об’єднання, важко переживали цей період в історії нашої країни. Відомі незаконні репресії стосовно багатьох священно­служителів, чесних громадян. Ігнорування законів про релігію призвело до припинення життєдіяльності багатьох і багатьох релігійних осередків. Руйнування численних храмів — пам’яток архітектури давнього та пізніших періодів — завдало значної шкоди нашій багатонаціональній культурі.

Досвід показав, що будь-який відступ від демокра­тич­них принципів, у тому числі і стосовно віруючих грома­дян, інтерпретація світоглядних відмінностей між марк­сиз­мом та релігією в плані політичної конфронтації, сприйняття релігії як опозиції соціалізму завдали шкоди спільній справі побудови та розвитку соціалістичного суспільства.

Однак, незважаючи на всі складнощі, успіхи й помилки того періоду, Руська Православна Церква залишалася вірною визначеному Декларацією митрополита Сергія курсу ділити радості та горе зі своїм народом. Це вона підтвердила на ділі в суворі роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945) радянського народу з фашистською Німеччиною. В перший день війни, 22 червня 1941 року, патріарший намісник блаженнійший митрополит Московський і Коломенський Сергій звернувся до духовенства і пастви Руської Православної Церкви з посланням, в якому він закликав усіх чад церковних стати на захист своєї Батьківщини. «Православна Церква, — говорилося в ньому, — завжди поділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла, і втішалася його успіхами. Не залишить вона свого народу і тепер. Благословляє вона небесним благословенням і майбутній всенародний подвиг». Внесок Руської Православної Церкви у боротьбу радянського народу за свободу і незалежність нашої Батьківщини отримав достойну оцінку в нашій державі і суспільстві.

Той факт, що відновлення багатьох сторін церковного життя, які обмежувалися державою в період 1920-1930 років, могло здійснитися лише після надання Руській Православній Церкві у 1943 році можливості обрати патріарха Московського, яким став митрополит Сер­гій, ясно свідчить як про духовну значимість патріар­шества у житті нашого православного народу, так і про його життєздатність у нових політичних та соціальних умовах.

Зведення 4 лютого 1945 року на Московський патрі­арший престіл митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія (Симанського) підбило своєрідний підсумок важкому, у багатьох відношеннях суперечливо­му двадцятирічному періоду налагодження взаємовідно­син Руської Православної Церкви та Радянської держави. Повернувши завдяки своєму первосвятительському авторитету в лоно Руської Православної Церкви бага­тьох її чад, які в складні 1920-1930 роки з різного роду причин опинилися в розколі, Святійший патріарх Алексій разом з єпископатом, кліром і всім народом Божим протягом свого чвертьвікового патріаршого служіння зумів відновити різноманітні сторони внутріцерковного життя та активізувати їх, значно розширити пастирську та літургійну діяльність Церкви і відтворити систему підготовки пастирів та богословської академічної освіти. Під керівництвом Святійшого патріарха Алексія Руська Православна Церква не тільки багато в чому знову набула колись властивого їй значення в історичному житті народу, а й відкрила для себе нову перспективу широкої міжцерковної діяльності, спрямованої на досягнення ще тіснішої духовної єдності з Помісними Православними Церквами, а також на встановлення діалогу та співробітництва з іншими християнськими сповіданнями. У 1961 році Руська Православна Церква вступила до Всесвітньої Ради Церков.

Необхідно підкреслити глибоке залучення за весь повоєнний період Руської Православної Церкви в нашій Вітчизні у священне миротворницьке служіння. Ми намагаємося розвивати динамізм, форми та обсяг цієї діяльності і віримо, що вона приносить свої позитивні результати на благо нашої Батьківщини і сприяє зміцненню миру та справедливості у відносинах між народами.

3. Руська Православна Церква і сучасність

Встановлення патріаршества в історії нашої Помісної Церкви і нашої Вітчизни має неперехідне значення, адже минуле завжди з нами, воно незримо присутнє в цілісному потоці церковного життя і в окремих його частинах, воно є невід’ємним елементом усієї церковної діяльності, яка історично сформувалася й нині існує. Московське патріаршество сприймалося як палладіум руської державності і Церкви в минулому; воно симво­лізує непорушність ієрархічної структури Церкви та її духовну силу тепер. Відзначивши 1000-ліття Хрещення Руси і значення християнства в нашій історії, культурі та духовно-моральному житті, Руська Православна Церква вступає нині в новий період церковно-державних відносин, що вдосконалюються. Ходом історичного розвитку Церква залучається до процесу докорінного оновлення нашого суспільства, віддаючи свої сили служінню справі добра і справедливості і тим самим виконуючи своє високе моральне призначення. Руська Православна Церква неодноразово заявляла про свою підтримку позитивних змін у процесі перебудови і демократизації нашого суспільства. Будучи провісницею та провідницею в світ Божественної благодаті, формуючи етику та духовну культуру своєї пастви, Церква всіляко прагне до втілення в особистому, сімейному та соціальному житті принципів правди, розуму й любові, які складають основу стійкості і життєвості будь-якого суспільства, без яких люди перестають бути людьми і стають холодними егоїстами, нездатними ні до якої справи, яка вимагає самовідданості і чесної праці. Характер змін, які відбуваються у нашому суспільстві, відкриває перед Церквою перспективи її соціального служіння. Сьогоднішнє оновлення суспільних структур та людських стосунків передбачає вдосконалення культури демократії, спрямованої на всебічний розвиток нашого суспільства, створення способу життя, гідного людини. Руська Православна Церква не може залишитися байдужою до процесу духовного оновлення, що відбувається у нашому суспільстві. Завдання, яке стоїть перед Церквою, полягає в тому, щоб сприяти суспільству у досягненні більш піднесеного духовного образу, а також у створенні в усіх сферах життя моральних стосунків, які поєднують досягнення прогресу з голосом праведної совісті. У цей відповідальний і важливий момент витчизняної історії, як ніколи раніше, повинна відкритися і виявитися з усією певністю духовність нашої Церкви, яку вона підтримує у немічних людських істотах. Церковна духовність може і повинна стати гідним внеском у моральне оновлення нашого суспільства.

Історія встановлення патріаршества на Русі має свій сенс не тільки в минулому і сучасному, а й направле­на у майбутнє, бо відданість неперехідним цінностям мо­ральних ідеалів та норм церковного устрою, що витікає­ з віри, веде до вільної та активної участі всього цер­ков­ного народу в історичних перетвореннях нашого сус­піль­ства і до справжнього здійснення принципів справедливості й добра в особистому, сімейному та суспільному житті. В період складного процесу всебічного оновлення суспільства Руська Православна Церква, яка має тисячолітні духовну традицію та культуру, повинна ще більшою мірою виявити свою життєву стійкість і значимість.

Сучасна наука та філософія орієнтують людину у світі, однак вони не завжди здатні проникнути до пота­ємного людських душ. Це завдання Церкви. Її місія — сприяння творчому самовизначенню кожної людської особистості, яка виявляє себе у трьох сферах довершеності: у моральному вихованні, інтелектуальній освіті та релігійному формуванні. З нашої точки зору, недооцінка релігійного формування як внутрішнього фактору, що відтворює особистість, веде до відриву від споконвічних моральних цінностей, таких, як шанування батьків, створення міцної сім’ї, поняття про честь і людську гідність. Вони надихають людину на виконання свого обов’язку стосовно ближнього, яким є кожна людина, незалежно від національності, релігії та світогляду, а також на безкорисливе служіння суспільному благу і Вітчизні. Всі ці цінності віками засвоювалися нашими предками у благодатній стихії Церкви разом з основними істинами ­православної віри. Віра надихала моральність, яка знаходила­ своє втілення й оформлення через те світосприймання, яке давала Церква. В народній свідомості протягом багатьох віків Церква у нашій країні сприймалася як внутрішній осередок, який поширює моральне світло і тепло на всю дійсність, що оточує людину. Це моральне значення Церкви, таємниця якого полягає у її спасительній місії, зберігається і сьогодні. Як відповідь на поставлене завдання, Церква спрямовує своє служін­ня на подолання гріховних нахилів людини, а також на викорінення таких моральних зол, як наркоманія, пияцт­во,­ статева розбещеність та інші пороки, шляхом залу­чен­ня людини до Божественної благодаті. Але, оскільки досягнення цього пов’язується з наявністю у людини совісті, доброї волі та природного добра, Церква щоденно закликає людину йти за моральними ідеалами, написаними на скрижалях її серця. Істотно важливою при цьому є та обставина, що проголошувані християнством етичні цінності тією чи іншою мірою наявні і в інших релі­гіях та в нових, притаманних сучасному світу, ідеологіях.­ Визнаючи в тих та інших наявність загальнолюдських моральних цінностей, Руська Православна Церква справедливо бачить у зверненні до цих цінностей основу для плідного співробітництва з людьми різних світоглядів та вірувань у розв’язанні багатьох сучасних проблем. Нас надихає розуміння з боку держави корисності для сус­пільства зусиль, які робить Церква в цьому напрямку.

Ми усвідомлюємо, що позитивний процес оновлення торкається і Церкви. Руська Православна Церква устами священства неодноразово засвідчувала свою підтримку перебудові, демократизації, спрямованим на вдосконалення нашого суспільства та зміцнення єдності нашої Вітчизни. За 1988-й та 1989 роки відкрито понад три тисячі православних парафій, близько 20 монастирів, повернено велику кількість храмових будівель, будуються нові церкви, реставруються давні храми — пам’ятки ар­хітектури. Для підготовки пастирів Церкви відкрито Київ­ську, Мінську і Тобольську духовні семінарії. Почалося навчання у духовних училищах для підготовки псаломщиків та регентів у Кишиневі, Мінську, Смоленську, Ставрополі, Чернігові та інших містах.

Нині у всіх духовних навчальних закладах навчається близько трьох тисяч чоловік. Збільшуються наші можливості щодо поширення Біблії, хоча треба сказати прямо, що ми ще не можемо повністю задовольнити попиту на цю Священну книгу. Розширюється видавнича діяльність Московського Патріархату. Почав виходити щотижневик «Московские церковные новости». Однак видання релігійної літератури як за назвами, так і за тиражами залишається гострою проблемою в нашій Церкві. Причиною цього є брак паперу та поліграфічної бази.

Важливим фактором перебудови є доступ Церкви до засобів масової інформації. Тепер вже нікого не дивує поява на екранах телевізорів людини в рясі. Однак ми маємо надію, що в майбутньому Церква матиме більше можливостей для духовно-морального та патріотичного виховання.

Нас радує і та обставина, що народними депутатами СРСР стали і представники Руської Православної Церкви поряд з іншими релігійними діячами. Зараз готується до прийняття Верховною Радою СРСР новий Закон про свободу совісті та релігійні організації. Священний Синод під головуванням Святійшого патріарха Пимена двічі розглядав проект цього закону і вніс свої пропозиції. Хотілося б відзначити деякі важливі положення, закладені в проект Закону. Хоча Декрет про відокремлення Церкви від держави та школи від Церкви залишається в силі, проект Закону передбачає для Церкви право юридичної особи, релігійне навчання приватним чином, зрівняння віруючих у всіх соціальних, економічних та політичних правах з усіма радянськими громадянами. Після обговорення у Священному Синоді Святійший патріарх Пимен звернувся до Радянського уряду з проханням про перегляд Закону про оподаткування духовенства та інших категорій працівників Церкви нарівні з усіма громадянами СРСР.

Як відомо, зараз у нашій країні проходить процес реабілітації тих, хто безвинно постраждав у період культу особи. Всі ми знаємо і про незаконні репресії стосовно багатьох священнослужителів, ченців та інших церковних людей, чесних радянських громадян. Священний Синод створив спеціальну комісію для збирання мате­ріалів про церковних людей, які невинно постраждали, для передачі їх державним органам, що займаються питаннями реабілітації. Багато з них уже реабілітовано, але процес цей триває, і ми звертаємося до всіх архипасти­рів і пастирів з проханням усіляко сприяти збору мате­рі­а­лів з реабілітації. Є пропозиція скласти синодик тих священнослужителів та інших церковних людей, які безвинно постраждали, для вічного їх заупокійного поминання в монастирях і храмах нашої Церкви.

Перебудова в нашій країні сприяє розвитку соціальної активності віруючих. Руська Православна Церква всемірно підтримує діяльність Радянського фонду милосердя і здоров’я, Дитячого фонду. Церква вважає за свій обов’язок включитися в боротьбу здорових сил суспільства з такими негативними явищами, як наркоманія, алкоголізм та злочинність.

За домовленістю з Міністерством охорони здоров’я СРСР представники нашої Церкви брали участь у Всесоюзній нараді головних наркологів та головних лікарів наркологічних лікувальних закладів, яка проходила у Волгограді на початку жовтня ц. р. Ми задоволені досвідом нашої участі в цій нараді, що допоможе нам провести у другій половині жовтня ц. р. у Москві семінар Церков СРСР та США щодо боротьби з алкоголізмом і наркоманією, а наступного місяця взяти участь у спільній з Міністерством охорони здоров’я СРСР, також у Москві, нараді на тему «Церква і подолання пияцтва та наркоманії». Ми чекаємо продовження радянсько-американського діалогу за участю релігійних кіл щодо посилення боротьби з алкоголізмом та наркоманією, який проходитиме у Нью-Йорку в грудні ц. р., і маємо надію зробити в нього свій скромний внесок. Радує нас поступове входження в служіння милосердю наших єпархіальних управлінь, численних парафій, монастирів. Нехай укріпить Господь кожного члена Руської Православної Церкви, який присвячує себе цьому священному завданню.

Наша Церква завжди усвідомлювала, що її соціальна діяльність є однією з форм вияву любові до свого ближнього, яким є для нас кожна людина незалежно від її національності чи ставлення до релігії. В результаті нового підходу до ролі Церкви в суспільному житті вона знову отримує якщо і не формальне право, то, у всякому випадку, реальну можливість здійснювати організоване милосердя та благодійність. Любов, доброта й милосердя зобов’язують членів нашої Церкви брати активну участь у діяльності добродійницьких організацій, надавати допомогу хворим, старим, дітям, яких залишили батьки (фактично сиротам), вносити свої пожертвування­ у різноманітні громадські фонди. У подальшому, сподіваємося, постане питання про створення християнських­ добродійницьких організацій, які у своєму служінні будуть надихатися євангельськими ідеалами любові. У цьому служінні наше завдання не відрізняється від завдань усіх радянських людей та громадських організацій, які прагнуть до соціального перетворення та морального­ вдосконалення радянського суспільства. На нашому Архиєрейському Соборі ми повинні обговорити засоби й методи участі Церкви на рівні парафій, монастирів та єпархій у справах милосердя та доброчинності. При цьо­му­ слід мати на увазі, що старі, хворі та самітні люди особливо потребують духовної допомоги пастирів Церкви.

Останнім часом усі ми, громадяни багатонаціональної держави, стурбовані подіями міжнаціональних відносин, які загострилися у деяких регіонах нашої країни. Християнські Церкви, як і інші релігійні організації, покликані виховувати своїх віруючих у дусі миру і людинолюбства. Але з історії ми знаємо, що ворожнеча та ненависть між людьми і цілими народами і навіть релігійні війни часто були результатом релігійної нетерпимості. Руська Православна Церква, яка за своїм складом є Церквою багатонаціональною, рішуче заперечує проти спроб використати релігію як засіб розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Вона підтримує розвиток національних культур та мов і в той же час виступає за єдність нашої Вітчизни. Християнські Церкви та релігійні об’єднання Радянського Союзу протягом багатьох десятиріч успішно співробітничають на миротворчій ниві як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Руська Православна Церква у злагоді з іншими Церквами та релігійними об’єднаннями нашої країни готова до спільного обговорення шляхів і засобів нашого, релігійних людей, внеску в оздоровлення міжнаціональних відносин у нашій Вітчизні. Любов і милосердя до кожної людини повинні спонукати всіх нас, усі народи нашої країни, жити в мирі та злагоді і тим самим у спокійній конструктивній обстановці вирішувати назрілі проблеми свого суспільства.

Ми впевнені, що Церкви та релігії нашої Батьківщини, використовуючи специфічні можливості свого ­пастирського служіння, інші форми релігійного впливу, зроблять свій внесок у розв’язання цього насущного за­гально­народного завдання.

Важливими ділянками служіння Руської Православної Церкви були і залишаються зміцнення єдності святого православ’я, розвиток братерських відносин з давніми Східними Церквами, Римо-Католицькою Церквою, іншими християнськими Церквами і сповіданнями. Наша Церква і в майбутньому братиме активну участь в екуменічному русі заради досягнення християнської єдності і для задоволення потреб сучасного людства.

Руська Православна Церква завжди прихильно ставилася до конфесіональних діалогів. Протягом останніх десятиліть вона вступила в богословський діалог з багатьма християнськими Церквами, в тому числі і з Римо-Католицькою Церквою. Тут мені хотілося б зупинитися на діалозі саме з цією Церквою. З часу ІІ Ватиканського Собору (1962-1965 рр.) ми досягли значних успіхів у розвитку наших братерських стосунків. Однак на шляху цього діалогу виникла серйозна перешкода, якою є уніатська проблема. Вона у своїх сучасних проявах створює труднощі для діалогу і може завести його в безвихідь. На Всеправославній нараді 15-23 лютого 1986 року було заявлено Православною повнотою, що «унія і прозелітизм є перепоною на шляху до єдності». Ця ж передсоборна нарада однодушно визначила церковну унію як негативний фактор у стосунках Церков. Зараз є намагання реанімувати унію в Україні, а це призводить до розпалювання ворожнечі на релігійному ґрунті між православними та католиками і загострює міжнаціональні відносити, що, як відомо, заборонено 52-ю статтею Конституції СРСР і суперечить Віденським угодам.

Святійший Патріарх Пимен та Священний Синод, намагаючись поглибити та розширити двосторонні братські стосунки між Руською Православною Церквою та Римо-Католицькою Церквою, а також усвідомлюючи відповідальність за неприпущення загострення релігійних та національних відносин на заході України, нещодавно направили до Рима церковну делегацію для зустрічі із Святійшим Папою. У посланні Святійшого патріарха Пимена було викладено пропозицію шляхом діалогу раз і назавжди вирішити уніатську проблему і тим самим створити сприятливі умови для розвитку братерських стосунків між нашими Церквами. Папа Іоан Павло ІІ у відповідь висловив готовність до діалогу, хоча і з позицією стосовно унії, яка відрізняється від позиції Православної Церкви. З 19-го по 26 листопада ц. р. у Москві має відбулися VII співбесіда представників двох Церков, присвячена цього разу пошукові шляхів вирішення гострої проблеми унії. Ми сподіваємося на допомогу Божу у досягненні взаєморозуміння між нами.

Поєднана з долею свого народу від самого початку свого буття, Руська Православна Церква всіма доступними їй засобами благовістила мир «далеким і близьким» (Еф. 2, 17). І сьогодні вона проповідує і виливає із своїх духовних надр мир, як дорогоцінний скарб. Чада нашої Церкви у своєму миротворницькому служінні єдині з усім радянським народом, з усіма людьми доброї волі. Це християнське, громадянське і загальнолюдське служіння є не лише наслідком досвіду тисячолітньої історії нашої Церкви, а й вираженням нашого усвідомленого обов’язку перед нашою Батьківщиною. З усіма миролюбними силами ми радіємо з того, що створено сприятливі умови для процесу ядерного роззброєння, що розпочався. Останнім часом з’явилися нові сподівання на подальше просування в галузі роззброєння. Церковні люди щиро підтримують, і наша Церква намагається сприяти створенню умов, за яких могла б без перепон і якнай­швидше бути укладена угода між СРСР та США про 50-процентне скорочення стратегічних озброєнь. Відзначу при цьому, що наша Церква є однією із засновниць Всесвітньої Ради Миру та Радянського комітету захисту миру. Ми беремо активну участь у діяльності Радянського фонду миру та Міжнародного фонду «За виживання і розвиток людства». Запевняю вас, що Руська Православ­на­ Церква і надалі не послабить свого миротворчого служіння, вбачаючи в цьому одне із своїх основних завдань.

Не меншою нашою турботою є і збереження навколишнього середовища. Християнство завжди підкреслювало органічну єдність між людиною і світом, у якому проходить її життя, бо їх спільним Творцем є Бог. Творець поклав відповідальність на людей за долю природи (Див.: Бут. 1, 26, 28). Людина нерозривно пов’язана з природою. Руйнуючи природу, людина руйнує саму себе.

Проблема навколишнього середовища виникла в суспільстві за домінування споживацького принципу стосовно природи: брати від неї все можливе і неможливе і не докладати достатніх зусиль для її збереження та по­пов­нення. Такий принцип знищує навколишнє середови­ще й порушує органічну єдність людини і природи. Подо­лання економічної кризи можливе тільки тоді, коли людина буде ставитися до природи з любов’ю, як до саду Божого, обробляти який вона покликана за велінням Божим.

Безперервний розвиток науково-теоретичної та технічної думки дозволяє людині розширити господарську сферу діяльності. Певні досягнення у цій галузі не можуть не викликати почуття задоволення. Однак ми вважаємо, що людство не повинно бездумно покладатися на науково-технічний прогрес. Тільки гармонійне поєднання технічних та наукових досягнень з духовно-моральним удосконаленням особистості може стати надійною гарантією збереження людини і природи.

Зараз виникли умови можливості впливу з боку людини на генетичну спадковість особистості. Це питання не може залишити байдужими Церкву та віруючих людей. Маніпуляція всередині живих клітин людського організму може мати руйнівний вплив не лише на фізичний стан людини, а й на духовну сторону її життя. В результаті втручання у генну сферу людина втратить свою цілісність. Це може призвести до втрати людиною свободи своєї особистості. «Генна інженерія» повинна бути поставлена не лише під медичний та юридичний контроль, але перш за все під відповідальність моральну.

Говорячи про збереження цілісної людської особистості, необхідно сказати і про збереження пам’яток, створених духом та працею людини. Я маю на увазі відновлення і збереження надбань історії та архітектури, виховання підростаючого покоління на знанні історії свого народу, його культурного багатства. Руська Православна Церква зараз докладає напружених зусиль до відновлення численних пам’яток архітектури, які їй повертаються. Ці храми інколи просто вражають своєю красою. Ми зберігаємо багато древніх ікон, цей великий набуток нашої Церкви та нашої культури. Ми беремо участь у діяльності Радянського фонду культури та інших організацій, пов’язаних у своїй діяльності з духовним вихованням нашого народу. Відзначу участь представників Церкви в роботі Міжнародної асоціації «Світ культури».

Минуле і сучасне Церкви вчать нас того, що, як не змінювалися б зовнішні умови її буття, суть Церкви залишається незмінною. Будучи чужою гріху через причетність до Божественної природи через свого Главу, Ісуса Христа, Церква виконує своє служіння у світі людської недосконалості та гріховності. Вона існує в тому світі, який покликана очищати, освячувати і перетворювати за подобою Христа Спасителя.

Здійснюючи своє спасенне служіння серед людей і для людей, Руська Православна Церква на всіх етапах свого буття була прикладом нерозривного зв’язку з народом, вона живила його духовно, надавала йому всемірну допомогу в часи бідувань і випробувань. Наша Церква була і залишається багатонаціональною. Тому для неї природно виховувати своїх чад у дусі дружелюбства до всіх народів і націй. Для нашої Церкви природно, що вона ніколи не слабне у своєму служінні. У ни­ніш­ній відповідальний переломний період в історії нашої Вітчизни Руська Православна Церква намагається зробити все від неї залежне, щоб сприяти успішному подоланню тих труднощів, за якими відкриваються нове життя та добрі можливості нашої Батьківщини.

Нехай благословить Господь нашу дорогу Вітчизну і весь світ Свій миром, народи Свої — благоденством і нехай перебуває в гармонії все створіння Боже.

Опубліковано: 17.11.2014.