Слобожансько-полтавська школа
Про церкви слобожансько-полтавської школи слід писати епічним, гомерівським складом. Оскільки майже усі вони — на 99 відсотків — відпливли у небуття. Власне Олесь Гончар у своєму «Соборі», де йдеться про Троїцьку церкву із Новоселиці (тепер — Новомосковська) і намагався це зробити. І все ж своїм знаттям про ті дивовижні храми ми завдячуємо переважно фотографії і кільком подвижникам, які увіковічили їх неповторний образ. Найбільше цій святій справі прислужився Степан Таранушенко, котрий з фотоапаратом і знаряддям архітектора пройшов перед самісінькою «варфоломіївською ніччю» школи по широких теренах Лівобережжя і зафіксував найвищий злет української зодчеської думки на фотоплівці і у креслениках. А через сорок з гаком років спромігся видати на цю тему книжку із сухуватою назвою «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України», нині нарешті перевидану і в незалежній Україні ( http://savchook.com/books/taranushenko-dereviana-monumentalna-arhitektura/) .
Як вчасно він це зробив! Бо, скажімо, від численних традиційних полтавських церков залишився тільки один приділ, нині відомий як Спаська церква у Полтаві, а «класичні» зразки слобожанської дерев’яної архітектури можна побачити лише на самих маргінесах етнографічної зони — в Бериславі і тому ж Новомосковську. Унікальна ж група найстрімкіших і найстрункіших слобожанських церков, яку Таранушенко охрестив «лиманською школою», була стерта з лиця землі геть чисто, із сатанинською педантичністю. Тому ми й стверджуємо, що при нищенні цієї школи комуністичні вандали досягли точки неповернення, через що скласти цілісне уявлення про архітектуру Полтавщини і Слобожанщини не уявляється можливим.
Ні, таки не таланить цій школі. Навіть щойно відбудований у Пустовійтівці Троїцький храм Калнишевського не витримує критики з точки зору його первісних пропорцій (порівняйте лишень старі й нові світлини). Тому дякуймо Богові за все і пильнуймо: новітні орди іще дужче ненавидять наші дивовижні традиційні храми…