«Наша Парафія»

Слово про силу материнської молитви (св. Григорія Богослова)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Дивовижне піклування має Господь про своє створіння. Життя людське проходить під безперестанним впливом Промислу Божого. Господь промишляє про нас і Своїм євангельським словом, і життям Своїх обранців, і рішучим впливом благодаті Божої, у тому числі і через чудеса.

Ми живемо тепер у постійній метушливості. У нас немає часу побачити у своєму житті сліди Промислу Божого. Ми не розуміємо, чого хоче від нас Господь за даних обставин нашого життя. І все це тому, що забуваємо, а часто і зовсім не знаємо про єдину мету нашого життя; не знаємо про те, що воно нам дане тільки як путь у вічність.

Якось по телебаченню показували: кореспондент ставить перехожим одне й те саме запитання: для чого ти живеш? Який сенс твого життя? Відповіді були різні, але жодної правильної. Деякі взагалі не могли відповісти, для чого вони живуть.

Усе це через те, що люди у своєму житті стають богоборцями, тобто противниками Божих визначень про нас. Вони не розуміють незаперечної істини: хресним життєвим подвигом накреслюється шлях кожної людини до спасіння — у блаженну вічність.

У цю блаженну вічність — шлях вузький і врата у неї тісні. Однак двері Божественного милосердя відкриті завжди — до кінця віку. Тільки як відчинити двері скам’янілого людського серця для того, щоб у це серце увійшов Бог? Про це слід думати кожній людині і вчитися на прикладах зі Священного Писання й життя святих.

Згадаймо життя великого вселенського вчителя — святителя Григорія Богослова. Він народився у 328 році в Греції у знатній сім’ї: мати Нонна — православна християнка, батько — язичник. Матір, яка віддавала себе волі Божій, покірно несла свій життєвий хрест. Цим хрестом для неї був невіруючий чоловік. Вона постійно старанно молилася Богу про своїх близьких і займалася ділами милосердя. Як результат її молитви сталося те, що її чоловік — батько святителя Григорія Богослова — не тільки повірив у Христа, а й незабаром став пресвітером, а пізніше і єпископом Назіанським. Але скільки сліз і трудів коштувало праведній Нонні таке перетворення чоловіка, знає лише Бог.

Син же її згодом, з вдячною любов’ю згадуючи матір, писав: «Мати моя, наслідуючи від отців святу віру, поклала і на дітей своїх цей золотий ланцюг. В жіночому тілі носячи мужнє серце, вона для того тільки торкалася землі,.. щоб через тутешнє життя приготуватися до життя небесного».

І вінцем життя св. Нонни були: чоловік, який став єпископом; син Григорій, великий вселенський учитель і святитель; другий син Кесарій, лікар, який досяг значних висот у лікарському мистецтві і який вважав за велике щастя бути православним християнином; дочка Горгонія, яка повторила багато в чому благочестиве життя своєї матері.

Не залишила свята Нонна світові нічого, крім живих пам’ятників — дітей своїх, які несли у собі ні для кого не зримі труди своєї матері, а святитель Григорій Богослов і дотепер несе через свої писання подвиги своєї матері.

Чи не до нинішніх матерів звернений приклад життя благочестивої Нонни? Головна справа дружини-матері, яка дана їй від природи Богом, бути матір’ю-християнкою, тому що у дітях заховане майбутнє світу.

Коли Григорій Богослов навчився в дитинстві читати, мати подарувала йому Священне Писання, відкрила таємницю його народження і водночас дала йому на все життя материнський заповіт.

«Виконай моє материнське бажання, — сказала Нонна синові, — пам’ятай, що я вимолила тебе у Господа, а тепер молюся про те, щоб ти був досконалим».

Святитель Григорій усе своє життя дивувався своєму обранню. «Мене сподобив Христос переважної слави. Спочатку дав мене у дар матері, яка молилася з глибини серця, і Сам Господь прийняв мене у дар від батьків, вселив у мене любов до цнотливого життя», — писав святитель Григорій.

У дитячому сні перед ним постали дві прекрасні діви у білому одязі. Хлопчик одразу відчув, що це не смертні, і на запитання: «Хто ви?» — одержав відповідь: «Одна з нас — чистота, а інша — цнотливість. Ми предстоїмо Царю Христу. Сину, з’єднай розум свій з нашими серцями, щоб ми принесли тебе на небеса і поставили перед Святою Небесною Тройцею».

Чистота та цнотливість стали шляхом до Бога для святителя Григорія. Вступаючи в юність, він вже знав істинну цінність доброчесності. Він знав, що не золото і не багатство, не блиск вченості та премудрості являють собою істинний скарб життя, але чистота серця і розуму, цнотливість помислів і тіла. Тільки цей скарб треба берегти як зіницю ока.

Хто сьогодні може дерзновенно сказати, що він і сам зберіг ці великі в очах Божих чесноти — чистоту і цнотливість, — і дав поняття про них своїм дітям?! Ну, а якщо не зберегли ці чесноти самі й дітям своїм не передали, то тільки покаянне волання до Бога може очистити нечисту душу й омити прокажене тіло.

Дорогі браття і сестри!

Ми повинні у своєму житті бачити промислительну десницю Божу і ніколи не впадати в розпач. Треба не противитися Богу, а звертатися до Нього з старанною молитвою.

Господь поруч з нами, все бачить і все чує. А головне — Він милосердний і не нехтує тим, хто приходить до Нього, яким би не було до цього життя того, хто кається.

Сам Господь сказав про Себе, що Він тростини надломленої не переломить і льону тліючого не загасить. Він справи приймає і наміри цінує, як сказав св. Іоан Золотоустий.

Будемо пам’ятати — наша надія і наше життя в Бозі. Будемо пам’ятати і про силу материнської молитви.

Амінь!

Слово на свято великомученика Георгія Переможця

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свято св. великомученика Георгія, або Юрія Переможця. Вшануймо ж пам’ять святого Юрія, повчимося, духовно збагатимося від його мучениць­кого подвигу. Бо чим привертає він до себе серця віруючих? Передусім своєю самовідданістю, своєю мученицькою смертю, своїми стражданнями в ім’я Христове.

Всякий подвиг підкоряє наші серця, та особливо ж це буває тоді, коли він завершується перемо­гою християнських чеснот над людськими порока­ми.

Православна Церква оточує пам’ять св. великомученика Юрія урочис­тим богослужінням, в якому натхненно оспівує його страждання і смерть. «Як зірку великого світила, як сяюче сонце на тверді небесній, знаємо тебе і як перлину коштовну, як камінь блискучий, як сина дня, як доблесного серед мучеників, як поборника вірних у бідах — прославляємо тебе, справляючи пам’ять твою, Побідоносче Георгію» (стихира на вечірні).

Православне віруюче серце любить св. великомученика Георгія і за те, що він у своєму мученицькому подвигові виявив усю красу душі, втілив у собі чесноти, які є суттю душі християнина, — віру, надію та любов.

Він міг жити у великій шанобі й достатку, коли б відрікся від Христа. Однак він безбоязно сам оголошує себе християнином, терпить знущання, жахливі муки і, нарешті, вражений мечем, віддає своє життя за Христа. «Хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її» (Мк. 8,35).

Його гріла палка любов до Христа. В ім’я цієї любові він відмовився від приємних для кожної людини земних радощів і насолод та не пошкоду­вав свого молодого життя.

Ми не лише прославляємо святого Георгія як носія духовної краси — ми ди­вимося на нього як на нашого вчителя. Чим ми можемо його наслідувати? Звичайно, не мученицьким подвигом: тепер до такого подвигу нікого з нас не кличе Господь.

На це запитання відповідає св. Іоан Золотоустий. «Ти кажеш, як тепер ми можемо наслідувати мучеників? Ти не бачиш перед собою розжаре­­­ного вугілля, але бачиш палаюче полум’я пристрас­­тей та гріховних жадань. Мученики долали розжаре­­­не вугілля, а ти перемагай вогонь плоті. Вони пе­ремагали дику звірину, а ти вгамовуй гнів, мовби дикого й лютого звіра. Вони встояли проти нестерпних скорбот, а ти подолай нечисті думки, що виходять із твого серця, і ти станеш наслідувачем мучеників».

Святий Георгій Побідоносець переміг змія, що позбавляв життя бага­тьох людей, а ми з вами повинні перебороти дух церковного розділення і, об’єд­нані православною вірою, — єдиними устами і єдиним серцем — сла­вити Отця, Сина і Святого Духа. Церковне єднання є одним із каменів у міцній будові єдності нашого народу.

Святкуючи пам’ять св. Георгія Переможця, ми повинні перемагати всі зазіхання на порушення нашої єдності. Екуменізм — це не є відмова від віри апостольської, віри батьківської, віри православної, віри наших предків.

Екуменізм — це шлях пошуків єдності роз’єднаного християнства, єдності Церкви. Екуменізм — це переборення ворожнечі та ненависті братолюбством і християнською любов’ю. Екуменізм — це шлях до миру на землі.

Будемо ж благати людинолюбного Бога, щоб Він за молитвами святого Георгія Побідоносця зміцнив нас в однодумності та однодушності, подарував лю­дям Своїм силу і благословив усе людство миром.

Амінь!

Святий пророк Ісая

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свята Церква відзначала день пам’яті св. пророка Ісаї. Ісая жив у VIII ст. до Різдва Христового. Це був час, коли віра в Бога перебувала у занепаді. Внутрішній потяг до Бога замінявся формальним виконанням обрядів. Люди більше покладалися на свої власні сили. Успіх у справах вони приписували собі.

З падінням віри з’явилося прагнення до збагачення. А це призводило до пригноблення слаб­ких сильними, до розкішного життя сильних і бідно­сті слабких. З’явилося багато лжевчителів, які ви­прав­до­вували ці пороки. Храм і богослужіння втратили колиш­нє значення. Люди приносили багаті жертви, дотриму­валися постів і свят і цим сподівалися дого­дити Богу, а про те, щоб позбутися пороків, не турбувались.

У цей час Ісаї було видіння. Він бачив Бога, Який сидів на Престолі, оточеному шестикрили­ми серафимами. Серафими співали пісню: «Свят, свят, свят Господь Саваоф, виповни і небо, і землю слави Твоєї». Усвідомлюючи свою гріховність, Ісая з жа­хом вигукнув: «Горе мені! Пропав я! Бо я лю­дина з нечистими устами, і живу я між людьми з нечистими устами, мої ж очі бачили Царя, Господа Сил» (Іс. 6, 5).

Тоді один із серафимів узяв кліщами з жертовника гаряче вугілля і доторкнувся до вуст Ісаї. При цьому серафим сказав: «Доторкнулось оце до твоїх уст, і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій» (Іс. 6, 7). Після цього Ісая почув голос Бога: «Кого пошлю і хто піде до цього народу?» Сповнений ревності щодо слави Божої, Ісая вигукнув: «Господи! Пошли мене!»

З цього часу пророк Ісая став нещадно викривати пороки і закликати людей до покаяння.

Дуже гостро викривав Ісая неправосуддя, утиски, нестриманість і розкіш. «Горе тим, — говорив пророк, — що додають дім до дому та прилучають поле до поля… Горе тим, що тільки-но вставши вранці, женуться за напоями хмільними і що увечері заси­джуються за вином. Арфа і гуслі, бубон і сопілка та вино у них на бенкетах; а на діяння Господні не зважають і діл рук Його не бачать… Горе тим, що за гостинець роблять винного правим, а право­му відмовляють у його правах. Тож як вогонь жере солому і як від полум’я згорає сіно, корінь їхній візметься гниллю, їхній квіт розвіється як порох…» (Іс. 5, 8, 11-12, 23-24).

Ісая нікого не боявся. Звинувачуючи князів і начальників, він говорив, що вони зробилися відступниками і спільниками злодіїв; усі вони «полюбляють хабарі, сироту не захищають, а справа вдовиці до них не доходить» (Іс. 1, 23).

З обуренням говорив пророк Ісая про жінок, які втратили скромність і чистоту. «За те, що дочки сионські горді, що ходять, витягнувши шию, і принаджують очима, ходять дрібненькою ходою і побрязкують на ногах обідцями… того дня Господь відійме їхню оздобу… І буде: замість пахощів — гнилизна, замість пояса — мотузка, замість завитого волосся — пліш, замість широкого плаща — мішок, тавро — замість краси» (Іс. 3, 16-23).

Викривальні промови пророка Ісаї викликали гнів у серцях царя, князів і розбещеного наповпу. І пророк був перепиляний дерев’яною пилою. Так закінчив своє славне життя св. Ісая. Гнів і лють людська були причиною його смерті.

За що загинув пророк? За те, що вчив людей правди і добра! А люди чим віддячили?!…

Ніщо не потьмарює так розум людини, як гнів і лють. Екклезіаст говорив про це : «Гнів гніздиться у серці дурнів» (Ек. 7, 9). Св. Касіян стверджував, що гнівливий муж стає без розуму, тому що розум затьмарюється від гніву. А св. Григорій Богослов ніби на доповнення до цього писав: «Там, де гнів наводить темряву на розум, Бог віднімає промінь Свого світла, і буває, що як сліпий не знає куди йти, так і затьмарений розумом не знає, що він робить».

Смішний гнів царя Ксеркса, коли він став карати батогами море за те, що у ньому під час битви потонули його кораблі з військом.

Подібно до цього вчинив і цар Кир, кінь якого потонув у річці. Розгнівавшись на річку за коня, він звелів з метою покарання розширити русло. А в житіях святих читаємо, що, коли звірі не торкалися тіл мучеників, мучителі у гніві наказували вбивати цих звірів.

«Важке каміння, тяжкий пісок, — та гнів дурня тяжчий за те й інше» (Пр. 27, 3). Навряд чи хто з нас може сказати, що він не випробував особисто на собі тягар гніву. Гнів не робить людей праведними, а зла він завдає багато. Від гнівливого начальника страждають підлеглі, а сварливий сусід розпалює постійні чвари.

«Якщо ти в зарозумілості своїй вчинив дурницю і помислив зле, — говорить премудрий Соломон, — то поклади руку на вуста; тому що як збивання молока робить масло, поштовх у ніс призводить до крові, так і збудження гніву викликає сварку (Пр. 30, 32-33).

Екклезіаст говорить: «Не поспішай гніватися духом, бо гнів гніздиться в серці дурнів» (Ек. 7, 9). Гнів і лють, за словами іншого старозавітного мудреця — Сираха, — скорочують дні життя людини (Сир. 30, 26). Хоча б турбота про своє життя і здоров’я приборкувала гнівливих людей і стримувала їх від нападів люті!

Гнів потрясає весь організм людини. Гнівливий може переконатися у згубних наслідках цього гріха, якщо подивиться на себе під час нападу гніву в дзеркало. Він здригнеться з жаху від свого вигляду: такий він лютий, багровий і огидний.

Хай гнівливий під час гніву прикладе руку до свого серця: воно б’ється, наче молот об ковадло. Таке кипіння крові, такий струс нервів чи може не подіяти згубно на здоров’я і життя? Від того гнівливі люди звичайно бувають досить сухі, жовті, неначе їх спекли на вогні.

Знаючи про шкідливі наслідки гріха гнівливості, послухаймо мудру пораду Соломона, який говорить, що гнів можна відвернути лагідною відповіддю (Пр. 15, 1).

Амінь!

Слово на свято преподобного Іова, ігумена Почаївського

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ось уже понад 1000 років минуло відтоді, як свята віра Христова засяяла своїм благодатним світлом на нашій Українській землі. Скільки дорогоцінних плодів принесла вона за цей час нашій країні і нашому народові! Вона насадила по всій нашій землі святі обителі, і в цих монастирях почалася наша писемність. Тут були відкриті перші школи. Православна віра наклала свою яскраву печать на древньослов’янські цивільні закони, пом’якшивши язичницькі нрави. Вона створила і зміцнила в нашому народі сім’ю, якої не було в язичництві з його багатоженством.

Православна віра викохала, випестила своїм духовним молоком, возвела на небо і прославила тисячі угодників Божих, які стали нашими молитвениками, нашими заступниками перед Престолом Божим.

Сьогодні свята Церква святкує пам’ять преподобного Іова, який був світильником православної віри в Україні. Він все життя боровся за чисто­ту православ’я. Преподобний отче! Поглянь на твоїх духовних чад, що прийшли прославити подвиги твої.

Які зразки віри ми бачимо в святих угодниках Божих! Ми не перестаємо дивуватися, бачачи, яку палку, ніколи не згасаючу у своїм горінні, нездо­ланну віру мали ці праведники! Якими чеснотами вони прославили себе! Нема жодної заповіді Христової, нема жодної християнської чесноти, що їх не втілили б у собі за свого життя святі угодники.

Православній Церкві є з чого радіти. І нам, грішним синам та дочкам, також є з чого тішитися: ми належимо до Української Православної Церкви, до якої належали й українські угодники Божі. Нам є чого навчитися у цих людей Божих. А головне, — побачити на їх прикладах, як треба вірувати, як треба дорожити православною вірою, як треба боротися і як треба терпіти, як треба любити своїх ближніх, свій народ і свою країну.

Ви знаєте слова Спасителя про те, що з того, кому дано багато, багато й вима­гатиметься (Лк. 12, 48). Господь дарував нам множество святих, які є не тільки нашими молитвениками, але й навчителями та провідниками до вічного життя. Православна віра, яку передали нам у дорогоцінну спадщину наші предки, — це талант, який треба зростити і примножити.

І на живому плодоносному дереві можуть бути безплідні сухі віти, і у живому організмі можуть бути змертвілі, позбавлені життя члени. Може, і ми з вами — безплідні віти на величному дереві Церкви Христо­вої? Може, і ми з вами — мертві члени великого Тіла, яке являє собою Церква Христова і Глава якого — Господь Ісус Христос?

Як дізнатися, мертві чи живі ми во Христі? Святий апостол Павло дає нам заповідь: «Перевіряйте самих себе, чи у вірі ви; самих себе досліджуйте» (2 Кор. 13, 5).

Як ми можемо дослідити свою віру? На це запитання відповідає Господь наш Ісус Христос. Він сказав: «Всяке дерево пізнається за плодом своїм» (Лк. 6, 44). «Хіба збирають виноград з терня або смокви з будяків? Так усяке добре дерево і плоди добрі ро­дить, а погане дерево і плоди погані родить» (Мф. 7, 16-17).

Якщо ми приносимо добрі плоди у своєму житті, ми є деревом добрим, ми не мертві, а живі члени Тіла Церкви Христової. Святий ап. Павло на­вчає: «Плід же духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, мило­сердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22-23).

Нехай кожен загляне в свою совість і дасть собі відповідь на запитання — чи зростає в ньому любов до Бога? Правдива любов до Бога виявляє себе в тому, що християнин прагне якнайбільше з’єднатися зі Спасителем через молитву, через святе Таїнство Причастя і, шукаючи цього єднання, ра­діє тим хвилинам, коли Господь завітає у його серце.

Чи є в нашому серці така любов одне до одного, заповідана нам Госпо­дом, яка не бажає нікому того, чого не бажає собі? Чи любимо ми свій народ так, що в дні небезпеки готові душу свою покласти за друзів своїх?

Чи живе в нашому серці радість — світла свята радість з того, що ми народилися для вічного життя, що наша душа безсмертна? Чи маємо ми в нашому серці радість з того, що Господь зі Свого людинолюбства терпить наші гріхи і слабкості? Чи живе в нашому серці радість з того, що Христос постраждав і вмер на хресті, щоб ми спаслися від гріха та смерті?

Чи живе в нашій совісті мир, чи можемо ми з чистою душею дивитися один одному в очі, простивши затаєні образи, не маючи неправди і злоби один проти одного, стримуючи язик від осудження?

Чи навчилися ми бути довготерпеливими? Ось життя у Христі: коли всякі скорботи і злигодні ми приймаємо наче від руки Божої і коли ніякий сум не викликає в нас нарікань та озлоблення.

Чи витають у нашому серці доброта і милосердя, коли людина не тільки від достатку, але й від своїх невеликих статків готова поділитися з бідним остан­ньою копійкою?

Чи прикрашає нас віра в Бога, яка не знає сумніву і вагань, міцна, як скеля?

Чи є ми носіями лагідності, яка не знає ненависті і буває милостивою заради примирення ворогуючих?

Чи привчаємо ми свою душу до стриманості, до боротьби з похотями, пороками, до посту не тільки тілесного, але, головним чином, духовного, до утримання від гріха?

Якщо ми маємо у своєму серці ці плоди, хоч і не такою великою мірою, як святі угодники Божі, але маємо, хоч би мірою, доступною нашим силам, — значить, ми не мертві, не позбавлені життя члени Тіла Христового і не безплідні та сухі віти дерева Церкви Христової, — ми живі у Христі.

Амінь!

Слово в день святого пророка Божого Іллі

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо пам’ять пророка Божого Іллі, який жив майже за 1000 років до Різдва Хрис­тового, коли темрява язичництва заволоділа всіма народами і насунула своєю тінню навіть на богообраний народ ізраїльський, що за Провидінням Божим повинен був зберігати віру в єдиного істин­ного Бога і в пришестя Спасителя світу.

Від віри в істинного Бога відійшли і сам ізраїль­ський цар Ахав з царицею, і майже все його військо, і його правителі, а за ними пішов і майже весь на­род. Так в історії часто буває: зраджує Богу спочат­ку верхівка, а потім — і прості люди.

Тяжко було навернути до Бога всю цю темну масу людей закликом до покаяння. І ось пророк Ілля наводить кари Божі на нечестивців, щоб хоч цими карами зворушити їхні темні душі. «За твою і твого царства розпусту, — сказав пророк Ілля царю Ахаву, — не буде у твоєму царстві ні дощу, ні роси, поки я не скажу». І почалася після цього велика засуха в землі Ізраїльській, і настав великий голод. Тільки через три з половиною роки народ почав навертатися до віри в істинного Бога. Тоді пророк Ілля явився в землю Ізраїльську, помолився Богу, і Господь послав на землю дощ, і голод припинився.

Згадаймо нашу недавню історію. Верхівка зрек­лася Бога, стали руйнувати храми, палити святі ікони і священні книги, духовенство засилати до Сибіру, а люди — одні раділи і навіть сміялися, дивлячись на цю наругу над святинями, інші мовчали. А потім прийшла кара Божа: почалася війна — люди пла­кали і страждали від горя, стали навертатися до Бога, відкривати храми; і Господь дарував перемогу над ворогом.

Але повернімося до часів пророка Іллі. Темрява язичництва була настільки густою, що знову покрила ізраїльській народ. Пророк Ілля вже не бачив серед народу вірних слуг Божих. Він, вели­кий ревнитель слави Божої, тяжко страждав від цього, не хотів бачити свого народу, тікав від нього в пустелю, в печери; знову накликав кари Божі і тільки деяких вихоплював із цієї темряви і навертав до віри в істинного Бога.

І наче в нагороду за таке його страждання Бог послав пророку Іллі незвичайну смерть. Одного разу він ішов зі своїм учнем Єлисеєм, і ось знялася буря, вдарив грім, небо розрізала блискавка; явилася ніби вогняна колісниця й підняла святого Іллю на небо (4 Цар. 2, 11); і тільки одяг з нього впав до ніг Єлисея, а самого пророка Єлисей вже не знайшов.

Перед другим пришестям Спасителя пророк Ілля разом з Єнохом, який теж був узятий Богом живим на небо, повинен знову прийти на землю і закликати людей до покаяння. Це буде в часи царювання на землі антихриста.

Дорогі браття і сестри! І в наш час людство пос­тупово відходить від віри в істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього — від істини, що її відкрив Бог. Християнське віровчення спот­ворене численними псевдохристиянськими конфесіями. Від Божественної Істини залишається лише зовнішня оболонка, тобто богословські терміни (слова), позбавлені змісту і суті, не підтверджені життям. Ідеали любові, смирення, лагідності, терпіння, цнотливості, життя для інших — розтоптані. А культи неймовірної гордості, насильства, агресії, зба­гачення будь-якими засобами, розбещеності плоті, служіння людським пристрастям стали наріж­ним каменем життя практично в кожній країні. Біль­шість людей сьогоднішнього світу живе в постійних душев­них і тілесних скорботах, і навіть «багаті плачуть».

Чому все це відбувається? Де правдива причина? Причина полягає в тому, що люди поступово відій­шли від істинного Бога. Не можна сказати, що людст­во стало зовсім нерелігійним і ні у що не вірить. За часів пророка Іллі люди теж були релігійними і віри­ли в ідолів, але не вірили в єдиного істинного Бога. Так само і тепер.

Свідомість людей спотворена, зло сприймається як звичайне природне явище, а добро часто навіть вважають злом. Дух омани панує над людським родом.

Господь Ісус Христос сказав: «Я є путь, і істина, і життя»; а у зверненні до Бога Отця: «… слово Твоє є істина» (Ін. 14, 6; 17,17). Із сказаного Господом всім треба зробити висновок, що об’єктивною істи­ною є тільки Сам Бог, і тільки те знання, що вихо­дить безпосередньо від Нього. Воно зберігається у Святому Писанні і в живому Священному Пере­данні Церкви. Це знання, сприйняте і засвоєне, дає можливість людині правильно орієнтуватись у нав­колишньому світі, відрізняти добро від зла і бути вірною Істині.

Якщо ж людина позбавлена цього об’єктивного знання, тобто Істини Христової, то істина, якої вона дотримується, буде суб’єктивною. Критеріями та­кої істини можуть бути особистий життєвий досвід, який у кожної людини свій індивідуальний; вихо­вання і освіта, що залежать від конкретного історичного періоду, від етнічної приналежності, від дотримання тієї чи іншої філософської системи. Наслід­ком всього цього є те, що кожна людина, чи група людей, має своє розуміння істини; ці істини часто можуть бути діаметрально протилежними і навіть ворогувати між собою.

З цього виходить, що загальнолюдської об’­єктивної іс­тини, побудованої на людських почуттях і дослід­женнях, взагалі не може бути. Чи не це мав на увазі Пилат, коли ставив запитання Ісусу Христу: «Що є істина?» (Ін. 18, 38) і, навіть не вислухавши Хрис­та Спасителя, вважаючи, що відповідь на це запитан­ня з людської точки зору дати взагалі неможливо, вийшов із судилища.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж дякувати Богові за те, що ми належимо до православної Церкви, яка ось уже 2000 років зберігає непошкодженою ту Істину, яку відкрив людям Сам Бог через Сина Свого Господа нашого Ісуса Христа. Йому слава на віки віків.

Амінь!

Слово в день святого рівноапостольного князя Володимира

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо пам’ять святого рів­но­апостольного князя Володимира.

Євангеліє Христове було проповідане в наших землях святим апостолом Андрієм ще в першому столітті нової ери, але державною релігією християнство стало лише в Х столітті, за святого князя Володимира.

Церква порівнює князя Володимира з апостолом Павлом. Обидва вони спочатку були ревними про­тивниками Христа. Савл гонив християн. Князь Володимир був ідолопоклонником. Савл і Володимир були духовними сліпцями, бо вони не бачили істини Христової. Тому Господь послав обом сліпоту тілесну. Темрява розкрила їм духовні очі, щоб вони побачили Світло Христове.

Благодать Божа, а не щось інше, переродила і Савла, і Володимира. Савл став великим апос­толом Павлом, який потрудився у проповіді Євангелія біль­ше за всіх інших апостолів. Він проніс світло Христової віри від Сходу до Заходу Римської імперії. А князь Володимир Київську Русь, що кланялася могиль­ним богам, зробив християнською.

Не випадково пізніше в одному із своїх послань апостол Павло написав такі слова Христа Спаси­теля: «Сила Моя в немочі виявляється».

До прийняття християнства і Савл, і Володимир були грішниками. Савл був серед убивць християн, а Володимир — великим сластолюбцем. Благодать Божа переродила їх: вона чорне зробила білим як сніг, а грішне — святим.

Тому ми шануємо нашого просвітителя — свя­того князя Володимира. Він не тільки спас свою душу, але і народ свій привів до Христа. Апостол Павло бачив Христа, коли Він явився йому на дорозі до Дамаска, а князь Володимир не бачив нашого Спасителя, тому Господь залучив його до блаженних. Адже Він сказав: «Блаженні ті, що не бачили Мене і увірували».

Там, де йде боротьба між добром і злом; там, де виру­ють пристрасті, де християнство стикається з язичництвом; там, де боротьба стає трагічною і страш­­ною, — Господь завжди посилає людину муж­ню, яка приводить свій народ до Бога. Такою муж­ньою людиною був святий великий князь Володи­мир. Його подвиг свята Церква порівнює з трудами апос­толів, з цієї причини називає його рівноапостольним.

Апостол Павло в одному із своїх послань гово­рить: «Поминайте наставників ваших, які відкрили вам тайни віри». І ось сьогодні ми згадуємо святого великого князя Володимира і звертаємося до нього з молитвою, щоб він благав Бога за свій народ, за нашу Україну, яка потребує допомоги Божої.

Святий княже Володимире, прийди і подивись на твій знедолений народ і на засновану тобою Церкву, яка нині розділена, і твоїми молитвами перед Престолом Божим допоможи нам. Боже, нам єдність подай!

Амінь!

Слово в день святого великомученика Пантелеймона

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

«Прийде навіть час, — сказав Христос Спаситель Сво­їм ученикам, — коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що цим він служить Богові» (Ін. 16, 2). Це пророцтво здійснилося над святою Церквою майже одразу після Вознесіння Господнього. Три століття римські імператори і їхні правителі мучили й убивали кращих християн у великій кількості і думали, що цим вони служать богам, захищають свою віру і разом з тим спасають свою державу. Кров мучеників християнських стала насінням, з якого виросло безліч нових християн, які теж сміливо проповідували Христа, а коли виникала потреба, то й самі йшли за Нього на муки і смерть.

Одним із таких мучеників був святий Панте­леймон, пам’ять якого ми нині святкуємо. Святий Пантелеймон жив у кінці ІІІ — на початку ІV сто­ліття за часів римського імператора Максиміана — великого гонителя християн. Батько Пантелеймона був язичником, а мати — християнкою. Він здобув медичну освіту і був лікарем. Він безоплатно ліку­вав хворих і роздавав милостиню бідним, бо мав добре серце. Мати його померла рано, але вона встигла посіяти в серці свого сина віру в Бога і лю­бов до людей. А християнином зробив його пресві­тер Єрмолай.

Одного разу, повчаючи Пантелеймона, Єрмолай сказав йому: «Повір мені, добрий юначе, я кажу тобі істину: боги, яких шанують твій батько та інші язичники, не є боги, а — омана для недоумкуватих. Істин­ний же і всемогутній Бог є єдиний — Ісус Христос, в Якого якщо ти будеш вірити, то будеш зціляти всі хвороби Його ім’ям і Його силою. Бо Він сліпим давав зір, прока­же­них очищав, мертвих воскрешав, бісів, яким язичники поклоняються, виганяв із людей одним словом».

Пантелеймон повірив настановам святого Єрмо­лая: «Я багато разів чув про це від моєї матері і часто бачив, як вона молилася і благала Бога, про Якого ти мені розповідаєш».

Одного разу, повертаючись від свого вчителя, Пантелеймон побачив на вулиці мертву дитину і біля неї єхидну, що вкусила її. Спочатку Пантелей­мон злякався, а потім подумав про себе: «Тепер нас­тав час перевірити і переконатися, чи правда все те, про що говорив Єрмолай».

Пантелеймон підняв очі до неба і сказав: «Госпо­ди Ісусе Христе, хоч я і недостойний звертатися до Тебе, але якщо Ти хочеш, щоб я став Твоїм рабом, вияви Твою силу і зроби так, щоб у Твоє ім’я дитина ожила, а єхидна загинула». І сталося так. Пантелеймон тоді прийняв хрещення від пресвітера Єрмолая і став християнином.

З того часу святий Пантелеймон став не тільки лікувати медикаментами, а й зціляти хворих ім’ям Ісуса Христа, Його Божественною силою. Він і батька свого відвернув від язичництва і привів до Христа Спасителя.

Чуда, які творив Господь через святого Панте­леймона, багатьох язичників навернули до Христа. Це надзвичайно розлютило імператора Максиміана. Він покликав святого Пантелеймона на судилище, дов­го катував його різними способами, але не зміг перемогти, бо зі святим Пантелеймоном був Христос, Який давав йому силу витерпіти і перемогти муки. Святий Пантелеймон переміг своїх мучителів духовно, помер від меча й увійшов у вічне Царство Христове.

Господь дарував святому великомученику Пан­телеймону благодатну силу і після смерті зціляти хворих, які звертаються до нього з молит­вою і ві­рою в Ісуса Христа.

Які висновки треба зробити з життя святого ве­ликомученика Пантелеймона? Премудрий Соломон сказав: «Нема нічого нового під місяцем». Мина­ють століття і тисячоліття, а гріх і відхилення від істини, від віри в істинного Бога залишаються незмінними, тільки в іншій формі.

В часи Римської імперії вірили язичники мо­гильним богам, а тепер чимало людей, що вирвалися з пут атеїзму, вірять не в Господа нашого Ісуса Христа, Який є єдиним істинним Богом, і приходять не в Церкву, яка вимагає від грішників покаяння і пере­оцінки свого життя, а звертаються до екстрасенсів, до білої і чорної магії, до астрологів, до східних релігій, таких як індуїзм, буддизм, кришнаїзм та до різних видів окультизму. Дехто називає країни колиш­нього Радянського Союзу країнами перемож­ного окультизму.

Церква відкидає окультні знання. Це забороне­ний плід. Спілкування з окультизмом, тобто з різноманітними сектами східного походження, пов’язане з небезпекою для духовного і душевного здоров’я. Факти свідчать, що за хвилею захоплення окультизмом тягнеться хвіст випадків, що мають патологічний і кримінальний характер.

Після відомих телесеансів одна жінка викину­лася з вікна багатоповерхового будинку, тому що їй явився Кашпіровський і покликав до себе. Од­ного разу школярі принесли в жертву свою одно­класницю, бо під час спіритичного сеансу їм я­вився хтось у чорному і пообіцяв зробити їх чаклу­нами, якщо вони нап’ються її крові. В одному місті жінка вчинила ритуальне вбивство власної доньки. Вона одержала наказ із космосу зробити це. А потім під час медитації «відправила» душу своєї дитини у космос. «Тепер я спокійна за свою доньку», — так оцінила свій вчинок мати.

Що це? Збочення чи одержимість? Для психо­логів численні порушення, викликані ок­ультними експериментами, є результатом некваліфі­кованого втручання в роботу підсвідомості.

Церква дивиться на подібні факти інакше. Крім медичної оцінки, існують духовні реалії — це світ падших духів. Сьогодні вони все наполегли­віше втручаються в наше життя. Ознакою цього втручання, зокрема, є бурхливе зростання тоталі­тарних і сатанинських сект.

Все це свідчить про те, що злі духи існують. Раніше вони діяли через ідолів, яким поклонялися язичники, що гнали християн. Тепер ті ж самі духи підкоряють людей своєму впливу через різнома­нітні релігійні і псевдорелігійні секти і течії.

Спастися від цієї бісівської навали можна тільки через віру в Єдиного Бога, у Тройці славимого. Крім Нього нема у світі богів, як про це свідчив святий великомученик Пантелеймон перед своїми мучителями. Тільки Господь наш Ісус Христос Своєю Божественною силою може захистити нас від цього лиха.

Батьки! Бережіть своїх дітей від затягування у ці диявольські тенета. Молитвами святого великомученика Пантелеймона нехай Христос Спаситель оберігає всіх нас.

Амінь!

Слово в день пам’яті святих мучеників Маккавеїв та винесення Хреста Господнього

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо пам’ять свв. мчч Маккавеїв, матері їхньої Соломонії та учителя їхнього Єлеазара. Ці святі мученики жили за сто п’ятдесят років до Різдва Христового, походили з юдейського народу і нізащо не хотіли зрадити своєї віри, коли язичницький сирійський цар Антиох вимагав, щоб вони поклонилися ідолам. Цар мучив братів на очах їх матері та вчителя, щоб вони зреклись своєї віри і цим врятували своє життя. Але й матір Соломонія, і учитель Єлеазар підбадьорювали їх, щоб вони непохитно трималися віри своїх батьків і не боялися страждання й мук. І всі сім братів Маккавеїв разом з матір’ю і вчителем безстрашно пішли на муки і смерть за свою віру.

Сьогодні свята Церква відзначає й іншу подію — Винесення для поклоніння Чесного і Животворчого Хреста Господнього, на якому страждав і помер Христос Спаситель. Брати Маккавеї страждали, і Христос страждав на Голгофі. Там смерть і тут смерть. Причому Маккавеї невинно страждали за віру, і Христос страждав невинно — страждав і помер за наше спасіння. Якщо святі і навіть Господь страждали і пізнали смерть, то що вже говорити про наші, грішних людей, страждання і смерть. Де причина смерті, — цього великого зла, — коли навколо такий чудовий і прекрасний світ, який створив Бог? Але «Бог смерті не створив і не радіє з загибелі живих», — каже Премудрий Соломон (Прем. 1, 13). Якщо Господь не створив смерті і не є винним у пов’язаних з нею стражданнях, то звідкіля взялися наші немочі, хвороби та інші види зла, з яких народжується смерть?

Смерть є результатом непослуху Богові, наслідком порушення Божої заповіді, наслідком прабатьківського гріха, що мав місце в Божому раю. Після гріхопадіння Адам і Єва одяглись у шкіряні ризи. Що це за шкіряні ризи? Це наше тлінне тіло — тіло, що вже не здатне бачити Бога і безпосередньо спілкуватися з Ним.

Бог не створив смерті. Оскільки Бог створив людину вільною, то Він не міг допустити і появи смерті, бо це було б порушенням природи Його творіння — через позбавлення людини свободи. Премудрість і благість Божа знайшла засіб, яким чином запобігти смерті людини і в той же час зберегти непорушною її свободу. Як Він зробив це? Бог вклав у людську душу совість і підкріпив її заповіддю, попередивши, що після порушення цієї заповіді прийде смерть, тобто не тільки смерть тіла, але насамперед духовна смерть. Бог не наказував прийти смерті, а передбачив, що вона може прийти. Він сказав Адаму і Єві: «Не їжте від дерева, бо в той день, коли з’їсте, помрете» (Див.: Бут. 2, 16-17). Бог попередив перших людей, що так може статись, якщо вони порушать заповідь. Зверніть увагу на те, що тоді Бог сказав не про смерть тіла, а про духовну смерть, бо Адам і Єва не померли в той же день тілом. Вони померли душею.

Але в чому виявляється смерть душі? В тому, що Бог відійшов і залишив людину. Коли Бог, Який є Саме Життя, в той же час є життям усіх, і особливо тих, що живуть духовним життям, присутній в наших душах, тоді неможливо, щоб у той же час була там і смерть. Коли ж Бог покидає душу, настає духовна смерть. Бог залишає душу через гріх. Бачите, смерть не від Бога, а від гріха. Спочатку душа залишає Бога, а тільки потім Бог покидає душу. Так що не Бог, Який створив нас, а ми самі винні в тому, що Він залишає нас. Ми самі народжуємо власну смерть, тому що свідомо виганяємо зі своєї душі Саме Життя. Відмовившись від Бога і послухавши ради диявола, ми поселили у свою душу мертвого духа, який раніше за нас покинув Бога і став винуватцем і нашої смерті. Поки що ми говоримо про смерть душі, яка, коли відходить від Бога, за словами ап. Павла, «живою помирає».

Життя такої душі гірше за смерть, бо вона стає інертною до будь-якого добра і енергійною на всяке зло. Душа сама проти себе чинить підступи і самовбивчим злом штовхає себе на гірше.

Багато хто з нас звинувачує Адама за те, що він порушив заповідь Божу і став винним і у нашій власній смерті. Адам дійсно порушив заповідь Божу, але і кожен з нас чинить так само, коли не виконує ті ж самі Божі заповіді. Серед цих заповідей є одна дуже важлива, і той, хто виконує цю заповідь, звільняється від покарання за свої гріхи, а разом з тим — і від прабатьківського гріха. Що ж це за заповідь Божа?

Покаяння! Покаяння полягає в тім, щоб ми вже не чинили того, що заборонено Богом і в чому звинувачує нас совість. Бо Сам Бог заради Своєї великої любові до нас зійшов на землю, став людиною, подібною до нас в усьому, крім гріха, взяв на Себе гріхи людства, був розіп’ятим на хресті, помер, воскрес із мертвих і дав нам заповідь покаяння. Він сказав: «Покайтесь, наблизилося бо Царство Небесне» (Мф. 4, 17).

Браття і сестри! Нам усім треба каятися у своїх власних гріхах і принести Богові достойні плоди покаяння. Плоди покаяння — це смирення, яке є протилежністю гордині й самовпевненості, плач за свої гріхи, добре серце, що співстраждає людському горю і любить правду, мир душевний і терпіння в скорботах. Якщо будемо виконувати цю заповідь, Господь звільнить нас від духовної смерті. Дух Святий вселиться в нас і очистить нас від усякої скверни.

Крім духовної смерті, як усі ми добре знаємо, існує тілесна смерть. Звідкіля вона бере свій початок? Бог і цієї смерті не створив і не звелів їй бути. Початок смерті — від духовної мертвості диявола, який спокусив людей. А оскільки люди, на відміну від духів, мають тіло, то смерть духовна перейшла і на тіло.

Тілесна смерть, як і всілякі хвороби, є наслідком гріха. Каїн, який носив у своєму тілі духовну мертвість, жив на землі і постійно трясся. Він розірвав зі своїм рідним братом узи любові. В його серці поселилася ненависть, що виникла на ґрунті заздрості й закінчилася вбивством брата. Трясучка Каїна була наслідком його гріха. Про зв’язок хвороби з гріхом неодноразово говорив Господь Ісус Христос. Так, маючи намір зцілити у Капернаумі роз­слабленого, якого принесли до Нього, сказав: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9, 2). Іншим разом людині, яка лежала біля Овечої купальні в Єрусалимі, після її зцілення Христос сказав: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5, 14). І ап. Павло, знаючи, що більшість хвороб є наслідком гріховного життя, говорячи про тих, хто недостойно приступає до Святого Причастя, бо вони споживають і п’ють собі на осудження, сказав: «Через це багато з вас немічних і недужих» (1 Кор. 11, 30). Але не всі хвороби, від яких страждають люди, є наслідком гріха. Є і такі люди, що терплять хвороби заради слави Божої, як той чоловік з Євангелія, що народився сліпим, про якого Сам Господь сказав, що ні він не згрішив, ні батьки його. Буває, що через тілесні страждання Господь випробовує віру і вірність людей, як це було з св. Іовом Багатостраждальним.

Таким чином, дорогі браття і сестри, і більшість хвороб, і духовна смерть, і смерть тілесна є наслідками наших гріхів, і винні в цьому ми самі, а не Бог. Бог же заради Своєї любові до нас, щоб визволити нас від гріха і смерті, послав у світ Свого Єдинородного Сина, Який став людиною, перетерпів всілякі страждання через нашу гріховність, помер на хресті, воскрес силою Свого Божества і таким чином визволив нас від гріха, хвороб і смерті.

Сьогоднішнє свято — Винесення Чесного Хреста Господнього — нагадує нам про подію, що сталась у Константинополі в ІХ ст., коли завдяки обнесенню навколо міста Чесного древа голгоф­ського Хреста Господь визволив своїх людей від моровиці. Сьогодні нам і смерть не страшна, бо визволив нас від неї Господь Ісус Христос. Ми хоч і помремо, але обов’язково воскреснемо тілом. А щоб не хворіти, треба менше грішити і не носити духовну смерть у своєму тілі. І нехай Чоловіколюбний Господь наш Ісус Христос допоможе нам в цьому. Йому ж слава на віки віків.

Амінь!

Слово на свято Архистратига Божого Михаїла

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Я щиро вітаю всіх вас зі святом Архистратига Божого Михаїла. Це свято є святом Михайлів­­­­ського монастиря, а сьогодні воно стає також і святом Київської Духовної Академії. Архистратиг Михаїл — покровитель міста Києва вже протягом багатьох століть, і тому я вітаю всіх християн із цим святом — це наше, київське свято.

Сьогоднішнє свято дає нам пояснення, звідкіля взялося зло на землі. Бог створив увесь світ добрим. Звідкіля ж узялося зло в космосі? Звідкіля взялося зло на землі і зло в самій людині? Сьогоднішнє свято нам пояснює, що джерелом зла, джере­лом гріха є гордість. Гордість ця виникла не в раю, не серед перших людей. Початок її — на Небі, серед Небесних Сил; і родоначальником цього зла є колишній найвищий ангел — Денниця. Гріх і зло почалися з того, що коли Денниця побачив себе сильнішим і могутнішим за усі Небесні Сили, то подумав, що він такий же, як наш Творець — Бог. І оця гордість прирівнювання себе до Бога — і була початком зла у Вселенній. Але це зло, ця гордість не охопила всі Небесні Сили. Знайшовся серед них теж високого чину ангел, який відкинув цю гріховну думку, це гріховне почуття прирівнювання себе до Бога. Він сказав: «Хто може бути рівним Богові?» І тому одержав ім’я «Михаїл» — «хто як Бог?» Хіба є у світі, у Вселенній хтось, рівний Богові? Але це страшне зло перейшло вже потім і в рай, перейшло в людство, перейшло в саму людську душу.

Та ми повинні твердо вірити і знати, що переміг Михаїл, а не Денниця; перемогло добро, а не зло. І якщо ми простежимо всю історію людського буття, то побачимо, що добро завжди перемагає, і не може бути такого, щоб перемогло зло. Ось, дивіться, — оце святе місце є свідком перемоги добра над злом. Зруйнували святий храм, який стояв століттями на цьому місці. Нібито знищили все. Але ж прийшов час, коли відродився цей Свято-Михайлівський монастир. Відродилася Київська Духовна Академія. А ще не так давно у душу нашого народу вбивали думку про те, що немає Бога, немає нічого святого, що є одна лиш матерія, і є тільки блага земні, і ніякої душі нема. І вірили, вірили ті, які сьогодні все це відкидають. Значить, перемагає добро.

І в цей скрутний час, коли наша Україна переживає тяжку годину, треба вірити в те, що настануть кращі часи, що ми вийдемо з цього скрутного становища, але треба вірити, треба уповати на Бога, на допомогу святих ангелів, бо вони є покровителями людських душ кожного народу. І святий Архистратиг Божий Михаїл є покровителем міста Києва і нашого українського народу. Тому так багато храмів в Україні присвячено саме Архистратигу Божому Михаїлу.

Боротьба між добром і злом почалася майже на початку світу і триває до цього часу. Але вона точиться і в наших душах, у кожній людині. Як говорить ап. Павло, є два закони — один закон гріховний, який тягне до зла, тягне до диявола, тягне на все гірше, а другий закон бореться з цим гріховним законом. І для того, щоб подолати зло в собі, треба бути смирен­ним. Тільки смирення може подолати гордість. Бо гордість лежить в основі зла. І якщо ви проаналізуєте духовне життя кожного з вас, то побачите, що все ж причиною всіх бід, усіх гріхів є самолюбство, яке ґрунтується на гордості. І для того, щоб стати справжньою людиною, треба не так вже й багато. Треба смиритися, стати смиренною людиною, а все інше зробить благо­дать Божа. Не ми самі можемо подолати гординю, а благодать Божа, яка діє в Церкві, діє серед нас, але не може вона діяти супроти людської волі. І досить нам визнати свої недоліки, свої гріхи, як на допомогу приходить Божа благодать. Вона очищає і оновлює людину. Не ми самі своєю силою, а благодать Божа. Вона є там, де є смиренне серце, і тому подолати зло ми можемо саме оцим смиренням, яке притягає до себе ласку Божу.

І ангели Божі допомагають нам подолати зло в собі.

Нехай же Господь наш Ісус Христос посилає завжди на охорону нашого життя і наших людських душ своїх ангелів-охоронителів і святого Архистратига Божого Михаїла.

Амінь!

Слово у день пам’яті святого Іоана Золотоустого

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні день пам’яті великого учителя Церкви Христової — св. Іоана Золотоустого. Цей великий святитель багато перетерпів у житті. Сатанинська злоба за допомогою людської підступності і наклепу позбавила його патріаршого престолу і відправила у заслання на Кавказ. Співбраття єпископи засудили його. І відбулося це тому, що й у ті часи архиєреї більше корилися сильним світу цього, а не Богу і совісті.

Могутній дух святителя, з дитячих літ цілком відданий Богу, подолав бурі житейського моря, і слова: «Слава Богу за все» — увінчали його багато­трудне, багатоскорботне і багатоплідне життя. «О Іоане! Житіє твоє у правді було сповнене скорботою, але смерть твоя чесна, гріб твій славний, нагорода твоя велика», — так оцінили сучасники святого Іоана Золотоустого після його смерті.

Св. Іоан Золотоустий своїм життям і смертю залишив приклад, як треба жити з Богом, як можна досягнути святості, щоб вічно жити на небі й на землі.

У численних творіннях святителя і в його житті ми знайдемо відповіді на запитання «чому», яке ми часто ставимо собі і яке ставлять нам. Чому так, а чому не інакше?

Ми живемо у важкий час. Ніколи на ниві церковній не росло стільки різноманітних плевелів. Наш народ пережив часи державного атеїзму. Зараз з’явилися різні релігійні секти, далекі від Бога. З’явилася рунвіра — повернення до язичницьких часів, до ідолопоклонства. Ніколи ворог людського спа­сіння — диявол — не докладав стільки зусиль до руйнування Царства Божого на землі.

Ніколи вороги Церкви Христової не озброювалися з такою хитрістю, як тепер. Вір у що хочеш, тільки не так, як учить православна Церква. Але і в самій православній Церкві діють ворожі їй сили. Багато хто з віруючих людей непокояться духом і не знають, що їм робити, в яку Церкву йти.

Але чи тільки у ХХ ст. з’явилося це лихо у Церкві? Послухайте, що говорив св. Іоан Золотоустий у 404 році про Церкву. «Про що сумуєш ти і журишся, — звертається святитель із жорстокого заслання до диякониси Олімпіади, — що бентежить твою душу? Те, що немилосердна і похмура негода облягла Церкву і все обернула на безмісячну ніч? Те, що день від дня високо підіймаються хвилі? Те, що більше і більше росте і примножується загибель всесвіту?»

Відповідаючи на ці запитання, св. Іоан Золотоустий пише: «Спостерігаючи бідування, я не відмовляюсь від кращих моїх надій, думаю про Промислителя всіх подій, про Господа, Який не майстерністю перемагає негоди, але єдиним словом приборкує бурю».

«Однак не зразу, не спочатку чудодіє Господь, — продовжує святитель своє повчання Олімпіаді, а разом з нею і нам, — а коли більшість стане втрачати надію, Він покаже власну силу, з однієї сторони, з іншої — виховає терпіння у потерпілих».

І той же великий учитель Церкви і великий терпеливець попереджає нас: «Не падайте ж духом. І пам’ятайте, що одне тільки жахливе, одне тільки дійсно спокуса — це гріх. Тільки гріх страшний, усе інше пусте». Усе минає. «Чи вкажеш ти мені на підступність, або на обмани, на лестощі, на лихо­слів’я, на обвинувачення, на вигнання… хоч на боротьбу всього світу. Якими б не були усі наші неприємності, вони минущі й короткочасні, існують для смертного тіла, але не шкодять бадьорому духу».

«Отже, хай ніщо випадкове не бентежить тебе; не клич одного й другого, не бігай за тінню, бо допомога людська — тінь Ісуса, Якому служиш, Ісуса клич безперестанку; один помах Його, і враз усе зміниться. Він нараз усе починає приводити у тишу і всьому давати несподіваний оберт, тому що Бог може дарувати нам не лише ті блага, яких ми чекаємо і на які надіємося, але може зробити незрівнянно більше і нескінченно краще».

Дорогі браття і сестри!

Причина нашого сумного настрою і упадку духу в тому, що, залишаючись зовнішньо з Христом, ми внутрішньо забуваємо про Нього; не ми йдемо за Ним, але Його ведемо за собою.

У багатьох з нас виникають думки: «Дивися, Господи, на мої труди, на мої подвиги, я зроблю ще те і те». І скрізь «я». І це «я» затулило собою Христа. А з часом це наше «я» знемагає від власної немочі і безсилля.

А Христос тільки дивиться на нас з докором, як на нетямущих дітей Своїх, дозволяючи нам цілком насолодитися власним безсиллям, щоб ми знову прийшли до Нього, але самі й добровільно.

Святий Іоан Золотоустий говорить: «Залиш своє і скорися Богу, і цією покірливістю Йому протистанеш дияволу. І лише тоді ця страшна темна сила втече від нас. Не бентежся, — говорить святитель, — але завжди і за все дякуй Богу, прославляй, клич, моли, падай перед Ним; не тривожся, хоч би перед тобою постали тисячі тривог і замішань. У непередбачених обставинах нам не попередити Господа, хоч би й усе приходило до страшної загибелі. Він Один може і тих, що впали, підійняти, і тих, що заблудли, направити, і тих, що спокусилися, виправити, і грішників, які здійснили тисячі злочинів, перемінити і зробити праведними. Якщо Він творить неіснуюче сущим, ніде й ніколи не виникаючому дарує буття, тим легше поправити Йому те, що є і що давно було».

Кожному з нас дається хрест нашого особистого життя, вказується шлях, і тільки на ньому ми можемо бути корисними; саме на ньому слід робити діло за волею Божою, а не за своєю або, ще гірше — за ворожою волею; саме для цього і даються нам від Бога потрібні сили і розуміння. І от побажання святителя Іоана Золотоустого дияконисі Олімпіаді, а разом з нею і нам: «Бажав би я тобі такої утіхи, щоб ти зовсім не соромилася, не плакала, а жила б весело й спокійно… вірою Богу і надією на Нього».

Хай дарує нам Господь, за молитвами св. Іоана Золотоустого, таку віру, надію і любов, якими жив великий святитель Церкви Христової.

Амінь!

Слово в день пам’яті святого апостола Андрія Первозваного

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні Свята Церква святкує пам’ять св. ап. Андрія Первозваного, того апостола, який проповідував Євангеліє Христове серед скіфів. Перебуваючи на Київських пагорбах, він прорік, що «на цих горах засяє благодать Божа, тут буде велике місто, і Господь воздвигне багато церков». Як знамення того, що на цьому місці люди будуть поклонятися і молитися Розіп’ятому Богу, він поставив хрест Господній. Як ми знаємо і своєю вірою свідчимо, пророцтво ап. Андрія збулося.

Ап. Андрій проповідував серед народів, які жили на берегах Чорного моря і Дніпра. Якщо апостол прийшов для проповіді Євангелія на наші землі, то це означає, що вони були не безлюдними, а заселеними племенами. То був центр Трипільської культури, і це зумовило прибуття сюди апостола Христового.

Не випадково Київ пізніше став центром християнства серед східних слов’ян. З берегів Дніпра православна віра розповсюдилася по всій Київській Русі. Наші предки називали Київ другим Єрусалимом. Київ ніколи не називали другим чи третім Римом, бо він ніколи не прагнув до влади над іншими народами, а завжди був центром духовного царства.

Наш апостол був братом первоверховного апостола Петра і походив з міста Вифсаїди. З юних років він надавав перевагу духовним, вічним цінностям, і тому, коли почув проповідь Іоана Хрестителя про покаяння, став його учнем. Слова Іоана Хрестителя: «Ось Агнець Божий», сказані про Ісуса Христа, змусили Андрія залишити свого попереднього вчителя і піти за Христом. Потім Андрій покликав свого брата Симона, якого пізніше Господь назвав Петром. Андрій став першим учеником Ісуса Христа, тому і одержав найменування — Первозваний.

Ап. Андрій, як і інші апостоли, був свідком проповіді Ісуса Христа, Його чудес, що підтверджували Його Божество. Андрій бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння. У нього, сповненого благодаті Св. Духа після П’ятдесятниці, ніколи не виникало сумніву, що Ісус Христос є не тільки істинна людина, в усьому до нас подібна, окрім гріха, але що Він є Син Божий, Творець Всесвіту, Який прийшов у світ спасти грішників від гріха і смерті.

Апостоли не були фанатиками, які вірили у щось нерозумне і безглузде, як це буває зі звичайними фанатиками — у минулому і сьогоденні. Апостоли знали і були переконаними, що вони проповідують Істину. Бог підтверджував істину апостоль­ської проповіді чудесами. Це не було шахрайство, яке спостерігаємо ми тепер від доморощених і заїжджих «проповідників».

Апостоли ніколи не говорили, що вони творять чуда. Жодна людина не могла творити чуда, бо чудо є перевершенням законів природи. Людина не має ніякої можливості створювати ці закони, а тому і не може їх змінювать. Людина може тільки вивчати закони природи і користуватися ними. Бог створив закони природи, тому Він єдиний має владу над нами. Апостоли говорили, що не вони зціляють хворих і воскрешають мертвих, а Бог, Який діє за їхніми молитвами. Причому вони це творили без будь-якої підготовки, окрім молитви, і, на що треба звернути увагу, одним тільки словом. Так само, як це творив Господь наш Ісус Христос. Наприклад, Він сказав мертвому юнакові: «Юначе, тобі кажу, встань!» — і той воскрес, або чотириденному мерцю Лазарю, що уже смердів: «Лазарю! Вийди геть!» Між чудесами Ісуса Христа і чудесами апостолів різниці не було, тому що їх творцем був Один і Той Самий Бог.

Проповідь апостолів, підтверджена такими чудесами, була переконливою і тому перемогла світ. Апостоли не боялися ні різноманітних мук, ні смерті, бо вони були переконані, що страждають і вмирають за Бога, за Спасителя Ісуса Христа. Вони творили чудеса безоплатно, бо задарма одержували від Господа, задарма і давали.

Тепер зверніть увагу на сьогоднішніх так званих цілителей. Вони за свої дійства вимагають гроші, а це є першою ознакою того, що вони діють не від Бога. Молитви, які вони читають, ще ні про що не говорять, бо молитва може бути і фальшивою.

Головне ж полягає в тім, що ці «проповідники» і «цілителі» — люди не духовні. Вони не подолали в собі гріха і всіляких пороків. В душах таких людей не може жити Дух Святий, тобто Бог. А якщо з ними нема Бога, то як вони можуть перемагати закони природи? Це шахраї, які вводять людей в оману. Деякі з них діють силою злих духів, щоб спрямувати людину на хибний шлях, на шлях до загибелі душі.

Є благочестиві люди, які мають дар Божий, і лікують за допомогою так званої народної медицини. Це зовсім інша справа. В таких випадках лікарі користуються знанням законів природи. І їм треба довіряти, бо вони хочуть своїм трудом принести користь хворій людині.

Для чого різні так звані проповідники використовують зцілення? Вони хочуть переконати, що проповідують правдиве вчення. В дійсності це не так! Згадайте дійство, що відбувалось у Києві у Палаці спорту. Там було зібрано декілька тисяч людей, яких іноземний місіонер закликав переходити в його секту. При цьому демонструвалися так звані «чудеса», подібні до дійств ілюзіоністів. Перед цією бісівщиною була пущена реклама приблизно такого змісту: криві і сліпі, приходьте зцілятися від своїх хвороб! Хіба апостоли Христові так діяли?

Всі ці «проповідники» використовують Святе Письмо, ім’я Ісуса (тільки не Христа Спасителя, втіленого Сина Божого), щоб відволікти довірливих людей, особливо підлітків і молодь, що не мають духовного досвіду, — відволікти від Бога істинного, у Тройці славимого, і поставити на шлях, який веде до диявола і духовної загибелі.

Був час, коли атеїсти займалися богоборством і не допускали людей до Церкви і до Бога. Через них діяв диявол. Тепер той самий диявол діє іншим способом — насильницькою проповіддю тоталітарних сект. Сектанти вриваються силоміць у наші доми, руйнують сім’ї, нав’язують свою літературу. Вони говорять нібито про Бога, але їх диявольське завдання — відволікти людей від Істини, тобто від Бога. Як бачите, мета у атеїстів і проповідників тоталітарних сект одна й та сама — поставити людей на широкий шлях, який не веде до Царства Божого, до вічного блаженного життя.

Проповідь апостолів Христових, зокрема св. Андрія Первозваного, була іншою. Вона привела народи світу до духовного царства, до Царства Божого, до Бога. Господь Ісус Христос сказав, що немає нічого спільного між світлом і темрявою, між Христом і Веліаром, тобто дияволом.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж триматися нашої православної віри, віри наших праотців, тієї віри, яку проповідували святі апостоли і святі отці, бо ця віра спасительна і веде до духовного і вічного життя.

Богу нашому слава на віки віків. Амінь!

Слово в день пам’яті праведного Філарета Милостивого

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Праведний Філарет Милостивий належить до тих святих, які не були святителями Церкви Христової. Він не страждав за віру, не жив у монастирі. Це був християнин, який мав сім’ю і жив у цьому гріховному світі.

Праведний Філарет народився у місті Пафлагонії у Малій Азії і жив у VIII ст. Його благородні батьки виховали свого сина у благочесті й страху Божому. Він провадив цнотливий спосіб життя і був багатою людиною. У нього була велика сім’я.

Праведний Філарет досягнув вершин святості зав­дяки трьом чеснотам: вірі, терпінню і милосердю. Церква порівнює його віру з вірою старозавітного патріарха Авраама. Авраам вірив Богові навіть тоді, коли, з точки зору людського розуму, це було не­можливим. Наприклад, Авраам повірив Богові, коли Той сказав, що від нього виникне численний, як пісок морський, народ. І в той же час Господь повелів Аврааму принести в жертву свого єдиного сина Ісаака. На перший погляд, речі несумісні одна з одною: принесення в жертву єдиного сина і сподівання бачити своїми нащадками численний народ. Інший не повірив би цьому, та Авраам повірив, бо він думав, що Бог може воскресити мертвого. І Авраам не помилився. Він повірив Богові, у Якого нема неправди.

Таку саму тверду віру в Бога, в Його обітування, в Його милосердя і всемогутність мав і праведний Філарет. До речі, вони обидва мали сім’ї і були багатими людьми.

Другою чеснотою праведного Філарета було терпіння. Церква порівнює його терпіння з терпінням Іова Багатостраждального. Іов миттєво позбувся свого багатства, те ж саме трапилось і з праведним Філаретом. Але вони обидва сприйняли це як волю Божу і ніскільки не ремствували.

Ще недавно багаті люди, вони опинились у злиднях. Інший нарікав би на Бога і скаржився б: «За що так покарав мене Бог?» Праведний Філарет сприйняв це спокійно. Він вбачав у цьому випробування своєї віри.

Третьою чеснотою праведного Філарета було милосердя, яке ґрунтується на любові до ближніх. Нам не треба доводити, що Бог вимагає від людей милосердного ставлення до інших. Ще в Старому Завіті Бог сказав: «Милості бажаю, а не жертви». Характерною рисою душі праведного Філарета було співчуття людському горю. Він не відмовляв нікому, хто звертався до нього з приводу тієї чи іншої біди. Одному бідному чоловікові праведний Філарет віддав пару волів, іншому — корову з телям, ще іншим — вулик бджіл, зерно. Нікому не відмовляв праведний Філарет, бо таке добре було у нього серце. Він співчував людському горю.

Саме за ці чесноти шанує Церква Філарета Милостивого і ставить його нам у приклад. У праведного Філарета не було ніяких рахунків з Богом. Він вірив, терпів, був милосердним, бо такою був він людиною.

Старозавітний патріарх Авраам і праведний Філарет, який уподібнювався першому, мали віру. Але якою була їхня віра? Вони не просто визнавали існування Бога. В наш час переважна більшість людей вірить в буття Бога. Свв. Авраам і Філарет вірили кожному слову Бога, вважали Його слова Істиною і ніколи, навіть у думках, не мали сумніву. Більше того, вони виконували слова Божі, тобто волю Божу.

А серед нас, християн, немало таких віруючих, які визнають існування Бога, але сумніваються в Його словах і байдужі до Його заповідей. Така віра якісно відрізняється від віри Авраама і Філарета.

Було б несправедливістю стверджувати, що у наш час нема людей з подібною вірою. Вони є! І завдяки таким християнам існує цей світ. Є серед нас потаємні раби Божі. Якби їх не було, мабуть, цей гріховний світ перестав би існувати.

Св. Філарет наслідував терпіння св. Іова Багатостраждального. Нині переважній більшості людей, майже всім, доводиться в житті багато терпіти. Та є різниця між терпінням святих і нашим терпінням. Святі терпіли, не ремствуючи, а деякі з них — навіть з радістю. Уявіть собі, що християнин страждає і одночасно радіє з цього. Неприродно?! Але такі люди є. Чому вони радіють, а не ремствують? Тому, що страждання вони сприймають — як допущені Самим Богом. У Святому Письмі сказано: «Кого любить Господь, того карає». Дивно і багатьом незрозуміло! А святі сприймали страждання, допущені Богом, як прояв до них любові Божої, тому і раділи. Вони раділи не стражданням, а любові до них Бога.

І в наш час є такі терпеливці, що мужньо переносять послані Богом страждання. Злі люди породжують страждання, а терпіти їх доводиться добрим людям. Багаті злочинці створюють тяжкі умови, а нещасним людям доводиться жити в цих умовах. До всього цього християнин, особливо православний, повинен підходити як до випробування своєї віри. Колись атеїсти, намагаючись принизити християнську мораль, твердили, що Церква вчить віруючих пасивно ставитися до життя — мовчки терпіти всі злигодні. Так! Церква вчить терпіння. Бо і Бог довготерпить наші гріхи. Але Церква осуджує зло і гріх, всіляку неправду й оману, які породжують страждання, і закликає боротися зі злом.

Праведний Філарет є для нас яскравим прикладом милосердя. Треба молитися Господу нашому Ісусу Христу, щоб Він послав свою всесильну благодать і пом’якшив наші зачерствілі серця. Щоб творити милостиню, треба вміти співчувати людському горю. Навчитися співчувати неможливо. Навчитися можливо тих чи інших наук, а для співчуття треба мати добре серце. А зле і жорстоке серце перетворити на добре спроможна тільки благодать Божа. Тому Церква вчить нас молитися так: «Серце чисте створи в мені, Боже!» (Пс. 50-й).

Сьогоднішнє тяжке життя дає нам багато можливостей виявити милосердя до тих, хто страждає. Якщо хто не може допомогти матеріально, допомо­жіть словом і співчуттям людському горю. Бо, за на­родною мудрістю, розділене горе — це вже півгоря.

Дорогі браття і сестри! Житіє св. праведного Філарета навчає нас, як треба жити в цьому гріховному світі і залишатися християнином. Його вчинки і спосіб мислення не сприймали більшість сучасників, і навіть не всі домашні розуміли його. А він слухав Бога, а не людей, бо вірив Йому. Нам треба прислухатися до розумних і добрих думок, а за основу мати заповіді Божі і їм віддавати перевагу в житті. Люди можуть посоромити нас, а Бог ніколи.

Йому слава на віки віків.

Амінь!

Опубліковано: 23.10.2014.