Промови

Сьогодні у всіх наших духовних академіях і семінаріях починається новий навчальний рік. У зв’язку з цією важливою подією в житті нашої святої Церкви щиросердо вітаю всіх вас, майбутніх пастирів Церкви Христової.

Задовго до пришестя у світ сина Божого пророк Ісая бачив Бога, Який сидів на Престолі, оточений серафимами, і чув голос: «Кого пошлю?! І хто піде до Мого народу?!» Сповнений ревністю до слави Божої, пророк Ісая вигукнув: «Господи! Пошли мене!» (Див.: Іс. 6 ). Ви, улюблені вихованці нашої школи, не бачили Господа, але, подібно до пророка Ісаї, добровільно обираючи пастирське служіння, ніби разом з ним вигукуєте: «Господи! Пошли нас!» Перед вами відкривалися великі можливості отримати більш шановані світські професії, а ви обрали скромний, в очах багатьох — принизливий жереб пастирства.

В дійсності ж пастирське служіння — це служіння почесне і разом з тим відповідальне і тяжке. Архиєрей, коли дає частку Тіла Христового під час літургії ново-висвяченому священику, виголошує такі слова: «Прийми цей «залог»… за нього ти маєш бути «істязан» удруге страшне пришестя Господа нашого Ісуса Христа».

Зовнішнє становище пастирів Церкви у різні історичні часи було різним. Упродовж дев’ятнадцяти століть були періоди, коли пастирі Церкви користувалися широкими громадянськими правами і привілеями, а були часи, коли вони знаходились у повному безправ’ї і навіть у гонінні. Але за своєю сутністю пастирське служіння залишається одним і тим самим, незалежно від того, коли і де воно здійснюється. За словами апостола Павла, пастирське служіння є «служіння примирення» (2 Кор. 5, 18).

Перед духовними навчальними закладами стоїть важливе завдання — підготувати достойних пастирів Церкви, які були б готові віддати своє життя за свою паству. Особливість пастирства у наш час полягає в тому, що нам доводиться виконувати свої обов’язки в нових соціальних умовах, коли священиків не шанують, часто принижують, а іноді й глузують над ними. За цих умов священик повинен пам’ятати, що він — співпрацівник Божий на Його ниві і служить людям та їхньому спасінню; Бог — вищий за світ, а вічне життя важливіше за тимчасове.

В духовних школах все спрямоване на те, щоб підготувати таких пастирів. І будь-яке ухиляння від виконання вимог, що пред’являються вихованцям семінарії, не можна нічим іншим пояснити як небажанням виправдати своє покликання. Будемо покладати надію на поміч Божу. Сподіваємось, що, за вашим палким бажанням, ми підготуємо з вас таких пастирів, на яких чекає наша свята Церква.

А тепер піднесімо свої молитви до Престолу Божого, щоб Він послав на всіх нас Своє благословення і дарував нам духовну силу і здоров’я, просвітив наш розум для пізнання істини.

Амінь.

10 вересня 1958 р.

↑Слово
ректора Московської духовної академії і семінарії,
єпископа Дмитріївського Філарета
перед початком 1965/1966 навчального року

Всечесні отці, глибкокоповажні професори та викладачі,
шановні студенти і вихованці!

Сьогодні в наших духовних школах починається новий навчальний рік. З цим святковим днем я поздоровляю вас, тих, хто навчає і хто навчається.

Цей навчальний рік починається з деяких змін. Радою академії прийняте рішення, затверджене Святійшим Патріархом Олексієм, починати навчання не з 10-го вересня, а з 1-го, і закінчувати 20-го травня. Серед професорсько-викладацького складу і студентства визріла необхідність більш серйозного підходу до вивчення богословських предметів. У церковних колах все частіше чуються голоси про те, що треба навчання в академіях і семінаріях пов’язувати з сучасністю, щоб зі стін духовних шкіл виходили достойні пастирі й архипастирі, готові покласти душу свою за паству, здатні працювати на церковній ниві в сучасних умовах; — і в той же час пастирі, віддані своїй Батьківщині не з необхідності, а з внутрішніх переконань, які б могли розділяти зі своїм народом і радощі, і горе. Але для цього нам, наставникам і вихованцям, треба бути насамперед християнами не за назвою, а за життям. Якщо будемо такими, то будемо рухатися вперед, досягнемо своєї мети і виконаємо наше завдання, а наше найближче завдання — пастирське служіння.

Хоч усі усвідомлюють важливість пастирського служіння, однак ще не всі роблять усе можливе, щоб підготуватися до нього достойно. Дехто готовий пливти за течією, забувати про те, що ми живемо не для того, щоб виконувати свої обов’язки тільки тоді, коли до цього нас спонукають сприятливі обставини. На жаль, є серед нас люди, поглинуті особистою зацікавленістю і користю, що намагаються якнайкраще влаштувати своє особисте життя, задовольнити свої особисті потреби і навіть похоті. Щоправда, Господь, Який Своїм Провидінням піклується про Свою Церкву, Яку Він надбав Своєю кров’ю, не залишає нас. Ми маємо достатньо прикладів, коли Він очищає Церкву, як очищають зерно від полови. Це повинно бути для нас повчальним уроком того, що Господь не тільки милосердний і довготерпеливий, але і справедливий. Добре було б, якби такі завітання Божі пробуджували нас від духовної сплячки.

В умовах загального релігійного охолодження нас втішає неослабний потік тих, хто бажає присвятити себе і своє життя пастирському служінню. Як у стародавні часи занепаду віри і моралі Господь посилав обраних мужів-пророків, так і в наші дні Той Самий Господь знаходить обраних Своїх на роздоріжжях і перехрестях життя. Але в ті давні часи мужі, які закликалися на пророче служіння, бачили Бога: одні у купині, що не згорала, як пророк Мойсей; інші — на Престолі, оточеного херувимами і серафимами, як пророк Ісая (Див.: Іс. 6, 1-3). А що можна сказати про вас? Ви й ім’я Боже писали з маленької літери. їхніх вуст доторкалося розжарене вугілля, що було принесене серафимом кліщами з небесного жертовника (Див.: Іс. 6, 6-7). А ви повинні вивчати те саме слово Боже за шкільною лавою «у поті лиця».

Та хіба з цього виходить, що пастирське служіння нижче за пророче? Звичайно, ні! Може, тоді було більше серед людей пороків, з якими боролися пророки, ніж у наші дні? Ніскільки! Про людей свого часу пророк Ісая говорить, що вони зранку шукали сікера і до пізнього вечора розпалювали себе вином (Див.: Іс. 5, 11), а про Бога забули. Вони зло називали добром, а добро злом, темряву вважали світлом, а світло — темрявою, гірке — солодким, а солодке — гірким. Вони були мудрими у своїх очах і розумними перед самими собою (Див.: Іс. 5, 21). Ці люди, за образним висловлюванням того ж пророка, тягли на себе беззаконня мотузками суєти і гріх — ніби ремінням колісниць (Див.: Іс. 5, 18).

А пророк Михей скаржився на те, що в його час не стало праведних між людьми; кожен ставить брату своєму тенета; кращий із них — як терен, а найправедніший — гірший за колючу огорожу (Див.: Мих. 7, 4).

Чи не з цими пороками суспільства покликані боротися і пастирі Церкви? І чи не такий кукіль росте і на наших нивах?

Може, часи пророків були більш небезпечними? Тоді пророків кидали до звірів, перепилювали дерев’яною пилою, ув’язнювали, проливали їхню кров. Сьогодні до звірів не кидають, але не думайте, що цивілізоване людство соромиться проливати кров і ув’язнювати пастирів Церкви.

Але все ж пророки бачили Бога, а ви — майбутні пастирі Церкви — повинні втішатися словами Христа Спасителя: «Блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20, 29). До ваших сердець дійшла скорбота Ісуса Христа, звернена до апостолів, що «жнива багато, а женців замало» (Мф. 9, 37).

Будемо вірити і сподіватися, що Господь, голос Якого ви почули у своєму серці, почує і ваші молитви. А тепер помолимося, щоб Він за молитвами Божої Матері, покровительки нашої духовної академії і семінарії, і преподобного Сергія послав Своє благословення на всіх нас і дарував нам духовну силу, здоров’я і мудрість на труди, що стоять перед нами.

Амінь.

1 вересня 1965 р.

↑Слово
Митрополита Київського і Галицького Філарета,
виголошене за Божественною літургією
у Всіхсвятському соборі м. Тули
на честь святкування 600-річчя
Куликовської битви

18 вересня 1980 року

Ваші високопреосвященства і преосвященства,
улюблені отці, браття і сестри!

Народ, який не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього. Наш народ пам’ятає своє минуле, одним із свідчень чого є всенародне святкування 600-річчя перемоги руського народу на Куликовому полі. До цієї історичної події причетна і наша Руська Православна Церква.

Тільки-но було оголошено Послання Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Пимена та Священного Синоду, в якому говориться про участь Руської Православної Церкви в історичній долі нашого народу. Послання нагадує нам про наше далеке минуле. Ми пам’ятаємо нашу історію, що зберігається у літописах, іконографії, музиці, архітектурі та мистецтві. Ми пам’ятаємо той тяжкий час, коли монгольські орди топтали нашу землю і руська душа тяжко страждала. За цих умов у багатьох опускалися руки, але ми пам’ятаємо і героїв того часу, коли в боротьбі за свободу нашої Вітчизни були віддані десятки тисяч життів і лилися ріки крові. Ми пам’ятаємо також і недалеке наше минуле, коли не татарська кіннота топтала руську землю, а гітлерівські танки руйнували наші будинки і палили посіви. Ми пам’ятаємо і захмарене бомбардувальниками небо, і дим, і попіл. Ми пам’ятаємо похоронні повідомлення, і плач, і сльози. Але ми пам’ятаємо і мужність нашого народу, з якою він відстоював свободу нашої Батьківщини у Великій Вітчизняній війні, і ту титанічну працю, яку виконували люди в тилу. Ми все пам’ятаємо!

Історія збереже в народній пам’яті не тільки часи Куликовської битви, але і часи Великої Вітчизняної війни. Усе, що ми згадували, — це не тільки епізоди і сторінки нашої історії. Ми знаємо, що історія вчить і напучує. Наша історія вчить нас того, як наші предки любили святу Русь. Слова Христа Спасителя: «Нема більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13), були записані на скрижалях їхніх сердець. Любов не знає страху, вона сильніша від смерті, тому наші праотці й отці перемагали.

У роки Великої Вітчизняної війни наша Батьківщина згадала ратні подвиги великого князя Димитрія Донського, святого Олександра Невського, Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького. Імена цих великих предків надихали наших воїнів на боротьбу з ворогом. Вони запалювали в їхніх серцях любов до своєї країни, до свого народу і, насамперед, — до своєї сім’ї, до своїх близьких, заради яких вони не шкодували життя.

У той час Руська Православна Церква продовжувала своє патріотичне служіння. На зібрані в православних храмах пожертви була збудована танкова колона імені Димитрія Донського. І хоча це був лише символ, але він означав, що Церква разом з народом завжди: і в дні радості, і в дні лихоліть. Історія Руської Православної Церкви невіддільна від історії свого народу.

Наше минуле вчить нас шанувати мир, і ми знаємо йому ціну. Заради миру наш народ може пожертвувати багато чим, бо він хоче жити і працювати в умовах миру. Наша Церква не тільки молиться за мир і благословляє людей на захист миру, але й сама доступними їй засобами робить усе можливе, щоб не тільки наша Вітчизна тішилася миром, а щоб і всі народи землі користувалися благами миру.

Церква нагадує про наше минуле не тільки для того, щоб згадати події давноминулих днів, щоб на прикладах історії зміцнювати нашу єдність, надихати людей на творчу працю. Ні! Для Церкви цього замало! На прикладах історії вона свідчить про духовну єдність живих і померлих. Наш Бог не є Бог мертвих, а живих. У Бога всі живі. Ті, що лежать на Куликовому полі, і ті, що спочивають у братських могилах на великих просторах нашої країни, — для нас живі. Вони живі не тільки в нашій пам’яті і в наших серцях. Ми маємо дещо більше, ніж пам’ять. І це більше є духовне спілкування з померлими в Бозі через молитву. Ми звертаємося з молитвою до святих угодників, які в земному житті поділяли радості й скорботи свого народу, щоб вони і після переселення у вічне життя заступалися перед Богом за рідних своїх.

Не тільки ми, живі, звертаємося до Бога з молитвою за прощення вільних і невільних гріхів наших батьків і праотців, але й померлі, стоячи перед Богом, моляться за нас і, насамперед, великі уболівальники за землю Руську — такі як преподобний Сергій Радонезький, святий благовірний князь Олександр Невський, святі брати Борис і Гліб.

Улюблені браття і сестри! Ми зібралися сьогодні, щоб згадати наше велике минуле і щоб піднести подячні молитви Господу нашому Ісусу Христу за подану нашому народові перемогу на Куликовому полі.

Ми прийшли у храм Божий також і для того, щоб помолитися за наших благочестивих предків, які поклали душі свої за свободу нашої Вітчизни і тепер тілами своїми спочивають у цій священній землі. Наш обов’язок — не тільки бути вдячними їм за їхню жертовну любов, але, зі свого боку, виявляти до них таку саму любов: а це значить — любити Батьківщину, пам’ятати про наших великих предків і молитися за них. Піднесімо ж наші щирі молитви за благовірного князя Димитрія, схимонахів-воїнів Олександра (Пересвєта) й Андрія (Ослябю), православних воїнів, на Куликовому полі полеглих, та за всіх вождів і воїнів, які за Батьківщину життя своє поклали! Нехай Бог упокоїть їх і з праведними сполучить їх! Нехай буде пам’ять їх з роду в рід! Амінь.

↑Виступ митрополита Київського
і Галицького Філарета,
Екзарха всієї України,
голови Комітету продовження роботи Християнської
Мирної Конференції, на Всесвітньому парламенті
народів за мир у Софії

23-27 вересня 1980 року

Дорогі браття і сестри,
учасники Всесвітнього парламенту народів за мир,
дорогі друзі!

Християнська Мирна Конференція, яка уособлює християнський мирний рух за мир і справедливість, сердечно вітає і бажає успіху Всесвітньому парламенту народів за мир, одному з найбільших і найважливіших форумів прихильників миру ХМК глибоко усвідомлює той факт, що зараз світ переживає небезпечний і тривожний час. Людству загрожує знищення. Ніколи раніше можливість виникнення світової ядерної катастрофи не була такою близькою.

Сімдесяті роки були періодом розрядки і визволення. Успіхи, досягнуті в Хельсінкі на Конференції з безпеки і співробітництва в Європі, а також на Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН з роззброєння, були великою перемогою миролюбних народів. Сімдесяті роки за правом можна назвати «декадою розрядки». Вони стали свідченням успіху в справі збереження і зміцнення миру, прогресу, визволення і національної незалежності.

Однак трагічно усвідомлювати, що сьогодні реакційні сили неправди і дестабілізації роблять усе, щоб загальмувати процес розрядки, роззброєння, визволення і мирного співіснування. Гонка озброєнь була розв’язана, щоб створювати і нагромаджувати зброю ще більшої руйнівної сили.

У світлі такої обстановки, котра, як ми бачимо, загрожує усьому світові знищенням, Християнська Мирна Конференція палко вітає скликання Всесвітнього парламенту народів за мир. Ми повинні об’єднатися і робити все, що в наших силах, щоб зупинити гонку озброєнь, уникнути нової «холодної війни», повністю усунути сумні перспективи великої пожежі і забезпечити дальший прогрес у справі розрядки і миру. Ми глибоко віримо, що ця масова маніфестація, в якій беруть участь люди різних ідеологій та вірувань, що живуть у суспільствах з різними соціальними структурами, але об’єднані спільною волею і надією, що мир на землі можливий, сприятиме тому, що люди відкинуть смерть, до якої ведуть усі плани мілітаристів.

Християнська Мирна Конференція переконана, що в боротьбу за мир усі люди, незалежно від своїх вірувань, повинні внести свій вклад. Досвід показує, що хоч у нас є розбіжності у поглядах і віруваннях, але всіх нас об’єднує прагнення до миру і справедливості. Мільйони й мільйони віруючих не перестануть боротися за життя і мир. Усі люди доброї волі не повинні обмежуватися закликами до миру або резолюціями, необхідно об’єднатися в конкретних діях, спрямованих проти гонки озброєнь, на розрядку, зміцнення довір’я, солідарність і визволення від усіх видів гноблення.

Ми молимося, щоб Бог благословив роботу Всесвітнього парламенту народів за мир, щоб з цих великих зборів могли випливати ріки миру до всіх народів, у всі країни світу, щоб людина жила гідним її високого звання життям, щоб ніколи не було війни і щоб мир на нашій багатостраждальній планеті став здобутком усіх людей.

↑Промова митрополита Київського
і Галицького Філарета, Екзарха України,
на Українській республіканській конференції прихильників миру

20 листопада 1980 року

Дорогі друзі, учасники Української республіканської
конференції прихильників миру!

Цього року наша країна урочисто відзначила 600-ліття Куликовської битви. Історія свідчить, що натхненницею наших предків на боротьбу із завойовниками нашої землі була Руська Православна Церква. Від самого початку свого тисячолітнього існування наша Церква виявляла духовно-моральний вплив на народ, виховувала віруючих у дусі любові до своєї Вітчизни, сприяла культурному, національному й державному утвердженню Руси. Вона ніколи не дивилася байдуже на історичну долю народу. В період Великої Вітчизняної війни Руська Православна Церква своїм патріотичним служінням робила свій внесок у перемогу нашого народу над фашистськими загарбниками. У наступні 35 років вона провадить напружену і цілеспрямовану діяльність на захист миру.

В особі своїх представників Руська Православна Церква бере активну участь у роботі багатьох громадських організацій нашої країни та всіляко сприяє їх успішній діяльності, спрямованій на збереження миру на землі, створення атмосфери довір’я і співробітництва між народами. У міжнародних християнських організаціях, як-от Всесвітня Рада Церков, Християнська Мирна Конференція, Конференція Європейських Церков, які об’єднують сотні мільйонів християн, представники нашої Церкви активно працюють з християнами багатьох держав на всіх континентах у розв’язанні головних проблем сучасності, найбільш актуальною з яких є збереження життя на землі та зміцнення міжнародного миру на основі справедливості й роззброєння.

Понад тридцять років Руська Православна Церква бере участь у діяльності Всесвітньої Ради Миру. Від самого заснування Брюссельського форуму за європейську безпеку й співробітництво Руська Православна Церква активно включилася в його роботу. Її голос лунає на конференціях неурядових організацій, акредитованих при Організації Об’єднаних Націй. На Всесвітньому парламенті народів Церкви сприяли створенню в рамках Всесвітньої Ради Миру комісії релігійних діячів, які провадять миротворницьку діяльність. Нещодавно наша Церква взяла участь у Конференції неурядових організацій у Мадриді, яка ставила своєю метою допомогти світовій громадськості вплинути на успішне проведення Мадридської зустрічі представників держав, що підписали Хельсінкський акт. На цій зустрічі главам делегацій було вручено лист, схвалений в Ейзенаху (НДР) у жовтні 1980 р. на засіданні Християнської Мирної Конференції представниками Церков і християн з 50-ти країн світу.

Разом з усім радянським народом Руська Православна Церква підтримує реалістичні пропозиції радянського уряду, спрямовані на забезпечення й розвиток розрядки, на припинення гонки озброєнь, на роззброєння. Ми, церковні діячі, разом з усіма людьми доброї волі боремося за ядерне роззброєння, бо ця зброя, як і інші види зброї масового знищення, у випадку їх застосування, загрожує вигубленням усього живого на Землі.

Як усім нам відомо, небезпека ядерної війни значно зросла внаслідок прийнятої в грудні 1979 р. постанови НАТО про розміщення ядерних ракет середнього радіусу дії в Західній Європі. Небезпеку вибуху ядерної війни посилює видана в 1980 р. президентом США директива № 59, яка передбачає можливість початку обмеженої ядерної війни та першого ядерного удару, а це означає початок ядерної війни і кінець існування людського роду на Землі.

Ось чому Руська Православна Церква разом з іншими Церквами та християнами, об’єднаними в Християнській Мирній Конференції, в листі до всіх Церков світу звернулася з закликом боротися:

– за припинення розробки, виробництва і розміщення атомної та інших видів зброї масового знищення;

– за позитивний успіх Мадридської зустрічі;

– за ратифікацію Договору ОСО-2;

– за продовження Віденських переговорів про скорочення озброєнь та збройних сил в Європі;

– за скликання конференції з воєнної розрядки та роззброєння в Європі і, в цілому, за створення атмосфери довір’я;

– за визволення всіх пригноблених народів і справедливість, без якої не може бути справжнього миру

В умовах загострення радянсько-американських відносин представники Церков Радянського Союзу і США, незважаючи на розбіжності в деяких питаннях міжнародного миру, на зустрічах на Кіпрі в лютому 1980 р. і в Женеві в серпні 1980 р. підтвердили своє прагнення і надалі виступати на підтримку розрядки, за роззброєння, за покращення радянсько-американських відносин, за мир у всьому світі.

Ми зібрались тут, коли в Мадриді відбувається зустріч представників держав, які підписали в Хельсінкі Заключний акт з безпеки й співробітництва в Європі, що поклав початок розрядки на нашому континенті. Тепер, в умовах навислої небезпеки, коли людство як ніколи раніш гостро відчуває можливість виникнення ядерної війни, світ потребує об’єднання всіх прихильників миру. Життя свідчить, що тільки єдність усіх миролюбних сил у боротьбі за збереження миру може перемогти війну. Руська Православна Церква, керуючись євангельськими словами: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління» (Лк. 2,14) та любов’ю до своєї Вітчизни, разом з усіма прихильниками миру буде й далі з тим самим ентузіазмом і натхненням працювати на благо миру, маючи тверду віру в торжество міцного і справедливого миру в усьому світі.

↑Промова митрополита Київського
і Галицького Філарета,
Екзарха України, на відкритті
богословської співбесіди «Арнольдсхайм-Х»
представників Руської Православної Церкви
та Євангелічної Церкви в Німеччині (ФРН)

Київ, 25 вересня 1984 року

Вельмишановний голова Хайнц Іоахим Хельд,
улюблені у Христі браття й сестри!

Двадцять п’ять років тому, 27 жовтня 1959 p., в Академії Євангелічної Церкви землі Гессен-Нассау в Арнольдсхаймі був покладений початок богословських співбесід між представниками Руської Православної Церкви та Євангелічної Церкви в Німеччині. Сьогодні, в ювілейний рік, у колисці руського православ’я — Києві ми відкриваємо десяту співбесіду.

Зустрічі богословів і плідні дискусії на них, як свідчать 25 років, мали важливе значення для розвитку братніх відносин між Руською Православною Церквою та Євангелічною Церквою Німеччини. Наші богословські співбесіди послужили стимулом для розвитку двосторонніх діалогів і тим внесли вклад в екуменічний рух у цілому і, зокрема, в наше співробітництво у Всесвітній Раді Церков. Вони також сприяли миротворчому служінню Церков і встановленню та розвитку дружніх відносин між нашими народами. Сьогодні ми не можемо не згадати і не віддати належне покійному д-ру Адольфу Вішману і вікопомному митрополитові Никодиму, які своєю натхненною і самовідданою діяльністю багато в чому сприяли плідному розвитку наших богословських співбесід.

«Арнольдсхайм-Х» починається після святкування євангелічно-лютеранськими Церквами 500-ліття батька реформації Мартина Лютера і в той час, коли Руська Православна Церква готується до тисячолітнього ювілею Хрещення Руси. Хрещення Руси увінчало багатовіковий процес становлення християнства в нашій країні, який розпочався в першому віці і був закріплений трудами слов’янських просвітителів свв. Кирила і Мефодія. Для Руської Православної Церкви Хрещення Руси було початком її офіційного буття. Християнство всебічно вплинуло на культурне життя нашого народу: на освіту й літературу, живопис, архітектуру, на державні закони і політику. Воно визначило основи середньовічної культури нашої країни і тим зв’язало слов’янський світ і Київську Русь з культурою християнських народів Сходу і Заходу. Християнство зміцнило і розширило зв’язки Київської Руси з багатьма європейськими державами і, передусім, з Візантією. Русь увійшла до сім’ї європейських держав.

Темою десятої богословської співбесіди є «Єпископське служіння в Церкві в світлі літургічного передання та єпископські функції в Церкві». Для досягнення християнської єдності ця тема має дуже важливе значення. Православне вчення про єпископське служіння ясно й чітко висловлене в посланнях Ігнатія Богоносця. За вченням цього святого, де єпископ, там і Церква, і навпаки, де є Церква, там є і єпископ (Послання до Смирнян, VIII, 2). Якщо на початку II століття в посланнях Ігнатія ми знаходимо згадки про єпископів у Помісних Церквах, то це означає, що вони не могли з’явитися несподівано. Церковна свідомість не прийняла б того, чого не було раніше. Представником єпископа, згідно з посланнями Ігнатія, був найстаріший або перший пресвітер апостольського часу. Фактично, найстаріший пресвітер мав уже все те, що було у єпископа послань Ігнатія: він очолював Помісну Церкву і священнодіяв в євхаристичному зібранні. А все ж єпископ послань Ігнатія не був цілком тотожним з найстарішим пресвітером. В апостольський час не було єпископів послань Ігнатія, а були єпископи-пресвітери новозавітних послань. Єпископ послань Ігнатія стоїть окремо від пресвітерів, хоча зв’язок між ними ще не втрачений. В часи Ігнатія вже не було єпископів-пресвітерів, а були єпископи і пресвітери.

Св. Ігнатій пише: «Намагайтеся все робити в однодумності з Богом, під управлінням єпископа, головуючого на місці Бога, пресвітерів, які займають місце собору апостолів» (Посл. до Магнезійців, VI, І). За Ігнатієм, пресвітери становлять собор апостолів, до якого входить єпископ, але він посідає особливе місце. Він не може не входити до нього, бо не може бути собору Церкви без єпископа. Вже на початку II ст. особливе служіння єпископа полягало в його первосвященстві. В Римській Церкві був спеціальний чин поставлення єпископа, що зберігся у творах Іполита Римського: «Даруй рабу Твоєму цьому, його ж Ти обрав для єпископства, щоб він пас стадо Твоє святе і служив, як Твій первосвященик, виконуючи своє служіння бездоганно вночі і вдень» (Апостольське передання, III, 4).

На нашому засіданні ми повинні обмінятися думками щодо Лімського документа «Про хрещення, євхаристію і священство», який є наслідком багаторічної напруженої роботи Комісії «Віра і церковний устрій» Всесвітньої Ради Церков. Наша Церква ще не визначила своєї офіційної позиції щодо цього документа, хоча це питання знаходиться в процесі нашого вивчення.

На всіх богословських співбесідах ми приділяли особливу увагу найактуальнішій проблемі сучасності — збереженню миру на Землі. На цьому засіданні ми маємо обговорити і це питання з врахуванням обстановки, що склалася в світі, близької до ядерної катастрофи і знищення самого священного дару — життя на Землі. Як християни, ми прагнемо до того, щоб між нашими народами і народами всієї Європи, так само як і між народами всього світу, встановився дійсно міцний, справедливий і вічний мир. Події останніх років, пов’язані з розміщенням американських ракет в країнах Західної Європи, розпалили атмосферу в Європі і в усьому світі. Перед фактом загострених відносин між Сходом і Заходом ми сильніше відчуваємо свій християнський обов’язок — робити все від нас залежне, щоб подолати підозріливість і недовіру й сприяти створенню умов для співробітництва в різних галузях людської діяльності.

Запорукою успіху в наших загальних екуменічних і миротворчих справах є спільна віра в Господа нашого Ісуса Христа, Який перед Своїми хресними стражданнями молився про єдність Церкви і Який залишив нам Свій мир і заповідь про любов (Див.: Ін. 14, 27; 13, 35).

Нехай допоможе всім нам Господь у нашому доброму починанні.

↑Cлово
митрополита Київського
і Галицького Філарета
перед водосвятним молебнем
(Володимирська гірка, пам’ятник св. князю Володимиру)

15 липня 1988 року

Ваші Святості і блаженства,
Ваші преосвященства, дорогі наші гості,
улюблені отці, браття і сестри!

У ці дні з милості Божої всі ми є учасниками Великого ювілею — 1000-ліття Хрещення Руси.

1000-ліття Хрещення Руси — це свято не лише Руської Православної Церкви і нашої багатонаціональної Вітчизни, це свято всього православ’я, всього християнського світу. Та особливі почуття переживаємо ми, молитовно відзначаючи цей великий день у древньому Києві. Адже і могутній Дніпро, і круті київські пагорби, і сама земля славного Києва — живі свідки й учасники цієї великої історичної події. Вони пам’ятають святого апостола Андрія Первозванного, який піднявся Дніпром до київських узгір’їв, і його пророчі слова про те, що «на цих горах засяє благодать Божа, буде місто велике і збудує Бог багато церков» («Повість временних літ»).

Хто краще за Дніпрові хвилі розповість нам про те, як «небо і земля раділи», як радів народ київський, входячи у Дніпрові води, що стали купіллю великого хрещення і руським Йорданом? Хто краще за Дніпрові кручі нагадає нам молитву святого князя Володимира над новоосвяченим народом: «Боже великий, поглянь на нових людей Своїх і укріпи в них правую віру!»

Багато пам’ятають древній Київ і сивий Дніпро.

Пам’ятає Київ і натхненне «Слово про закон і благодать» святителя Іларіона, митрополита Київського, сказане на похвалу святому князю Володимиру. На цьому священному місці прославмо й ми нашого просвітителя словами Іларіона святителя: «Всі країни, і міста, і народи шанують і славлять кожен свого вчителя, який навчив їх православної віри. Похвалимо ж і ми нашого вчителя і наставника, великого князя землі нашої Володимира».

1000-літній ювілей — це історія нашої країни, це велика культура, що стала складовою частиною європейської і світової культури, це історія руської державності, писемності і витонченої за своєю духовністю і піднесеністю літератури.

1000-літній ювілей — це не лише минуле, це й сьогоднішній день. Це багаті традиції руської святості і благочестя, жертовної любові і правдолюбства, милосердя і великого терпіння. Це неоціненні духовні скарби, збережені і примножені Церквою.

Церква створила прекрасні пам’ятки, які збагатили руську культуру, вони і донині є національною гордістю нашого народу. Коли Церква вживає слово «руський», вона має на увазі і росіян, і українців, і білорусів, бо ці три народи вийшли з одного кореня — Київської Руси. Неповторні храми і монастирі, що світло красуються над руськими просторами, потьмянілі від часу ікони майстрів Київської Руси і твори сучасних іконописців — усе це створено натхненням нашого народу, яке живиться від невичерпних джерел небесних.

У тяжкі роки татаро-монгольського іга Церква підтримувала дух національної єдності. Вона надихнула на Куликовську битву великого князя Дмитрія Донського і його воїнство. Церква служила опорою нашій державі у боротьбі проти іноземних загарбників протягом усієї багатовікової історії. Вона була з народом і у дні Великої Вітчизняної війни. У всі віки Церква служила моральному становленню нашого народу.

І нині Церква благословляє духовне оновлення нашого суспільства, всебічне удосконалення і розвиток у всіх галузях нашої країни. Вона закликає своїх чад активно і чесно працювати і всебічно сприяти благотворному процесу, що відбувається в нашій країні і справляє позитивний вплив на міжнародне життя.

Тут знаходяться представники християнських Церков і світових релігій з багатьох країн світу. Ми їх щиросердо вітаємо, дякуємо їм за участь у святкуванні нашого ювілею — 1000-ліття Хрещення Руси і просимо передати наші добрі почуття своїм Церквам і своїм народам.

З милості Божої тисячолітній ювілей об’єднав нас у ці дні в одну велику людську сім’ю.

Дорогі браття і сестри!

Піднесімо ж на цьому священному місці наші щирі молитви Господу нашому Ісусу Христу, Який надихнув нашого просвітителя святого князя Володимира на велике і святе діло — Хрещення Руси.

↑Пам’яті Святійшого Патріарха Пимена
Надгробне слово Патріаршого Місцеблюстителя
митрополита Київського і Галицького Філарета,
Екзарха всієї України, у Богоявленському
патріаршому соборі м. Москви

5 травня 1990 року
Христос воскрес!

«Блаженні мертві, які вмирають у Господі».
(Одкр. 14, 13).

Ваші Святості, преосвященні архипастирі,
отці, браття і сестри!

Як відкрию уста свої, коли назавжди зімкнулися вуста Первосвятителя нашої Церкви? Якою мовою сповідаю Провидіння Боже, коли замовкла мова Святійшого отця нашого, який сповіщав нам слова життя вічного?

Ось і настав день, коли належить нам розлучитися тут, на землі, з нашим Первосвятителем.

Безмовно стоїть перед нами його гріб, але і в своїй безмовності він красномовно проповідує, нагадуючи нам усе довголітнє і багатоплідне життя в Бозі спочилого Святійшого Патріарха Пимена.

Тільки-но виповнилося йому 15 років, коли полум’яне бажання присвятити себе служінню Богу привело його у Московський Срітенський монастир, де, зростаючи і набираючи сили, він був для багатьох взірцем чистого і непорочного благочестя (Див.: Як. 1, 27), молитви, некористолюбності, смиренномудрості і милосердя.

У важкі часи, в роки випробувань для нашої Церкви віра у Промисел Божий і старанна молитва зміцнювали його духовні сили у несенні нелегкого життєвого хреста.

Ми не можемо розповісти зараз про всі труди і духовні подвиги в Бозі спочилого Святійшого Патріарха. Внутрішнє життя його, як і всіх ревнителів благочестя, запечатане глибокою таємницею. Ми ж розповімо лише про те, чого самі були свідками.

Протягом двадцяти років Святійший Патріарх Пимен очолював Руську Православну Церкву, продовжуючи відповідальну і святу справу своїх славних попередників — всеросійських Патріархів.

Його первосвятительство ознаменувалося розвитком справді добрих відносин між Церквою і державою, супроводжувалося турботою про духовне відродження суспільства, яке в умовах стрімких змін, що відбуваються у нашій країні, привело до зовсім нових сприятливих можливостей життєдіяльності Церкви, відродження тисяч парафій, відкриття багатьох монастирів і освячення нових храмів, появи нових духовних шкіл, розширення участі духовенства і віруючих у справах милосердя і благодійності.

Активною була участь Святійшого Патріарха Пимена у розробці Закону про свободу совісті та релігійні організації, прийняття якого, як ми сподіваємося, допоможе «сучасній людині знайти повноту життя, знайти спасіння».

Саме у дні його первосвятительства Руська Православна Церква, вся наша країна святкували 1000-ліття Хрещення Руси. Це торжество як своє сприйняли і розділили з нами Церкви, релігійні і громадські організації всього світу.

Заради справедливості слід сказати, що період патріаршого правління блаженноспочилого ознаменувався діяльною участю нашої Церкви у житті православної Повноти, у розвитку братських відносин з Церквами інших конфесій, у примноженні нашого внеску в екуменічний рух, який ставив за мету єдність християнського світу.

Образ Святійшого Патріарха Пимена збережеться у наших серцях як образ вірного сина Вітчизни, який глибоко радів успіхам нашої країни і тяжко сумував під час її невдач, який охороняв єдність і злагоду народу Божого, що знаходився під його первосвятительським омофором, і який турбувався про мир серед усіх людей Землі і найбільше — серед співвітчизників, невтомно надихав вірних Церкви нашої на діла любові, милосердя і миротворництва.

Доречно буде нагадати і про участь Святійшого Патріарха Пимена в ініціативах щодо проведення регулярних зустрічей Глав і представників Церков і релігійних об’єднань в СРСР з найбільш важливих питань сучасного життя.

Ми завжди будемо пам’ятати глибоку скорботу Святійшого Патріарха у зв’язку із загостренням міжнаціональних відносин у нашій державі, його прагнення до вилікування від цієї тяжкої недуги, до чого він і закликав у своєму зверненні до учасників недавньої зустрічі релігійних керівників нашої країни, присвяченої міжнаціональним відносинам.

Цілком закономірним було обрання Святійшого Патріарха Пимена народним депутатом СРСР, однак різке погіршення стану його здоров’я, на жаль, не дозволило йому належним чином брати участь у депутатській роботі.

Покладаючись на милість Божу і Його всесильну допомогу, ми віримо у подолання церковних негараздів, у розв’язання складної міжрелігійної обстановки, про що так турбувався спочилий Первосвятитель.

Хвороба, що мучила останнім часом Святійшого владику, була дуже важкою для нього. Залишаючись до останньої хвилини життя у повній свідомості, він ніколи не виявляв ані найменшої тіні незадоволення, або нарікання, або нетерпеливості.

Під час своєї хвороби, поки дозволяли сили, він прагнув сюди, у свій патріарший собор, пізніше — молився у домовій церкві своєї резиденції, а наприкінці, вже рідко встаючи з ліжка, він завжди слухав літургію, яку правили в його домовому храмі. А з яким благоговінням він приймав Святі Тайни! Так було і в той останній пасхальний день його життя, 3 травня, коли він, причастившись Святих Христових Таїн по закінченні Божественної літургії, невдовзі закінчив своє земне життя і ввійшов у гріб у зрілості, як укладаються снопи пшениці у свій час (Див.: Іов. 5, 26).

Святійший владико! Тут, у патріаршому соборі, ти протягом декількох десятиліть підносив до Престолу Всевишнього полум’яні молитви за твою паству. Тепер паства твоя стоїть біля гробу твого і підносить молитви за упокоєння твоєї душі, за прощення твоїх вільних і невільних гріхів. Бо нема людини, яка жила б на землі і не згрішила.

Хай людинолюбний Господь упокоїть тебе в оселях праведних, де нема ні смутку, ні сліз, ні зітхання, але життя безконечне.

Христос воскрес!

↑Слово Патріаршого місцеблюстителя
Митрополита Київського і Галицького Філарета,
Екзарха всієї України, при відкритті Помісного Собору

(Троїце-Сергієва лавра, 7 червня 1990 року

Улюблені архипастирі, пастирі та всі члени
Освяченого Помісного Собору
Руської Православної Церкви!

«Нині благодать Святого Духа нас зібрала» в лаврі Живоначальної Тройці, в обителі преподобного і богоносного отця нашого Сергія, щоб у цій школі святого послуху та християнського смирення здійснив свої діяння наш Помісний Собор.

Завершився життєвий шлях блаженноспочилого Патріарха Московського й усієї Русі Пимена, який був пастирем нашої Церкви протягом двадцяти років. Під його проводом в історію нашої Церкви вписано багато знаменних подій, пов’язаних з благодатним процесом розвитку нашого церковного життя, з нашою діяльною участю в житті православної Повноти та в пошуку шляхів відтворення віросповідної єдності нині розділеного християнства, із зусиллями щодо відродження духовно-моральних сил нашого суспільства. Вічна і вдячна йому пам’ять!

У цей час усім нам належить сотворити соборну молитву про те, щоб Дух Святий просвітив наш розум і серця для обрання серед нас Патріарха Московського і всієї Русі.

Головне, про що ми сьогодні молимося, це про нашу єдність. Ми маємо міцну основу — нашу святу православну віру, протягом століть вироблений устрій церковного життя з його багатими літургійними і канонічними традиціями, з винятковим за духовним багатством досвідом пастирства й аскетики. Зберігати і примножувати цю скарбницю — наш прямий обов’язок. Тримай, що маєш, щоб ніхто не перейняв вінця твого.

Тисячолітня історія Руської Церкви, двохтисячолітній досвід вселенського православ’я з очевидністю свідчать про те, що відхилення від чистоти віри і від повноти Передання спричинює лише смути і розколи, що роздирають тканий хітон Христів. Нехай напоумить Господь усіх тих, хто шукає слави людської, а не слави Божої, — свого земного благополуччя, а не жертовного служіння Церкві Христовій.

Ми молимося сьогодні про однодушність членів нашого Собору. Тільки тоді, коли ми уподібнимося апостольській общині в однодумності, наші дії осяватиме благодать Святого Духа, що виправляє прогріхи і лікує немочі.

Пам’ятаймо мудрі слова Гамаліїла про те, що справу, здійснювану силою Божою, не можна зруйнувати, а те, що за людським бажанням робиться, — руйнується само собою.

Настав час явити свідчення соборного служіння і в ньому пізнати волю Божу щодо імені Предстоятеля Церкви Руської.

Господи, Серцевідче всіх, дією Духа Святого вкажи нам того, кого Ти обираєш прийняти жереб патріаршого служіння!

↑Слово
Заступника Патріарха, митрополита Київського
Філарета на засіданні Священного Синоду
Української Православної Церкви
Київського Патріархату 22 серпня 1992 p.,
який прийняв рішення про скасування незаконної анафеми,
накладеної на українського гетьмана Івана Мазепу

Ваші преосвященства,
члени Священного Синоду!

Сьогодні ми зібралися на засідання Священного Синоду, щоб скасувати незаконну анафему, накладену на українського гетьмана Івана Мазепу. Російська Церква, до складу якої була не за приписами церковних канонів приєднана Київська митрополія, виконуючи волю імператора Петра Першого, вчинила гріх і зробила історичну помилку. Прикро, що все це зроблено руками Київського митрополита Іоасафа Кроковського. Іван Мазепа був добрим християнином. На свої кошти він побудував в Україні близько двадцяти храмів. Він давав великі пожертви на Гріб Господній в Єрусалимі. Це була високоосвічена, талановита і побожна людина.

Російська Церква зробила за свою історію багато помилок, тому що діяла під тиском світської влади. Сьогодні ми покликані виправити історичну помилку і скасувати анафему, накладену на Івана Мазепу.

Як свідчать історичні документи, події того часу розгорталися таким чином. Після падіння гетьманської столиці Батурина гетьман Іван Мазепа говорив: «Богом засвідчую, що я не бажав християнського кровопролиття, але постановив для себе: прийшовши в Батурин з королем шведським, писати до царської величності подячного за його протекцією листа, і в ньому виписати усі наші минулі і теперішні образи — позбавлення прав і вольностей, розорення, приготовану всьому народу пагубу; і, нарешті, прикласти, що ми — як вільно під царської величності руку для православного східного єдиновірства схилились, так, будучи вільним народом, вільно тепер відходимо і, за протекцію дякуючи, не хочемо руки нашої на кровопролиття християнське простягати, але під протекцією короля шведського цілковитого нашого визволення будемо чекати.

Це визволення я сподівався не війною, але спокоєм через трактати одержати; хотів короля шведського всякими способами схилити до миру з царем, а тепер, у нинішньому нашому нещасному становищі, всі справи інакше підуть, і Україна, Батурином налякана, буде боятися заодно з нами стояти».

Із цих слів гетьмана Івана Мазепи видно, що він, перш за все, дбав про визволення України. Для цього він вступив в союз із шведським королем Карлом XII. Цієї мети гетьман хотів досягти мирним шляхом, без християнського кровопролиття. Він прагнув також примирити Петра І з Карлом XII. Але зруйнування гетьманської столиці Батурина порушило мирні плани Івана Мазепи. Він правильно зрозумів, що налякана зруйнуванням Батурина Україна не буде відстоювати свою свободу разом з ним — Іваном Мазепою.

І дійсно, 4 листопада 1708 р. Петро І вирушив у Глухів, де 6 листопада був обраний новий гетьман Іван Скоропадський, полковник Стародубський.

Іван Мазепа прагнув визволити Україну з-під влади Росії і для того вступив у союз зі шведським королем, а Петро І розцінив дії гетьмана як зраду і вирішив покарати його так, щоб й іншим визволителям України не кортіло навіть мріяти про це. Цар вирішив використати з цією метою Церкву, яка після розправи над Патріархом Никоном була зламана і перебувала в залежності від царської влади.

Після обрання нового гетьмана у Глухів приїхав митрополит Київський Іоасаф з двома архиєреями, Чернігівським і Переяславським, і вони урочисто піддали прокляттю (анафемі) Івана Мазепу (Див.: Сергій Соловйов. Історія Росії, т. XI-XV, с. 1526-1527, С.-Петербург, друге видання). Митрополит Іоасаф відправив у козацькому храмі літургію, після якої відлучив гетьмана Івана Мазепу від православної Церкви. Потім розірвали його портрет і спалили на площі.

Громадянське розвінчання Івана Мазепи здійснювали царські вельможі Меншиков і Головін. Вони піднялися на поміст і розірвали грамоту-патент кавалера ордена святого Андрія Первозваного, яким за № 2 був нагороджений славний гетьман Іван Мазепа. Потім кат зірвав зі зробленого з ганчір’я опудала гетьмана блакитну Андріївську стрічку і повісив опудало на шибеницю (Див.: газета «Культура і життя», № 31, 1 серпня 1992 p.).

12 листопада 1708 р. прокляття Мазепі було проголошене у Москві. В Успенському соборі зібрались архиєреї і бояри, приїхав царевич Олексій Петрович. Протодиякон зачитав з амвона листа Петра І царевичу про те, що колишній гетьман Іван Мазепа, забувши хресне цілування, зрадив його і поїхав до шведського короля. Потім відправили подячний молебень за перемогу над супротивником, і місцеблюститель митрополит Стефан Яворський почав читати народу повчання про Івана Мазепу, називаючи його зрадником. Спочатку він згадав про ревну службу царю Петру І, про його заслуги перед українським народом, а потім оголосив про зраду царя і про від’їзд до шведського короля. Далі митрополит Стефан Яворський, звернувшись до архиєреїв, сказав: «Ми зібрані в ім’я Господа Ісуса Христа і нам дано від самого Бога зв’язувати і розрішати; якщо його зв’яжете на землі, зв’язаний буде і на небесах. — І тричі проголосив: — Зрадник Мазепа за хрестозлочин і за зраду великого государя будь анафема!» Інші архиєреї тричі проспівали: «Будь проклятий!» Потім співці проспівали многоліття великому государю і новообраному гетьману Івану Скоропадському. (Див.: Сергій Соловйов. Історія,., с. 1527).

У той же час в Україні читали по всіх церквах і прибивали до церковних дверей оголошення українських архиєреїв: «Благочестивійшого нашого монарха колишній гетьман Іван Мазепа зрадив і пристав до єретичного короля шведського, малоросійської Вітчизни відчужився, хотів її у рабство ляхам віддати і храми Божі в прокляту унію повернути. Цього заради Духу Святому і нам, малоросійським архиєреям, чужий став для Церкви святої Православнокафоличної… і всі його однодумці… від матері нашої Церкви святої Східної є відкинуті і прокляті. Якщо хто співчуває зраді і намагатиметься приєднатися до їхнього гурту, той не тільки від Церкви святої Східної, від причащення Святих Таїн, але й від перебування у православ’ї відлучається й усім чужий буде, — архиєрейськи повеліваємо» (Див. там само, с. 1528).

10 липня 1918 року, на честь 209-ліття Полтавської битви, після більш як двохсотлітнього проклинання в Неділю православ’я в усіх храмах України, на площі собору святої Софії вперше була здійснена панахида по гетьману Івану Мазепі. Відправити панахиду стало можливим у зв’язку з падінням російського самодержавства, головного винуватця проклинання українського гетьмана, коли Україна стала на короткий час незалежною. У цей час верховна влада в Києві була у руках гетьмана Павла Скоропадського. Панахиду відправив при величезному напливі народу єпископ Черкаський Назарій, вікарій митрополита Київського. Єпископ Назарій відважився правити панахиду по гетьману, який вважався зрадником Росії, враховуючи політичну ситуацію, що на той час змінилась. О 12 год. 10 хв. з Софійського собору вийшли священики на чолі з єпископом Назарієм. Перед початком панахиди о. Крамаренко сказав коротку промову, в якій пояснив трагедію для українського народу дня — 27 червня 1709 року.

Ваші преосвященства!

В день першої річниці проголошення Української держави розгляньмо справу Івана Мазепи і виконаймо покладену на нас місію.

Анафема накладена на нього незаконно. Христос не відлучав раба Свого Івана від Церкви. Дії людей, навіть і духовних, не завжди співпадають з волею Божою. Господь, хоч і дав апостолам, а після них єпископам і священикам, владу зв’язувати людей за вчинені ними тяжкі провини, але таке «зв’язування» повинно бути у Святому Дусі. В Батурині діяв не Святий Дух, а людська ненависть. Тому і покарання було зроблене не для спасіння душі Івана Мазепи, а для залякування українців. Сьогодні вчиненій неправді прийшов кінець. Божа справедливість вимагає, щоб Українська Церква засвідчила перед українським народом, що гетьман Іван Мазепа постраждав несправедливо. Він діяв на благо свого народу. Нехай Україна знає, що віднині не існує анафеми над Іваном Мазепою.

Богу нашому, Який хоче, щоб усі люди спаслися, слава на віки віків.

↑Cлово
Заступника Патріарха, митрополита Київського Філарета
на відкритті Архиєрейського Собору

15 грудня 1992 року

Ваші високопреосвященства,
Ваші преосвященства, дорогі учасники Собору!

З волі Божої, в ім’я Святої Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, охоплені турботою про спасіння душ вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату, ми зібралися сьогодні у золотоверхому Києві, щоб обговорити нагальні проблеми нашої Церкви.

Наш Архиєрейський Собор, скликаний за рішенням Священного Синоду, на вимогу однієї третини нашого єпископату, як це передбачено Статутом, розділ III, ст. 3., надіслав відповідну телеграму Патріарху Мстиславу із запрошенням прибути на Собор і дати своє благословення, але відповіді ми не одержали. Зараз Патріарх Мстислав знаходиться в Києві. Ми посилали до нього делегацію, щоб запросити його прибути на Архиєрейський Собор, але він відмовився. Незважаючи на це, Архиєрейський Собор правочинний приймати рішення, бо він діє згідно зі Статутом нашої Церкви.

Крім архиєреїв, на Собор запрошені члени Вищої церковної ради, секретарі єпархіальних управлінь, представники Київської духовної академії і семінарії та голови обласних братств святого апостола Андрія Первозваного. На превеликий жаль, на Собор не зміг прибути через тяжку недугу преосвященний Володимир (Романюк), архиєпископ Білоцерківський. Ми молимося, щоб Господь підняв його з ліжка хвороби.

Від імені Священного Синоду щиро вітаю всіх учасників Архиєрейського Собору. Нам дуже приємно бачити серед нас гостя Собору — голову Ради в справах релігій п. Арсена Зінченка та інших наших гостей.

Минуло майже півроку після Всеукраїнського Православного Собору, на якому відбулось об’єднання Української Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Це історичне рішення дало позитивні результати для утвердження незалежної Церкви в незалежній Україні.

На сьогоднішній день ми маємо 20 єпархій, понад 3000 парафій, 4 духовних семінарії, 8 чоловічих і жіночих монастирів, близько двох тисяч священиків, понад 500 студентів.

Однак протягом останнього часу від імені Патріарха Мстислава в засобах масової інформації з’явилося декілька суперечливого змісту заяв, у яких висловлюється сумнів щодо чинності рішень Всеукраїнського Православного Собору та обраного Собором церковного керівництва.

Скликана з цього приводу 7 листопада ц. р. Архиєрейська нарада обговорила це питання і прийняла Заяву, в якій, зокрема, сказано: «Єпископат, представники Вищої церковної ради, духовенства, братств, сестрицтв і мирян заявляють, що ці заяви, адресовані до кліру та вірних УАПЦ, що вже не існує після 26 червня ц. р. під такою назвою, не мають жодної канонічної та юридичної сили з точки зору церковного Статуту і канонів Церкви, оскільки не були попередньо схвалені Синодом єпископів. Тому ми можемо розцінювати ці заяви не інакше як наслідок закулісної діяльності осіб, які, ставлячи власні інтереси понад благо Церкви й України, скористалися з фізичної немочі Патріарха та його відірваності від подій в Україні».

Сьогодні Україна переживає відповідальний період свого історичного становлення як незалежна держава. Українська Православна Церква Київського Патріархату, виконуючи свою спасенну місію, підтримує національне відродження свого народу і сприяє його духовному очищенню. Проте сили, які підтримують «єдіную і нєдєлімую», намагаються всіляко ослабити Київський Патріархат і не допустити утворення в Україні єдиної незалежної Православної Церкви.

Ми повинні сприяти єднанню православ’я в Україні, встановленню миру між православними та іншими конфесіями, формуванню в суспільстві атмосфери терпимості, взаєморозуміння та співробітництва у створенні Української держави і особливо у справах духовно-морального відродження.

Всі ці фактори спонукали Священний Синод прийняти рішення про скликання Архиєрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату для обговорення питання про зміцнення Київського Патріархату.

Дякуємо Богові за Його милість до нашої святої Церкви і віримо, що нашими спільними молитвами Господь укріпить усіх нас, учасників цього Архиєрейського Собору, в однодумності і мирі учинити діяння, що має відбутися. Нехай спочиє на нас Дух Господній, дух премудрості і розуму, дух ради і кріпості, дух відання і благочестя (Див.: Іс. 11, 2).

Архиєрейський Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату оголошую відкритим.

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета,
виголошене на відкритті наукової конференції

«Національні засади та моделі української держави у XX столітті»

До червня 1996 року згідно з міжнародними зобов’язаннями України та Конституційною угодою повинна бути прийнята Конституція України. В плані формування конституційних засад нашої держави 1 грудня 1995 року, у річницю українського грудневого референдуму, в Києві, в Інституті історії НАН України, відбулася наукова конференція — «Національні засади та моделі української держави у XX столітті». Її організаторами виступили: Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Інститут історії НАН України, Українське козацтво.

Благословив відкриття та виступив зі словом бо учасників конференції Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Я хочу привітати учасників наукової конференції, яка є першою конференцією в такій важливій справі як обговорення та пошуки шляхів прийняття нової Конституції України.

В побудові Української держави Церква не може стояти осторонь. Хоч її зараз і звинувачують у тому, що вона нібито перетворюється на політичну організацію але в дійсності це не так. Наша Церква хоче взяти активну участь у побудові незалежної Української держави.

Церкви в інших державах теж брали участь в державотворенні. Можна навести приклад католицької Церкви в Польщі. В побудові Польської держави Церква брала найактивнішу участь. І ніхто не звинувачує цю Церкву в тому, що вона займається політичними питаннями. Те саме було в країнах Балтії. Там Церкви зіграли вирішальну роль у побудові своїх держав. Особливо яскраво роль церкви проявилася в історії Болгарії, де Церква була мозком і серцем побудови держави.

Коли візьмемо Російську державу, то там Церква також відігравала активну роль, і цього не треба забувати. І тепер ми спостерігаємо, що Російська Церква бере активну участь у створенні нової імперії. У недавньому інтерв’ю Патріарха Московського Алексія II, яке він дав німецьким засобам масової інформації, перебуваючи у Німеччині з візитом, він каявся перед німецьким народом від імені всіх народів колишнього СРСР за розділення Німеччини. З цього виходить, що він каявся і від імені українського народу, а хто йому давав на це право? Російський Патріарх заявив, що оскільки не існує вже уряду СРСР, то він, як глава Церкви, бере на себе це право — заявити про покаяння… А в Україні натомість Церкві Київського Патріархату проросійські сили забороняють брати участь у розбудові держави. Але чи можна мати державу без духовної основи?

Яку духовну основу має нині Україна? Нині в нашій державі православна Церква розбита на частини. Можна сказати, що існує релігійне болото. А, як відомо, на болоті не можна збудувати міцного будинку, бо він провалиться. Треба будувати міцну духовну основу. Цією міцною духовною основою може бути національна ідея, без якої не буде існувати Україна. І такою духовною основою повинна бути Помісна Національна Православна Церква.

Без єдиної православної Церкви в Україні, як гаранта духовної незалежності держави, не може бути Української держави. І наші сусіди це добре розуміють. Тому ведеться шалена боротьба проти створення в Україні єдиної Помісної Національної Православної Церкви. Ця боротьба ведеться не тільки ззовні, але й зсередини. Я думаю, що ви ознайомлені з виступом віце-прем’єра з гуманітарних питань Івана Кураса, в якому говориться, що в Україні повинна бути єдина православна Церква, але на засадах автономії, тобто це буде єдина православна Церква в Україні, яка повинна підпорядковуватися Московському Патріарху.

Скажіть, будь ласка, на користь якої держави буде працювати така автономна Церква? На користь Української держави? Звичайно, ні, бо автономна Церква — це залежна Церква. І тому московські патріархи будуть продовжувати виступати від імені автономної Церкви. Вони будуть мати на це право… І такі заяви, яку зробив Московський Патріарх у Німеччині від імені всіх народів колишнього СРСР, будуть мати правову основу. Не виключено, що він може зробити заяви, які йтимуть всупереч інтересам України. І тоді Українська Церква, підпорядкована Московському Патріархату, займе антидержавну позицію. А це — 35 млн. православних громадян України. Ось чому нам потрібна незалежна від Москви Церква.

Для того, щоб мати незалежну православну Церкву, потрібно в новій Конституції врахувати духовні підвалини, на яких формується держава. Але це не означає, що інші конфесії не мають права на рівноправне існування. Мається на увазі греко-католицька Церква, вона також стоїть на засадах державності українського народу. І православна Церква могла б співпрацювати з греко-католицькою Церквою для розбудови Української держави.

Існують в Україні й інші конфесії, і вони мають на це право, але їх внесок у розбудову Української держави не може бути таким, яким буде внесок православної Церкви. Рівні можливості й свобода совісті зовсім не означають, що, наприклад, адвентисти сьомого дня можуть внести в розбудову держави такий самий внесок, як 35 мільйонів православного населення. В Росії також існують різні конфесії, але головну роль відіграє православна Церква.

Виходячи з вищесказаного, хочу наголосити, що в Україні конституційно повинні бути зафіксовані права кожної конфесії, але національною Церквою має бути одна — Українська Православна Церква.

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на відкритті ювілейних читань з нагоди
75-ї річниці автокефального руху в Україні
16 лютого 1996 року у Київській духовній академії і семінарії

Ваше преосвященство,
всечесні отці, браття і сестри!

Святкуванням цієї події в поточному році ми вирішили підкреслити, що автокефальний рух почався не в 90-х роках XX століття. Він набрав сили в 20-х роках. І не Жовтнева революція була причиною автокефального руху. З’явились умови, які пробудили національну свідомість, що торкнулось і церковних кіл.

Це свідчить, що події, які відбувалися в Україні, і рухи, які існували в народі, були пов’язані також і з Церквою.

Коли у 1917-1918 pp. в Москві відбувався Помісний Собор, делегати з України прибули на нього з пропозицією утворити українську автокефалію. Але, на жаль, це питання порушило тільки духовенство. Митрополит Київський і архиєреї питанням про автокефалію Української Церкви не переймалися. Те, що Собор змушений був реагувати на пропозицію про автокефалію Української Православної Церкви, свідчить про те, що цей рух був вже досить сильним. У Києві духовенство теж вимагало автокефалії.

Ви знаєте, що в той час утворилась Українська Народна Республіка. Виникли сприятливі умови для створення автокефальної Церкви, й автокефалію тоді, на початку 20-х років, і проголосила держава. Це є свідченням того, що Українська Народна Республіка розуміла, що без автокефалії Української Церкви не можна побудувати держави.

Незважаючи на те, що держава проіснувала недовго і політична ситуація змінювалась, автокефальний рух набирав силу і змушував церковне керівництво реагувати.

Проте в Україні не знайшлося архиєреїв, які підтримали б автокефалію. Чому? Тому що Російська Церква, а точніше — російська світська влада, ставила в Україну російських архиєреїв — не тільки за духом, а й за національністю. Ці архиєреї відстоювали в Україні інтереси Російської Православної Церкви.

У 1921 році був скликаний Помісний Собор у святій Софії, в якому взяли участь майже 500 делегатів. Серед інших постало дуже важливе питання: хто висвятить єпископів для Української Православної Церкви? Весь Собор одностайно підтримав утворення в Україні автокефальної Церкви. Але, на жаль, серед делегатів не було єпископів. А згідно з канонами, єпископа можуть поставити тільки два або три єпископи. Лідером Собору був прот. Василь Липківський, який закінчив Київську духовну академію, був освіченою, високодуховною особою.

Собор не хотів порушувати першого Апостольського правила. Тому взяти участь у Соборі було запрошено київського митрополита й українських архиєреїв. Митрополит Михаїл Єрмаков прийшов на відкриття Собору, але тільки для того, щоб заявити, що Собор є незаконним зібранням. Його просили залишитись, але він не погодився.

Постало питання: як же бути?

З доповідями виступили прот. В. Липківський, В. Чихівський та інші. Було запропоновано піти шляхом так званої Олександрійської висвяти.

Не будемо зараз з’ясовувати — дійсна чи не дійсна така висвята. Але хочу наголосити на тому, що Церква живе і діє благодаттю, а не тільки законами і церковним правом. Дух Святий дише де хоче. Церква використовує у своєму житті право ікономії. Згадайте Ісуса Христа, коли Його звинувачували книжники і фарисеї в тому, що нібито Він порушує Закон: зцілив хворих у суботу. Коли ж Його ученики в суботу зривали колосся та їли, фарисеї це розцінили теж як порушення Закону. Тоді Ісус Христос нагадав їм: коли цар Давид і його супутники, зголоднівши, увійшли в храм і їли хліб, який дозволялося споживати тільки священикам, — Давид не порушував Закон? Або коли ви відв’язуєте вола і ведете на водопій у суботу — ви не порушуєте Закон? Чому ж ви Мене звинувачуєте у порушенні Закону за те, що Я зцілив хвору людину в суботу?

Якщо взяти до уваги ці приклади з Євангелія, то можна погодитися з відступленням від канонів в екстремальних умовах. Всеукраїнський Собор відступив від Апостольського правила, але він тут же вирішив, що наступні висвяти будуть тільки за приписами канонів. Після поставлення прот. Василя Липківського і прот. Нестора Шараївського наступних єпископів ставили за приписами першого Апостольського правила.

Ми повинні звернути увагу на те, що поставляє на єпископа чи на священика не архиєрей як особа — своєю владою, своєю силою, а благодать Святого Духа. Ми не знаємо, сходить благодать чи не сходить під час хіротонії, але Собор вірив у дію благодаті Святого Духа. Натхнення на Соборі було занадто сильним, навряд чи це могло бути без Святого Духа.

Ставлення до цієї висвяти з боку російського духовенства було негативне. Я думаю, що таке ставлення до Собору було не стільки від того, чи зійшла благодать на поставлених Церквою кандидатів на єпископів, скільки від того, щоб не допустити відокремлення від Російської Церкви такої великої Церкви як Українська. Щоб переконати народ, російська ієрархія поставила собі за мету довести, що висвячення незаконні. Якщо виходити з букви закону, — так, але слід взяти до уваги, що Церква живе не тільки за правилами, але за благодаттю, використовуючи церковну ікономію. Право ікономії полягає в тому що Церква заради блага, заради спасіння людини послабляє свої закони. Церква часто користується цим.

Ось приклад: священик не може бути одруженим другий раз, але ми знаємо Помісні Церкви, де служать священики, одружені вдруге. Порушувалося питання на всеправославних нарадах, де розглядалися зміни до цього правила. Отже, вимоги Святого Письма не виконувались. Якщо вдруге одружений священик священнодіє, то виникає питання: Таїнства, які відправляє такий священик, — дійсні чи не дійсні?

Візьмемо інший приклад. У 1946 році Російська Православна Церква прийняла греко-католицьке духовенство, яке було з точки зору православ’я єретичним. Приймаючи його у сущому сані, Російська Церква визнала висвяти католицької Церкви, які були здійснені не за Апостольським правилом. У католицькій Церкві один єпископ висвячує іншого єпископа. Виходить, Російська Церква не вважає, що апостольське преємство у католицькій Церкві перервалося. Якщо взяти до уваги ці приклади, то виявляється, що Апостольські правила не завжди виконувалися. Крім того, Російська Церква зневажала православне віровчення, коли православних українців, які прийняли хрещення на території Київської митрополії, перехрещувала, а у Символі віри сказано: «Визнаю одно хрещення».

З наведених прикладів напрошується висновок: а чому заради церковної ікономії не можна визнати висвяту за Олександрійським чином у 1921 році?

Автокефальна Церква, яка відродилася в Україні у 40-х роках, мала ієрархію, висвячену архиєреями Польської Православної Церкви, що здобула автокефалію у 1924 році від Константинопольського Патріарха. Цю Церкву не можна було звинуватити в тому, що вона не має законного поставлення єпископів. Українська Православна Церква Київського Патріархату також має законне поставлення, хоч нам і закидалося, що наш єпископат поставлений архиєреями, нібито позбавленими сану. Я вважаю це твердження хибним. Його спростував сам Вселенський Патріарх, прийнявши в сущому сані єпископат УПЦ США. Вся ця ієрархія бере початок від єпископа Полікарпа Сікорського. Єпископ Полікарп Сікорський у 1942 році був позбавлений сану Московським Собором на вимогу атеїстичної влади Москви. Москва і до цього часу не визнає ієрархію Української Православної Церкви в США канонічною. А Константинополь прийняв цю так звану неканонічну ієрархію в євхаристійне єднання під омофор Вселенського Патріарха. Отже, Константинопольська Церква позбавлення сану Московською Патріархією визнає недійсним.

Прийде час, коли визнано буде і нашу ієрархію — ієрархію Київського Патріархату.

Хочу торкнутися питання, чому автокефалія 20-х років зазнала поразки. Не тому, що Українська Православна Церква не мала підстав для автокефалії. 34 Апостольське правило свідчить, що кожен народ повинен знати першого єпископа, тобто митрополита або патріарха, який адміністративно не підпорядковується іншому церковному центру. Отже, український народ мав право на автокефалію, але політичні умови склалися так, що українська автокефалія заважала відродженню імперії, цього разу радянської. Ви знаєте, що у 1922 році утворився Радянський Союз, який вимагав єдиного політичного простору, єдиного центру, а отже, і єдиної Церкви. Тому у 1930 році радянська влада примусила УАПЦ самоліквідуватися.

Коли у 1941 році постало питання про об’єднання Церкви, яку очолював єпископ Полікарп Сікорський, з Автономною Церквою, очолюваною єпископом Олексієм Громадським, гітлерівські окупаційні сили зробили все, аби такого об’єднання не відбулося. Внаслідок такої окупаційної політики загинув єпископ Олексій Громадський. Радянська влада не допустила, щоб Українська Автокефальна Православна Церква існувала в Україні, бо її наявність не відповідала державним інтересам Радянського Союзу. Німецька влада також не допустила, щоб в Україні була єдина Помісна Українська Церква.

Єдина радянська влада!

Єдина Російська Церква!

Тому УАПЦ знову припинила своє існування. На сьогодні є всі необхідні умови для відродженої української автокефалії. Одна з головних — утворення Української держави.

Як усі держави на Балканах після розпаду Оттоманської імперії утворили Помісні Церкви, так само після розпаду Радянського Союзу на території Української держави повинна постати автокефальна Церква. І вона на сьогодні є — це Українська Православна Церква Київського Патріархату. Українська Православна Церква Московського Патріархату — явище тимчасове. Прийде час, коли в Україні буде єдина Помісна Православна Церква. Буде держава — буде Помісна Церква. Тому ми повинні молитися, аби Господь благословив Українську державу й Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

↑Промова
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
на вшанування пам’яті Патріарха Володимира

14 липня 1996 року

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні, в день річниці смерті Святійшого Патріарха Володимира, біля його могили зібралися архиєреї, духовенство, віруючі, представники влади, громадських організацій, щоб вшанувати пам’ять другого Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату, відкрити пам’ятник на його могилі і помолитися за спокій його душі.

Святійший Патріарх Володимир пройшов складний і тяжкий життєвий шлях. 19 років страждань у таборах Мордовії і Сибіру за незалежну Україну і рідну Церкву — ось його жертва українському народу. Тепер він може спати спокійно. Україна стала державою. Вона прийняла свою Конституцію, яка є гарантом її незалежності і якоюсь мірою — стабільності. Те, за що боровся спочилий Патріарх, здійснилось і стало реальністю.

Але Патріарх Володимир боровся не тільки за Українську державу, а й за Помісну Національну Православну Церкву. Сьогодні це ще не стало реальністю. В Україні поки що панує Московський Патріархат, а українське православ’я розділене. Ми вважаємо, що це явище тимчасове. Тепер не лише церковні люди, але й кращі державні мужі розуміють, що в Україні повинна бути єдина Православна Церква, незалежна від влади Московського Патріарха, яка поряд з Українською Конституцією стане духовним гарантом незалежності України і надійною духовною силою відродження українського народу.

Рік тому на цій площі зіткнулися державна влада і Церква. Сьогодні нам здається дивним, як могли ці дві сили, які відстоюють незалежність Української держави, дійти до такого непорозуміння. Очевидно, була третя сила, не зацікавлена в існуванні як Української держави, так і Помісної Національної Православної Церкви.

Ми дякуємо Президенту України Леоніду Кучмі за те, що він пішов на примирення з нашою Церквою. Яскравим свідченням цього є створення пам’ятника на могилі Святійшого Патріарха Володимира. Як нам відомо, Президент опікувався цією святою справою. Безпосереднім виконавцем побудови пам’ятника була Київська міська держадміністрація. В стислий термін, з італійського мармуру, який використовувався для виготовлення пам’ятника св. княгині Ользі, під безпосереднім керівництвом виконуючого обов’язки мера м. Києва Олександра Омельченка був побудований цей, я б сказав, царський пам’ятник Святійшому Патріарху Володимиру. Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату я складаю подяку Олександру Омельченку і в його особі всім, хто брав участь у побудові. Це свідчить про те, що Президент України, Українська держава шанують пам’ять Українського Патріарха.

З свого боку, УПЦ Київського Патріархату буде робити все можливе для консолідації українського суспільства, для миру і злагоди між людьми, для відродження духовності. Ми не тільки віримо, ми переконані, що в Україні обов’язково буде єдина Помісна Православна Церква, незалежна від іноземного центру, яка служитиме українському народові.

Розмірковуючи над п’ятирічним шляхом незалежності України, не можна не бачити благословення Божого над нею. Україна стала державою мирним шляхом, без пролиття крові, конфліктні ситуації вирішувалися несподівано і якоюсь мірою незбагненно. Тут діяла, безумовно, рука Божа. Дякуємо Господу нашому Ісусу Христу за Його милість до України та її народу.

Стоячи перед могилою Святійшого Патріарха Володимира, помолімося Господу, щоб Він дарував спочилому нашому Патріарху Царство Небесне. Блаженні ті, що вмирають з вірою в Господа. Вони спочинуть від своїх трудів. Вічна пам’ять Святійшому Патріарху Володимиру.

↑Слово Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
на науковій конференції
«Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ»

12 жовтня 1996 року

Ваші високопреосвященства,
Ваші преосвященства, шановна президія,
шановні учасники наукової конференції!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату сердечно вітаю всіх учасників наукової конференції «Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ» з 75-річчям української автокефалії. Наша Церква на засіданні Священного Синоду вирішила відзначити 75-у річницю Української Автокефальної Церкви і створила для проведення цього ювілею організаційний комітет. Дякую усім членам організаційного комітету, особливо п. Арсену Зінченку, який найбільш попрацював у підготовці і проведенні ювілею і є його душею. Ми раді, що у нашому ювілеї беруть участь представники УАПЦ.

Наш ювілей став реальністю завдяки підтримці і фінансовій допомозі української діаспори. Особливо я хотів би відзначити важливу роль пані Галини Грушецької, яка через хворобу, на жаль, не змогла бути тут присутньою. Ми вітаємо п. Дмитра Грушецького і просимо передати нашу подяку пані Галині. Я не можу перелічити усіх благодійників УПЦ в США, Канаді, Західній Європі й Австралії, які взяли участь у фінансуванні нашого ювілею. У програмі урочистостей вони названі, але не всі. Дякую всім жертводавцям, в тому числі Олексію і Галині Воскобійникам, а також о. Григорію Крамаренку і його парафії.

Активну участь у проведенні ювілею бере шановна пані Олеся Дичко, наш сучасний духовний композитор. Вона організувала святкові духовні концерти. Ми дякуємо їй за велику працю. Хотів би висловити подяку всім хоровим колективам, які взяли участь у святкових концертах духовної музики з нагоди 75-ліття української автокефалії.

На особливу подяку заслуговують доповідачі цієї наукової конференції. Ваші доповіді будуть мати велике значення для правдивого висвітлення історії автокефальної Церкви в Україні.

У проголошенні автокефалії Української Православної Церкви важливе значення мав Київський Собор 1921 року.

Дозвольте мені висловити свої міркування з приводу святкування 75-ліття української автокефалії.

Деякі історики називають Київський Собор 1921 року «схизматським собором». В історії церковних Соборів ще жоден Собор не визнав сам себе схизматським, розкольничим. В історії боротьби за автокефалію тієї чи іншої православної Церкви, коли цьому противиться Церква, від якої відділяються, ця остання завжди називала і буде називати «схизматськими» Собори тієї Церкви, яка домагається автокефалії. Історія боротьби Церков за свою автокефалію повна зневаги, заборон і відлучень, які накладаються на ієрархію і духовенство так званою Церквою-матір’ю. Цього слід не забувати історикам та бути обережними, щоб не образити членів Церкви, яка бореться за свою автокефалію. А така образа виникає, коли історик бездумно повторює тих, хто не хоче відпустити з-під своєї влади національну Церкву цілого народу.

Для визнання Церквою церковного зібрання Собором не досить однобічного проголошення себе істинним Собором з боку того чи іншого церковного зібрання. Та це зовсім не означає, що постанови такого Собору ще потребують підтвердження загальним плебісцитом і нібито без нього не мають сили. Такого плебісциту в Церкві не існує. Однак протягом певного часу з’ясовується, чи був голос Собору голосом Церкви. І ніяких зовнішніх органів або способів засвідчити цю церковну самоочевидність немає і бути не може.

Головним питанням Київського Собору 1921 року було висвячення українського єпископату. «Питання про український єпископат, — писав митрополит Василь Липківський, — найбільш хвилювало Собор». Собор вирішив запросити екзарха Михаїла Єрмакова, щоб він разом зі своїми єпископами прибув на засідання Собору. Історик Іван Власовський висловив слушну думку: «Це був момент надзвичайний в історії взаємовідносин поміж Церквою Російською, чи Московською, і Українською, коли перша могла глибоко віддячити українському народові і його Православній Церкві за всю їхню церковно-місійну службу для Суздальсько-Московської півночі від часів св. рівноапостольного князя Володимира, за ті церковно-освітні прислуги, які мала Московська Русь впродовж XVII-XVIII століть від українських ієрархів і українського духовенства, за його школи; з другого боку, в цім історичнім моменті Московська ієрархія могла б виправдати кривди, заподіяні нею, як слугою певного політичного режиму, українському народові, денаціоналізуючи його верстви через Церкву впродовж понад двох віків» (Нарис історії… Нью-Йорк, 1990. — Т. IV. — С. 112-113).

Але недоля судила, щоб на чолі тієї московської ієрархії в Україні стояв представник Патріарха, архипастир вузьких поглядів, який, залишаючись на позиції старорежимного архиєрея-бюрократа «вєдомства православного ісповєданія», не в силі був піднятися до розуміння духовної ролі Церкви в житті народів.

Патріарший екзарх митрополит Михаїл Єрмаков, на прохання делегації Собору, прибув на нього, але не для участі в його роботі. Митрополита стали просити рукоположити в єпископів тих кандидатів, яких обере Собор. Екзарх відповів, що, на його думку, в Україні і без того є досить єпископів. Тоді окремі члени Собору виступили з палкими, сповненими любові промовами. Вони закликали до згоди, братерства і від лиця Собору просили російського митрополита піти назустріч бажанням українців. Один з промовців закінчив своє звернення словами зі св. Євангелія: Ми просимо у вас хліба, — не дайте нам каменя; ми просимо у вас риби, — не дайте нам гадюки (Див.: Мф. 7, 9-10). Благання Собору не зворушили старого царського митрополита. Забувши заповіт Христа, він на це відповів: «Я гадюк не висвячую».

Далі йти було нікуди. Більшого гріха і більшої образи не можна було уявити. Всім стало зрозуміло, що ні благанням, ні Божим словом не можна зворушити кам’яних сердець московських єпископів. Вони самі відгородилися стіною, самі вбили кіл в організм Церкви, самі стали на шлях роз’єднання і протиборства.

Отже, російський шовінізм засліпив очі тодішньому керівникові Православної Церкви в Україні митрополиту Михайлу, який міг би піти назустріч бажанню Собору 1921 року щодо висвяти українських єпископів.

Історичною ознакою автокефальності тієї чи іншої Помісної Православної Церкви є незалежність Церкви в поставленні в ній самій її Першоієрарха та інших єпископів, а через них — і всього священства. Тільки тоді Помісна Церква є автокефальною, коли вона має в самій собі джерело ієрархічної влади, а не звертається за єпископами чи висвятою для неї єпископів до єпископату іншої Помісної Православної Церкви. Однак в історії автокефальної Церкви можуть бути випадки, коли з тих чи інших причин в ній припинилося власне єпископство. Тоді вона звертається щодо його відновлення до іншої автокефальної Церкви. Але це — виняток. Нормальний давній порядок у Церкві Христовій, закріплений 8 Правилом III Вселенського Собору, який, боронячи автокефалію Кіпрської Церкви, порушену Антиохійським Патріархом, постановив: «Предстоятелі у святих кіпрських церквах нехай мають свободу, без вимог до них і без тиску на них, за правилами свв. отців і за давнім звичаєм самі собою довершувати постановлення благоговійних єпископів». Таким чином, для проголошення автокефалії треба мати певні передумови, а якщо їх нема, то треба подбати про їх створення. Найголовнішою передумовою автокефалії є власний єпископат, без якого нема Помісної Православної Церкви. Відомо, що церковна «автокефалія» є не догматом Церкви, а тільки формою зовнішнього устрою Православної Церкви — як людської громади в земному житті. Тому догматизувати поняття «автокефалія», розуміти його як одну з суттєвих істин православ’я, необхідних для спасіння, є неправославним вченням. А полеміка навколо «автокефалії», боротьба за неї і проти неї (іноді до фанатизму) пояснюється не її значимістю для спасіння і для вічного життя, а саме її історичним, емпіричним характером. Ця боротьба пов’язана з мирськими цілями, з питаннями політичними: це, насамперед, престиж народу, державні прагнення звільнитися від чужоземної ієрархії і духовенства та від денаціоналізації через Церкву. А з іншого боку, противники «автокефалії» хочуть використати Церкву в цілях асиміляції народу для здійснення імперіалістичних намірів.

Боротьба проти української автокефалії не була і не є захистом «поруганного православія», але була актом політиканства в Церкві в ім’я «єдіной і нєдєлімой Россіі», на службі у якої залишаються Московська Патріархія і ті, що знаходяться з нею в юрисдикційній єдності.

Українська Помісна Православна Церква потребує визнання, а не дарування, бо автокефалія не дарується, а визнається. Тому Вселенський Патріарх Григорій VII у Томосі про автокефалію у Польщі писав: «Всі автокефальні Церкви-сестри відчують щиру радість у визнанні потреби і необхідності автокефального устрою, що лежить в інтересах православної людності в Польщі».

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на відкритті Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї

17 лютого 1998 р. в м. Києві

Шановні учасники Всеукраїнської
міжнародної християнської Асамблеї,
присвяченої 2000-літтю Різдва Христового!
Дорогі наші гості! Браття і сестри!

Дозвольте мені від імені Організаційного комітету привітати почесних гостей нашої Асамблеї — голову адміністрації Президента України Євгена Петровича Кушнарьова, віце-прем’єра Валерія Андрійовича Смолія, голову Київської міської держадміністрації Олександра Олександровича Омельченка, першого Президента України Леоніда Макаровича Кравчука та народних депутатів України, які своєї присутністю вшанували наше зібрання.

Ми сердечно вітаємо глав і представників християнських Церков: преосвященного Інокентія, митрополита Софійського, який представляє Патріарха Болгарського Пимена: Патріарха Української Автокефальної Православної Церкви Димитрія; помічника кардинала Любомира Любачівського преосвященного єпископа Любомира Гузаря; керівників і представників протестантських Церков в Україні: президента Союзу євангельських християн баптистів Григорія Івановича Коменданта, голову Союзу християн віри євангельської п’ятидесятників Миколу Адамовича Мельника, президента Української уніонної конференції адвентистів сьомого дня Михайла Михайловича Мургу.

Нам приємно бачити серед нас академіків, членів-кореспондентів Національної Академії Наук України. Вітаємо генералів і офіцерів Українських Збройних Сил, Українське козацтво, представників засобів масової інформації, письменників, поетів, журналістів, композиторів, музикантів, митців, представників усіх галузей культури, всю нашу славну інтелігенцію.

Вітаємо єпископат, духовенство всіх християнських Церков України.

Серед нас знаходяться представники української діаспори, в особі яких ми шануємо наших земляків-українців, які розсіяні по всьому світу, але зберігають любов до рідного краю.

Сердечно вітаємо також керівників і представників політичних партій України, які вшанували нашу Асамблею.

Нам приємно бачити на Асамблеї представників дипломатичного корпусу, які зробили нам велику честь своєю присутністю.

Від усієї душі і серця вітаю всіх учасників і гостей нашої Асамблеї, що виявили свою готовність взяти участь в її роботі.

Ініціаторами проведення цієї Асамблеї є Всеукраїнський міжнародний церковно-громадський комітет з відзначення 2000-ліття Різдва Христового, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Національна Академія Наук України, Конґрес української інтелігенції та Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Всеукраїнська міжнародна християнська Асамблея зібрала разом близько 700 учасників. Серед них 17 академіків, 8 членів-кореспондентів, 82 професори, 65 докторів і 65 кандидатів наук, 2 доктори і 15 кандидатів богослів’я, які представляють 37 академій, університетів, інститутів України. Таке представництво свідчить про великий інтерес до святкування 2000-ліття Різдва Христового. До обговорення підготовлено 238 доповідей, які ми збираємося надрукувати окремим виданням.

Сьогодні тут еліта нашого суспільства, яку турбують проблеми духовності, майбутнє нашої молодої Української держави і Церкви, а також майбутнє всієї нашої цивілізації.

Наша зустріч — це зустріч науки і культури, держави і Церкви, Церкви і суспільства. Ми зібралися на тому місці, на тих київських пагорбах, звідкіля світло Христової віри засяяло по всій Київській державі і розійшлось аж до Північного Льодовитого і Тихого океанів.

Наша Асамблея обрала своїм гаслом заповідь Христа Спасителя «любіть один одного», яку Він назвав новою. Любов є джерелом життя, рушійною силою життя й історії, основою духовності і щастя (блаженств), бо Творець і Владика всесвіту — Бог — є Любов.

Нас не може не турбувати релігійна ситуація в Україні, активізація тоталітарних сект, які негативно впливають на психіку і здоров’я населення, особливо молоді. Але найголовнішою нашою біллю є розділене українське православ’я. Побудова єдиної в Україні Помісної Православної Церкви є завданням як Церкви, так і держави.

Ми сподіваємося, що робота у 8-ми «круглих столах», де будуть зачитані і обговорені представлені доповіді, сприятиме активізації духовного життя, миру і злагоді в суспільстві, об’єднанню політичних сил (що дуже важливо, особливо напередодні виборів), і в цілому утвердженню Української держави. І нехай в цьому допомагає нам Бог!

Благодать Господа нашого Ісуса Христа хай буде з усіма нами!

Всеукраїнську міжнародну християнську Асамблею оголошую відкритою.

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
під час освячення дзвіниці
Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря

30 травня 1998 року

Вельмишановний пане Президенте України!
Вельмишановний пане Прем’єр-міністр України!
Вельмишановний пане голово Київської міськдержадміністрацїї!
Ваші високопреосвященства, преосвященства,
всечесні отці, браття і сестри!

Премудрий Соломон сказав: «Є час розкидати каміння і є час збирати каміння». Сьогодні ми збираємо каміння, що розкидали наші батьки. На наших очах Господь творить чудо. Ми є учасниками освячення дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Коли в 1936 році була по-варварськи зруйнована національна святиня українського народу, ніхто тоді не повірив би, що Господь через Своїх людей, які є знаряддям у руках Божих, відтворить цю святиню. В роки руйнації, коли падали хрести і дзвони, Михайлівський собор був висаджений в повітря. Була знищена святиня, а люди раділи і сміялися. Вони святкували свою перемогу. А через 5 років почалася війна, і ті самі люди плакали і ридали.

Сьогодні ми святкуємо перемогу добра над злом, любові над ненавистю. За підтримки Президента України, Київської державної адміністрації почалося відродження наших святинь. Особлива подяка — міському голові Олександру Омельченку. Без його зусиль, без натхнення і майстерності його помічників — реставраторів і будівельників — ми не побачили б цієї краси. Багато було і є ворогів відродження наших святинь, але він з допомогою Божою за сприяння Президента України й уряду подолав їх.

Відтворення Михайлівського монастиря — це дар українському народу до 2000-ліття Різдва Христового. Ми віримо, що Олександр Олександрович зі своєю командою може відтворити і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Ми молимось і бажаємо цього.

Без покаяння перед Богом у гріхах минулих десятиліть Україна не встане з колін. Господь вимагає від нас плодів покаяння. Відтворення Михайлівського монастиря — це перший плід такого покаяння.

Україна воскресне! Вийде з кризи її економіка. Прийдуть добробут, радість і мир на нашу багатостраждальну землю. Для Бога все можливе. Сьогодні ми є свідками Божого провидіння і Його всемогутності.

Нехай Господь благословить Президента України, уряд і всю нашу владу на добрі діла на благо України та її народу! Нехай Бог умудрить наш парламент і приведе його до злагоди і співпраці та надихне народних депутатів не сваритися, а приймати розумні рішення і добрі закони.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма нами!

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
перед освяченням зображення св. Архистратига Михаїла
у Михайлівському монастирі

29 травня 1999 року

Вельмишановний пане Президенте України!
Вельмишановний пане голово Київської міської держадміністрації!
Дорогі браття і сестри!

Сьогодні, в день свята Києва, ми освячуємо зображення св. Архистратига Божого Михаїла, яке богоборські сили хотіли викинути на смітник історії. Але вони забули, що саме Архистратиг Михаїл переміг злі сили, що повстали проти Бога.

Боротьба між добром і злом точиться і в наш час. Архистратиг Михаїл не випадково був обраний нашими предками покровителем і охоронителем Києва. Протягом майже 900 років він був охоронцем нашої столиці, і ніякі ворожі сили не могли знищити золотоверхий Київ.

Встановлюючи зображення Архистратига Михаїла на відтвореному соборі, завдяки Вашому, Леоніде Даниловичу, указу та енергійним старанням мера Києва Олександра Омельченка, ми тим самим віддаємо себе в руки небесного воєводи на захист від усякого зла.

Сама відбудова Михайлівського монастиря після його зруйнування в 30-ті роки свідчить, що Бога зганьбити не можна. Тому і сьогодні нікому не слід забувати, що над нами існує Бог, а Бог не в силі, а в правді.

У відповідальний для України і для її столиці час ми підносимо наші щирі молитви до Бога, щоб Він послав Архистратига Михаїла, який скинув сатану з неба, щоб він і надалі захищав Київ від усякого зла і вів український народ шляхом миру, державності, демократії і добробуту.

Нехай Господь подає народоправителям мудрість і силу, суддям — чесність і правдивість, народу — єдність і благоденство.

А ти, Архистратиже Божий Михаїле, моли Бога за всіх нас і за наше святе і славне місто Київ!

Амінь.

↑Привітання Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
Президенту України Леоніду Кучмі
у соборі святої Софії в Києві після вступу його на посаду

30 листопада 1999 року

Вельмишановний Леоніде Даниловичу,
Президенте України!

Ми стоїмо в соборі святої Софії — національній святині українського народу. Сьогодні тут музей, але собор залишається святим, хоч у його стінах не лунають церковні піснеспіви і не підносяться молитви до Бога.

Тут молився і просив благословення Божого на державний подвиг Ярослав Мудрий. Тут Господь надихав митрополита Іларіона написати «Слово про Закон і Благодать», що прославило нашу землю. Тут одержували від Церкви благословення Боже київські князі на велико-князювання. Тут після перемоги зустрічав Богдана Хмельницького Київський митрополит Сильвестр Косів, який до самої смерті не погоджувався на приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату. Тут в години лихоліть зверталися до Бога православні люди й одержували від Нього благодатну допомогу. Свята Софія була свідком багатьох славних і безславних подій.

Сьогодні, після перемоги на президентських виборах, ми вітаємо Вас, шановний Леоніде Даниловичу, нашого Президента, що з волі Божої вдруге став главою Української держави. Наша свята Церква підтримала Вас, коли вирішувалася доля України — повертатися в минуле чи разом будувати майбутнє Європи.

У Вашій особі український народ обрав державність, демократію, вільне сповідання християнської віри і надію на краще життя. Ми сподіваємося, що Ви зробите все можливе, щоб не посоромити довіри народу.

Сьогодні з відомих причин ми не маємо можливості спільно помолитися Христу Спасителю, 2000-ліття Різдва Якого незабаром буде святкувати весь християнський світ, але від Повноти Української Православної Церкви Київського Патріархату щиросердо вітаємо Вас з вступом на посаду Президента України і закликаємо на Вас Боже благословення. Ми хочемо бачити Вас співпрацівником Божим у розбудові в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

Нехай Господь наш Ісус Христос дасть Вам мужність, силу і терпіння керувати українським державним кораблем, щоб він не розбився на підводних рифах, на які штовхають його так звані «радєтєлі народного благодєнствія».

Бог буде з Вами, і Він як всемогутній допоможе Вам, якщо серце Ваше буде відкритим для Нього. А Божа Матір покриє Вас від усякого зла, коли, знемагаючи під тягарем державного хреста в душевних стражданнях, Ви будете звертати до Неї душевні очі.

Нехай ніяка підступна сила не похитне Вас у жертовному служінні українському народу, а благодать Божа зміцнить і примножить Ваші душевні і тілесні сили.

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на урочистій академії, присвяченій
2000-літтю Різдва Христового,
у палаці «Україна»

21 січня 2000 року

Високоповажний пане Президенте України!
Шановна президія!

Дорогі браття і сестри!

У цьому році вся християнська цивілізація: православні, католики і протестанти — святкують подію загальнолюдського значення, 2000-ліття Різдва Христового. Різдво Христове — це пришестя у світ Сина Божого, це з’єднання Божественної природи з нашою людською природою для її оновлення через визволення від гріха і смерті.

В цей ювілейний 2000-й рік ми, християни, підносимо до свого Творця і Спасителя подячні молитви за Його безмежну любов до Свого творіння, за Його благодіяння роду людському.

Син Божий приніс на землю не тільки мир, а й меч. Тому від самого Його народження у вифлеємських яслах у світі йде боротьба (і досить жорстока) між добром і злом. У цій тяжкій боротьбі, яка проходить у всіх сферах людської діяльності, в тому числі і в самій людині, переможе добро, тому що Сам Бог є Любов і Істина. Ця боротьба точиться вже дві тисячі років й у самій Церкві Христовій. Історія свідчить, що в цій боротьбі завжди перемагають Істина і тягарем державного хреста в душевних стражданнях, Ви будете звертати до Неї душевні очі. Ненависть, якщо вона навіть і поєднувалася з силою, ніколи не перемагала, бо вона неспроможна подолати Божественну Любов.

У нашій славній Україні теж точиться боротьба в усіх сферах життя, в тому числі й у церковному середовищі. Переможуть ті, з ким буде Бог. Християни сповідують: «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог». Але треба, щоб Бог був з нами не на словах, а в житті — у наших серцях.

Наша жорстока реальність свідчить, що Україні потрібна єдина Помісна Православна Церква, без якої не може бути політичної стабільності. Без відродження духовності не може бути підвищення рівня економічного і культурного життя. Господь допоможе нам, українцям, якщо ми будемо звертатися до Нього в молитвах щиро і нелицемірно.

Шлях, яким піде людство у третьому тисячолітті, залежить від того, що воно обере: життя чи смерть. Якщо в житті і діяльності народів і окремих людей вічні духовні цінності матимуть пріоритет над матеріальними — людство продовжить свою історію. Якщо буде все навпаки — наша цивілізація закінчиться самознищенням і призведе до другого пришестя Христа Спасителя, щоб навічно відокремити зло від добра і вічного блаженного життя.

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату поздоровляю з двохтисячоліттям Різдва Христового Президента України Леоніда Кучму, уряд України, Верховну Раду України, всіх християн і весь український народ.

Нехай милосердний Господь зглянеться на нашу славну Україну і її багатостраждальний народ і відведе Свій праведний гнів за гріхи і беззаконня наші.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай завжди буде з усіма нами.

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
перед освяченням
Михайлівського Золотоверхого собору в м. Києві

28 травня 2000 року

Вельмиповажний пане Президенте України!
Вельмиповажний пане Голово Верховної Ради!
Вельмиповажний пане Прем’єр-міністр!
Вельмиповажний пане голово Київської міськдержадміністрації!
Вельмиповажні народні депутати,
представники дипломатичних представництв,
дорогі кияни і гості столиці!

Дорогі браття і сестри!

Коли після 40-річного блукання по Синайській пустелі ізраїльський народ входив у землю обітованну, Архистратиг Михаїл, явившись Ісусу Навину, сказав йому: зніми взуття твоє, бо земля, на якій ти стоїш тепер, є свята. Подібне ми можемо повторити сьогодні: місце, на якому ми стоїмо з вами, є святе.

Сьогодні ми є свідками й учасниками великої події історичної ваги — освячення Михайлівського Золотоверхого монастиря — національної святині українського народу.

65 років тому богоборці, які керувались ідеєю «раз-рушить всьо до основанья», зруйнували Михайлівський собор. Але Бог посоромленим не буває! На наших очах Він показує Свою могутність. Бог робить неможливе можливим. Це Він сказав, що для віруючого все можливе. У 30-ті роки ніхто не повірив би, що прийде час, і Михайлівський собор знову постане, ніби птах фенікс, у всій своїй красі і величі. Сьогодні ми є свідками Божого чуда. Такий наш Бог, в Якого ми віримо, на Якого надіємось і Якого любимо.

Як колись волхви принесли у дар народженому Спасителю світу золото, ливан і смирну, так сьогодні, в рік 2000-ліття Різдва Христового, українська столиця — золотоверхий Київ — приносить в дар Христу відновлений Михайлівський собор.

Сьогодні ми підносимо до Господа нашого Ісуса Христа подячні молитви за Його милість до нас, грішних. Ми щиро дякуємо і молимося за Президента України Леоніда Кучму, завдяки далекоглядності якого воскресла наша святиня, за Верховну Раду з її головою Іваном Плющем, яка дбає про духовне відродження України, за уряд Віктора Ющенка, який, ще будучи головним банкіром України, одним з перших підняв голос за збір коштів на відродження національних святинь, за Київського міського голову Олександра Омельченка, цього невтомного двигуна відродження Михайлівського монастиря, за архітекторів, будівничих, художників і всіх, хто безпосередньо брав участь у відбудові собору, за жертводавців і благодійників, серед яких ми відзначаємо нашу українську діаспору.

Ми молимося, щоб імена всіх, хто причетний до відродження Божого храму, були вписані у книгу вічного життя, а Церква Христова буде підносити за них щоденні молитви, поки існуватиме цей храм.

Сьогоднішня подія свідчить, що в історії націй, як і в житті кожної людини, останнє слово належить Господу Богу. Це означає, що і майбутнє Української держави залежить від Нього, і в той же час — і від нас. Якщо ми будемо співробітниками Божими на ниві розбудови Української держави і створення єдиної Помісної Православної Церкви, Україна, безперечно, відродиться і духовно, і культурно, й економічно. Ми будемо мати велику європейську державу.

А тепер я запрошую Президента України Леоніда Кучму і всіх присутніх увійти в цей небоподібний чудовий собор і бути учасниками його освячення.

Слово при врученні архипастирських жезлів | Зміст |

Опубліковано: 06.11.2014; востаннє змінено: 11.03.2015.

Залишити відгук »

«Наша Парафія»

Промови

↑Слово
ректора Київської духовної семінарії
архимандрита Філарета з нагоди
початку навчального 1958/1959 року

↑Слово
ректора Московської духовної академії і семінарії,
єпископа Дмитріївського Філарета
перед початком 1965/1966 навчального року

↑Промова митрополита Київського
і Галицького Філарета, Екзарха України,
на Українській республіканській конференції прихильників миру

↑Cлово
митрополита Київського
і Галицького Філарета
перед водосвятним молебнем
(Володимирська гірка, пам’ятник св. князю Володимиру)

↑Слово Патріаршого місцеблюстителя
Митрополита Київського і Галицького Філарета,
Екзарха всієї України, при відкритті Помісного Собору

↑Cлово
Заступника Патріарха, митрополита Київського Філарета
на відкритті Архиєрейського Собору

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета,
виголошене на відкритті наукової конференції

↑Промова
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
на вшанування пам’яті Патріарха Володимира

↑Слово Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
на науковій конференції
«Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ»

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на відкритті Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
під час освячення дзвіниці
Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
перед освяченням зображення св. Архистратига Михаїла
у Михайлівському монастирі

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на урочистій академії, присвяченій
2000-літтю Різдва Христового,
у палаці «Україна»

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
перед освяченням
Михайлівського Золотоверхого собору в м. Києві

Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті Ганни Куземської

Українська Церковна Архітектура

Наші видання

На кораблі спасіння

Якою мовою…

Херувимська пісня

Дитячий молитовник

Дорога додому

Похвала любові

Максим Березовський. Артем Ведель

Молитви за Україну та її захисників

Акафіст до Годувальниці

Як готуватися до Причастя

Інші наші видання

«Наша Парафія»

Промови

↑Слово ректора Київської духовної семінарії архимандрита Філарета з нагоди початку навчального 1958/1959 року

↑Слово ректора Московської духовної академії і семінарії, єпископа Дмитріївського Філарета перед початком 1965/1966 навчального року

↑Промова митрополита Київського і Галицького Філарета, Екзарха України, на Українській республіканській конференції прихильників миру

↑Cлово митрополита Київського і Галицького Філарета перед водосвятним молебнем (Володимирська гірка, пам’ятник св. князю Володимиру)

↑Слово Патріаршого місцеблюстителя Митрополита Київського і Галицького Філарета, Екзарха всієї України, при відкритті Помісного Собору

↑Cлово Заступника Патріарха, митрополита Київського Філарета на відкритті Архиєрейського Собору

↑Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, виголошене на відкритті наукової конференції

↑Промова Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА на вшанування пам’яті Патріарха Володимира

↑Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА на науковій конференції «Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ»

↑Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на відкритті Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї

↑Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета під час освячення дзвіниці Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря

↑Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета перед освяченням зображення св. Архистратига Михаїла у Михайлівському монастирі

↑Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на урочистій академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового, у палаці «Україна»

↑Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета перед освяченням Михайлівського Золотоверхого собору в м. Києві

Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті Ганни Куземської

Українська Церковна Архітектура

Наші видання

На кораблі спасіння

Якою мовою…

Херувимська пісня

Дитячий молитовник

Дорога додому

Похвала любові

Максим Березовський. Артем Ведель

Молитви за Україну та її захисників

Акафіст до Годувальниці

Як готуватися до Причастя

Інші наші видання

↑Слово
ректора Київської духовної семінарії
архимандрита Філарета з нагоди
початку навчального 1958/1959 року

↑Слово
ректора Московської духовної академії і семінарії,
єпископа Дмитріївського Філарета
перед початком 1965/1966 навчального року

↑Промова митрополита Київського
і Галицького Філарета, Екзарха України,
на Українській республіканській конференції прихильників миру

↑Cлово
митрополита Київського
і Галицького Філарета
перед водосвятним молебнем
(Володимирська гірка, пам’ятник св. князю Володимиру)

↑Слово Патріаршого місцеблюстителя
Митрополита Київського і Галицького Філарета,
Екзарха всієї України, при відкритті Помісного Собору

↑Cлово
Заступника Патріарха, митрополита Київського Філарета
на відкритті Архиєрейського Собору

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета,
виголошене на відкритті наукової конференції

↑Промова
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
на вшанування пам’яті Патріарха Володимира

↑Слово Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
на науковій конференції
«Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ»

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на відкритті Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
під час освячення дзвіниці
Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
перед освяченням зображення св. Архистратига Михаїла
у Михайлівському монастирі

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на урочистій академії, присвяченій
2000-літтю Різдва Христового,
у палаці «Україна»

↑Слово
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
перед освяченням
Михайлівського Золотоверхого собору в м. Києві