«Наша Парафія»

• «Злочин Адама полягав у непослуху волі Божій…»
• «Замість чуттєвої Єви, постала мислена Єва…»
• «У Авраама був племінник Лот…»
• «Йосиф був сином Якова від Рахіль…»
• «Саул був першим ізраїльським царем…»
• «Цар Давид звершив два злочини…»
• «Жертва Каїна була відхилена Богом, Авелева — прийнята…»
• «Сумним був моральний стан сучасників Ноя…»
• «Після потопу Ной став займатися землеробством та розведенням винограду…»
• «Мова піде про праведного Іова. Він жив у далекі часи…»
• «Не можна не дивуватися мужності та співчутливості повитух…»
• «Господь вирішив звільнити євреїв з єгипетського рабства через посередництво Мойсея…»
• «Після посвячення Аарона на первосвященика старозавітного Господь звів з неба чудесний вогонь…»
• «Через місяць після виходу з Єгипту ізраїльтяни почали нарікати…»
• «У перший рік після виходу з Єгипту Ізраїльтяни досягли південного кордону обітованої землі…»
• «Кивот, або Ковчег Завіту, був головною святинею старозавітної Церкви…»
• «Душа людини створена за образом і подобою Божою…»
• «Соломон був наймудрішим царем Сходу…»
• «Коли Ісаак, який народився за обітницею Божою, досяг повноліття…»
• «Після переходу через Чермне (Червоне) море ізраїльтяни вирушили до Синаю…»
• «Після потопу людський рід почав розмножуватися від трьох синів Ноя…»
• «Благословляючи Якова, Ісаак назвав його господарем…»
• «Господь Ісус Христос одного разу сказав юдеям…»

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Злочин Адама полягав у непослуху волі Божій, висловленій Ним у відомій заповіді. Нащадки Адама, які успадкували від нього шляхом природ­ного народження гріховну природу, примножують цю гріховну спадщину особистими гріхами. Ми немов­би змагаємося з Адамом у гріховності, побоюючись відстати від нього на цьому шляху.

Приклад має заразливу силу. Якщо вникнути у причину походження наших гріхів, то значна їх час­тина виявиться результатом наслідування чужих прикладів. Так, приклад гріха заразливо діє на дітей. Даремно батьки намагаються прищепити дітям правила моральної поведінки, коли самі не дотримуються їх. Напучення, що не підтверджують­ся прикладом, непереконливі для дітей. Поганими прикладами люди захоплюються іноді всупереч го­лосу своєї совісті. Людина погоджується, що та або інша справа — погана, але у той же час виправ­довує себе, тому що й інші так чинять. «Живу як усі»- стало нормою поведінки людей.

Більшість хрещених людей не відвідують богослужіння, не моляться вдома, недотримують­ся постів, не шанують церковних свят, навіть не вміють правильно осінити себе хресним знаменням — і все це порядні люди, яких поважають у суспільстві. Цих порядних людей ми часто наслідуємо.

Горе тим, хто подає поганий приклад! Вони відповідатимуть перед Богом не тільки за себе, але й за тих, хто бере їх за взірець. Горе також і тим, хто наслідує чужі гріхи. Вони намагаються виправдати свої злочини поганими прикладами, але це не має виправдання.

Адам, залучений до злочину прикладом Єви, не знайшов виправдання у Бога, посилаючись на дружину. Не людські звичаї, протилежні заповідям Божим, повинні служити для нас путівником у житті, а самі заповіді Божі.

Адам, з яким ми змагаємося в злочині, визнав свою провину перед Богом. Він зрозумів разом з дружиною, що вони оголені (Бут. З, 7), тобто втра­тили свою невинність, а разом із нею позбулися благовоління Божого і перебування у раю блажен­ного життя.

Подібно до Адама і кожен грішник, який на­слідував його у гріху, повинен говорити: пізнав себе позбавленим Бога (тобто позбавленим спілкування з Богом), пізнав себе позбавленим вічного царства та насолоди, гріхів моїх ради. Я відчуваю те саме, що відчував Адам, якого наслідую у злочині. Відчу­ваю подібно до нього свою провину перед Богом, свою внутрішню наготу і неподобство, свою без­мовність перед Ним. Я не маю нічого такого, чим міг би прикрити свою провину.

Кожний з нас повинен сказати: Господи! У Твоїх стражданнях є частка і моєї провини; тому визнаю себе недостойним Царства Твого. Але все ж разом з благорозумним розбійником благаю: пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоєму!

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Отже, замість чуттєвої Єви, постала мислена Єва, тобто пристрасна думка в плоті, яка обіцяє солодке, а насправді питво гірке. Адам був спокушений до гріха Євою, її прикладом та впли­вом. Кожного з нас спокушує до гріха мислена Єва, тобто пристрасна думка.

Помисел про гріх може бути пристрасним і безпристрасним. Безпристрасним він є тоді, коли ми тільки розмірковуємо про гріх, про його причи­ни, якості, наслідки — тобто розглядаємо вчення про гріх. Безпристрасним помисел є і в тому випадку, якщо він мимоволі входить у нашу душу, але не за­лишає в ній сліду. Він входить і одразу ж виходить або виганяється силою волі. Такий помисел про гріх не є ще гріхом і не веде до відповідальності.

Зовсім інша справа, коли ми викликаємо гріхов­ну думку з нечистим наміром, коли одержуємо на­солоду від неї, подумки роблячись співучасником гріха і не боремося з ним. Це вже пристрасні думки. Вони знаходять собі поживу в нашій плоті, у роз­тленій гріхом природі — не тільки тілесній, а й ду­ховній. Наш дух підкоряється потягу плоті замість того, щоб панувати над нею (Рим. 7, 14, 18).

Горе душі, яка віддалася плотському пристрас­ному помислу! Він зваблює солодким, але, коли куш­туєш, завжди напоює гіркотою. Кожна пристрасть сама по собі гірка і болюча. Тому вона і називається пристрастю, що поєднана зі стражданням, з гірко­тою, з мукою. Душа мучиться, коли пристрасть не задоволена. Здавалося б, із задоволенням при­страсті повинно закінчитися страждання та повинні настати для душі радість і веселощі. Цю радість обіцяє душі пристрасний помисел і тим штовхає її на здійснення гріха, як підштовхнув він на гріх Єву.

Але як Єва жорстоко обманулася у своїй надії одержати блаженство від куштування заборонено­го плоду, так обманюється у своїх надіях кожний грішник, який мріє вкусити в гріху солодощі. А якщо навіть і одержить грішник від гріха насолоду, то на дуже короткий час. Потім настає гіркота — від мук совісті, поки пристрасті не заглушили її, гіркота від нудьги і душевної порожнечі, які обов’язково наста­ють після задоволення пристрасті. До цього при­єднується шкода тілу та втрата добробуту. При­страсть нестриманості призводить до розладнання здоров’я, до спустошення, до наглої (раптової) смерті.

Любострастя виснажує фізичні сили і розхи­тує сімейний мир. Пристрасть до збагачення вис­нажує нервову систему та позбавляє сну. Честолюб­ство супроводжується тими ж наслідками. При­страсть до пересудів, наклепу та помсти веде до неприємних сутичок з людьми. Дійсно, пристрасна плотська думка замість обіцяної солодкості напоює грішника однією лиш гіркотою.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑У Авраама був племінник Лот. Відокремившись від дядька, він обрав для поселення південну частину Йорданської долини, багату на пасовища та воду. В долині було кілька міст. Отари Лота пас­лися на полях рівнини, а сам він оселився у місті Содомі. Міське життя разом із зручностями таїть у собі чимало спокус.

Содом був розпусним містом. Головне безза­коння Содома — протиприродне любострастя. Цей гріх одержав назву содомського гріха. «Скарги, що здіймаються з Содома й Гоморри, вельми великі, і гріх їхній дуже тяжкий», — сказав Господь Аврааму, коли явився йому у вигляді трьох мандрівників (Бут. 18, 20). Слова Бога означали, що гріхи содомлян вичерпали довготерпіння Боже.

Господь пролив дощем сірку і вогонь на Со­дом та інші беззаконні міста і знищив їх з лиця землі. На їх місці утворилося надзвичайно солоне Мертве море, що існує до цього часу.

У наш час гомосексуалізм, або ж мужолозтво, або содомський гріх, — став дуже розповсюдженим гріхом. Він проник у різні верстви населення. Цим гріхом часто захоплюються не лише юнаки і самотні чоловіки, а й ті, хто перебуває у шлюбі.

Небезпечність цього гріха полягає у тому, що він спотворює природу людини і тому називається протиприродним гріхом. Законодавство вважає його не тільки моральним, але й карним злочином. Со­домський гріх руйнує сім’ю, шкодить здоров’ю.

Апостол Павло пише у Посланні до Римлян: «Відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людей» (Рим. 1, 18).

За що? За те, що «жінки їхні замінили природне єднання на протиприродне; так само і чоловіки, облишивши природне єднання з жіночою статтю, розпалювалися похіттю своєю один до одного, чоловіки на чоловіках сором чинячи, одержуючи в собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 26-27).

Біда полягає не тільки у тому, що содомський гріх набув дуже широкого розповсюдження у світі, а й у тім, що в деяких країнах законодавство вже не вважає його карним злочином. Більше того, воно дозволяє укладати шлюби чоловіків з чоловіками.

Содомський гріх є однією з основних причин СНІДу. Ця смертельна невиліковна хвороба з кож­ним роком розповсюджується усе більше й більше. В результаті жертвами цього гріха стають невинні люди, і серед них — діти.

Кажучи про тяжкість содомського гріха, апос­тол Павло підкреслює, що ті, хто чинять його, одер­жують в собі самих належну відплату — смертонос­ну хворобу. Цей гріх проник і у церковне середови­ще. Ним заражені інтелігенція, високопоставлені державні чиновники, і менш за все — сільське насе­лення. В деяких протестантських конфесіях на­стільки поблажливо ставляться до цього гріха, що не вважають його аморальним явищем і допуска­ють на пастирське служіння чоловіків, які уклали шлюби з чоловіками. Довготерпіння Боже може ви­черпатися. І тоді гнів Божий проллється на цих грішників, як колись на жителів Содома і Гоморри.

Браття і сестри!

Нам треба усюди викривати тяжкий содомський гріх і нагадувати про Боже покарання тим, хто його чинить.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Йосиф був сином Якова від Рахілі. Він був пло­дом чистоти та доброчесності і вирізнявся серед своїх братів високими моральними якостя­ми. Його душа обурювалася через гріхи і недоліки братів. Йосиф доводив недобрі вістки про братів до батька. За доброчесність він був підданий гонінням від дружини Потифара, бо не погодився на гріхов­не співжиття. Але не тільки від неї довелося йому терпіти страждання. Ще в домі батьківському Йо­сиф переносив ненависть рідних братів.

Брати озлобилися на нього, бо батько любив його більше від інших синів — за те, що той викривав їхню поведінку перед батьком. Вони зненавиді­ли Йосифа і за те, що він щиросердо розповідав їм свої сни, які передвіщали їм приниження перед ним. Брати хотіли вбити Йосипа, але потім вирішили про­дати його купцям, які їхали до Єгипту. Спочатку бра­ти вкинули його до порожнього колодязя, де він по­винен був померти голодною смертю. В цьому ста­новищі Йосиф був прообразом Христа Спасителя, Якого вороги «поклали… в рів глибокий, в темряву і тінь смерті» (Пс. 87, 7).

Але як Йосиф вийшов із колодязя живим і, бу­дучи проданий до Єгипту, там прославився, так і Христос воскрес із гробу зі славою. Є й інші риси схожості Йосифа з Христом. Йосиф мав душу чис­ту та праведну, а Христос був безгрішним. Йосиф був проданий родичами — рідними братами, Христа продав ворогам ученик, а ворогами Його були юдеї — родичі Його за плоттю, які віддали Його на суд Пилату. Йосифа продали за 20 срібників, а Христа — за 30 срібників.

Йосиф був прообразом Христа Спасителя, а для нас — прикладом доброчесного життя. Але ми, замість того, щоб наслідувати Йосифа, наслідуємо приклад його братів. Моральні достоїнства ближніх у багатьох із нас викликають заздрість і ненависть. Господь Ісус Христос пояснює причину таких явищ. Він каже: «Люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі» (Ін. 3, 19).

Злі люди, які живуть у гріху, не прощають тим, хто не на їхньому боці, хто звинувачує їх протилеж­ністю своїх переконань, способом життя та пове­дінки. Такі люди не можуть ужитися з добрими християнами. Вони тяжаться навіть їхньою присутністю і намагаються всіляко шкодити їм, настільки ж без­жалісно, як брати — Йосифу.

Тому апостол Павло каже: «Усі, хто бажає жити побожно,., будуть гнані» (2 Тим. 3, 12). Йосиф був проданий у єгипетське рабство братами. А як часто деякі з нас продають свою душу у рабство дияволу, коли під його впливом творять злі справи. Душа людини створена за образом і подобою Божою; вона лише трохи умалена порівняно з ангелами, викуп­лена кров’ю Спасителя. За словами Христа, душа дорожча за весь світ.

І цю неоціненну душу люди продають ворогу людського роду за безцінь.

Диявол пропонував Христу всі царства світу і їх славу, якщо Він поклониться йому і віддасть Себе у його владу (Мф. 4, 9). А грішник продає себе за безцінь. Є такий вислів: «продажна душа», або «продажна людина». Для таких людей немає нічого святого. Вони продають і батьків, і друзів, і батьків­щину, і власну душу.

Через свої злі справи люди потрапляють у те­нета диявола (2 Тим. 2, 26) і стають його рабами, хоч і не завжди усвідомлюють це. Але є і такі люди, які свідомо продають свою душу дияволу, коли, від­мовляючись від віри в силу Божу, звертаються по допомогу до різного роду ворожок та чаклунів. Що спільного у Христа і диявола, у світла і темряви?

Не будемо ж, браття і сестри, продавати свої душі у рабство гріха і диявола. Будемо наслідувати Йосифа, якого Христос називає прекрасним.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Саул був першим ізраїльським царем. Він одер­жав помазання на царство несподівано для себе. До обрання на царство він був простим зем­леробом і жив при своєму батькові. У батька пропа­ли ослиці, і він послав Саула шукати їх. Три дні юнак не міг знайти ослиць, поки не звернувся до пророка і судді ізраїльського Самуїла. Самуїл сказав Саулу, щоб той не хвилювався — ослиці знайшлися. Про­рок почастував Саула і, відправляючи його на дру­гий день, вилив на нього єлей і нарік царем ізраїльським. Відтоді Дух Святий спочив на Саулі і спрямував його помисли на царські справи. Одер­жавши царство, Саул перестав думати про тварин.

Не так думає раб гріха, слуга плотських при­страстей. Люди, прийнявши Таїнство Хрещення, увірувавши в Бога і одержавши Царство Боже, не дорожать благами Царства Христового, а віддають перевагу тваринним пристрастям. Такі так звані хри­стияни не знають духовної радості від спілкування з Христом через молитву, відвідання богослужінь, читання Священного Писання та православної ду­ховної літератури. Вони знають смак плотських на­солод: блуд, пияцтво, наркотики, танці під гуркотін­ня пекельних ритмів. їх не стримують ні розум, ні совість, ні страх суду Божого. Твариноподібне жит­тя частини сучасної молоді затьмарює її розум, тому вона не любить міркувати про Бога, про душу, про вічність, про відповідальність за свої вчинки. Такі молоді люди не можуть ні створити постійну сім’ю, ні виховати дітей, ні чесно працювати. Зазвичай вони шукають легкого життя. їх не турбує доля своєї держави.

Твариноподібне життя вбиває в людині совість — цей голос Божий у душі. Яка, наприклад, може бути совість у людини, відданої пияцтву? Премуд­рий Соломон від імені п’яниці каже так: «Побили мене, та мені не боліло, мене штурхали, я ж не почув, — коли я прокинусь, шукатиму далі того ж…» (Пр. 23, 35).

У сучасному світі служіння пристрастям почи­нається зі шкільної лави. Школи, як і храми Божі, повинні навчати благочестя. Але саме в школі, всу­переч віковим традиціям, часто починається гріхо­падіння людини. Сучасна школа дає знання, але не вселяє у дитячі серця чисту любов та страх Божий. Дітей виховує вулиця. Вона прищеплює їм низькі почуття та вирощує майбутніх злочинців. Діти та молодь, як і дорослі, повинні твердо знати і ніколи не забувати, що Бог бачить усе. Він довготерпить, чекає покаяння.

Але суд Божий буде, обов’язково буде. І жод­на душа не уникне його, навіть якщо людина і не вірує в Бога. Кожен, особливо християнин, повинен знати і завжди пам’ятати, що він створений за об­разом і подобою Божою і за своєю природою мало чим зменшений перед ангелами. Заради спасіння кожного з нас Син Божий прийняв на Себе людську природу, став подібною до нас людиною, прийняв голгофські страждання, воскрес із мертвих і да­рував нам Своє Царство; дарував незаслужено, як Саулу.

Тому, дорогі браття і сестри, ми не повинні давати можливості тваринним пристрастям панува­ти у наших душах. З ними неможливо увійти у Цар­ство Христове. Тварини помирають, і на цьому їх існування закінчується. Але твариноподібна душа після розлучення з тілом не втратить своєї безсмерт­ної природи і у вічності буде пожинати те, що посія­ла на землі. Замислимося над цим!

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Цар Давид звершив два злочини: схилив до гріха перелюбства дружину Урії, скориставшись його відсутністю (він був у поході проти амонитян), і став винуватцем смерті самого Урії, наказавши воє­начальнику поставити його на найнебезпечніше місце під час битви.

Один злочин призвів Давида до другого зло­чину. Подібний зв’язок гріхів і злочинів — звичайне явище в житті грішника. Так, неправда веде до облудної клятви; користолюбство — до всякого роду обманів і нечесності; неповага до батьків — до аморального життя. Аморальне життя підлітків при­зводить до карних злочинів.

Великим було падіння Давида — перелюбство, з’єднане з убивством; але великим було і його роз­каяння. Пророк Нафан викрив Давида у подвійно­му гріху, і той тут же розкаявся у своєму злочині. Він із сердечною скорботою сповідав перед Госпо­дом свою провину і зі смиренням скорився суду Божому. У пориві душевного жалю Давид написав покаянний псалом (50-й). Церква і донині ставить грішнику за приклад покаяння Давида.

Пророк Нафан оголосив царю Давиду, що по­каранням за його гріх буде його син Авесалом. І дійсно, Авесалом повстав проти батька і змусив його тікати. Під час втечі Давид зазнав жорстокої образи від онука Саула — Семея. Семей кидав каміння у Давида, проклинав його, називав кровопивцею і злодієм. Один із супутників Давида попросив дозво­лу умертвити цю зухвалу людину, але Давид не погодився. Він сказав: «Облиште його проклинати мене. Мабуть, Господь звелів йому».

Цим самим Давид виявив своє смирення пе­ред Господом, Який карав грішника за злочин. Щирість і глибину свого розкаяння Давид засвідчив також тим, що протягом усього свого подальшого життя оплакував скоєний гріх і кожної ночі слізьми змочував своє ліжко.

Життя царя Давида є для нас дуже повчаль­ним. І зараз батьки часто караються за свої гріхи неслухняними і розпусними дітьми. А ті, хто щиро розкаюються, як Давид, постійно оплакують свої гріхи, отримують прощення від Господа. Так було і з апостолом Петром: усякий раз під час співу півня він гірко плакав, згадуючи своє зречення.

«Помилуй мене», — звертався Давид до Госпо­да. Це значить, що, будучи пригнічений тягарем своєї провини, він чекав прощення і виправдання тільки від милосердя Божого. Давид усвідомлював, що царський титул не знімає з нього провини перед Богом. «За гріхи я гідний суворого покарання і гото­вий понести його; але я надіюсь на Твою безмежну милість, — вчини зі мною по милості, але не суди мене у ярості Твоїй і не карай мене у гніві Твоїм».

«Сам очисти мене», — благав Давид Господа. Це значить, що він думав не про прощення тільки гріха, не лише про його неосудність, а про внутрішнє очищення, про звільнення від нього. Зовнішнє про­щення гріха ще не звільняє грішника від моральної нечистоти. У такому випадку людина продовжує жити у гріху, і тільки коли відбувається внутрішнє очищення від гріха, тоді людина припиняє гріховне життя. Однак внутрішнє очищення неможливе без допомоги благодаті Божої.

Справа не тільки у тому, щоб не оскверняти себе гріховними ділами, але щоб мати чистими і сердечні помисли. Хто стримується від зовнішніх гріхів, але насолоджується гріховними думками і почуттями, той може бути праведним тільки перед людьми, але не перед очима Всевідаючого Госпо­да, Який бачить сердечну нечистоту і засуджує її (Див.: Пр. 15, 26).

Досягнути повної сердечної чистоти людині не під силу. Це може зробити тільки Бог Своєю благо­даттю. Тому Давид благає Господа: «Сам мене очи­сти. Серце чисте створи в мені, Боже».

Дорогі браття і сестри, будемо ж дивитися на покаяння царя Давида і надихатися його прикла­дом, тримаючи в пам’яті слова: «Серцем скорбот­ним і смиренним Бог не погордує».

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Жертва Каїна була відхилена Богом, Авелева — прийнята. Каїн, як землероб, приніс безкров­ну жертву — плоди своєї праці. Авель був скотарем і тому приніс криваву жертву — тварин. Те й інше добре. Але справа не в тому, щу принесене в жерт­ву, а в тому, як і ким принесене.

Бог не прийняв жертви Каїна тому, що його життя було нечистим.

Пророк Ісая говорить: «Беззаконник, що зако­лює вола, — те ж, що людиновбивця; той, хто при­носить в жертву агнця, — як той, що душить пса, хто приносить дарунок — як той, що приносить свинячу кров» (Іс. 66, 3).

Не таким був Авель у моральному відношенні. Це була душа чиста, благочестива. Його жертва була справою благочестя. Жертва Авеля була ви­явленням його віри у Спасителя. Він був перекона­ний, що настане час, коли Непорочний Агнець проллє Свою кров за спокутування людських гріхів, а його жертва — тільки прообраз спасительної голгофської жертви. Каїн не вірив у Спасителя. Тому Бог не прийняв його жертви.

Ми також приносимо жертви: купуємо і стави­мо у храмі свічки, приносимо продукти на панахиду за упокоєння душ померлих. Бог приймає або не приймає ці жертви. Все залежить від морального стану нашого серця. Деякі люди купують свічки не в храмі, а на стороні. Дешевше! Така жертва не може бути вгодною Богу, тому що той, хто приносить таку свічку, торгується з Богом.

Молитва також є жертва. Псалмоспівець Да­вид називає її кадилом благовонним та жертвою вечірньою.

Піст, поклони, благодійництво, пожертви на Церкву, — все це жертви Богу. Але ці жертви можуть бути подібними до Авелевої чи Каїнової жертви. Все залежить від стану нашої душі.

Здійснення богослужінь пастирями за участю в них мирян — це теж жертва Богу. Вона може бути приємною Богу, а може бути і невгодною. Все зале­жить від стану духу. І справи благодійництва мають ціну в очах Божих тільки за умови їх безкорисли­вості та чистих християнських мотивів.

Навіть коли ми приносимо Євхаристійну жерт­ву і в ній — Самого Благого нашого Господа, і в цьо­му випадку Святе Причастя може бути для нас на очищення душі та тіла і на життя вічне, а може бути — на суд та осудження. І тут все залежить від нашо­го морального стану. Тому Церква, звертаючись до причасників, застерігає: «Зі страхом Божим та вірою приступіте».

Всі названі види жертв можуть бути вгодними Богу тільки за умови, якщо віруючі люди, які їх приносять, та пастирі Церкви намагаються догоджати Богу непорочним життям і мають дух упокорений та смиренний.

Псалмоспівець Давид каже: «Жертва Бо­гові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти (Боже) не погордуєш» (Пс. 50, 19). У противному разі — горе нам: ми засуджуємо­ся Богом. Наші жертви стають такими ж, як жертва Каїна.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Сумним був моральний стан сучасників Ноя. Сам Господь, відкриваючи перед Ноєм Своє обурення ними, назвав їх плоттю. Це означає, що вони цілковито заглушили в собі духовні потреби і піклувалися тільки про задоволення плотських, або чуттєвих, потреб та похотей. У цих турботах вони дійшли до того, що можна було засумніватися, чи є в них душа, створена за образом та подобою Божи­ми. У них не було спілкування з Богом. Між ними особливо примножилися плотські гріхи, тобто роз­пуста. Дійсно, вони були плоттю. Найгіршим було те, що таке моральне розтління поширилося по всій заселеній тоді землі (Бут. 6, 1-11). Спочатку воно панувало в середовищі нечестивих нащадків Каї­на, а з часом, внаслідок змішаних шлюбів, проник­ло у рід синів Божих, тобто нащадків благочестиво­го Сифа. Жінки з нечестивого племені внесли нечестя в родини племені благочестивого. А нечестя відкрило двері всім порокам.

Тяжка провина сучасників Ноя, які вели роз­пусне життя. Але чи не більш тяжко грішать христи­яни, які подібно до них проводять життя у плотсь­ких утіхах, забуваючи про Бога, душу та вічність? Вони втягуються у товариство людей розпусних і свої тіла, освячені в таїнствах благодаттю Святого Духа, по-святотатськи опоганюють плотською нечи­стотою. Чи не належимо і ми до числа подібних грішників? Якщо це так, то ніхто з нас не повинен думати, що може грішити безкарно. Якщо ми на­слідуємо тих, хто розпусничав за Ноя, то повинні успадкувати і засудження їх. Вони загинули у водах всесвітнього потопу, а ми можемо загинути у хви­лях гніву Божого (Пс. 68, 2-3).

Сучасники Ноя загинули після того, як вичер­палося довготерпіння Боже. Через Ноя Господь спо­вістив людям, що дає їм 120 років на покаяння, по­грожуючи знищити їх після закінчення цього строку. Та погроза і попередження Божі не подіяли. Люди не тільки продовжували творити беззаконня, але й примножували злі справи. Зло занадто глибоко пу­стило коріння в їхніх серцях. Тоді Господь не натя­ками, а явно і рішуче проголосив знищення грішників,

Люди знехтували і цією погрозою, але довго­терпіння Боже ще не вичерпалося. Господь вирішив покарати людей потопом і звелів Ною будувати. ковчег для спасіння його з родиною. Саме будів­ництво ковчега, яке відбувалося на очах у всіх, повинно було послужити останнім попередженням для нечестивих. Та вони не сприйняли і цього пе­рестереження. І тоді прийшов потоп. Внаслідок цього ті хто не повірив погрозам Божим, могли отямитися, коли прийшла біда, й звернутися до Бога з покаянням.

Такі, хоч і понесли кару через потоплення, од­нак могли уникнути вічної загибелі, коли Христос Спаситель після смерті зійшов у пекло і проповіду­вав усім, хто з вірою чекав на Його пришестя (1 Пет. 3, 18–20). У останні хвилини життя вони покаялися у своїй непокорі довготерпінню Божому. Милосерд­ний Господь нікому не бажає загибелі і довготерпить усім грішникам, чекаючи від них покаяння.

Господь закликає до покаяння і нас, грішників XX століття. Він закликає нас до покаяння голосом совісті, яка ще не зовсім заснула, повчаннями Священного Писання, яке долинає до наших вух, коли ми слухаємо церковні читання та проповіді пастирів Церкви. Сприятливі та несприятливі обставини на­шого життя, особливо передсмертні хвороби, — це також заклик Божий до покаяння. Багато хто з тих, що упродовж всього життя грішили і не вірили у Бога, звертаються до Нього, подібно до благорозумного розбійника, який покаявся у передсмертні хвилини. Особливо грізним застереженням для нас є Чорнобильська катастрофа. Це сильний голос Божий, який закликає людей до покаяння. Але як у часи Ноя, так і тепер люди залишаються глухими до голосу Божого і не розкаюються у своїх гріхах. Замість по­каяння багато хто з найбільшої біди XX століття здо­буває матеріальні вигоди. Мораль серед людей про­довжує катастрофічно падати.

Моральна катастрофа, що охопила сучасний світ, не має аналогів в історії. Після всесвітнього потопу людство не знало таких моральних по­трясінь, які нині терзають наше суспільство.

За масованої пропаганди насильства і розпус­ти, завдяки гіпнотичному впливу засобів масової інформації, людям, які втратили почуття мораль­ності, прищеплюється ставлення до найтяжчих гріхів як до нормального явища. Поняття «плюралізм» все більше трактується як рівність добра і зла. Свобо­да все більше обертається на насильство з метою зламати опір сорому, розуму і совісті, розбудити у людині найнегідніші інстинкти, перетворити її на тварину. Проповідь розпусти підриває не тільки підвалини сім’ї — це й найтяжчий злочин проти дітей.

Чи не тому найжахливіші злочини стали нор­мою повсякденного життя? Відомо, що там, де про­цвітає порнографія, де заохочується оголення людського тіла, де існує вседозволеність, там рос­те злочинність. Суспільство вже не звертає уваги на витончені за своєю жорстокістю вбивства. В ат­мосфері знецінювання людського життя все часті­ше входять у побут убивства на замовлення.

У моральному розпаді особистості криється небезпека не тільки для окремої людини, а й для усієї нації. Для народу, який втрачає моральні заса­ди, існує реальна загроза повного (як це неоднора­зово бувало в історії людства) зникнення з обличчя землі. Коли держава потурає розпусті, це означає, що вона не зацікавлена у збереженні себе як держави. Навіть невіруючі розуміють, що ядром держави є сім’я. З розпадом сім’ї, зі зруйнуванням моральності настає суспільний хаос. Про яку міцність сім’ї може йти мова, якщо учні старших класів вважають проституцію найпрестижнішою професією! Дияволу недостатньо розтлити тіло людини, головне — не допустити покаяння. Для цього створюється у суспільстві атмосфера глузування з цнотливості, з невинності, з вірності у шлюбі, з по­каяння. Гроші набувають величезної влади як над окремими особами, так і над суспільством в цілому. Мамона торжествує! Продається і купується все: і Вітчизна, і краса, і людське життя.

Ми, мабуть, погано ще усвідомлюємо, в якому суспільстві ми опинилися сьогодні. Те, що було ко­лись патологією і ненормальністю, стає звичайним явищем. Наприклад, батько і мати, всіма шановані люди, спокійно дивляться порнографічні фільми разом зі своїми дітьми. Або — мати приводить на конкурс краси неповнолітню дочку і говорить: хай моя дочка росте не так, як я, хай її красу оцінять усі, хай вона пишається цим.

Більше того, у світі набувають небувало ши­рокого розповсюдження протиприродні гріхи, про які писав апостол Павло: «Жінки їхні замінили природне єднання на протиприродне; так само і чоловіки, облишивши природне єднання з жіночою стат­тю, розпалювалися похіттю своєю один до одного, чоловіки на чоловіках сором чинячи, одержуючи в собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 26-27).

Відбувається величезне накопичування зла у світі, як перед всесвітнім потопом, і немає в людях усвідомлення своєї гріховності і покаяння. Часто, більше ніж Бога і совісті, люди бояться опинитися не на висоті перед лихослівним людським судом; Сьогодні мільйони людей зв’язані круговою порукою гріха і спокійно сприймають будь-яке неподобство, тому що бояться бути не «як усі». У багатьох не вис­тачає мужності виступити проти вбивства і мораль­ного розтління, тому що це стало небезпечним. Моральний терор і покірність злу в суспільстві зай­шли надзвичайно далеко.

Чим ближче ми підходимо до розв’язки історії людства, тим більше стає у світі людей, які живуть не за заповідями Божими, а так, як їм подобається, і щоб при цьому ніхто не нагадував їм про совість, про моральний закон. Багато хто розпустою, пияцт­вом, наркоманією і служінням мамоні примушують замовкнути совість. Своїм порочним життям вони присипляють її, і вона мовчить.

Як свого часу Ноїв ковчег, так сьогодні Церква Христова самим фактом свого існування свідчить сучасному людству про правду, моральну чистоту, совість та суд Божий. Чи не з цієї причини мирські сили, під впливом отця неправди — диявола, підніма­ють гоніння та наклепи на Церкву? Багато хто хотів би примусити Церкву мовчати, але не такими засо­бами, як це робили атеїсти, а більш вишуканими методами. Тоді хотіли знищити Церкву фізично, те­пер же руйнують її зсередини, заохочуючи розколи та внутрішню боротьбу. Закордонні місіонери про­повідують нам іншого Христа. А Господь поперед­жав християн, що прийдуть тяжкі часи: «Якщо хто скаже вам: ось тут Христос, або: ось там, не йміть віри. Бо встануть лжехристи і лжепророки і дадуть знамення і чудеса, щоб спокусити, якщо можливо, і обраних» (Мк. 13, 21-22).

Церква Христова не може залишатися байду­жою до того, що відбувається у світі. Вона закликає всіх грішників до покаяння. Церква каже про мораль­ну загрозу, яка нависла над людством. Незважаю­чи на численні спроби ліквідувати чи дискредиту­вати Церкву Христову, вона буде існувати довіку. Але справа не в тому, що вона завжди буде існувати, а в тому, що ми — християни — повинні жити по-християнськи: виконувати заповіді Божі і каятись у своїх гріхах, коли порушуємо Божественний закон.

Горе нам, якщо ми належимо до Церкви тільки за назвою, якщо Христос не живе в нашій душі, якщо ми сповідуємо Його тільки устами, а житієм відда­лені від Нього. Горе нам від того, що, маючи мож­ливість користуватися всіма благодатними дарами Божими, ми нехтуємо ними. Оточені багатою духов­ною їжею і питтям, ми знемагаємо від духовного голоду і спраги. Ні слово Боже, ні церковні таїнства, ні богослужіння, ні молитва, як джерело благодаті Божої, не використовуються багатьма християнами для очищення душі від гріхопадінь. І від цього наші серця вкриваються товстим шаром ненависті й заз­дрощів, гніву і користолюбства, неправди і наклепу, блудодіяння та інших численних пороків.

Будучи острашеними і засмученими численни­ми гріхами, звернімося до Бога з щиросердим по­каянням. Не будемо втрачати надії і засмучувати­ся. Любов і милосердя Боже перевершують усі наші беззаконня. Не будемо позбавляти себе надії, не будемо й надалі відхилятися від Господа. Покаймо­ся перед Богом так, як покаявся пророк і цар Да­вид. Він згрішив перед Богом і до Нього повернув­ся, волаючи з глибини душі: «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї і з великого милосердя Тво­го прости провини мої».

Так і ми повинні робити. Кожен з нас, промов­ляючи розумом і серцем молитву: «прости провини мої», повинен додавати «з великого милосердя Тво­го», тобто не за мої заслуги, але за Твоєю єдиною любов’ю, заради якої Ти, Боже, створив нас і зара­ди якої послав у світ Твого Єдинородного Сина для спасіння нас, грішних, заради якої Ти, Ісусе Христе, приймав блудниць, розбійників, які каялись, і всіх грішників.

Господь, за своїм чоловіколюбством, спасає усіх грішників, які каються, і дарує блаженне вічне життя.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Після потопу Ной став займатися землероб­ством та розведенням винограду, з якого навчився робити вино. Не знаючи сили вина, Ной випив його першого разу більше, ніж належало. Несподівано для Ноя вино сп’янило його, і він заснув. Під час сну Ной мимовільно скинув з себе одяг і залишився нагим.

Хам, один із синів Ноя, помітив наготу батька і, замість того, щоб прикрити її, розповів про це бра­там — для того, щоб і вони посміялися з батька і осудили його. Брати зробили інакше. Вони з шаноб­ливістю підійшли до батька так, що не бачили його наготи, і прикрили його своїм одягом. Ной, проки­нувшись, довідався про вчинок Хама і прокляв нев­вічливого й зухвалого сина разом з його нащадка­ми. Так з’явилося хамство.

Хам дає нам урок того, як грішно і небезпечно глумитися й осуджувати батьків та ближніх. Схиль­ність до осуду і глумління над іншими, за словами Христа Спасителя, властива людям, які не бачать своїх гріхів і недоліків. «Чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчу­ваєш?» (Мф. 7, 3).

Неупереджена оцінка своїх вчинків перекона­ла б людей, що вони самі не менше, якщо не більше, грішні за тих, кого осуджують. Біда в тому, що ті, які осуджують інших, відчувають внутрішнє задоволен­ня від того, що вони не гірші за інших, і тим самим самоутверджуються у гріху.

Господь вимагає від нас поблажливого став­лення до недоліків ближніх і суворості до себе. «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1), — говорить Він. Бажаючи поблажливості до наших недоліків, ми по­винні поблажливо ставитися і до ближніх. Ми повин­ні, подібно до синів Ноя — Сима та Яфета, які прикри­ли наготу батька, прикривати поблажливістю негідну іноді поведінку ближніх. Особливо це стосується дітей у ставленні до своїх батьків. Діти не повинні бути Павликами Морозовими, які зраджують своїх батьків. Якщо ж хто глумиться зі своїх батьків та з ближніх, той повинен пам’ятати прокляття Хама і кару Божу, яка обов’язково спіткає того, хто глумиться, якщо він не покається.

Гріх Хама такий великий, що той, хто чинить його, називається батьковбивцею. Хам не вбивав батька фізично, але він убив його морально: відняв душевний спокій, зазіхнув на честь, наважився по­хитнути повагу до нього інших синів.

Честь — це таке благо, яке буває дорожчим за життя. Дуелі з’явилися внаслідок прагнення обра­жених людей захистити свою честь. Апостол Павло говорить: «Для мене краще вмерти, ніж щоб хто зни­щив похвалу мою» (1 Кор. 9, 15). Коли ображаємо ближніх, ми віднімаємо у них добре ім’я, а це — гріх.

Звичайно, недоліки і гріхи, за які ми осуджуємо наших ближніх, не роблять їм честі і не додають сла­ви їхньому імені. Проте наші осуд і глумління не ви­правлять винного, а зробити більш жорстоким можуть.

Маючи у пам’яті гріх Хама, будемо наслідувати заповіді Христа Спасителя: «Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7, 12).

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Мова піде про праведного Іова. Він жив у да­лекі часи і, хоч не належав до богообраного народу, тому що походив з роду Ісава — брата Яко­ва, визнавав єдиного істинного Бога. Він був кня­зем у своєму племені, носив царський вінець та порфиру. Господь благословив його багатодітністю та великою кількістю худоби. Він користувався за­гальною повагою та любов’ю не тільки через царсь­ке достоїнство і багатство, але, головним чином, за свою праведність. Іов був людиною богобоязкою, і тому кожного разу після бенкетів приносив жертви за дітей, міркуючи так: «Може бути, що сини мої згрішили і похулили Бога в серці своєму». Будучи людиною цнотливою, він уклав завіт зі своїми очима, щоб не помишляти про дівчину (Іов. 31, 1). До підлеглих він ставився справедливо і з любов’ю. «Я, — казав він про себе, — рятував убогого, що кликав, і сироту, і того, кому ніхто не допомагає; я був сліпо­му оком і кульгавому був ногами; я батьком був для вбогих і позови розбирав уважно. Я трощив щелепи злому і з зубів у нього виривав здобич. Мандрів­ник не ночував на вулиці, двері мої я відчиняв пере­хожому» (Іов. 29, 12-17; 31, 32). Слава і багатство нітрохи не робили його гордовитим. Він «не покла­дав в золоті опору свою, і не казав скарбу: ти надія моя» (Іов. 31, 24).

І от цей праведний муж був підданий страш­ному випробуванню і стражданню. За попущенням Божим диявол навів на нього біди — одну тяжчу від іншої. Іов раптово втратив багатство і дітей; худобу його забрали розбійники, рабів перебили злодії, а діти загинули під уламками будинку під час бурі. Всі ці біди сталися в один день. Незабаром сам Іов був уражений проказою з голови й до ніг. Тіло його гни­ло і смерділо. З цією хворобою він не міг залишати­ся в домі, сидів оддалік від нього на гноїщі, замість царського престолу. Він був вкритий струпами — замість дорогоцінних каменів, якими був прикраше­ний раніше. Не тільки чужі з презирством ставили­ся до нього, але й дружина втратила до нього співчуття, а друзі своїми викриваннями тільки збільшували його страждання. Той, хто був царем, став останнім злидарем і об’єктом загальних глузувань.

Для чого Бог піддав праведного Іова таким страшним випробуванням? Для того, щоб засвід­чити всьому світу, в тому числі й дияволу, що Іов має віру в Бога і любить Його не заради багатства і слави, які були послані йому за милістю Божою. Швидке зубожіння, позбавлення слави, втрата дітей, страшна хвороба не похитнули в Іові ні віри, ні лю­бові до Бога. У тяжких стражданнях Іов звернувся до Господа з такою молитвою: «Хай буде ім’я Гос­поднє благословенне віднині і довіку». А коли дру­жина радила йому зректися Бога і накласти на себе руки для припинення страждань, він з докором відповідав їй: «Ти говориш, як одна з божевільних жінок: невже добре ми будемо приймати від Бога, а злого не будемо приймати?» (Іов. 2, 10). Так пово­дився Іов під час страшних випробувань і показав нам приклад безкорисливої відданості Богу.

Кожен з нас повинен запитати себе: чи на­слідуємо ми цей приклад? Чи можемо ми довести своїм життям, що любимо Бога і віруємо від усього серця, — не тільки через те, що Він посилає нам усі необхідні блага, але й через те, що Він Сам по Собі, як Бог любові, достойний усякого прославлення та любові?! Якщо ми любимо Бога тільки як благодійни­ка, то наша любов корислива, і тому неміцна. Вона може тривати доти, доки Бог посилає благодіяння, а коли починаються випробування любові на міцність, то зникає не тільки любов, але й віра в Бога. Скільки християн перестали вірити в Бога тільки через те, що Він не виконав їхні прохання, висловлені у молитвах. Звичайно такі люди кажуть, що якби Бог існував, Він почув би їхню молитву. Треба вірувати в Бога, тому що Він дійсно існує; тре­ба любити Його, тому що Він — невичерпний океан любові. Крім того, всі ми повинні знати, що сенс життя — земного і вічного — полягає в любові. Хто не має любові, у того життя пусте і марне. Іов любив Бога і в радості, і в стражданнях. Ми повинні на­слідувати його.

Друзі Іова, розмірковуючи про причину його страждань, твердили, що Бог посилає їх тільки на грішників, а благочестиві завжди благоденствують. Отже, на їхню думку, всякий страдник є грішником, якого Бог карає за гріхи. Якщо Іов уражений хворо­бами, значить, він має таємні гріхи, невідомі людям, але відомі Богу. Іов повстав проти таких міркувань. Він не знав за собою вини. Усе його життя було при­свячене подвигам благочестя. Тому він вважав, що несправедливо зі страждань людини робити висно­вок про її злочини.

З досвіду життя ми знаємо, що часто нечес­тиві люди благоденствують усе життя, а добрі страж­дають. Історія Іова свідчить, що праведники теж можуть страждати, але не за гріхи, а заради випро­бування їхньої віри та любові. Господь також страж­дав — і страждав невинно — за наші гріхи. Ми по­винні бути впевнені, що Господь попускає страждан­ня добрих людей за своїми мудрими і благими на­мірами, які можуть бути нам невідомі. Зло може торжествувати над добром, але не вічно, а тимча­сово. І це тимчасове торжество зла не повинне по­хитнути нашу віру і любов до Бога. Добро завжди перемагало, перемагає і буде перемагати! Кожен з нас може навести безліч прикладів остаточної пе­ремоги добра над злом.

Але чи завжди ми такі вже й невинні і страж­даємо дарма? Чи можемо ми по совісті сказати Богу: Господи, я ні в чому не винний і терплю незаслужено? Якщо совість не дозволяє нам сказати цього, то треба смиритися перед Господом. Він нашими стражданнями очищає нас від гріхів. Тому треба з вдячністю до Бога приймати випробування, не на­рікати і не зневірюватися. Після випробувань, як колись Іову, Господь пошле радість кожному із нас.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Не можна не дивуватися мужності та співчутли­вості повитух, яким було дано повеління фа­раона вбивати єврейських немовлят чоловічої статі. Фараон, побоюючись посилення євреїв, які осели­лися в Єгипті з часів Йосифа, вирішив стати на пе­решкоді їхньому розмноженню і тому дав таке по­веління. За невиконання волі фараона повитухам загрожувала смерть. Але вони більше боялися гніву Божого, ніж гніву земного царя, тому залишали но­вонароджених живими. Так і Мойсей залишився живим і без перешкоди харчувався молоком рідної матері до трьох років.

Повитухи боялися гріха і тому залишали не­мовлят живими, а скільки сучасних жінок не боять­ся Бога і роблять аборти, вбиваючи ще не народ­жених дітей. Свої вчинки вони пояснюють тим, що у них немає необхідних умов для їх утримання і вихо­вання. А хіба у наших предків були кращі умови? Чимало сучасних жінок не мають любові до дітей. Вони люблять тільки самих себе. Не маючи джере­ла радості в собі, вони завжди будуть страждати від егоїзму, а їхнє життя буде марним.

Новонароджені немовлята, яких врятували по­витухи, є образ душі, яка живе у чистоті. Тяжкий це под­виг. Необхідні великі зусилля волі та самовідданість, щоб відгородити себе від спокус розпусти та зберег­ти чистоту сердечну. Горе сучасному світу від того, що люди перестали цінувати невинність і не вважа­ють її великою чеснотою. Результатом цього є май­же повна відсутність здорової багатодітної сім’ї.

Повитухи з небезпекою для себе зберігали чу­жих дітей, а сучасні матері не хочуть піклуватися про власних. Страх Божий примушував повитух не вико­нувати злу волю фараона, а деякі сучасні матері втратили страх Божий, тому і не піклуються про дітей.

Страх Божий повинен допомогти кожній людині боротися з гріховними помислами і похіттю. Йосиф Прекрасний, коли терпів спокуси від дружини Потифара, казав сам собі: як я можу зробити цю злу спра­ву і згрішити перед Богом?

Мойсей, якого врятували повитухи, був повер­нений дочкою фараона матері, яка повинна годува­ти дитя своїм молоком. Кожна людина, якщо хоче зберегти невинність або чистоту подружніх сто­сунків, повинна харчуватися мудрістю, як Мойсей молоком матері. Чистота є плід мудрості. Мудрість приборкує пристрасні порухи плоті, які за своєю природою гріховні. Підкоряючись їм, людина уподіб­нюється тваринам, які, не маючи ні розуму, ні волі, діють під владою інстинктів. Бог дав людині розум і волю. Вони повинні допомагати людині утримува­тися від того, чого вимагає плоть. Достоїнство ро­зумної істоти полягає саме в тому, що вона силою розсудливості утримує себе від того, від чого неро­зумна істота утриматися не може.

Мудрість необхідна всім нам. Вона живлюща, як молоко матері. Будемо піклуватися про примножен­ня мудрості. Вона приведе нас до цнотливості. Задоволення похотей веде тільки до того, до чого прийшов Премудрий Соломон. Він випробував усі можливі задоволення в житті, і в кінці життєвого шляху зізнав­ся, що все це суєта суєт і томління духу.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Господь вирішив звільнити євреїв з єгипетського рабства через посередництво Мойсея. Але фа­раон постав проти цього. Тоді Господь послав на Єгипет десять кар. Десята кара перемогла озлоб­лення фараона проти Бога і Мойсея. Він відпустив євреїв з Єгипту, але потім передумав і погнався за ними на колісницях, щоб повернути їх. Фараон на­здогнав євреїв біля Чермного (Червоного) моря. Євреї жахнулися, але Господь спас їх. За словом Господнім, Мойсей простягнув до моря свій жезл. Піднявся вітер і оголив дно. Води моря стали стіною з обох боків, і євреї пішли дном моря, як сушею, а єгиптяни, що почали їх переслідувати, потонули в пучині морській. У цьому випадку жезл Мойсея по­служив прообразом Хреста Христового і чудодіяв саме тому, що був його знаменням. Як Мойсей за допомогою свого чудодійного жезла звільнив євреїв з єгипетського полону, так Христос Своїм голгофським хрестом звільнив людський рід від полону гріха і смерті.

Знамення хреста має велику чудодійну силу, тому що хрестом Христовим здійснилося наше спа­сіння. Хрест Христів відкрив нам шлях до Царства Небесного, перемігши духовного фараона — дияво­ла. За вірою в силу хресних страждань та смерті Ісуса Христа хресним знаменням здійснювались і здійснюються чудеса. Хресне знамення застосо­вується при здійсненні всіх таїнств. Воно з’єднуєть­ся з кожною нашою молитвою. Хресним знаменням відбиваються гріховні спокуси — від диявола, від світу чи від наших пристрастей. Хрест повинен но­сити на грудях кожний православний християнин. Однак його не можна застосовувати як прикрасу, що ми бачимо серед молоді, далекої від Церкви.

Хресне знамення необхідно творити з живою вірою у Розіп’ятого на хресті, тому що хрест має силу не сам по собі, а тільки у поєднанні з вірою. Хреститися треба благоговійно і зі смиренням. Механічне вживання хресного знамення не приносить користі. Християни протестантських конфесій не застосову­ють хресного знамення через духовне невігластво та поверхове розуміння християнства. Мойсей жез­лом начертав по морю хрест, і вода розступилася; тим самим він вчить нас вдаватися по допомогу до хресного знамення. Не випадково під час бого­служінь Церква співає: «Хрест — краса Церкви, хрест — її сила, хрест — хранитель усього всесвіту, хрест — ангелів слава і демонів язва».

Щоразу, коли ми здійснюємо на собі хресне знамення, треба в думках уявляти перед собою розіп’ятого на хресті Господа нашого Ісуса Христа.

Апостол Павло настільки був переконаний в силі та значенні хреста, що сказав: «Я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісу­са Христа, яким для мене світ розп’ятий і я для світу» (Гал. 6, 14).

Браття і сестри! Будемо ж шанувати хрест Христів, вірити в його силу і благоговійно ставитися до хресного знамення.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Після посвячення Аарона на первосвященика старозавітного Господь звів з неба чудесний вогонь на першу жертву, яку той приніс. Відтоді цей вогонь повинен був горіти незгасно. Священики зобов’язані були підтримувати його вдень і вночі. Крім нього в скинії не можна було застосовувати іншого, взятого зі сторони вогню. Сини Аарона, які використали чужий вогонь для воскурення у скинії, зараз же були попалені Господом.

Якщо для жертвоприношення можна було за­стосовувати тільки священний вогонь, якщо небез­печно для життя було замінювати його чужим вог­нем, то з яким же станом духу належало являтися в скинію, щоб постати перед священним вогнем! Свя­щеники повинні були горіти вогнем чистої любові до Бога і Його закону. Вони не повинні були лицемі­рити, двоєдушничати. Неможливо було догодити Богу однією тільки присутністю у скинії, однією зов­нішньою участю у славослів’ях Богу, одними тільки матеріальними жертвами. Зовнішнє служіння Богу вгодно Йому лише у поєднанні з внутрішнім благо­честям. Служіння Богу без дотримання цих умов богопротивне. Святиня скинії зневажалася не тільки внесенням до неї чужого для жертви вогню, а також відсутністю побожності та добродійного життя, лицемір’ям, нечистим і порочним життям. Богошанування лицемірів, їхні хваління та славослів’я — про­тивні Богу. «Цей народ тільки устами своїми набли­жується до мене і тільки губами своїми мене ша­нує, але серце своє віддалив від Мене», — каже Гос­подь через пророка (Іс. 29, 13). Жертви беззаконних богопротивні. «Беззаконник, що заколює вола, — те ж, що людиновбивця; той, хто приносить в жертву агнця, — як той, що душить пса, хто приносить дару­нок — як той, що приносить свинячу кров» (Іс. 66, 3).

Як прогнівляє Бога служіння беззаконних свя­щеників, видно на прикладі синів первосвященика Ілія — Офні та Фінеєса. Користуючись поблажливістю батька та його потуранням, вони безчесно зловжива­ли своїм служінням у скинії. Офні та Фінеєс відбира­ли у богомольців краще м’ясо, не задовольняючись своєю законною частиною, і в самій скинії розпут­ствували. За це зневаження скинії Господь по­грожував первосвященику Ілію загибеллю його дому, а Офні та Фінеєсу — смертю в один день. Ця погроза незабаром була виконанана. Офні та Фінеєс були вбиті на війні з філістимлянами, а сам первосвяще­ник Ілій, почувши про смерть синів та про захоп­лення ворогами Ковчегу Завіту, впав бездиханним.

Приклад нечестивих священиків Офні та Фінеєса й потурання їм їхнього батька-первосвященика є уроком передусім, для архиєреїв та духовенства. Святу Євхаристію іноді здійснюють алкоголіки та мужоложники. Чимало священиків, як Офні та Фінеєс, проводять розпусне життя, пиячать, дерза­ють у нетверезому стані приступати навіть до здійснення літургії, на якій дією Святого Духа хліб і вино перетворюються на Тіло і Кров Христову. Офні та Фінеєс брали собі найкращу частину жертовного м’яса, а деякі сучасні священики займаються здирництвом. Вони вимагають більше належного навіть у бідних людей. Всім, хто здійснює святі таїнства, треба мати страх Божий і остерігатися долі Офні та Фінеєса. Вони були вражені смертю, а сучасні не­честиві священики заживо померли.

Господь Ісус Христос сказав: «Я прийшов во­гонь звести на землю, і як хотів би, щоб він уже за­палав!» (Лк. 12, 49). Йдеться про вогонь любові до Бога та ближніх. А у нас часто замість вогню любові горить вогонь пристрастей. Священнослужителі часто здійснюють богослужіння без вогню, без на­лежної побожності, навіть зовнішньої, не кажучи вже про те, що кожний із них повинен вникати розумом і серцем у слова, які він вимовляє, і в дії, які здійснює.

Це стосується однаково всіх, хто бере участь у богослужіннях, у тому числі і мирян. Треба знати, що всі хрещені люди належать до царственого священства. Хрещені — теж свого роду священики. Всі ви, браття і сестри, берете участь у відправі бого­служінь, у здійсненні таїнств, у тому числі — і святої Євхаристії. Ви повинні з благоговінням вимовляти молитви і не бути сторонніми спостерігачами. У Ста­рому Завіті тільки священство мало право прино­сити жертви, а у Новому Завіті вся Церква прино­сить духовні жертви Богу. При цьому пам’ятаймо слова пророка Давида: «Жертва Богові — дух упоко­рений, серцем скорботним і смиренним Ти (Боже) не погордуєш» (Пс. 50, 19).

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Через місяць після виходу з Єгипту ізраїльтяни почали нарікати на Мойсея та Аарона через нестачу їжі у пустелі. Вони казали: «Краще б нам померти від руки Господньої в Єгипті, коли ми сиді­ли біля котлів з м’ясом та їли хліб вдосталь. Ви ви­вели нас у цю пустелю, щоб всіх уморити голодом». Після цього нарікання Господь став посилати ізраїльтянам дивну їжу, яку вони назвали манною. Кожного дня, крім суботи, вона падала з неба від Бога, тому справедливо називається Божественною їжею, або манною небесною. Цією їжею харчували­ся ізраїльтяни під час усіх мандрувань пустелею — аж до вступу в Ханаанську землю (Вих. 16).

Ця їжа була поживною, але її одноманітність стала приводом до невдоволення євреїв, які пам’я­тали смачну і різноманітну єгипетську їжу, незважаю­чи на всі тяготи тодішнього життя. Це невдоволен­ня Господь не залишив без покарання.

Одного разу, коли ізраїльтяни сиділи в наме­тах, з плачем згадуючи велику кількість єгипетської їжі та нарікаючи: хто нагодує нас м’ясом? — Господь сказав, що Він дасть їм м’ясо, і вони будуть їсти його, аж поки воно не стане для них огидним. І ось у стан євреїв налетіла незчисленна кількість перепелів. Народ став з жадобою збирати їх і насичуватися м’ясом. Але ще не минуло їхнє невдоволення, і м’я­со було в зубах їхніх, як гнів Божий вразив народ страшним мором. Багато людей загинуло від нього, і місце, де сталася ця подія, було названо гробом примхи або пожадання (Числ. 11, 4–6, 18–20, 31–35). На сороковий рік мандрування ізраїльтян пус­телею знову почалися нарікання євреїв на Бога і на Мойсея через манну. «Остогидла душі нашій ця негідна їжа,»- говорили невдоволені. За це Господь послав на них отруйних зміїв. Чимало євреїв заги­нуло від зміїних укусів. Народ розкаявся у своєму гріху, і тоді Господь звелів звести у пустелі мідного змія, і хто дивився на нього з вірою, зцілювався від отруйних укусів. Мідний змій став прообразом Хре­ста Христового.

Ізраїльтяни тяжко згрішили, коли, щоб задо­вольнити свої ласолюбні бажання, віддали пере­вагу м’ясу над Божественною манною. Недостойно християнського звання чинять ті християни, які віддаються ненаситності настільки, що забувають про духовну їжу. Ізраїльтяни нарікали на їжу, яку посилав їм Бог, і сучасні християни часто нехту­ють духовною їжею, яку пропонує Христос Спаситель. Господь дарує нам таку їжу, яка насичує тих, хто прагне і жадає правди. Христос подає нам бла­годать святих Таїнств і особливо — Таїнства При­частя. Тіло і Кров, які подаються у цьому Таїнстві, Сам Господь назвав істинною їжею і істинним пит­тям (Ін. 6, 55).

Старозавітна манна, хоча й була небесним хлібом, але це був тільки прообраз Тіла і Крові Хри­стових. Перевага Святого Причастя перед небес­ною манною у тому, що манна підтримувала земне життя, а Святе Причастя з’єднує віруючих з Христом і робить нас причасниками життя вічного.

Господь зрозуміло і прямо сказав: «Істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті сина Людсь­кого і не питимете Його Крові, то не будете мати жит­тя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6, 53-54). Хто ухиляється від Святого Причастя, той не дорожить спілкуванням з Христом і вічним життям.

На жаль, чимало віруючих ставляться до Свя­того Причастя так само, як ізраїльтяни до небесної манни.

Деякі віруючі сумніваються у тому, що вони причащаються Тіла і Крові Христових, тому що і на вигляд, і на смак бачать і відчувають хліб та вино. У цьому-то і виявляється сила нашої віри. Бог ска­зав, що це Тіло і Кров Христові, і ми повинні вірити Йому, тому що слово Боже є істина. Наші органи почуттів не повинні вводити нас в оману, як ввів в оману перших людей диявол, який з’явився у виг­ляді змія.

Однак приступати до Святого Причастя треба не тільки з вірою, але і з належною підготовкою, яка полягає в очищенні душі від гріхів через покаяння та святу сповідь. Хто приступає до Святого Причастя без цієї підготовки, той може причаститися не на життя вічне, а на суд та засудження.

В історії з небесною манною є ще один по­вчальний урок. Ізраїльтяни готові були відмовитись від свободи і знову повернутися до єгипетського рабства заради м’яса і часнику. Чи не те саме відбу­вається і з деякими українцями, які готові заради ковбаси повернутися в інше рабство?

Як схожі одне на одного люди всіх часів, які віддали свої душі у рабство земним пристрастям!

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑У перший рік після виходу з Єгипту ізраїльтяни досягли південного кордону обітованої землі. За повелінням Божим в неї були послані дванад­цять соглядатаїв (тобто розвідників) за числом два­надцяти колін Ізраїлю. Серед них був Ісус Навин. Повернувшись до стану, вони одноголосно повідо­мили, що це земля, в якій дійсно течуть мед і моло­ко. На доказ родючості обітованої землі соглядатаї привезли виноградну лозу, яку через велику вагу ягід несли на жердині дві людини. Та десять согляда­таїв виявились малодушними. Вони злякалися сили й войовничості жителів Ханаанської землі. Це ста­ло причиною нарікання євреїв на Мойсея, за що Господь і осудив їх на сорокарічне мандрування по пустелі. З усіх соглядатаїв тільки двоє — Ісус Навин і Халев — виявилися мужніми. Уповаючи на допо­могу Божу, вони переконували народ у тому, що зем­лю обітовання можна завоювати. Тому, за присудом Божим, тільки ці два мужі увійшли в землю обіто­вання, а інші ізраїльтяни, які вийшли з Єгипту (всі покоління, народжені у рабстві), повинні були упро­довж 40 років померти в пустелі і не ввійти до обітованої землі. Так і сталося (Чис. 14).

Земля обітована є образом Царства Небесно­го. Як земля обітована була для ізраїльтян місцем благоденства після багаторічного мандрування Синайською пустелею, так для нас, християн, небесний Єрусалим є місцем вічного блаженства (Євр. 4, 1–3; Ін. 14, 2). Земля обітована текла медом і молоком; і Царство Небесне сповнене благами, яких, за словами апостола Павла, «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9). Подібно до Ісуса Навина, який бачив рясноту плодів земних в обітованій землі, кожен з нас може попередньо випробувати на землі блаженство Цар­ства Небесного. Це не заспокійливі слова, це справді так. Царство Боже відчувають на землі святі люди. І ми з вами, грішні, можемо відчувати блаженство під час молитви, у святих таїнствах, у чи­танні Священного Писання та творінь святих отців, в добродійництві, а головне — в любові до Бога і людей. Хто має дар любові, той уже блаженствує на землі.

Євреї 40 років мандрували пустелею, перш ніж увійшли до землі обітованої. Подібно до цього, і наше земне життя є мандруванням на шляху до Царства Небесного. Це справді так, тому що ніхто з людей не має на землі постійного проживання. Всі ми живемо на землі тимчасово, як євреї в пустелі.

Із євреїв, які мандрували пустелею, до землі обітованої ввійшли тільки ті, які народились у пус­телі, і ті, які хоч і народилися в Єгипті, але не пам’я­тали життя в рабстві, тобто — вільні від рабської психології. Всі інші померли в пустелі за нарікання на Бога і на вождя ізраїльського народу Мойсея.

Точно так не всі християни увійдуть до Цар­ства Небесного. Про це ясно сказав Господь наш Ісус Христос: «Багато званих, але мало обраних». До Царства Небесного ввійде тільки той, хто йде шляхом благозаконня, тобто веде життя згідно з Законом Божим. Вузький та скорботний цей шлях-шлях заповідей Божих. Але іншого шляху туди немає.

Царство Небесне — найжаданіша мета нашого земного мандрування, для досягнення якої христи­янин не повинен відступати ні перед якими трудно­щами та жертвами.

Ізраїльтяни, які нарікали на Бога в пустелі, за­гинули різною смертю. Це повинно послужити всім нам застереженням, щоб ми не нарікали на Бога, не скаржилися на скорботне життя, а втішались надією на вінець слави.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Кивот, або Ковчег Завіту, був головною святинею старозавітної Церкви. У ковчезі зберігалися скрижалі, тобто дві кам’яні дошки, на яких були ви­різьблені десять заповідей Божих, що були дані на горі Синай, жезл Аарона і небесна манна. До цієї святині не можна було доторкатися без покарання не тільки мирянам, але й левітам, які належали до старозавітного священства.

Ковчег Завіту був захоплений філістимляна­ми під час правління первосвященика Ілії. З часом він був повернутий до Ізраїльської землі. При поверненні Ковчега загинуло понад 50 тисяч ізраїль­тян, покараних за те, що через цікавість вони не тільки доторкалися до Ковчега неосвяченими рука­ми, але насмілилися розглядати його всередині.

Подібне сталося за царювання Давида. Повер­нутий філістимлянами Ковчег знаходився у місті Каріафіаримі. Давид вирішив перенести цю святи­ню до Єрусалима. Дорогою воли повернули вбік. Одному з левітів, що супроводжував Ковчег, на ім’я Зана чи Оза, здалося, що Ковчег може переверну­тися і впасти на землю. Щоб врятувати Ковчег від падіння, Оза кинувся до нього, доторкнувся рука­ми, не маючи на це права, і миттєво впав мертвим, покараний за дерзновенне доторкання до святині.

Ковчег Завіту мав значення Престолу Царя Слави і водночас служив прообразом Пресвятої Діви Марії. Як Ковчег Завіту зберігав у собі манну небесну, так Пресвята Діва стала вмістилищем втіленого Сина Божого, Господа нашого Ісуса Христа, Який прийняв від Неї плоть і кров — цю небесну їжу християн.

У Ковчезі Завіту знаходився також і жезл пер­восвященика Аарона, який розцвів. Господь ство­рив це чудо для того, щоб підготувати людей до віри у можливість зміни законів природи. Як сухий жезл зацвів, так Діва Марія без чоловіка народила Спасителя світу і залишилася Дівою.

Ковчег Завіту був обрамлений вирізаними із дерева зображеннями херувимів. Господь неви­димо немовби возсідав на Престолі херувимів. Це — свідоцтво Священного Писання проти християн-протестантів, які відкидають шанування ікон та інших священних зображень, називаючи це, через свою богословську неосвіченість, ідолопок­лонством. Заповідь Божа: «Не створи собі кумира і всякої подоби» — спрямована проти тих, хто шанує ідолів як богів, а зовсім не проти шанування зоб­ражень істинного Бога. Він, будучи Духом, заради нашого спасіння, смирив Себе до такого стану, що з’єднався через народження від Пресвятої Діви Марії з людською природою. Незображуваний став зображуваним. Безплотні херувими теж були за повелінням Божим вирізьблені з дерева. І це — шанування святинь, яких не можна було тор­катися рукам неосвячених. Тому Церква Христова відкидає хибне вчення протестантів і називає цю помилку єрессю.

Молодь, яка не знає православного віровчен­ня, не повинна потрапляти в пастки хибних вірувань, розставлені на простаків.

Ми повинні з благоговінням ставитися до хрис­тиянських святинь, бо якщо Бог карав за нешанування старозавітних святинь, які були тільки прооб­разами, тобто тінню справжнього, то що буде з тими людьми, які оскверняють новозавітні, тобто христи­янські святині.

У Ковчезі Завіту зберігалися скрижалі Закону, яким у новозавітній Церкві відповідає книга Єван­геліє. Це християнська святиня. Тому, висловлю­ючи почуття благоговіння до Священного Писання, ми цілуємо цю книгу.

Треба завжди пам’ятати, що в цій святій книзі записані Слова Бога. Недбале ставлення до Слова Божого означає нешанування Самого Бога. Не мож­на кощунно або недбало ставитися до Священного Писання — Біблії.

Дорогі браття і сестри!

Треба благоговійно ставитися до храму Божо­го, до святих ікон, до мощей, до Біблії, до імені Бо­жого, до церковних богослужінь і взагалі до всякої святині. Будемо боятися гріха кощунства або глумління над святинею. Оза за свій гріх був уражений смертю. Наш народ за гріх руйнування храмів, за кощунство над святинями вже поніс і досі несе кару Божу.

При цьому не забуваймо й іншого: Бог милос­тивий до грішників, не взагалі до грішників, а саме — до тих, які каються. Наближається Пасха Христова. Православний християнин повинен очистити свою душу покаянням і причаститись Святих Христових Таїн, щоб достойно зустріти Воскресіння Христове.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Душа людини створена за образом і подобою Божою, і в цьому відношенні небагато в чому умалена перед ангелами. За Божим визначенням, вона повинна панувати над тілом і застосовувати його як знаряддя для досягнення духовних цілей. Душа повинна пам’ятати, що не вона створена для тіла, а тіло для неї, як її одяг — матеріальна оболонка. На жаль, гріх поміняв співвідношення душі та тіла. Душа принижує перед тілом своє владичне достоїнство. Поневолення душі тілом не обмежується згодою на задоволення потреб тіла в межах закону і розумності, тобто в межах природних потреб. Вона з рабською покорою служить тілу у задоволенні його примх у їжі, одязі та житлі. У запопадливому служінні тілу вона забуває про свої духовні потреби. Душа не піклується про те, що необхідно для її спасіння; не думає про спілкування з Богом, не розвиває лю­бов до ближніх і тим самим губить себе. Апостол Яків каже, що «кожен спокушається, захоплюючись і зваблючись власною похіттю» (Як. 1, 14). Все це відбувається не без участі злої сили в особі дияво­ла і злих духів. Диявол завжди намагається зваби­ти людей і підкорити їх своїй волі (2 Тим. 2, 26). Він допомагає плоті поневолити дух, навіює людині, що не варто жити для душі, що щастя полягає у чуттє­вих насолодах, що життя людське коротке, і тому треба поспішати взяти від нього все можливе будь-якими засобами.

Ці та подібні навіювання нагадують нам злу пораду гілонянина Ахітофела. Ахітофел зрадив Давида і порадив його сину Авесалому напасти на батька, скориставшись тим, що Давид стомився і не готовий до оборони. На щастя, вірний Давиду Хусій увійшов у довіру до Авесалома і переконав його почекати з нападом на Давида: спочатку зібрати численне військо зі всього Ізраїля, а вже потім починати війну і перемогти батька. Ахітофел з горя, що не послухали його поради, покінчив життя са­могубством.

Подібно до Хусія, Христос зруйнував задум диявола проти людини. Апостол Іоан Богослов каже, що Син Божий прийшов у світ саме для того, щоб зруйнувати справи диявола (1 Ін. 3, 8) і Своєю смер­тю знищити смерть, яка знаходилась у владі дия­вола (Євр. 3, 14). Христос Сам був спокушуваний у пустелі дияволом, який різноманітними засобами намагався підкорити Його своїй волі.

Господь наш Ісус Христос не тільки співстраждає всім нам, що спокушаємося від диявола, але й допомагає благодаттю Святого Духа перемагати його підступи (Еф. 6, 18). Як колись Христу, так те­пер нам диявол навіює гордовиті та честолюбні за­думи. Щоб протистояти каверзним нападам дияво­ла, треба вдягнутися у зброю Божу.

Апостол Павло роз’яснює, що він має на увазі під зброєю Божою. Він каже: «Станьте, підперезав­ши стегна ваші істиною, і зодягнувшись у броню праведності, і взувши ноги в готовність благовісти­ти мир; а понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого; і шолом спасіння візьміть, і меч духовний, що є слово Боже» (Еф. 6, 14-17).

Людина, яка підпрядкувала свою душу тілу, повинна знати, що вона знаходиться в тенетах дия­вола. Треба докласти всіх зусиль, щоб звільнитися від них. Диявол завжди навіює нам прагнення жити тільки для тіла. Будемо ж пам’ятати слова апосто­ла Павла: «Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал. 6, 8).

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Соломон був наймудрішим царем Сходу. Він випросив у Бога благодать премудрості для уп­равління і суду (3 Цар. 4, 9-12).

Але Господь дарував йому крім цієї благодаті ще й іншу мудрість. Вона перевершувала мудрість усіх синів Сходу та Єгипту. «Він проказав три тисячі приказок, а пісень його було-тисяча й п’ять. І гово­рив він про дерева, від кедра, що в Ливані, і аж до ісопу, що росте на стіні. І говорив про худобу, і про птаство, і про плазуюче та про риб. І приходили від усіх народів, щоб послухати Соломонову мудрість, від усіх царів краю, що чули про мудрість його (З Цар. 4, 29-34).

Ім’я Соломона зробилось ім’ям мудрості. На жаль, мудрість не врятувала Соломона від гріхов­ного падіння. Цей мудрець виявив велике безглуз­дя, коли відступив від Бога і став поклонятися ідо­лам. Він побудував капища Астарті, Хамосу та Мо­лоху. Що ж змусило Соломона відступити від Бога? Сластолюбство! Любитель мудрості став пристрас­ним любителем блудних жінок. Всупереч Закону Божому, який забороняв царям мати багато жінок (Втор. 11, 1), у нього було 700 жінок та 300 налож­ниць. Разом з юдейками в гаремі Соломона знахо­дилися й іноплемінниці. Ці іноплемінниці втягли Соломона в ідолопоклонство (3 Цар. 11, 1).

Звичайно, Соломон не раптово піддався цьому згубному впливу. Спочатку він ходив до ідольських капищ з простої цікавості і казав сам собі: дай подивлюся, як ці дурні жінки вклоняються ідо­лам. Покладаючись на свою мудрість, Соломон спершу вважав для себе неможливим брати участь у язичницьких богослужіннях. Та він став невільни­ком своїх жінок через пристрасть до них. Спочатку він був тільки глядачем, а потім — і учасником ідо­лопоклонства. Провина Соломона була тяжкою, тому що Господь виявив до нього багато милості і дарував йому незвичайну мудрість. Гріх Соломона був свідомим, допущеним усупереч совісті та пере­конанню. Не дивно, що й у XX столітті трапляються освічені люди, які відмовляються від християнства і повертаються в рунвіру, віру наших вітчизняних ідолопоклонників. Мало того, вони наважуються звинувачувати святого великого князя Володимира у тому, що він, мовляв, зробив велику помилку, відмовившись від ідолопоклонства і прийнявши християнство.

Соломон осквернив себе любострастям, пору­шивши заповідь Божу: «Не перелюбствуй!» У цьому наслідують Соломона і деякі сучасні люди, нічим не поступаючись йому. Сьогодні розпуста стала звичним явищем, яке мало в кого викликає осуд і розкаяння. Подумуючи про чуттєві насолоди, люди не думають про Бога. А більшість із них хрещені. В Таїнстві Хрещення вони помирали для гріха і по­вставали для доброчесного життя. Більше того, цей гріх став поширюватись і серед духовенства. Став­ши на шлях чуттєвих насолод, люди винаходять все нові і нові. Збудниками цього гріха стали відповідна друкована продукція, яка випускається масовими тиражами, кіно та телебачення. Тепер рідко демонструються цнотливі фільми, тому що цнота нині не в моді. А даремно! Соломон, випробувавши плотсь­кий гріх у всій силі, під кінець життя дійшов виснов­ку, що все це «суєта суєт і томління духу». Соломон переміг сам себе і розкаявся у своїх гріхах. Пам’ят­ником його розкаяння служить написана ним книга Екклезіаста. В цій книзі він розповідає про те, скільки зла він зазнав від жінок; вважає їх гіршими за смерть, називає жінку пасткою, а серце її тенетами (Екл. 7, 26).

На прикладі Соломона ми повинні вчитися дивитись на життя як на поле битви, на якому зма­гаються дух з плоттю. На жаль, більшість людей не витримують натиску плоті і терплять поразку. Од­нак, поки людина жива, вона залишається непереможеною, тому що в неї є можливість покаятись. Соломон тяжко згрішив перед Богом, але в кінці життя розкаявся. Так і ми повинні каятися, якщо грішимо, пам’ятаючи при цьому слова Христа Спасителя: «Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 27-28).

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Коли Ісаак, який народився за обітницею Божою, досяг повноліття, тоді Господь, бажаючи вип­робувати віру Авраама, звелів йому принести не­звичайну жертву — свого єдиного сина. Авраам по­слухав Господа і, маючи надію, що всемогутній Бог може повернути до життя приреченого на смерть, наважився заколоти Ісаака на жертовнику і предати тіло його на всеспалення. Все було підготовано до того, щоб принести цю справді нову жертву, тоб­то безприкладну. Залишилося здійснити вже зане­сений удар ножем.

Господь утримав руку Авраама, задовольнив­шись тим, що той вже заколов Ісаака у своїх думках і цим подвигом самопожертви виявив велику силу віри і відданості Богу.

Жертва Авраама мала ще й інше значення: вона була принесена таємно, тому що мала таєм­ничий сенс і стала прообразом жертви Христової. Жертва Авраама слугувала прообразом страждань, смерті і воскресіння Христового.

Риси схожості цих двох жертв — Авраамової і голгофської — разючі. Звернімо нашу увагу на деякі з них. Авраам з любові до Бога жертвує своїм єди­ним сином. Бог Отець не пощадив Свого Єдинородного Сина, але заради нашого спасіння віддав Його на страждання і смерть. Ісаак виходить з дому сво­го батька до місця жертвоприношення. Христос повинен був вийти з Єрусалима і постраждати за його вратами (Див.: Євр 13, 11-12). Ісаак на своїх плечах ніс дрова на гору, де стояв жертовник, на якому він повинен був бути принесеним у жертву. Христос ніс хрест, на якому Його розіп’яли. Ісаак слухняно віддає себе батькові для заклання. Христос також виявив послух Богу Отцю навіть до смерті, смерті хресної.

Ісаак прирікається на смерть, не маючи про­вини. Христос страждає і вмирає за гріхи світу, Сам будучи безгрішним. Ісаак залишився живим. Христос воскрес із мертвих. Крім таємничо-пере­творювального, жертвопринесення Ісаака має повчальне значення. Великим був послух Богу Авраама, який не завагався принести Йому в жертву сина. Однак не менш великим було бажання й рішучість Ісаака віддати себе беззаперечно в руки отця.

Дорогі браття і сестри! Кожен з нас повинен покірно віддавати себе в руки Божі і нести скорботи і хвороби, якими Господу вгодно випробувати нашу віру і любов до Нього. Християнин не тільки не по­винен нарікати на свої страждання, але навпаки, має приймати їх зі смиренням, пам’ятаючи слова про­рока: «Кого любить Господь, того карає». Ті батьки, які люблять своїх дітей, карають їх, щоб вони були добрими, а батьки, які байдуже ставляться до мо­рального стану своїх дітей, не звертають уваги на їхню обурливу поведінку.

Горе тим людям, які ремствують на Бога через скрутність свого життя. Вони і тут, на землі, страж­дають за свої гріхи, і в майбутньому житті не будуть мати радощів.

Християнин повинен наслідувати Ісаака не тільки в покірливому терпінні скорбот, але й у бо­ротьбі з гріховними спокусами, що йдуть від плоті, миру і диявола. Так, якщо ви потрапляєте у товари­ство людей, які морально вас розтлівають і ослаб­люють вашу віру в Бога, залиште це товариство і розбещених друзів. Якщо кому важко постити і мо­литися, пересильте свої лінощі і покладіть на себе цей подвиг. Спочатку вам буде важко, а потім цей тягар стане легким і приємним. Якщо кого долають нечисті думки, боріться з ними і виганяйте з серця, щоб не зробитися здобиччю диявола.

За усіх важких обставин життя треба насліду­вати приклад Ісаака, який у розквіті молодості на­важився віддати своє життя заради послуху волі Божій.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Після переходу через Чермне (Червоне) море ізраїльтяни вирушили до Синаю. На цьо­му шляху на них напали амаликитяни (одне з арабських племен) й умертвили всіх ізраїльтян, які відстали.

Для битви з амаликитянами Мойсей вирядив Ісуса Навина, а сам піднявся на гору для молитви. Битва тривала цілий день. І кожного разу, коли Мой­сей піднімав руки під час молитви, перемагали ізраїльтяни, а коли від утоми Мойсей опускав руки, перемагали амаликитяни.

Та євреї все ж перемогли своїх ворогів. Роз­бійний напад амаликитян є образом плотських пристрастей, які воюють проти душі. Плотські пристрасті — це гріхи плоті. До них, за словами апостола Пав­ла, належать перелюб, блуд, нечистота, безсоромність, пияцтво тощо (Гал. 5, 19). Але поряд з цими гріхами до діл плоті апостол зараховує також ідолослужіння, чародійство, ворожнечу, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди, єресі, ненависть та вбивство (Гал. 5, 20).

Ці гріхи, хоч на перший погляд начебто і не мають стосунку до плоті, але насправді носять плотський характер. Хто захоплюється плотськими пристрастями, той уподібнюється тварині. Тварина, наприклад, не може не злитися, коли її дратують. Так і гнівлива людина виходить із душевної рівноваги, коли її ображають або їй здається, ніби її об­ражають. Але тварині простимо злитися, тому що вона не здатна піднятися силою розуму над роздратованістю.

Людина може стати вище свого гніву й уникну­ти сварки з ближніми завдяки християнській розсуд­ливості. А гнівлива людина у нападі гніву втрачає здатність міркувати.

В такій людині панує плоть, а не дух. Дух при­гнічується і подавляється плоттю. Всі ми повинні не опускатися до такого стану, але перемагати в собі плотські пристрасті, як переміг Ісус Навин амаликитян.

Коли духовний Амалик — диявол — збуджує в нас плотські пристрасті, треба відганяти їх страхом суду Божого, пам’яттю про смерть, подвигом терпін­ня, але краще за все молитвою і хресним знамен­ням. Ісус Навин переміг Амалика не тільки своєю мужністю, але й молитвою Мойсея.

Мойсей молився з піднятими до неба руками, зображуючи ними хрест, яким Христос переміг гріх та диявола і дав нам запоруку перемоги над наши­ми видимими і невидимими ворогами.

Битва Ісуса Навина з Амаликом була трива­лою, і перемога переходила з рук у руки. Тривалою буває і наша боротьба з пристрастями, і часто — з перемінним успіхом. Плотські пристрасті важко ви­жити з душі, якщо вони міцно засіли в ній. Потрібна безперервна боротьба з ними і безперестанна молитва.

Перемога над Амаликом коливалася, коли Мойсей від знемоги опускав руки під час молитви. І ми повинні не знемагати у молитві під час нашої боротьби з пристрастями.

Особливо небезпечними для душі є улесливі думки, які преподобний Андрій Критський уподібнює гаваонитянам. Гаваонитяни відомі своєю хитрістю та підступністю. Вони обманули Ісуса Навина і тому уникнули долі хананейських міст Єрихона і Гайя. Посланці з міста Гаваона до Ісуса Навина переко­нали його і старійшин у тому, що вони прийшли з далекої країни, тоді як Гаваон знаходився поруч з Єрихоном, де перебували ізраїльтяни. На доказ тривалої подорожі вони показали ізраїльтянам зап­ліснявілий хліб та старий одяг і стоптане взуття. Старійшини уклали союз з гаваонитянами і покля­лися залишити їх у спокої. Обман розкрився через три дні, але клятву треба було виконувати.

Подібно до гаваонитян, у нашу душу вторга­ються спокусливі помисли, під різними слушними приводами схиляючи нас до гріха. Блудник виправ­довує свою поведінку турботою про здоров’я, злодій — злиднями, нечесний торговець — приказкою «не обманеш — не продаси», мстивий — повагою до сво­го достоїнства, немилосердний — побоюванням зро­бити добро дармоїду, брехун та наклепник — бажан­ням пожартувати, легковажний грішник — надією покаятися пізніше.

Ми повинні остерігатися подібних спокусливих міркувань і не захоплюватися їх благовидістю. Ми повинні викривати їх у самих собі Словом Божим.

Гріх завжди є гріх, а пітьма є пітьма. Гаваонитяни обманули ізраїльтян тому, що ті не звернулися до Бога, як це робили в інших випадках. І нам треба звертатися до Священного Писання і до святих отців. Вони допоможуть нам уникнути обману.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Після потопу людський рід почав розмножува­тися від трьох синів Ноя. І чим більше ставало людей, тим далі віддалялися вони одне від одного. Від синів Ноєвих та їхніх численних нащадків роз­повсюдилися по землі народи і племена. Цим роз­селенням були незадоволені нащадки Хама. Вони хотіли підкорити собі усі племена. Спонукувані при­страстю владолюбства, нащадки Хама вирішили збудувати місто, а в ньому башту — дуже високу. Спо­руджуючи цю колосальну башту, будівельники хоті­ли поставити пам’ятник своєму мистецтву і тим са­мим обезсмертити себе в очах усіх нащадків. Рухали ними і владолюбні задуми створити такий опор­ний пункт володарювання, звідки зручно було б по­ширювати свою владу на усі племена. Створення такого загального політичного центру повинно було б об’єднати навколо нього усе населення землі. Цей намір суперечив задуму Божому про загальне роз­сіяння нащадків Ноя по всій землі і загрожував по­неволенням племен та загальним розбещенням.

Тоді Господь зійшов у середовище будівель­ників і змішав їхню мову так, що вони, навіть маючи одну мову, перестали розуміти одне одного. Внаслі­док цього люди розсіялися по всій землі, не змішу­ючись одні з іншими ні мовами, ні територіями, ні способом життя, ні звичаями. Місце, на якому ста­лося змішування мов, дістало назву Вавилон, тоб­то «змішування».

У самому намірі будівництва Вавилонської башти і в тому, що намір цей залишився нездійсне­ним, криється повчальний урок для нас усіх: ми ба­чимо, наскільки можуть бути нікчемними людські задуми, якщо вони не вгодні Богу, і як Господь руй­нує їх. Візьмімо приклад з нашої історії. Хотіли збу­дувати рай на землі без Бога — світле майбутнє без віри і духовності. І Господь зруйнував ці богоборчі плани.

Нерідко люди хочуть збудувати своє земне бла­гополуччя без Бога. Для досягнення своєї мети вони відкидають голос совісті, справедливість і людино­любство. Шляхом підкупу і неправди, всіляких махі­націй і злочинів такі люди часто встигають посісти високе громадське становище, здобути багатство і жити в своє задоволення, насміхаючись над своїми ближніми — малозабезпеченими і незнатними, але чесними і благочестивими людьми. У сучасному суспільстві немало таких людей. Господь терпить їх, чекаючи від них покаяння і навернення на шлях істини. Якщо вони не покаються, Господь, безумов­но, відплатить їм за діла їхні, і не тільки за гробом, але може покарати і в земному житті.

Повчальною є євангельська притча про неро­зумного багатія, який назбирав велике багатство і сказав: «Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись». А ви­рок Божий такий: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наго­тував?» (Лк. 12, 19-20). Суд Божий суворий! Бо багач зібрав багатство нечесним способом і використав у своє задоволення, а не на користь ближнім.

Не менш сувора кара спіткає і владолюбців. «Зійду я на небо, — говорить один з них, — вище зір Божих поставлю престіл свій і уподібнюсь Всевиш­ньому!» (Іс. 14, 13-14). На слова безумного, що спов­нені пихатості і владолюбства, Всевишній відповів так: «Нині зійдеш у пекло, в основу землі».

Пам’ятай, грішна душе, ці праведні присуди Божі і не думай створити собі без Бога земне благо­получчя; не намагайся побудувати Вавилонську башту. Господь зруйнує твої злі задуми.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Благословляючи Якова, Ісаак назвав його гос­подарем його брата Ісава і затвердив за ним право на землю, багату хлібом і вином. Через це Ісав зненавидів Якова і погрожував убити його після смерті батька. За порадою батьків, рятуючись від гніву брата, Яків відійшов до Месопотамії, де провів двадцять років у свого дядька Лавана та одружив­ся з його дочками Лією та Рахиллю. Під час подо­рожі він бачив дивний сон: «ліствицю», тобто сходи від землі до неба. Сходами піднімалися на небо і спускалися на землю ангели Божі, а нагорі сходів стояв Господь. Господь обіцяв Якову Своє заступництво під час його подорожі й на всіх шляхах жит­тя і підтвердив йому обітниці, дані Аврааму.

Прокинувшись від сну зраділий від слів Бога, Яків поставив на місці видіння камінь і з почуття вдячності приніс на ньому безкровну жертву Богу. Виливши на камінь єлей, Яків дав обіцянку Госпо­ду що коли він благополучно повернеться на бать­ківщину, то принесе Богу в жертву десяту частину свого майна (Бут. 28, 12-22).

Видіння сходів означає, що існує духовне спілкування між Богом і Його обранцями на землі. І це спілкування існувало в усі часи, і в наш час — теж. Люди, які живуть благочестиво, можуть підтвер­дити це з особистого досвіду Сам Господь дивить­ся з неба на Своїх обранців і посилає для їх охоро­ни ангелів.

Але суть видіння Якова полягала в тому, що Син Божий повинен зійти на землю, і цією ліствицею стане Діва Марія. Через народження Сина Бо­жого Вона з’єднала Небо і Землю, Божество і люд­ство, бо гріх розірвав союз Бога з людьми. А втілен­ня, як сходи, з’єднало земне і небесне.

Різдвом Христовим людям відкрито шлях від землі на небо. Господь посилає Своїх ангелів усім, хто хоче успадкувати спасіння. Кожен з нас одержав ангела-охоронителя під час хрещення. Але після хрещення гріх настільки прив’язує душу до землі, що вона менш за все думає про Божественне. Хто не живе благочестиво, той не знає насоло­ди духовного життя.

Сон Якова свідчить, що під час сну люди мо­жуть спілкуватися з Богом, святими, ангелами і по­мерлими. Уві сні Бог може відкривати Свою волю благочестивим людям, праведникам. Згадаємо сон Йосифа обручника, під час якого Господь відкрив йому таїну втілення Сина Божого — Різдво Ісуса Христа від Пресвятої Діви Марії. В Біблії знаходимо багато прикладів сновидінь.

Однак далеко не всі сни від Бога. В основному вони є продовженням нашої розумової діяльності. Бувають сни, навіяні дияволом та злими духами. ! це цілком природно. Якщо Господь впливає під час сну на душу людини і через різні образи відкриває Свою волю, відкриває майбутні події, то й злі сили можуть таким же чином впливати на людей, але вже зі злими намірами.

Щоб переконати себе й інших у власній пра­ведності, деякі люди занадто захоплюються снови­діннями. Вони бачать одкровення Боже там, де його нема. їм являються уві сні то Господь, то Божа Матір, то святі, а в дійсності там немає нічого Божествен­ного — звичайні марнославство та пиха. Бог відкри­ває Свою волю вві сні людям смиренним, правед­ним, благочестивим. Як правило, такі б сни укріплю­ють християн у добрі, у вірі та надії. Вони свідчать про те, що Господь не залишає нас без Своєї опіки, але завжди перебуває поруч з нами Своєю любо­в’ю та всемогутністю.

Амінь!

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

↑Господь Ісус Христос одного разу сказав юдеям: «Коли піднесете Сина Людського, тоді зрозуміє­те, що це Я» (Ін. 8, 28), тобто, коли розіпнете Мене і подумаєте, що вже перемогли Мене, ось тоді й упі­знаєте Мою силу, що Я — Син Божий. Це пророку­вання Господа збулося, коли після розп’яття і смерті Ісуса Христа сталися чудесні страшні знамення, що свідчили про силу Розіп’ятого. Завіса у храмі, що відділяла святилище від Святая Святих, роздерлась навпіл зверху до низу. Це означало, що шлях до святині, який був відкритий тільки для первосвяще­ників, тепер доступний для усіх. Земля потряслася, розпалися скелі і відкрилися гроби. У той же час спорожніло пекло, тому що Христос Своєю душею, яка розлучилася з тілом, зійшов у пекло і як Пере­можець пекла і смерті вивів з нього ті душі, які з вірою чекали на Його пришестя. А деякі душі святих, з’єднавшись на короткий час зі своїми тілами, вийшли з гробів і після воскресіння Спасителя ввійшли до Єрусалима і з’явилися багатьом, щоб засвідчити перемогу Христа над смертю і пеклом.

Як же подіяло все це на юдеїв? Розлючені во­роги Христа залишилися Його ворогами і після цих знамень Його Божественної сили. Вони залишилися сліпими й глухими до того, що відбулося навколо. Вони немовби не бачили ані сонячного затемнен­ня, ані скелі, що розкололася. Вони не хотіли виз­нати у цьому явищі всемогутньої сили Розіп’ятого.

Але в інших людей ці чудесні явища виклика­ли благоговійний страх і розкаяння. Так, римський сотник, який разом зі своїми воїнами був приставлений охороняти Розіп’ятого, зазнавши великого страху, сказав: «Істинно, Ця Людина була Сином Божим». До цього він чув, що Ісус засуджений на ганебну страту за те, що називав Себе Сином Божим. Тепер він побачив у Розіп’ятому Бога, Який має владу над природою.

Весь народ, який прийшов на Голгофу поди­витися на те, що відбувалося, побачивши знамен­ня Божі, повертався зі стогоном розкаяння і бив себе у груди. Вороги Христа примусили народ повірити, що наш Спаситель — богохульник. Тому одні з них сміялися над Розіп’ятим, а інші бездіяльно бродили біля хреста, немовби на видовищі. Однак страшні знамення привели їх до тями і змусили здригнутися — вони злякалися за свою особисту долю. Особли­во повинні були жахнутися ті, хто недавно кричав: «Кров Його на нас і на наших дітях». Жах суду Божо­го проник в їхні серця і привів їх до розкаяння.

Церква Христова бажає, щоб покаянний стан духу, що виник у римського сотника і в людей, які тоді били себе у груди, був і в нас. Вони усвідомлю­вали свою провину перед Тим, Чиєї страти вони ви­магали. Багатьом людям перешкоджає щиро по­каятися гріх самовиправдання, бо що не вчинила б людина, вона намагається всіляко виправдати себе. Око всесвіту, сонце, потьмяніло, не в змозі ба­чити розіп’ятим і зганьбленим Творця свого. Чи затьмарюються наші очі слізьми, коли ми бачимо наші беззаконня?

Земля захиталася під час хресної смерті Господа. Чи засмучується наша совість страхом суду Божого?

Каміння розкололося від неправди, що чини­лася людьми на Голгофі. Чи не твердіші від каміння наші зачерствілі душі, вкриті товстим шаром гріхов­них звичок?

Гроби відкрились, і з них вийшли мерці, що ожили. А наші душі сплять мертвим сном у гробах духовної безтурботності.

Ось питання, які повинен ставити собі кожен з нас, якщо не бажає залишитися нерозкаяним грішником, як залишилися нерозкаяними вороги Христові. Не будемо ж закривати слух від викри­вального голосу нашої совісті! Самовиправдання не приводить до розкаяння і до зміни гріховного життя на життя благочестиве.

Амінь!

Опубліковано: 23.10.2014; востаннє змінено: 20.11.2014.