Великий піст
Слово про шанування ікон
Торжество православ’я
У першу неділю Великого посту свята Церква згадує перемогу православ’я над єресями, тому цей день називається «Неділею православ’я». Це свято було установлене у 842 р. при візантійському імператорі Михаїлі і його матері Феодорі, коли Константинопольським Патріархом був св. Мефодій.
Свято було встановлене після перемоги над іконоборчою єрессю. Але оскільки перемогою над цією єрессю св. Церква остаточно розкрила православне християнське віровчення і сформулювала його у постановах семи Вселенських Соборів, то подія ця називається не торжеством іконошанування, а Торжеством православ’я.
Це не означає, що після середини IX століття більше не з’являлося єресей; це значить, що всі наступні єресі, якими б вони не були численними і різноманітними, осуджуються постановами семи Вселенських Соборів.
У сучасному християнстві розповсюдженими єресями є неправильне вчення про Ісуса Христа, яке має місце у протестантському середовищі, та нешанування ікон, тобто єресь іконоборча.
Сучасні єретики називають Ісуса Христа Великим Учителем в історії людства, моральне вчення Якого незрівнянно вище за усі релігії світу. Однак вони відкидають чудеса Ісуса Христа, і навіть Його Воскресіння тлумачать по-своєму, не вірячи у воскресіння Його тіла. Все це свята Церква перемогла у боротьбі з єресями протягом семи століть.
Якщо Ісус Христос не є Син Божий, що народився від Духа Святого і Пречистої Діви Марії, і не воскрес із мертвих, то ніякого спасіння людства не відбулося. За словами ап. Павла, тоді ми залишаємося у гріхах, і смерть панує над людством. У такому випадку даремним є наше життя. Воно не має ніякого сенсу.
Життя має велику цінність тому, що Господь наш Ісус Христос — втілений Син Божий, одна з трьох Осіб, Іпостасей Святої Тройці — спас нас від гріха і смерті. Яким би праведним не було наше життя, все одно ми залишались би у рабстві гріха і смерті. Без Христа Спасителя ми є ніщо — прах і попіл. Смерть все знищує: і красу, і багатство, і любов, і славу. Тому ті християни, які не вірять у Божество Ісуса Христа, є єретики, перемогу над якими свята Церква сьогодні святкує.
Іншою розповсюдженою єрессю сучасного християнства є іконоборство, тобто нешанування ікон Ісуса Христа, Божої Матері і святих. На цю єресь хворіє все протестантство. Але серед протестантів є такі, що просто не визнають ікон, а є й такі, що свідомо ведуть боротьбу проти іконошанування. Ці єретики називають святі ікони ідолами. В цьому протестантському вченні немає нічого нового. Все це вже було в історії.
Сучасні іконоборці мають досить примітивну філософію: з їхньої точки зору ікона — це ідол, а друга заповідь Божа забороняє ідолопоклонство. Ось і все обґрунтування. Древні греки для цієї тези мали глибоке філософське обґрунтування. Вони вчили, що матерія є зло. Бог не може з’єднатися зі злом, тому, за їх вченням, Син Божий не може втілитися в стать чоловічу. Біблія відкидає таке вчення. Святе Письмо ясно говорить, що все, що створив Бог, є добро. Матерія є добро, тому що її створив Бог. Бог не створив зла. Тому і плоть наша є добром; навколишнє середовище, весь космос — є добро. Тому заперечення втілення Сина Божого безпідставне. Син Божий втілився від Духа Святого і Пресвятої Діви Марії. Церква стверджує цю віру на Вселенських Соборах.
Іконоборці не заперечують, що матерія є добро. Вони не визнають вчення древніх грецьких філософів про те, що матерія є зло. Але вони наполягають на тому, що Бог є Дух, а дух зобразити фарбами неможливо. Дійсно, образ Бога як духовної істоти неможливо написати фарбами. Iконоборці були б правими, якби Син Божий не втілився і не став Чоловіком. На іконах зображається людська природа Господа нашого Ісуса Христа. А коли зображаються Бог Отець і Бог Дух Святий, то Бог Отець у тому вигляді, в якому Він явився пророку Ісаї, а Дух Святий — у вигляді голуба — на річці Йордані.
Православні християни вшановують Господа нашого Ісуса Христа, Його Пречисту Матір і святих, зображених на іконах, а не дошки і фарби. Крім того, друга заповідь Божа забороняє поклонятися іншим богам-ідолам, а не істинному Богу. Ми — православні християни — поклоняємося через шанування ікон істинному Богу, Господу нашому Ісусу Христу, а не ідолу. Для нас Христос Спаситель — істинний Бог, а не ідол.
Святкуючи перемогу над древніми іконоборцями, ми святкуємо також і перемогу над сучасними єретиками, які не шанують ікон. Той, хто сьогодні вірує в Господа нашого Ісуса Христа і не шанує Його ікон, той не знає ні правдивого християнського православного віровчення, ні історії боротьби св. Церкви з єресями. У боротьбі з іконоборством Церква відстояла своє право поклоніння іконам Христа Спасителя, Матері Божої і святих, і цим самим вона захистила істину Боговтілення.
Церква закликає нас: «Прийдіть, поклоніться священним образам Христа, Пречистої Його Матері і святих і відкиньте злочесну віру тих, хто лихословить».
Амінь!
Що таке гріх?
(Мк. 2, 1-12)
У другу неділю Великого посту читається Євангеліє про зцілення розслабленого. Господь одним словом зцілив хворого чоловіка, який страждав довгі роки. Але раніше Він простив йому гріхи. «Чадо, — сказав Господь розслабленому, — відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2, 5). Цим Господь свідчить, що гріхи є причиною хвороб, щоправда, не завжди. Тому треба спочатку ліквідувати причину, тоді зникне і згубна дія її на людину.
Для того, щоб зрозуміти, які згубні наслідки має гріх для людської природи, треба знати, що таке гріх. Гріх — це моральна і духовна отрута, яка діє в душі, а потім і в тілі, так само, як діє звичайна отрута у тілі. Коли у тіло потрапляє отрута, в організмі людини відбуваються надзвичайно тяжкі процеси, які закінчуються смертю. Подібне стається і в душі, коли до неї потрапляє духовна отрута — гріховна думка або гріховне почуття. В душі проходять страшні хвилювання думок, почуттів, бажань і намірів. Складається враження, ніби горить дух, як у полум’ї. В такий стан потрапляє душа кожного разу, коли порушується моральний закон, аж поки не вдається заглушити голос совісті.
Через гріх душа відпадає від Бога, позбавляється Благодаті Божої і стає духовно мертвою. Спочатку совість гризе душу грішника, як могильний черв точить бездушне тіло. Яких заходів не вживає людина, але, поки у тілі залишається отрута, — смерть неминуча. Треба звільнити організм людини від отрути, тоді можна врятувати людину від смерті. Так само і отруєна гріхом душа: що б вона не робила для свого заспокоєння, поки залишається в ній гріх, духовна смерть для неї неминуча. Єдиним засобом спасти душу від загибелі залишається звільнитися від духовної отрути, тобто від гріха. А це можливо тільки через покаяння перед Богом у Таїнстві Сповіді. Тільки після духовного очищення гріхів Богом душа оживляється Благодаттю Святого Духа і заспокоюється.
Що таке гріх? Це гачок для лову риби або тенета, що ними захоплює нас диявол у свою волю. Св. ап. Іоан говорить: «Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив» (1 Ін. 3, 8).
Лестощами диявол заволодів першими людьми, а потім опанував увесь рід людський. Обплутавши тенетами гріха, він тримав усіх грішників, поки Христос Спаситель не зруйнував ці тенета Хрестом і Воскресінням і не відкрив їм через покаяння вихід на свободу.
Що ж ми чинимо тепер, віддаючись гріху після звільнення нас від влади диявола? Ми з своєї волі клюємо на гачок з смертоносною приманкою і добровільно заходимо у розставлені дияволом тенета, спокушуючись гріховною насолодою. Чи може звільнитися від ловця риба, поки знаходиться на гачку? Ні, вона повністю у владі рибалки: той куди хоче, туди і поведе її, коли захоче, тоді і витягне її на сушу. Чи може звільнитися від тенет птах, що потрапив до них, поки не порве? Звичайно, ні! Так само і грішник не може звільнитися від влади диявола, поки в душі його перебуває гріх — цей диявольський гачок, який тримає душу.
Є один засіб спасіння — вивергнути з себе гріх через покаяння перед Богом і щиросердну сповідь. Тоді влада диявола над людиною припиняється, і душа грішника знову потрапляє в обійми любові Божої.
Що таке гріх? Це стіна, яка відгороджує нас від Бога. Висока й неприступна була ця стіна, побудована гріхами всіх людей, що самі відгородили себе і закрилися за нею, як у в’язниці. Але Христос Спаситель зруйнував цю стіну Своїм Хрестом і Воскресінням і вивів душі людські із пекла. Що ж ми робимо тепер, віддаючись знову гріху? Будуємо нову стіну, що відокремлює наше життя від усього святого і вічного. Тільки покаяння перед Богом може визволити нас з неволі гріха.
Ось чому нам потрібне покаяння і сповідання своїх гріхів. Без цього наша душа назавжди залишиться мертвою, перебуваючи під владою диявола. Нам треба постійно ходити перед обличчям Бога. Ап. Іоан Богослов говорить: «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1 Ін. 1, 9).
Коли ми з’явимося на суд своєї совісті, нехай Господь відкриє всі двері нашого серця, щоб ми побачили себе такими, якими ми є насправді. Нехай не лякає нас те, що ми побачимо душу, вкриту ранами гріхів і всіляких пороків. Небесний Самарянин Господь наш Ісус Христос зцілить нашу душу сльозами покаяння. Пречиста Його кров у таїнстві причастя омиє, очистить і освятить її. Ми приходимо на суд совісті не для того, щоб виправдовувати себе перед Богом і суперечити Йому, а для того, щоб просити Його милості і прощення гріхів. Говори, душе, Богу про всі беззаконня свої — і виправдаєшся!
Амінь!
В житті кожен повинен нести хрест свій
(Мк. 8, 34-9, 1)
Третя неділя Великого посту називається Хрестопоклонною — від поклоніння Хресту і розіп’ятому на ньому Господу слави. В цей день Церква поклала читати Євангеліє про несення кожним із нас власного хреста, тобто страждань і скорбот, які трапляються на нашому життєвому шляху і пов’язані з вірою Христовою. «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде», — сказав Господь. «Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою? Бо якщо хтось посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця свого з ангелами святими» (Мк. 8, 34-38).
Господь Ісус Христос повеліває нам зректися себе. Що це означає? Це значить, що нам треба зректися своєї злої волі, а також сатани, що діє в нас, і усіх діл його, і усього служіння його, і усієї гордині його, — і взяти хрест свій. Не треба брати чужого хреста, який може бути нам не під силу. Іноді люди беруть на себе подвиги, які не можуть нести. Це стосується насамперед тих, хто дає Богу обітниці чернечого життя і не виконує їх. Краще не брати на себе цього тягаря.
Нерідко бувають випадки, коли молоді люди приймають священний сан, а пастирських обов’язків не виконують і через те перетворюються на найманців, а то й гірше. І серед мирян бувають люди самовпевнені, які беруться не за свої справи. Все це означає, що люди беруть не свій, а чужий хрест.
Нести хрест свій — значить не ремствуючи терпіти труднощі, скорботи і випробування, що зустрічаються на нашому життєвому шляху і які посилає нам Господь заради нашого спасіння.
Ісус Христос ніс Свій хрест від вифлеємських ясел до Голгофи. Несучи Свій хрест, Господь не запитував Небесного Отця, чому Він повинен страждати, зазнавати зневаги, бути розіп’ятим, не маючи жодного гріха. А ми часто запитуємо Бога: «Господи! За що я так страждаю, і страждаю несправедливо?!»
Гріх і всяке зло перемагаються терпінням і стражданням. Ми маємо велику пристрасть до життя плотського; ми зжилися з гріхами, звикли до них і боїмося оголосити їм рішучу війну, порвати з ними усякий союз; ми приймаємо щодо них напівміри, ніби бережемо себе з ними, і тому завжди залишаємося з нашими гріхами; вони все більше і більше вкорінюються у нас, боротьба з ними стає все тяжчою; ми часто втрачаємо себе для Бога і робимося щоденним здобутком диявола. Слова Господа: «Хто хоче душу свою спасти, той погубить її», справджуються щодо нас кожного дня.
Ми щоденно продаємо себе нашому ворогу — дияволу — через різного роду гріхи; ми щоденно помираємо духовно. Було б добре, якби ми щоденно і вставали, оживали для Бога через покаяння. Пророк Ісая говорить: «Гріхи наші розлучають нас тимчасово з Богом» (Іс. 59, 2). Вони можуть розлучити нас і навіки, якщо ми не покаємося в них.
Подивіться на приклади багатьох грішників, що стали святими, як вони рішуче вступили в боротьбу з гріхом, зі своїми пристрастями, з дияволом. Вони полюбили Бога і Божу правду, зреклися догоджання плоті заради Христа і через те зберегли свої душі для життя вічного.
Чому ж ми не ведемо рішучої боротьби з гріхом? Ми дуже любимо тимчасове життя на землі, боїмося обмежити свою плоть, дуже любимо світське життя і земні блага й всілякі насолоди, забуваємо про неминучість смерті і перехід у нове загробне життя. Ми розраховуємо на довгі роки життя у добробуті. Ми забуваємо про Божественне походження нашої душі, яка має призначення до вічного блаженства; про те, що душа дорожча за цілий світ з усіма його скарбами, які, безумовно, загинуть.
Якщо ми хочемо йти слідом за Христом і ввійти в Його славу, тоді нам треба безумовно виконувати Його заповіді, смирятися, молитися, любити Його, страждати і терпіти. «Терпінням вашим спасайте душі ваші», — говорить Господь (Лк. 21, 19).
Несіння хреста свого, терпеливе і смиренне, наблизить нас до Господа. Як Він через страждання переміг наші гріхи, воскрес із мертвих і увійшов у славу Бога Отця, так і ми через терпіння скорбот, що зустрічаються на нашому життєвому шляху, обов’язково увійдемо у вічне блаженне життя, бо така велика до нас грішних любов Божа!
Амінь!
Неділя Хрестопоклонна
Хто з нас не схоче йти за нашим Спасителем і Господом? У цьому полягає сама віра наша, що ми йдемо за Ним, як за джерелом істини і Самою Істиною; в цьому полягає вся наша моральність, що ми йдемо за Ним, як за взірцем святості і Самою Святістю; в цьому полягає вся наша надія, що ми йдемо за Ним, як за Подателем вічного життя і Самим вічним Життям.
Від віри в Христа, від слідування за Ним ми чекаємо всього. Тому для кожного з нас важливо знати, чого вимагає від нас це слідування, в чому воно полягає; хто справді йде за Христом і дійде до мети, а хто не йде за Ним, хоч і гадає, що йде.
Ісус Христос говорить: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8, 34). В цих словах викладені три умови, що їх треба виконувати кожному, хто хоче бути Христовим. По-перше, треба зректися себе, по-друге, взяти хрест свій, і, нарешті, треба йти за Христом. Ось — сходи до вічного життя, інших нема і бути не може; ось сходинки на цих сходах.
Розгляньмо кожну з них окремо.
«Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе». Самозречення — це відмова людини від егоїстичних бажань і прагнень. Самозречення — умова, дуже неприємна для нашого самолюбства, але, як показує духовний досвід, необхідна в усіх важливих справах. Самозречення, якого вимагає Господь від Своїх послідовників, не обмежується відмовою лише від деяких поганих думок, бажань і вчинків. Воно полягає у відмові від усіх гріховних тілесних помислів, від нестриманої волі, від усіх лихих почуттів у всьому, і це — не тільки у певних випадках або на певний час, а назавжди, всюди, на все життя,
Самозречення має поширюватися аж до ненависті до себе, як про це говорить Господь у Євангелії: «Коли хто приходить до Мене і не зненавидить… життя свого, той не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 26). У грішника, — а ми всі такі, — багато є такого, чого не можна любити, що слід тільки зневажати і ненавидіти. Що людина ненавидить, від того їй легко відмовлятися; важко покидати лиш те й нехтувати лиш тим, що любиш.
Як ненавидіти себе, коли людина любить себе за природою? Як зненавидіти? Так, як ненавидить себе людина, коли в ній прокидається совість.
Як ти зважишся покинути свою путь і йти за Христом, якщо ти не розлюбив свого шляху і не переконався, що ти не можеш керувати собою, іншими словами, що тобі треба зректися самого себе? Інша річ, якби Господь повів тебе тим самим шляхом, яким ти йшов. Але Він поведе тебе шляхом новим, часто протилежним твоєму попередньому шляху.
Самозречення — це перший крок до доброчесного життя, перший крок до вічності. Другий крок — «нехай візьме хрест свій».
Хрест — це не тільки всі прикрощі, жалі, біди та спокуси. Хрест — це праця, сполучена із самовдосконаленням, праця на благо родини й суспільства; хрест — це подвиг в ім’я свого народу. Від хреста не можна відмовитися нікому. Його має нести кожен, навіть і той, хто не йде за Христом. Але християнин повинен узяти свій хрест добровільно і нести його з щирістю.
Спаситель наказує взяти хрест саме свій. Це означає, що християнин не повинен брати на себе подвигів, які йому не під силу. Взяти хрест свій — значить обрати спосіб життя і працю за покликанням і мужньо перемагати всі пов’язані з ними труднощі. В цьому і полягає основна сутність, сенс другого кроку.
Третій ступінь — це прямування зі своїм хрестом за Спасителем нашим Ісусом Христом. «І (нехай) візьме хрест свій, і за Мною йде». Ми повинні мати перед своїми очима життя Господа нашого і, за змогою, наслідувати Його. «У вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі» (Фил. 2, 5), — навчає св. апостол Павло. Йти за Христом — це не значить покинути світ і тікати в пустелю, хоч подвижництво і чернецтво теж є слідуванням за Христом. Знаючи все це, кожен може спокійно залишатися в своєму стані та при своїх звичних справах; тільки, живучи як член суспільства, християнин повинен пам’ятати про свій обов’язок виконувати заповіді Господні і творити добро.
У цьому і полягає значення слів Христа Спасителя: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде».
Амінь!
Через нашу віру неможливе стає можливим
(Мк. 9, 17-31)
Одного разу до Ісуса Христа, Якого оточував народ, підійшов чоловік і привів з собою сина свого, якого мучив злий дух німоти і глухоти. Батько прийшов з наміром отримати допомогу страднику-сину. Але в його серці було якесь невір’я. Він жалівся Ісусу Христу на Його учеників, що вони не могли вигнати біса з його сина. «Учителю, — говорив батько, — я привів до Тебе сина мого, що має духа німого. Де тільки нападе на нього, кидає його на землю, і він пускає піну, і скрегоче зубами своїми, і ціпеніє. Я казав ученикам Твоїм, щоб вигнали його, та вони не змогли» (Мк. 9, 17-18).
Христос Спаситель при всій Своїй лагідності прогнівався на таке невір’я і сказав: «О роде невірний, доки буду з вами? Доки буду терпіти вас?» (Мк. 9, 19). Але тут же пожалів і страдника-сина, і нещасного батька і сказав: «Приведіть його до Мене». І привели його до Нього. Як тільки біснуватий побачив Його, дух стряснув його; він упав на землю і валявся, пускаючи піну (Мк. 9, 19-20). Наблизившись до Сина Божого, злий дух своїм падінням на землю невільно виявив Йому свою покору.
Іншим був душевний стан батька. Він підійшов до Господа не з молитвою і вірою в Його всемогутність, як колись вчинив римський сотник, благаючи зцілити його слугу, а з якимись запитаннями і невірою. «Якщо можеш, — говорив батько Сину Божому, — допоможи нам, змилосердься над нами» (Мк. 9, 22). Як бачите, батько сумнівався в Ісусі Христі, тому й сказав: «якщо можеш».
Господь Ісус Христос вирішив раніше ніж вигнати злого духа з сина зцілити душевну хворобу батька. Спаситель сказав батькові: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому» (Мк. 9, 23). І ось раніше невіруючий батько зі сльозами на очах викликнув перед усім народом: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9, 24). Тільки після сповідання перед Богом віри Господь промовив Своє всемогутнє слово і одразу ж вигнав із сина духа німого і глухого.
Як бачите, невіра батька в Божественну силу Ісуса Христа стала перешкодою для зцілення його сина. А коли в серці з’явилася віра, тоді настало зцілення. Те, що було неможливим через невір’я, за вірою стало можливим — і дуже швидко. Таким чином, нашу віру Господь наділяє Божественною силою, і віруючому стає все можливим.
Коли ученики запитали Ісуса Христа на самоті, чому вони не змогли вигнати злого духа, Господь відповів: «Через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне (а воно дуже дрібне) і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде, і не буде нічого неможливого для вас» (Мф. 17, 20).
Господь сказав це не лише Своїм ученикам, а й грядущим поколінням, тобто і нам з вами. І тепер Бог зціляє хвороби, що їх не могла вилікувати медицина, але тільки у тих людей які мають віру, подібну до сучасників Христа.
Часто в наш час християнин звертається до Бога з молитвою, щоб Він виявив Свою всемогутність і чи то зцілив від хвороби, чи спас від смерті, чи захистив від якоїсь біди, але благає Бога так, як той батько: «Господи! Якщо можеш, допоможи мені». Звичайно, така молитва, поєднана з невір’ям, не допоможе тому, хто просить. Тоді люди ці починають зневірятися навіть в існуванні Бога. Вони говорять, що якби Бог існував, Він виконав би їхню молитву і допоміг би їм. Ми часто звинувачуємо Бога, а не себе, — звинувачуємо милосердя Боже, а не свою невіру або маловір’я.
Щоб мати спасительну віру, яка робить неможливе можливим, треба у простоті серця вірувати в те, що говорить нам Господь через Євангеліє. Наша віра повинна бути подібною до віри чистої і доброї дитини. То не віра, коли ми приймаємо тільки те, що приймає наш розум, і відкидаємо те, чого не можемо зрозуміти. Ми хочемо своєю малою міркою розтленого гріхом розуму виміряти безмірну і незбагненну премудрість Божу.
Коли говорить Бог, то чи не є це зухвальством людини — перечити Богу? Тому Ісус Христос говорить: «Якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мф. 18, 3). Треба смирити гордий розум і підкорити його слову Бога, щоб світло віри просвітило затьмарену гріхом нашу душу. Інакше ми залишимося у своїй власній пітьмі, хоч би ми і здобули мудрість земну, подібно до того, як непокірна і уперта дитина, залишиться невігласом, якщо не буде вірити і слухатися батьків і своїх наставників.
Для того, щоб вигнати зі своєї душі морок сумніву в словах Божих, коли відчуємо в собі протиріччя з якимось догматом віри, треба звернутися до Бога з молитвою, як той батько, що привів до Христа біснуватого сина. «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству». І Господь, знаючи нашу щирість, пошле нам світло віри.
Крім цього, треба поєднувати віру з любов’ю до Бога і свою віру показувати в ділах, виконуючи заповіді Божі, бо, як говорить ап. Яків: «Віра, коли не має діл, сама по собі мертва… та й біси вірують і тремтять» (Як. 2, 17, 19).
У своєму християнському середовищі ми часто зустрічаємося з такими християнами, які нібито й віруючі, але в серці тримають ненависть до своїх же братів і сестер — православних християн.
Без чистоти серця і без любові саме лише православне віровчення і досконале знання Біблії залишаються безплідними і некорисними для спасіння душі. Подивіться на деяких священиків і архиєреїв, ченців і богословів — вони багато знають, а для Царства Божого непридатні, бо живуть на землі, як та євангельська безплідна смоковниця. І в той же час ми знаємо багато святих, які не мали богословської освіти, але провадили життя в пустелях, лісах і монастирях. Вони очищали свої душі богоугодними трудами, молитвою і постом, і через це стали взірцем віри і духовного християнського життя.
Треба мати віру тверду і любов нелицемірну, щоб її не захитали ні біди, ні хвороби, ні тяжкі обставини життя, ні спокуси цього гріховного і розбещеного світу, ні гоніння за віру. Вірити Господу і любити Його лише в часи блаженства — це значить не мати ні віри, ні любові. Багатостраждальний Іов сказав: хіба ж ми повинні любити Бога тільки тоді, коли одержуємо від Нього благо, а коли Він посилає випробовування, то треба хулити Його або зрікатися? І сказав тоді св. Іов знамениті слова: «Нехай буде благословенним ім’я Господнє віднині і довіку».
Віра лише в часи благоденства подібна до зерна, що впало на кам’янистий ґрунт, скоро зійшло, а як припекло сонце, засохло і не принесло плоду. Істинна віра вкорінюється і зростає в терпінні. Христос Спаситель сказав: «Хто перетерпить до кінця, той буде спасенний».
Нехай подає нам Милосердний Господь непохитну віру, нелицемірну любов і терпіння. Якщо ми будемо твердо вірити і просити, то Він, безумовно, дасть нам ці скарби для наших душ. «Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього?» (Рим. 8, 32). Богу нашому слава на віки віків.
Амінь!
Про великопісний спосіб життя
Ми відвідуємо церковні богослужіння, постимося і молимося у відповідний час, але всім цим не вичерпуємо подвигу посту. Для того, щоб усе це було діючим і принесло добрі наслідки, потрібна ще підтримка — всім нашим життям. Іншими словами — потрібен відповідний спосіб життя, який не був би протилежністю посту і не роздвоював би нашу душу.
У давні часи у православних країнах саме суспільство створювало великопісну атмосферу життя через відповідні звичаї і навички, як особисті, так і суспільні. Так, упродовж Великого посту усі люди підпорядковувалися звичаям, які не давали забувати окремим членам суспільства про Великий піст. Наприклад, про піст постійно нагадував великопостовий дзвін, театри були закриті, припинялися великосвітські прийоми. Самі собою ці зовнішні прояви посту не могли розбудити в людині почуття покаяння, але складалася відповідна атмосфера, яка допомагала обдумати власний духовний стан. Ми, люди, слабкі, і нам потрібне постійне нагадування про наші обов’язки. Хоча, звичайно, зовнішні правила не можуть замінити внутрішнього подвигу віруючої людини.
На жаль, тепер ми живемо не у православному суспільстві, і тому в наш час суспільне життя не може створити для нас великопісну атмосферу. Світ, який оточує нас і до якого ми належимо, не змінюється у дні Великого посту. Духовна трагедія секуляризму полягає в тім, що він вштовхує людину у звичайну релігійну шизофренію, коли життя віруючої людини роздвоюється на релігійне і світське, між якими немає належного зв’язку. Тим-то сучасне духовне життя православних християн значно ускладнилось і вимагає набагато більше зусиль, ніж у ті добрі часи. В наш час великопісну атмосферу можна створити лише в домашніх умовах, і то не завжди, бо і в сім’ях часто не існує єдиних поглядів на духовне життя.
Без усякого сумніву, всі погодяться з тим, що сімейний спосіб життя радикально змінився під впливом радіо і телебачення. Наше життя переповнене інформацією про події в світі. Не треба нікуди виходити або виїжджати, щоб знати, що діється в світі. Мало-помалу духовність і краса поступово зникають з сучасної культури. Музика перестала бути джерелом духовної насолоди. Вона перетворилася на звичний фон розмов, читання, занять тощо. Ця постійна необхідність у сучасній псевдомузиці свідчить про те, що люди перестали насолоджуватися тишею і сприймають її як щось негативне. Якщо раніше християни здебільшого жили у світі тиші і мовчання, і це давало їм можливість зосереджуватись на внутрішньому житті, то сучасні християни змушені докладати особливих зусиль, щоб створити умови для спілкування з Богом. Таким чином, проблема радіо і телебачення протягом Великого посту — це питання духовного життя і смерті.
Треба зрозуміти, що неможливо ділити наше життя між великопісними переживаннями і враженнями від сучасних телефільмів та настроями, які ці враження породжують. Ці два переживання несумісні, і одне з них остаточно витіснить інше. Однак вірогідніше, що сучасні телефільми подолають великопісні настрої. Зворотне може статися лише тоді, коли християнин докладе особливих зусиль.
Тому нам треба в дні Великого посту рішуче припинити слухати і дивитися по радіо і телебаченню програми, які викликають негативні емоції і наносять шкоду нашому великопостовому подвигу. Між іншим, нема нічого гріховного в тім, щоб стежити за інформацією про події в країні й у світі чи слухати й дивитися програми, які збагачують нас духовно й інтелектуально. Що повинно бути рішуче припинено в дні Великого посту — то це прикутість до телевізора і пасивне заковтування усього, що показують.
Але тут також, як і при споживанні їжі, одного утримання недостатньо. Духовне життя у дні Великого посту повинно наповнюватися чимось позитивним. Наша душа насолоджується молитвою, але і розум потребує духовної їжі. Цією їжею може бути читання — не лише релігійних книжок, а й художньої та історичної літератури, з якої можна почерпнути багато духовних цінностей для нашого розуму.
Четверта і п’ята неділі Великого посту присвячені Церквою пам’яті двох великих вчителів християнського духовного життя: прп. Іоана Ліствичника і прп. Марії Єгипетської. Треба зрозуміти, що на прикладах цих двох святих Церква вчить нас, як можна збагатити наше внутрішнє духовне життя. Читання і духовні роздуми допоможуть нам придбати внутрішній мир і духовну радість. Сучасний секулярний світ не дає нам ні миру, ні духовної радості. А без цього, без розуміння Великого посту як шляху до глибин душі, Великий піст втрачає своє значення.
Великий піст — це час шукання сенсу життя, сенсу нашого покликання і нашої професійної праці, сенсу наших взаємин з іншими людьми, дружби, нашої відповідальності в житті. Нема ні праці, ні покликання, які не можна було б спрямувати на покращення життя людини, не з точки зору збільшення виробництва чи кращої його організації, а з точки зору людських цінностей. Нам треба поглиблювати людські взаємовідносини, тому що ми, будучи людьми вільними, самі того не розуміючи, стали рабами тієї чи іншої соціальної системи, які поступово знищують духовні цінності. Якщо наша віра має вічні цінності, то вона повинна перетворювати наше особисте і суспільне життя зсередини.
Багато людей думає, що для покращення життя потрібні зовнішні зміни умов життя, навіть і революції. Але ми, християни, повинні довести світу, що зміна життя на краще відбувається завдяки внутрішньому духовному життю людини, тобто завдяки вірі і життю за вірою. Коли Церква Христова ввійшла у греко-римський світ, вона не закликала до революцій, вказуючи на несправедливість рабства. Але рабство стало неможливим під впливом християнської віри і нової оцінки людини і всього життя. Одна свята людина може зробити набагато більше, щоб змінити світ на краще, ніж численні надруковані на папері соціальні програми. В Україні життя зміниться на краще лише тоді, коли покращає духовне життя людини і суспільства. Свята людина — це найкращий реформатор і революціонер, бо він реально змінює життя на краще.
Великий піст має велике значення, бо він очищає духовне життя людини і суспільства. Великий піст — це час, коли людина ніби знову здобуває віру і життя у його Божественному розумінні. Утримуючись від їжі, ми потім знову пізнаємо її смак і краще розуміємо голодних і знедолених. Скорочуючи розваги, відмовляючись від негативних радіо- і телепрограм, від непотрібних розмов, ми знову починаємо розуміти велику цінність спілкування з людьми, цінність праці, культури. Спілкуючись в молитві з Богом, ми розуміємо і відчуваємо серцем Його безмежну любов до нас і милосердя Боже.
Амінь!
