Українська Церковна Архітектура

Дерев’яне диво України

Покровська церква, 1746, с. Горбулів, Житомирщина

Християнський храм — то душа народу, втілена у зримих формах. І водночас Божественне Об’явлення, завдяки якому людина може освячувати своє життя, відновлювати свій образ, спотворений первородним гріхом. Відповідно й символіка храму, його архітектоніка, іконопис, богослужбові речі покликані бути проповіддю, що розкриває духовні істини, дає цілісну догматичну картину світу. Коли ж ідеться про українські дерев’яні церкви, то виникає асоціація навіть не з проповіддю, а з дивовижним піснеспівом…

Історія

Перші писані відомості про дерев’яні храми на українських теренах дійшли до нас із Х століття. Згадку про дерев’яну церкву Іллі-пророка на київському Подолі знаходимо в угоді князя Ігора з трьома візантійськими імператорами (944 р.). З ХІ століття повідомлення про дерев’яне храмобудівництво з’являються все частіше. У 1020—1026 роках князь Ярослав Мудрий поставив велику п’ятиверху церкву у Вишгороді, над могилою святих князів-страстотерпців Бориса та Гліба. Немає сумніву, що перші українські церкви споруджували за останнім словом дерев’яної рубленої техніки свого часу; тож вони мали багато спільного з архітектурою старовинних князівських замків і фортечних споруд.

Інтер’єр цвинтарної каплиці, поч.ХІХ ст., с. Щербаки, Київщина

Цікаві свідчення про монументальні дерев’яні храми залишили іноземці, які подорожували Україною у ХVII столітті. Так, архидиякон Павло Алеппський із Сирії у своїх «Хроніках» дуже часто згадує дерев’яні церкви, підкреслюючи їхню висоту та чудове освітлення, а також складність архітектурних форм. Про непересічність цих споруд свідчить і той факт, що саме у згаданий період мурована церковна архітектура «країни козаків» підпадає під могутній вплив дерев’яної. Свого злету українське дерев’яне храмобудівництво сягнуло у ХVIII столітті, коли були зведені дивовижні п’яти- й дев’ятибанні церкви висотою понад 40 метрів. Проте вже на початку ХІХ століття уряд царської Росії категорично заборонив українцям будувати храми в народному стилі. А от на тих вітчизняних теренах, що перебували під владою Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії, спроби архітектурної уніфікації не дали значних результатів. Завдяки цьому на заході України храмобудівні традиції не переривалися майже до середини ХХ століття.

Архітектура

Українське сакральне дерев’яне зодчество обрало власний шлях розвитку і є цілком оригінальним явищем у світовій архітектурній творчості. І хоча народні майстри завжди тонко відчували пульс доби, зміни в еволюції світових стилів — але ніколи іноземні форми не затіняли в їхніх творіннях ясного українського змісту.

Вівтарний зруб Троїцької церкви, 1773, м.Чернівці

Першоосновою та головним конструктивним елементом дерев’яної церковної архітектури українців став квадратний зруб (вежа) із поземно укладених брусів чи колод, з’єднаних у кутах замками різних типів. У цьому й полягає принципова відмінність від прийнятої на заході і півночі Європи каркасної системи (типу стояк — балка), котра обмежувала творчі можливості будівничих, обминаючи проблему глибинного розкриття внутрішнього простору. Згори традиційний зруб завершується наметовим перекриттям. Залежно від кількості таких зрубів українські церкви бувають дво-, три-, п’яти- чи дев’ятидільними. Причому за кількома винятками їхня архітектоніка є чітко пірамідальною; храми начебто виростають від нижчої периферії до найвищої центральної бані.

Від XVI століття в дерев’яному будівництві України почали застосовувати шести- та восьмикутні зруби, що помітно посилило пластичну виразність храмів. Тоді ж усталилися й естетичні засади храмобудування. Зокрема, зодчі надавали церквам таких обрисів, аби їхні домінанти вписувалися у рівнобічний трикутник чи рівнораменний хрест.

Дзвіниця П’ятницької церкви, 1775, м. Могилів-Подільський

Зовні українські дерев’яні храми зашальовували (обшивали) дошками з нащільниками (в основному вертикально), покрівлю ж найчастіше виготовляли зі спеціальної дерев’яної «черепиці» — ґонту. Вікна розташовували довільно і, як правило, високо над землею, що надавало споруді оборонного вигляду. За формою вони прямокутні й квадратні, хрестоподібні та круглі, прості й композитні, але зазвичай з високою пропускною здатністю щодо світла. Дерев’яні підвалини по всьому периметру від гниття захищали своєрідні дашки-опасання, низькі або високі, вряди-годи у вигляді галерей. Окремими архітектурно вагомими елементами стали різьблені одвірки, лутки, ригелі (стяжки-сволоки) та карнизи, а також надглавні ковані хрести, прикрашені вибагливим, завжди неповторним орнаментом. Тому в українській традиційній архітектурі просто немає однакових церков! Немає в традиційних храмах і парадного фасаду: вони прекрасні з усіх боків. Щоб оцінити всю їхню досконалість і мистецьку довершеність, кожну церкву слід оглядати як скульптуру, обійшовши навкруги. Взагалі зовнішній вигляд українських дерев’яних храмів відзначається органічним поєднанням форм, тонким зв’язком із довкіллям. Невід’ємною рисою церковного ансамблю в Україні була дзвіниця, яка неодмінно мала бути окремою від церкви спорудою.

У внутрішньому просторі багатьох дерев’яних храмів спостерігається цікава особливість: вони видаються істотно вищими за свою реальну висоту. Цей ефект відкрили ще стародавні зодчі. А досягається він завдяки певному (розсіяному) освітленню та легкому нахилу стін усередину будівлі.

Склепіння нави Троїцької церкви, 1739, с. Новий Білоус, Чернігівщина

Інтер’єр українського народного храму вражає. І це при тому, що стіни розписували переважно в невисоких церквах Західної України, тоді як у центральній та східній її частинах це стає рідкістю вже у XVII столітті. Тому естетичною домінантою дерев’яного храму найчастіше є іконостас, який підкреслює чистоту архітектурних форм, злитих з матеріалом і конструкцією.

Іконостас Святодухівської церкви, 1598, м. Рогатин

Попри всю досконалість українських дерев’яних церков, інструмент, що застосовували при їхньому спорудженні, був навдивовижу простий. Сокира, свердло, струг, пилка і шнур — ось, либонь, і вся «техніка». Причому в багатьох храмах не знайдено слідів використання пилки. Так само, як не знайдено і цвяхів. Це не завадило майстрам припасовувати колоди так щільно, що між ними не встромити й найтоншого леза!

Народні школи

Стилістично дерев’яне сакральне зодчество України надзвичайно розмаїте. Фахівці виділяють до чотирнадцяти (!) народних архітектурних шкіл, що вражають яскравою самобутністю і неординарністю. За великого бажання в них можна розпізнати готичні, ренесансні чи барокові впливи. Та дарма: горнило народної творчості за довгі роки перетопило й перемішало усі складові традиційної дерев’яної архітектури… Хронологічно ці школи розвинулися переважно протягом п’ятьох століть (із XV до XIX), причому, як зазначалося раніше,у західних регіонах країни народне храмобудівництво тривало аж до Другої світової війни.

Марамороська школа. Барсанський монастир, XX ст., Румунія

На Закарпатті збереглися українські церкви ХV—ХХ століть, що належать до марамороської школи народного зодчества. Вони дещо відрізняються від решти традиційних дерев’яних храмів України і нагадують готичні чи барокові базиліки, виконані в дереві. Бабинець має плескату стелю, над якою стоїть каркасна вежа. Часто-густо зверху вона завершується навісом, подібним до оборонних машикулів, і височезним струнким шпилем, який іноді оточують чотири менші башточки. Нава має оригінальне циліндричне перекриття, що зазвичай спирається не на стіни, а на своєрідну виносну конструкцію. Іноді ці церкви покриті лемехом — особливою дерев’яною «черепицею», масивнішою за ґонт . Саме до марамороської школи належить найдавніший дерев’яний храм України — Миколаївська церква (горішня) із с. Середнє Водяне, збудована у 1428 році. Серед дерев’яних споруд Європи вона поступається віком лише британській церкві у Грінстеді (ХІ ст.) та кільканадцятьом норвезьким ставкірхам ХІІ—ХІV ст. Натомість висотою марамороські дерев’яні храми не поступаються нікому — і не лише в Європі, а й у цілому світі. Стрімка, як промінь, вежа храму святих архангелів Михаїла та Гавриїла у селі Сурдешти (1721, повіт Марамуреш, Румунія) возноситься над кучерявими пагорбами на 54 метри! Повірити у це важко, але доводиться, особливо після того, як небо над обрієм несподівано проколює іще один фантастичний шпиль сучасної монастирської церкви Пері у селі Сепенца — 78 м! Для порівняння: до Великої лаврської дзвіниці цій грандіозній Божій щоглі не вистачило якихось 18 метрів…

Лемківська школа. Покровська церква, 1792, с. Плоске, Закарпаття

Окрему школу складають лемківські церкви Закарпаття й Підляшшя. За планом вони подібні до марамороських, однак їхні нава та низенький вівтар мають скатні дахи із заломами. Висока вежа над бабинцем доповнює асиметричну композицію, у цілому нетипову для української архітектури. Найкращі зразки цієї школи — храм св. апостола Якова в Поворознику (1604, Перемишлянщина, Польща) та Покровська церква із села Плоске (1792, Закарпаття). 90 відсотків лемківських храмів розташовані на нинішній території Польщі та Словаччини, де їх успішно заносять у список світової спадщини ЮНЕСКО. Щоправда, не як українські, а польські чи словацькі церкви…

Гуцульська школа. Церква Різдва Богородиці, 1736, смт. Тисмениця, Івано-Франківщина

У XVIII столітті сформувалася гуцульська школа дерев’яного зодчества. Церкви гуцулів зазвичай п’ятизрубні, хрестоподібні, переважно з однією банею в центрі. Найдосконалішою за пропорціями та архітектурними формами є церква Різдва Христового у Ворохті (ХVІІІ ст., Івано-Франківщина).

Бойківська школа. Миколаївська церква, 1761, с. Кривка, Львівщина

Бойківська школа (карпатський і прикарпатський регіони) розвивалася протягом двох з половиною століть і витворила дивовижні зразки сакральної архітектури. Бойківські церкви — тризрубні, у яких середній зруб більший за бічні. Характерна ознака цих храмів — високі верхи із великою кількістю заломів. У церкві Різдва Богородиці із села Матків (поч. XІХ ст., Львівщина) таких заломів аж шість! Цікаво, що ці смерекоподібні вежі не мають освітлення; невеличкі віконця наявні лише у нижньому ярусі. Завдяки яскравій своєрідності бойківські храми відносяться до найкращих пам’яток світової архітектури.

Буковинська школа. Троїцька церква, 1773, м. Чернівці

Буковинська школа формувалася переважно під час османської окупації краю. Тому її храми зовні нагадують традиційну хату: турки-мусульмани не дозволяли будувати інакше. Утім, і під звичайним двосхилим дахом буковинські майстри примудрялися заховати ті самі три бані, нехай і не дуже високі. Лише у віддалених гірських районах, куди не доходили завойовники, ці бані інколи визирали назовні.

Волинська школа. Георгіївська церква, 1743, с. Сіянці, Рівненщина

Волинські та поліські церкви іноді змішують в одну школу. Проте спільне у них одне: монументальність і лаконізм форм. Яскрава ознака частини поліських храмів — архаїзм, завдяки чому можна уявити, якими були дерев’яні храми за часів Київської Русі.

Поліська школа. Юрівська церква, кін. ХVІІ ст., сел. Давид-Городок, Білорусь

Окремою від волинської слід визнати і берестейську школу, яка хоч і зазнала впливу католицької архітектури, проте зберегла українську самобутність. Переважна більшість берестейських церков зосереджена на півдні сучасної Брестської області Білорусі.

Берестейська школа. Вознесенська церква, кін. XVIII ст., с. Молодове, Білорусь

Галицька школа так само веде генезу від найдревніших храмів архаїчного типу, проте вирізняється наявністю чисельних архітектурних і декоративних рішень.

Галицька школа. Миколаївська церква, 1691, м. Бережани

До галицької школи тісно примикають західноподільські храми. Прекрасні зразки стилю збереглися в с. Скорики (церква св. Іоана Богослова, ХVІІ ст., Тернопілля) та м. Кам’янці-Подільському (Хрестовоздвиженська церква, 1799, Хмельниччина).

Західноподільська школа. Миколаївська церква, 1817, с. Зелене, Тернопілля

А от східноподільські храми тяжіють до наддніпрянської школи. На жаль, на східному Поділлі і Придніпров’ї не збереглося жодного дерев’яного храму, спорудженого у буремному для України XVII столітті (за винятком дещо архаїчної Трьохсвятительської церкви 1651 р. із с. Пищики на Київщині). Проте саме цього часу тут сформувався новий тип центрично-вертикальної композиції, що відзначався урочистістю й надзвичайно високими та стрункими банями. Доповнені заломами, ці бані стали яскравою ознакою не тільки наддніпрянської, а й сіверсько-чернігівської, слобожансько-полтавської та лиманської (знищеної дощенту у 1930-х) шкіл народної архітектури XVII—XVIII ст.

Східноподільська школа. Михайлівська церква, 1739, с. Телелинці, Вінничина

Наддніпрянська школа. Миколаївська церква, 1730, с. Синява, Київщина

Сіверсько-чернігівська школа. Микільська церква, 1732, с. Новий Ропськ, Росія

Наддніпрянські і лівобережні церкви в принципі належать до одного стилістично барокового напрямку, хоча кожна школа має свої виразні ознаки. Найбільшого поширення тут також набули тризрубні церкви, хоча нерідкісними були й хрещаті п’ятизрубні (Миколаївська церква, 1730, с. Синява, Київщина; Михайлівська церква,1764, с. Дашів, Вінничина; Микільська церква, 1732, с. Новий Ропськ, Чернігівщина). Саме на межі Придніпров’я та Слобожанщини споруджено дев’ятизрубний дев’ятибанний козацький Троїцький собор у Новоселиці (1773, Дніпропетровщина) — наймонументальніший дерев’яний храм України. До ремонту 1888 року його висота сягала 44 метри!

Слобожансько-полтавська школа. Троїцький собор, 1775–1780, м. Новомосковськ

Цей унікальний собор і став знаковою пам’яткою золотого козацького віку, найприхильнішого до народної архітектури.

Світові стилі

Від кінця ХVІІІ століття дерев’яне зодчество України зазнало послідовного впливу світових стилів: класицизму, історизму та модерну. На відміну від «народного» періоду, на кожний із цих напрямів Творець відвів лише по 40—50 років. Але й цього вистачило, аби накинутий «архітектурний інтернаціоналізм» було залучено до питомо українського світу.

Імперська навала на останній бастіон української незалежності — національну архітектуру — попервах далася взнаки. Нові традиційні дерев’яні храми на загарбаних Росією українських землях після 1800-х років з’являлися хіба у віддалених селах Волинської губернії.

Та хоч як старалися царські посіпаки, народні майстри не здалися. Опрацьовані ними нюанси (на зразок пом’якшених обрисів бань, традиційного різьблення і шалювання поверхонь) призвели до появи феномену українського дерев’яного класицизму. Відтак розроблені й затверджені у Петербурзі проекти типових храмів набули у процесі будівництва не дуже виразних, однак національних рис. Про це свідчить чимало пам’яток (таких, наприклад, як Георгіївська церква у Софіполі (кін. ХVІІІ ст.) та Золотоустівська церква у Півнях (перша пол. ХІХ ст.) (обидві — Київщина)).

Український класицизм. Церква св. Іоана Золотоустого, кін. ХVІІІ ст., с. Півні, Київщина

У другій половині ХІХ ст. на зміну класицизму та романтизму в Україну прийшла еклектика. Усупереч тотально-примусовому ширенню так званого єпархіального стилю, ґрунтованому на псевдо-російській традиції, українці і в цей непростий період примудрилися «проштовхнути» крізь синодальні сита чимало оригінальних перетлумачень давніших народних храмів. У такий спосіб і виник український історизм.

Український історизм. Успенська церква, сер. ХІХ ст., с. Вільховець, Київщина

Тодішні зодчі винайшли два варіанти архітектурної «українізації» — композиційний та декоративний. Приміром, на хрещатій Успенській церкві із с. Вільховець (сер. ХІХ ст., Київщина) куполи розміщено по-українськи: на раменах хреста. Натомість над єпархіальною Георгіївською церквою із с. Селище (1910, Київщина) бані оформлено не у вигляді російських «цибулин», а на манер традиційних «грушок з ковніром».

Повне відродження забороненої української архітектури відбулося вже у ХХ столітті. Цей мистецький і громадянський подвиг звершила невелика (до сотні осіб!) плеяда архітекторів та інженерів, художників і декораторів — різних національностей, але єдиного українського духу. Саме вони суголосно зі світовими тенденціями створили модерний національний стиль, який не обминув і дерев’яного храмобудівництва. Так склалося, що майже всі відомі на сьогодні дерев’яні храми в стилі українського модерну збудовані на Волині й Прикарпатті, переважно у міжвоєнний період (1920-ті — 1930-ті). Зберігаючи ясну народну традицію, кожен із них є вершиною пластичної гармонії та вишуканої експресії. Найхарактернішими прикладами цього останнього в українській історії суто національного стилю є Покровський храм у с. Бронники (1923, Рівненщина) та Іллінська церква у с. Дора (1930-ті, передмістя Яремче, Івано-Франківщина).

Український модерн. Церква св. Іоана Предтечі, 1932, с. Прилуцьке, Волинь

Тисячолітня праця вітчизняних майстрів і зодчих принесла гідні плоди: попри усі війни, революції та репресії Україна дотепер є абсолютним чемпіоном світу як за кількістю, так і за якістю, тобто досконалою красою, національних дерев’яних храмів.

Видатний український архітектор, мистецтвознавець та етнограф Григорій Логвин порівняв українське дерев’яне зодчество із животворчим джерелом, звідки нащадки черпають наснагу та силу для творення краси і правди у цьому облудному й спотвореному гріхом світі. І справді, чи знайдеться деінде таке багатство, таке розмаїття творчої фантазії народу, що уцілів на історичному перехресті семи вітрів завдяки своїй вірі, працьовитості та любові до прекрасного?..

Дай же Боже, аби ці дивовижні храми — уособлення української душі — до кінця віку з’єднували стражденну людську землю із пречистим Божим небом.