«Наша Парафія»

Проповідь на Новий рік

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Душа людська так створена, що вона завжди щось шукає, чогось бажає, до чогось прагне. Та чого б не шукала людина, вона завж­ди домагається одного: щастя, блаженства.

В надії досягнути бажаного щастя одні з нас усі свої зусилля і турботи звертають на їжу і пиття, другі — на одяг і вбрання, треті — на гроші та матеріальні здобутки, четверті — на одержання най­більших чуттєвих утіх та насолод, п’яті — на задоволення честолюбства, досягнення влади тощо. Ось ідеали, яким так старанно поклоня­ється гріховне людство.

Але з того часу, як існує світ, ще ніхто не знайшов для себе в усьому цьому істинного щастя. Премудрий Соломон, який мав повну можливість за­довольняти всі свої примхи, володів незліченними багатствами, був оточе­ний казковою розкішшю і мав гучну славу, користуючись усіма цими бла­гами життя, сказав, що це суєта суєт і томління духу. Вдивіться в сьогоднішній день уважніше, і ви побачите навіть за матеріального достатку гіркі сльози і різноманітні страждання, прислухайтесь уважніше до людей, і ви почуєте зітхання і стогін, які не перестають нестися звідусіль. В одного тяжка болісна невиліковна хвороба, у іншого — сімейні чвари, лайка, ворожнеча, ще в інших — невдячні, зухвалі діти, хтось бачить на своїй дорозі суперника і тому хвилюється, ревнує, терзається; у когось — невдалі плани і розбиті надії, гіркі розчарування; є люди, які мають матеріальні нестатки, в інших — очі не просихають від сліз за дорогими їхньому серцю покійниками — за батьками, дружиною, чоловіком, діть­ми. І так без кінця. А всі ці страждан­ня з кожним новим роком не зменшуються, і жоден мудрець не зможе ска­зати, коли ж настане кінець цим стражданням і зітханням.

Але наше нещастя в тому, що, не­зважаючи на рішуче запевнення премудрого Соломона, незважаючи на наші власні спостереження і оточуючі нас приклади, ми все ж ганяємося за цим вигаданим примарним щастям і так «осуєтилися», так позбавили сенсу своє життя, так прив’язали його до землі, що зовсім забули, навіщо ми живемо, яка мета нашого життя.

Отже, що ж? Невже нема щастя на землі? Ні, улюблені браття і сестри, щастя є, воно цілком досяжне: треба тільки знати, де і як його знайти! Правдиве щастя треба шукати не поза нами, а в самих собі, в нашому влас­ному серці, в нашій душі. Якщо його там немає, то ніякі старання, ніякі зу­силля не допоможуть нам знайти його. «Царство Боже (або, що те ж саме, джерело щастя), всередині вас є», — ска­зав Спаситель (Лк. 17, 21). І це Цар­ство Боже, або щастя, за поясненням ап. Павла, є не що інше, як правед­ність, і мир, і радість у Святому Духові (Рим. 14, 17). І саме в цьому є справж­нє щастя. Воно полягає у виконанні заповідей Божих, у мирі і спокої совісті, яка ні в чому не докоряє, в радості і веселості серця, в задоволенні своїм становищем і повній відданості волі Божій.

Ніякі зовнішні незгоди — фізичні страждання, хвороби і всілякі труднощі на життєвому шляху не мають тут вирішального значення, вони не в силі захитати це щастя. Як це не дивно для нас, але, як свідчать подвижники благочестя, серед цих страждань душа може веселитись і радіти, може переживати такий відрадний стан, з яким не можуть зрівнятися ніякі задоволення й тілесні насолоди.

Один видатний своїми знаннями учитель зустрів якось бідного старця. Виснажене тіло того було вкрите лахміттям і він весь був у ранах. «Добрий день тобі, старче», — сказав учитель бідняку. Старець відповів: «Не пригадую, щоб день коли-небудь був для мене недобрим». Учи­тель продовжував: «Я бажаю тобі щастя». — «Нещасним я ніколи не був», — відповів жебрак. Здивувався вчитель і, подумавши, що старець не розчув його слів, додав: «Я бажаю, щоб у тебе було в усьому благополуччя». Жебрак відповів, що злополучним він себе не пам’ятає. «Невже ти один щасливий між усіма людьми, — вкрай здивований, вигукнув учитель, — коли земне життя повне журби і нестатків?» — «Нещасливий той, — пояснив старець, — хто шукає щастя десь, а на землі немає іншого щастя, як у всьому покладатися на волю Божу!»

Мимовільно при цьому згадується преп. Серафим Саровський. Він, при всіх нестатках, яким піддавав себе добровільно, при всіх непосильних трудах і хворобах вважав себе цілком щасливим і в душі завжди радів. Ця внутрішня радість і втіха немов переповнювали його і видимо для інших виливалися з нього. Кожного, з ким розмовляв, він називав не інакше як «радість моя». Часто він звертався з таким привітанням: «Христос воскресе, радість моя», і цим показував, що в нього завжди такий ра­дісний настрій, який ми відчуваємо тільки в день св. Пасхи.

Ось якого щастя нам, православ­ним християнам, треба прагнути. Володіючи ним, ми постійно і нерозлучно будемо з Христом Спасителем на­шим. Сам Спаситель буде для нас миром і втіхою, радістю, багатством і славою. Він буде супроводжувати нас завжди і всюди, вдень і вночі, вдома і в дорозі, у смутку і в радості. У ваганнях і труднощах Він буде настав­ляти і напоумляти нас, у малодушнос­ті — підбадьорювати, в недугах — лікувати, в скорботах — утішати. Тоді Він вселиться в нашу душу і буде па­нувати в ній. І чи може християнин, живучи з Христом, чим-небудь засму­чуватися, страхатися і боятися чогось? Пророк Давид вигукує: «Господь — Просвічення моє і Спаситель мій, кого у­боюся? Господь — Захисник життя мого, кого устрашуся?»

Вітаючи вас, дорогі браття і сестри, з Новим роком, від душі бажаю вам щастя бути завжди з Христом, Який з такою любов’ю кличе нас до Себе: «Прийдіть до Мене, — говорить Він, — усі струджені і обтяжені, і Я заспо­кою вас» (Мф. 11, 28).

На закінчення подякуймо Богові за всі Його милості до нас і до країни нашої, які Йому була ласка подати нам у минулому році. Складімо Йому хвалу і подяку за Його довготерпіння до гріхів наших, за те, що не пере­рвав ще нашого земного життя і не по­кликав нас, непідготованих, до Свого справедливого суду. Багато людей відійшло від нас в інший світ, близьких і неблизьких, з якими рік тому ми об­інювалися привітаннями і добрими побажаннями. Але нам дано ще час для покаяння, очищення і виправлення. За цю щедру милість до нас подякуй­мо Господу оновленням свого внут­рішнього духовного життя, милосер­дям і співстражданням до ближніх, добрим християнським життям.

Всещедрий Господи Боже! Подай нам Твою милість і навчи нас у всьому творити волю Твою, пошли мир, благоденство, до­статок плодів земних країні нашій і всім людям Твоїм.

Амінь!

Де і в чому шукати щастя?

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Коли до наших домівок завітає свято Нового року, у втомленому серці народжуються надії і споді­вання на краще майбуття. Усі ми підсвідомо прагнемо бути щасливими. І так з року в рік. Але рік минає, і надії лишаються надіями, а декого спіткає те, чого вони й не чекали. І все-таки спрагле серце чекає від життя щастя, вірить і покладає на нього надії, особливо у дні Нового року. І тільки минулий досвід примушує нас повертатися до дійсності і запитувати себе: де ж це краще життя, і в чому полягає справжнє щастя? Де те щастя, яким мають рівно володіти всі люди, незалежно від їх соціального стану, добробуту, здоров’я та інших зовнішніх ознак буття?

На це вічне питання людини відповідає блаженний Августин — отець святої Церкви ІV століття. Прийнявши Таїнство Хрещення і бачачи, як гірко, зі слізьми на очах, молилася його мати за нього, він сказав: «Я знайшов справжнє щастя, — воно в Богові, Який створив мене. І тепер я молюсь: «Господи, Ти створив людину, подарував їй душу, як образ Свого Духа, дав розум, щоб пізнати Тебе, серце — щоб любити, волю — щоб виконувати Твої закони. Я бажаю пізнати Тебе; я хочу любити і виконувати Твої зако­ни, дотримуватися Твоїх заповідей і через це досягнути щастя. Я прямую до Тебе і довіряю себе Твоєму Промислу. Увійди ж у мене, Господи!»

Ось якого щастя нам, православним людям, треба прагнути. Володіючи ним, ми постійно і нерозлучно будемо з Христом Спасителем. Сам Христос буде для нас миром і втіхою, радістю, багатством і славою. В труднощах Він буде наставляти і напоумляти нас; у малодушності — підбадьорювати, в недугах і хворобах — зціляти, в скорботах — утішати. Тоді Він вселиться в нашу душу і буде панувати в ній. І чи може християнин, живучи з Христом, бути нещасливим? Звичайно, ні!

Що ми спостерігаємо сьогодні в нашому житті? Люди нібито повертаються обличчям до Бога, пропо­відують Христа, а правдивого щастя не відчувають.

Скільки молоді прийшло зараз до Церкви, залишивши розпусне життя, пройшовши через окультизм, східну філософію, через йогу. Ці бісівські пізнання колишні атеїсти принесли з собою в Церкву. Не звільнившись від неправдивої духовності, вони починають винаходити на християнському ґрунті нові, до цього часу не знані вірування, де на рівних правах уживаються істина і неправда. За словами апостола Петра: «Краще було б їм не пізнати дороги правди, ніж, пізнавши її, повернутися назад» (2 Пет. 2, 21).

Одним із видів богоборства в наш час є перекручення істинного христи­янства і заміна його неправдивим. Євангеліє Христове, яке відоме нині майже всім, часто стає об’єктом переосмислювання і перекручування. Був час, коли віруючі не мали Біблії, а священство мовчало, бо було зв’язане неглас­ною забороною від володарів світу цього. Але і тоді не було такого безконечного викривлення духу і букви Святого Письма. Зараз, коли Біблію стало легше придбати, ніж хліб насущний, служителі сатани, присвоївши собі ім’я християн, спрямовують на людей з екранів телевізорів і на стадіонах потік лжевчень. Вони проповідують віроломство під виглядом віри, антихриста під іменем Христа. Прикриваючи брехню правдоподібністю, непрошені проповідники хитрістю намагаються викоренити з людських душ православну віру. Збуваються слова Христа Спасителя: «… Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі?» (Лк. 18, 8).

Тепер відкривається багато храмів, споруджуються нові. Цьому потрібно було б радіти. Але не слід поспішати. Часто це тільки видимість, а в душах тих, хто прийняв Святе Хрещення і називає себе християнином, немає ні християнського духу, ні любові, ні Духу Божого. Вони не прихо­дять до храмів молитися Богу і вдома не моляться. В їхніх душах панує дух віку цього. Духи-спокусники проникли і в церковне середовище. Священнослужителі, народ церковний, опускаються до такого стану, що вже не можуть називатися духовними людьми, бо з’єдналися з духом віку цього і втратили духовність. Бог не чує молитви таких священ­нослужителів, а диявол творить через спокушених ним свої злі діла.

Якщо в перші віки християнства Бог попереджав людей, що «в останні часи відступлять деякі від віри, прислухаючись до духів-спокусників і до вчень бісівських», то в наш час люди все більше і більше відкидають добро і обирають зло, і через це стають співучасниками темної сили в боротьбі з Богом.

Як жити нам на цій Землі, що збожеволіла від зла? Святитель Ігнатій каже, що ті, хто дійсно будуть служити Богу, не відкриватимуть себе людям і не будуть здійснювати серед них чудес. Вони підуть шляхом творення добрих справ, з’єднаних зі смиренням. Такі люди стануть у Царстві Небесному більшими від отців, які прославилися чудесами.

Це надзвичайно важлива настанова для нас. Бережіться показної доброчесності, стережіться усього того, що позбавлено смирення і викликає марнославство! Там, де немає смирення, там не можна догодити Богу.

Не слід думати, що справжнє служіння Богу вимагає великих подвигів. Часто люди, нездатні на великі подвиги, і в дрібницях життя не намагаються бути вірними заповідям Божим. Вони помилково думають, що дрібними ділами не можна догодити Богу і ввійти до Царства Небесного. А між тим саме у дрібницях життя виявляється духовність людини. Проста жертовна людська любов робить дорогоцін­­ним усяке слово, всякий жест, усяку сльо­зу, всяку посмішку і всякий погляд людини. Велике благо дарував людям Бог, тому що вони можуть прищепитися до стовбура вічного древа життя через зовсім незначний паросток — добрий вчинок. До дикорослої яблуньки зовсім не треба прищеплювати цілий стовбур гарної яблуні. Для цього до­сить узяти маленький живець і прищепити його до однієї з гілок дички. Те ж саме відбудеться і в духовному житті. Невеличка добра справа може мати величезне значення.

Маленькі добрі діла більш необхідні, ніж великі. Без великого добра люди можуть жити, а без малих щоденних справ жити не можуть. Людство гине не через відсутність великого добра, а через нестачу саме малих, але багатьох добрих вчинків.

Кожна людина живе за притаманними їй звичками. Звикла людина до зла — отже і вважає його своїм нормальним станом, а добро здається їй чимось неприродним і для неї непосильним. Якщо ж людина звикла до доб­ра, то вже робить його не тому, що так треба робити, а тому, що не може не робити, як не може людина не дихати, а птах не літати.

Добра людина приносить втіху перш за все самій собі. І це зовсім не егоїзм, як дехто несправедливо твердить. Безкорисливе добро саме по собі несе ду­ховну радість тому, хто його робить. Не можна не радіти, вийшовши з по­хмурого підземелля до світла, до чистої зелені, до пахучих квітів. Радість добра, радість Царства Божого — це єдина неегоїстична радість. І в цій радості людина буде врятована від зла, буде вічно жити з Богом.

Людина, яка не пізнала доброчесності, вважає її даремною, нікому не потрібною. Буває стан уявного спокою, з якого важко вийти людині. Як з утроби матері важко народитися дитині на світ, так буває важ­ко звільнитися людині від брудних почуттів і думок, спрямованих лише на досягнення егоїстичних цілей і не зв’язаних з турботою про іншу людину, від якої не очікується яка-небудь користь.

Як маленьке добро приносить людині велику користь, так дрібне зло — надзвичайно шкідливе. Наприклад, потрапила порошинка в наше око — око вже нічого не бачить, і другим оком у цей час боляче дивитись. Дрібне зло, що потрапило, як порошинка, в душу людини, виводить її з ритму життя. Дріб’язкове діло — вийняти порошину зі свого ока або з ока ближнього, але це добро, без якого неможливо жити.

Через дрібне діло, яке легко здійснюється, людина постійно звикає до доброчесності і починає служити їй від серця і щиро, і таким шляхом входить в атмосферу добра, яке пускає глибоке коріння у духов­ному житті людини.

Можете, якщо треба, гніватися у яких-небудь важливих, особливих ви­падках, але не гнівайтеся з дрі­б’язкових причин «на брата свого даремно» (Мф. 5, 22). Не кажіть у повсякденному житті неправди ближньо­му своєму. Можливо, це дрібниця або щось незначне, але спробуйте так робити і ви побачите, що з цього буде велика користь. Залиште в стороні всі загальні міркування: можна чи не можна вбивати мільйони людей — жінок, дітей і старих; спробуйте проявити свою моральність у дрібницях: не вби­вай­те особистості вашого ближнього, ні словом, ні натя­ком, ні жестом. Якщо вам тяжко відвідувати богослужіння, важко молитися вранці й увечері, тоді прочитайте молитву Господню «Отче наш» і вникніть у її зміст. Зробіть це вдома ранком, а якщо не можете вдома, то хоча б, коли їдете на роботу, і думки ваші вільні від житейських турбот. І хай слова цієї корисної молитви знайдуть відгук у вашому серці. А лягаючи спати, перехрестіться і від усього серця віддайте себе в руки Небесного Отця. Це легко зробити. Люди! Оточіть себе добрими ділами, чистими почуттями, правдивими словами. Залиште велике і важке для сильних духом, і Господь, Який приймає добрі діла і цінує навіть наміри, дарує вам справжнє щастя і духовну радість у найважчих життєвих обставинах.

Отож співаймо, браття і сестри, гімн повсякденним добрим ділам! Амінь!

Слово про створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні всі, хто дбає про Українську державу, впевнені в тому, що в нашій країні повин­на бути єдина Помісна Українська Православна Церква. Наші переконання ґрунтуються на історич­ному досвіді: в кожній православній державі існує незалежна православна Церква. Процес станов­лення своєї Помісної православної Церкви пройшли християнські країни, в тому числі і Росія. Українська дер­жава не є винятком із загального правила.

Розділена на частини православна Церква в Україні вигідна тільки тим, хто не хоче бачити Україну незалежною державою, хто мріє про «єдіную і нєдєлімую». Цим силам, церковним і політичним, як зовнішнім, так і внутрішнім, вигідне розділене Україн­ське Православ’я. Вони добре розуміють, що єдина Помісна Українська Правос­лавна Церква є духовним гарантом незалежності Української держави.

Проти створення єдиної православної Церкви в Україні відкрито не виступають навіть наші су­­противники, але вони роблять все можливе, щоб об’єднання православ’я не відбулось. Одні, як-от Патріарх Московський Алексій II, говорять, що Україна ще не доросла до автокефалії, інші — що в Україні взагалі недоцільно мати автокефальну, тобто канонічно незалежну Церкву. Образно кажучи, на думку нашого так званого «старшого брата», ми з вами ходимо ще в коротеньких штанцях. Московія в ХV ст. доросла до автокефалії, а Україна і через 1000 років існування в ній християнства нібито не вийшла з дитячого віку.

Нам кажуть, що в Україні нема єдності в питанні автокефалії. А хіба вона може бути, якщо проти єдності працюють численні і церковні, і політичні діячі. Москва хоче виграти час і тому не поспішає сказати остаточне слово, але вона не розуміє, що час працює на Українську Церкву. Кожен рік існування Української держави працює на Київський Патріархат. Ми впевнені, уповаючи на допомогу Божу, що в Україні буде єдина Помісна Православна Церква.

За даними як російських, так і українських дослідницьких джерел, уже сьогодні до Київського Патріархату належить вдвічі більше віруючих, ніж до УПЦ Московського Патріархату, хоч остання вдвічі переважає за кількістю зареєстрованих релігійних громад і за кількістю храмів. Диспропорція і несправедливість у розподілі православних храмів і відсутність доступу щирих українців до національних святинь можуть призвести до загострення ре­лігійної ситуації.

Київський Патріархат виступає проти розпалювання релігійної ворожнечі, бо йому це невигідно, не кажучи вже про християнську мораль. Розпалювання релігійної ворожнечі може загальмувати об’­єднання Українського Православ’я. Тому УПЦ Київ­ського Патріархату, як із загальнохристиянських, так і з тактичних міркувань, намагається дотримуватися миру і злагоди.

Крім православних Церков в Україні існують Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква та протестантські конфесії, які ми шануємо і поважаємо, бо всі ми разом намагаємося відроджувати духовність і благодійництво в Україні. В той же час нас турбує розповсюдження в Україні тоталітарних сект, які наносять шкоду не тільки традиційним Церквам, а й усьому нашому суспільству. Тоталітарні секти згубно впливають на психіку й здоров’я громадян і руйнують нашу національну культуру та духовність. Державний Закон України, не порушуючи свободи совісті і прав людини, повинен захистити наших громадян від негативних явищ і посягання на їхні свободи і права. Ми чекаємо від Верховної Ради прийняття такого закону.

Святкування 2000-ліття Різдва Христового повинно надихати всіх християн на надання духовним цінностям пріоритету перед матеріальними. Дух повинен володіти плоттю, а не плоть керувати духом. Від ставлення людства до духовних і матеріальних цінностей залежить розвиток цивілізації у третьому тисячолітті.

Релігійність в Україні стоїть на досить високому рівні. Про це свідчать і більш як тисяча побудованих православних храмів, і відтворювані наші національні святині, як-от Михайлівський Золотоверхий монастир і Успенський собор Києво-Печерської лаври та інші історичні храми. Але ми не можемо сказати, що стан духовності в Україні нас повністю задовольняє. Злочинність і корупція, пияцтво і наркоманія не прикрашають Україну, як і інші країни світу. Бог обдарував Україну великими багатствами, а трудівники не отримують зароблену ними платню, пенсіонери не одержують пенсії. На брудні справи гроші є, а на святе діло — на любов до ближнього — грошей нема. Ці факти свідчать не те що про відсутність духовності, а про відсутність совісті і співчуття до людського горя. Церкви повинні звертати більше уваги на боротьбу з пороками суспільства, пам’ятаючи слова Христа Спасителя, що ви є світло для світу і сіль землі.

В Україні Церква відокремлена від держави, і держава не втручається у внутрішнє життя Церкви. Але держава не може існувати без Церкви, а Церква — без держави. Держава повинна допомагати Церкві, а Церква — державі. Сьогодні Україні потрібна не тільки єдність православ’я, але й не меншою мірою — єдність демократичних, патріотичних і державницьких сил. Ми отримали від Бога дар — Українську державу. І нам треба берегти цей дар, що дістався нашому народові як нагорода за великі страждання впродовж багатовікової історії.

Інтелігенція є мозком нації. Від неї багато в чому залежить розвиток національного і культурного життя народу. Свого часу інтелігенція відвернулася від віри, від Церкви і від Бога. В кінцевому результаті це призвело до бездуховності і псевдокультури. Сьогодні інтелігенція повертається до Бога, і це дає нам надію, що, керуючись вічними цінностями, джерелом яких є Бог, вона буде відроджувати національну свідомість, почуття патріотизму і буде совістю народу.

Дорогі браття і сестри!

Хай милосердний Господь дарує всім нам добре здоров’я, натхнення у творчій праці, благополуччя в усьому і зберігає на многії літа.

Амінь!

Закон правди Божої

Бог є любов.
(1 Ін. 4, 8).
Правда Господня перебуває повік.
(Пс. 110, 3).

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Бог є любов. Таким явив Себе Бог у втіленому на землі Сині Божому, Господі нашому Ісусі Христі. «Так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). Ось що привело любов Божу на землю.

Земний подвиг Господа нашого Ісуса Христа — це подвиг любові. Спаситель навчав: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). І Сам Він перевищив цей найвищий ступінь любові: Він вмирав не за друзів, а за ворогів, бо кожен гріх — ворогування проти Бога (Див.: Як. 4, 4). Господь показав нам Своїм подвигом незбагненні для розуму й серця людського вершини любові.

Та в цій же хресній смерті Сина Божого відкрилась не тільки любов Божа, але й закон правди Божої. Провини людські мали бути відкуплені, і тільки Син Божий, узявши на Себе гріхи всього світу, міг стати Відкупителем перед правосуддям Божим. У цій спасенній жертві Богочоловіка «милість і істина зустрілись, правда і мир поцілувались» (Пс. 84, 11).

Спаситель, принісши Себе в жертву в ім’я любові, залишив нам Свою проповідь любові. Яким Божественним огнем горять, яким небесним сяй­вом пломеніють Христові слова про любов: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного» (Ін. 13, 34). «Полюби Господа Бога твого, як самого себе» (Мф. 22, 37-39). «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосер­дний» (Лк. 6, 36).

Світ, що погруз у взаємній злобі людей поміж собою, в гріхах і пороках, вражений був величчю цієї проповіді і відгукнувся на заклик Христа тисячами християнських мучеників, подвижників і праведників, що при­свячували своє життя Господові й залишались вірними Йому до смерті.

Живучи серед людей, проповідуючи любов, Господь Ісус Христос Своєю Особою явив Себе світові носієм цієї Божественної любові. Ось Він, оточений дітьми, покладає на дитячі голівки Свої Божественні руки. Ось, упавши, плаче блудниця, сльозами обмиває Його ноги і обтирає їх волоссям. Божественна любов прощає її. До Нього приводять жінку, викриту в перелюбі, щоб Він засудив її, згідно з Мойсеєвим законом. Як серцевідець, Він знає, що діється в душі цієї жінки, і пропонує будь-кому з зібраних навкруг Нього фарисеїв кинути в неї камінь, якщо сам він не має гріха; коли ж вони, збентежені, розходяться, Господь з миром відпускає цю жінку.

Він схиляється до розслабленого, який тридцять вісім років лежав біля Овечої купелі. Він жаліє його і, сповнений милосердя, зціляє хворого. Він хоче втішити бідну наїнську вдову, яка ховає свого єдиного сина, Він співчуває їй і проливає в серце її втіху, воскресивши її сина. Йдучи доро­гою, Він спиняється навпроти прокажених, які здалеку кричать Йому, благаю­чи про зцілення. І тут Він робить подвиг любові. Ось він стоїть при гробі Свого друга Лазаря і, побачивши сльози близьких і знайомих померлого, Сам не може стримати сліз. Він завжди і всюди йде назустріч горю, сльо­зам, нещастю людини. В ореолі невичерпної любові й співчуття стоїть Він перед нашим духовним поглядом на сторінках Євангелія.

Завершуючи Свій земний подвиг після важких страждань, безвинний і безгрішний, висить Він на хресті. З Його Божественного тіла витікає спа­сенна кров, а з Його серця — Божественна любов. Він молиться за Своїх розпинателів. Він з любов’ю дивиться на розбійника, який кається і благає прощення, і дає йому те, чого він просить.

Такий наш Бог, в Якого ми віруємо і Який є Любов!

Ми знаємо, що Бог наш — не тільки Бог любові, але і Бог правди. Ми бачимо виявлення цієї правди в дні земного життя Господа Ісуса Христа. Спаситель з гнівом картає книжників, митарів і фарисеїв за їхні беззаконня. Він виганяє бичем з храму тих, що торгували в ньому і оскверняли цією торгівлею дім молитви.

Однак Він же й приймає тих самих митарів, коли вони каються. Він картає гріх, щоб спасти людину: на те ж бо Він і прийшов на землю, щоб знайти і спасти загибле (Мф. 18, 11). Правда Божа об’­єднується з любов’ю Христовою. «Милостивий Господь і праведний» (Пс. 114, 5).

Такий Христос Спаситель і після Свого вознесіння. З любові до людей Він заснував Свою Церкву на землі, щоб вона роздавала їм Божу любов у благодаті Святого Духа; тим, що каються, — Божественне прощення; щоб знаходила і спасала людські душі, що гинуть у гріхах.

Ми, сини й дочки православної Церкви Христової, а через неї — діти Небесного Отця, купаємося в цьому морі Божественної любові всі дні, поки живемо. Проте і в нашому земному житті ми бачимо, як любов Божа сполучається з правдою Божою. Над нами не тільки простирається покров любові Божої, але й твориться суд правди Божої. Самі випробування й скорботи Господь посилає з любові Своєї до нас. Любов і правда Божа виявляються не тільки до окремих людей, але і в історії народів.

Господь закликає і нас сіяти навколо себе любов, мир і братолюбність. Ми, українці, — брати по крові й вірі, проживаючи в різних країнах, повинні в дусі християнської любові виявляти поміж себе якнайбільше терпіння та взаєморозуміння, щоб подолати незгоди й досягнути єдності в Церкві Христовій.

Амінь!

Про Біблію як джерело Істини

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ви вже знаєте, що Біблія — книга вічна, тому що вона — книга Божа. У Біблії міститься Істина. Істина — єдина, як і єдиний Бог. Істин не може бути безліч. Істина — цілісна, і охоплює вона все, що необ­хідно знати людині для спасіння, для вічного життя.

Що говорить Біблія про світ, про людину, про походження зла? Зі Священного Писання люди дізналися, що світ був створений Богом. Мудрі греки і римляни не знали цього. Наймудріші філософи давнини думали, що матерія існує вічно. І лише Біб­лія проголосила, що «на початку сотворив Бог небо й землю» (Бут. 1, 1). Ці слова виокремлюють Біблію з усієї людської мудрості і з усіх творів людства.

Тільки Біблія виділяє людину з ряду всіх сотворінь. Вона свідчить, що людина «створена за образом і за подобою Божою». У цьому виявилася велич премудрості Божої (і не лише премудрість Божа, але і Його любов до людини), бо людина дійсно є найдовершенішим творінням з усіх земних створінь.

Тільки Біблія відкриває таємницю появи зла у світі і в житті людини. При цьому, говорячи про па­діння людини, Біблія не принижує її. Розкриваючи перед нами злигодні життя як наслідок гріхопадіння, вона не ввергає нас у темряву відчаю, а вселяє в нас надію на повернення блаженства.

Вчені багато розмірковують про первісних людей і нічого не говорять про те, якою ж буде людина майбутнього і що очікує людство попереду. Біблія відкриває нам, яким буде нове людство. Вона говорить, що Христос воскрес і що усі мертві воскреснуть, що з Ним являться у славі усі ті, які є Христові. І звершиться це не через якийсь розвиток людства, а через оновлення Духа Святого і через воскрешення людства Сином Божим, Який переміг смерть Своїм воскресінням з мертвих. Лише Біблія відкриває нам цю таємницю майбутнього і тим вселяє в нас надію і радість.

Лише Біблія свідчить, що добро і зло не завжди будуть існувати разом. Настане час, а це буде під час другого пришестя Сина Божого, коли зло в особі нерозкаяних грішників, а також диявола і злих духів, буде відокремлене від добра. А добро — це праведні люди, люди, які покаялись у своїх гріхах. Разом з ангельським світом вони складають Царство Боже, де не буде ні хвороб, ні смутку, ні зітхань.

Біблія відкриває нам милість Божу. Світ не знає цієї милості. Милість Божа — це не жалісливість і не поблажливість, не полегшення провини і не довготерпіння. Милість Божа — це така ж властивість Божа, як і Його всемогутність та премудрість. Вона відкривається як любов Божа через втілення Сина Божого, Його страждання, смерть і воскресіння. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16).

Велика різниця між Біблією і священними книгами усіх інших релігій світу полягає у тому, що за їх вченнями людина сама себе удосконалює і робить себе гідною Божества. А Біблія говорить нам, що Царство Боже, тобто вічне блаженне життя, дається нам через віру милістю Божою спасительним подвигом Господа нашого Ісуса Христа. Там людина сама повинна досягти Божества. Бог не тільки не спасає людину, а й не допомагає їй. Тут же, за Біблією, — Бог посилає Свого Єдинородного Сина для спасіння людини. І не тільки це — Бог дарує людині благодать Святого Духа, тобто силу Божу, яка допомагає людині спастись. Від людини вимагається віра і покаяння у гріхах. Біблія не заперечує участі людини у спасінні, але саме спасіння — справа благодаті Божої.

Дорогі браття і сестри! Маючи таку милість Божу до нас, будемо дякувати нашому Спасителеві і прославляти Його в усі дні нашого життя.

Амінь!

Слово про сенс земного буття людини

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Одного разу один законник, випробовуючи Господа нашого Ісуса Христа, встав і сказав: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10, 25).

На це запитання Господь Ісус Христос від­повів законникові притчею про милосердного самарянина, яку ми сьогодні чули в євангельському читанні. Самовіддане служіння ближньому — ось шлях до успадкування вічного життя.

А що ж таке являє собою це вічне життя?

Питання про вічне життя хвилювало не тільки законника. Упродовж усієї історії людство завжди хвилювало і не перестає хви­лювати одне і те ж питання: питання життя і смерті.

Чого варте це життя і його дари: і безтурботне дитинство, і творчий порив юності, і благословенне сімейне щастя, і захоп­лення й радості любові, і героїчний подвиг, — якщо все минає, якщо все підлягає смерті і знищенню, якщо все зникає, не лишаючи іноді навіть сліду? Який сенс життя, якщо ми невтримно несемося в безодню смерті, і цей рух зупинити неможливо? І боляче так у грудях, коли подумаєш, що все минає і не залишає сліду.

Найвидатніший мислитель древності Геракліт повчав, що все тече… І хоч він часто з захопленням казав про велич життя ці­лого, яке існує за рахунок смерті частин, проте його не задоволь­няв нескінченний потік життя за рахунок смерті окремих людських особистостей.

З точки зору законів природи нашого світу, кінцем всього індивідуального є смерть. Можна говорити про вічне життя світу і людства, але ж воно виткане зі смертей окремих істот. Коли вмирають дорогі моєму серцю люди, загальне життя, невиразно холодне і чуже, не може служити ні втіхою, ні заміною.

Християнське благовістя не має ніякого відношення до без­відрадних філософських побудов і теорій. Воно є свідченням про факти, одним з яких є пришестя у світ Вічного Життя: «Про те,.. що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші» (1 Ін. 1,1), — пише євангеліст Іоан Богослов, — і це було Вічне Життя. Пришестя у світ Вічного Життя є основною темою 4-х Євангелій.

«Господи, відійди від мене: я — грішний чоловік!» — викликує апостол Петро, охоплений страхом і благоговійним трепетом після чудесного лову риби. «Господи! Я недостойний, щоб Ти ввійшов у дім мій, але скажи тільки слово, і одужає слуга мій», — каже сот­ник, що увірував у Христа. Закхей з радістю зустрічає Його на порозі свого дому: «Ось, половину добра мого я роздам бідним, і якщо я кого скривдив, поверну вчетверо». Почуттям приходу в світ чогось незвичайного пройняті всі євангельські оповідання.

Однак цього було не досить. Правда і Сила Божа, що явились на землі, перед лицем смерті і тління здавалися засудженими на поразку. Адже перед лицем смерті світ залишається у злі і тлінні. Тому апостоли розчарувались і втекли, коли Ісуса Христа взяли і повели на суд. Лише Іоан за­лишився біля підніжжя хреста разом з Божою Матір’ю. А потім апос­толи сиділи, зачинившись, — «двері дому, де зібралися ученики Його, були замкнені з остраху перед юдеями» (Ін. 20, 19). Ось як, з людської точки зору, могла б скінчитися драма Великого Праведника з Галилеї. І тоді не було б ні Євангелія, ні християнства.

Євангеліє — це проповідь про воскресіння. Апостоли ідуть і проповідують, що Христос воскрес з мертвих. «Його (Ісуса) визначеного радою і передба­ченням Божим виданого, ви взяли і, пригвоздивши руками беззаконних, убили; але Бог воскресив Його, розірвавши пута смерті… чого всі ми свідки», так каже апостол Петро в своїй першій проповіді до народу (Діян. 2, 23-24, 32). Вони свідки воскресіння і не можуть про це мовчати, бо покликані свідчити про нього. «Життя явилось, і ми ба­чили, і свідчимо, і зві­щаємо вам це Вічне Життя, Яке було в Отця і явилось нам», — пише апостол Іоан Богослов (1 Ін. 1, 2).

Вічне Життя у Христі перемогло силу смерті. В цьому значен­ня Воскресіння Христового.

Апостоли не раз розмовляли з воскреслим Христом. «Їли й пили з Ним після воскресіння Його з мертвих», — каже апостол Петро в домі Корнилія сотника (Діян. 10, 41). Воскреслий Христос дає їм відчути Себе, показує їм Свої руки і ноги (Лк. 24, 39-40), дозволяє Фомі вкласти руку у Свої рани. Його впізнають не відразу — так, ученики в Еммаусі Його упізнали в переломленні хліба, а потім Він стає невидимим. Мир і радість наповнюють серця апостолів. Це вже про­міння іншої дійсності. В явленнях воскреслого Христа відкриваєть­ся нове життя. Воскресіння Христове є початком перетворення світу. Тут поворотний пункт в історії людства, в історії релігійної свідо­мості. Тут перемога життя над смертю, початок і запорука нашого спасіння.

Через Воскресіння Христове спасаються від смерті всі і кожна людина зокрема. Воно дає глибокий сенс існуванню людини на землі, зміцнює нашу надію на вічне життя, зародок якого ми переховуємо в глибинах свого серця. Воскресіння Христове — початок загального воскресіння. В нашій свідомості вічне життя виправдовує існування на землі любимої людини; незамінні для нас риси любимого обличчя; незабутні спогади дитинства; перший порив юності служити правді; сімейне щастя; поля і луки, гори і долини України; і батьківський дім; і всі ті неповторні рисочки жит­тя; і всі зовнішні досягнення людської творчості; і подвиг героїз­му; і боротьбу зі злом; і шукання правди. Все це тісно пов’язане з виправданням існування кожної людини, хай і грішної, але Богом створеної, яка являє собою величезну цінність.

Воскресіння означає, що все стане іншим, просвітленим і змі­неним. Тіло наше теж повинно змінитися за образом Тіла Христа. Ми не знаємо, як це буде, але покірливо схиляємося перед таємницею прийдешнього, коли «Бог буде в усьому все» (Див.: 1 Кор. 15, 28).

Вічне життя з Христом для всіх нас починається тут, на землі. Щоб осягнути його, ми повинні виявляти любов до Христа у повсяк­часному добродіянні; а ми чудово знаємо, що любов до Христа ми можемо засвідчити тільки своєю любов’ю до ближнього, чого й навчає нас Христос у притчі про милосердного самарянина.

Амінь!

Коштовне каміння

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь наш Ісус Христос закликає Своїх послідовників, тобто християн: «Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 19–21).

Скарби на небі — це якості людської душі, що завжди залишаються з нею навіть і тоді, коли вона відходить на небо у вічне життя. У загробному житті найбільш потрібні для душі скарби, бо вони визначають її долю у вічності.

У житії преподобного Макарія Великого розповідається, як небесні скарби допомогли одній черниці стати на шлях істинний.

«…Молитвами святих отців наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас!» — почувся голос за дверима келії. «Амінь», — відповіла черниця Мононія. У келію ввійшов старець. Це був преподобний Макарій. З особливим наміром прийшов він до черниці. Мононія жила в монастирі з молодих років. Вона провадила спочатку побожний спосіб життя, але потім мало-помалу у неї з’явився великий недолік: вона полюбила багатство і стала ревно збирати його для своєї племінниці, яку збиралася видати заміж. Преподобний вирішив зцілити черницю від цієї хвороби.

«Я прийшов до тебе у справі, — почав Макарій. — Один купець продає два коштовних каменя надзвичайної краси: один — смарагд, а другий — яхонт. Чи не хочеш купити їх? Вони згодяться твоїй племін­ниці».

Черниця з радістю погодилася на пропозицію старця, який у молодості був відомим майстром — ґранувальником коштовного каміння, і передала йому п’ятсот золотих на купівлю каменів.

Преподобний старець попросив черницю зайти до нього, щоб отримати ці камені. Пройшло декілька днів. Черниця прийшла в монастир, де жив препо­добний Макарій. «Що ж ти хочеш побачити спочатку, — смарагд чи яхонт?» — спитав Макарій. «На твій розсуд», — відповіла черниця. Тоді преподобний ввів її в кімнату. Убогі, криві, сліпі, каліки сиділи там і, спо­живаючи їжу, благословляли ім’я черниці Мононії.

«Ось твій яхонт, — показуючи на них, сказав преподобний черниці. — А це твій смарагд, — продовжив Макарій і відкрив двері у другу кімнату, де знаходилися хворі і старі жінки і теж молились Богу за здоров’я Мононії. — Якщо тобі не подобаються смарагд і яхонт, візьми назад свої гроші, а якщо подобаються, візьми їх собі, бо немає нічого коштовні­шого за ці камені». Черниця, тремтячи, слухала слова преподобного і потім з тяжкими думками повернулась у свою келію.

Вночі тяжкі сни мучили черницю. Їй снилося, що вона померла, і за гріхи її потягли на вічні муки, і чийсь голос говорить їй: «Від цих жахів можуть визволити тебе смарагд і яхонт, що купив для тебе преподобний Макарій». У страху прокинулася черниця, і з того дня колишньої Мононії не можна було впізнати: вона все своє багатство і всі свої сили стала витрачати на допомогу хворим і убогим.

Дорогі браття і сестри, ось що значить збирати собі скарби на небі. Цей приклад вчить нас, як треба жити на землі і готувати себе до вічного життя.

Амінь!

Світ не загине, доки на землі будуть святі

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Природа людського буття є такою, що кожна людина, перемагаючи в собi зло, цiєю власною перемогою наносить поразку всесвiтньому злу, таку значиму, що її наслiдки благотворно вiддзеркалю­ються на долях всього свiту. Всесвiтнє зло, що є переможене в окремiй особi, безконечно перевищує власне зло однiєї людини.

Навiть один святий має неоцiненне, вагоме значення для всього свiту. Самим фактом свого iс­нування, хоч, можливо, й невiдомого людям, але вiдомого Богу, святi приносять на землю та людству велике Боже благословення. Святий Варсоно­фiй свiдчить, що у свiй час молитва трьох мужiв утримувала свiт вiд катастрофи. Заради невiдомих свiту святих змiнюється течiя все­свiтнiх подiй. Кожен святий має всесвiтнє значення, оскiльки вiн своїм життям виходить за ме­жi земної iсторiї у свiт вiчностi.

Святi — сiль землi. Вони — сенс буття. Заради них збе­рi­гається i сама земля. Коли земля пере­­­­­­­­­стане народжувати святих, тодi зникне сила, що утримує свiт вiд катастрофи.

Просячи i молячи Господа, Авраам запитав, чи помилує Вiн Содом i Гоморру заради десяти праведникiв. Господь вiдповiв: «Не знищу й ради десятьох!» (Бут. 18, 32).

Святий старець Афонський Силуан говорить: «Ось думаю, що Господь зберiгає свiт через цих святих людей, бо вони приємнi Богу, i Бог завжди слухає Своїх смиренних рабiв, i всiм нам завжди буває добре за їх молитвами… Свiт стоїть молитвою, а коли молитва послабне, тодi свiт загине… Ти можеш зауважити, що тепер немає таких ченців, якi молилися б за весь свiт; а я тобi скажу, що коли не буде на землi молiльникiв, то свiт скiнчиться, пiдуть великi бiди; i вони є вже тепер».

Бiльшiсть людей не розумiє зв’язку між релiгiйним життям, внутрiшньою духовною боротьбою зi злом кожної окремої людини і вiчним Божественним буттям. Люди сприймають релiгiйне духовне життя як особисте психологiчне переживання, котре зникає, як тiльки воно зникає в душi подвижника. Насправдi духовне життя святих має вiчне i неперехiдне значення, що вiдбивається на внутрiшньому станi всього свiту.

Старець Силуан сприймав молитву за свiт як вiчне життя, як Божественну дiю в душi людини, як дар благодатi Святого Духа. I доти, доки свiт сприймає цей дар, свiт буде iснувати. А як тiльки на землi не стане серед багатьох людей хоча б окремих носiїв цiєї благодатi, земна iсторiя скiнчиться. I нiяка людська наука i культура не здатнi зупинити цiєї загибелi.

Перебуваючи в борнi зi злом, що має фiзичнi прояви (вбивства, насильства, вiйни тощо), люди удаються до фiзичної сили. В певному розумiннi це потрiбно застосовувати. На шлях фiзичної боротьби зi злом стають навiть християни. В католицькiй Церквi в часи середньовiччя фiзична боротьба зі злом отримала навiть догматичне виправдання, котре не переглянуте й дотепер. Колись це втiлю­валося у формi «священної iнквiзицiї», тепер вiд­найденi й iншi форми. Але за своєю духовною сут­нiстю фізична боротьба iз злом залишається тiєю ж самою.

У православнiй Церквi — i стародавнiй, i новiй — ­­також вiдомо багато випадкiв фiзичної боротьби зі злом, але це стосувалося окремих iєрархiв i церковних груп. Сама ж Церква не освячувала та не догматизувала цих засобів. Вона завжди наслiду­вала приклад розіп’ятого Христа, Який взяв на Себе грiхи свiту.

В часи гонiнь у колишньому Радянському Союзi Церква вела боротьбу зi злом без застосування фiзичного насильства i перемогла. Зло перемагається тiльки добром. Боротьба силовими засобами призводить лише до замiни одного насильства iншим.

В Євангелiї переконливо наводиться приклад: коли самаряни не захотiли приймати Христа, то апостоли Якiв та Iоан запропонували звести вогонь з неба, щоб знищити їх, але Господь заборонив це, сказавши: «Не знаєте, якого ви духу; бо Син Люд­ський прийшов не губити душi людськi, а спасати» (Лк. 9, 52–56).

Дорогi браття й сестри! Церква навчає нас молитися про мир у всьому свiтi. Сама лише молитва у поєднаннi з любов’ю може спасти свiт. Ми молимося i за нашу Україну, i за всю Повноту Україн­ської Церкви. I Господь почує нашу молитву, якщо вона виходить зi смиренного серця. Вiн дасть нам бачити Українську Церкву єдиною, адмiнiстративно i канонiчно незалежною вiд Московського Патрiархату. Ми в це вiримо i всi надiї покладаємо на Бога. А Вiн не вiдкине нікого, хто звертається по Його допомогу.

Амінь!

Про святість Церкви і гріховність християн

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ми віруємо в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. У багатьох віруючих і не­віруючих виникає запитання, як може бути Церква святою, коли серед християн і навіть духовенства багато явних грішників. Як поєднати святість Церкви і наявність грішників? Перед тим, як розбирати, чому Церква свята, треба знати, що є Церква.

Церква є Тіло Христове (Еф. 5, 23; Кол. 1, 24). Главою Церкви є Христос (Еф. 3, 28; Кол. 1, 18). Оскільки Бог не є Бог мертвих, але Бог живих, то всі від віку спочилі у вірі з покаянням — святі. Всі, хто увійшов у Царство Небесне, — святі, бо в Царстві Божому не може бути нічого нечистого, нічого гріховного, не може бути зла ні в якому вигляді. Церква не випадково встановила свято всіх святих після зішестя Святого Духа на апостолів. Цим вона хоче підкреслити, що святими є не тільки ті, хто внесений у церковний календар, а й усі, хто удостоєний Царства Небесного за милістю Божою.

Ви скажете, що все це правильно, але ж ми віруємо у святу Церкву не тільки на небесах, але і на землі. Так! Церква свята не тільки на небі, але і на землі. Зверніть увагу на слово «вірую» стосовно святої Церкви. Вірувати можна тільки в те, що невідоме і недоказове. Ми бачимо святість, яка виявляється зовні, але від нас часто прихована внутрішня святість.

Ті, хто вірують у Христа, через Таїнство Хрещення входять до Церкви як її члени, а у Таїнстві Причастя з’єднуються в єдине тіло і дух з Господом. Якщо людина свідомо не зрікається Бога словами чи справами, а намагається жити за заповідями євангельськими, кається у їх порушенні, то вона не «потенційно», а у дійсності свята, вона — член Церкви, член Тіла Христового. Тому на літургії перед причастям Церква виголошує: «Святеє святим». Це означає, що до святої чаші з Тілом та Кров’ю Христовою мають приступати тільки святі, тобто ті, хто очистився у Таїнстві Покаяння від гріхів через сповідь. Через грубі і свідомі гріхи християнин тимчасово відпадає від Церкви, а покаянням («другим хрещенням») може знову з’єднатися з Церквою. Так, духівник над людиною, що кається, читає молитву: «Господи, прийми і з’єднай його (її) зі святою Твоєю Церквою». Якщо грішник не кається, то залишається поза Церквою. Таким чином, явні і таємні грішники знаходяться поза Церквою. Видимо вони можуть бути в Церкві, а невидимо вони відлучені від неї через гріх. Звідси сам собою напрошується висновок, що Церква залишається святою і на землі. Грішники не опоганюють її, тому що вони знаходяться поза нею.

Людина свята за образом і подобою Божою, свята, тому що в Таїнстві Хрещення «облачається» у Христа, свята, тому що причащається Тіла і Крові Христових. Нам треба частіше причащатися, а для цього — постійно каятися у своїх гріхах, а щоб каятися, треба знати їх.

Якщо християнин бореться з гріхом і буває уражений ним, але продовжує боротьбу — кається, просить прощення і допомоги від Бога, то він — святий воїн Христів. У боротьбі з гріхом він здобуває чимало духовних скарбів, яких не міг би надбати іншим засобом. Як тіло через нарив вивергає з себе інородні частки, так і Господь вивергає чужих Йому. Вірніше, вони самі відходять від Церкви. Тому Церква завжди свята. Вона є таємниче Тіло Христове. «Лжеіменний» розум не може осягти цього. Тому і необхідна віра.

Хто хоче на досвіді пізнати таємниці християнства, повинен усі сили спрямувати на духовні діла, а не намагатися одним лише розумом усе зрозуміти. Ті богослови, які намагаються розумом зрозуміти християнство, йдуть протестантським шляхом. Протестантство — це розумове пізнання, зовнішнє знання, а православ’я — життя потаємне у Христі.

Легше розмірковувати, ніж трудитися, боротися зі своєю гріховною природою і молитися. «Християнство непомітно віддаляється від людей, залишається одне лицемірство», — каже святитель Тихон Задонський.

Хоча суд Божий і схований від нас, але корисне для тих, хто спасається, Господь відкрив Своїм святим, а вони передали нам для нашої втіхи і навчання.

Так, святі отці кажуть, що в останні часи чернецтва не буде зовсім, або ж, якщо десь і зали­­­шиться його зовнішний вигляд, то без чернечого духовного життя. Не буде ніяких власних подвигів у тих, хто ніби шукає Царства Божого. Спасатись же будуть вони тільки терпінням скорбот та хвороб. Чому не буде подвигів? Тому що не буде в цих ченцях смирення, а без смирення подвиги принесуть більше шкоди, ніж користі; вони навіть можуть згубити людину, тому що мимоволі викликають високі міркування про себе на тлі гріховного світу і породжують духовну оману. Тільки під керівництвом досвідчених духовних людей могли б бути допущені ті чи інші подвиги, але тепер їх немає.

Тепер нами керує Сам Господь, та частково — духовні книги, якщо хтось їх має і може розуміти. Як же керує Господь? Попускає гоніння, образи, хвороби, довготривалу старість з тяготами та немічністю.

У притчі про хазяїна, який наймав робітників, сказано, що ті, хто прийшов об одинадцятій годині, одержать плату нарівні з тими, хто працював увесь день. Цю притчу можна застосувати і до нас, до сучасних ченців та до тих, хто шукає Царства Божого, але які дні земного життя провели недбало. Однак, за Своїм незрівнянним милосердям, Господь закликає нас у останню годину попрацювати у Його винограднику терпінням старості, хвороб, втратою близьких чи їх стражданнями. Якщо ж без нарікання будемо терпіти ці тяготи, то і нам зарахується це короткочасне страждання, як робітникам одинадцятої години, немов ми несли подвиг все життя. Більш того, Антоній Великий, авва Ісхаріон та інші стверджують, що ті, хто буде спасатись у останні часи смиренним терпінням скорбот, будуть прославлені вище за древніх отців.

Преподобний Серафим Саровський, погоджуючись із древніми святими отцями, каже, що якби ми знали, які блаженства уготовані тим, хто спасається, то погодились би тисячу років жити в келії з гадами, які гризуть наше тіло, тільки б не втратити майбутніх благ, які уготовані нам.

Терпінням вашим спасайте душі ваші. Нехай допомагає нам Господь до кінця донести скорботи і хвороби, які посилаються нам.

Амінь!

Чим відрізняється хрещення Іоанове від християнського

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Минуло 30 років після народження Христа Спасителя. Настав час вступити Йому на відкри­те служіння. За планом домобудівництва Божого, належало підготувати людей до прийняття Христа. У Старому Завіті цю місію виконували пророки. Але їхні голоси замовкли за 400 років до Різдва Хрис­тового. Останній пророк Старого Завіту, пророк Малахія, вказав на Предтечу Христа, якого пошле Господь перед лицем Христа, щоб приготувати Йому путь (Мал. 3, 1; Мф. 2, 10; Мк. 1, 2). Малахія називає Предтечу ангелом, тобто вісником.

І ось у рік хрещення Христового, незадовго до нього, на Йордані з’являється Іоан Предтеча. Він був сином первосвященика Захарії, назореєм від народ­ження і жителем пустелі. Іоан Предтеча народився на шість місяців раніше від Христа і, як зоря перед сходом сонця, передував урочистій появі Христа. Тому Церква іменує Спасителя Сонцем Правди, а свято Хрещення Господнього — Богоявленням. Син Божий Господь наш Ісус Христос явив Себе світові. 30 років Він жив у невідомості для людей. Оточен­ня знало Його як сина теслі. А тепер, за свідченням Іоана Предтечі, голос Отця Небесного і сходження Святого Духа явили Його Сином Божим, довгожда­ним Спасителем світу.

Іоан Предтеча почав свою проповідь словами: «Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне!» (Мф. 3, 2), тобто Царство Христове. Слухати цю проповідь люди приходили з усіх кінців Юдеї та Са­марії. Крім змісту проповіді їх приваблювала осо­бистість Іоана Предтечі, його суворий спосіб життя. Але все ж головною причиною потягу людей до Іоана була його проповідь.

Іоан говорив про настання Царства Месії, на пришестя Якого з нетерпінням чекали юдеї. Щоправда, юдеї сподівалися побачити в Месії, тобто у Христі, земного царя, який звільнить їх від чужинського володарювання, дасть їм владу над народами і засипле їх земними благами. До речі, євреї і донині чекають саме такого Месію. Царство Месії вони зводили до земного добробуту. Комунізм узяв ідею побудови раю на землі від юдейського розуміння Царства Месії. Родоначальники комуніз­му вийшли з цього народу.

Однак проповідь Іоана Предтечі не відповіда­ла їхнім мріям. Царство Месії він назвав Небесним у тому розумінні, що хоча воно відкривається на землі, але буде аж ніяк не земним, а духовним, Не­бесним, тому що його Цар не земний, а Небесний. Жителі цього Царства повинні дивитися на себе, поки вони живуть на землі, як на пришельців і про­чан, які мають постійне проживання на небесах. Правду цих слів усвідомлює всяка людина, коли її земне життя наближається до кінця. Багато хто з людей перед смертю говорить собі: «Для чого я вит­ратив так багато сил і здоров’я на земні блага, які не сьогодні — завтра повинен покинути назавжди, а не турбувався про духовне, вічне?»

Іоан Предтеча вчив не так, як хотілось юдеям. Вони думали, що для того, аби мати право бути членом Царства Месії, досить бути нащадком Авраама. Іоан дав їм зрозуміти, що вони даремно так думають.

Точно так помиляються баптисти, євангелісти та інші християни протестантського спрямування,які вважають, що увірувати в Ісуса Христа, свідомо хреститися, читати Біблію, робити деякі добрі спра­ви — досить для того, щоб стати членом Царства Небесного, тобто спастись.

Царство Месії, або Царство Христове, Царство Боже, Царство Небесне — це духовне царство. І не випадково Господь підкреслив, що воно знаходить­ся в душі людини. Мета пришестя Спасителя світу — внутрішньо переродити людину, з’єднати її з Бо­гом, повністю очистити від гріха і таким чином зро­бити людину гідним членом Царства Небесного.

Іоан закликав до покаяння. Людина повинна спочатку усвідомити свою вину перед Богом і зне­навидіти гріх. Усвідомлення своєї гріховності при­водить до того, що людина шукає допомоги у без­виході і у цьому становищі звертається до Бога. Іоан вимагав від тих, хто до нього приходив, прийняття хрещення у воді на знак покаяння і віри у Грядущого по ньому Ісуса Христа, Який буде хрестити Духом Святим.

Хрещення Іоанове — не рівносильне хре­щенню християнському. Суттєва різниця між ними полягає у тому, що Іоанове хрещення не давало благодаті Святого Духа, а християнське хрещення дарує тому, кого хрестять, благодать Божу, що перероджує людину. Хрещення, якого вимагав Іоан, не зводило на тих, кого хрестили, цієї благодаті. Воно було наочним виявленням бажання людини очис­тити свою душу від гріховної скверни, як тіло очищається від бруду водою. Що ж стосується відпущення гріхів, то Іоанове хрещення саме собою цього не давало; воно було немовби завдатком до відпущення гріхів, що сповіщалося благодаттю Святого Духа у християнському Таїнстві Хрещення.

Християнин виходить з купелі хрещення чис­тим від гріхів, отже, якби безпосередньо після хре­щення спіткала його смерть, він, як такий, що не встиг іще осквернити гріхами душу, прямо пішов би у рай. З цієї причини в давнину деякі люди, які уві­рували у Христа, відкладали хрещення до смерті, що наближалася.

На жаль, ми не зберігаємо чистоти і невинності, з якою виходимо з купелі хрещення, а з плином часу глибше і глибше занурюємось у безодню гріховну. Але, за милістю Божою, якими тяжкими не були б наші гріхи, ми не позбавлені можливості очиститися від них і одержати прощення від Бога. Господь дарував нам можливість покаяння, яке називається другим хрещен­ням. У сльозах покаяння відмиваються наші гріхи, як вони відмиваються у воді під час хрещення.

Заклик Іоана Предтечі до покаяння залишаєть­ся життєво важливим і для кожного з нас. Покаяння і дотепер залишається єдиним засобом очищення від гріхів. Благодать Божа діє так само спасительно на грішника, який кається, як і Таїнство Хрещення. Ми, браття і сестри, ніколи не повинні втрачати надію. Треба просити допомоги Божої, щоб Господь Своєю благодаттю пробуджував у наших серцях почуття покаяння і смирення.

Амінь!

Про розділення християн за часів свв. апостолів і тепер

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

У Коринфській Церкві, заснованій трудами апостола Павла, відбулося розділення. Після відходу апостола з Коринфа туди прийшли лжеучителі і стали принижувати апостольське достоїнство св. Павла. Принижуючи ап. Павла, вони хотіли підвищити себе перед лицем коринфських християн. Лжеучителі настільки досягли успіху в своєму злому намірі, що християни розділилися на кілька груп, кожна з яких обрала собі главу — окремого вчителя. Дізнавшись про це, ап. Павло засмутився, бо, за словом Христовим, всілякий дім і всяке царство, яке розділилося само в собі, не може встояти. Це означає, що така ж доля чекала і на Коринфську Церкву. Щоб закликати всіх християн до єдності, ап. Павло написав до них послання, в якому виклав вчення про те, що Церква Христова єдина, що в ній не повинно бути розділень, що всі віруючі, причащаючись від єдиного хліба — Тіла Христового і від єдиної чаші — Крові Христової, входять у тісне єднання з Христом і стають членами Тіла Христового, маючи своїм Главою Христа, а між собою перебувають у таких взаємовідносинах, як голова, руки, ноги та інші члени тіла, — все ж разом складає єдине тіло.

Те, що колись відбувалось у Коринфській Церкві, те ж саме, тільки з іншої причини, відбувається в Українській Церкві. Православні українці роз­­ділилися на декілька церковних угруповань. Одні стверджують, що потрібно духовно підпорядковуватися Московському Патріарху, інші утворили Автокефальну Церкву на чолі зі своїм Патріархом, треті заявляють, що вони належать до Автокефальної Церкви, але управляються не Патріархом, а Синодом, четверті наполягають на тому, що в незалеж­­­ній державі, якою є Україна, православна Церква повинна бути теж незалежною від Московського Патріарха. І всі ці частини єдиної Української Церкви не спілкуються між собою.

Якби в Україні з’явився ап. Павло, він і сьогодні сказав би те саме, що він сказав Коринфській Церкві: «Хіба ж розділився Христос?» (1 Кор. 1, 13). І дійсно, хіба в усіх Українських Православних Церквах хрестять немовлят, дітей і дорослих не в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа? Або ті, хто приступають до Чаші Христової, причащаються не одних і тих самих Тіла і Крові Господніх?

Якщо ми, православні, причащаючись від єдиної Чаші Тіла і Крові Христових, з’єднуємось у Христі, то чому ми розділені між собою, живучи в єдиній державі і споживаючи один український хліб?!

Розділення єдиної Української Церкви — це не Боже діло!

Тоді, в Коринфі, зменшення взаємної любові призвело до розділення, і зараз в Україні відбулося подібне розділення через те, що через примноження беззаконь зменшилась у багатьох любов; тому, як коринфським християнам ап. Павло радив, що все в них повинно засновуватись на любові, так і нам, православним, які живуть в Україні, той же апостол сказав би: «Усе у вас нехай буде з любов’ю» (1 Кор. 16, 14).

Любов усе об’єднує, все з’єднує; любов — не просто християнська чеснота, це сукупність християнських чеснот, любов являє собою суттєву властивість Божу. Ап. Іоан сказав ще більше, він назвав Бога — любов’ю: «Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі і Бог у ньому» (1 Ін. 4, 16). Любов — всесвітній закон; все утворилося від Бога любові і все зв’язане любов’ю, люди створені для взаємної любові, яка зв’язує їх у сім’ї, в суспільстві, в державі. Батьки люблять дітей своїх і діти — батьків тому, що любов — це вроджене почуття. Почуття жалісливості і співчуття набувається не досвідом і не через науку, воно притаманне людській природі.

Як приємно бачити любов між батьками і дітьми, між чоловіком і жінкою! Як легко живеться в тих суспільствах, де взаємовідносини між людьми визначає любов, а не вигода і гроші.

Любов, як і всяка істинна християнська чеснота, не кричить про себе, як кричить на вулицях порок. Любов таїться від сторонніх поглядів, її пізнають тільки за її плодами; звичайно, коли це потрібно, — любов твердо заявляє про себе. Вона сміливо говорить правду, коли до цього спонукає неправда, від якої страждає ближній. Любов не боїться страждань і смерті, коли цього вимагає благо і спасіння того, кого люблять. Але коли це непотрібно, любов робить добро таємно. Часто любов знаходить себе в терпінні, в співчутті до немочей ближніх; вона носить на собі тягар інших, і це відбувається тихо й таємно, так що інші цього не помічають. Ось — жінка терпить гріх п’яного чоловіка, страждає від нього, через нього проливає сльози, і хто це бачить? Ось — цю жінку невинно ображають, звинувачують несправедливо, а вона мовчазно терпить, не віддає злом за зло, як глухий не чує і як німий не відкриє уст своїх. І хто це бачить? Хто це знає? Окрім того, хто страждає заради любові…

Якщо любов така природна, така корисна, така прекрасна, то чому вона так рідко спостерігається в повсякденному житті людей?

Однією із головних причин зменшення любові є примноження беззаконь. Там, де збільшуються пороки, як результат — зменшується любов. Порочні люди нездатні на велику любов.

Самолюбство теж не сприяє примноженню любові. Надмірна любов до себе поглинає любов до інших. Самолюбство інколи руйнує найміцніші сімейні стосунки між батьками і дітьми, між чоловіком і жінкою, між друзями і між членами суспільства, які пов’язані спільними інтересами. Це буває тоді, коли кожний думає тільки про себе і про свої втіхи та насолоди, про свою честь, про свій спокій, але мало піклується про інших. Подружжя свариться тому, що кожен з них бажає, щоб тільки йому догоджали. Члени суспільства розділяються тому, що всякий шукає задоволення лише своїх інтересів, а не думає про користь для інших. І в розділенні православної Церкви в Україні можна бачити переслі­­дування особистих інтересів церковних діячів, інтересів окремих церковних угруповань, інтересів Церкви сусідньої держави.

Так беззаконня і пороки, що все більше і більше зростають, призводять до зубожіння любові, а зменшення любові — до розділення. Тому, якби ап. Павло прийшов до нас, то він сказав би те саме, що і коринфським християнам: «Усе у вас нехай буде з любов’ю».

Амінь!

Бог промишляє над кожною людиною

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ми, християни, віримо у те, що Бог, Який створив світ і людину, не залишає нас без Свого Промислу. Що таке Промисел Божий? Промисел Божий — це безперестанні діяння премудрості і благості милосердя Божого, якими Він допомагає всякому добру, а злу, що виникає через віддалення від добра, покладає край або спрямовує його до благих нас­лідків.

Бог піклується про весь світ і про кожну людину окремо. Без волі Бо­жої в житті людини нічого не відбувається. Тому Господь Ісус Христос сказав, що без волі Отця Небесного не впаде з голови жодна волосина (Мф. 10, 30). А як же чиниться зло? Теж за волею Божою?! Не за волею Божою, а за попущенням Божим. За волею Божою твориться добро, а зло — за попущенням Божим. Бог кладе край злу або спрямовує його до благих наслідків. Господь ви­правляє наші помилки і навмисні лихі вчинки. Усе, що трапляється з кожним із нас у житті доброго і злого, все це відбувається не без Про­мислу Божого.

Ми віримо у Промисел Божий, але не можемо зрозуміти, чому в нашому житті стається та чи інша по­дія. Чому доля кожного з нас складається саме таким, а не інакшим чином.

Наша моральність залежить від нас і від Бога, Який Своєю благодаттю допомагає людині бути доброю. А зовнішні обставини нашого життя залежать не від нас. Бог керує подіями, які відбуваються так, що в кінцевому підсумку завжди перемагає добро. Інакше й бути не може! Добро непереможне, тому що непереможний Бог. Зло може здобути тимчасову перемогу, але кінцева перемога належить добру.

Один пустельник, лагідний, благочестивий і доброчесний, день і ніч молив Бога, щоб Він просвітив його розум і дав пізнати йому шляхи Про­мислу Божого. Але Господь не прислуховувався до його молитви. Пустельник, вважаючи себе грішником, негідним прийняти одкровення з неба, вирішив піти до старця, який проживав дуже далеко, і від нього дізнатися про те, що постійно хвилювало його розум. Узявши з собою їжу і питво, він вирушив у путь. На шляху йому зустрівся чорноризець і запитав: «Куди йдеш, рабе Христів?» — «До такого-то старця», — відповів пустельник. «Я йду туди ж», — сказав чорноризець. Супутники зраділи один одному і пішли разом.

Коли надійшов вечір, прочани зупинились у одного багатого чоловіка, який прийняв їх зі щиросердою радістю і пригостив вечерею з срібного посуду. Після того, як вони встали з-за столу, чорноризець узяв одне блюдо, вийшов з хати й кинув його у річку. Хазяїн не сказав ані слова, а пустельник не знав, що й думати про це.

Ранком подорожні продовжили свій шлях і на другий вечір прийшли ночувати до іншого странно­приїмця, який виявив їм щиру гостинність. Що ж зробив чорноризець? Ранком, коли треба було, подякувавши за гостинність, йти далі, хазяїн привів до прочан свого єдиного сина і попросив благословити його. Раптом чорноризець схопив його за горло і задушив. Пустельник жахнувся, хотів закричати, але втратив голос… А батько лише сказав: «На все воля Божа».

Прочани пішли далі, однак на третій вечір не зустріли нікого, хто б їх прийняв і нагодував. Вони знайшли порожній старий будинок і переночували у ньому. Ранком чорноризець став руйнувати будинок, а потім будувати його заново.

Пустельнику урвався терпець і він вигукнув: «Заклинаю тебе, скажи мені — ангел ти чи диявол? Справи твої для мене незбагненні». — «А що я зробив?» — запитав чорноризець. «Третього дня, — сказав пустельник, — ти втопив блюдо у доброчесного чоловіка, вчора задушив сина благочестивого странноприїмця, а сьогодні без усякої на те причини зруйнував будинок і почав його знову будувати, сам не знаючи для кого».

«Не дивуйся цьому, добродушний старець, — сказав чорноризець, — і не спокушайся моїми вчинками. Послухай, що я тобі скажу. Перший страннолюбець — людина богоугодна, але блюдо, яке мною було втоплене, він придбав нечесним шляхом. Знай же, я втопив його блюдо з почуття вдячності за його гостин­ність, щоб через цю незначну річ доб­ра людина не втратила нагороди на небесах. Другий странноприїмець теж богобоязка людина, але його малолітній син, досягнувши повноліття, зробився б злодієм і тим самим приніс би батькові сором і ганьбу; крім того, нещасний батько повинен був би дати за нього відпо­відь на Страшному Суді. Знай, що за доброчинність батька я умертвив си­на і не допустив його до злочину».

«Але тут, у пустелі, яку ти мав підставу руйнувати будинок і знову споруджувати його?» — запитав пустельник.

«Не спокушайся і цим моїм вчинком, — відповів чорно­ри­зець. — Хазяїн цього будинку був хижаком і людиновбивцею. Він зубожів і залишив свій будинок. Дід його, будуючи дім, сховав у його сті­нах золото. Будинок зруйнований для того, щоб хто-небудь, шукаючи золото, не згубив би душі своєї. Отож, повертайся, добрий старче, — сказав чорноризець, — у свою келію і наперед не бери на себе безрозсудний труд випробовування Промислу Божого. Сам Дух Святий говорить, що це — глибина незбагненна і невідома для людини. Не прагни даремно взнати його, бо немає у тому ніякої користі».

Сказавши це, чорноризець став невидимим. Старець жахнувся і зрозумів, що це був ангел, який був посланий йому Богом для того, щоб дати спасительний урок. Пустельник покаявся у своєму нерозумінні і дав обітницю Богу ніколи не ви­пробовувати Його Промислу.

Дорогі браття і сестри! Ми повин­ні не сумніватися в діяннях Промислу Божого і не ставити собі запитань: чому Бог чинить так, а не інакше.

Ап. Павло говорить: «А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом? Чи скаже творіння своєму творцеві: навіщо ти мене так зробив? Хіба не має влади гончар над глиною, щоб з тієї самої суміші зробити один сосуд для почесного, а другий для непочесного вжитку?» (Рим. 9, 20–21). Будемо ж завжди покладатися на благу волю Божу і на Його Промисел, як на непереможну силу Божу.

Амінь!

Проста і зрозуміла для всіх заповідь Божа

Як хочете, щоб робили вам люди,
так і ви робіть їм (Лк. 6, 31).

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ось найдорогоцінніше правило життя, яке слід би вогненними літерами викарбувати всюди, де живуть люди, для постійного нагадування про їхній взаємний обов’язок. Не минає й дня, щоб у нас не було приводу застосувати його на ділі. Та й як можна жити інакше, щоб життя земне було радісним?

Людина за самою своєю природою є суспільною істотою. Від колиски до моги­ли вона постійно обертається серед подібних до неї людей, входить з ними у безперервне зіткнення. Сім’я, друзі, знайомі, товариші по роботі, службі, нарешті, просто сторонні люди, з якими неминуче стикається людина, — все це створює таку різноманітну і часто вельми заплутану мережу стосунків, що людині важко визначити, як їй правильно поводитися.

До того ж усі люди різні й індивідуальні за своїми характерами. Кожен має свої персональні особливості: один розумний і освічений, інший маловихований; у одного Христос такий, у другого інший; один викликає пова­гу, інший вселяє байдужість і навіть огиду; один для нас корисний і необхідний, інший сам залежить від нас і чекає допомоги; один прихильно ставиться до нас і опікується нами, інший виявляє явну неприхильність, зловтішається, утискує тощо — нескінченно різноманітне людство. Скільки потрібно терпіння, тактовності, вправності, хитрувань, часто неправди та лицемірства, щоб, зважаючи на вказані особливості, з кожним підтримувати і зберігати свої стосунки.

Вільно чи невільно людині доводиться рахуватися з вимогами часу та обставинами. Вона постійно змінює своє поводження з людьми і настрій. Невже все це нормально? Чи є в таких діях людини щось євангельське, християнське? І невже не можна спростити і звести до єдності всю цю складну плутанину стосунків, побуду­вати їх на твердому і загальному принципі? Не лише можна, а й слід!

До цього закликає всіх нас Господь наш Ісус Христос. Він говорить: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм». Яке просте і абсолютно природне вирішення питання! Яке глибоке знання людської душі, її власти­востей і законів! І в той же час ви відчуваєте, що це можна виконувати. Тут вимоги вищої правди мудро узгоджені з простим житейським розрахунком.

Уявімо собі хоча б на мить, що всі люди стали б жити й діяти за цією заповіддю Христовою і виконувати її неухильно. Як одразу ж змінилося б життя на землі! Як легко і привільно стало б дихати у цій чистій, оновленій моральній атмосфері! Начебто із задушливого, смердючого і темного підвалу ви вийшли на свіже, здорове повітря. Тоді самі собою зникли б з лиця землі примари, що постійно тримають нас у страхові й напруженості. Війни, вбивства, злочини, насильства, грабунки і всі види зла — все це стало б неможливим. Одне слово, тоді сам собою настав би золотий вік, про який з незапам’ятних часів безплідно мріють люди.

У чому ж таємниця цієї заповіді? І від чого залежить така могутня і благодатна сила цього, по суті, простого християнського принципу? Сила його в тому, що він ґрунтується на спільному для всіх людей началі любові, на якому тримається світ і яке чудовим небесним ароматом духмяніє в усьому вченні Христовому. Ця заповідь є не що інше, як видозмінення і послідовне розкриття іншої, дуже подібної до неї, заповіді Божої: люби ближнього твого, як самого себе. В обох цих заповідях та сама думка: в одній просто сказано «люби ближнього, як самого себе», а в другій Господь немов додає і пояснює: тому роби і поводься з ним так само, як би ти бажав, щоб інші чинили з тобою.

«Яка свята, ідеальна, але недосяжна мрія! — скажуть деякі люди. — Це може бути можливим тільки на небі, але ніяк не на грішній землі, де все побудоване на взаємній боротьбі та егоїзмі».

Такі люди забувають, що там, де не вистачає природних сил людини, їх доповнює благодать Божа. І «що неможливе для людини, — гово­рить Господь, — те можливе Богові».

Не передрішаючи майбутнього і не бентежачись сумним сьогоденням, нехай кожна людина мірою своїх сил працює над собою і покладе від себе хоч би один камінь у цю величну споруду священного храму любові. Заповідь Божа звернена не до якогось безособового, абстрактного людства, а до кож­ного з нас зокрема. Кожна людина особисто на собі несе відповідальність за її виконання. Тому, не оглядаючись на інших і не осуджуючи їх, йдімо неухильно до вказаної нам мети кожен своїм шляхом і намагаймося виконувати цю заповідь у своєму житті. Крапля, що падає постійно, точить камінь. Так і ми постійним і наполегливим зусиллям, з поміччю Божою, можемо поступово зруйнувати у своєму серці штучно створену перепону, яка відділяє нас один від одного. Благодать Божа і наші зусилля допоможуть нам злитися з ближніми у такому доброзичливому почутті, яке ми маємо самі до себе.

Скористаймося для цього кожним випадком, який надає нам життя, а вони численні. Чи побачимо чуже горе — змусимо себе перестраждати його так само глибоко і щиро, як своє власне. Чи зустрінемо людину, що сяє радістю і щастям, — порадіємо разом з нею без заздрості й удаваності, наче ця радість трапилася з нами. Народна мудрість говорить: розділене горе — півгоря, а розділена радість — подвійна радість. Нехай чужа біда буде для нас так само близька, як і своя. Чуже ім’я і гідність повинні бути так само недоторканні, як і наші власні, — і так далі без кінця. Це й означатиме — любити ближнього, як самого себе. І в ім’я цієї любові слід ставитися до людей так, як ви хочете, щоб інші ставилися до вас.

Далеко ще той блаженний час, коли ця свята заповідь Божа увійде в загальну свідомість, у плоть і кров людства. Наша справа сприяти цьому, наскільки від нас залежить, у свій час і на своєму місці. А що буде далі, те знає один Бог. Нехай буде Його свята воля в усьому!

Амінь!

Про місце душі і тіла в житті людини (або про пріоритет духовних цінностей над матеріальними)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В каноні святого Андрія Критського св. Церква вкладає в уста грішника, який кається, такі слова: «Я осквернив плоті моєї ризу і очорнив її, те, що за образом Твоїм, Спасе, і за подобою». «Риза плоті» — значить риза або сорочка плотська, або сама плоть як риза.

Плоть дійсно є ризою стосовно душі. Душа з’єднана з плоттю, одягнена в неї, як тіло в одяг. Називаючи плоть ризою душі, св. Церква підкреслює перевагу душі над тілом. Як не тіло існує для одягу, а навпаки — одяг для тіла, так само і не душа створена для тіла, а тіло для душі. Перевагу душі над тілом підкреслив Господь наш Ісус Христос, коли сказав: «Чи душа не більша за їжу, а тіло — за одяг?» (Мф. 6, 25). Цю істину повинні зрозуміти усі люди, які живуть вимогами й інтересами плоті. Вище благо життя вони бачать у тому, щоб усе було добре для тіла; тобто, щоб тіло було здоровим, ситим, мало чуттєві задоволення, насолоджувалося зов­нішніми вигодами, зовнішнім комфортом. Про душу вони або зовсім не дбають, або задовольняють її потреби настільки, наскільки душа обслуговує тіло. Вони не думають про очищення душі, про її спокій і спасіння. Ці люди змінили встановлений Богом порядок, поставивши душу слугою тіла, а не тіло — слугою душі. Результатом цієї зміни порядку речей стала духовна криза у суспільному житті. Те, що ми спостерігаємо сьогодні, є результатом порушення Божественних настанов, Божественного порядку.

Перші люди жили в раю у стані невинності. Їхнє тіло було чистим посудом чистої душі. З втратою душевної чистоти стало нечистим і тіло. До тіла приєдналася нечистота душі, як тілесна нечистота пристає до одягу. Рука, яка святотатствено була простягнута до забороненого плоду, гортань і чрево, що прийняли цей плід, осквернили тіло. Опоганення тіла відбулося після осквернення душі. Гріх непослуху волі Божій стався в душі. Після осквернення через душу тіла у ньому почався процес тління і смерті.

Разом з життям кожен з нас успадкував від Адама і цю гріховну скверну, яка примножується новими гріховними сквернами. Наше тіло тому виявилося нечистим, що я «очорнив те, що за образом і подобою», тобто душу, створену за образом і за подобою Божою.

Душа богоподібна за своєю сутністю, тому що подібно до Бога вона духовна і безсмертна. Ніхто не може змінити природу душі. Як матерію не можна знищити, так і безсмертна душа не може піти у небуття.

Душа богоподібна за своїми якостями. У ній відображаються найвищі риси розуму, любові і волі Божої. Душа богоподібна і по відношенню до світу, бо має владу над земним творінням.

Усі ці риси образу Божого потьмяніли під прошарком духовної скверни: гріх «окаляв» богоподібну душу. Тепер все важче і важче стає впізнати богоподібну душу в тваринному житті людини. Її тілесне життя наповнене плотоугодництвом, а духовне — повне оман, неправди і всякої диявольщини.

Для того, щоб повернути себе до Богоустановленого закону, необхідно підпорядкувати тіло душі і поставити в житті на перше місце інтереси душі, а вимоги тіла — на друге; образно кажучи, поставити все з голови на ноги. Євангельський блудний син покаявся і повернувся до батька; митар сповідав перед Богом свій гріх — роздав половину свого багатства жебракам і повернув тим, кого він образив, учетверо більше; блудниці повернулися до доброчесного життя; гонитель віри Христової став ревним її проповідником; розбійник сповідував на хресті Сина Божого. В усьому цьому була перемога духу над тілом, як-то кажуть, «повернення на круги своя».

Кожному грішнику потрібно сповідати себе перед Господом нечистим душею і тілом і просити у Нього благодатних сліз для того, щоб змити цю нечистоту.

Амінь!

Про значення серця, з якого виходять добрі і злі помисли

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Бог вимагає від нас не лише зовнішньої доброчесності, але і внутрішньої чистоти. Людські закони можуть заборонити і покарати лише ті злочини, що виражені у діях, людські ж думки знаходяться за межею їх влади. Бог же судить не тільки діла, але й слова, і думки, і почуття. Людина може бути зовнішньо благочестивою, а внутрішньо бридкою. «Господь знає думки людини», — говорить пророк Давид (Пс. 94, 11). «Господь випробовує всі серця і знає всі порухи думок» (1 Хр. 28, 9). Тому, оцінюючи людину, Премудрий Соломон говорить: «Які думки в душі людини, така і вона сама» (Пр. 2, 3, 7).

Фарисеї вчили людей дотримуватися зовнішньої чистоти, при цьому вони посилалися на Закон Мойсея. У дійсності ж Закон вчив берегти чистоту серця. Для Бога зовнішні обряди стають просто огидними, коли ними заміняють правосуддя, смирення і любов. Навіть язичники визнавали, що Богу треба лише послух серця. Їхні філософи навчали так: «Нечесність і несправедливість знаходяться у думках» (Аристотель). «Людина, яка задумала злочин, винна так само, як і та, що здійснила його» (Ювенал). «Заздрісний погляд на чужу власність подібний до крадіжки» (Ксенократ).

Осуджуючи зовнішнє благочестя фарисеїв, Господь наш Ісус Христос з особливою силою підкреслив важливість внутрішнього життя — життя серця. Він сказав: «Царство Боже всередині вас», тобто в серці. В іншому місці Він сказав так: «Від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула. Це те, що оскверняє людину» (Мф. 15, 19). Цього навчав і Соломон Премудрий: «Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела» (Пр. 4, 23).

Бути зовнішньо порядною і добросердою людиною легше, ніж скорятися заповідям Божим усім серцем, усіма думками, всією силою душі. Коли ми полишаємо застарілі гріхи, то здійснюємо великий подвиг, але цього не досить. Ми повинні полишити не тільки сам гріх, але і всіляке прагнення до нього. Якщо в глибині свого серця ми продовжуємо любити гріх, то ми не очистилися зовсім від нього. Ми повинні зробитися мертвими для гріха, або розіп’яти свою плоть з її пристрастями і похотями. За допомогою благодаті Божої ми повинні викорінювати з свого серця хтивість плоті, розбещеність наших тілесних бажань, любострастя очей, марнославство думки, хвалькуватість в житті, наше поклоніння мамоні, самолюбство, гордовитість та інші збочення серця. Ми повинні застосувати сокиру заповідей Божих до самого коріння цих пороків, тобто до нечистих бажань нашого серця.

Деякі думають так: ну що гріховного, коли людина подумає про щось погане, — на ділі ж гріх не здійснився? Небезпечність гріховних думок і почуттів полягає у тому, що коли людина плекає порочну думку, то вона (ця думка) стає плодовитою матір’ю усіх гріхів. Гріховна думка — це яйце, з якого вилуплюється єхидна. Гріховні помисли — провісники гріховних справ.

Інші думають: ну що гріховного в одному, наприклад, нечистому погляді, бажанні чи помислі? Ці погляди, бажання і помисли не такі безневинні, як здається. Від цих гірких коренів живляться, з них виростають плоди Содома і Гоморри. Нечестивий погляд Давида на Вірсавію (2 Цар. 11, 3), коли він прогулювався по даху палацу, грішні помисли Ахана приховати цінні речі (одяг, срібло і золото) (1 Нав. 7, 21), грішні бажання Ахава заволодіти виноградником Навуфея (3 Цар. 21) — хіба вони не стали причиною багатьох бід? У першому випадку пожадливість привела до перелюбства, у другому — до крадіжки, у третьому — до вбивства.

Людина, яка перемогла у собі гріховні думки і бажання, буде радіти зі своєї помірності; людина несріблолюбна буде задоволена своєю розумною щедрістю; християнин, який полюбив усім серцем Бога і ближнього як самого себе, буде вже тут, на землі, передчувати небесне блаженство — він побачить, що у цьому і є реальне щастя на землі. Сила чистої любові виганяє з серця негідні пристрасті. А там, де панують низькі пристрасті, справжньої любові нема.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж пильно стежити за нашим серцем і його почуттями, щоб уникнути різних гріхів.

Амінь!

Про боротьбу з нечистими помислами

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Чимало з нас страждають від злих помислів. Ці помисли бувають декількох видів: про блудливу нечистоту, про невір’я у Бога, а ще більше — про хулу на Бога, Пресвяту Богородицю і святих, на ікони, святі Таїнства і все священне.

Святий Димитрій Ростовський про огидні помисли говорить таке: «У помислах цих немає гріха, якщо людина не хоче їх, ненавидить їх і відвертається від них; але якщо хто охоче їх прийме, той смертельно зогрішає; зогрішає також і той, хто за невіданням і малодушністю думає, що ці помисли походять від нього; бо вони є породження бісівське, до демона і потрібно їх відносити, а не до себе. Коли ми ненавидимо і опираємося цим помислам, а вони насильно втручаються в нашу душу, тоді буває нагорода від Бога за терпіння».

Преподобний Іоан Ліствичник говорить, що коли людина відкидає огидні помисли, то не лише не буває у них винна, але й сподобляється небесної нагороди.

Диявол, який навіює ці помисли, намагається завірити людину, що вона сама народжує їх, щоб через це навернути людину до відчаю. Але усі ми повинні знати, що усі ті помисли, яких не бажає душа, — від диявола. У духовній боротьбі трапляється і таке, що короткий час, немовби у забутті, людина приймає огидні помисли, а потім, опам’ятавшись, відкидає їх. У такому випадку людина повинна звернутися з молитвою до Бога і покаятись — і Господь простить.

Огидні помисли посилюються під час молитви і при звершенні добрих справ. Хто відкидає їх, того вони швидко залишають. Слід звернути увагу на таке явище: огидні помисли не турбують тих людей, які провадять гріховне життя, живуть у лінощах і недбанні, ніскільки не турбуючись про вічне життя і спасіння душі. Цих людей диявол не турбує і не спокушає, тому що вони і так знаходяться в його владі.

Диявол навіює огидні помисли тим, хто турбується про спасіння своєї душі, хто кається у своїх гріхах, хто любить Бога і розмірковує про вічність, про сенс земного життя, про вічні цінності. І це досить природно. Ап. Павло говорить: «Ті, які хочуть жити благочестиво у Христі, — гнані будуть».

Св. Єкатерину протягом певного часу бентежили огидні й гидкі помисли. Коли ж з’явився їй Господь і відігнав бісів, вона звернулась до Нього з такою молитвою: «Де ж був Ти до цього, о найсолодший мій Ісусе?» На це Господь сказав їй: «Я був у твоєму серці». Вона здивовано запитала: «Як могло це бути, якщо моє серце було сповнене огидними помислами?» Господь відповів їй: «Тому знай, що Я був у твоєму серці, бо ти не виявила любові до огидних помислів, але намагалася позбавитися від них і, не маючи сили, страждала, і цим приготувала Мені місце у своєму серці».

З усього цього кожен з нас повинен зробити для себе висновок, що огидні і нечисті помисли, що виникають у душі, навіюються дияволом. Вони самі по собі не є гріхом, якщо ми боремося з ними.

Тому нам треба відкидати усе богохульне і нечисте, що народжується у душі, і будемо мати за це нагороду у Господа.

Амінь!

Як жити і спасатися у наш бездуховний час (або про сімейні доброчинства)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Богоборство властиве усім часам, починаючи від падіння Денниці на небесах і гріхопадіння перших людей в раю — і до нинішнього часу. Засобом бого­борства у наші дні є спотворення істинного християн­ства і підміна його хибними релігійними поглядами.

Євангеліє, доступ до якого сьогодні мають усі, стає об’єктом особистого переосмислення, пере­тлумачування на свій лад, а не так, як учить Церк­ва. Були часи, коли і віруючі, і невіруючі не мали можливості прочитати Слово Боже, а священики вимушено мовчали, зв’язані негласною забороною правителів світу цього. Але навіть тоді не було таких перекручувань на релігійній ниві.

Тепер же, коли Святе Писання та інші цер­­­­ков­ні книги легше придбати, ніж хліб насущний, на православне вчення обрушився потік брехні під виглядом євангельського вчення. Ці так звані про­повідники несуть віроломство під виглядом віри, провіщають антихриста під іменем Христа, при­­­к­ривають правду неправдою, хитрістю перекру­чують Істину. Можливо, тому Господь сказав: «Але Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі?» (Лк. 18, 8).

Настав такий час, коли храми відкриваються, реставруються, будуються. Їх стає навіть більше, ніж можна знайти богомольців. Потрібно б радіти цьому, але не будемо поспішати. Видимість духов­ного відродження є, а духу християнського нема. Нема духу любові, Духу Божого, Який творить духовне життя. Церква стала предметом особистої наживи. У Церкву посунули люди невіруючі. Нав­коло царює дух злоби, розбрату, ненависті і пі­доз­ри. Багато які священнослужителі, начебто люди церковні, і ті дозволяють собі ходити у похо­тях сердець своїх. Вони начебто моляться Богові і в той же час живуть у гріху. Бог не чує молитов таких священиків. А диявол, не зв’язаний силою Божою, творить через спокушених ним людей злі діла. Людина, відкидаючи добро і обираючи зло, стає співучасником темної сили у боротьбі прoти Бога.

Віруючі самі себе запитують: «Як жити, щоб не загинути? Як жити, щоб спастись?»

«Як жити?» — питання не пусте. З подібним запитанням до Ісуса Христа звернувся законник, людина вчена, авторитетна у суспільстві. Він ска­зав: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» Господь відповів запитанням: «У законі що написано?» (Лк. 10, 26).

Значить, відповідь на питання «як жити?» може бути така: виконуй Закон Божий. І ми знає­мо цей Закон, тому що він написаний на скрижа­лях нашого серця. А для тих, у кого серце кам’яне, Господь написав десять заповідей на скрижалях кам’яних.

Роз’яснюючи Закон, Ісус Христос дав заповідь: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі». Врешті-решт, усе зводиться до любові. Вона — основа духовного життя. І без неї неможливе спасіння. Навіть віра без любові не спасає, тому що ця віра мертва, а не та, про яку постійно гово­рив Господь: «Віра твоя спасла тебе».

Про те, як треба жити, щоб спастися, Господь відкрив преподобному Макарію. Одного разу, ко­ли він молився всім серцем, почув небесний голос: «Макарію! Ти до нинішнього часу не упо­дібнився двом жінкам, які живуть у сусідньому місті». Великий подвижник вирушив у те місто, знайшов будинок, де жили ці жінки, зайшов до нього і сказав: «Я прийняв на себе великий труд, прийшов із пустелі, щоб дізнатися, як ви живете; не ховаючи, відкрийте мені вашу таємницю». — «Чоловіче Божий, — відпові­ли вони, — чи можна вимагати чого-небудь благоугодного Богові від тих, які постійно зайняті домашніми справами і повинні виконувати подружні обов’язки?» Але свя­тий Макарій наполягав на тому, щоб вони розповіли йому про своє життя. Тоді доброчесні госпо­дарки сказали йому: «Ми дві невістки, дружини рідних братів, п’ятнадцять років живемо разом, і за цей час не чули жодного брутального слова одна від одної, не маємо дітей, а якщо Господь дасть їх, то перше наше піклування буде — молити Його, щоб допоміг нам виховати їх у вірі і благо­честі. З рабами поводимося ласкаво. Неодно­разово радилися між собою, щоб вступити до чину святих дів (черниць), але не могли одержати на те дозволу чоловіків. Відчуваючи їхню до нас любов, ми вирішили залишитися з ними і служи­ти їм утіхою. А щоб життя наше хоч трохи було схоже на життя пустельниць, ми вирішили уни­кати шумних бесід, частіше бути вдома і займатися господарством».

Вислухавши це, св. Макарій сказав: «Істинно Бог не дивиться, чи хто є дівою, чи дружиною, чен­цем чи мирянином, але шукає тільки сердеч­ного призволення на добрі справи. Це призволен­ня Господь допускає і, зважаючи на нього, всякій людині посилає Святого Духа, Який діє і керує життям кожного, хто бажає спастися».

Цей приклад з життя св. Макарія свідчить про те, що і в миру можна спастися, живучи сімейним життям. Є і зараз немало таких віруючих, які не­помітно для людського ока несуть християнський подвиг. Так треба жити і спасатись і в наш час.

Амінь!

Про благодійників­­ і благодійність

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

«Освяти, Господи, тих, що люблять красу дому Твого, прослав їх Божественною Твоєю силою» (слова з заамвонної молитви). За кого це так завзято молить Господа свята Церква? Про кого вона так клопочеться? Про добродійників святих храмів, про тих, хто з любові до них та їх благоліп­ності не шкодують своєї посильної жертви на їх прикрашання. Яка чудова молитва! Видно, велика й особливо вгодна Богові чеснота — будувати і прикрашати храми Божі.

«Благодійним є улаштування училищ, — говорить святитель Феофан Затворник, — благодійне заснування лікарень, благодійне будівництво притулків та інших місць заспокоєння нужденних і стражденних. Але зведення храму благодійніше від усього цього, бо храм Божий є й училище, і духовна лікарня, і притулок для подорожніх». Створення і благоприкрашання храмів настільки піднесеніше за все інше, наскільки безсмертна душа дорожча за тлінне тіло; наскільки життя вічне цінніше від тимчасового.

Храм Божий — цей рай земний; для християнина бути у храмі Божому все одно, що бути на небі. Тому не випадково посли князя Володимира, побувавши в Константинополі у храмі св. Софії, сказали, висловлюючи піднесені почуття, що переповнювали їхні серця: «Не знаємо, були ми на землі чи на небі». У храмі Божому «з нами Сили Небесні невиди­мо служать». Тут усе дихає благодаттю Божою. Приходь сюди радісним — радість твоя освятиться і по­двоїться. Ти відчуєш серцем, що Бог є єдиним джерелом неми­нущої радості. Приходь сюди пригнічений скорботою — і ти одержиш відраду й утіху. Приходь сюди трудами виснажений і клопотами обтяже­ний — і ти одержиш тут оновлення сил, бадьорість духу, полегшення важкої ноші твого життєвого хреста. Так говорить Сам Господь: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас!» (Мф. 11, 28).

У храмі Божому людина духовно народжується до нового, праведного й богоугодного життя. Храм Божий є місцем освячення і благословення тих, що йдуть до шлюбу, на народження дітей і створення християнської сім’ї. У храмі грішники, що каються, одержують від Бога відпущення гріхів. У храмі Божому відправляється Божественна літургія, на якій православні люди причащаються Тіла і Крові Христових. Храм Божий є місцем похоронної відправи і напуття християнина у вічне життя. У храмі Божому Цер­ква завжди молиться за тих, за кого нікому молитися: за живих і померлих. Храм Божий — це святе місце, дім Божий.

Ось що значить храм для православних християн! Ось чому будівництво храмів і турбота про благоприкрашання храмів Божих з само­го початку християнства в Русі-Україні вважалися великими чеснотами і були найулюбленішими справами православних людей.

Майже всі храми у нашій країні і створені, і прикрашені ревністю і щедрістю християнських душ. На це святе діло витрачалися й останні лепти убогих вдовиць, і щедрі пожертвування багатих людей. Пожертвувачі глибоко усвідомлювали, що вони здійснюють велику і богоугодну справу. І подивіться, вони не лише збагатили культуру нашого народу, вони заслужили дещо більше.

Ось і Євангеліє оповідає, що під час земного життя Христа був сотник, у кот­рого захворів слуга. Вважаючи себе недостойним прийняти Господа, він просив Його через юдейських старійшин зцілити хворого.

Старійшини, виконуючи доручення, сказали про сотника Христу: «Він достойний, щоб Ти зробив для нього це, бо любить народ наш і збудував нам синагогу» (Лк. 7, 4-5). Спаситель виконав прохання, зцілив слугу сотника, який заслужив благовоління Христа за створення дому молитви.

А ось що оповідається в житії преп. Еразма Печерського. Він був людиною багатою. Коли вступив до монастиря, то все своє майно витратив на при­крашання Печерського храму. Зробившись у такий спосіб з багатого бідним, він був зневажений серед своїх знайомих. Потім його почала бентежити думка, що краще було б йому використати своє багатство для бідних, ніж на прикрашання храму. Ця спокуса так оволоділа ним, що він впав у розпач і почав жити гріховно.

Але ось що відбулося потім. Еразм важко за­хворів, утратив мову й зір. Біля його постелі зібрались ченці Печерської обителі і з жалем почали говорити: «Горе, горе душі його! Жив він гріховно і так тепер жорстоко страждає». Раптом Еразм став зовсім здоровим, сів і почав говорити:

— Правда, я такий, яким ви мене вважаєте. Та ось що зі мною трапилося. Сьогодні мені явилися преподобні Антоній і Феодосій і сказали: «Ми за тебе молились, і ось за нашими молитвами Господь дає тобі час на покаяння». Потім я бачив ще Пречисту Богородицю з Немовлям на руках і з цілим сонмом святих. Вона сказала мені: «Еразме! Оскільки ти прикрасив церкву Мою, то Я прикрашу тебе і прославлю в Царстві Сина Мого. Вбогих завжди маєте з собою, а церкви Моєї не мали. Отже, встань, покайся, прийми великий ангельський образ (схиму), і на третій день Я візьму тебе чистим до Себе». — Сказавши це, Еразм у присутності всіх покаявся і після прийняття постригу в схиму на третій день помер.

Браття і сестри! Зверніть увагу, яке блаженство чекає на будівників і благоприкрашателів святих храмів. За них молиться не лише Церква зем­на, а й Церква небесна. Сама Богоматір клопочеться за них. І якщо вони впали в якісь гріхи, Божа Матір клопочеться за них перед Богом, щоб Він дав їм час на покаяння.

Нехай втішаються цим усі творці та благоприкрашателі святих храмів і не шкодують своїх пожертвувань. Молитви православних християн у хра­мах, ними створених, донесуть їхні жертви до Престолу Божого на небесах, а звідти зведуть на благодійників і благоприкрашателів благословення і освячення. Ми ж усі, браття і сестри, молячись за тих, хто любить благоліпність дому Божого, і самі намагатимемось мірою наших можливостей брати участь у цьому доброму ділі, нехай сподобимося і ми молитовного за нас клопо­тання Церкви перед Всемилостивим і Людинолюбним Богом.

Амінь!

Про значення слова і язика

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Премудрий Соломон сказав: «Смерть та життя — у владi язика» (Пр. 18, 21). Якщо язик так впливає на кiнцеву долю людини, то цим визначається значення кожного людського слова.

Слово завжди було засобом спiлкування людини з Богом. Ще на початках людської iсторiї люди за допомогою слова зверталися до Бога з проханнями про допомогу i з благодарiнням; i нинi ми з вами через слово пiдносимо молитви i хвалу Богу. Значення слова в життi людини дуже важливе. За допомогою язика люди спiлкуються одне з одним, висловлюють свої найкращi думки i почуття, дiляться своїми радощами i печалями. Як завжди, людина шукає зустрiчi з рiдними i близькими для того, щоб поспiлкуватися з ними i почути щось радiсне, приємне, добре. Людське слово радує, веселить, зближує людей, робить їх добрiшими.

Говорячи про значення слова, святий Григорiй Богослов підкреслює, що там, де не в змозi зробити щось сила фiзична, треба застосувати слово. Апостол Якiв про силу i значення слова образно говорить так: «Ось ми вкладаємо вуздечки в рот коням, щоб вони слухалися нас, i керуємо всім тілом їхнім. Ось i кораблi, хоч якi вони великі і як не носяться сильними вiтрами, та невеликим кермом спрямовуються, куди хоче керманич; так само і язик — невеликий член, але багато чинить. Подивись, невеликий вогонь, а як багато речей спалює!» (Як. 3, 3-5).

Але наскiльки слово людське приносить користь, настiльки воно може й спричинити зло. Наше земне життя значною мiрою залежить вiд язика. Язик формує нашi стосунки — дiтей з батьками, чоловiка з дружиною, керiвника з пiдлеглим… Зa язик можуть любити i ненавидiти, i життя може бути мирним або сповненим неприємностями, щасливим або сумним. I наша кiнцева доля може залежати вiд язика. За словами євангелiста Матфея, «за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть вiдповiдь у день судний: бо за словами своїми будеш виправданий, i за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12, 36 — 37).

Знаючи цiну слова, людина може бути чутливою до слова i байдужою до нього. Наше слово повинно нести радiсть i щастя, поширювати знання та iстину; воно повинно слугувати розвитку, бути джерелом життя.

Язиком здiйснюються зрада, наклеп, осудження, богохульство, неправдивiсть тощо. Нi вiд чого не загинуло так багато людей, як вiд язика. Хто не грiшить словом, та людина є досконалою. Не випадково народилася народна приказка: слово — срiбло, а мовчання — золото.

Остерiгайтеся, браття й сестри, лихослiв’я i намагайтеся застосовувати дар Божий — слово — тiльки на добрi справи.

Амінь!

Про смирення

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Мірилом духовного зростання людини є її смирення. Чим вища за духом людина, тим вона смиренніша. І навпаки, — чим смиренніша, тим вища. Не правила, не поклони, не пости, не читання Слова Божого, а смирення наближає до Бога. Без смирення все (навіть найвеличніші подвиги) не тільки не корисне, але й може занапастити людину.

А в наш час нерідко можна бачити, що ледь-ледь людина трохи більше помолиться, частіше походить до храму Божого, дотримає піст — і вже вважає себе вищою за інших, осуджує ближніх, починає повчати, коли не просять, і таке інше, і цим показує свою духовну порожнечу і віддалення від Отця Небесного. Треба боятися високої думки про себе. Господь Ісус Христос говорить, що коли і все приписане створите (тобто виконаєте всі заповіді Божі), вважайте себе рабами негідними, тому що зробили лише те, що були зобов’язані зробити.

А спасіння є дар Божий для смиренних і упокорених серцем. Зі смиренням несумісні осудження ближніх і власна образливість. Якщо ми осуджуємо інших або ображаємося, коли вважаємо, що нас чим-небудь скривдили, то у нас зовсім немає ніякого смирення.

Святі щиро дякували тим, хто кривдив і ображав їх, оскільки саме завдяки перетерпінню образ вони вчилися смирення. Матір Божа стверджує, що Господь обрав Її через Її смирення. «Зглянувся (Він) на смирення раби Своєї» (Лк. 1, 48), — говорить Вона своїй родичці Єлисаветі. Сам Господь закликає усіх навчитися від Нього смирення. «Навчіться від Мене, — говорить Він, — бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11, 29).

Не посту, не молитви, навіть не любові до ближнього, а саме смирення треба вчитися у Спасителя. Тільки через смирення людина стає єдиною духом із Христом, який упокорив себе до обпльовувань, ганьби і хресної смерті.

Само собою зрозуміло, що ми зобов’язані усіма силами намагатися виконати і всі заповіді Божі, однак без смирення вони стають для нас марними або навіть шкідливими.

Не треба ставити перед собою ніяких великих завдань, а завжди і в усьо­му необхідно утримуватися від зла, від порушень зовнішніх і внутрішніх заповідей і спонукати себе до роблення добра. Хоча і з великими зусиллями і внутрішньою боротьбою, однак необхід­но намагатися робити не як нам хочеться, а як велить Господь у святих заповідях. Недарма сказано в Євангелії: «Царство Небесне силою здобувається» (Мф. 11, 12).

До цього додається ще «терпіння скорбот і хвороб». Нерідко буває так, що людина духовно гине, і після смерті на неї чекають пекельні муки. Але Бог не хоче смерті грішника і посилає йому милість Свою у вигляді хвороб і страждань. Людина не слухала Слова Божого, і тому треба було вжити сильний засіб, щоб відірвати її від чогось погибельного. Цей засіб і змушений був послати Господь. Отже треба не ремствувати на Бога, не сумувати, а дякувати Йому за милість і турботу про наше спасіння. Сказано у Слові Божому: «Кого Бог любить, того і карає, як батько улюбленого сина» (Пр. 3, 12).

Ми не повинні ображати Бога невдячністю за Його милості. Щоб здобути нерозсіяну молитву, треба смиритися перед Богом і людьми. Без смирення людина завжди буде розсіюватися перед Богом і людьми. Треба не сумувати і зневірятися, а терпіти і чекати милості Божої, а також вважати себе негідним дарувань Божих. Воіс­тину за своєю гріховні­стю усі ми не тільки недостойні Його милостей, але недостойні й вимовляти ім’я Боже.

Будемо ж постійно пам’ятати слова апостола: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6).

Амінь!

Про почуття сорому, що охороняє нас

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

«Наготи сестри твоєї… не відкривай», — говорить Господь (Лев. 18, 9). Закон Божий забороняє оголювати чуже людське тіло. Свята нагота першої людини Адама, в його блаженному стані в раю, не мала потреби в одязі. «Соромітні члени не були такими до гріха» (Блаж. Августин). Люди були нагими і не соромились. Але ця свята невинність була загублена Адамом через гріхопадіння. І, як наслідок цього падіння, в людині, позбавленій благодаті Божої, виникло почуття сорому… «І зробив Господь Бог Адамові та його дружині одяг з шкіри і вдягнув їх» (Бут. 3, 21), бо сором охопив грішну природу людини.

Почуття сорому, яке виникло в людській природі, вкладене в неї Богом. Почуття сорому властиве кожній нормальній людині. Воно полягає в тому, що людина не може бачити наготу іншої людини, так само як і свою наготу не дозволяє бачити іншим. Почуття сорому зберігається у людини доти, доки людина не опустилася до стану тварини.

Сором — велике благо, дане Богом людині. Він стримує людей від моральних падінь. Ті, хто переступають цей закон, ображають Бога. Діти Ноя, Сим і Яфет, прикрили наготу батька свого і за це одержали нагороду, благословення, а Хам посміявся над наготою батька і був проклятий (Бут. 9, 20-27).

Втрата сорому веде людину до тяжких наслідків. Відкидаючи почуття сорому, людина відкидає саме поняття гріха. Вбивство та інші тяжкі злочини для людей, які втратили сором, перестають бути гріхом і злочином перед Богом.

Люди, які перемогли в собі сором, — починаючи від манекенниць і фотомоделей до керівніків, рядових співробітників і розповсюджувачів відповідних видань, кінорежисерів і акторів, а також тих, хто дивиться їхню продукцію, — є в душі потенційними вбивцями.

Відкривання чужої наготи є злочином перед Богом ще й тому, що воно викликає в людині підсвідоме почуття потягу до особи іншої статі, тобто викликає в людині гріховне відчуття похоті. Бог установив для людей законне і чисте подружнє життя, в якому тілесний союз чоловіка і дружини освячується і одухотворяється несенням спільного життєвого хреста і вірністю один одному до смерті.

Господь звелів покладати край у собі беззаконним плотським почуттям. «…Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, — каже Господь, — вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28). Тому розпалювання цих почуттів, особливо у підлітків, — через друковану продукцію, покази кінофільмів по телебаченню, непристойні оголення тіла на показ людям, — призводять до гріха.

Підштовхування людей до гріха називається спокушанням. А Господь наш Ісус Христос сказав: «Хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18, 6).

Продукцію морального розтління дивляться підлітки, в результаті чого народжується гріх. Обіцяне Богом покарання неминуче спіткає всіх, хто в цьому бере участь. Коли діти і підлітки бачать, що оголення людського тіла є нормою життя і не викликає у батьків осуду, тоді в їхні душі входить звичка до гріха, яка потім приводить до різного роду злочинів.

Церква закликає усіх людей зберігати в собі почуття сорому. Він охороняє нас від гріха і морального розтління. Будемо ж утримуватись від усього того, що поступово вбиває в наших душах почуття сорому.

Амінь!

Про спокуси

в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Кожна людина без винятку наражається у земному житті на спокуси. Навіть Господь наш Ісус Христос зазнав спокус від диявола. Всі спокуси, починаючи від спокуси праотців у раю, за своєю природою однакові. Вони мають за мету віддалити людину від Бога, від виконання Його волі.

Диявол знав, що люди можуть блаженствувати тільки у спілкуванні з Богом, у всьому підкоряючись Його волі. Тому диявол доклав усіх зусиль для того, щоб перервати це спілкування. Він використав для досягнення своєї мети неправду, хитрість та схильність людини до богоуподібнення і блаженного життя. Він став переконувати Адама і Єву, що можна бути щасливими і без Бога. Даремно, мовляв, вони стримують себе заради заповіді Бога і не споживають від дерева пізнання добра і зла. Диявол навіював їм, що споживання забороненого плоду не зло, а благо. Як тільки вони з’їдять заборонений плід, перед ними відкриється широка дорога знання, і вони вже не матимуть необхідності у керівництві Божому, бо самі зробляться богами, ні від кого не залежними. Диявольські неправда та хитрість потрапили у сприятливий ґрунт. Перші люди вирішили бути щасливими і блаженними без Бога. Те, що Бог попередив людей про смерть, яка спіткає їх за споживання цього плоду, для Адама і Єви втратило значення — вони сподівалися без зусиль з свого боку, одним лише вкушанням плоду, одержати насолоду. Уявна легкість досягнення своєї мети спокусила перших людей. Однак вони не стали богами, а натомість втратили блаженство і спілкування з Богом.

Таким же чином спокушав диявол й Ісуса Христа. Як і наших праотців, він спокушав Спасителя в честолюбстві і нездержливості. Коли Христос зголоднів у пустелі, диявол сказав Йому: «Якщо Ти Син Божий, скажи, щоб це каміння стало хлібами». Спокусник хотів легким способом вгамування голоду схилити Його на шлях нездержливості. Не змігши перемогти Христа цією спокусою, диявол намагається пробудити у Ньому марнославство і честолюбство. Він пропонує Христу кинутися з даху храму і на подив людям залишитися цілим і неушкодженим. Зазнавши поразки і тут, диявол зводить Ісуса Христа на високу гору і показує Йому в єдину мить усі царства світу, обіцяючи дати Йому у володіння весь світ, якщо тільки Ісус вклониться йому — дияволу. Цю сильну спокусу владолюбством Христос відкинув словами: «Відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи» (Мф. 4, 10). Таким чином Ісус Христос переміг усі спокуси диявола, перед якими не встояли перші люди.

Якщо навіть Спаситель наш був підданий спокусам, то це значить, що і кожна людина постійно піддається спокусам. Наша біда полягає не в тому, що ми живемо в атмосфері постійних спокус, а в тому, що ми їх не перемагаємо. Нас часто перемагає диявол. Ми спокушаємося «похіттю плоті, похіттю очей і гордістю життєвою».

І якщо проаналізувати усі спокуси, то вони зводяться до одного — відвести людину від Бога, примусити її йти шляхом, який призводить до духовної смерті. Був час, коли атеїзм відвів від Бога мільйони людей — дорослих і дітей, чоловіків і жінок. В результаті цього люди втратили віру, духовне життя згасало. Диявол торжествував, але не дуже довго. Прийшли нові часи, часи свободи. Тепер люди можуть вільно сповідувати віру в Бога, брати участь у богослужіннях, читати Біблію та іншу духовну літературу. Здавалося б, треба радіти, але не так сталось, як гадалось: диявол не дрімає. Як писав ап. Петро, він, як лев, рикає, шукаючи, кого б пожерти.

Диявол продовжує спокушати людей і відводити їх від Бога і справжнього духовного життя. Зараз стало немодним заперечувати Бога, проте істинну віру в Бога часто стали змішувати з іншими віруваннями — віруваннями хибними, хоча зовні пристойними. У багатьох віруючих уживаються ікона і талісман, відвідування храмів і звернення до ворожок, молитва і ворожіння на картах, священики та екстрасенси. Як може християнин водночас вірувати у Отця Вседержителя, Творця неба і землі, і в силу талісмана?! Як можуть віруючі звертатися за зціленням не до Бога — Владики життя та смерті, а до чаклунів, знахарів та різних лжецілителів?! Один час не вірили в існування потойбічного світу і всього надприродного. Все, що не можна було пояснити матеріальними законами, відкидалося без будь-яких розумних доказів. А тепер люди вірять у різноманітні прикмети. Вони спокушуються східною містикою, окультизмом, слухають віщання астрологів та магів.

Як після всього цього віруюча людина, християнин, а тим більше православний християнин, може звертатися з молитвою до Бога, казати: «Крім Тебе, іншого Бога не знаємо»; або: «Тобі Єдиному согрішаємо, але і Тебе Єдиного просимо».

Використовуючи природне прагнення людей до зцілення від хвороб, бажання довідатися про майбутнє, диявол вводить людей у спокуси і віддаляє від поклоніння Єдиному істинному Богу, в Тройці славимому. Не можна вірувати в істинного Бога, поклонятися Йому, звертатися до Нього з молитвою і водночас вірити чаклунам, магам, астрологам, екстрасенсам, окультистам, знахарям, ворожкам і всій іншій диявольщині.

Всі ці види спокус треба відкидати, як це зробив Господь наш Ісус Христос, коли сказав дияволу: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи». Не дамо ж, браття і сестри, дияволу відвести нас від Єдиного істинного Бога. Будемо завжди розумом і серцем просити Отця Небесного: «Отче наш… не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого».

Амінь!

Слово перед Св. Плащаницею

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ось коли ми прислухалися до голосу Господа і Спасителя нашого. «Прийдіть до Мене всі…» — закликав Він. І ми, утруджені і обтяжені тяжким життям, прийшли до Нього і стали навколо Його Св. Плащаниці.

Якби можливо було розкрити серця всіх, хто збирається в храмах в цей день, скільки побачили б ми людського горя, зруйнованих життів, надірваних сил, обманутих почуттів; скільки розкрилося б перед нами гріхів, у яких задихається людина; скільки почули б ми скарг на те, що неможливо жити поруч з людьми, які керуються низькими моральними принципами.

Чого ж ми чекаємо від Того, Хто плоттю заснув у гробі? Ми сподіваємося, ми шукаємо того, що обі­цяв Господь; ми шукаємо душевного спокою. Але чи знаходимо ми те, чого шукаємо? Так, знаходимо!

Ми відпочиваємо душею, коли разом з апостолом Петром проливаємо сльози і разом з розбійником благаємо: «Пом’яни нас, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» Ми не сприймаємо ні розумом, ні серцем зрадника Іуду, який за 30 срібників продав свого Вчителя, Друга і Господа. Ми цураємося будь-якої зради і зрадників.

Могутньою є людина, і благородні пориви її душі, але на прикладі апостола Петра, який хвалився, що душу віддасть за Христа, а потім відрікся від Нього, ми бачимо, що не можна покладатися лише на свої сили. Своїм подвигом Господь вчить нас, що не треба шкодувати нічого, навіть самого життя, заради любові до друзів.

Тут, перед Святою Плащаницею, виявляється нікчемність життя за егоїстичними принципами. Огидно згадувати про даремно прожиті роки.

Велич смерті Христа за грішників пробуджує сили душі, які сплять, і людина починає усвідомлювати, що вона ще здатна чинити добро і боротися зі злом.

Біля гробу Господнього ми доходимо висновку, що як серед розбещеного натовпу юдеїв, які кричали: «Розіпни, розіпни Його!» — знайшлися Йосиф з Никодимом, що не побоялися просити у Пилата тіло Ісусове, так і тепер знаходяться серед нас Йосифи і Никодими, які не у гробі, а у своєму серці дадуть притулок не померлому, а вічно живому Господу.

Хіба можливо перелічити все те, чим живуть і чим насичуються наші душі у ці святі дні? Дай Боже, щоб ті помисли і почуття, якими наповнюються наші душі тепер, прокидались у нас за тяжких обставин життя, щоб в них ми бачили духовними очима волю Божу щодо нас і надихалися б розп’яттям і смертю Христа Спасителя на перемогу над злом, бо за стражданням і смертю праведника обов’язково настане воскресіння.

Амінь!

Про важливість посту

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Кожен з нас повинен прагнути до моральної досконалості, до богоуподібнення, жити з чистою совістю! Сам Спаситель наш Ісус Христос вима­гає цього від Своїх послідовників, тобто християн, і вказує нам способи досягнення цієї мети. До чис­ла таких способів належить і піст, бо він сприяє очищенню совісті і досягненню моральної досконалості. Сам Ісус Христос освятив піст власним прикла­дом, коли протягом 40 днів і но­чей, проводячи час у молитві і пості, готував Себе до суспільного служін­ня родові людському. І під час Свого слу­жіння Він не раз вказував Своїм послідовникам на необхідність посту. Настануть дні, сказав Господь, коли відберуть у них (учеників) жениха, і тоді поститимуть (Мф. 9, 15).

У Своїй промові про хворих, які страждали на біснування, Він сказав:»Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17, 21). За при­кладом Спасителя і апостоли вважали піст необхід­ним для християн. Так, апостол Павло, перераховуючи свої подвиги, згадує і про піст. «В усьому, — говорить він про себе, — показуємо себе як служителі Божі, у великому терпінні,.. у трудах, у неспанні, в постах» (2 Кор. 6, 4-5).

Таким чином, піст необхідний для кожного християнина: він зміцнює здоров’я, вгамовує плоть, очищає душу і спрямовує до Бога всю людину. Св. Афанасій Великий про користь і значення посту говорить так: «Піст зціляє хвороби, проганяє диявола, видаляє злі помисли, прояснює розум, очищає тіло, підносить людину до Престолу Божого».

Найважливішим з усіх постів, установлених православною Церквою, є Великий піст, або свята Чотиридесятниця. Церква заповідає дотримуватися цього посту суворіше від усіх інших постів. Він установлений на честь і в наслідування 40-денного посту Господа Ісуса Христа в пустелі і для того, щоб у цей час християни очищалися від гріхів та гідно, з чистою совістю, зустрічали велике свято Світлого Христового Воскресіння.

Багато подвижників, наслідуючи Ісуса Христа, Який віддалився для посту і молитви в пустелю, йшли також на дні Великого посту зі своїх обителей у пустелі.

У прощену неділю, попросивши взаємного прощення і благословення, вони розходилися по лісах і пустелях для усамітнених подвигів. Ворота обителей зачинялися до Вербної неділі, коли подвижники звичайно поверталися до своїх монастирів.

Яким має бути наш піст? «Постячи, браття, тілесно, постимося й ду­ховно», — співається в одній церковній пісні. За вченням Церкви, тілесний піст повинен обов’язково супроводжуватися постом духовним: один тілесний піст без духовного, тобто без стримування пристрастей, без старанної молитви, без покаяння, без цнотливості, милосердя та інших християнських чеснот, не приносить ніякої користі.

«Не кажи мені, — розмірковує з цього приводу св. Іоан Золотоустий, — скільки днів ти постився, не їв того чи іншого, не пив вина, ходив у лахмітті. Але скажи мені: чи став ти з гнівливого тихим, з жорс­токого добрим? Якщо ти наповнений злістю, то навіщо тобі виснажувати твоє тіло? Якщо всере­­­дині у тебе панують заздрість і користолюбство, яка користь у тому, що ти п’єш воду, а не вино?.. Не показуй посту марного, бо один піст тілесний не сходить на небо без супроводу сестри своєї — милостині, яка є не тільки його супутниця і союзниця, але і його колісниця. Ти постишся? Доведи мені це своїми ділами. Якими, питаєш, ділами? Якщо побачиш жебрака, подай милости­ню. Якщо побачиш ворога, примирись. Якщо побачиш свого друга щасли­вим, не заздри».

Святий Тихон Задонський про властивості справжнього посту вчить так: «Якщо хочеш, щоб піст був для тебе корисним, то, постячи тілесно, постись і духовно. Нехай поститься розум твій від суєтних помислів; нехай поститься пам’ять твоя від зло­­пам’ятності; нехай поститься воля твоя від злого хотіння; нехай постяться очі твої від поганого бачення; відверни очі твої, щоб не бачити суєти! Нехай постяться вуха твої від поганих пісень і нашіптувань наклепницьких; нехай поститься язик твій від наклепу, осуду, кощунства, неправди, лестощів, лихослів’я і будь-якого пустого і гнилого слова. Нехай постяться руки твої від биття та крадіжки чужого майна. Не­хай постяться ноги твої від ходіння на зле діло. Ухились від зла і сотвори благо».

Дні Великого посту більше, ніж в інші пости, є днями жалю і розкаяння за гріхи. Тому Церква усім складом і характером великопостових богослужінь хоче викликати і підтримати у нас покаянний настрій. Справжнє покаяння полягає не в тому, щоб дотримуватися тільки зовнішньої форми, встановленої давньою православною традицією. Ні! Це дуже складний внутрішній процес серця, який треба болісно вистраж­дати, щоб у ньому, як у вогні, перегоріли всі гріховні звички, які, подібно до зарази, охоплюють душу.

Треба старанно і неупереджено, зі щирим са­моосудом, перевірити все своє минуле і теперішнє. Якщо ми дійсно, а не лицемірно, йдемо каятися до Бога, — не як той фарисей, який навіть у цей момент визнав за можливе похвалитися і осудити іншого, — а як митар або блудний син, то ми повинні всіма силами своєї душі зненавидіти гріх у всіх його видах і прийти на сповідь перед Богом з твердою рішучістю не повторювати того, що було гріховне в нашому минулому. Це буде дійсно покаяння, яке з отецькою любов’ю приймає Господь і якому разом з Ним радіють ангели.

Звичайно, і після такого покаяння людина не застрахована від гріхопадінь. Але нехай це будуть гріхи випадкові і невільні, гріхи немочі людської, а не свідома впертість у злі. Що ж робити в такому випадку? Знову каятися, адже Бог багатомилостивий і довготерпеливий. «Згрішити — діло людське, — говорить св. Тихон Задонський, — а в гріху бути і лежати — диявольське». «Немає гріха непростимого, — говорить інший подвиж­ник, преп. Єфрем Сирін, — крім гріха нерозкаяного».

Святе Письмо наводить багато прикладів істинного покаяння, які Церк­ва завжди подає нам для повчання.

Вся історія Церкви містить у собі постій­но діючий процес покаяння. Відбувається він і в наш час. Ось один з прикладів. Біля ліжка умираючого батька стояв його єдиний і палко люби­мий син — безрозсудний і легковажний юнак, який завдав своєму батькові багато тяжкого горя. Рано овдовівши, батько хотів укласти всю свою душу у виховання сина, щоб зробити його доброю людиною, чесним трудівником, корисним членом суспільства. Та син рано познайомився з пороками; лихі друзі затягли його на гріховний шлях: пияцтво, розпуста, дармоїдство. Да­ремно умовляв його батько — він не слухав ні порад, ні погроз, ні прохань. Та ось батько захворів, і захворів від душевного смутку та непри­ємностей. Відчувши наближення смерті, він покликав свого сина і, прощаючись з ним і з життям, сказав йому: «Дитя моє! Ти бачиш — я вмираю. Підійди ближче. Не бійся: ти більше не почуєш від мене на­рікань, докоряти тобі не буду. Знай: за життям я вже не жалкую, мені шкода тільки тебе. Як би мені хоті­лося бачити тебе добрим юнаком. Після смерті твоєї матері всі мої по­мисли і таємні бажання були про тебе, але мої надії та мрії не збулися. Не прошу тебе виправитися; не беру з тебе клятви про це. Але дай мені слово, що ти після моєї смерті протягом тижня будеш заходити на кілька годин у цю кімнату, в якій я зараз умираю». Щоб не засмутити вмираючого батька, син обіцяв виконати його прохання.

У перший же день після похорону приходить юнак у кімнату, де помер його батько. Тихо довкола. Немає більше серед живих його батька; не почує він його нарікань. Повна свобода: живи, як хочеш. Минає хвилина за хви­линою — і в пам’яті сина мимоволі виникає дорогий образ батька, роздав­леного горем. І невідома раніше туга защеміла в його серці. Думки одна за одною вихорем понеслися в його голові — одна жалісливіша за іншу. «Адже любив мене батько, — подумав юнак. — Скільки турбот і трудів поклав він, щоб дати мені освіту і виховання! І чим я відплатив йому?!» І згадалися потім його друзі, як він проводив з ними дні і ночі, розтрачав у гульбищах і здоров’я, і здібності. Який бруд! Яка ганьба! І краска сорому залила його обличчя. Минала година, друга, а юнак усе сидів, схиливши зажурену голову, опустивши руки; і сльози невтримно текли по його облич­чю. Того дня він уже не пішов до своїх друзів.

Минали день за днем. Перед його поглядом усе ясніше і ясніше поставав образ батька, якого він перед­часно звів у могилу своїм порочним життям. Совість заговорила в юнакові. Раніш йому ніколи було заглянути в себе, заглушувана совість мовчала, і він падав усе нижче і нижче. Знав умираючий батько, що робив, коли про­сив сина заходити до його кімнати протягом тижня. За ці дні син опам’я­тався, одумався і вирішив порвати зі своїм темним минулим і почати нове життя. Подібно до того, як після темної непогожої ночі настає світанок, так після бурхливого розгулу в душі юнака загорілася зоря нового життя.

Так, браття і сестри, знає Церква, що робить, коли визначає дні Великого посту. Життя наше — як бурхливе море. Людина — наче корабель, який не знає, куди він пливе і де розіб’ють його хвилі. Як тріска, підхоплена швидкою течією, нестримно мчить уперед, так і суєта житейська носить нас у своєму гомінливому вирі. Ось нам і треба час від часу, усамітнившись, подумати: для чого ми живемо, куди пориваємося? На що витратили дані нам Богом таланти?

Церква визначила нам дні Великого посту і ніби говорить: «Зупинися, грішнику! Куди поспішаєш ти, не оглядаючись? Хоч тиждень на рік при­святи роздумам, заглянь у себе, у свою душу, розберися у своїх ділах і вчинках, оглянься на пройдений тобою життєвий шлях».

Заглибимося ж, браття і сестри, в себе у дні Великого посту і при світлі Слова Божого заглянемо в свою совість. Ми побачимо там весь бруд, усю ганебність свого життя. Юнак згадував свого батька, якому завдав стільки горя і якого передчасно звів у могилу, згадував його поради, повчання, його любов. І під променями батьківської любові зігрілося його холодне серце, потекли вдячні сльози.

Так і ми поставмо себе під промені Боже­ственної любові та згадаймо розіп’ятого і померлого за наші гріхи Спасителя нашого Ісуса Христа. Ніщо не говорить нам про Його любов більше, як Животворчий Хрест. Чого не досягають ні погрози, ні покарання, те іноді чинить погляд на розіп’ятого за нас Христа. Станьмо перед Хрестом Хрис­товим і спитаймо самі себе: чим ми відповіли на безмежну любов нашого Спасителя?

Обмиймо себе сльозами покаяння і приступімо до Нього в Таїнстві Святого Причастя. Споживіть і побачите, Який милостивий Господь, і промінь нового життя засяє в нас.

Амінь!

Про великопостову молитву преподобного Єфрема Сиріна

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

У дні Великого посту, коли Церква закликає нас до покаяння у скоєних гріхах, молитва набуває особливого значення. Надзвичайно важливе місце посідає молитва великого наставника духовного життя св. Єфрема Сиріна.

«Господи і Владико життя мого, дух лінивства, безнадійності, владолюбства й марнослів’я не дай мені. Дух же доброчесності, смиренномудрості, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму. Так, Господи Царю, даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь».

Чому ця коротка і проста молитва посідає таке важливе місце у великопостовому богослужінні? Тому, що в ній перераховуються як негативні, так і позитивні дії людини в духовному житті, на яких грішник, який кається, повинен зосередити свою увагу. Преподобний Єфрем Сирін дає нам перелік індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів полягає перш за все у звільненні від душевних недуг, що перешкоджають спілкуванню з Богом.

Однією із таких хвороб є лінощі. Вона породжує у нашій душі пасивність до всього і тягне нас «униз», а не піднімає «вгору». Бездіяльність постійно приводить нас до думки про неможливість, а тому й небажаність що-небудь змінити. На кожний духовний порив душі вона відповідає: «Для чого?» — і через це ми розтрачуємо духовну енергію на непотріб­не. Бездіяльність — корінь багатьох гріхів. Вона отруює наші духовні сили біля самого їх джерела.

У зневірі і безнадійності вчителі духовного життя бачать найбільшу небезпеку для душі. Людина, яка знаходиться під владою зневіри, бачить навколо себе усе в чорному кольорі. Вона не помічає нічого хорошого і не знаходить виходу з важкого становища. Душа, що впала у зневіру, підпадає під владу диявола. Прикладом може бути Іуда після зради ним Христа. Зневіра привела його до самогубства. У наш час здійснюється багато самогубств. І це все через те, що люди потрапляють у силу різних причин у стан зневіри. Диявол навіює зневіру на людину, бо він — батько неправди. Він говорить людині неправду про Бога і про світ; він наповнює душу темрявою і запереченням добра. Якщо людина зневірюється, вона стає нездатною бачити світло і прагнути до нього.

Владолюбство! Любов до влади. Якщо наша душа не прагне до Бога, не ставить на перше місце вічні цінності, вона неминуче стає егоїстичною. Егоїзм приводить людину до того, що вона примушує всіх, хто її оточує, служити її інтересам, її примхам, її волі. Якщо Бог не Господь і Владика мого життя, то я сам пертворююсь на господаря і владику, стаю центром власного світу і розглядаю усе, що мене оточує, з точки зору моїх бажань, моїх суджень, моїх інтересів. Владолюбство перекручує наше ставлення до інших людей, ми намагаємося підкорити їх собі. Людина, яка страждає на хворобу владолюбства, переконана у тому, що всі люди, які оточують її, повинні їй служити. Христос вчить нас робити інакше: ми повинні служити людям, а не люди — нам, бо і Господь прийшов у світ не для того, щоб Йому служили, але щоб Самому послужити.

Серед головних недуг духовного життя святий Єфрем Сирін називає також марнослів’я. Серед усіх створених Богом земних істот тільки людина одержала дар мови. Святі отці бачать у цьому відбиток образу Божого в людині, тому що Сам Бог відкрив Себе як Слово. «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1,1).

Будучи найвищим даром, слово у той же час таїть у собі і величезну небезпеку. Виражаючи саму сутність людини, слово може через це стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово рятує і слово вбиває, слово надихає і слово отруює. Істина Божа виражається словом, але і диявольська брехня користується словом. Коли слово відхиляється від свого Божественного призначення, воно стає порожнім і перетворюється на джерело гріха. Замість славослів’я воно перетворюється на марнослів’я.

Покаяння спрямоване проти цих чотирьох проявів гріха. Це ті перешкоди на шляху до Богоєднання, які ми повинні переборювати. Перешкоди настільки сильні, що людина власними силами не в змозі їх подолати. Один лише Бог може це зробити. Тому в дні Великого посту ми старанно просимо Бо­га: «Господи і Владико життя мого, дух лінивства, безна­дійності, владолюбства й марнослів’я не дай мені».

Амінь!

Про чесноти у молитві Єфрема Сиріна

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В молитві Єфрема Сиріна названі чотири головні вади та чотири чесноти, дуже важливі в духовному житті людини. До чеснот належить, передусім, доброчесність, цнотливість.

Доброчесність — це цілісне сприйняття речей, без роздвоєності, без спо­творення, без викривлення, тобто такими, якими створив їх Бог. Якщо це шлюб, то він повинен бути святим; якщо дівоцтво, його не можна порушувати. Так, наприклад, про немовля Мойсея в каноні святого Андрія Критського сказано, що він був плодом чистоти і доброчесності. Якщо подружжя веде недоброчесний спосіб життя, то воно подібне до вази з тріщинами. Як така ваза при найменшому поштовху може розсипатися, так і недоброчесний шлюб розпадається під час випробувань його на міцність.

Апостол Павло пише: «Воля Божа є святість ваша, щоб ви стримувалися від блуду» (1 Сол. 4, 3), тобто від розпусти, недоброчесності, плотської нечис­тоти. До цнотливості закликав Христос Спаситель, коли в бесіді з самарянкою дорікав їй у тому, що вона живе з чоловіком, який не є її законним (Ін. 4, 17-18). У наш час багато молодих людей (а інколи і старі) живуть недоброчесно, блудно, розпусно. Сучасні шлюби дуже часто бувають недоброчесними, тому нерідко розпадаються. У наш час переважна більшість молоді втратила поняття про шлюб — як про Богом встановлений союз для створення сім’ї та продовження роду. Тепер шлюб часто розглядається тільки як засіб задоволення плотської пристрасті або укладається з корисливих міркувань. Бог вклав у людину почуття материнства та батьківства. Доброчесне життя оберігає ці святі почуття. В силу схильності нашої грішної природи до плотських гріхів, ми повинні просити у Бога благодатної допомоги для збереження духу доброчесності.

Наступною важливою чеснотою є смирення, смиренномудрість. Смирення — це зовсім не приниження власної людської гідності, як думають деякі. Смирення — це перш за все перемога правди в нас самих, зменшення всієї тієї неправди, в якій ми повсякчас живемо. Лише смиренні здатні жити за правдою, — бачити і приймати життя таким, яким воно є, і завдяки цьому споглядати велич Божу, доброту і любов до всіх. Христос смирив Себе перед Своїми ворогами. Коли з Спасителя глумилися, Він мовчав. Але в цьому мовчанні були Його сила і велич. Для того, щоб смирити себе, треба бути людиною, сильною духом. Треба побачити себе таким, яким ти є насправді, а не уявляти себе у викривленому вигляді. Наприклад, перебуваючи у храмі, митар побачив себе грабіжником, який ображає людей. Марія Єгипетська усвідомила себе блудницею. В цьому і було смирення митаря і Марії Єгипетської. Іноді ми ображаємося на те, що оточуючі говорять про нас правду. У цих випадках треба не гніватися на них, а дякувати Богові за те, що через цих людей Він розкрив нам очі на самих себе.

Смирення завжди пов’язане з терпінням. Терпіння — дійсно божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він ставиться до нас поблажливо, але тому, що Він проникає у глибину нашого потаємного життя, в тайники нашої душі і знає, як ніхто інший, слабкість нашого єства. Господь не може бути поблажливим до гріха, до всякого роду зла. Коли Адам і Єва згрішили, Бог вигнав їх з раю. Це була Його реакція на гріх, а любов Божа зразу ж виявила себе, коли було сказано: «Сім’я жони зітре главу змія». Бог продовжує любити людину навіть тоді, коли вона погрузла у гріху. Бог любить людину, тому що бачить в глибині її душі добро, яке ми не завжди бачимо. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливішими до кожної окремої людини. Благодать Божа робить людину терпеливою. «Терпінням вашим спасайте душі ваші,» — сказав Господь наш Ісус Христос (Лк. 21, 19). Всі апостольські послання пройняті закликом до терпіння. Ні в якому разі не треба вбачати в терпінні слабкість. Терпелива людина, як правило, буває сильною духом. Відсутність терпіння — ознака слабкості. Тому Церква вчить нас просити у Бога терпіння.

Вінцем усіх чеснот є любов. Це — дар Божий. Вся повнота життя міститься в любові. Без любові нема блаженства, нема щастя, нема сенсу життя. Той, хто не любить, — не знає ні Бога, ні цінності життя, тому що Бог є любов. Однак, коли ми говоримо про любов, ми маємо на увазі справжню любов, а не ту, поняття про яку сучасний світ спотворив. Світ називає любов’ю похіть. В дійсності ж похіть не є любов. Вона — звичайний гріх. Риси справжньої любові описав апостол Павло. Він каже: «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне» (1 Кор. 13, 4-8). Любов, як і віра, є дар Божий. Вона або живе у нашому серці, або її немає. Але якщо у кого немає любові, то це найнещасніша людина, тому що вона не має в собі сили, яка надихає. Господь порівнює таких людей з безплідною смоковницею. Ми повинні просити у Бога дух любові.

В останньому прошенні великопостового тижня ми благаємо Господа дарувати нам бачити свої провини і не осуджувати брата свого. Осудження ближніх часто призводить до гордості, як це ми бачимо з притчі про митаря і фарисея. Фарисей заявив перед Богом, що він не такий, «як інші люди». І в цьому полягає велика небезпека для будь-якої людини. Гордість — джерело зла, і зло — джерело гордості. Однак бувають випадки в духовному житті, коли бачення своїх провин може породити гордість. Писання свв. отців сповнені застережень проти цього роду облудного благочестя, яке насправді, під прикриттям смирення та через самодогоджання, може призвести до диявольської гордості. Але коли ми бачимо наші гріхи і не осуджуємо брата свого, коли терпіння і любов з’єднуються в нас в одне ціле, тоді і тільки тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.

У тривалому і важкому подвигу духовного відродження Церква не відділяє душі від тіла. Людина відпала від Бога цілком, душею і тілом; і вся в цілому повинна бути відновлена, щоб повернутися до Бога. Гріховне падіння і полягає саме в перемозі плоті — тваринної низької похоті в нас — над духовною Божественною природою. Але ж тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що сам Бог став плоттю. Спасіння і покаяння полягає не в зневажанні тіла, а у відновленні тіла в його справжньому служінні, — як храму безцінної людської душі. Ось чому у дні Великого посту вся людина — душею і тілом — повинна каятись у своїх гріхах і просити у Бога благодатної допомоги для здобуття християнських чеснот.

Амінь!

Під час нещасть та скорбот треба не журитись, а покладати всю надію на Бога

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ми, християни, віримо в Промисел Божий, або в Провидіння Боже, але пізнати шляхи Промислу Божого нам не дано. Антоній Великий, роз­мірковуючи про незбагненність Промислу Божого, звернувся до Бога з такою молитвою: «Господи, Боже мій! Тобі буває благоугодно іноді дарувати довголітнє життя людям, зовнішньо некорисним і зануреним у прірву беззаконь, а іноді — передчасно позбавляти життя цього людей, дуже корисних для блага суспільства. Одні, які мало згрішили, караються Тобою тяжко; інші, навпаки, живуть без усяких скорбот, щасливо, і через це набираються зухвалості здійснювати злочини». Під час цієї молитви святий Антоній почув Голос: «Прислухайся до самого себе — те, про що ти міркуєш, є суд Божий, і ти його не досліджуй і не випробовуй».

У Священному Писанні є чимало прикладів, які свідчать про незбагненність для людини Промислу Божого. Одним з таких прикладів може служити біблійне повістування про слуг єгипетського фараона: виночерпія та хлібодара. Обидва служителі царя впали у немилість і були ув’язнені за тяжкі провини. Про обох служителів згадав фараон під час бенкету. Він міг обох помилувати або засудити. Але правді Божій вгодно було, щоб хлібодара повісили і віддали на поживу хижим птахам, а виночерпія — повернули на колишню посаду служителя при царському столі. Такі долі Божі: одних Він віддаляє від Свого лиця за Своїм справедливим судом, а інших удостоює Своєї великої милості. Премудрий Сирах каже: «І хто може дослідити великі діла Його? Хто може виміряти силу величі Його? І хто може розповісти про милості Його?» (Сир. 18, 3-4). Одне ми повинні твердо знати, що у Бога немає несправедливості. У Нього правда і милість з’єднуються воєдино. Пророк Давид каже: «Справедливість Твоя — як Божі гори, суди Твої — немов глибока безодня» (Пс. 35, 7). Правду каже народна мудрість: «Від долі своєї нікуди не втечеш».

Бог творить Свій суд над людьми і народами — як у загробному, так і у земному житті. Виконавцями Його суду часто були відомі в історії тирани. Серед них — Навуходоносор, Аттила — ватажок гунів, Батий — татаро-монгольський хан, Веспасіан та його син Тит, які зруйнували Єрусалим. До них можна віднести також Гітлера і Сталіна. Всі вони були бичами Божими за гріхи людські. Нам важко судити про гріхи та беззаконня людей тисячоліть і століть, які давно минули. Але про те, що було у ХХ столітті, ми можемо сказати, що беззаконня людей перевершили міру довготерпіння Божого. Згадаймо руйнування храмів, зневажання святинь, цілковите богохульство.

Ми часто наповнюємо небо і землю своїми скорботними наріканнями. Наша душа обурюється і повстає проти своїх кривдників. Коли в душі виникає буря від ображеного самолюбства, треба спо­кійно розсудити. Якщо наш ворог має злу волю проти нас, то він не може виконати її, не маючи влади. Зла воля без влади — ніщо, вона не може завдати нам шкоди. А влада залежить від Бога, від Його волі. Воля ж Божа завжди справедлива і свята.

З цього витікає, що не треба журитись і падати духом, якщо ворог наніс нам образу або завдав матеріальних збитків. Він зробив тільки те, що попустив Бог. Ви запитаєте: чому Бог попустив? Можливо, Бог карає нас за гріхи, а можливо — вчить нас довготерпіння чи готує нам нагороду за невинне страждання.

Ми звертаємо увагу на дії інших людей, а нам треба перш за все звертати свій погляд до Бога і до своєї совісті. Ніколи не слід скаржитися на попущення Боже. Бог не попустить, щоб чужа зла воля могла завдати нам якесь зло, яке не послужило б нам на користь, якби тільки ми самі не зашкодили собі. А ми часто самі собі шкодимо.

Нам ніхто не може заподіяти морального зла, якщо ми будемо творити добро. Про це чудово сказав блаженний Августин: «Не бійся ворога: він може заподіяти зло настільки, наскільки одержав на це владу від Бога. Бійся Того, Який сильний зробити стільки, скільки захоче, і Який нічого несправедливого не робить; а що Він робить, то все справедливе, а якщо що-небудь, на нашу думку, здається несправедливим, то, якщо безсумнівно воно сталося за волею Божою, віруй, що воно справедливе й істинне. Запитаєш: якщо хто вбив невинну людину, справедливо він вчинив чи ні? Немає сумніву, що це несправедливо і достойне кари. Чому ж Бог, — запитаєш знову, — попустив таку несправедливість? Ти хочеш вести суперечку з Богом раніше, ніж став достойним питати у Бога: з якої причини, Боже, Ти попустив це? Наміри Божі щодо того або причини попущення Божого не можу тобі, мій любий, прямо пояснити, бо незбагненна премудрість Божа для розуму людського, але стверджую тільки, що, з одного боку, той хто вбив невинну людину, діяв несправедливо, з іншого — цього вбивства не було б, якби Бог не попустив його за невідомою нам праведною причиною. Кажучи іншими словами: вбивця здійснив справу неправедну, яка потребує кари; але попущення Боже праведне і премудре з причини праведної, але схованої від нас часом».

Для заспокоєння себе після нанесеної нам образи існує один певний засіб. Не треба звертати особливої уваги на лють нашого кривдника, а слід звертатися до правосудного Бога, Який попустив заподіяти нам зло, і не відплачувати злом за зло, бо воно попущене Богом для досягнення мети доброї і справедливої, хоч і невідомої нам до часу.

Цього звичаю трималися всі угодники Божі. Вони не дошукувалися, хто і за що їх образив, але завжди звертали серця свої до Бога, смиренно визнаючи справедливість Божого попущення. І тому вони вважали нанесені їм образи благодіянням для себе, а своїх противників — благодійниками, бо вони не улесливі. Ті ж, що хвалять і величають нас в очі, улесливі до нас, і тим заподіюють шкоду нашому спасінню.

Бог Своїм Промислом від зла спричиняє більше добра. Але грішник, що вчинив гріх проти ближнього, не заслуговує на жодне пом’якшення своєї провини. Так, наприклад, якщо лиходій за своєю злобою спалив хату бідняка, а добра людина зі співчуття до бідолахи на місці спаленої пожежею хати побудувала кращий будинок, то у такому випадку провина лиходія не зменшилася через те, що бідняк одержав краще житло.

Дорогі браття і сестри! Так повинні ми розмірковувати під час скорбот та бід, які спіткали нас, і всю надію покладати на Бога.

Амінь!

Про проблему батьків і дітей

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Проблема батьків і дітей, яка сьогодні стоїть дуже гостро, з’явилась у ХІХ ст. Вона пов’язана з падінням віри і моральності. Цієї проблеми не було б, якби люди керувались у своєму житті заповіддю Божою: «Шануй батька твого і матір твою — і добро тобі буде, і довго житимеш на землі».

Яскравий приклад виконання цієї заповіді показали св. Іоан Золотоустий і його мати Анфуса. Святий Іоан Золотоустий ще отроком мав намір залишити батьківський дім і разом зі своїм другом Василієм піти у пустелю для усамітненого життя. Як тільки Анфуса дізналася про цей намір сина, вона взяла його за руку, повела до спальні, посадила на своє ложе, на якому народила його, і гірко заплакала. Спочатку Іоан здивувався і не знав, чим пояснити такий стан матері, а коли зрозумів, то і сам не міг утриматися від сліз.

«Сину мій, — почала крізь сльози свою сповідь мати, — Бог не благословив, щоб чесноти твого батька становили щастя мого життя. Його смерть, що сталася незабаром після моїх недуг, які я перетерпі­ла, народжуючи тебе, — зробила тебе сиротою, а мене — вдовою дуже рано.

Я прийняла на себе всі труди і біди вдівства, незрозумілі для тих, хто не випробував їх. Неможливо описати страждання молодої жінки, яка тільки-но вийшла з батьківського дому, не мала часу навчитися самостійно вести господарство, однак повинна була взяти на себе турботи, обтяжливі для неї через молодість і слабкість статі. Я повинна була сама доповнювати те, що недоробляли недбалі слуги, і охороняти себе від їхньої злості. У той же час я повинна була захищатися від родичів, які мали злі наміри стосовно спадщини; постійно терпіти образи від тих, хто чомусь не любив мого покійного чоловіка.

Однак усі ці нещастя не примусили мене вийти заміж удруге. Я була твердою серед цих бур і напастей, покладаючись на милість Божу, витерплюючи усі злигодні вдівства.

У цих бідах єдиною для мене утіхою було — постійно дивитися на тебе і в тобі бачити живий образ померлого мого чоловіка. Ця утіха почалася з твого дитинства, коли твій язик ще не міг вимовити навіть моє ім’я. І я впевнена у своєму серці, що не дала тобі причини звинуватити мене у втраті батьківської спадщини; а це нещастя часто стається з дітьми, які знаходяться під опікою. Я зберегла для тебе у цілості цю спадщину, хоча не пошкодувала нічого, що потрібно було для твого виховання; ці витрати я робила з мого майна, що одержала як придане від моїх батьків.

Любий сину, я кажу про це не для того, щоб докорити тебе тим, що зробила для тебе. За все прошу у тебе лише однієї милості: не роби мене вдруге вдовою; не ятри рани, що почала загоюватися; дочекайся, врешті-решт, моєї смерті — цей день може бути недалеко. Коли поховаєш мене у гробі батька твого і прах мій з’єднаєш з його прахом, тоді йди з Богом куди хочеш; ніхто тобі не стане на перешкоді.

Але поки я дихаю, не відлучайся від мене, не гребуй моєю присутністю, не накликай на себе гніву Божого, не завдавай відчутного болю матері, яка не заслужила його.

Якщо я коли-небудь подумаю про те, щоб обтяжити тебе марним опікуванням, або наважусь чим-небудь від­далити від Бога, тоді не зважай ні на закони єства, ні на труди, які я понесла для твого виховання, ні на шанування, яке ти, як син, зобов’язаний виявляти матері, — біжи від мене, як від неприятельки твого спокою, як від ворога, що розставляє тобі небезпечні тенета.

Але якщо я роблю все, що від мене залежить, щоб дати тобі справжній спокій, то хоча б це повинно утримати тебе, коли інші умовляння виявляться марними. Як не багато у тебе друзів, але повір мені, любий сину, жодний з них не дасть тобі більше свободи, ніж я. Та й нема серед них жодного, хто доклав би стільки старань для істинного щастя у твоєму житті».

Слова матері були настільки переконливими і зворушливими, що св. Іоан ніяк не міг не послухатися. Як не умовляв його Василій віддалитися від світу цього, Іоан, як люблячий і ніжний син, не погодився залишити чадолюбну і розсудливу матір.

Батьки і матері! Візьміть ці стосунки за приклад у ваших обов’язках стосовно дітей. Кожне слово Іоанової матері Анфуси — прекрасний урок. А ви, діти, вважайте за свій священний обов’язок утішати старість ваших батьків. Жертвуйте вашими бажаннями задля їхніх бажань, вашими задоволеннями заради їхніх задоволень, вашим спокоєм — в ім’я їхнього спокою. І тоді не буде проблем між батьками і дітьми.

Амінь!

Про шлюб

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Однією з головних проблем сучасності є проблема шлюбу і сім’ї. Тепер дуже рідко зустрічаються міцні шлюби та справжні християнські родини. Немає гарної сім’ї тому, що немає справжнього шлюбу, який встановив Бог.

В Священному Писанні сказано: «Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Мф. 19, 6). Цими словами Господь стверджує нерозривність християнського шлюбу. Існує тільки один привід для розлучення подружжя — перелюбство одного з них. Шлюб достойний пошани і освячений Богом, якщо він укладається, щоб народжувати подібних до себе для продовження людського роду. Блаженний, хто вступає в подружній союз з цими святими намірами. Він обирає дружину не за пристрастю, а за любов’ю, і зважає не на її красу, а на доброчесність. Таке обрання робить шлюб благословенним, а подружжя — щасливим. Але якщо шлюбний союз укладається за пристрастю або за розрахунком, і до того ж наречений і наречена не відзначаються доброчесністю, то такий шлюб не принесе щастя подружжю і не може бути міцним.

Істинне багатство і велике щастя, коли чоловік і жінка живуть у злагоді і з’єднані одне з одним як одна плоть. Таке подружжя, хоч би й жило бідно і не було знатним, може бути щасливішим від усіх, тому що воно насолоджується істинним щастям і завжди живе в спокої. Тих, хто живе у такому шлюбі, ніщо не може засмутити. Якщо є між чоловіком і дружиною однодушність, мир і любов, до них стікаються всі блага. І злі наклепи не страшні подружжю, яке огороджене, немов стіною, любов’ю.

Святитель Іоан Золотоустий каже: «Дружини, які немов світяться душевною красою, з часом все більше виявляють своє благородство, і тим сильнішими стають прив’язаність і любов їхніх чоловіків». Шлюб і слабкого робить вдвічі сильнішим. Спільні турботи подружжя полегшують для них скорботи, а спільні радощі захоплюють обох, — вчить святитель Григорій Богослов. Для однодушного подружжя і багатство робиться приємнішим, а у бідності саме однодушність краща за багатство.

Краса тілесна, не з’єднана з душевною доброчесністю, може захоплювати подружжя недовго, а далі не буде мати сили. З часом погані якості, виявлені у подружжя, знищують любов. Якщо треба щось робити для задоволення одне одного, то це прикрашати душу, а не вбирати і губити тіло. Не стільки зовнішня краса робить подружжя люблячими, скільки чистота, ніжність і готовність померти одне за одного.

Коли в родині виникають чвари, треба потер­піти. Небажання терпіти роздуває неприємності, і дрібниці нагромаджуються у стіну, яка розділяє подружжя. Для чого даний людині розум? Щоб згладжувати життєвий шлях! Розсудливість згладжує протиріччя, які виникли. Сімейні сварки не вщухають у сім’ї, коли у подружжя бракує життєвої розсудливості, а ще більше — від небажання добре обдумати ситуацію, яка склалася. Коли у подружжя немає іншої мети, крім насолоди, тоді шлюб розпадається. Закінчуються насолоди — закінчується і задоволення одне одним. Настає розірвання шлюбу. Розлучатися — справа противна як людській природі, так і Божественному закону. Як під час хвороби ми не відсікаємо хворий орган, а лікуємо та зціляємо його, так треба чинити і з чоловіком та жінкою. Якщо є в подружжя який-небудь порок, то треба не розлучатися, а позбуватися пороку.

Скільки блага буває від того, що в сім’ї немає чвар, і навпаки, скільки зла виникає, коли чоловік і дружина сваряться. Ні багатство, ні гарні діти, ні влада і могутність, ні слава і честь, ні достаток та розкоші не можуть радувати чоловіка та дружину, якщо вони сваряться одне з одним. У сім’ї треба цінувати вище за все однодушність, мир та тишу. Тоді й діти будуть наслідувати доброчесність батьків, і у всьому домі буде благополуччя. Де чоловік, дружина та діти з’єднані узами доброчесності, злагоди і любові, там серед них Христос.

Амінь!

Треба берегти свою совість чистою

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь сказав: «Якщо світло, що в тобі, є темрявою, то яка ж тоді темрява?» (Мф. 6, 23). Світильником у духовно-моральному житті людини є совість. Завдяки совісті людина розрізняє добро і зло. Совість має у моральному житті таке ж значення, як око для тіла. Совість обурюється, коли людина порушує моральний закон, здійснюючи гріх або злочин. Вона карає людину внутрішньою гризотою. За допомогою цього внутрішнього світильника люди, які не знають істинного Бога, можуть творити добро і тим догоджати Богу.

Апостол Павло каже: «Коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну» (Рим. 2, 14-15).

З цього треба зробити висновок, що добро може робити кожна людина, незалежно від того, вірує вона в Бога чи ні, визнає вона Ісуса Христа Сином Божим, Спасителем світу, чи не знає Його. Жодна зла людина не може виправдатися перед Богом незнанням морального закону. Апостол Павло чітко каже: «Ті, які, не маючи закону, згрішили, поза законом і загинуть; а ті, які у законі згрішили, за законом будуть засуджені» (Рим. 2, 12). І навпаки, Богу приємні добрі справи, ким би вони не здійснювались. Про це свідчить історія з сотником Корнилієм, яку розповідає книга Діянь апостольських. Апостол Петро, який хрестив язичника Корнилія, каже: «Бог не дивиться на особу, але в усякому народі той, хто боїться Його і робить по правді, угодний Йому» (Діян. 10, 34-35).

У цих випадках люди керуються голосом совісті. На жаль, цей внутрішній голос люди заглушують, і тому він стає слабким, а у багатьох просто вмовкає. При затьмареній совісті життя людини стає гріховним і злим, тому що за її бездіяльності всі сили людського духу спрямовуються на зло. Подивіться на життя багатьох наших сучасників. Хіба у своєму житті вони керуються голосом совісті? Чимало з них можуть сказати, що вони не вірять у Бога. Невір’я аж ніяк не може виправдати гріховного життя, а тим більше — злочинів. На те є совість. Але біда цих людей у тому, що вони втратили совість. Вона у них мовчить.

Люди, звичайно, не народжуються з потьмареною совістю, а самі доводять її до потьмарення своїм гріховним життям. Вони самі добровільно перетворюють своє внутрішнє світло на темряву, і притому не раптово, а поступово.

Зародок гріха з’являється в людині разом з її народженням. Ця природна схильність до гріха спонукає людину робити зло. Але, з іншого боку, совість, яка притаманна людській природі, відводить людину від гріха, підказує її розуму, що цього робити не треба, що це незаконно і богопротивно.

Благо людині, якщо вона послухається голосу своєї совісті і буде жити за її вказівками. Але часто буває, що люди намагаються заглушити різними засобами голос совісті і, не зважаючи на її вимоги, ідуть не тим шляхом, який вона вказує, а тим, який більш приємний для почуттєвих пристрастей, і таким чином люди відхиляються з правильного шляху життя.

Однак перший крок до гріха, перший злочин не проходить для людини безслідно. Совість повстає проти гріха, людина зазнає її докорів. Вона внутрішньо мучиться і страждає. Тоді на допомогу гріху приходить лукаве мудрування. Воно намагається применшити гріх в очах того, хто вчинив його, вказує на різні обставини, що виправдовують його. Лукаве мудрування наводить у приклад інших людей, які роблять ще гірше. І все це для того, щоб заспокоїти совість. І вона з часом немовби впадає у забуття і заспокоюється, а точніше — поступово заглушується. При повторному гріху совість хоча і обурюється, але не з такою силою. А з часом при гріхах, що повторюються, вона зовсім замовкає, і людина чинить зло без усяких докорів сумління. Горе таким людям! Вони йдуть неправильним життєвим шляхом, який приведе їх до загибелі, якщо вони не покаються.

Церква закликає до покаяння, щоб ми, через сповідь і причастя Святих Таїн, очищали свою совість від гріховного накипу і відновлювали її голос. Якщо совість буде викривати когось у чомусь, не треба заспокоювати її різними лукавими засобами, не треба переконувати себе у тому, що ти нічого страшного не вчинив. Якщо совість непокоїть, значить, ти зробив злу справу, бо за добрі справи вона не буде тривожити тебе. Добрі справи викликають у душі радість і задоволення.

Будемо ж берегти свою совість чистою. Бо якщо наша совість буде чистою, то і життя наше буде благочестивим і праведним.

Амінь!

Слово про користь працелюбності

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Кожна людина повинна працювати — фізично або розумово. До праці закликає нас Господь. Це Він дав заповідь нашим праотцям Адаму і Єві, які згрішили: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю» (Бут. 3, 19). І з того часу праця стала законом для людини. Працелюбність — це християнська чеснота. Ап. Павло говорить: «Якщо хто не хоче трудитися, то хай і не їсть» (2 Сол. 3, 10).

Але не всі хочуть працювати. Як правило, це люди ліниві й гулящі. Вони живуть за рахунок чужої праці. До категорії таких людей належать діти, які живуть за рахунок батьків. Діти повинні з раннього дитинства привчатися до праці. Щасливе дитинство полягає не в тому, щоб нічого не робити і тільки користуватися плодами чужої праці. Результатом бездуховності минулого періоду стало те, що чимало людей розучилися працювати. Зрівнялівка породила хибне ставлення до праці. У багатьох людей утвердився неправильний погляд на життя. Вони чомусь переконані, що держава повинна забезпечити громадян усім необхідним. А Господь говорить: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій». Але праця повинна бути чесною. В основі праці лежить духовність. Це про неї сказав Ісус Христос: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33).

Моральність і духовність повинні супроводжувати працю, тоді вона буде благословенна Богом і буде корисною не лише тим, хто працює, але й іншим людям: домашнім, друзям, суспільству.

Ухиляючись від чесної праці, люди, особливо молодь, часто стають на шлях злочинів. Бувають і такі випадки, коли молоді люди, намагаючись обрати легкий шлях життя, ідуть у монастирі, розраховуючи на те, що там вони знайдуть без особливої праці повне забезпечення і спокій. Вони не знають, що чернече життя в усі часи було з’єднане з молитовним подвигом і фізичною працею. Атеїзм створив образ ченця-нероби. Насправді ж ченці завжди відзначалися працелюбством. Результатом їхньої праці були процвітаючі монастирі, які ставали осередками культури, освіти. Біля них знаходили притулок знедолені люди.

Однак траплялися серед ченців і такі, які думали, що в монастирі не обов’язково фізично працювати, а треба лише молитися і відвідувати богослужіння.

Історія Синайського монастиря зберегла досить-таки повчальний приклад. Одного разу до насто­ятеля Синайського монастиря на ім’я Силуан прийшов по благословення якийсь чернець. Побачивши братію, яка була зайнята фізичною працею, він сказав: «Не займайтеся здобуванням їжі, яка все одно згниє». При цьому він послався на слова Ісуса Христа, сказані Марфі, коли та поскаржилася Йому на свою сестру Марію, що та не допомагає їй по господарству: «Марія ж вибрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк. 10, 42). Почувши це, ігумен звелів наглядачеві відвести гостя до кімнати і залишити його там наодинці.

Через декілька годин ченці почали обідати. Між тим гість дивився у вікно і чекав, коли ж покличуть і його. Ченці вийшли з-за столу, а про нього ніхто й не згадав. Нарешті, відчуваючи голод, він прийшов до настоятеля і запитав: «Чи їли сьогодні ченці?» — «Їли», — відповів настоятель. «А чому ж не покликали мене?» — ображено мовив гість. «Ти людина духовна і не маєш потреби в їжі, — сказав настоятель, — а ми наділені плоттю і хочемо їсти; ось тому і працюємо. Ти обрав благу частину: так читай же книги і живись духовною їжею».

Чернець-гість засоромився своєї псевдомудрості і, вклонившись до землі, просив у настоятеля вибачення. «Люб’язний у Христі брат, — піднімаючи його, сказав ігумен, — з якого боку не розглядай працю, але від неї завжди є користь; і Марія заслужила похвал від Спасителя для своєї сестри Марфи».

Неробство часто буває причиною пороків, бо, не маючи чим зайнятися, людина дає волю своїм пристрастям, що тягнуть її до загибелі. Так неробство народжує розпусність, пияцтво, тютюнокуріння і наркоманію. Людина, зайнята корисною працею, не має вільного часу для розбещеного життя.

Браття і сестри! Усім нам треба багато трудитися і привчати до чесної праці молодь. Це не тільки корисно для земного життя, але і спасительно для життя вічного.

Амінь!

Бог не творить зла, але керує ним, припиняє його або спрямовує до добрих наслідків

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ми віримо, що землетруси, повені, неврожаї, несприятливі атмосферні явища, всілякі епідемії, хвороби і смерть — усі ці прояви зла чиняться за во­лею Божою. Тому ми молимося і просимо у Бога, щоб Він позбавив нас усіх цих бід. Це зло, яке можна назвати фізичним злом, не залежить від волі людини.

Моральне зло, те, що ми називаємо гріхом, залежить від вільної волі людини. Людина може згрішати, а може і не згрішати. Провина за гріх повністю лежить на людині й падших ангелах. Священне Писання свідчить, що Бог зла не сотворив. Пророк Авакум, звертаючись до Господа говорить: «Чистим очам Твоїм не властиво глядіти на злодіяння, і дивитися на утиски Ти не можеш» (Авак. 1, 13).

Чисто богословські питання про існування у світі зла, про його походження і про відношення до нього волі Божої мають значення не лише теоретичне, але й практичне.

Іншими словами: чи робиться зло за волею Божою і за попущенням Божим, або без участі Бога, тобто поза Його волею? Дехто помилково думає, що Бог не керує злими людьми, дияволом і злими духами. Це зовсім не так. Бог керує усім без винятку. Не випадково Ісус Христос сказав, що і волосина з голови людини не впаде без волі Божої (Лк. 21, 18).

Бог зла не творить, але злом керує. Що означає — «керує злом»? Керування злом полягає у тому, що Бог дією Своєї волі припиняє зло або ж спрямовує його до благих наслідків.

Як же це виявляється у житті нашому? Бог скерував лиходійську руку вдарити тебе; Бог спонукав язик кривдника чи наклепника образити або обмовити тебе; Бог дав нечестивому силу позбавити тебе влади.

Сам Бог устами пророка Ісаї підтверджує це, коли говорить: «Я — Господь, і іншого немає. Немає Бога, крім Мене. Я підперізую тебе, хоч ти Мене й не знаєш… Я витворюю світло й творю пітьму, чиню добро й допускаю зло. Я, Господь, усе це чиню» (Іс. 45, 5-7). Ясніше говорить про це ж пророк Амос: «Чи станеться у місті якесь лихо, що його Бог не спричинив би?» (Ам. 3, 6). Це означає, що немає у світі нещастя, яке робилося б не за волею Божою. Бог попускає злі наміри, через людей приводить їх у дію і дає їм силу.

Так, Бог покарав царя Давида за гріх перелюбства з дружиною воєначальника Урії і за вбивство самого Урії. Яким чином? Гріхом кровозмішення власного сина Авесалома з дружиною царя Давида. Господь сказав Давиду через пророка Нафана: «Ось я спрямую на тебе зло з дому твого, і візьму жон твоїх перед очима твоїми, і віддам ближньому твоєму (тобто Авесалому), і буде він спати із жонами твоїми перед цим сонцем. Ти чинив це таємно, а я зроблю це (тобто Авесаломове кровозмі­шення) явним перед усім Ізраїлем і перед сонцем» (2 Цар. 12, 11-12).

Обидва — Давид і його син Авесалом — учинили зло. Але Бог через злодіяння Авесалома привів Давида до покаяння. Блаженний Августин говорить: «Бог виправляє добрих людей через злих».

Нерідко правосуддя Боже використовує нечестивих правителів як знаряддя для навчання праведних терпінню і для покарання нечестивих за їхні злочини і гріхи.

Так, наприклад, через пророка Ісаю Бог попереджав ізраїльський народ про знищення і спустошення Палестини. Він говорить: «Горе Ашшурові, палиці мого гніву й києві мого пересердя! Я послав його на народ безбожний, виправив його на народ, що мене гнівить, щоб грабував його, обдирав до нитки, щоб топтав, немов грязюку на дорозі. Та він іншої про те гадки, інакше мислить про те його серце: на думці в нього — вигубити, викоренити чимало народів» (Іс. 10, 5-7).

Цим Господь показує, що ассирійці виконують не свою волю, а волю Божу. Він називає їх знаряддям гніву і бичем обурення Свого на беззаконня ізраїльського народу. Таким чином, Бог бере на Себе покарання нечестивих людей.

Господь говорить от про що: «Я послав їх узяти в них здобич і утихомирити непокірних Мені, які сильно вихваляються своїм розумом. Вони відкинули Єдиного Бога і вклонились язичницьким ідолам, приносячи їм жертви. Сам же ассирійський цар, виконуючи волю Божу, буде думати, що він чинить це за власним бажанням і не опам’ятається, винищуючи людей». Далі Господь говорить, що, «коли покараю людей Моїх і виправлю їх, тоді буде горе жезлу Моєму — ассирійцям, бо знищу їх як непотріб­не знаряддя».

Так само треба дивитися й на інші праведні покарання Божі, що напускаються на людей і на цілі народи за їх беззаконня. Римський імператор Тит під час зруйнування Єрусалима, обходячи його стіни, побачив рови, наповнені трупами людей і кров’ю, важко зітхнув, підняв руки й очі до неба і сказав: «Боже милостивий! Не моє це діло».

Згадаймо, браття і сестри, Другу світову війну. Яким стражданням піддав наш народ Гітлер! Чи не був він жезлом гніву Божого за беззаконня у 20-ті й 30-ті роки, коли храми Божі були зруйновані, єпископи, священики та мільйони інших невинних людей були заслані до Сибіру і там загинули у тяжких муках?! Під час і після війни чимало людей покаялося, були відкриті храми, а Гітлер і фашизм загинули з ганьбою. Усе це звершилося за волею Божою.

Бог діяв у далекі біблійні часи, в роки Другої світової війни, діє Він і в наш час. Провидіння Боже не дрімає, Господь промишляє про цілі народи, так само, як і про кожну окрему людину. Ми повинні бачити в усіх своїх бідах і стражданнях прояви волі Божої. Треба бути уважним до самого себе і розпізнавати у своїх бідах або покарання Боже за гріхи, або заклик до покаяння, як в історії з гріхопадінням царя Давида, або випробування нашої віри і терпіння, як це було з Іовом Багатостраждальним. В усьому, що відбувається з нами і навколо нас, треба вміти розпізнавати благу волю Божу, що веде нас до спасіння і вічного життя.

Амінь!

Про милосердя Боже

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Любов Божа є джерело милосердя, а Бог — наш найвищий благодійник. Він робить нам стільки благодіянь, що ми не можемо прожити без Його благ жодної хвилини. Від Бога ми одержуємо їжу і питво, одяг і житло. Він веде нас шляхом життя, показує користь добра і шкідливість зла. Його тепло зігріває нас, Його повітря зберігає нам життя. Яким стало б наше життя, якби Бог відібрав у нас хоча б деякі із Своїх благ? Чи допомогли б нам наші очі, якби Бог відібрав у нас світло? Ми блукали б у темряві, як сліпі. Хіба давала б земля плоди, якби Бог не посилав на неї дощ і тепло? Пророк Давид говорить: «Господь дасть щастя, і земля наша дасть урожай свій» (Пс. 85, 13). Люди трудяться на землі. Це добре. Але якщо вони думають, що врожаї залежать тільки від їхньої праці, то вони глибоко помиляються. Людина не може працювати без повітря і кілька хвилин. Всі Свої численні благодіяння Бог посилає нам лише з любові до нас.

Через Єдинородного Свого Сина Бог незбагненним чином оновив розтлінну людську природу «Тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його — дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1, 12). Як учить нас ап. Павло, Бог приготував для нас те, чого «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило» (1 Кор. 2, 9). Тим, хто просить, Бог посилає Святого Духа, Який просвіщає, утішає зберігає усяку людину, яка приходить у світ. Тих, хто заблукав, Він закликає до покаяння і з радістю приймає тих, хто кається. Усе це — вияви Божого милосердя. Щире благодіяння породжується щирою любов’ю. Гідно і праведно любити Того, Хто полюбив нас, коли ми були грішниками.

«Господи! Що ти бачив у мені достойного, коли прийшов у цей світ, щоб спасти мене? Пастирі шукають своїх овець, що заблукали, але шукай за ради власної користі. Люди шукають загублене добро, але теж для своєї користі; царі викуповували полонених за золото та срібло — також для себе. Але що Ти, Владико, знайшов у мені, яку користь придбав для Себе, коли прийшов спасти мене не золотом і сріблом, але Своєю чесною Кров’ю, прий­шов спасти мене, який не має нічого, крім непослу­ху і ворожості до Тебе!.. Відвідай мене чоловіколюбством Своїм, Господи мій; шукай мене без користі, Пастирю мій; полюби мене без Своєї вигоди, Боже мій! Бо це і є справжня любов — любити без усякої своєї користі і робити добро без надії на подяку». Так учить св. Ісидор Пилусиот.

Люди теж люблять ближніх і роблять їм бла­го, але хочуть, щоб і вони відплачували тим самим. Господь сказав, що «ви робите добро тим, які вам роблять добро. Яка у цьому благодать? Адже і грішники роблять те саме».

Уявіть собі сатанинську злобу і невтримну во­рожість до нас диявола. Він «ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти» (1 Петр. 5, 8). Але Бог нас оберігає і не дозволяє йому занапастити нас. І що дивно: людина грішить, а Бог продовжує її обері­гати. Людина віддає себе у руки ворога — через роз­пусне життя, пияцтво, наркоманію, злочинність, — а Бог не дозволяє дияволу взяти грішника і довести до погибелі. Людина відступає від Бога, а Бог не залишає її. Людина гнівить Бога, а Бог не віднімає від неї Своєї милості, бо миттєво загинула б людина, якби Бог відняв від неї Свою всемогутню руку,яка оберігає її.

Диявол тільки й чекає, щоб побачити залишену людину і згубити її. Будемо пам’ятати милосердя Боже, яке і ворогам благотворить, будемо пам’ятати і диявольську злобу й берегтися її.

Милосердя Боже виявляється у тому,що живучи у цьому розпусному світі, ми ще не за істину ми ще живемо на світі й можемо спастися благодаттю Божою, що веде нас до покаяння. «Поверни ся, відступнице,.. Я не проллю на вас гніву Мого, бо Я милосердний, — говорить Господь, — не вічно обурюватимусь!» (Єр. 3, 12).

Сонце не припиняє свій рух, але завжди йде сходу на захід, несучи світло і тепло на піднебесну: так і Бог ніколи не припиняє благодіяти, тому таке вже Його єство. Бог благий за своєю сутністю. «Ніхто не благий, тільки один Бог,» — учить Господь Ісус Христос.

Сонце світить і посилає тепло добрим і злим; так і вічне Сонце — Бог — добродіє добрим і злим благочесним і нечестивим. Наслідуймо і ми у цьому нашого Создателя і творімо добро всім. Ап. Павло учить нас: «Наслідуйте Бога, як діти улюблені» (Еф 5, 1).

Амінь!

Про наслідування Христа

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ми часто ставимо собі запитання — як нам жити на землі, у цьому злому і гріховному світі. Немовби відповідаючи на це життєво важливе запитання, ап. Павло говорить: «Наслідуйте мене, як і я Христа» (1 Кор. 11, 1). Виходить, що Ісуса Христа може наслідувати кожен християнин, і не тільки може, а й повинен.

Благовіщення Христа є благовіщення любові Бога до людини і людини до Бога, людей між собою. Як же Ісус Христос втілював це вчення в життя? Бо ж Його вчення про любов не було звичайним мрійництвом, що ідеалізує і людей, і саму любов. Він бачив людство в усій його гріховності. Воно для Ісуса Христа «рід лукавий і перелюбний» (Мф. 16, 4). Ті галилеяни, кров яких пролив Пилат, і ті 18 нещасних, які були вбиті під час падіння Силоамської вежі, не «були винні більше за всіх, що живуть в Єрусалимі» (Лк. 13, 4).

Таким чином, Він бачить весь Єрусалим у гріху. І у своїх учениках Ісус Христос бачить зіпсованість їхньої природи настільки, що часом Йому важко залишатися з ними. Навіть у найтвердішого у вірі апостола Петра Він помічає щось злоякісне і навіть диявольське (Мф. 16, 23).

Хоча Христос ніде з такою виразністю, як ап. Павло, не говорить про первородний гріх, однак Він ясно бачить гріховне в людині, тому усі Його слухачі «злі» (Мф. 7, 11). У Нього ясне око і на слабкості дітей, яких Він дуже любить, на їх вередливість, свавілля і грайливість. В дитячих слабкостях відображається вся гріховність і духовна недосконалість людей. Тому перше Його слово до людей було: «Покайтеся» (Мф. 4, 17).

В любові Ісуса Христа до людей іноді можна побачити деяку стриманість. Він страждає за людство. Його любов несе на собі потаємні рани. Любов Ісуса Христа — це знаюча любов. Але якраз тому, що вона — знаюча любов, вона бачить не тільки темне в людському серці, а й бачить людську слабкість і умови, в яких живе людина. Тому Христос забороняє усякий поспішний суд і засудження. «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1). «І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш?» (Мф. 7, 3).

Ісус Христос докоряв Своїм ученикам, коли вони хотіли, щоб вогонь зійшов з неба на невіруючі міста (Лк. 9, 55). Коли до Нього привели захоплену на місці злочину перелюбницю і вимагали від Нього її засудження, Він дав їм багатозначну відповідь: «Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь» (Ін. 8, 8). Ці слова насичені знанням людини, сповнені життєвості і об’єктивності, і це не просто слова; це — Його сутність, Він Сам весь у цих словах. Коли воїни плювали на Нього, і били, і наділи на Його голову терновий вінець, Він мовчав. Нема нічого красномовнішого за це мовчання.

Очі Ісуса Христа бачать крізь покривало людських пристрастей ту глибину, де людина наодинці сама з собою, де вона — бідна і гола у своїй незахищеності від тисяч тілесних, душевних і суспільних впливів. І тому Ісус Христос не хоче судити навіть тоді, коли Його катують і ображають. Він хоче лише простити, постійно прощати: «Не кажу тобі (ап. Петру) — до семи, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18, 22).

Любов Ісуса Христа до людей полягає в об’єктивному знанні психології людини і причин її дій. Тільки той є цільною, прямою і сильною натурою, хто мовчить там, де шумить натовп. Ніколи Ісус Христос не був більш високим, благородним і героїчним, як під час Своїх страждань, коли молився з хреста: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34).

Основа любові Ісуса Христа — жалість до людей. Відмінність Його любові від гуманізму мудреців і філософів у тому, що це — не просто вчення, але життя і навіть страждання й смерть разом з людьми. Ця любов не просто бачить потреби людини і думає про те, як їй допомогти. Вона входить у ці потреби. Вона не обмежується тільки знанням цих потреб, але бере їх на себе. Любов Христова приймає у своє серце хворих, бідних, митарів і грішників. Тому Він так охоче буває серед них. Він кличе їх до Себе і Сам дозволяє їм кликати Себе до них: «Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі» (Лк. 19, 5).

Незадовго до найурочистішого моменту у Своєму житті, перед початком пасхальної трапези, Він, як слуга, як батрак, як раб, схиляється перед учениками на коліна, щоб вимити їм ноги. Він сказав при цьому, що прийшов не для того, щоб Йому служили, але щоб послужити іншим. Христос хоче прийняти в Себе все людське горе і нести його заради спасіння самої людини.

Дорогі браття і сестри!

Ми покликані наслідувати Ісуса Христа в любові, тому ми і називаємося християнами. Любити можна тільки тоді, коли у серці дійсно є любов. Любов, як і віра, — дар Божий. У кого вона є, та людина блаженна, а тому, у кого її немає, необхідно просити її у Бога. Без любові — життя пусте. Без любові людина не здатна переборювати життєві випробування і перемагати спокуси. Нам слід частіше читати Євангеліє, — і не стільки розумом, скільки серцем проникати у Христову любов. Наслідувати Христа можливо і в наш час. Вони є серед нас, це обранці Божі, яких світ не знає, але Бог зберігає їх від впливу гріховного світу.

Амінь!

Про голгофські страждання Христа

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Єдинородний Син Божий прийняв на Себе тягар гріхів усього людського роду і перетерпів за них страшні страждання. Нема страждань, що є на­слідком гріха, яких не перетерпів би наш Спаситель.

Господь зазнав страшенної душевної муки, коли на Його чисту безгрішну душу навалились усім своїм тягарем гріхи всіх людей, які жили раніше, живуть тепер і які будуть жити до кінця світу. Спаситель наш, подібно до найбільшого грішника, падає Своїм обличчям на землю. Крім душевних страждань, Він перетерпів і всі катування тіла: образи й обпльовування, терновий вінець і бичування, повільну, ганебну і болісну смерть на хресті.

А Іуда — ученик, що зрадив Його, Петро, який відрікся, втеча решти учеників, ридання Пречистої Богоматері біля хреста, ганьблення і наруга від тих, за кого Він страждав, — які це гострі стріли в Його серце! Бог Отець відступив від Нього на якийсь час, немовби від найбільшого грішника. Відринутий Богом Отцем, Син звертається до Нього: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27, 46).

Звернімо погляди свої на Голгофу, щоб бачити велич подвигу Спасителя, взятого Ним, заради нашого спасіння, на Свої плечі, символом якого і до нинішнього часу є Хрест. Ось Господь наш — Творець Всесвіту — приєднаний до злодіїв на Голгофі. Одяг з Нього зірвано, оцет відхилений, Він підноситься на хрест. Руки і ноги Спасителя прибиваються до хреста цвяхами, біль розливається по всьому тілу; сонце ховає свої промені, щоб, за висловом св. Іоана Золотоустого, не освітлювати позорище нелюдськості. І під час найбільших катувань Боголю­дини, з уст Його, з хреста, лунають слова, які є стислим вираженням мети Його втілення, життя, страждань і смерті. Він вимовляє: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34), маючи на увазі, зви­чайно, у першу чергу Своїх розпинателів, але в їх особі і всіх ворогів Бога — нинішніх, минулих і майбут­ніх. Так Хрест Христів стає свідком всепрощення Господнього і милосердя Його навіть і до ворогів.

Чули чи ні слова цієї молитви за них Господа Його розпинателі, але якщо і чули, вона не зупинила їх від лайки і глузування з Ісуса Христа. Паплюження Христа продовжували лунати з уст розпинателів, і це не дивно: гріх, що оволодіває людиною, не знає меж, поки не звалиться на людину горе, що відкриває очі на її злочини. Але дивує, як міг приєднатися до лайливців і один із розіп’ятих з Ним розбійників. Очевидно, треба було, щоб Хрест став очевидцем Божого милосердя до ворогів усього доброго і помилування грішника, який розкаявся в останні хвилини свого життя. Ось лунають з хреста розбійника, правого від Хреста Христового, ці покаянні слова: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє». І Господь, милосердний до жорстоких своїх ворогів, зараз же промовляє утішливі слова розбійнику, який покаявся: «Істинно кажу тобі, сьогодні ж будеш зі Мною у раю»(Лк. 23, 42-43). Хрест стає свідком і поручителем прощення всякому грішнику, якщо із засмученим серцем і смиренним духом він повергає своє розкаяння до його підніжжя. Ми дивуємося величі всепрощення Божого.

На Голгофі наш Спаситель випив Свою чашу до кінця, причому випив покірливо. І цим Він дав нам приклад того, що ми повинні страждання, послані Богом, переносити, не ремствуючи. Витерпівши усі страждання, Христос вигукнув гучним голосом: «Звершилось!» (Ін. 19, 30). Звершилося спасіння усіх людей. Людям усіх поколінь подані спасительні настанови, як треба жити у цьому гріховному світі. Страждання не лише на Голгофі, але й у нашому повсякденному житті, стають перемогою над гріхом. Приниження Господа стало торжеством Його над злом, тому що зло було переможене, — і переможене саме перетерпленням.

Важливий урок дав нам Спаситель, коли, вмираючи, вимовив слова: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій»(Лк. 24, 46). Христос віддавав Себе волі Божій і в житті, і при смерті. Ми також повинні покла­датися в усьому на волю Божу. Не випадково, навча­ючи нас, як слід молитися, Христос сказав: «Молі­ть­ся так: Отче наш, нехай буде воля Твоя!» Тому Церква на богослужіннях молиться: «Самих себе, і один одного, і все життя наше Христу Богу віддамо».

Згадуючи про ті страшні страждання і хресну смерть, які Господь наш перетерпів заради нашого спасіння, ми повинні дякувати Богу за те, що Він такою дорогою ціною спас нас від гріха і смерті, і належним чином проводити спасительні дні Великого посту. Амінь!

Про добро і зло та їх боротьбу до другого пришестя Христа

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

До другого пришестя Сина Божого добро і зло, світло і пітьма будуть існувати разом. А під час другого пришестя, як сказав Господь, «вкинуть їх (тобто тих, хто спокушує і чинить беззаконня) у піч вогняну; там буде плач і скрегіт зубів; тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього» (Мф. 13, 42-43).

Господу вгодно було так улаштувати, щоб свобода людини стверджувалась у добрі через боротьбу зі злом.

Дехто говорить — для чого, мовляв, Бог дав людям свободу, яка призвела до гріхопадіння і смерті. Чи не краще було б, якби людина не мала свободи, тоді не було б ні гріха, ні хвороб, ні страждань, ні смерті.

Ні! Свобода — найвеличніше благо, дароване людині. Тільки через свободу ми можемо пізнати блаженство, уподібнюватися Богу і духовно удосконалюватися. Без свободи люди були б подібні до тварин.

Кожна людина постійно обирає між добром і злом. Уважно проаналізуйте своє духовне життя і ви пересвідчитесь, що людина добровільно обирає свій спосіб життя, її ніхто не примушує робити добро або зло, вона вільно обирає слова під час мовлення і навіть думає про те, що їй до вподоби. В результаті нашого вільного вибору складається і визначається наше життя. Таким чином, виходить: що ми обираємо, те й одержуємо; що сіємо, те й пожинаємо.

Зло живе поруч з добром, — як усередині самої людини (у душі і тілі), так і в тому, що оточує людину (в сім’ї, в суспільстві). Але воно не визначає дії людини, тобто не примушує, а тільки спокушає, зваблює. Згадаємо спокушання Ісуса Христа в пустелі. Диявол пропонував Господу зробити те чи те, але не змушував. Так буває і в нашому житті: ми перебуваємо серед постійних спокус і випробувань. Зло, в особі диявола або злих людей, щоденно, щогодини і навіть щохвилини нас спокушає.

Людина, яка піддалася спокусам, повинна не боятися їх і в той же час не підпадати під їх вплив, а — боротися і боротися. Той, хто перемагає спокуси, просувається вперед і вгору по сходах духовного вдосконалення. Однак, перемагаючи спокуси, людина звільняється від одних і зазнає нових спокус. Так до самого кінця життя.

Найчастіше спокусам піддаються люди, які бажають провадити благочестивий спосіб життя. Порочна людина менш за все спокушається, тому що вона повністю знаходиться під впливом диявола і валяється у гріховній безодні. Премудрий Сирах у подібному випадку говорить так: «Сину мій, як приступаєш служити Господу Богу, приготуй свою душу на спокусу. Будь серцем праведний і постійний, а в нещасті — не бентежся» (Сир. 2, 1-2).

Спокуси бувають зовнішні — скорботи, приниження, важкі обставини життя тощо; і внутрішні — пристрасні помисли, гнів, заздрощі, злоба, мстивість та інші душевні пороки. Спокуса відкриває наше серце і сховане у ньому робить явним. Бог, Який знає глибину нашого серця і бачить все, що у ньому є, попускає різні спокуси і через них виявляє для нас самих те, що у ньому приховано. Через спокуси Бог допомагає нам пізнати самих себе. Часто буває так, що яблуко зовні красиве, а усередині гниле. Через спокусу ми пізнаємо свій внутрішній гріховний стан, і тоді просимо допомоги Божої для порятунку від різних бід. Ап. Яків пише: «Блаженна людина, яка переносить спокуси, бо, будучи випробуваною, вона одержить вінець життя, який обіцяв Господь тим, що люблять Його» (Як. 1, 12).

Через спокусу виявляється, хто є золотом, хто сріблом, хто залізом, хто оловом, хто сіном чи дровами. Золото і срібло залишаются цілими у вогні і стають ще чистішими; із заліза спадає іржа, але воно залишається неушкодженим; олово швидко плави­ться; а сіно і дрова зовсім згорають. Так через спокусу пізнається справжня людина, яка дійсно служить Богу і любить ближніх. Спокуса виявляє лице­мірів. Ближній даний нам Богом для спокуси і пізнання ставлення до нас Бога. Якщо ми любимо ближнього, — значить, і Бога любимо, отже, і Бог нас любить.

Милуємо ми ближнього — і нас Бог милує. Прощаємо гріхи нашому ближньому — прощає і Бог гріхи наші. Ненавидимо і гніваємося на ближнього — самі накликаємо на себе гнів Божий. Мстимося нашому ближньому — і Бог буде мститися нам; як говорить премудрий Сирах, — тому, хто мститься, відомстить Господь.

Коли спокуса мине, тоді утішається сумна душа. Як після великої бурі і похмурих днів ясніше нам сяє сонце і дуже радує, так після буремної спокуси солодкою видається милість Божа. Як дитина після купання або людина, натомлена працею, солодко спить і заспокоюється, так і душа, що перетерпіла буремну негоду, знаходить спокій.

Не треба шукати спокус, але ті спокуси, що прийшли, треба терпіти не сумуючи і не розслаблюючись, — це властивість мужнього і великодушного серця. Бог не дозволяє спокус більше, ніж людина може витримати. Тому у сильного духом більше спокус.

Апостол Яків говорить: «З великою радістю приймайте, браття мої, коли підпадаєте різним спокусам, знаючи, що випробування вашої віри дає терпіння; терпіння ж повинно мати досконалу дію, щоб ви були досконалі в усій повноті без усякого недоліку» (Як. 1, 2-4).

Амінь!

Обов’язково треба молитися за померлих (поминальна субота)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Церква Христова від самого її заснування молиться за померлих. Але є християни, що належать до протестантських віросповідань, які відкидають молитви за померлих, посилаючись на те, що нібито в Біблії немає прямих вказівок на молитви за померлих. Протестантське віровчення є помилковим. Воно виникло лише в ХVI ст. До цього часу всі Церкви на Сході і Заході завжди молилися за померлих.

На чому ґрунтується твердження Церкви про необхідність молитви за померлих? На двох підставах: по-перше, на вірі у безсмертя душі і у загробне життя, в якому душі блаженствують або страждають; по-друге, на вічній любові, тобто на любові живих до померлих.

Люди помирають, а любов до них залишається у живих. Задумайтесь над тим, чи можна любити того, хто вже не існує, хто пішов у небуття. Неможливо любити того, кого немає! Ми, живі, продовжуємо любити померлих. Любов є основою нашої молитви за померлих.

Один Господь наш Ісус Христос без гріха. Всі ми, люди, більшою чи меншою мірою грішимо, в беззаконнях зачинаємося, у гріху народжуємося (Див.: Рим. 3, 10-14; 7, 18). Вся земна діяльність людини є сумішшю добра і зла. Кожен з нас носить у своїй природі непереможне бажання блаженного вічного життя. А оскільки ми повинні, за заповіддю Христа Спасителя, любити ближніх як самих себе, то це означає, що ми повинні не тільки бажати, а й чинити усе можливе для блаженства і наших близьких.

Ось це і є спонукальна причина для молитви за померлих. Наша любов до них робить нас небайдужими до їхнього загробного життя. Любов не може терпіти, коли померлі, яких ми продовжуємо любити, страждають за свої гріхи. Любов Господа нашого Ісуса Христа є прикладом любові до ближніх. Син Божий прийшов у світ для спасіння всіх, всього створіння Божого.

Наш Бог є Богом не мертвих, а живих. У Бога всі люди живі — і померлі, і ті, що залишаються жити на землі. Господь полюбив нас — і живих, і тих, хто перейшов у загробне життя. Такої ж любові Бог вимагає і від нас, щоб усі бачили, що ми Його ученики, тобто — любові не тільки до живих, а й до померлих. Ісус Христос і Його апостоли навчали безсмерт­ної любові. Вони не вчили любити тільки живих, що перебувають на землі. Говорячи про безсмертя душі, про вічне загробне життя, про якості істинної любові, Священне Писання свідчить, що любов не вмирає, а продовжується за гробом з особою, яку ми любимо.

Що сталося з душею померлого? Вона перемінила лише свій стан, своє місце перебування. Вона — не на землі, але її дух і якості залишилися з нею, як і під час перебування на землі. Все, що вона любила на землі, залишилося з нею і за гробом. Вона продовжує любити своїх і палає любов’ю до Бога. Якщо так, то чи можливо живим не любити тих, хто перейшов у вічне життя? Нехай доведуть нам, що заповідь про любов стосується тільки живих. Якщо хтось доведе, то разом з цим він покаже, що у нього немає ні Бога, ні безсмертної душі, ні загробного життя.

Якщо живі мають у собі дух Христів, то вони зобов’язані любити померлих, тому що не можуть діяти наперекір природі. Плач за померлими є виявленням природної любові до них. Любити померлих — це наш священний обов’язок, це вимога віри Христової, це доказ того, що ми зберігаємо православну віру, що без сумніву віруємо у безсмертя душі й у загробне життя, в яке вірувало і вірує все людство. Усі народи любили і люблять своїх померлих, виявляючи до них шану по-різному.

Даремно дехто думає, що молитва за померлих не приносить їм ніякої користі, що благодійність молитви простягається тільки на живих. Ми не сприймаємо такої неправди, а віруємо словам Господа нашого Ісуса Христа, Який навчає нас, що «Бог не є Богом мертвих, а живих» (Мф. 22, 32), а тому молимося перед Ним не за мертвих, — що вже ніби не існують, а за живих, що перейшли у вічне життя.

Чого ми повинні просити у Бога, коли молимося за померлих? Одного — прощення їхніх гріхів і дарування їм Царства Небесного, де немає ніяких страждань, ні журби, а лише нескінченне блаженне життя. Усвідомлення того, що наші померлі грішили на землі, спонукає нас благати Бога спасти померлого, визволити його з пекла і дарувати йому блаженне життя в оселях Отця Небесного. Серце, що палає любов’ю до померлого, сповнене віри в Господа Ісуса Христа, Який дав нам надію, що і в загробному житті є відпущення гріхів, — таке серце молиться за спасіння померлого з вірою і надією. Христос Спаситель сказав, що хула на Святого Духа не проститься ні в цьому, ні в майбутньому світі. Тільки хула на Святого Духа не прощається ні тут, на землі, ні там, на небі, а інші гріхи можуть прощатися на небі після смерті людини.

Господь наш Ісус Христос сказав: «Просіть, і дасться вам», або: «Чого ви не попросите у Отця Небесного, дано буде вам», бо «для віруючого усе можливе». Ми просимо прощення гріхів померлих і дарування їм Небесного Царства. Хіба це суперечить волі Сина Божого, Який бажає, щоб усі люди спаслись і прийшли до пізнання істини?

Св. Іоан Дамаскин говорить: «Чому ви вважаєте тяжким і неможливим благання про прощення гріхів померлих? Шлях до визволення з пекла деяких грішників, віруючих в Господа Ісуса Христа і в пеклі сповідуючих Його своїм поклонінням, цей шлях відкрив Сам же Ісус Христос Своїм хрестом, зруйнувавши пекло і визволивши з нього всіх, хто чекав Його пришестя. Як тоді, так і тепер Він має владу і силу визволяти грішників з пекла, зрозуміло, достойних цього. Була б тільки причина, а Бог хоче спасти грішника, як Він Сам про Себе свідчить: «Не хочу смерті грішника».

Молитви первомучениці Фекли спасли язичницю Фалконіллу після її смерті; молитви св. Григорія Двоєслова спасли після смерті язичника імператора Трояна (але після цього було повеління Боже святому більше не благати за нечестивих); молитви св. Макарія Єгипетського давали втіху язичникам-померлим; імператриця Феодора вимолила у Бога прощення гріхів своєму чоловікові Феофілу, останньому гонителю християн за шанування св. ікон; — якщо все це відбулося, то як ми, християни, можемо піддавати сумніву або просто не вірити словам Господа нашого Ісуса Христа, що Він хоче спасти грішника?

Хіба для Бога це неможливо? Воля Божа здійснюється миттєво: для Бога все можливе. Ми знаємо, що Бог хоче спасти людей, але без участі людини її спасіння не може статися. Як члени нашого тіла допомагають одне одному, виконуючи волю душі, так само і члени духовного тіла Христового — Церкви, що надихаються благодаттю Божою, допомагають одне одному: живі моляться за померлих.

Незбагненна і безконечна любов Божа є основою, на якій ґрунтується вчення Церкви про можливість допомоги грішникам у загробному світі. «Не хочу смерті грішника» — ось Боже бажання. Якби Церква Христова не була переконана, що частина грішників може і після смерті отримати прощення гріхів і визволитися від пекельних страждань, то вона не молилась би за них. Церква молиться за померлих, тому що вірує у можливість спасіння їх і після смерті.

На кожній літургії православна Церква молиться за упокоєння померлих. Священик виймає частку із просфори, потім опускає її у св. чашу зі словами: «Відмий гріхи тих, кого поминали, Чесною Твоєю Кров’ю». Крім того, Церква встановила окремі дні поминання померлих. Для полегшення загробної долі грішників Церква закликає творити милостиню за них. Треба молитися за померлих і у своїх повсякденних молитвах. Нікому не забороняється молитися і за тих, хто не встиг прийняти Таїнство Хрещення. Поки ми живемо на землі, треба обов’язково молитися за померлих, яких ми продовжуємо любити і пам’ятаємо.

Процес спасіння грішників буде продовжуватися до другого пришестя Христового, до Страшного Суду, коли остаточно і навічно відбудеться відокремлення зла від добра, грішників від праведників. Тоді вже неможливою стане молитва праведників за грішників.

А поки маємо час і можливість молитися за померлих, будемо виконувати свій обов’язок. Любов до померлих спонукає нас до цього. Богу нашому слава на віки віків.

Амінь!

Слово про те, що не всяка віра спасительна

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Минули роки державного атеїзму, коли суспільство і кожну людину зокрема переконували в тому, що Бога не існує і ніякого духовного світу немає, а існують тільки матерія і матеріальний світ. Віру відкидали тільки через те, що вона не може бути підтверджена матеріальним досвідом.

Такий спосіб життя — життя без віри — призвів до бездуховності. І люди стали переконуватися, що без віри жити неможливо, треба у щось вірити.

Необмежена свобода дала нам можливість вірити у що завгодно. І вчорашні атеїсти стали вірити астрологам, екстрасенсам, всіляким глобам і кашпіровським, знахарям. Деякі інтелігенти, не задумуючись, приєдналися до рунвіри, тобто до ідолопоклонства. Тяжко зрозуміти, як освічені люди можуть вірити у таке безглуздя.

Тільки на перший погляд нам здається це незрозумілим. А коли задумаєшся над сьогоденням і подивишся на нього духовними очима, то доходиш висновку, що це є прояви послідовної боротьби диявола з Богом. Раніше диявол навіював людям, що ніякого Бога немає, а тепер він спрямовує думки до лжебогів, до облудних вірувань. Він наче говорить: «Віруйте у що завгодно, тільки не в єдиного істинного Бога, у Тройці славимого», — бо так вчать християнські Церкви. У такий спосіб диявол від­­­­волікає людей від істинного Бога.

Треба вірувати, бо без віри неможливо спастись. Апостол Павло говорить: «Без віри догодити Богові неможливо» (Євр. 11, 6).

Йдеться не про віру взагалі, а про віру істинну. Віра «взагалі», віра «у щось» веде до диявола і злих духів, веде у темряву. Нам треба мати в серцях віру істинну.

Такої віри вимагав і вимагає Ісус Христос. Віра істинна — спасительна. Господь неодноразово говорив тим, кого зціляв і кому прощав гріхи: «Віра твоя спасла тебе» (Мф. 9, 22. Мк. 5, 34; 10, 55. Лк. 7, 50; 8, 48; 17, 19; 18, 42).

У чому полягає істинна віра? Істинна віра — це визнання і сповідування, що Ісус Христос є Син Божий, Спаситель Світу. Недостатньо визнавати, що Христос — це історична особа, що Він народився у Вифлеємі від Марії. Така віра не спасає. Юдеї, які не визнавали Ісуса Месією, не заперечували того, що Він є реальною особою, але не вірили, що Він Син Божий.

Господь Ісус Христос мав на цю тему полеміку з юдейськими книжниками і фарисеями, в якій доводив Своїм противникам, що Він є Син Божий. У 8-й главі Євангелія від Іоана наводиться ця бесіда. Ісус сказав: «Я — Світло для світу; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя». Тоді фарисеї сказали Йому: «Ти Сам про Себе свідчиш, і свідчення Твоє неправдиве». Ісус сказав їм у відповідь: «Якщо і Сам про Себе свідчу, свідчення Моє правдиве, бо Я знаю, звідки прийшов і куди йду; а ви не знаєте, звідки Я і куди йду. Ви судите за плоттю; а Я не суджу нікого. А якщо і суджу Я, то суд Мій праведний, бо Я не один, а Я і Отець, Який Мене послав. У законі вашому написано, що свідчення двох людей є правдиве. Я Сам свідчу про Себе, і свідчить про Мене Отець, Який Мене послав».

Тоді сказали Йому: «Де Твій Отець?» Ісус відповів: «Ви не знаєте ні Мене, ні Отця Мого; якби ви знали Мене, то знали б і Отця Мого; […] ви від нижніх, Я ж від вишніх; ви від світу цього, Я ж не від цього світу. Тому Я сказав вам, що ви помрете в гріхах ваших. Бо якщо не увіруєте, що це Я, то помрете в гріхах ваших».

Тоді сказали Йому: «Хто ж Ти?» Ісус відповів їм: «Початок всього, що й кажу вам» […] Ісус сказав їм: «Якби Бог був Отець ваш, то ви любили б Мене, тому що Я вийшов і прийшов від Бога; бо Я не Сам від Себе прийшов, а Він послав Мене. Чому ви не розумієте Моїх слів? Тому що не можете чути слова Мого. Ваш батько є диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому. Коли він говорить неправду, від себе говорить, бо він неправдомовець і батько неправди. А коли Я істину говорю, то не вірите Мені. Хто з вас викриє Мене у гріху? Якщо ж Я говорю істину, то чому ви не вірите Мені? Хто від Бога, той слова Божі слухає; ви тому не слухаєте, що ви не від Бога».

На це юдеї сказали Йому у відповідь: «Біс у Тобі» […] Ісус відповів: «У Мені біса нема, але Я шаную Отця Мого, а ви зневажаєте Мене […] Істинно, істинно кажу вам: хто слово моє збереже, той не побачить смерті повік» […] Тоді взяли каміння, щоб кинути на Нього; але Ісус сховався і вийшов з храму, пройшовши посеред них, і пішов далі» (Ін. 8, 12-59).

Із цієї бесіди, а точніше — полеміки з юдеями, витікає, що Христос Спаситель вимагає віри і визнання Його Сином Божим. Господь ясно говорить, що той, хто не вірує в Нього, той від диявола.

Дорогі браття і сестри!А тепер ви самі розсудіть, під чиїм впливом знаходяться всі астрологи, екстрасенси, знахарі, чародії, чаклуни, шанувальники рунвіри і їм подібні. Господь Ісус Христос сказав би їм те ж саме, що він сказав юдеям, які не вірили в Нього.

Син Божий прийшов у світ, народився від Пресвятої Діви Марії, щоб спасти грішників. Але від кожного грішника Він вимагає віри. Бо без віри в Нього спасіння неможливе. Повнота істинної віри — у православній Церкві. Цією повнотою істинної віри вона відрізняється від інших християнських Церков.

Кожна людина, яка зрозуміла, що треба жити вірою, повинна усвідомлювати, що не всяка віра і не всяка релігія веде до Бога, як дехто каже, не розуміючи того, що істинний Бог — єдиний і істина теж одна. Неправдива віра веде в темряві до диявола і злих духів.

Будемо ж берегти свою православну віру, бо вона — істинна. Свята Русь-Україно, бережи віру православну і не спокушуйся ні підступними проповідями іноземних місіонерів, ні їхньою гуманітарною допомогою. Господу нашому Ісусу Христу слава на віки віків.

Амінь!

Слово про спасіння душі

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Спасіння душі — це загальнохристиянська мета. Звичайне розуміння спасіння душі — це приготування себе до загробного життя. Дійсно, ми живемо на землі для того, щоб увійти у вічність. Вічність, як і безсмертя душі, від нас не залежить. Такими нас створив Бог.

Але від кожного з нас залежить, що чекає нас у вічності: блаженство чи страждання. Щоб увійти у вічне блаженне життя, треба на землі жити духовним життям.

Де джерело духовного життя? Джерелом духовного життя є людське серце. Щодня людське серце живе для добра або ухиляється від добра; воно живе у гріху або бореться з гріхом. Кожного дня серце є місцем боротьби.

Якої боротьби? Хто бореться в серці? Тут диявол бореться з Христом. Боротьба диявола з Богом відбувається в людському серці щоденно. В цій боротьбі безпосереднім учасником є людина. Кожного дня ми добровільно обираємо або добро, або гріх. Христос Спаситель сказав: «Від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула. Це те, що оскверняє людину» (Мф. 15, 19-20).

Серце людське знаходиться у постійній дії: або воно у згоді з волею Божою, або під впливом диявола і гріховної плоті. В цій боротьбі перемагає чи людина, чи зла сила. Там, де живе Бог, там є Царство Боже. Тому Господь сказав: «Царство Боже всередині вас».

З допомогою благодаті Божої ми самі створюємо в собі Царство Боже. Що це таке? Це такий стан душі, коли в ній панує святість, Божественне життя. Щомиті у нашому внутрішньому житті відбувається завоювання місця для Бога, для Його Царства.

В боротьбі з лукавим у людському серці утверджується царювання Бога, тобто стан святого життя, який у сукупності і дає святість. В той же час лукавий намагається відвоювати собі місце в серці. Святість є протилежністю гріху. У нашому серці відбувається боротьба з гріхом; не з гріхом взагалі, а з окремими, конкретними його проявами, які людина перемагає і тим самим утверджує в собі Царство Боже.

Людина перемагає гріх не власною силою: «я зробив», «я сказав». Всяке добро — є справа Божа. Господь є Творець добра, а ми своїми зусиллями, подвигами, молитвою даємо місце для добра. Але диявол ніколи не залишає нас у спокої. Якщо він до Самого Христа насмілився підійти зі спокусами, то тим більше — до нас грішних. Одне тільки треба нам при цьому пам’ятати: що Бог ніколи не допустить спокушати людину більше, ніж вона може винести. Тому у сильного духом більше спокус, ніж у слабкого.

Всі ми живемо в людському середовищі, спілкуємось одне з одним і або взаємно наближаємось, або відштовхуємося. В спілкуванні з людьми ми або виконуємо заповіді Божі, або чинимо гріх, тобто переступаємо заповіді Божі. У суспільному житті розкривається наше внутрішнє життя. З своєї внутрішньої скарбниці — серця — ми виносимо або добро, або зло; а часто і те й інше, щоправда, неод­ночасно. Коли ми живемо самотньо, то у нашому серці можуть панувати різні гріховні настрої, але вони залишаються невидимими. Коли ж ми входимо у спілкування з іншими людьми, наші невидимі гріховні почуття стають видимими. Треба своєчасно подивитися у своє серце і звернутися по допомогу до Господа, щоб у серці запанували мир і благодать. Тоді й діла наші будуть добрими.

Дорогі браття і сестри!

Бачите, як важливо мати добре серце! З цієї скарбниці людина завжди виносить добро. Таку людину майже всі люблять. Але є й інші, ті, що зазд­рять, ворогують, тому що серця цих людей злі. Там нема Царства Божого, там панує зла сила.

У Таїнстві Хрещення Господь очистив нас Духом Святим від прабатьківського гріха, але не звільнив нас від боротьби з гріхом і дияволом. Ця боротьба триває у кожній людині до смерті. І навіть після смерті боротьба за людські душі продовжується. Але це вже боротьба зовсім іншого характеру. Церква молиться за душі померлих, щоб визволити їх з пекла. Кінець цій боротьбі Господь покладе, коли у друге Своє пришестя відокремить зло від добра, і цим завершиться процес спасіння людського.

Як сказав Христос Спаситель: «І підуть ці (грішники) на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25, 46).

У боротьбі з гріхом ніколи не треба впадати у відчай. Сама боротьба з гріхом уже є добро. Гірше тій людині, яка припинила боротьбу. Це означає, що гріх і диявол оволоділи нею. Але і це ще не кінець.

Бог може і духовно мертву людину оживити. Скільки є у цьому світі таких мерців?! Причому багато з них — християни, які свого часу прийняли Таїнство Хрещення, а потім гріховним життям осквернили свою білу одежу і після воскресіння для життя вічного знову духовно померли. Для них теж є надія — друге хрещення, яким є покаяння.

Благодать Божа діє в світі! Скільки вона привела до покаяння людей молодого й похилого віку, і навіть на смертному ложі!

Заклик Христа Спасителя після хрещення в Йордані лунає і тепер: «Покайтесь! Бо наблизилося Царство Боже».

Богу нашому слава на віки віків.

Амінь!

Чи хочемо ми спастись?

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь бажає, щоб спаслася кожна людина. Але не кожна людина справді хоче спасіння. На словах усі хочуть спастись, а на ділі відкидають спасіння. Чим відкидають? Не тільки гріхами, бо були великі грішники, як-от розбійник, як Савл, як Марія Єгипет­ська та інші; вони покаялись у своїх гріхах, і Господь простив їх: таким чином вони одержали спасіння. А ги­не той, хто грішить і не кається, сам себе виправдо­вуючи у гріхах. Це найжахливіше, найзагибельніше.

Господь каже: «Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9, 13). Що це означає? Слово Боже каже: «Немає праведного ні одного… всі ухилилися з путі, негідні всі до одного» (Рим. 3, 10-12). Всі грішні, але чим людина більш свята, тим більше бачить у собі гріхів. Для того і прийшов Господь, щоб прикликати до покаяння і через покаяння спасти грішників, тобто тих, хто усвідомлює свої гріхи, кається перед Господом, просить прощення. А тих, що не бачать своїх гріхів і самі себе виправдовують лукаво, відкидає від Себе Господь. Так відкинув Господь і засудив ще на землі фарисеїв, які вважали себе праведниками, гідними навіть бути прикладом для інших. Страшний такий стан. Позбав, Господи, кожну людину від цього.

Преподобний Сисой Великий просив ангелів, які прийшли за його душею, помолитися, щоб Господь дав йому ще пожити для покаяння. А преподобний Пимен Великий казав: «Повірте, братіє, де буде сатана, туди і я буду вкинутий». А він, преподобний Пимен Великий, воскрешав мертвих. Так і всі угодники до самої смерті оплакували свої гріхи, свій неоплатний борг перед Богом.

А ми через самолюбство ховаємо гріхи свої, виправдовуємося, лукавимо, коли однією ногою стоїмо вже у гробі. Якщо людина не бачить своїх гріхів, це не означає, що їх у неї немає. Це означає, що ця людина не тільки у гріхах, але ще й у духовній сліпоті. І коли хто-небудь звинувачує нас у гріху, то нам треба не виправдовуватись, а молити Господа, щоб Він відкрив нам наші гріхи, дав можливість покаятися в них до приходу смерті й одержати тут, на землі, прощення. Не випадково свята Церква вчить нас моли­тися так: «Господи! Даруй мені бачити мої провини».

Коли людина побачить свої гріхи, коли відкриються у неї духовні очі на свої людські немочі, тільки тоді вона звертається до Господа і вже з глибини серця починає волати до Нього, як потопаючий апостол Петро. У такому стані духу людина впокорюється, перестає засуджувати інших і думає про те, щоб Господь простив минулі провини і не попустив упасти в нові гріхи.

У молитві треба просити у Господа, щоб Він відкрив наші духовні очі й дав нам зрозуміти, яке суєтне все земне, всі ці прикрощі та чвари… Все це нікчемне, і не варто через це втрачати душевний мир, а можливо, і спасіння.

Один з розбійників сказав, висячи на хресті: «Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали,.. пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23, 41–42). От якщо ми зуміємо сказати так у всіх скорботних випадках нашого життя, не будемо нарікати ні на Бога, ні на людей, то одразу легко буде на душі, і ми станемо на православний шлях життя й одержимо в нагороду спасіння. Амінь!

Опубліковано: 23.10.2014.