«Наша Парафія»

Український Екзархат був утворений на теренах України після Другої світової війни. Найбільшою з єпархій була Львів­ська, в юрисдикцію якої входили парафії Львівської і Тернопільської областей разом з однією з найбільших святинь — Почаївською лаврою. Ця єпархія нараховувала понад 1000 приходів. Загалом Укра­їнський Екзархат складав близько 60% парафій всього Московського Патріархату. На чолі його стояв Митрополит з титулом Київський і Галицький. Разом з тим Екзарх України був першим членом Священного Синоду Російської Православної Церкви. До 1966 року Український Екзархат очолював митрополит Іоан (Соколов). У зв’язку із погіршенням здоров’я його було відправлено на спочинок, а Екзархом призначено митрополита Іоасафа, який управляв Київською кафедрою всього два роки.

Після смерті Іоасафа перед Священним Синодом і Патріархом Олек­сієм І постала велика проблема — кого призначити на таку відповідальну кафедру. Зупинилися на 37-літньому архиєпископі Філареті, ректорі МДА. Перша проповідь новопризначеного Екзарха у Володимирському соборі не дуже сподобалась органам влади. Мовилося в ній про насущне і наболі­ле: «Нам кажуть, що християнство як релігія відживає, але свідченням того, що це не так, є хрести на могилах померлих». Цією проповіддю молодий Екзарх хотів утвердити, що віра християнська, попри страшні гонін­ня з боку безбожного комуністичного режиму, продовжуватиме існувати, і Церкву православну «врата пекельні» не здолають. Слово пастиря сильно вразило присутніх. У соборі знаходились і шпигу­ни, які слід­кували за кожним кроком архиєпископа Філарета, і через декілька днів його викликали «в органи» і «порадили» висловлюватися стриманіше, бо інакше доведеться поміняти кафедру.

Провадити церковну працю, керувати Українським Екзархатом було нелегко. Владика мав виявляти не тільки муд­рість, а й пам’ятати, що за спиною в нього багатомільйонна українська паства, яка навіть у часи лютих гонінь не переставала вірити у Всемогутнього Бога. Все це враховував Екзарх України, архиєпископ Київський і Галицький Філарет.

Київські святителі завжди носили сан митрополитів. Лише в першій половині ХVІІІ століття, коли Ки­­їв­ська Митрополія була ущемлена російськими імператорами і синодальною Церквою у правах і привілеях, імператриця Анна заборонила новообраному Київському архипастирю Варлааму Вонатовичу носити титул митрополита і білий клобук і звела його титул до архиєпископа. Проте така несправедливість тривала недовго. Більш лояльна до українців імператриця Єлизавета знову надала право Київському святителю носити титул митрополита.

У 60-ті роки духовенство Українського Екзархату також поставило перед собою запитання: чому їх Предстоятель носить титул архиєпископа? У Москві в Синоді це пояс­нювали молодим віком Екзарха.

Але 25 лютого 1968 року архиєпископ Філарет був підвищений до сану митрополита.

Новий Екзарх, незважаючи на політику держави щодо Церкви, намагається хоч якось пожвавити церковну діяльність. Він активно відвідує єпархії і парафії, монастирі; відправляє богослужіння у Свято-Успенській Почаївській лаврі.

Архипастирські поїздки об’єднували, гуртували і підтримували духовенство, яке було зневажене безбожницькою владою, вселяли надію на краще в серця віруючих. Значно молодшим стає вік єпископату і духовенства. Припиняється закриття церков. Деякі храми отримують дозвіл на ремонт після довгих років за­бо­ро­ни. Відновлюється видання журналу «Православний вісник», а також «Церковного календаря» з богослуж­бовими вказівками і уставом. Вида­ється вперше за кілька десятиліть багатотисячним тиражем «Молитво­слов» церковнослов’янською мовою в українському фонетичному варіанті. До 1000-ліття Хрещення Руси започатковується праця перекладу Святого Письма українською мовою. До цієї роботи митрополит Філарет залучає найкращих мовознавців, літераторів і консультантів. Після кількох років праці з’являється «Новий Завіт» українською мовою, що й досі користується повагою і вва­жається одним з найкращих перекладів.

За церковні заслуги високопреосвященний Філарет нагороджується орденом святого благовірного князя Володимира І і ІІ ступенів, а також церковними нагородами Олександрійської, Антио­хійської, Єрусалимської, Чехословацької Православних Церков. 17 чер­вня 1971 року згідно з указом Святійшого Патріарха Пимена митрополит Філарет здобув право носити дві панагії.

Одночасно з трудами для благоустрою Україн­ського Екзархату, митрополит Філарет стає відомим у церковних колах різних конфесій як видатний екуменічний та миротворчий діяч. Саме в той час місію миротворництва було покладено урядом СРСР на православну Церкву.

Коли стала очевидною нездоланність Церкви в комуністичній країні, то її становище і вплив вирішили використовувати на міжнародній арені. Тепер Святійший Патріарх згадує, що постійна участь ієрархів Церкви в різних християнських форумах далеко виходила за рамки лише так званої миротворницької політики колишнього СРСР. Спілкування з світом давало можливість зрозуміти правду і знайти істину. Керуючись євангельськими заповідями, на ці зустрічі і розмови легко йшла християнська світова спільнота, представники якої все частіше і частіше відвідували Радянський Союз.

Митрополит Філарет стає членом Комісії Священ­ного Синоду з питань християнської єдності та міжцер­ковних відносин. Як член або голова делегації, владика Філарет від 1961 року відвідав майже 100 країн. Його голос було чути на конгресах, асамблеях і конференціях, які обговорювали питання миру і злагоди у світі. Митрополит Філарет взяв участь у двох асамб­леях Конференції Європейських Церков; у всесвітніх конференціях «Релігія і мир» у Кіото (Японія, жовтень 1970) і в Лувені (Бельгія, серпень 1974), був членом делегації Російської Православної Церкви на ІV і V Асамблеях Всесвітньої Ради Церков, ІІ-V Всехристиянських Мирних Конгресах (ВМК). На ІІІ Конгресі він був обраний членом Робочого комітету ХМК, а з квітня 1978 року митрополит Філарет — віце-президент ХМК і голова Комітету продовження роботи ХМК на V Всеукра­їнському Мирному Конгресі. З 1977 року митрополит Філарет — член Всесвітньої Ради Миру.

Участь у миротворницькій діяльності принесла Українському Екзарху великий авторитет серед світової громадськості. У листопаді 1998 року, коли Святійший Патріарх Філарет перебував з архипастирським візитом у США, на одному із прийомів конгресмен США вручив Його Святості грамо­ту, в якій написано, що Конгрес США високо цінує діяльність і невтомну працю владики Філарета на благо миру та для зменшення небезпеки виникнення холодної війни в 70-х — 80-х роках.

Митрополит Філарет не переставав працювати на ниві богослов’я. У 1970 р. його обрали почесним членом Московської Духовної Академії, а в 1973 році — Ленінградської. Митрополит Філарет — автор багатьох богословських праць та доповідей на нау­ково-богословських зустрічах та конференціях. В 1979 році Будапешт­ська Реформатська Духовна Академія удостоїла митрополита Філарета ступеня почесного доктора богослов’я. В 1984 році йому присвоїли ступінь доктора богослов’я honoris causa Богословського факультету Яна Гуса (Прага).

Свою невтомну працю митрополит Філарет поєднує із постійним звершенням богослужінь у Володимирському кафедральному соборі. Його палкі проповіді глибоко проникали у душу кожного віруючого. Потреба у молитві у високопреосвященнійшого Екзарха України була такою високою, що часто, повертаючись із закордонних поїздок, він з вокзалу або летовища, не відпочиваючи, їхав відразу на всенічну чи літургію до Володимирського собору.

У 80-х роках, як перший член Священного Синоду Російської Православної Церкви, митрополит Філарет працював над підготовкою до величного ювілею 1000-ліття Хрещення Руси. Зобов’язувала до цього і старовинна Київська кафедра, яку він посідав вже майже 20 років. Через похилий вік Патріарха Пимена комі­тет з підготовки до 1000-ліття Хрещення Руси очолив Митрополит Київський. Вперше святкування ювілею обговорювалося на засіданні Священного Синоду на початку 80-х років. І від­разу виникло запитання: «Як до цього поставиться кому­ністичний Кремль?» Адже святкування повинно пройти на високому рівні з запрошенням на ювілей гостей із-за кордону. Тому члени Синоду, а особливо митрополит Філа­рет, наполягали на необхідності облаштування нової резиден­ції для Патріарха Московського (йшлося тоді про повернення напівзруйнованого Свято-Данилового монастиря). Крім того, Церкві треба було повернути Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. Серед членів Синоду в таке мало хто вірив, але час працював, як-то кажуть, на Церкву, і 1000-літній ювілей святкували в дещо інших політичних умовах. Прихід до влади М. Гор­бачова, проголошення курсу на так звану перебудову в другій половині 80-х значно змінили ставлення влади до Церкви. На першому прийомі у Кремлі саме митрополит Філарет по­рушив питання про повернення Церкві Києво-Печер­ської лаври. Через деякий час із великими труднощами, всупереч волі Першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, Києво-Печерську лавру повертають Цер­кві. Все це сталося під час Помісного Собору РПЦ. Митрополита Філарета терміново викликають до Києва і вручають рішення Ради Міністрів про передачу святині українського народу православній Церкві.

Святкування 1000-ліття Хрещення Руси, на яке з’їхалося багато гостей та делегацій від християнських Церков усього світу, проходило із величезним тріумфом у Москві та Києві. Під час молебня біля пам’ятника князю Володимиру пішов рясний дощ. Хтось говорив, що це Божа благодать, а хтось сказав: «Це вдруге святий князь Володимир окроплює нас святою водою». Завершувалася епоха вульгарного державного атеїзму, доба гоніння на Церкву Христову, на Божий народ. Тільки на душі у митрополита Філарета було не зовсім радісно. Величаючи у похвалі-молитві святого рівноапостольного князя Володимира, Митрополит Київський і Галицький роздумував над клопіткими днями, що чекали на нього. Потрібно було впорядкувати передану те­риторію Даль­ніх печер Києво-Печерської лаври, відремонтувати келії і будівлі для бра­тії, відновити Київську Духовну Семінарію. З «потеплінням» для Церкви від­кривалося багато можливостей, а разом з тим — багато труднощів. Най­біль­ше митрополита Філарета терзали прикрі слова, що дуже запали в душу. Сказані вони були різко, підступно, під час святкувань: «Ух, подняли головы. Подождите, отпразднуете свое тысячелетие, и мы вам устроим…»

Опубліковано: 14.10.2014.