Український історизм
Георгіївська церква, 1910 р., с. Селище, Київщина
Авторитетно стверджуємо: дотепер ніхто не полічив усіх дерев’яних церков України, споруджених у стилі історизму, або еклектики. Навіть солідний каталог В. Слободяна (2005 р.) і близько не наближається до справжньої цифри. Друга проблема пов’язана з першою. Попри те, що майже всі «історичні» храми не мають жодного стосунку до української архітектури, про це мало хто здогадується! Звідси — численні непорозуміння навіть у професійних виданнях та альбомах, коли типову еклектичну церкву називають бароковою або виставляють як репрезентантку «козацьких» храмів.
Що ж це за невичерпний історизм і чому він став головним каменем спотикання вітчизняного зодчества? Все дуже просто. Від 1830-х і до 1860-х років цей світовий стиль називався романтизмом і широко використовував досягнення попередників: готики, ренесансу, бароко тощо. Втім, на українській церковній архітектурі романтизм позначився дуже слабо, поступаючись класицизму, що ніяк не хотів посуватися з історичної арени. А от від 1860-х і до 1910-х історизм тотально володів Великою Україною, наповнивши її тисячами однаковісіньких храмів, збудованих у псевдо-(саме псевдо!)російській традиції. Ця традиція знайшла вираження як у статичних, переважно кубічних об’ємах церковних споруд, так і в стилізованому «а-ля рюс» декорі. А оскільки проекти таких храмів затверджувалися виключно синодально-єпархіальним священноначалієм Російської імперії, цей різновид історизму й отримав своє друге імення — єпархіальний стиль.
Попри такі прикрощі, ми не схильні підгрібати всі неукраїнські дерев’яні церкви під одну гребінку. Серед них трапляються дивовижні зразки зодчеської думки і теслярського мистецтва. Проте вони все одно лишаються духовною власністю сусіднього народу, — безперечно, братнього, але іншого.
Однак годі. Сказано стільки «злих і нетихих» слів на адресу злощасного єпархіального стилю, що хочеться нарешті дати йому спокій. Хай собі буде. Зрештою, вже вісім поколінь українців ходили і ходять в ті церкви і моляться в них не менш і не більш щиро, ніж в народних шедеврах. Отож, як і у випадку із класицизмом, ми не ставимо перед собою задачу охопити весь огром «історичного» зодчеського доробку на предмет його розділення на «чистих» і «нечистих». На наше тверде переконання, на даному етапі існування України.термінової каталогізації, систематизації і фотофіксації потребують найперше церкви чотирнадцяти народних шкіл і українського модерну. Разом із тим не проходитимемо й повз тих еклектичних церков, які мають у собі хоча б дещицю українських ознак. Їх то і запишемо до українського історизму…
І нехай нас усіх розсудить Головний Митець і Архітектор, Який Сам влаштував так, щоб Його хвалили різними мовами й різними стилями….
