«Наша Парафія»

Чого навчає нас свято Входу Господнього в Єрусалим

Вхід Господній в Єрусалим

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо урочистий вхід Господа нашого Ісуса Христа в Єрусалим. Не раз і раніше Христос приходив до Єрусалима, не раз навколо Нього збиралися маси людей, що приходили слухати Його повчання та зцілятися від своїх недуг, але такої урочистості під час попередніх завітань Христа до Єрусалима не було.

Чому цей вхід був урочистим і чим він від­різняється від урочистих входів царів і великих полководців сивої давнини? Коли порівняємо вхід в Єрусалим Христа з входом царів і римських полководців після їхніх перемог, то побачимо безмежну різницю.

Царі і полководці в’їжджали у свої столиці після перемог на розкішних колісницях, що сяяли золотом, на баских конях. Вони встилали дорогу до цієї зустрічі тисячами вбитих на війні, омивали ріками людської крові. Навколо них рухалися легіони війська з усякою зброєю, а за ними — сотні полонених рабів у кайданах. Це була дійсна урочистість, вона наводила трепет і жах на весь народ.

А якою була урочистість входу в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа? Він їхав на ослиці, яку Його ученики взяли у селян, а позаду бігло осля. Великий натовп людей супроводжував Його. Люди встилали Йому дорогу гіллям з дерев та одягом. В руках вони тримали пальмові гілки. В цій урочистості брали участь діти, які нічого не боялись, а тішились, славлячи Христа.

У цих двох видах урочистих входів загальним було те, що і царів та полководців, і Христа Спасителя народ зустрічав як переможців. Лише в цьому була спільність між ними, а в усьому іншому — суттєва різниця. Полководці-переможці сіяли смерть і проливали людську кров, а Христос подолав смерть, воскресивши чотириденного мерця — Лазаря. Там славили за смерть, а тут кричали: «Осанна Сину Давидовому!» — за повернення життя.

Про ті царські урочисті входи люди давно вже забули, і лише історія згадує про них, як про жахливі і жорстокі події минулого, а зовні скромний вхід Христа Спасителя не забувається вже протягом майже двох тисячоліть, і кожного року дає християнам велику втіху і надію. Урочистий вхід Ісуса Христа був бідним зовнішньо, але безмежно багатим за своїм внутрішнім змістом. Цей внутрішній зміст Христового входу в Єрусалим, що має вічне значення, робить його вічно живим.

У чому внутрішній зміст урочистого входу Христа? Він їхав на страждання, Він їхав на Голгофу з такою урочистістю, з якою після перемог царі їхали у свої царства. Христос в’їжджав у Єрусалим не для того, щоб Йому служили, а для того, щоб послужити і віддати душу Свою за спасіння світу. Христос ішов у Єрусалим не як Владика вселенної, а як останній слуга людей. Ні краплі людської крові не пролив Христос Своїм входом, жодної людської душі не погубив, а навпаки — йшов у Єрусалим пролити Свою кров за очищення наших гріхів і всього світу. Вхід Ісуса Христа залишається назавжди величним, тому що він мав не політичне значення, а релігійне, не тимчасове, а вічне. Його релігійне значення полягає в тому, що Христос ішов визволити людські душі від гріха і смерті. Тому це свято вічно близьке кожній людині і ніколи не забудеться, поки люди житимуть на землі.

Христос урочисто йшов у Єрусалим на страждання і смерть. Як людина, Він боявся страждань і смерті, але Він переміг їх, і тим самим змінив погляд християн на страждання і смерть. Коли ми звернемося до двотисячолітньої історії християнства, то побачимо, що Церква була міцнішою і чистішою під час гонінь. Можна сказати, що своїми стражданнями і мученицькими смертями християни перших віків перемогли як язичництво, так і Римську імперію з її рабством і численними моральними пороками. І у ХХ ст., за часів державного атеїзму і всіляких переслідувань і гонінь, Церква була сильною, хоч і не дуже численною. У 20-ті і 30-ті роки нашого століття вона дала світові безліч мучеників за віру Христову і тим очистила сама себе від гріхів попередніх століть. Гонителі Церкви боялися мучеництва християн. Вони ні перед чим не тремтіли так, як перед готовністю християн іти на страждання і смерть. І все це завдяки тому, що Господь наш Ісус Христос Своїми стражданнями і смертю переміг як страждання, так і смерть. Апостолу Павлу, який страждав, Господь сказав: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 9).

У релігійному житті страждання, переслідування і гоніння мають важливе значення, бо вони очищають як людину, так і Церкву від гріховних нашарувань. Як золото очищається вогнем, так душа людська очищається від гріхів стражданням. Коли люди звертаються до Бога, до Церкви, до віри? В часи лихоліть, в часи тих чи інших страждань людини. Ми згадуємо про Бога тільки тоді, коли болить душа, коли не маємо ні від кого допомоги. А в часи благоденства ми забуваємо, що Він існує. Багато хто з нас, досягши добробуту, думає, що Бог не потрібен, що нібито можна прожити добре і без віри в Бога. Тим самим ми самі на себе накликаємо страждання. Відсутність страждань часто штовхає нас на хибний спосіб життя.

Нам треба бути вірними Богу — як в часи благоденства, так і в часи випробувань. Кого любить Бог, того Він і карає. Так само, як і батьки карають дітей, бо вони їх люблять і хочуть, щоб діти були кращими за них.

Сьогоднішнє свято нагадує нам, що Христос ішов урочисто на страждання і смерть. Він дав і нам благодать перемагати страждання. Гілля верби, яке ми тримаємо в руках у це свято, нагадує нам про те, що життя перемагає. Якщо воно перемагає в рослині, то тим більше — в людині, бо людина незрівнянно цінніша за рослину. Якщо Бог турбується про життя рослин і тварин, то чи не набагато більше Він любить людину? Заради спасіння кожного з нас Господь наш Ісус Христос віддав Себе на страждання і смерть. Йому слава, честь і поклоніння на віки віків.

Амінь!

Слово перед Святою Плащаницею

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Після напружених подій на Голгофі настала незвичайна тиша. Благообразний Йосиф з Никодимом приступили до останнього благоговійного служіння Спочилому.

І разом з тишею прийшов суд! Не той останній Страшний Суд, який звершиться при кінці світової історії. Не те праведне воздання за всіляке діло і слово людське, яке відбудеться під час другого і славного пришестя Сина Людського. Прийшов інший суд — суд людської совісті, в кого вона ще залишалася. Цей суддя хоче пробудити в наших душах почуття покаяння і спасти нас від гріхів наших.

Перед смертним ложем нашого Спасителя стоїмо ми з вами, дорогі браття і сестри, на цьому попередньому суді. Дивлячись на Святу Плащаницю, ми запитуємо самих себе: чи не винні й ми в усьому тому, що відбулося на Голгофі. І чи не є Божественний Страдник, Якому ми зараз готуємося віддати наше поклоніння і цілування, жертвою і нашої жорстокості?

Звичайно, нас не було там, у стародавній Юдеї, в Єрусалимі і на Голгофі в дні земного життя нашого Спасителя. Ми не ходили за Ним у натовпі ізраїльського народу. Ми не чули від Нього Його вчення і не бачили Його чудес. Ми не взивали до Нього: «Осанна Сину Давидовому», і не кричали: «Розіпни, розіпни Його!» Але чи означає це те, що ми не винні в Його стражданнях і не винні у страшному гріху боговбивства? Ні! Не означає!

Перш за все, за свідченням пророка Ісайї: «Він взяв на Себе наші немочі і поніс наші недуги… Він язвленим був за гріхи наші і мученим був за беззаконня наші… Всі ми блукали, як вівці, спокусилися кожний на свою дорогу; і Господь поклав на Нього гріхи всіх нас» (Іс. 53, 4-6).

Отже, страждання Христові нерозривно зв’язані з гріхами кожної людини, де і коли вона не жила б. Наша совість непідкупно свідчить, що ми постійно порушуємо заповіді Божі. Ми не тільки осквернили свій білий одяг, який отримали при хрещенні, але й після покаяння, сповіді і святого причастя постійно впадаємо в одні і ті самі гріхи. Але це ще не все. Коли ми грішимо, то повинні знати, що тим самим ми, немовби власною рукою, вдаряємо нашого Спасителя і Господа, б’ємо Його по щоках і кладемо на Його голову терновий вінець; знову зводимо Його на хрест, прибиваємо Його руки і ноги, глузуючи з Нього разом із первосвящениками, книжниками і фарисеями. І це не риторичний приклад, покликаний пробудити в нас почуття сорому за наше гріховне життя.

Правдиво сказав з цього приводу один святитель: «Те, що своїми злими ділами ми дійсно стаємо учасниками боговбивства, — це безсумнівна істина. Це не моє слово і вигадки людського розуму — це пряме і сильне повчання апостола, який каже, що люди, які перейняли дар небесний і стали причасниками Духа (а хто із християн не був причасником Духа, хоча б у Таїнстві Хрещення?), що такі люди, тобто ми з вами, християни, відпадаючи від святого і чистого життя в безодню нечистоти і розпусти, знову розпинають у собі Сина Божого і зневажають Його» (Див.: Євр. 6, 4-6).

Колишні боговбивці і богохульники наших поколінь відділені одні від одних тільки в часі, і якщо порівняти їхні вини — вони одинакові. Якби руйнівники храмів Божих і осквернителі християнських святинь жили за часів Христа Спасителя, вони взяли б найбезпосереднішу і найактивнішу участь у Його розп’ятті. А ті натовпи людей, які у 30-ті і 60-ті роки холоднокровно спостерігали, як висаджуються в повітря храми, — чим вони відрізняються від натовпів юдеїв, які кричали: «Розіпни, розіпни Його!» Тоді книжники і фарисеї, звертаючись до Ісуса Христа, говорили: «Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста, і ми увіруємо в Тебе». Чи не чуємо ми подібного від сучасних атеїстів? А тепер часто можна почути від людей таке: «Якщо Бог є, то чому Він не карає злочинців і явних грішників?», або: «Господи, якщо Ти є, то чому Ти не зцілиш мене хворого, і я увірую в Тебе?»

Знаючи все це, ми повинні з сумом визнати, що немає серед нас жодної людини, яка б з чистою душею і з спокійною совістю, підходячи до Святої Плащаниці і дивлячись на образ нашого Спасителя, могла сказати: «Не винний я в крові Праведника Цього» (Мф. 27, 24). Це було сказано Пилатом, який засудив Христа на розп’яття. Але ж кожній людині зрозуміло, що це були лише пусті і жалюгідні слова даремного самовиправдання.

Суд совісті відбувається кожного разу, коли ми робимо вибір між добром і злом. Але деякі християни опускаються до такого гріховного стану, що їм вже не доводиться вибирати між добром і злом, тому що гріх взяв над цими людьми таку владу, що вони вже не бачать ніякої різниці між добром і злом. Гріх став для них звичайним явищем. А тим, у кого совість ще не втратила голосу, доводиться вибирати між послухом волі Божій і вимогами гріховного світу. На цей суд невидимо приходить Сам Господь, як колись постав Він на суді Пилата. Смиренно і з великим довготерпінням Спаситель знову очікує Свого вироку, але цього разу не від Пилата, а від кожного з нас.

В нашій волі звільнити Його і в нашій волі розіп’я­­­­­ти Його. Залишаючись твердими у виконанні заповідей Божих, ми звільняємо нашого Господа, а віддаючись гріху і опускаючись в глибину беззаконня, ми знову засуджуємо Його на розп’яття.

Перед кожним із нас неминуче стоїть вибір між двома можливостями — або проводити чисте, із добрими ділами життя, або належати до числа розпинателів Ісуса Христа. Третьої можливості не дано. Підтвердженням цієї правди є слова Христа: «Хто не зі Мною, той проти Мене» (Лк. 11, 23).

Євангеліє, яке лежить на Плащаниці, вміщує відкриту людям волю Божу — що всякий грішник, який увірував і покаявся в гріхах, має вічне життя. Але, споглядаючи з любов’ю на цю Вічну Книгу, ми повинні пам’ятати про ціну нашого викуплення і про наші обов’язки перед Відкупителем. Апостол Павло каже: «Хіба не знаєте, що тіла ваші є храм Святого Духа, Який живе у вас і Якого ви маєте від Бога, і ви не свої? Бо ви куплені дорогою ціною. Отже, прославляйте Бога в тілах ваших і в душах ваших, які є Божі» (1 Кор. 6, 19-20).

«Бо коли ми, одержавши пізнання істини, сва­віль­­но грішимо, то не зостається більше жертви за гріхи… Якщо той, хто зрікся закону Мойсеєвого, при двох чи трьох свідках, без милосердя карається смертю, то наскільки тяжчої кари, гадаєте, заслужить той, хто зневажає Сина Божого і не шанує як святиню Кров завіту, якою освячений, і Духа благодаті ображає?» (Євр. 10, 26, 28-29).

Пам’ятаючи про все сказане, всіляко ухиляймося від духовної байдужості і невдячності стосовно Спасителя. Нині, приступаючи до Святої Плащаниці і цілуючи зображеного на ній померлого Христа, задумаймося про наше життя і покаймося в гріхах. Любов Божа безкінечна і всесильна і, подібно до вогню, спалює всю нашу нечистоту.

Нехай же дарує Господь всім нам силу відповісти на Його любов нашою до Нього любов’ю і радісно зустріти Його Воскресіння.

Амінь!

Слово перед Плащаницею

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Перед нами образ померлого Христа Спасителя, Сина Божого. Він помер на хресті, Його обгорнули плащаницею і підготували до поховання.

Перед людьми, які ще вчора не вірили в існування Бога (а багато хто і сьогодні не вірить в Нього), постає безліч запитань. Хіба Ісус Христос не Бог? Якщо Він Бог, то чому Він помер? Це запитання виникає у всіх невіруючих людей, починаючи з тих, що були на Голгофі, коли розпинали Спасителя. Вороги Христа глузували з нього і говорили: якщо Ти Син Божий, то спаси Сам Себе, і ми увіруємо в Тебе. Те саме говорять невіруючі і сьогодні.

Навіщо Син Божий зійшов на землю і став Чоловіком? Чому Сину Божому потрібно було народитися від Діви, бути повитим пеленами, покладеним в яслах, прийняти хрещення від Іоана в Йордані? Він витерпів страшні муки на хресті, помер і на третій день воскрес, вознісся на небо і сів праворуч Отця. Хіба до цього Він не був одягнений славою, не був Царем на небесах?

Всього цього не потрібно було Богу, в Тройці славимому. Але «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Іоан. 3, 16). Щоб спасти засуджених на смерть людей, Син Божий віддав Свою душу за наші душі, Свою кров за нашу кров, прийняв Свою смерть за нашу смерть.

Багато людей думає, що смерть — це природне явище, бо закон смерті панує над родом людським. Хіба для смерті Бог створив людину? Зовсім ні! Коли ми плачемо над померлими, цим плачем ми свідчимо, що наша душа не сприймає смерть. Вся наша природа протестує проти смерті.

Син Божий став Чоловіком, претерпів усілякі страждання, щоб подолати смерть і визволити усіх нас з рабства смерті і її причини — гріха. Для віруючих християн усе це — елементарні істини нашої віри. Але наша біда полягає в тому, що ми сприймаємо ці істини лише розумом, а не серцем, не всією душею. Уявіть собі, що вас, живих, засудили на вічну смерть, поклали у гріб, присипали землею. І там, у могилі, живими, ви будете перебувати вічно. Усвідомте собі цей жах і уявіть, що хтось визволив вас із цього стану вічної смерті. Чи будете ви вдячні своєму Спаситилеві? Безумовно! Та ще й як вдячні!

А тепер згадайте, як вчинили зі Своїм Спасителем юдеї. Вони віддячили злом за добро, скорботою за радість, смертю за життя. Того, Хто воскрешав мертвих, зціляв кривих, очищав прокажених, повертав світло сліпим, вони повісили на хресті і вбили. О довготерпіння Боже і безмежна любов до людини! Таїна велика і незбагненна!

Повісили на хресті Того, Хто створив землю; приготували висічений у скелі гріб Тому, Кого не вмі­щають небеса; напоїли оцтом Того, Хто дає їжу всім живим істотам; прибили цвяхами Того, Хто зціляє руки і ноги. Пилат засудив Того, Хто буде судити всю вселенну; зв’язали Того, Хто визволив людство з кайданів гріха.

Тоді сили небесні оніміли; ангели вжахнулися; земля затремтіла, скелі розкололися; сонце затьмарилось; пітьма вкрила землю; все творіння охопив страх. Чому? Їх Владика, Син Божий, висів на хресті. Коли Спаситель на хресті закрив очі, світло засяяло в пеклі, тому що Господь душею, а не тілом, зійшов зруйнувати пекло. Коли Син Божий плоттю помер на хресті, відкрилися гроби, і багато померлих воскресло.

Таїна нашого спасіння незрозуміла не тільки для нас, людей, а й для Небесних Сил. Як може засуджуватися Суддя вселенної і мовчати, як може безпристрасний страждати, безсмертний помирати?

Одного Христа засудили, а Він спас безліч людей; Він один помер, а воскреснуть усі люди.

Дорогі браття і сестри! Все, що ви чуєте, — не людська фантазія, а реальність, яку неможливо заперечувати. А якщо це так, то не треба дивуватися, коли ми бачимо і на собі досить часто відчуваємо, як злі люди платять злом за добро. Якщо з Христом Спасителем так вчинили юдеї, то що говорити про нас грішних! Сам Господь сказав: «Коли із зеленим деревом таке роблять, то що ж буде з сухим?» (Лк. 23, 31).

На всі запитання, пов’язані з тим, чому праведні люди часто страждають, а грішники благоденствують, знаходяться відповіді у стражданнях Христових. Хоч спасіння уже звершилося Господом нашим Ісусом Христом, але процес цей триває над кожною людиною зокрема. І ніхто з нас не повинен запитувати Господа: «Чому у моєму особистому житті відбувається багато такого, чого не сприймає душа і розум не розуміє?» Провидіння Боже веде кожного з нас до спасін­ня і вічного життя. Коли Христос Спаситель терпів у Гефсиманському саду страшні душевні муки і молився Богу Отцю, щоб чаша страждань проминула Його, Він закінчував Свою молитву словами: «Нехай буде не Моя, а Твоя воля». Так і ми повинні віддавати себе в руки Божі. Господь краще за нас знає, що нам потрібно в житті, а що не принесе нам користі.

Цілуючи образ Христа на Св. Плащаниці і підносячи свої молитви, нагадаймо собі, що страждання Його були набагато тяжчими за наші. Але він безгрішний, а ми грішні. Він невинний, а ми винні. Нас повинне втішати усвідомлення, що після страждань Христа було Його воскресіння. Так само буде і з нами: після страждань прийдуть радісні дні, після хвороби буде й здоров’я. Христос Сам страждав, Він знає, як і нам, немічним, допомогти. Йому слава на віки віків!

Амінь!

«Як Петро, плачу гірко»

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

На Тайній Вечері Господь Ісус Христос за кілька годин до того, як був схоплений у Гефсиманському саду, звістив ученикам, що Йому недовго залишилось бути разом з ними. Апостол Петро запитав: «Господи, куди Ти ідеш?» Ісус відповів йому: «Куди Я іду, ти не можеш тепер іти за Мною…» Петро сказав Йому «Господи! Чому я не можу іти за Тобою тепер? Я душу мою покладу за Тебе». Ісус відповів йому: «Душу твою за Мене покладеш? Істинно, істинно кажу тобі: не проспіває півень, як тричі зречешся Мене» (Ін. 13, 36-38).

Передбачення Христа збулося з усією точністю. Петро був у дворі первосвященика у той час, коли відбувався беззаконний суд над Ісусом Христом у домі Каяфи. Петро хотів приховати від тих, хто знаходився у дворі, що він ученик Христа. Але його обличчя, яке відбивало глибоку скорботу та мученицький страх за долю свого Учителя, викликало підозру оточуючих. Спочатку служниця запитала Петра, чи не з учеників він Ісуса Назарянина. Петро сказав, що не знає Його і навіть не розуміє, про що йдеться.

Потім архиєрейський слуга сказав Петру, що він з учеників Христа. Петро знову зрікся Христа, але вже з клятвою. Через деякий час родич Малха, якому Петро відрубав вухо, засвідчив, що він з учеників Христа. «Чи не бачив я тебе з Ним у саду?» — запитав він. Петро вкрай збентежився. Спочатку він зробив вигляд, наче не розуміє, про що йому кажуть, потім почав божитися і клястися, що не знає Цієї Людини. Це було третє зречення Христа, і одразу ж заспівав півень.

У цей час Господь Ісус Христос, Якого вивели до двору з палацу первосвященика, обернувся в той бік, де стояв Петро, і поглянув на нього. Цей погляд любові та докору проник у серце малодушного ученика. Він згадав нещодавно сказані Господом слова: «Перш, ніж півень заспіває, тричі зречешся Мене». Петро вийшов геть із двору і гірко заплакав.

Це був плач грішника, якого мучило каяття за зраду Господа та за свою малодушність. Гріх зречення Христа Петро загладив, коли в одне з явлень Ісуса Христа після воскресіння на трикратне запитання Господа: «Чи любиш ти Мене?» — відповів трикратним підтвердженням своєї любові до Христа.

Але пам’ять про скоєний гріх була настільки сильною, що Петро до самої смерті при співі півня згадував своє відречення і гірко плакав. Свою відданість Христу Петро підтвердив апостольськими трудами та мученицькою смертю.

Дорогі брати і сестри! А скільки християн зреклися Бога у дні гонінь на Церкву! Як Петро, вони також виявили свою малодушність. Деякі з них потім розкаялись, оплакуючи свій гріх, а інші так і померли, не покаявшись. Не треба бути людиною зарозумілою. Ми сильні тільки тоді, коли маємо надію на допомогу Божу. Наскільки б не була людина сильною духом, диявол сильніший. І тільки благодать Божа може слабкого і немічного зробити мужнім.

Зараз багато людей оголосили себе віруючими. Але де вони були у дні переслідувань за віру? Також, як і Петро, малодушничали. Та зверніть увагу на те, що Господь не осудив Петра. Звичайно, не тому, що його гріх не був великим. Гріх Петра був тяжким. Бо Господь сказав: «Хто зречеться Мене перед людьми, той відкинутий буде перед ангелами Божими» (Лк. 12, 9). Господь не осудив Петра, тому що він гірко плакав через своє відречення.

Два ученики здійснили тяжкий гріх: Іуда зрадив Христа, а Петро відрікся від Нього. Але перший не покаявся, і тому кінець його був сумним — він кинув первосвященикам 30 срібників, одержаних за зраду, пішов й удавився. А інший оплакував своє падіння, і тому Господь простив його, і він став первоверховним апостолом.

Ми повинні боятися не стільки гріха, скільки нерозкаяного серця. Любов Божа покриває всякий гріх, але тільки людині, яка покаялась. Не треба забувати свої старі гріхи. Пам’ять про них упокорює людину. А, як відомо, Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.

Амінь!

Вознесіння Господнє. Проти владолюбства

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь навчав у капернаумській синагозі, і всі дивувалися Його вченню, тому, що Він вчив, як Той, що має владу, а не як книжники (Мф. 7, 29). Влада Христа — це не владний тон, а сила впливу на душі й серця людей. Його слово проходило в глибину душі і під­коряло людську совість. Такий вплив слова, сповненого Божественного силою, слова від Духа Святого.

Таке воно було і у свв. апостолів, а після них — у святих отців та інших учителів Церкви, які говорили не від заумної вченості, а від того, як Дух давав їм провіщати. Це — дар Божий, який зігрівається не тільки шляхом вивчення істини, але більш за все сердечним життєвим її засвоєнням. Де це здійснюється, там слово набуває особливої переконливості, тому що переходить від серця до серця. Звідси походить і влада слова над душами. Книжникам, які говорили і писали від ученості, не дається така сила, тому що вона не доходить до серця.

Є й інший вид влади — це посада, поєднана з правом керувати людьми. Існує духовна і світська влада. Християнин, який одержав ту чи іншу владу, повинен мати здоровий глузд та добру совість. Без ро­зуму начальник буде помилятися, як сліпий; а без доб­рої совісті буде розоряти, а не творити суспільство.

Чимало бід у нашому суспільстві існує з тієї причини, що начальники не мають розуму. Деякі правдами і неправдами домагаються державних посад, а державного розуму не мають. Від таких начальників користі державі не буде — одні непорозуміння. Інші начальники мають розум і знають, як управляти, але не мають доброї совісті. Відсутність її призводить до зловживання владою. Коли у того, хто наділений владою, немає стримуючого принципу, тобто совісті, він легко може стати на шлях злочину.

Владолюбство є велике зло в людині і початок всілякого зла в суспільстві. Ми знаємо, що беззаконному Іроду не страшно було вбити тисячі невинних немовлят тільки для того, щоб не втратити царську владу. Це було дві тисячі років тому, а скільки невинних людей загинуло у ХХ столітті! А причина та ж сама. Владолюбство! Намагання утримати свою владу над людьми і цілими народами.

О, велике зло — владолюбство! Людина хоче мати владу над іншими, але собою володіти не може. Треба раніше навчитись управляти собою, а тоді вже приймати владу над іншими. Якщо не маєш розуму і доброї совісті, — біжи від цього зла, щоб не погубити себе й інших.

Для християнина будь-яка влада — не благоденство та честь, а тяжкий хрест, з’єднаний з великими і численними трудами та клопотами. Хочеш мати владу над людьми — будь готовий до труднощів і наберися терпіння.

Святитель Тихон Задонський дає таку рекомендацію начальникам: «Коли відчуваєш гнів на підлеглого, — бережися під час гніву карати словом чи ділом, але зачекай, поки гнів ущухне. Оскільки під час гніву не зможеш покарати по-християнськи, а зробиш багато непристойного і того, що не личить тобі. Про це ти будеш потім жалкувати, але вже не забереш назад того, що зроблено чи сказано».

Один великий подвижник (авва Орсисій) про тих, хто прагне до влади, каже так: «Сира цеглина, яку поклали у фундамент будинку недалеко від ріки, не протримається там і одного дня, а обпалена вогнем лежить, як камінь. Так і людина, яка має плотські помисли і не сповнена, подібно до Йосифа Прекрасного, вогнем страху Божого, буває знищена владою, як тільки її одержить». А народна мудрість говорить: для того, щоб пізнати людину, треба дати їй владу. Одержана влада над людьми, як ніщо інше, виявляє погані якості людини. Почесті змінюють норов людський, але рідко на краще. Багато хто були б святими, якби не жили в почестях.

Влада — це велика висота. На неї можна досить легко зійти, але тяжко падати. Ніхто не повинен брати на себе вантаж понад свої сили. І суспільство, і держава, і Церква не можуть існувати без влади, але той, хто хоче мати цю владу, повинен бути покликаним від Бога на це служіння людям і мати розум і чисту совість.

Амінь!

День Святої Тройці. П’ятдесятниця. Слово на день Святої Тройці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні, у свято Св. Тройці, ми згадуємо зішестя на апостолів Святого Духа, Який вічно перебуває в Церкві Христовій. Ця подія є вінцем і завершенням спокутного подвигу Сина Божого. Тому і саме це свято є достойним і радісним завершенням церков­них торжеств на честь і славу Воскреслого Господа.

Людська природа, створена Богом, спасенна Сином Божим і освячена Животворчим Духом, немовби знову одержує буття, краще і досконаліше. Людська природа підноситься на доступну для неї висоту честі й слави. І що ми не придумували б і як не намагалися б піднести людську природу, ми ніколи не піднесемо її так, як піднесло її християнство. У християнстві людська природа обожествлена, тобто з’єднана з самим Божеством. А що може бути вище за Бога? Нічого!

Учення про високе достоїнство людини — це вчення нашої віри. На перших сторінках Священного Писання розповідається про створення людини за образом і подобою Божими, про дарування їй влади над природою і над усім, що живе. Псалмоспівець, захоплюючись тим положенням, в яке поставлена Богом людина, вигукує: «Господи Боже наш, яке предивне Твоє ім’я по всій землі! Ти возніс славу Свою вище неба. З уст дітей і немовлят учинив єси хвалу супроти Твоїх супостатів, щоб угамувати ворога й бунтаря. Коли на небеса споглядаю — твір Твоїх пальців, місяць та зорі, що Ти створив, то що є та людина, що Ти пам’ятаєш про неї, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив Ти її від ангелів. Поставив її володарем над творами рук Твоїх, усе підбив їй під ноги» (Пс. 8, 2-7).

Безперечно, думка про гідність і велич людини дуже популярна серед людей. Вона тішить людське самолюбство, вона приємна нашій свідомості. Але біда, коли людина розглядає себе лише з точки зору свого права, свого достоїнства, а не з точки зору своїх обов’язків. Біда, коли ця велич розуміється неправильно або однобоко.

Є велич зовнішня і є велич внутрішня. Зовнішня велич — це становище людини в природі і в суспіль­стві. Серед навколишнього світу людина стоїть вище від усіх тварин. А внутрішня гідність, на превеликий жаль, у деяких людей настільки опускається, що вони стають нижчими за тварин.

Відомі випадки, коли вовчиці вигодовували людських дітей, а деякі матері й батьки відмовляються від своїх власних. Тварина приводить пастухів до ями, в яку провалилась інша тварина, щоб врятувати її. А як часто людина залишає в біді таку ж людину, як і вона. Премудрий Соломон говорить: «Лінивець! Піди до мурашки і навчись її працелюбності».

Зовнішнє становище людини в природі і в суспільстві нічого не значить, якщо воно не спирається на внутрішню гідність людини, на її внутрішні якості, які являють цінність самі собою, незалежно від зовнішнього становища, як коштовний діамант, незалежно від тієї чи іншої оправи.

У чому ж полягає внутрішня краса людини? Кожний скаже, що перш за все в розумі людини. І дійсно, бувають люди талановиті і геніальні, обдаровані надзвичайною силою і гостротою думки; вони володіють найрізноманітнішими знаннями і прокладають нові шляхи в науці. Про людей, які мають такий розум, ми говоримо: великий мислитель, великий вчений, велика людина.

Люди благоговійно ставляться до величі людського розуму. Однак, на жаль, часто розумові здібності стають єдиним мірилом людських достоїнств, і заради цих здібностей вибачаються моральні недоліки. «Розумна людина» — ці слова, на загальноприйняту думку, вважаються найкращою похвалою.

Віддаючи належне величі людського розуму, не будемо переоцінювати його. Не в цьому одному полягають достоїнства людини.

У гонитві за досягненнями розуму ми часто-густо забуваємо про другу внутрішню велич людини: велич моральну. Вона не така блискуча, не така яскрава, не так б’є в очі, як велич розуму. Але без неї, образно кажучи, — розум світить, та не гріє. Коли рослина осявається сонцем, а ґрунт, на якому вона росте, не має вологи, тоді сонце, завжди таке необхідне і благотворне, сушить і вбиває її. Подібним чином і наша душа, розвинувши розумові здібності, але залишивши у занедбанні моральність і життя серця, робиться сухою, жорстокою і егоїстичною.

З теплим почуттям любові і вдячності ми зберігаємо у пам’яті світлі образи тих, хто щиро вірив і вірно любив, тих, хто відзначався відданістю своєму обов’язку, ніжністю і любов’ю, лагідністю і великодушністю, безкорисливістю і самовідданістю. Не можна наслідувати розум чи талант, але наслідувати добрі якості віруючого і велелюбного християнина для всіх можливо.

Для моральної величі людини, як і для розумової, — безмежне поле діяльності й постійного розвитку. Але моральна велич — ширша, тому що вона доступна кожному, тоді як вершини розумового розвитку є долею талановитих. До цієї моральної величі закликані всі ми у Христі Ісусі. Для розвитку моральних достоїнств, на допомогу нашій природній немочі як сумній спадщині гріха, подаровані нам благодатні сили Святого Духа.

Якщо Господь підняв нашу природу настільки, що з’єднав її з благодатними даруваннями Святого Духа, то ми повинні шанувати свою природу і поводитися згідно з її достоїнством.

Амінь!

Яка релігія є істинна?

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні Церква Христова святкує день Святої Тройці — день, коли Бог благословив відкрити людству таємницю Божества. Бог явив Себе у трьох Іпостасях, у трьох Особах: Отця, Сина і Святого Духа. Це є непорушний догмат християнської віри. Хто не вірить в Отця, Сина і Святого Духа, той не може називатися християнином.

На землі існувало й існує багато релігій, але правдивою може бути тільки одна. Як істина може бути тільки одна, так само й істинна релігія — одна. Виникає питання: яка ж релігія серед багатьох істинна? Та релігія, яку відкрив людям Сам Бог. Бог може бути тільки єдиним. Де два чи більше богів, там не існує жодного бога. Чим відрізняється свята Біблія від священних книг інших релігій? Тим, що в ній зберігається вчення про єдиного істинного Бога. Сам Бог сказав пророку Мойсею на Синайській горі: «Я Господь Бог твій… нехай не буде у тебе інших богів» (Вих. 20, 1-3).

Повинні ми, люди, виконувати заповідь Божу чи ні? Бог сказав, що нема богів крім Нього єдиного. І це є істина!

Єдиний істинний Бог послав у світ Свого Єдинородного Сина, щоб спасти людей від гріха і смерті. Син Божий, народившись від Духа Святого і Пресвятої Діви Марії, відкрив людям таємницю Божества. В чому полягає ця таємниця? В тому, що Бог за природою єдиний, але у трьох Особах, у трьох Лицях: Отець, Син і Святий Дух. Жодна релігія не має вчення про Святу Тройцю. Людський розум може багато чого пізнавати і відкривати, але таємницю Святої Тройці він не може збагнути. Тільки християнська релігія має вчення про Святу Тройцю. Воно свідчить, що християнство є істинна релігія. Хто, крім Бога, міг відкрити людям цю таємницю Божества?!

У п’ятдесятий день після Воскресіння Христового на апостолів зійшов Святий Дух, Якого Господь наш Ісус Христос, Син Божий, обіцяв послати Своїм ученикам. Справдились слова Христа Спасителя. І через цю подію людству відкрилася третя Особа Свя­тої Тройці — Дух Святий. Ось чому зішестя Свято­го Духа на апостолів називається днем Святої Тройці.

Дух Святий зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків. З Євангелія ми знаємо, що Дух Святий сходив на Ісуса Христа під час Його хрещення в Йордані у вигляді голуба. Тоді Духа Святого бачили тільки Іоан Хреститель та Сам Христос Спаситель, а тепер Його побачили апостоли й усі ученики, які були з ним у сионській світлиці.

В чому виявилися дії Святого Духа, чим засвідчилося Його Божество? У тих надзвичайних явищах, які відбулись з апостолами. Зовнішнім проявом дій Святого Духа був дар мов, яких раніше не знали апостоли. Коли апостоли вийшли із світлиці, люди, що прийшли на свято в Єрусалим, почули свої мови, якими говорили галилейські рибалки. Святий Дух дав апостолам дар мов, щоб вони проповідували Євангеліє Христове усім народам їхніми рідними мовами. Для нас цей факт має велике значення. Проповідь українською мовою, як і богослужіння, має Божественне підґрунтя. Кожний народ має право молитися і проповідувати рідною мовою. Хто це заперечує, той іде проти Духа Святого.

Дар мов — це зовнішнє явище. А що відбулось у душах апостолів, які внутрішні зміни стали очевидними? Дух Святий переродив апостолів. Збулися слова Христа Спасителя, сказані Ним Никодиму, що треба народитися від води і Духа. В сионській світлиці апостоли народилися від Святого Духа. Насамперед, вони зрозуміли вчення Ісуса Христа так, як треба його розуміти. До цього апостоли багато чого із слів Спасителя не розуміли, а якщо і розуміли, то не мали духовної сили виконувати повеління Господні. Так, наприклад, ап. Петро сповідав Ісуса Христа Сином Божим, а коли прийшов час голгофських страждань Христа Спасителя, він відрікся від Сина Божого, злякався служниці. Але коли апостоли одержали благодать Святого Духа, вони вже не боялися ні книжників і фарисеїв, ні багатотисячного натовпу людей. Апостоли, сповнившись благодаті Святого Духа, безбоязно свідчили про Воскресіння Христове.

Слід зауважити, що те, що відбулось у внутрішньому житті апостолів, те ж саме відбувалось і відбувається з кожною віруючою людиною, як у давні часи, так і тепер. Дух Святий діє Той Самий. В кого Він вселяється, той духовно перероджується. На це слід звернути увагу тим, хто обмежує дії благодаті Святого Духа канонами. Ніяким законом не можна обмежити благодать Святого Духа. Він діє, де хоче, як про це сказав Сам Господь наш Ісус Христос. Ап. Іоан Богослов говорить: «Закон був даний через Мойсея, а благодать і істина через Ісуса Христа сталися» (Ін. 1, 17). Там, де є віра у Св. Тройцю і Христа Спасителя, де є любов, мир, терпіння та інші християнські чесноти, там і благодать Божа. А там, де ворожнеча і ненависть, злоба й підступність, там не шукай благодаті. Вона не може жити в таких душах.

Благодать Святого Духа діяла і в часи духовної руйнації, коли заборонялося відкрито сповідувати християнську віру. Завдяки благодаті Святого Духа, люди, не маючи релігійної освіти, не відвідуючи храми і богослужіння, зберігали у своїх душах віру в Бога. Вона діє і тепер, коли віруючі у складних економічних умовах будують храми Божі, допомагають зубожілим людям, моляться Богу, шукають дорогу до храму. Це і є дія благодаті Святого Духа.

В день свята Пресвятої Тройці помолимося, щоб Дух Святий прийшов і вселився в нас, і очистив нас від усякої скверни, і спас душі наші, і завжди допомагав нам у духовному житті.

Амінь!

Хрещення Господнє. Дії невидимої благодаті Божої у Таїнстві Хрещення

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Перед стражданнями у прощальній бесіді з апостолами Ісус Христос сказав, що Він є виноградна лоза, а вони віття. Якщо віття не буде з’єднане з лозою, то воно не принесе ніякого плоду. Більше того, Спаситель сказав, що віття може засохнути і відпасти або бути відсіченим від виноградної лози. І, зробивши з цього висновок, Господь сказав: «Без Мене не можете робити нічого» (Див.: Ін. 15, 1-6). Отже для того, щоб чинити добро і мати життя, треба знаходитися на виноградній лозі, тобто бути з’єднаним з Христом.

Виникає запитання: яким чином людина, яку Господь уподібнив до гілля, може прищепитися до виноградної лози. Ап. Павло дає відповідь у Посланні до Римлян. Він говорить, що юдеї відломилися від оливкового дерева через невір’я, а язичники прищепилися до цього дерева вірою (Див.: Рим. 11, 19-20).

Віра є тією духовною силою, яка з’єднує нас з джерелом життя — Христом Спасителем. Завдяки вірі, гілля прищеплюється до виноградної лози і до оливкового дерева. Посилаючи апостолів на проповідь, Господь Ісус Христос сказав: «Хто увірує і охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, буде осуджений» (Мк. 16, 16).

Таким чином, через хрещення, в якому виявляється віра, людина з’єднується з Христом Спасителем. І це єднання з Христом стає джерелом життя вічного. Таїнство Хрещення має надзвичайно важливе значення для людини. Через хрещення віруюча людина єднається з Господом нашим Ісусом Христом, стає членом Церкви Христової. На людину, яка прийняла Таїнство Хрещення, розповсюджуються наслідки спасительного подвигу Ісуса Христа. Ось чому кожна людина, яка хоче спастись і мати життя вічне, повинна прийняти Таїнство Хрещення.

В наш час пастирям Церкви доводиться мати справу з болючим питанням, коли їх просять відспівати померлих, в тому числі й немовлят, за християнським звичаєм. А вони не можуть цього зробити, тому що померла людина не була хрещеною. Не можна сухе гілля, тобто нехрещену людину, прищепити до виноградної лози, до Христа. Треба не відкладати хрещення як дітей, так і дорослих.

Під час обряду хрещення відбувається таїнство великого значення. Тому, хто приймає це таїнство, надається благодать Святого Духа, яка перероджує людину.

Про переродження людини через Таїнство Хрещення свідчить такий приклад. У Римі за часів імператора Діоклетіана, у 324 році, під час кощунного лицедійства християнського Таїнства Хрещення на сцені театру відбулося чудо. Подія розгорнулася таким чином: Діоклетіан прибув до Рима, щоб урочисто відзначити двадцяту річницю царювання Максиміана. Серед заходів, влаштованих з цього приводу, були театральні видовища. На сцені грав комедіант Генез. Граючи перед імператором і народом, він зробив вигляд, нібито захворів, і закричав: «Ох, друзі мої! Мені тяжко; хотів би мати полегшення». Інші відповіли: «Чи не стрижуть тебе, щоб ти став легшим?» — «Нерозумні, — сказав комедіант Генез, — я хочу померти християнином». — «Для чого?» — спитали комедіанта. «Для того, щоб у цей великий день Бог прийняв мене як біженця», — насміхаючись, відповів Генез.

Після цього він покликав іншого комедіанта, який грав роль священика. Наблизившись до ліжка Генеза, той сказав: «Чадо, для чого ти покликав мене?» Тоді Генез, нібито за натхненням з неба, відповів: «Хочу прийняти благодать Ісуса Христа і відродитися, щоб одержати відпущення гріхів». Над Генезом було відправлено обряд хрещення, і, коли він був одягнутий у білі одежі, солдати (комедіанти) схопили його і привели до імператора начебто на допит, як християнина.

Генез, не чекаючи запитань, виголосив: «Слухайте, імператор і весь його двір та мешканці цього міста! Усякий раз, коли говорили мені про християн, я відчував огиду і ображав їх за твердість у сповіданні віри. Я зрікся своїх батьків і родичів тільки тому, що вони були християнами. Я насміхався над християнською вірою і заради того, щоб розважити вас, копіював таїнства християн.

Але коли вода торкнулася мого тіла і мене запитали — чи вірую, я дав відповідь, що вірую. Тоді я побачив руку, що спускалася з неба, і світлих ангелів наді мною, які читали всі мої гріхи, записані у книзі. Потім вони опустили книгу у воду хрещення і показали мені її чистою і білою як сніг. Тому ти, імператор, і народ, що насміхалися над таїнством, увіруйте зі мною, що Ісус Христос є істинний Бог, Світло і Істина, що Він є Той, через Якого і ви можете одержати спасіння».

Розлючений імператор Діоклетіан наказав жорстоко побити Генеза палицями і доручити префекту змусити його до відречення. Генез витерпів страшні муки, але не відмовився від Христа. 25 серпня 324 року йому відсікли голову.

Благодать Святого Духа переродила Генеза і зробила з комедіанта святого мученика. І це сталося під час обряду хрещення, хоча він відбувався з кощунною метою.

Приклад з життя мученика Генеза свідчить, що в Таїнстві Хрещення — крім того, що ми бачимо, чуємо і виконуємо, — діє невидима благодать Божа, яка народжує християн для Царства Божого і вічного життя.

Будемо ж, браття і сестри, пам’ятати слова Господа нашого Ісуса Христа: «Хто не народиться від води і Духа, той не може ввійти у Царство Боже», а також: «Хто увірує і охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, буде осуджений».

Амінь!

Слово на свято Хрещення Господнього

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ми святкуємо Хрещення Господа нашого Ісуса Христа. А це нагадує нам і про наше власне хрещення та змушує замислитися про ті обітниці, які ми наклали тоді на себе на все життя привселюдно перед лицем Церкви. Ці обітниці говорять дуже визначено: «зрікаюся сатани і всіх діл його» і одночасно з’єднуюся з Христом.

Промовляючи ці слова устами хрещених своїх батька й матері, ми дава­ли обіцяння бути вірними послідовниками Ісуса Христа і ревними вико­навцями Його заповідей. Але насправді: чи дійсно ми з’єдналися з Христом і чи живемо так, як хоче Він від нас? Чи дійсно ми у своєму житті здійснюємо Його святу волю, чи завжди виконуємо євангельські заповіді? Навряд чи совість наша дозволить нам сказати це з повною впевненістю і твердістю. Краще признаймося, браття і сестри, що ми християни більше за назвою, а не за своїм життям, що поведінка наша йде врозріз з євангельськими вимогами.

Ми всі охоче визнаємо надзвичайну величність вчення Христа, схиляємося і благоговіємо перед його чистотою і святістю, але в той же час вважаємо це вчення нездійсненним і незастосовним у житті. У нас життя йде зовсім окремо від нашої релігійної віри, від її вчення.

Для повсякденного практичного життя у нас є свої особливі правила, побудовані на чисто земних міркуваннях, а зовсім не на Євангелії. І не дивно, що вони здебільшого не стільки узгоджуються з заповідями Христа, скільки суперечать їм. Євангельські заповіді вказують нам на небо, а ми дивимося в землю, вони кличуть нас жити духовно-моральним життям, а ми живемо похотями тілесними і гордістю житейською.

Візьміть для прикладу будь-яке євангельське настановлення і знайдіть, де воно здійснюється в житті. Пригадайте хоча б велику заповідь Христа, яка справедливо називається центром і основою всього євангельського вчення: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, доб­ро творіть тим, хто ненавидить вас (Мф. 5, 44). Чи зустрічали ви на своєму життєвому шляху таку величезну силу любові? Чи бачили ви, як люди люблять того, хто їх ненавидить; як на про­кляття відпові­дають благословенням; як полум’я ворожнечі гасять молит­вою за ворогів? Мабуть, ні, а якщо й так, то дуже рідко.

Ми звикли бачити зовсім інше: як на ворожнечу відповідають ображан­ням і помстою; на лихе слово відповідають цілим потоком добірної лайки; як за око готові вирвати два ока; за один зуб — цілу щелепу. Свята заповідь Христа залишилась осторонь від життя; і тільки в житіях святих ми зустрічаємо її на дійсно живих прикладах, які недаремно чарують душу якоюсь особливою привабливістю.

Щоб хто не подумав, що навмисне обрана найважча євангельська заповідь, візьмімо для прикладу іншу — найлегшу: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1).

Здається, що може бути легше! Кожен з нас сам дуже грішний перед Богом і заслуговує на суд Божий; тож чи нам судити погрішності інших? Та ще не забуваймо, що Господь тут же обіцяє — в нагороду тим, хто не осуджує ближніх, — що за це Він і їх самих визволить від Свого праведного суду, а отже, і від покарання. Але якщо судити з нашої поведінки, то можна поду­мати, що ми й не чули про цю євангельську заборону.

Пересуди, лихослів’я, осудження, наклепи, злорадність — все це дуже звичні і всім відомі явища. Досить двом чи трьом людям зібратися разом — і розмова швидко переходить на ґрунт лихослів’я. А якщо гурт зібрався чималий, то бідному ближньому і зовсім доводиться погано: тут розберуть по кістках не тільки його, але не пожаліють і його предків. І за яким правом одна людина береться осуджувати іншу, коли вона сама, можливо, гірша за неї і, помічаючи скалку у чужім оці, не бачить у себе в оці цілої колоди. Як прави­ло, ганьблять інших ті, хто хоче порівняти їх за гріховністю з собою, щоб вони не виділялися своїм благочестям. Принаймні праведники з чистою совістю, яким пристойніше було б осуджувати інших, так не чини­ли. Вони жаліли грішників і молилися за них, а не звеличувалися перед ними, і часто навіть вважали себе більш грішними, ніж вони. От вам і найлегша заповідь!

Якщо ми перевіримо себе таким чином по всьому Євангелію, то помітимо в усьому значні розходження нашого життя з ученням Ісуса Христа. Розумом ми його сприймаємо, а живемо всупереч йому. Думкою поважаємо, а на ділі зневажаємо. Незрозумілі протиріччя! Здається, ніби Закон Божий — така ж абстрактна наука, як, наприклад, астрономія. Десь там, далеко у всесвіті, світять зірки і планети, миготять ас­тероїди, кружляють таємничі комети. То й нехай вони собі світять і пливуть у всесвіті. З точки зору науки все це дуже цікаво, але в особистому житті нам немає до них ніякого діла. Подібно до того ми дивимося і на Євангеліє. Здалеку ми захоплюємося ним, навіть читаємо і вивчаємо його, а живемо самі по собі, незалежно від Христа і Його Євангелія. Так ми почуваємося вільніше. Сяк-так, з гріхом пополам, ми віруємо в Христа і гадаємо, що цього до­сить. Але яка ж це віра! Ні, це не правдива, це не жива віра. Жива віра обіймає всю людину з душею і тілом. Вона тверда, як алмаз, нездоланна, як скеля. Вона живе і дихає в кожному слові й виявляється в усій поведінці людини.

Опам’ятаймося ж, поки ще є час! Одне тільки хрещення, одне тільки звання християнина ще не спасають нас для вічного життя. Для цього треба і жити по-християнськи. Інакше з нами може повторитися те саме, що було з древніми фарисея­ми. Вони дуже пишалися своїм походженням від Авраама і думали, що за одне це Бог надасть їм перші місця в Своєму Царстві. Але Господь на це сказав їм: «Якби ви були дітьми Авраама, то творили б діла Авраама». А святий Іоан Хреститель, звертаючись до них, сказав: «Не починайте говорити в собі: отця маємо Авраама… Вже й сокира біля кореня дерева лежить: бо всяке дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають в огонь» (Мф. 3, 9-10).

Побіймося ж, браття і сестри, цієї сокири, цього страшного присуду. Поспішімо покаятися й жити згідно з євангельськими заповідями.

Амінь!

Стрітення Господнє. Христос є камінь спотикання і предмет суперечок у всі віки

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Коли на 40-й день після народження Пресвята Діва Марія та праведний Йосиф принесли Немовля Ісуса до храму, щоб виконати все, чого вимагав Закон, сюди прийшов праведний Симеон, будучи приведений Святим Духом. Він взяв на руки Немовля Ісуса і сказав пророчі слова: «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох… і на знак сперечання» (Лк. 2, 34).

Дух Святий, Який знає наперед, що буде з кожною людиною, відкрив праведному Симеону, що Ісус Христос буде для світу знаком суперечок. Пізніше Сам Христос сказав про Себе, що Він є той камінь, що коли хто на нього впаде, розіб’ється, і на кого він впаде, того розчавить (Мф. 21, 44). Апостол Петро теж говорить про Христа як про камінь спотикання. Він говорить, що Христос є камінь коштовний, і хто вірує в Нього, не осоромиться; для неслухняних же, що не вірують, Він є камінь спотикання і камінь спокуси (1 Пет. 2, 7). Отже, праведний Симеон називає Христа знаком сперечання, а апостол Петро — каменем спотикання.

І дійсно, все земне життя Господа нашого Ісуса Христа було знаком сперечання; і до цього часу Він залишається для багатьох каменем спотикання. Одні вірили, що Він є Син Божий, інші не вірили. А цар Ірод навіть хотів убити Його. На запитання Ісуса Христа, за кого ученики визнають Його, апостол Петро відповів: «Ти — Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16, 16). А книжники і фарисеї говорили про Христа, що Він силою князя бісівського виганяє злих духів, і не вірили в Його чудеса. Навіть коли Христос воскрес із мерт­вих, юдейські первосвященики не повірили в Нього, хоч і переконалися, що Він дійсно воскрес. Вони підкупили воїнів, які охороняли гріб померлого Христа, і розповсюджували у місті чутки, ніби ученики украли Його тіло, коли сторожа спала.

Ісус Христос вознісся на небо, а суперечки нав­коло Нього тривали. Юдеї не вірили, що Ісус є Месія, Який прийшов спасти людей. Апостоли й інші Його по­слідовники говорили, що Ісус є дійсно Христос — Спаситель світу і що вони свідки Його воскресіння із мертвих.

Суперечки навколо Ісуса Христа були не тільки між невіруючими юдеями та Його учениками і послідовниками, а навіть і поміж християн. З’явились єретики, які навчали, що Христос, будучи Сином Божим, не міг бути справжньою людиною і мати плоть. Інші єретики вчили навпаки, що Син Божий, Господь наш Ісус Христос, не є Творцем всесвіту, а Сам є творінням, і тому не може називатися рівним Богу Отцю. Нарешті Церква подолала всі єресі. Вона прийняла Символ віри, який ми маємо за основу нашої віри. Але суперечки навколо Христа не припинились.

Спочатку так звані просвітителі, а потім атеїсти поставили під сумнів: а чи існував взагалі Ісус Христос як історична особа. Атеїсти до останнього часу стверджували, що Ісус Христос — це міф; Його в історії не було. Правдиві християни сповідують, що Ісус Христос є істинний Бог і істинний чоловік, Одна з трьох Осіб Святої Тройці, Спаситель світу. Але навіть і серед християн, переважно серед представників протестантських течій, знаходяться такі, що не вірять в чудеса Христові і Його тілесне воскресіння. Для них все надприродне в земному житті Христа — це камінь спотикання. Всі протестанти відкидають ікону Христову. Вона для них предмет спокуси. Свої зображення баптисти, євангелісти та інші протестанти сприймають як нормальне явище, а зображення Спасителя як істинного чоловіка терпіти не можуть.

У наш час певна частина молоді, і не тільки молоді, не сприймає Ісуса Христа таким, яким сповідує Його свята Церква упродовж майже 2000 років. Тоталітарні секти проповідують Христа на свій смак. І в цьому немає нічого, не передбаченого Богом. Дух Святий відкрив праведному Симеону, що Христос завжди буде предметом суперечок. І ось ми — свідки цих суперечок. Христос є дійсно камінь коштовний і камінь спотикання, але горе тому, на кого цей камінь впаде, — він його розчавить.

Браття і сестри! Суперечки про Христа, як ми знаємо, ведуться і серед православних. Одні з них, так звані канонічні православні, говорять: не ходіть в такі-то церкви, бо там нема благодаті, тому що там нібито немає Христа. Ненависть затьмарила розум їхній, і вони перестали розуміти православне віровчення, що там, де відправляється Таїнство святої Євхаристії, там і Христос. Там, де єпископ, там і Церква. Так свідчить св. Ігнатій Богоносець — апостольський муж І ст. Православна Церква сповідує і пропо­відує це вчення донині. Про цих так званих канонічних православних християн можна сказати, що для них Христос є каменем спотикання, тому що вони не розуміють, що Христос прийшов у світ, щоб спасти кожну людину, а не тільки «канонічних віруючих».

Суперечки про Христа набули великого напруження в надто гострих формах. Але Камінь-Христос щодалі все глибше входить в життя світу. Він залишається незмінно близьким до людей, живим і коштовним. Навіть через те, що Він є постійним предметом суперечок, — для одних як камінь спасіння, для інших як камінь спотикання, — але і для тих і для інших Він є живий, близький до життя світу. Бо хіба велись би такі гострі суперечки через Того, Хто не має життя в Собі (Ін. 5, 26)?

Браття і сестри! Для кого Христос є камінь, і навіть скеля, той не захитається в житті, в яких би умовах він не жив і яких би спокус і страждань не зазнавав. Христос — це та сила, яка надихає людину на подвиг, яка перемагає страждання, яка дає людині надію на краще, яка співчуває і говорить з людиною у тайниках її душі.

Будемо стояти на камені віри — на Христі — і не захитаємося!

Амінь!

Слово на свято Стрітення Господнього

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Кому з нас не доводилося іноді спостерігати зворушливу картину: який-небудь дуже старий, згорблений, укритий сивиною старець тримає дитя і ніжно пестить його тремтливими від старості руками. Тут ми бачимо поряд немов два протилежні полюси життя: початок одного і кінець іншого; дві життєві зорі: вранішню й вечірню, схід і захід, розквіт і в’янення. Коли ці протилежності існують окремо, ми чомусь не зосереджуємо на них своєї уваги.

Та порівняйте сивого старця і дитя, і ця вражаюча різниця мимоволі впадає у вічі й викликає в душі тривожні почуття та дум­ки. Від одного вже віє холодом близької могили. Життєва сила, часом без­розсудно розтрачена за багато десятків років, уже ледве тліє і ось-ось по­гасне зовсім. А на його руках ворушиться маленька істота, теж безсила і слабка, але це безсилля майбутньої сили. У малюка все ще попереду, і з кожним днем він буде рости і все більше й більше розвиватися. Мимоволі думається: дідусю, колись і ти був дитям, життєрадісним і з нерозтраченим запасом прихованих у твоїй маленькій істоті сил. А що тепер з тобою сталося, і куди й на що пішли твої сили? І ти, чарівне дитя, будеш колись таким самим дряхлим старцем, якщо численні знегоди, що чекають на тебе попереду, не згублять тебе ще раніше, в розквіті сил!

Подібна група постала багато-багато років тому цього дня в єрусалимському храмі. З одного боку — старець Симеон, праведний і благочестивий, але дуже старий роками, з другого — Боже Немовля на його руках, утіха Ізраїлева, надія і спасіння всього світу. «Нині відпускаєш раба Тво­го… з миром» (Лк. 2, 29), — вимовляє Симеон, тобто тепер я побачив Того, Хто несе спасіння і мені, й усім людям, і я можу спо­кійно вмерти.

Чи не чується вам у цих словах іносказання і символічний зміст? Чи не здається вам, що Симеон — цей сивий старець — уособлює весь Старий Завіт? Багато років чекав Симеон, доки своїми очима не побачив Спасителя світу. Тисячоліттями чекав того самого і весь рід людський. І ось в особі Симеона стомлене людство зустрічає Того, Кого так довго очікувало. В словах «нині відпускаєш» чується немов остання, прощальна, передсмертна пісня, з якою Старий Завіт тепер сходить з історичної арени і передає Новому Завіту свої сподівання й бажання, які, нарешті, справди­лись. Тепер завдання Старого Завіту виконане. Він здійснив своє призна­чення з допомогою Закону, пророцтв та прообразів, він зберіг у людях віру в Месію, підготував їх до Його приходу — і нині з миром відходить у вічність. Старий Завіт поступається своїм місцем Новому Завіту, де буде царювати вже не Мойсей, а Христос; не Синайський закон, а Євангеліє; не криваві жертви, а животворче Таїнство святої Євхаристії.

А втім, праведний Симеон і сам по собі, крім алегоричних тлумачень, просто як людина, являє собою для нас багато повчального. Не слід забувати, що ця зустріч у храмі для нього особисто мала фатальне значення. Йому давно було обіцяно Духом Святим, що він не помре до того часу, доки не побачить Христа. Тепер він Його побачив і, отже, повинен готуватися до смерті, яка вже не забариться. За таких обставин нелегко бути спокійним, зберегти спокій духу.

Наша природа інстинктивно сторониться смерті. Ми всі так її боїмося, що намагаємося про неї не думати. Вона, як кошмар, отруює нам усю радість життя, руйнує всі наші життєві плани. Нас так лякає темна холодна могила! На старість жадоба життя ще більше зростає. Деякі ста­рці чіпляються за життя і тремтять за нього значно більше, ніж коли були юнаками.

Ніщо людське, звичайно, не було чуже і праведному Симеонові. А втім, з якою готовністю і навіть очевидною радістю зустрічає він смерть, що наближається!

«Нині відпускаєш раба Твого, Владико», — молитовно звертається він до Бога. І ми виразно чуємо в цих словах не гіркоту передсмертної немочі, а поривання вдячних почуттів людини, якій після довгої заборони дозволе­но, нарешті, вмерти, і вона приймає цей дозвіл як особливу милість. Не треба зважати на те, що ця людина стара, і не в тому річ, що їй набридло життя. Чому ж Симеон радіє смерті?

В Євангелії про нього говориться, що він був праведний і благочестивий. Цим сказано все. Ось звідки — з цього внутрішнього джерела своєї душі, зі своєї ясної і чистої совісті — він черпав ту мужність, спокій і навіть радість, готовність, з якими він вітав наближен­ня смерті. Справді, що йому ще лишалося на землі? Все можливе в межах людського життя Симеон уже здійснив. Чого ж йому страхатися смерті? Стиглий плід сам по собі падає з дерева, це закон природи. Коли учень успішно пройде весь курс навчання, йому вже більше нема чого робити в стінах школи. Це теж кожному зрозуміло.

А хіба наше життя на землі не є саме дозріванням для наступного вічного життя? Що таке наше життя, як не школа, де ми повинні пройти всю виховну підготовку, щоб бути потім гідними громадянами Царства Божого на небесах?

Очевидно, Симеон так розумів сенс і значення земного життя, в якому для нього вже нічого не лишилося невирішеним, а смерть тільки відкривала йому нескінченний простір вічності.

А чому ж ми так малодушно боїмося смерті? Тут причина може бути та, якою і пояснюється наш страх: ми загубили і ніяк не можемо знайти розум­ний сенс свого існування; ми дуже метушливі в гонитві за скороминущими благами світу і розучилися думати про небо і про вічність.

Більшість з нас живе без будь-яких міркувань про те, для чого ми живемо. Багато хто легковажно ви­трачає час на такі забави й уподобання, які не мають ні постійної цінності, ні міцності. А про те, що «єдино є на потребу», без чого життя дійсно було б пусте, про своє внутрішнє вдосконалення за заповіддю Христовою, ніхто наче не хоче й думати. А в цьому, і ні в чому іншому, полягає сенс життя, його вище, най­бла­городніше завдання і кінцеве при­значення. В цьому незаперечна для християнина істина.

Уявіть собі двох людей. Один — забезпечений усіма земними благами, щасливець, загальний кумир, якому з усіх боків куриться фіміам облесли­вих похвал, слави і шани, а другий — принижений і зневажений, бідно вдягнений, часто хворий, котрий для всіх є тягарем і якого усі хочуть позбу­тися. Яка між ними, здається, незмірна різниця! Та ось обидва вони вмира­ють: один у розкішному гробу, серед квітів, вінків та іншої похоронної декорації; а другий — у звичайній скромній труні, і весь його похорон бідний до жалю. Та коли вони померли, то вся ця зовнішність, багата чи вбо­га, стала однаково байдужою і для першого, і для другого. А в чому ж лиши­лася відмінність? Тільки в тому, що становило їхнє внутрішнє, душевне багатство, і насамперед — віра й совість. І це ще питання: чи не виявиться знехтувана і нікому, здавалося б, не потрібна людина багатшою душею, ніж померлий щасливець?

Навіщо ж тоді ми витрачали стільки даремних зусиль і турбот на те, що все одно смерть нещадною рукою відкине вбік, що піде прахом? Чи не значно розумніше ті самі сили і час віддати удос­коналенню душі, творінню добра людям, від чого залежатиме вся наша вічна доля?

Ось чому нам така страшна смерть. Коли б вона не прийшла, вона завж­ди застає нас зненацька і непідготованими для переходу у вічність. Ми намагаємося про неї не думати. А коли вона з’являється віч-на-віч, ми з жа­хом помічаємо незникаючий гріховний бруд, який накопичувався в нашій душі й совісті, а в такому вигляді хіба не страшно йти на суд Божий? При­тому ми надзвичайно обтяжили, зв’язали себе різними земними пристрастями і звичками, а смерть усе це безжалісно порве назавжди й безповоротно. Ось коли, але вже пізно, минає душевне потьмарення і відкривається істинний сенс життя, коли воно вже витрачене даремно. Ось чому багато хто перед смертю пристрасно молиться, щоб хоч на корот­кий час її відстрочити, сподіваючись надолужити втрачене. І, можливо, якби після гірких уроків розчарування і розкаяння, які в останню хвилину подає нам смерть, нам дозволено було почати жити знову, ми насамперед розбили б тих неправдивих ідолів світу, яким поклонялися раніше.

Та, на жаль, життя на землі дається Богом тільки один раз. Навіщо ж нам чекати цих останніх уроків, якими вже не можна буде скористатися? Розкриймо Євангеліє, і ті самі уроки ми знайдемо там. А час, на наше щастя, ще залишається, щоб загладити минулі помилки і заново переглянути життя за тими вічними заповідями, які лишив нам Господь у Своєму Євангелії. Тоді й ми, подібно до Симеона, безстрашно і радісно зустрінемо смерть, коли вона прийде, і вигукнемо, як він: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико,.. з миром».

Амінь!

Благовіщення Пресвятої Богородиці. Слово на Благовіщення

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свято Благовіщення. Церква Христова святкує виявлення надвічної Божої таїни і початок нашого спасіння. В чому ж полягає ця Божа таїна?

У надвічній раді Святої Тройці, коли ще не був створений всесвіт, Бог поклав Сину Божому спасти людей від гріха і смерті.

Благовіщення було виявленням цієї таїни. Сутність таїни полягає в тім, що Син Божий стає Сином Діви. І ця подія — початок нашого спасіння.

Євангеліст Лука розповідає про цю подію так:

Посланий був архангел Гавриїл від Бога в Назарет до Діви Марії, що була заручена з Йосифом; він привітав її і сказав: «Не бійся, Маріє! Бо Ти знайшла благодать у Бога. І ось зачнеш в утробі і народиш Сина, і наречеш ім’я Йому Ісус. Він буде Великий і Сином Всевишнього наречеться…»

Марія ж сказала ангелові: «Як же станеться це, коли я мужа не знаю?» Ангел сказав їй у відповідь: «Дух Святий зійде на Тебе і сила Вишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим…» Тоді Марія сказала: «Я — раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм». І відійшов від Неї ангел (Лк. 1, 30-38).

Ап. Павло про цей факт виявлення одвічної Божої таїни каже: «І безперечно — велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Духові, показав Себе ангелам, проповіданий у народах, прийнятий вірою в світі, вознісся у славі» (1 Тим. 3, 16).

Пресвята Діва Марія засумнівалася, почувши благовістя архангела Гавриїла, — як Вона, Діва, може народити сина, коли Вона не знає чоловіка.

А людський розум іде у своїх запитаннях ще далі: як взагалі Бог, Який є Духом, може з’єднатися з матерією. Для людського розуму все це незбагненне. Тому ап. Павло називає Боговтілення великою таїною благочестя.

Людський розум може сприйняти лише те, що діє­ться в межах законів природи. Ці закони людина від­криває поступово. Ще у ХІХ ст. здавалось неможливим те, що сьогодні стало реальністю: радіо, телебачення, атомна енергетика, літаки, ракети, польоти людини у космос. Але те, що діється поза законами природи, людина не може зрозуміти. Тому ап. Павло називає цю реальність «великою таїною благочестя». І хоча ця таїна й незрозумі­ла, все ж вона існує. І ніхто не може її відкинути.

Таїна Божа сприймається і пізнається лише вірою. Людино! Хочеш вір, а хочеш не вір. Але при цьому знай, що від твоєї невіри таїна Божа не перестане існувати.

Бог створив закони природи, як і саму природу. Він має силу ці закони перемагати (препобіждать — по-слов’янськи). Господь заздалегідь готував людство до прийняття цієї таїни Боговтілення заради спасіння людей від гріха і смерті.

Згадаймо кущ, який бачив Мойсей, що горів і не згорав; жезл Ааронів, що розквітнув. Це свідчить про те, що Бог може зробити можливим неможливе. Бог може не тільки зробити квітучою суху палку, а й з Його волі Діва може народити Сина і грішник може стати святим.

Син Божий прийняв плоть і кров від Пресвятої Діви Марії не лише заради того, щоб стати людиною, а щоб, ставши істинним чоловіком, спасти людей від гріха і смерті. Сьогодні ми святкуємо цю подію — початок нашого спасіння.

Протестантські конфесії (баптисти, адвентисти, п’ятдесятники та багато інших) не шанують Пресвяту Діву Марію, тому що глибоко не усвідомлюють Її участі у нашому спасінні. Від всього роду людського Вона дала плоть і кров Єдинородному Сину Божому. Без участі людини спасіння було б неможливим.

Господь спасає нас Своєю благодаттю, Своєю милістю, але за нашою участю. Тому слова Пресвятої Діви: «Я — раба Господ­ня, нехай буде Мені за словом твоїм» — мають сакрамен­тальне значення. Без них, тобто без згоди Пресвятої Діви Марії, наше спа­сіння не відбулось би.

Тому-то наша свята Церква так глибоко шанує Пресвяту Богороди­цю і називає Її чеснішою від херувимів і славнішою від серафимів. Нехай хтось з свого нерозуміння і духовного убозтва не шанує Божу Матір, а ми будемо ша­нувати Її, бо Вона послужила нашому спасінню.

Тому свята Церква навчає нас звертатися до Божої Мате­рі з такою молитвою: «Пресвятая Богородице, спаси нас!» А не — «Пресвятая Богородице, моли Бога за нас», як ми молитовно звертаємося до ангелів і святих.

Наш побожний народ завжди святкував Благові­щення особливо. В цей день не дозволяється працю­вати. З великої шани до цього свята, за церковним зви­чаєм, «у цей день навіть ластівка не в’є собі гнізда». На Благовіщення треба приходити до храму, щоб у молитвах дякувати Богу за Його незбагненне милосердя до нас грішних. Благовіщення — є дійсно виявлення одвічної Божої таїни і початок нашого спасіння.

Амінь!

Преображення Господнє. Слово про те, чи може людина побачити Бога

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Люди завжди хотіли побачити Бога. І в наш час багато хто запитує, чи можна побачити Бога. Прагнення до єднання з Богом закладене у нашій людській природі. Перші люди перебували у постійному спілкуванні з Богом, як про це ми читаємо у Біблії.

Але після гріхопадіння люди перестали бачити Бога, тому що наша природа затьмарилася гріхом. Між Богом і людьми постала стіна, яка не давала можливості спілкуватися з Богом, як це було раніше в раю. Якась невидима пелена нависла над людьми і закрила Бога від людей. Про це у Біблії сказано так: «І зробив Господь Бог Адамові та дружині його одяг шкіряний і зодягнув їх» (Бут. 3, 21).

Шкіряний одяг означає нашу тлінну плоть, яка не дає можливості бачити Бога. Тлінна людина не може безпосередньо бачити Бога, а нетлінна, тобто та, яка буде звільнена від гріха, від того шкіряного одягу, в якому вона сьогодні перебуває, побачить Господа Бога. Про це говорить ап. Павло. Він каже: «Тепер ми бачимо, ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний» (1 Кор. 13, 12).

У земному житті тільки окремі святі люди бачили, і то лише частково, Бога. До них належать пророк Мойсей і пророк Ілля. Пророк Мойсей дуже хотів побачити Бога, і тому в молитві, звертаючись до Нього, благав: «Покажи мені славу Твою» (Вих. 33, 18). На це Господь відповів Мойсею: «Ти не можеш побачити лиця Мого — бо людина не може побачити Мене — і жити» (Вих. 33, 20). Але все ж Господь дав можливість Мойсею частково побачити славу Божу. Господь сказав: «Ось місце при Мені, — і ти станеш на скелі. І станеться, коли буде переходити слава Моя, то я вміщу тебе в щілині скелі, і закрию тебе рукою Своєю, аж поки Я перейду. А здійму руку Свою, — і ти побачиш Мене ззаду, а обличчя Моє не буде видиме» (Вих. 33, 21-23). І коли Господь пройшов перед лицем Мойсея, він вигукнув: «Господи, Господи — Бог милосердний і милостивий, довготерпеливий і многомилостивий та правдивий» (Вих. 34, 6).

Так само і пророк Ілля бажав побачити Бога. В той час він перебував у тяжкому душевному стані, бо боровся з ізраїльтянами — своїми співвітчизниками, які стали поклонятися неправдивим богам замість істинного Бога. Пророк страждав настільки, що просив Бога, щоб Він забрав його із цього життя. Ось тоді Господь показав пророку Іллі Свою велич і повелів йому стати на горі перед лицем Господнім. Пронісся сильний вітер і була буря, яка розривала гори і крушила скелі, але не у вітрі Господь. Після вітру почався землетрус, але не в землетрусі Господь. Після землетрусу — вогонь, і не у вогні Господь. Після вогню — віяння тихого вітру, і там був Господь. (3 Цар. 19, 11-12). Таким чином, Господь показав Себе пророку Іллі у диханні тихої прохолоди.

Сьогодні ми святкуємо Преображення Господнє. Ця подія відбулася незадовго перед голгоф­ськими стражданнями Господа нашого Ісуса Христа. Цього разу Господь показав Своє Божество апостолам Петру, Якову та Іоану. Сучасники Христа бачили чудеса, які творив Господь, але перед собою вони бачили хоч і святу, але все-таки людину. Божество Ісуса Христа залишалося невидимим навіть для апостолів. Наближалися страждання Господні. Ісус Христос передбачав, що ученики можуть втратити віру в Нього, як у Сина Божого — Спасителя світу. Про це скажуть Лука і Клеопа, йдучи до Еммауса: «А ми ж сподівалися, що це Той, Хто має визволити Ізраїль». Для того, щоб апостоли не втратили віру в Нього, Господь показав на горі Фавор славу Свого Божества. Відбулося це так. Ісус Христос взяв з Собою трьох учеників: Петра, Якова та Іоана й піднявся на гору помолитися. Поки Спаситель молився, ученики від утоми заснули. Коли ж прокинулися, то побачили, що Ісус Христос преобразився: лице Його сяяло, мов сонце, а одяг Його став білим як сніг і блискучим як світло. В цей час до Нього явились у славі небесній Мойсей та Ілля і розмовляли з Ним про страждання і смерть, які Йому належить зазнати в Єрусалимі. Зверніть увагу на те, що явилися саме ті пророки, яким свого часу Бог частково показав славу Свого Божества. Незвичайна радість наповнила тоді серця учеників. Коли ж вони побачили, що Мойсей і Ілля відходять від Ісуса Христа, Петро вигукнув: «Господи! Добре нам тут і, якщо хочеш, зробимо тут три намети: один Тобі, один Мойсеєві і один Іллі», — не знаючи, що сказати. Раптом світла хмара осяяла їх, і вони почули з-за хмари голос Бога Отця: «Цей є Син Мій улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте». Ученики в страху попадали на землю. Ісус Христос підійшов до них, торкнувся їх і сказав: «Встаньте і не бійтеся!» Ученики встали і побачили Ісуса Христа у звичайному вигляді. Коли ж вони спускались з гори, Христос звелів нікому не розповідати про те, що вони бачили, поки Він не воскресне з мертвих. (Див.: Мф. 17, 1-11; Мк. 9, 2 -13; Лк. 9, 28-36).

Пізніше ап. Петро буде про це згадувати у своєму благовістуванні. Він скаже: «Ми сповістили вам силу і пришестя Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його величі». (2 Пет. 1, 16-17).

Таким чином, Бог, будучи невидимим, показав Себе на Фаворі, показав апостолам Своє Божество, показав їм Свою славу. Історія християнської Церкви знає випадки, коли Господь показував Свою славу, щоправда частково, святим подвижникам, і серед них — св. Симеону, Новому Богослову.

Нам же, дорогі браття і сестри, залишається бачити лише ту Божественну славу, яка виявляється у красі Його творіння, особливо у премудро створеній людині, що називається вінцем Його творіння. Сліди Його Божества ми спостерігаємо у діях благодаті Божої, яку ми відчуваємо у своєму житті, особливо під час богослужіння, молитов, читання Святого Письма і спостереження за дивними ділами Божими, спрямованими на спасіння людини. Скільки Господь виявляє до нас любові і довготерпіння!

Будемо ж, браття і сестри, жити вірою і надією, що настане час коли після смерті, звільнившись від тлінної плоті, ми побачимо Бога лицем до Лиця.

Амінь!

Слово на свято Преображення Господнього

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми урочисто святкуємо велике свято Христової Церкви — Преображення Господнє. Наближався час голгофських страждань Господа нашого Ісуса Христа. Господь знав, що Його страждання будуть великим випробуванням віри апостолів. Хоч ученики Христові бачили багато чудес, що їх творив Ісус Христос, а апостол Петро на запитання: «А ви за кого Мене вважаєте?» — твердо сповідаючи віру, сказав: «Ти є Христос, Син Бога Живого», але Господь передбачав, що всі вони спокусяться, розбіжаться і залишать на Голгофі Його Самого.

Згадаймо, що сказали воскреслому Ісусу Христу еммауські супутники: «Ми ж сподівалися, що це Той, Хто має визволити Ізраїль». Слова «ми ж сподівалися» свідчать про те, що ученики зневірилися в Ісусі Христі. На хресті їхній Вчитель видався їм не Сином Божим і не Царем Ізраїльським, який нібито повинен був визволити юдейський народ від римської неволі, а звичайною людиною.

Передбачаючи розчарування учеників, Ісус Христос хотів попередити їх, що Його страждання будуть добровільними. Вони потрібні для спасіння людського роду від гріха і смерті. Господь хотів переконати апостолів, що Його страждання не будуть ознакою Його слабкості. Коли в Гефсиманському саду ап. Петро буде намагатися захистити Його, Він скаже йому: «Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він пошле на захист легіони ангелів».

Господь попереджав апостолів, що Йому належить багато постраждати від язичників, бути вбитому і на третій день воскреснути. Ці слова Христові апостоли чи забудуть, чи не звернуть на них уваги. Як ми знаємо із Євангелія, апостоли не згадають їх після смерті Ісуса Христа і не повірять жонам-мироносицям, що Він воскрес, як обіцяв.

Для того, щоб утвердити віру апостолів під час Своїх страждань, Господь зробив їх свідками однієї надзвичайної події. Він преобразився перед ними, показавши славу Свого Божества. Для цього Ісус Христос взяв трьох апостолів: Петра, Якова та Іоана, піднявся на гору Фавор і став там молитися Богу Отцю. І коли Він молився, лице Його засяяло незвичайним світлом, одяг Його став білим як сніг і блискучим. В цей час явилися з того світу Мойсей та Ілля і стали говорити з Ним про Його страж­дання і смерть. Апостоли все це бачили і чули. І ось хмара осінила їх, і з хмари вони почули голос: «Цей є Син Мій Улюблений». Голос був у той час, коли з Ісусом Христом вже не було ні Мойсея, ні Іллі.

Преображення Господнє настільки вразило апостолів, що ап. Петро в натхненні вигукнув: «Учителю, добре нам тут бути!» Ці слова свідчать про те, яке блаженство відчули апостоли під час Преображення Господнього.

Господь усе зробив для того, щоб віра апостолів не похитнулася під час Його страждань. І все ж таки і Преображення Господнє не допомогло апостолам. Настільки немічна людина через свою гріховність. Той же ап. Петро, який говорив «добре нам тут бути», і що він не відречеться від Христа, навіть якщо всі відмовляться, і що він готовий за Христа навіть вмерти, — відрікся від Господа перед такою незначною людиною, як служниця.

Ось такою немічною є людська природа. Тому на прикладі ап. Петра свята Церква звертається до нас з такими словами: «О чоловіче, будучи плоттю, не хвалися!»

Який урок повинні ми зробити для себе з Преображення Господнього? Нам треба знати, що апостоли бачили на Фаворі не Божество, а лише славу Божества, світло. Божественна сутність недоступна людині. На горі Синай на прохання пророка Мойсея показати Своє лице, тобто Божество, Бог сказав, що людина не може побачити Божество і залишитися живою. Навіть погляду на сонце не може витримати людське око.

Святі Отці говорять, що апостоли бачили на Фаворі світло, але це світло не є «тварним», тобто створеним. Воно не матеріальне. В Святому Письмі сказано: «Бог живе у світлі неприступному».

Якщо Божество недоступне для людини, то чи може бачити вона славу Божу, тобто оце світло, в якому живе Бог? Ця слава, або світло, доступна людям. Славу Божества бачили апостоли на Фаворі, Мойсей — на горі Синай. Господь показував Свою славу і святим новозавітної Церкви. У світлі Божества перебувають ангели і душі померлих, яких Бог прийняв після смерті у Своє Царство. Заради того, щоб прийняти нас у Царство Слави, і прийшов на землю Син Божий Господь наш Ісус Христос. Те, що бачили на Фаворі апостоли і що вони там відчували, побачимо і відчуємо й ми у Царстві Божому, якщо будемо жити вірою за заповідями Божими. Господь обіцяє нам великі блага. Він сказав: «Радійте і весе­літься, бо велика нагорода буде вам на небесах».

Який ще висновок треба зробити нам з Преображення Господнього? Нам, хто живе вірою в Бога і часто страждає, терпить всілякі біди, кажуть невіруючі люди: «Де ваш Бог?», «Чому Він не захистить вас?» Преображення Господнє свідчить, що на землі ми, люди, бачимо не все те, що існує в дійс­ності. Ось і апостоли три роки були разом з Ісусом Христом, а не бачили слави Його Божества, аж поки Він не показав її трьом з них на горі Фаворі. Так і ми не бачимо Бога, але Він існує, і не тільки існує, а й піклується про кожного з нас.

Різними шляхами веде Господь нас до Царства Божого. Треба мати духовні очі, щоб бачити, як Він мудро і по-батьківськи піклується про спасіння наших грішних душ.

Навколишній світ, в якому судив нам Бог жити, — жорстокий, аморальний, багато неправди в ньому. Диявол намагається заманити у свої тенета різними засобами: і через новітні секти, які розпоясались у нас в Україні, і через псевдокультуру, якою нас «годують» кожний день, і через плотську розбе­щеність, пияцтво та наркоманію. А останнім часом диявол через своїх людей насмілився відкрито порочити Господа нашого Ісуса Христа і все святе.

Дорогі браття і сестри! Не спокушайтеся всім тим злом, що всюди оточує вас! Не зневіряйтеся у святій Церкві православній, як зневірилися у Христі Спасителі апостоли під час Його голгофських страждань. На Фаворі Господь показав Свою славу і силу не тільки трьом апостолам, а й нам усім. Прийде час, коли Господь переможе всяке зло у світі і знищить всіх антихристів «явленням пришестя Свого». Йому слава на віки віків!

Амінь!

Успіння Пресвятої Богородиці. Слово на свято Успіння Богородиці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо Успіння Пресвятої Богородиці. Чому ми не говоримо, що відзначаємо день смерті Богородиці? Коли людина помирала, наші предки не говорили, що помер той-то і той-то, а казали «успе», тобто заснув. Смерть християнина вони називали ще «преставленням», тобто переходом із земного, тимчасового, життя у вічне.

Таке розуміння більше відповідає нашому християнському віровченню. Господь наш Ісус Христос Своєю хресною смертю переміг смерть, і тому для нас уже не існує смерті. Спасова смерть подолала і нашу смерть. Тому свята Церква називає преставлення, або перехід Пресвятої Богородиці із земного у вічне життя — успінням.

Між Успінням Пресвятої Богородиці і нашим переходом із тимчасового земного життя у вічне є різ­ниця. Ця різниця полягає в тім, що Божа Матір перейшла у вічне життя, в Царство Сина Свого з душею і тілом, а ми, християни, переходимо тільки душею, а возз’єднання душі з тілом буде під час загального вос­кресіння мертвих, тобто в друге пришестя Христове. Це буде так обов’язково! Бо для того і прийшов на землю Син Божий і став людиною, подіб­ною до нас в усьому, крім гріха, щоб подолати нашу смерть і визволити нас від рабства гріха.

Успіння Пресвятої Богородиці відбулося так. Після смерті і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа Божа Матір перейшла жити до улюбленого Його ученика св. Іоана Богослова. Як пам’ятаєте з Євангелія, вмираючи на хресті, Ісус Христос сказав Своїй Матері: «Жоно, це — син Твій», а ученику (Іоану Богослову): «Це — Мати твоя. І з цього часу прийняв Її ученик до себе» (Ін. 19, 26-27). Померла Божа Матір в Єрусалимі до його зруйнування римлянами і була похована в Гефсиманському саду в усипальниці поруч з її батьками, святими і праведними богоотцями Іоакимом і Анною.

На поховання Своєї Матері Господь дивним чином зібрав усіх Своїх учеників, які в той час уже розійшлися по всьому світу для проповіді Євангелія Христового. Як свідчать Церковні Передання, апостоли прибули в Єрусалим на хмарах. Поховання Божої Матері було урочистим. Коли похоронна процесія наближалася до Гефсиманського саду, один єврей на ім’я Афоній, який ненавидів Ісуса Христа, Його Матір і християн, вирішив вчинити злочин — перекинути гріб з тілом Божої Матері. Та коли він тільки доторкнувся до гробу, невидимий ангел відсік йому руки. Господь не допустив наруги над тілом Своєї Матері. Спроба злочину була покарана Богом миттєво. Афоній тут же покаявся у своєму тяжкому гріху, увірував і був зцілений апостолами.

Як бачите, Господь може карати людей за злочини миттєво, а може терпіти наші гріхи довго. Гріх, який вчинив Афоній, називається святотатством, тому що він посягнув на найсвятіше — одушевлений кивот, — кивот, який вмістив у собі Сина Божого. Всяка людина, що посягає на храм Божий і на все святе, що є в ньому, є святотатець. Господь покарав і карає всіх святотатців. Ми є свідками того, як Бог покарав руйнівників церков і тих, хто глумився над святинями: іконами, Святим Письмом, ризами, богослужбовими книгами… Всім нам треба розуміти, що гріх і всяке зло не може бути не покараним, якщо людина не покається, бо зло несе кару само в собі.

На похованні Божої Матері були всі апостоли, крім ап. Фоми. І не був він у Гефсиманському саду не випадково, а за Провидінням Божим. В той час ап. Фома проповідував Євангеліє Христове в Індії. Коли ж він прибув до Єрусалима, теж на хмарі, — для Бога і неможливе з людської точки зору — можливе, і побажав поклонитися тілу Божої Матері, відкрили гроб, а тіла там не було. Син Божий взяв тіло Своєї Матері на небо у Своє вічне Царство. Ап. Фома засвідчив Воскресіння Христове. Його невір’я Церква називає блаженним, тому що воно стверджує віру церковну у Воскресіння Христове. Відсутній під час поховання Божої Матері, ап. Фома засвідчив, що Господь воскресив тіло Пресвятої Богородиці, зробив його нетлінним і взяв душу і тіло Своєї Матері у Своє Царство Слави.

Свята Церква шанує Пресвяту Богородицю і сповідує Її вищою за всіх святих і навіть вищою за всіх ангелів і архангелів. Вона називає Божу Матір чеснішою від херувимів і славнішою від серафимів.

Чому так величає Церква Пресвяту Діву Марію? Пресвята Діва Марія є Богородиця. Вона породила Того, Хто, будучи істинним Богом, у саму мить зачаття від Святого Духа в Її утробі сприйняв у єдність Своєї Іпостасі, тобто Своєї Особи, людську природу. Діва Марія народила Господа нашого Ісуса Христа не за Божеством Його, а за Його людською природою, яка з самої першої хвилини Боговтілення стала нероздільно й іпостасно з’єднана в Ньому з Його Божеством. Діва Марія народила не просту людину, а істинного Бога, і не просто Бога, а Бога у плоті. Він прийняв тіло не з неба, а від Діви, і це тіло єдиносущне з нашими тілами, окрім гріха. Ось чому ми називаємо Марію Приснодівою і Богородицею. І з цієї причини Син Божий не залишив Свою Матір у гробі, а взяв Її на небо з душею і тілом.

Божу Матір шанують православна і католицька Церкви, а протестантські конфесії вважають Її звичайною людиною, хоч і святою. Чому ці християни не шанують Богоматір? Тому що протестантські конфесії беруть свій початок і починають свою історію з ХVІ ст. Вони відкинули всю попередню півторатисячолітню історію християнства, перекреслили все церковне життя і взяли з нього лише Біблію зі своїм власним тлумаченням, а всього іншого святого цураються. Вони, як говорить народна мудрість, вихлюпнули разом з водою і дитину.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж не тільки шанувати Пресвяту Богородицю, а й звертатися до Неї в молитвах, бо Вона є всесильна Заступниця роду християнського. Силу Своїх молитов перед улюбленим Сином Своїм Вона показала через безліч чудо­творних ікон, які є матеріальними свідками Її небесної допомоги християнам, що звертаються до Неї з молитвами. Будемо ж благати Божу Матір і ми, щоб Вона Своїми всесильними молитвами перед Сином Своїм Господом нашим Ісусом Христом допомогла і нам, і всьому нашому народові, який переживає тяжку економічну скруту.

Амінь!

Різдво Пресвятої Богородиці. Слово на свято Різдва Богородиці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні православна Церква святкує Різдво Пресвятої Богородиці. В церковних піснеспівах, звертаючись до Божої Матері, свята Церква співає: «Різдво Твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній…»

Яку радість принесла Діва Марія, що народилася від маловідомих батьків з невеликого юдейського народу, підкореного римлянам, приниженого, знеславленого порівняно з усіма навколишніми краї­нами і народами? Вона принесла людям радість того, що прийшов довгоочікуваний людством час, коли Божественною силою, подвигом Господа нашого Ісуса Христа буде зруйноване царство дияво­ла, царство гріха і смерті, коли відчиняться для лю­дей двері безсмертного блаженного вічного життя.

Цю радість Своїм народженням сповістила зем­лі Преблагословенна Діва Марія, Яка нарешті з’яви­лася в роді людському. Прийде час, і Вона вмістить у Собі Невмістимого Бога. Вона стане Матір’ю Сина Божого, Який воплотиться на землі, прийме людське тіло і душу з метою спасти від гріхів і вічної заги­белі рід людський.

Народилася на землі Та, Яка стала чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів. На­родилася Та, Яка буде одночасно і Дівою, і Бого­родицею, Яку будуть у віках прославляти хрис­тияни.

І ми радіємо кожного разу, прославляючи Пре­свя­ту Діву Марію у дні пам’яті священних духовних подій з Її земного життя і в свята Її чудотворних ікон.

Ми торжествуємо в ці дні ще й тому, що в Її особі маємо свою Небесну Матір, заступницю роду християнського. Якщо Син Її, Господь наш Ісус Христос не соромиться називати нас Своїми братами, то хіба Вона не назве нас Своїми дітьми? Якщо ми при­чащаємося Божественних Таїн Тіла і Крові Її Божест­венного Сина, то хіба Вона нам не Мати?

Ми радіємо в Її свята, бо в Її особі ми маємо Небесну Покровительку, Молитвеницю і Заступницю у всіх наших бідах і скорботних обставинах. Ми знаємо, що жодна Її молитва за нас не залишиться не почутою Її Божественним Сином. «Много бо може моління Материнське до благосердя Владики», — сповідуємо ми цю віру в нашій церковній молитві. З надією і любов’ю ми благаємо Її і просимо заступництва перед нашим Спасителем Господом Ісусом Христом.

Про що ми можемо благати Пресвяту Діву Марію? Про все, що достойно імені християнина. Ми можемо просити Її про задоволення всіх наших земних потреб: про дарування зцілення хворим, про прощення гріхів, про поміч в нашій земній праці, про охорону від усякого лиха і нещастя — про все, в чому має потребу наше серце.

Але, благаючи нашу Небесну Заступницю про зцілення від хвороб, про спасіння від усякого лиха і тяжких обставин життя, ми повинні завжди пам’я­тати, що всі ці наші земні потреби є тимчасовими, вони потрібні нам лише до нашої смерті. А є інше благо — вічне блаженство. Вічне блаженство полягає в тому, щоб жити завжди в спілкуванні з нашим Спа­сителем Господом Ісусом Христом. Є духовна довер­шеність, досконалість, до якої ми повинні зро­стати. І треба завжди пам’ятати, що Преблагословенна Діва Марія більш за все бажає нам вічного блага.

І земні щастя і нещастя, здоров’я і хвороби, багат­ство і бідність, слава і безчестя — все це засоби, які вико­ристовує Отець наш Небесний, щоб спасти наші безсмертні душі для вічного життя. Ось чому Бог не завжди виконує наші благання. Не тому, що Він не чує наші молитви, а тому, що Він, як Бог всемогутній і всезнаючий, знає, що корисно, а що не корисно для спасіння наших грішних душ. Йому, нашому Господу, одному відомо, що нам потрібно і що шкідливо для нашого майбуття.

Через пророка Ісайю Господь говорить: «Мої дум­ки — не ваші думки, ні ваші шляхи — шляхи Мої. Але як небо вище землі, так шляхи Мої вище шля­хів ваших, і думки Мої вище думок ваших» (Іс. 55, 8-9).

Через духовну сліпоту ми часто не можемо зрозуміти, в чому полягає наше правдиве благо, в чому наше дійсне щастя. Тому хвороби і нещастя ми часто сприймаємо як біди і не вбачаємо за ними благодійну руку Бога, Який через ці нещастя веде нас Своїм Божественним шляхом до спасіння і вічного життя.

Якщо Господь попускає в нашому житті хвороби і скорботи, не зважаючи на наші прохання, чи не означає це, що Він хоче, щоб зцілилася наша грішна душа в цих випробуваннях? Грішна душа звертається в молитві до Бога і Божої Матері частіше через якусь біду. Треба, щоб кожний, хто жадає свого вічного спасіння, хто боїться померти нерозкаяним грішником, хто сльозами і благодаттю покаяння очищає свою душу від гріха, ішов з вірою і надією до Божої Матері і благав Її про все, в чому має потребу, просив про блага земні і про блага вічні, просив з вірою в те, що не залишить­ся не почутим Богородицею жодне зітхання нашої душі.

Радісні свята на честь Божої Матері оживляють в наших серцях віру в нашого Спасителя Господа Ісуса Христа і Його Пречисту Матір. Вони нагадують нам про велику, незбагненну любов Божу до нас грішних. І ця надія на милосердя Бога і Пресвятої Діви Марії нехай надає сили кожному із нас. Надія на Господа і Його Пречисту Божу Матір нікого і ніколи не посоромить.

Будемо ж завжди звертатися в молитвах до Божої Матері, щоб Вона захищала нас від усякого зла і Своїми молитвами перед Сином Своїм привела нас до життя вічного.

Амінь!

Воздвиження Хреста Господнього. Слово про віру істинну, яка не сприймає сучасні новітні вірування

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Головним змістом Святого Письма є утверд­ження віри. Перші люди згрішили, тому що втратили віру. До пришестя Христа Спасителя основним завданням старозавітних патріархів, царів і пророків було збереження в ізраїльському народі віри у грядущого Спасителя світу. Народився Син Божий, і всі Його проповіді і вчинки були спрямовані на пробудження в людях віри. Христос навчав, творив чудеса, щоб люди повірили, що Він є Син Божий, Спаситель світу. Коли Спаситель зціляв від хвороб, повертав зір сліпим, виганяв з людей бісів, воскрешав мертвих, Він завжди говорив: «Віра твоя спасла тебе». Апостоли Христові теж через свою проповідь несли у світ віру Христову, яка врешті-решт змінила світогляд Римської імперії, а пізніше і багатьох-багатьох інших країн, у тому числі Київської Руси, нинішньої України.

Без віри людина не може жити на землі, залишаючись людиною. Не випадково завжди говорили і в наш час продовжують говорити, що кожна людина повинна у щось вірити. Вірили навіть у «світле майбутнє». У кожного своя віра.

Свобода, якою наділив Бог людину, дає їй можливість вірити у що завгодно. Свобода призвела до виникнення багаточисленних релігій. І в наш час у кожній країні існує ціла гама релігійних конфесій. Закони про свободу совісті дозволяють у багатьох країнах світу сповідувати будь-яку релігію.

При всій різноманітності релігій, істинна віра повинна бути лише одна. Чому? Тому що існує тільки один Бог. Богів не може бути багато. Бо там, де існує хоча б два боги, там немає жодного бога. Так само не може бути двох істин. Істина одна.

Із цього виходить, що треба вірити не взагалі, не в якесь «світле майбутнє» і не в оман­ливих богів, які в дійсності не є богами (як це було, наприклад, у Стародавній Греції). Лю­ди вірили у природу, у стихії світу цього, як-от сонце, вітер, моря і ріки, вірили в тварин — як у богів. До речі, і сьогодні багато хто, від­мовившись від атеїзму, вірить у сили природи (це колиш­ній пантеїзм) або в щось надприродне, наприклад, у вищий розум. Сучасна людина готова повірити у будь-що: в окультизм, в екстрасенсів, у викликання ду­хів і тому подібне. І ніяк не хоче повірити в Єдиного Істинного Бога, в Тройці славимого. Сво­бода завела людей у хащі облудних релігійних вірувань, які відводять людину від Істинного Бога.

Дехто запитує: яка різниця — в кого або у що вірувати? Звичайно, різниця є, і суттєва різниця. Це так само, коли один вірує у світ­ло, а інший — у темряву. Один визнає Єдино­го Істинного Бога, у Тройці славимого, а інший — неправдивих богів, які зовсім не є богами.

Істинна віра спасає людей, а неправдива віра духовно губить їх. Тільки віра в істинного Бога Спасителя очищає людей від гріха, бо тільки Бог має владу прощати гріхи. А неправдиві вірування не приводять людей до справжньої духовності. Подивіться навколо себе. В Україні існує більш як 70 віровизнань і релігій. А віра повинна бути єдина.

Прихильники тих чи інших вірувань ствер­­джують, що тільки їхня віра є істинною. В дій­сності істинною вірою може бути лише та, яку приніс на землю Син Божий, Господь наш Ісус Христос. Всі інші вірування неправдиві, бо вони не від Бога. Все, що ми спосте­рігаємо доброго в інших релігіях і віруваннях, це є результат природної духовної діяль­­ності людини. Не треба забувати, що кожна людина носить у собі образ і подобу Божу і в силу цього може творити добро. А що стосу­ється надприродних явищ, які спостерігають­ся у нашому жит­ті, то це або справа диявола, або звичайний обман (як історії з «прибульцями» чи шахраями-цілителями), або результат дії природних законів, ще не вивчених людиною.

Для істинної віри, якої вимагав і вимагає від нас Господь Ісус Христос, характерні: перше — духовне очищення, тобто переміна гріховного життя на благочестиве; і друге — чудеса, які творили Спаситель і Його апостоли. Перемагати закони природи може тільки один Бог, і ніхто інший. Навіть коли творили чудеса апостоли та інші святі, вони робили це не своєю власною силою, а силою Божественною. Тому Господь Ісус Христос, звертаючись до Своїх сучасників, говорив: «Коли не вірите Мені, вірте ділам Моїм» (Ін. 10, 38). Цим Він хотів підтвердити, що Його проповідь від Бога і що Сам Він є Син Божий. І в наш час чудеса творяться тільки в істинній Церкві. Бо там, де є Христос, там істинна Церква й істинна віра.

У протестантських Церквах чудес не буває. Вони навіть і чудеса Христові намагаються по­яснити природними явищами. І тим самим хочуть підкреслити, що Бог не творить їх і те­пер, в сучасний період історії Церкви. В ка­­­толицькій Церкві іноді Господь являє чудеса, але вони не характерні для цієї Церкви.

Господь сповна творив і творить чудеса у православній Церкві. Нам не треба наводити приклади: їх безліч. Господь творить чудеса у православній Церкві і в наш час.

Справа полягає ось у чому. Для Бога не існує час. Бог творив чудеса і раніше, за часів земного життя Ісуса Христа, творить їх і тепер. Але як тоді, так і тепер від людей вимагається та віра, яка робить неможливе. Господь ясно сказав, що «якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде» (Мф. 17, 20). Цим Він засвідчив, що Бог за вірою людини може робити неможливе. Але віруючому, як сказав Христос, усе можливе. Треба тільки мати оту віру як зерно гірчичне. Якщо у когось вона тепер є, хай сміливо приступає до Бога і благає зцілення від тієї чи іншої хвороби. І буде так! А якщо віри такої немає, то станеться те, що сталося з апостолами, коли вони не могли вигнати біса із біснуватої людини. Коли апостоли запитали Христа, чому вони не могли зробити це, Господь сказав: через невір’я ваше. І коли апостол Петро йшов по водах бурхливого моря, а потім став тонути, Спаситель сказав Петрові: «Маловірний, чо­му ти засумнівався». Це свідчить про те, що і в часи земного життя Ісуса Христа чудо не від­бувалося лише тоді, коли не вистачало відповідної віри. Те саме стається і тепер. Хто має сильну віру, той і в наш час зціляється від невиліковних хвороб і очищається від гріхів.

Людина, яка відчула смак істинної віри, уже ніколи не буде бігати від однієї віри до іншої. «Хто скуштував солодкого, той не захоче гіркого». Це сказали посли св. князя Во­­лодимира після того, як побачили славу Бо­жу в соборі святої Софії у Константинополі.

Дорогі браття і сестри! Будемо триматися православної віри, бо вона є віра апостольська, віра отцівська, віра, що утвердила вселенну.

Амінь!

Слово про те, чому і як треба шанувати Хрест Господній

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ми вшановуємо Чесний і Животворчий Хрест Господній і поклоняємося йому. Найкраще про значення Хреста Христового сказав апостол Павло. Він назвав його знаменням, тобто прапором християнства. Але Хрест Христів, на думку апостола Павла, є не тільки величним прапором християнства, який нічим не повинен бути затьмарений. Він є тим знаряддям, яким випробовуються і ті, що прагнуть загибелі, і ті, що йдуть до спасіння. Він є тим полем битви, на якому стикаються і виявляють свою вартість мудрість язичників, книжництво юдеїв та премудрість Божа.

Як же через хрест виявляють себе людська мудрість і премудрість Божа? Апостол Павло з’ясовує це на прикладі коринфських християн. «Погляньте, браття, — каже він, — хто ви, покликані: небагато серед вас мудрих за плоттю, небагато сильних, небагато благородних; але Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильне; і незнатне світу, і принижене, і нічого не значуще обрав Бог, щоб скасувати зна­­чуще, — щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом» (1 Кор. 1, 26-29).

Юдеї і язичники довгий час вважали християн найнікчемнішими членами суспільства, яким не варто було і жити на світі. Віра Христова довгий час була вірою рабів і знедолених людей. Але ці злидарі і холопи швидко посоромили тих, що вважали себе мудрими, багатими і благородними; нікчемні перемогли могутніх, як колись маленький Давид — великого Голіафа, зухвала плоть зніяковіла перед Богом. І все це сталося через відмінності у ставленні язичників та юдеїв — з одного боку, і християн — з другого боку, до Хреста Христового, до Його страждань. У цій нерівній боротьбі переміг Хрест Христів.

Чим був хрест в очах людей? Це було знаряддя найбільш жахливої і ганебної смертної кари. На хресті розпинали найбільших злочинців, і то — тільки з рабів і людей низького суспільного стану. Людська жорстокість придумала таке знаряддя покарання, яке завдавало людині найтяжчих фізичних мук і моральних страждань. Розіп’ятий на хресті повільно вмирав, виставлений на всенародний глум. Про таке жахливе знаряддя смерті люди боялися навіть думати, а не те що говорити. Тому проповідь про хрест, як про прапор спасіння, вважалася безумством і божевіллям.

Але саме це жахливе знаряддя смерті Бог обрав для спасіння світу і як вияв Своєї могутності. Саме на хресті Господь наш Ісус Христос, Син Божий, Своїми стражданнями і смертю знищив рукопис наших гріхів (Кол. 2, 14), примирив земне з небесним (Кол. 1, 20), переміг владу диявола (Кол. 2, 15) і подолав саму смерть (Рим. 6, 4). Тому для тих, хто не вірить у Христа і прямує до загибелі, проповідь про хрест як знаряддя спасіння — дурниця і божевілля; а для християн хрест — це виявлення могутності Божої і перемога над усім тим, що є перешкодою на шляху до спасіння.

Історія свідчить про те, що перед Різдвом Христовим людство перебувало у великому моральному занепаді. Люди мудрували, шукаючи виходу із цього ганебного стану. Стародавні грецькі філософи придумували різні теорії людського щастя і викладали їх прилюдно на вулицях і майданах. А юдейські законники і книжники вбачали щастя свого народу у пришесті месії, який визволить євреїв від римського рабства і підкорить їм весь світ.

І сталося дивне чудо. Всі, хто прагнув спасіння від морального занепаду суспільства і шукав правдивого щастя, відвернулися від грецьких мудреців та юдейських вчителів і всю свою увагу звернули на Хрест Господній, з ним з’єднали своє життя і в ньому знайшли щастя. І з часом цих людей, що спасалися Хрестом Господнім, ставало все більше і більше, а філософи грецькі і вчителі юдейські залишилися посоромленими. «Де ж тепер мудрець язичницький, де книжник юдейський?» — виголошує апостол Павло. Хіба не обернув Бог людську мудрість на безглуздя?

Апостол Павло вказує і причину того, чому Бог посоромив людську мудрість. Причина полягає в тому, що люди своєю мудрістю не пізнали Бога в Його премудрості. А Божа премудрість розлита у природі, у всіх творіннях, у Його словах. Люди принизили уявлення Бога. Вони «славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів» (Рим. 1, 23).

Результатом поклоніння тварі замість Творця стало аморальне життя людства.

Коли розум людський привів світ до загибелі, Бог з любові до людей обрав Свій засіб спасіння. Він під­няв на Голгофі хрест з розіп’ятим на ньому Своїм Си­ном і послав апостолів, щоб вони закликали народи віру­вати у розіп’ятого Христа. На місце розуму Бог поставив віру.

Через проповідь апостолів Бог привів до спа­сіння безліч людей, які повірили в те, що багатьом здавалось абсурдом, а віруючим — Божою силою і Божою премудрістю, яка зробила людей новим творінням. Люди стали провадити праведний спосіб життя і цим перетворили весь світ.

Браття і сестри! Голгофський хрест поставлений на всі віки і для всіх людей. Після смерті Христа він триста років лежав закопаним, але у серцях віруючих він стояв високо. За розіп’ятим Христом пішли безліч мучеників у всіх країнах світу. Християни тих віків не тільки не цуралися хреста, а й ставилися до нього з великою пошаною, як до прапора християнства. Про це свідчить і хресне знамення, яке робили християни і на собі, на місцях богослужінь і на гробах померлих.

Сьогодні не всі християни шанують Хрест Господній. Хоч вони і називають себе спасенними, але не бачать у хресті ознак Божої сили і Божої премудрості, а, як язичники та юдеї, жахаються хреста і дивляться на нього як на знаряддя смерті.

Інші так звані віруючі чіпляють хрест аби де і тим принижують Хрест Господній. Його можна зображати тільки на святих місцях, тобто у храмах, у домах і приміщеннях, де він шанується як святиня. Кожен християнин повинен носити на грудях хрест, як символ нашого спасіння. Хрест можна зображати на Святому Письмі, на інших духовних книгах, які шануються. Не можна вміщувати хрест у тих виданнях, які потім топчуться і вживаються на різні побутові потреби.

Браття і сестри! Шануймо Хрест Господній не тільки зовнішньо. Хрест є дійсно прапором християнства. Тому кожній віруючій людині треба високо підносити у своєму серці цю ознаку Божої сили і Божої премудрості. Ти ж, Христе Боже, силою Чесного Хреста Твого, помилуй і спаси нас.

Амінь!

Введення у храм Пресвятої Богородиці. Основа нашої втіхи

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Вдень свята Введення до храму Пресвятої Діви Марії ми зібралися, щоб у молитві висловити наші почуття благоговіння й вдячності перед Тією, Яка стала Матір’ю Сина Божого. Щастя бути під покровом Божої Матері нага­дує нам про те, що був час, коли люди не знали Спасителя світу.

Віруючі люди тих далеких часів жили надією та вірою в Майбутнього Відкупителя. Ще тоді, коли наші прабатьки — Адам і Єва — після вчи­нення першого гріха зі страхом і трепетом слухали Божий присуд, — уже тоді в цьому присуді було обіцяння благості Божої до грішних людей: «Сім’я жони зітре голову змія» (Див.: Бут. 3, 15). Це означало, що через багато-багато років Той, Хто прийме тіло від Жони, Хто буде народжений Жоною, буде переможцем зла і диявола. Багаторазово Господь повторював людям це обіцяння, щоб при­готувати їх до прийняття Спасителя.

Не вмирало це обіцяння в пам’яті людей і тоді, коли вони розсіялися по лицю землі. За гори й моря несли вони з собою це далеке, але приємне для серця сподівання. Століття минали за століттями, зникали племена, з’яв­лялися нові народи і країни, але непорушною залишалася віра в Спасителя, Який гряде від Жони, Пречистої Діви Марії.

Святим людям Старого Завіту, які одержали від Бога дар пророцтва, було даровано бачити ясним і прозірливим духовним оком Матір Божу в прийдешніх віках. За тисячу літ до Різдва Христового псалмо­співець Давид в одному з своїх псалмів провіщає: «Стала Цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені вдягнена, прикрашена» (Пс. 44, 10). Пророк Давид споглядає славу і велич Божої Матері. Він бачить Її, як Вона стоїть пра­воруч від Бога в царственому сяйві слави. Він і такими словами провіщає про Пресвяту Діву: «Вся слава дочки Царя — всередині» (Пс. 44, 14). Пророк захоплюється тією внутрішньою духовною красою Божої Матері, перед Якою вклоняються мільйони віруючих людських сердець і Яку Церква на­зиває «чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів».

Більш як за 700 років до Різдва Христового іншому пророкові — Ісаї — було даровано бачити дівоцтво Божої Матері. Усі ми знаємо слова цього натхненного пророцтва: «Ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог» (Іс. 7, 14; Мф. 1, 23).

Запалюючими обіцяннями Божими жили віруючі люди протягом дов­гих віків старозавітної ночі. Не тільки до апостолів, але й до всіх нас звер­тається Спаситель зі словами: «Ваші очі блаженні, бо бачать, і вуха ваші, бо чують. Бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули» (Мф. 13, 16-17).

Так, ми щасливіші за усіх старозавітних праведників і пророків: вони жили сподіваннями, а ми живемо вірою в здійснення всіх їхніх пророцтв! Протягом тисячоліть люди жили цими сподіваннями.

Нарешті, у призначений Богом час, здійснились усі пророцтва, зникли тіні Старого Завіту, настав світанок, а за ним зійшло на духовному небі Сонце правди, — зійшло, щоб ніколи не заходити. Це Сонце правди — наш Спаситель Ісус Христос.

Перед тим, як зійшло це Сонце, на небі з’явилась досвітня Зірка: це Та, Яку Православна Церква оспівує словами: «Радуйся, Зірко, що являє Сонце!» Ранішня зірка сходить на нашому небі і зникає в променях сонця, що сходить. А ця Зоря не меркне і своїм світлом буде світити віруючим у безконечних віках.

Євангеліє розповідає нам про подію із земного життя Ісуса Христа, що радісно хвилює серце. Оточений народом Спаситель проповідував. Розкриті серця людей пожадливо вбирали в себе кожне слово Його проповіді, як суха земля вбирає в себе воду, що падає на неї. І ось з одного розчуленого і зворушеного проповіддю Христа серця, з уст невідомої жінки пролунали у цей момент слова: «Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе!» (Лк. 11, 27). Це було перше вшанування Божої Матері, перше виявлення захоплення Тією, Яка народила такого незвичайного Проповідника і Чудотворця, Який прийшов спасати людей від зла.

Любов до Неї віруючих сердець і слава про Неї поширювалася з міста у місто, мірою того, як євангельська проповідь розширяла своє коло. Про те, як схилялися люди перед величчю і духовною красою Божої Матері, може засвідчити один із тих, хто навідав Її в Єрусалимі. Дионисій Ареопагіт — знаменитий учений афінянин, навернений у християнство святим апосто­лом Павлом, завітав до Божої Матері в Єрусалимі через три роки після прийняття ним святого хрещення. Божа Мати була вже похилого віку. Ось що розповідає Дионисій про свої відвідини:

«Неймовірним здавалося мені, сповідаюсь перед Богом, щоб, крім Самого Бога, хтось був переповнений такою Божественною силою й дивною благодаттю. Богом свідчу, що, коли б я не мав у пам’яті й серці Боже­ственного вчення, то я визнав би Діву за істинного Бога і склав би Їй поклоніння, належне Єдиному Істинному Богові, бо розум людський не може уявити собі вищої честі, слави, величі, духовної краси, ніж ті, які я бачив. Розум мій і серце знемоглися, споглядаючи цю велич і цю Божественну красу».

І як нам, православним, не вихваляти і не прославляти Пречисту Бого­родицю? Як нам не схилятися перед Тією, від Якої наш Спаситель народив­ся на землі? Вона — основа нашої втіхи. Ми віруємо, що Спаситель ні в чому не може відмовити Своїй Матері, коли Вона заступається перед Ним за людей. Але треба бути гідними Її любові. Св. Григорій Богослов гово­рить: «Як хмара закриває сяйво сонячного проміння, так грішник, який не хоче визнати свої гріхи і зректися їх, закриває для себе проміння любові Божої та милосердя Божої Матері». Гідним любові Божої Матері буде тільки той, хто буде любити братів своїх. А хто не любить брата, той, як говорить ап. Іоан Богослов, неправдомовець, і істини немає в ньому.

Будьмо ж і ми, українці-браття, в дусі християн­­ської любові виявляти якнайбільше терпіння та взаєморозуміння між собою і прагнути подолання незгод та досягнення єдності в Церкві Христовій.

Амінь!

Слово про юнiсть непорочну i юнiсть порочну

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Непорочна юність — це кращі дні кожної людини. У певному відношенні вони для нас — майже те саме, що земний рай для перших людей. Непорочна юність — це чиста і спокійна совість, постійна веселість, простота серця і правдивість. Ознакою непорочної душі є безкорислива любов до всіх, квітуче здоров’я, повнота душевних і тілесних сил. Тому діти посідають таке важливе місце у житті своїх батьків. Дорослі хочуть бачити у своїх дітях таких людей, якими вони самі не стали. Іноді батьки сподіваються побачити в дітях самих себе.

У свою чергу суспільство і держава бачать у молоді власне відродження. Суспільство, як і людина, старіє. Однак для нього не страшні ні старість, ні немічність там, де за посивілими синами і дочками батьківщини іде непорочна юність. Суспільство бачить у молоді майбутню державну силу, багатство і славу. Воно сподівається передати їй всі плоди своїх трудів, усі незакінчені починання в надії, що молоді сини й дочки примножать і зроблять досконалішим діяння батьків.

А кого бачить у дітях і непорочній юності Церква? Синів Царства Божого, бо, за словами Спасителя нашого Ісуса Христа, «таких є Царство Боже». Вона дивиться на них, як на сад Божий, який вона зобов’язується виростити і виховати для вічності.

Припустимо, що віра ослабла в якомусь суспільстві, мораль упала, повагу до святого загублено. Де усе це можна знайти і відновити, як не в дітях і молоді? Де укріпити віру і мораль? В серцях дітей. Тому що інші серця вже очерствіли.

Кому передати забутий дух християнської любові, передати вчення про чесність, про справедливість, про безкорисливість, про самовідданість, про всі святі обов’язки нашої благочестивої православної віри? Все це можна передати дітям.

Тому ніхто не дивиться на дітей з такою радістю, з такою блаженною надією, з таким священним хвилюванням, з яким дивиться на них Церква. У втраті дітей вона бачить не просто втрату в людях, але втрату для Царства Божого. Саме небо дивиться на дітей з особливою радістю.

Спаситель наш учить, що ті ангели Божі, які охороняють дітей, завжди бачать лице Отця Небесного. Діти являють собою блаженство навіть для самих ангелів. Недаремно називають вік дитячий віком ангельським.

Але як часто порочність робить із найкращого творіння Божого найжалюгіднішу істоту! На яке чудовисько може перетворити рання розпусність ангела земного!

Розпусні діти викликають скорботу і глибоке обурення. Нема нічого гіршого, коли молоді люди, здатні до всього прекрасного, починають жити грубими пороками. Порочність нікому не надає красивого вигляду — ні юному, ні старому, але найогиднішою вона бачиться у молодій людині.

Якщо падіння Адама згубило весь рід людський і ввергло його у страшні біди, то і раннє падіння дітей ставить у не менш жахливе становище і ті сім’ї, в яких вони народилися, і те суспільство, в якому вони живуть.

Скільки знищено відомих і чесних родин, тому що з цих родин вийшли недостойні нащадки, котрі згубили славу і честь своїх предків! Скільки занепало заможних і порядних сімей від того, що діти свавільно відцуралися від правил життя своїх батьків і роз­тринькали батьківське майно! Скільки було батьків і матерів доброчесних і святих, які вимушені були відмовлятися від своїх дітей, немовби від чужих, через їхню негідну поведінку, чи помирати від скорботи!

Ной піддає прокляттю свого сина Хама. Iсаак проганяє від себе розпусного Едома. Діти Якова безсоромною неправдою і варварськими вчинками з невинним братом своїм Йосифом ледь не доводять батька до могили. Діти первосвященика юдейського готують йому страшну кончину, викликають гнів Божий і знищують славний рід первосвященика.

Один батько, використавши всі засоби для ви­­правлення свого свавільного сина, нарешті в глибокій журбі вимушений був сказати: «Сину мій! Ось рука, яка з дитинства пестила тебе. Якщо немає іншого засобу напоумити тебе, розріж руку батька твого і пий мою кров».

Св. Амвросій казав колись одній діві, яка впала в розпусту: «З чого мені почати? Що говорити спочатку, що потім? Чи описати спочатку ті блага, які ти втратила? Чи оплакувати ті нещастя, яких ти зазнала? Була ти обраною лозою в раю Божому між квітами Церкви; була ти нареченою Христовою; була сосудом Святого Духа; і скільки разів повинна ти возридати, бо ти вже не та, що була».

Ці нещасні молоді люди, які втрачають невин­ність, які рано віддають себе в руки порочного життя, не вміють навіть оплакувати свої гріхи, а вміють тільки приносити скорботу іншим. Знищуючи свої сім’ї, вони ладні знищити ціле суспільство. Ніщо не може стримати юнацтво, яке тягнеться до розпусти.

Тирани, які згадуються в історії, коли задумували потрясти суспільство і релігію, не знаходили кращого засобу для виконання своїх диявольських намірів, як звільнити молодь від законів моралі і прищепити молодим людям свої згубні правила.

Юний вік є найщасливішим, але він може стати й найнещаснішим. Ти невинний, але пам’ятай, що ворог може вкрасти твою невинність скорше у тебе, ніж в інших людей, тому що невинність занадто довірлива.

Повнота сил і здоров’я є твої перші спокусники до зла. Недосвідченість, самовпевненість, жадоба до новизни, жадоба до насолод — це повсякчасні твої домашні вороги, що погублять тебе, якщо не будеш обережним. Не довіряй собі ні в чому. Запитуй про все людей досвідчених, суворих у житті, і довіряй їм повністю. Вони скажуть тобі, що є чимало людей, які готові були б віддати усі свої скарби, весь гіркий досвід життя, усі знання, тільки б повернутися до юності, щоб прожити її краще, ніж колись. Будь стриманим і завжди молись; твоя молитва скоріше буде почута, ніж молитва грішника, який під кінець життя кається у помилках своєї юності.

Екклезіаст дає юним таку пораду: «Веселись, юначе, у юності твоїй, ходи дорогами серця твого і видіннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд… Пам’ятай про твого Творця у дні твоєї молодості, перше ніж лихі дні прийдуть і роки настануть, що про них скажеш: вони мені не до вподоби» (Еккл. 11, 9; 12, 1).

Амінь!

Слово у свято Введення у храм Пресвятої Діви Марії

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо Введення у храм Пресвятої Діви Марії. Коли Діві Марії виповнилося три роки від народження, Її праведні батьки Іоаким і Анна вирішили виконати свою обітницю Богу — віддати на служін­ня Йому народжене ними дитя.

Вони скликали в Назареті, де жили, усіх своїх царствених родичів, бо праведний Іоаким походив із царського роду, а свята Анна була з архиєрейського роду, а також хор непорочних дів; приготували багато свічок, оточили Пресвяту Діву Марію царською величчю і вирушили до Єрусалима.

В Єрусалимі вони урочисто ввійшли у храм Божий і ввели туди Пресвяту Діву. Первосвященик Захарія взяв Її і ввів у Святеє Святих, тобто в най­свя­тішу частину храму, куди і сам мав право входити тільки один раз на рік для принесення жертви.

Первосвященик зробив це надзвичайне вве­дення Пресвятої Діви, будучи натхненим Духом Святим. Діва Марія мала стати дорогоцінним сосудом чеснот, носієм вічної чистоти; Вона повинна була мати таку плоть, до якої не торкнеться ніяка гріховна скверна. Тоді ще ніхто не знав, що призначення Пресвятої Діви Марії — стати Богородицею і Приснодівою.

Для очищення людської природи від гріха і подолання в ній закону смерті Син Божий повинен був з’єднатися з нашою природою. Але Всесвятий Бог міг воплотитися тільки через Пресвяту Діву. Давні грецькі філософи відкидали можливість втілення Бога через те, що не припускали з’єднання Бога з гріховною плоттю, яка є носієм зла. Храм Божий став для Пресвятої Діви Марії місцем освячення, щоб зробитися Їй сосудом благодаті Божої, одушевленим храмом Святого Духа, в якому згодом Світ Божий з’єднається з людською природою.

З честю і славою не тільки людьми, але і ангелами була введена у храм Господній Пре­непорочна Діва. І достойно! Прообразом цієї славної події було внесення у храм старозавітного ковчега з манною, якою годував Господь юдейський народ, коли він 40 років мандрував по Синайській пустелі. Якщо ковчег з манною був урочисто внесений в храм, то з якими почестями повинен був бути введений у храм Господній одушевлений Кивот, Який призначався бути носієм небесної манни — Христа Спасителя.

При внесенні старозавітного кивоту у храм Господній попереду нього йшов цар Давид, а при введенні у храм Божий Пресвятої Діви передував Їй не земний цар, а Небесний, Якому ми молимося кожного дня: «Царю Небесний, Утішителю, Душе істини». Що цей Цар передував царській Діві, про це свята Церква в сьогоднішніх піснеспівах свідчить так: «У Святеє Святих свята і непорочна Святим Духом вводиться».

Під час внесення ковчега звучали пісне­співи й музика, бо цар Давид звелів поставити співаків, щоб вони грали на органах, псалтирях та гуслях і співали радісні пісні.

Пресвяту Діву вводили в храм, у Святеє Святих, для служіння Господу також при співі, — але небесних голосів, про що нині згадує Церква, коли промовляє: «Діва, священна скарбниця Божої слави, сьогодні вводиться в дім Господній, благодать з Собою вводячи, що в Дусі Божественнім, Її ж оспі­вують ангели Божі: Вона є оселя небесна».

Радіючи, Пресвята Діва ввійшла в дім Гос­подній, як у царський палац. І хоч була Вона малою за віком, лише трьох років, але була довершеною з благодаті Божої, бо Бог обрав Її на служіння спасінню роду людського.

На зорі історії людства перша жона Єва сказала Богові «ні», коли не повірила Йому, а повірила змію — дияволу. Для спасіння роду людського від того, до чого призвело оте Євине «ні», потрібна була інша жона — діва, яка б сказала Богові «так». І дійсно, Пресвята Діва Марія сказала це слово під час благовіщення архангела Гавриїла. Вона тоді промовила: «Я — раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1, 38).

А для того, щоб сказати слово «так», тобто повністю і вільно підкоритися волі Божій, треба було пройти шлях удосконалення в святості. У храмі Божому, і зокрема у Святому Святих, Пресвята Діва Марія готувалася до Своєї предвічної місії стати Матір’ю Бога.

Перебуваючи у Святому Святих, Діва Ма­рія побажала вічно жити в ангельській чистоті і непорушнім дівоцтві. За свідченнями св. отців Григорія Нисського і блаж. Ієроніма, Вона була першою, що заручила Своє дівоцтво Богу, бо в Старому Завіті незвичним було дівам не вступати в шлюб, тому що шлюб біль­ше шанувався, ніж дівоцтво. Пречиста Діва Марія першою в світі віддала перевагу дівоцтву перед шлюбом, уневістивши Себе Богові.

Пресвята Діва першою вступила у непрохідну глибину, вступила в таке спілкування з Богом, яке буде постійно зростати незатьмареним і неоскверненим упродовж усього Її життя. Тому й стане Вона достойною дати плоть і кров Єдинородному Сину Божому і буде чеснішою від херувимів та незрівнянно вищою за серафимів. В цьому і полягає сутність події, яку ми сьогодні святкуємо.

Свято нагадує нам про святість дівоцтва і його цінність в очах Божих. На жаль, сьогодні дівоцтво не шанується навіть у християнському середовищі. Не поважають його і ті, що вступають у шлюб, який є теж святим і встановленим Богом.

Через те, що батьки не вчать своїх дітей шанувати дівоцтво і цнотливість, сучасні шлюби стали неміцними, й іноді буває розлучень майже стільки ж, скільки і шлюбів. Багато може бути причин відсутності цнотливості у молоді, але жодна з них не виправдовує гріха.

Ми не повинні посилатися на те, що нас оточує гріховний і розбещений світ. Світ, у якому ми живемо, складаємо ми, християни, ті, що у Таїнстві Хрещення померли для гріха і встали для життя праведного.

Наша природа затьмарена гріховністю, і тому, будучи немічною, схильна до всіляких гріхів. Наша біда полягає не в тім, що ми носимо немічну плоть, а в тому, що ми не боремося з гріхом. Треба боротися зі своїми недоліками і пороками. Бог дав нам можливість очищатися від гріхів через таїнство покаяння. Не виправдовуйте своїх гріхів, а осуджуйте їх у са­мих собі, і Господь допоможе вам очищатися від них.

Дорогі браття і сестри! Будемо завжди мати перед собою образ Пресвятої Діви Марії як взірець святості. Хай Господь Милосердний за молитвами Своєї Пренепорочної Матері Своєю Божественною благодаттю допомагає всім нам у боротьбі з нашими гріхами і немочами, щоб ніхто із нас не загинув, а мав життя вічне.

Амінь!

Різдвяне послання. Різдво Христове

Преосвященним архипастирям і пастирям,
чесному чернецтву і всім вірним Української
Православної Церкви Київського Патріархату

Дорогі браття і сестри!

Христос народився, славімо Його!

2000-ліття Різдва Христового спонукає нас подивитися на сьогоднішнє свято по-особливому. Люди звикли відзначати Різдво Христове як традиційне народне свято, часто не задумуючись над його змістом.

Різдво Христове має пряме відношення до сенсу нашого життя і стосується кожного з нас, тому що воно належить до основ християнської віри. В Символі віри, який повинен знати кожен християнин, ми сповідуємо: «Вірую… в Сина Божого, що… ради нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з неба, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком».

Легко сказати: «Син Божий зійшов з неба і став людиною», але хто може зрозуміти цю таїну? Як Син Божий, будучи Богом всюдисущим, зійшов з неба і не перестав бути всюди? Як Єдинородний Син Божий, що превічно народжується від Бога Отця, безсіменно народився від Діви? Як Творець всесвіту вселився у творіння, прийнявши людське тіло? Ніякий людський розум не може збагнути цю велику таїну!

І все ж Різдво Христове — це історичний факт. Син Божий реально став людиною, подібною до нас в усьому, крім гріха. В це треба вірити! Тому ми і називаємося віруючими, що віримо Богові, на відміну від нашої праматері Єви, яка не повірила Богу, а повірила дияволу. В наш час багато людей готові теж вірити будь-яким богам, тільки не Істинному Богу.

В житті ми майже все сприймаємо на віру; на­віть у те, що досягається досвідом — наукою, ми часто змушені просто повірити, тому що не завж­ди маємо можливість перевірити особисто. А хіба можна порівняти віру Богові з вірою людині? Ні в якому разі!

Наступне питання, що хвилює наш розум: для чого Син Божий став людиною? Відповідь знаходиться у тому ж Символі віри. В ньому ми сповідуємо: «ради нас, людей, і ради нашого спасіння». Бог не міг спокійно спостерігати, як страждає людство від гріха, хвороб і смерті, а ще й від диявола та злих духів. Любов Божа до Свого творіння незбагненна. Син Божий став людиною, щоб визволити нашу природу від гріха, смерті і диявола. Своїми стражданнями, які Він терпів від грішників усе Своє земне життя, починаючи з народження у вифлеємській печері і закінчуючи голгофським хрестом, Він переміг гріх; а Своєю смертю і власним Воскресінням подолав смерть. В цьому і полягає сутність нашого спасіння.

Своїм Воскресінням втілений Син Божий вніс у нашу природу закон воскресіння. Тепер ми хоч і помираємо, але, безумовно, воскреснемо. Бог визволив нас від рабства гріха. Наші безсмертні душі отримали від Бога дар очищатися від гріха через віру і покаяння.

Два тисячоліття після Різдва Христового люди мають можливість спасати свої душі, тобто визволятися від гріха і всіляких пороків. Бог зробив для людей усе. Бог всемогутній, але одного Він не може — спасти людину без її згоди. Розумом, свободою люди відрізняються від тварин; лише від нас, людей, залежить наше спасіння і наше вічне життя. Останнє слово за нами. Хто куди хоче — туди й іде, що кому більше подобається, те він і обирає.

На жаль, у наш час люди стали частіше обирати матеріальні блага, а не духовні скарби. Навіть християни, що прийняли хрещення і дали обітницю жити за заповідями Божими, часто не виконують свого призначення.

Різдво Христове спонукає нас завжди обирати Бога і все світле, добре і вічне. Нехай Господь надихає нас на християнську любов, єдність і мир. На цьому шляху нехай Вифлеємська зірка освітлює наш розум і веде Українські Православні Церкви — Київську і Московську — шляхом об’єднання і створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Сьогодні наші молитви радісні і святкові. Помолимося ж, щоб Господь зігрів теплом наші домівки, зміцнив наше здоров’я, зцілив наші спустошені душі. Нехай з Різдвом Христовим у душі кожного з нас народжуються любов і мир — церковний, національний і сімейний. Адже воістину, хто має любов, той сам стає джерелом правди і справедливості.

У цей святковий день Різдва Христового сердечно вітаю всіх вас, дорогі браття і сестри, з великим християнським святом і Новим 2000-м роком. Поздоровляю зі святом і всіх наших земляків-українців, особливо тих, які гостинно і тепло приймали нас на американській землі. Щиросердо вітаємо з Різдвом Христовим нашого Президента Леоніда Кучму і молитовно бажаємо йому допомоги Божої, щоб він виправдав довіру українського народу і вивів Українську державу на європейський шлях розвитку. Поздоровляю зі святом уряд, всіх правителів наших і українське військо.

Прославляючи народженого Христа Спасителя, дякуємо Йому за всі Його благодіяння, за радість і скорботу. Нехай Господь буде милостивим до нас у випробуваннях нашої віри й любові і пронесе мимо нас чашу гніву Свого за гріхи та беззаконня наші.

Нехай благословення Боже перебуває з Україною та її народом.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде зі всіма нами.

Христос народився! Славімо Його!

Різдво Христове,

1999/2000

Опубліковано: 21.10.2014.