Лемківська школа
Центральна група. Покровська церква, 1792, с. Плоске, Закарпаття (нині в Київському музеї просто неба)
Лемківська школа — найліпша ілюстрація до Шевченкового плачу по «нашій, не своїй землі». Бо із півтори сотні збережених лемківських церков в межах сучасних українських кордонів перебувають не більше двох десятків. З того мізеру лише кілька милують зір первісними обрисами — каркасними баштами і наметовими багатозаломними верхами. Але завдяки тому, що дві найкращі перлини школи у 1970-тих були перевезені на терени Київського та Ужгородського скансенів, уявлення про неповторну лемківську архітектуру отримали тисячі й тисячі українців.
Взагалі доля більшості лемківських церков — така ж непроста, як і доля самих лемків, жорстоко репресованих і розсіяних по світах у немилосердному ХХ столітті.
Початки школи заховані на межі ХVІ — ХVІІ століть, коли якомусь новатору вдалося геніально поєднати (і вдосконалити!) кращі набутки бойківської та марамороської школи традиційної архітектури. Проте не слід розглядати лемківські церкви як простий сплав двох різнорідних начал — стрімкого «готичного» і врівноваженого «ренесансного». Як і завжди, все й простіше, і складніше. Адже Храм випростується із народної душі природно, але повільно. Так само і його занепад відбувається не одразу, а після довгої боротьби.
Найдосконаліші зразки лемківської архітектури створені у ХVІІІ столітті. Та наприкінці того ж віку австрійський уряд розпорядився уніфікувати українські церкви, підігнавши їх до спільного знаменника традиційних «костельно-базилікальних» форм. (Прикметно, що 1801 року на теренах Великої України набув чинності «височайший» указ про заборону будувати у «малоросійському стилі»). Саме тому чимало лемківських храмів «розшифровуються» тільки в інтер’єрі, куди не дісталися перебудовувачі. Наступний, набагато страшніший погром школи стався вже за Польщі, куди внаслідок Першої світової війни потрапила майже уся Лемківщина. Церкви палили і плюндрували, священиків разом із парафіянами вбивали і переселяли далеко від рідного краю. А довершила цю чорну сторінку вікопомна операція «Вісла»… І тільки останнім часом уряд країни почав опікуватися деякими осиротілими лемківськими храмами.
Воловецька група. Святодухівська церква, ХVІІІ ст, с. Гукливий, Закарпаття
Натомість у сусідній Чехословаччині (де після 1918 року опинилася південно-західна частина Лемківщини) унікальні руські церкви старанно реставрували і рятували. Чотири храми навіть перевезли до корінної Чехії (один із них — у саму Прагу), де їх зроду-віку не було. Та особливо поталанило храмам, спорудженим на теренах сучасної Словаччини. Там вони і посейдень геть усі ідеально доглянуті і часто-густо діючі. Деякі ще й узяті під опіку ЮНЕСКО — на жаль, не як українські чи руські, а як словацькі церкви…
Складна історія лемківської школи зумовила розмаїття «фенотипів». Тому, окрім центральної групи із класично-динамічними церквами, виникла потреба виділити і воловецьку, дещо «сурогатну» групу. До неї ми причислили лемківські храми, які зазнали значних перебудов, — переважно базилікального типу. А от тридільні церкви північно-східної Лемківщини (із беззаломними верхами) ми виділили в особливу ославицьку групу — за назвою річки в районі Сянока. Зазвичай вони мають при собі окремі дзвіниці надзвичайно пластичних обрисів.
Тож якщо поталанить, і десь у Центральній Європі ви переступите поріг лемківської церкви — промовте «Отче наш» рідною мовою. Звісно, не для ЮНЕСКО, а для самого храму: він скучив за усіма нами.
