Archives

Житловий прибутковий будинок Івана Бойка, 1911 – 1913 (1914?) рр.

Оскільки останнім часом будинок Бойка набув неабиякої популярності (особливо у віртуальному просторі), багато писати не будемо. Та кілька слів для годиться скажемо.

У юності наш «герой» виглядав надзвичайно імпозантно та динамічно. На жаль, це тривало недовго: ще у 1930-тих на замовлення НКВД його спотворили незугарною надбудовою. Натомість інтер’єри будинку чомусь не були репресовані. Тож і сьогодні у його вестибюлі та сходовому холі можна помилуватися чисто УМівськими розписами класиків — Сергія Васильківського та Миколи Самокиша (звісно, якщо вам вдасться потрапити у під’їзд).
А як не вдасться — ласкаво просимо до СУМу: двері нашого сайту відчинені завжди.

Земська школа, 1913 – 1914 рр.

Функціонує як адміністративна споруда і шкільний музей, тому й має непоганий вигляд. Одна з п’ятьох збережених донині Сластіонових шкіл із заломом даху — характерною прикметою української барокової архітектури. Разом із кількома іншими, саме цю ознаку Опанас Сластіон визнав за обов’язкову в арсеналі українського модерну.

Та головна родзинка бодаквинської «земки» — тризаломне вікно-башточка (люкарна) на даху. Таких віконець і сто років тому було не густо, — а тепер і поготів. Цікаво, що подібні конструкції були присутні і на школах Канівського повіту — зокрема, в Корсуні (хоча ми знаємо про це лише завдяки старим фото). Це, безперечно, зайвий раз підтверджує авторство Сластіона і стосовно «черкащанок».

Судячи з усього, бодаквинська вежка-люкарна увійшла у ХХІ ст. у суворій самотності останнього «могіканина». Що її врятувало? Хтозна. Можливо, дерева, що донедавна росли перед головним фасадом і геть закривали башточку. А тепер без них — краса та й годі, просимо панство. Відтак висловлюємо щиру подяку адміністрації школи за проведену вирубку. Мабуть, це єдиний випадок, коли ми схвалюємо гербомахію. А ви?

Надгробний хрест Олександра Кониського, 1927 р.

Те, що Олександр Кониський, автор тексту духовного гімну України «Боже великий, єдиний», заслужив у Бога і людей багато, сперечатися, гадаємо, не треба. Але чи всі українці, що завзято виспівують чи з увагою слухають по церквах і мітингах згаданий гімн, знають, де могила цього великого сина рідної землі?

Сподіваємося, тепер знатимуть. Як знатимуть і те, що представлений хрест-надгробок виготовлено і встановлено з ініціативи незабутнього Сергія Єфремова. На сьогодні нами віднайдено кілька подібних хрестів на могилах видатних людей, так чи інакше пов’язаних долею із Єфремовим. Та тільки на хресті Олександра Кониського є пряме підтвердження дати виготовлення. Маємо на увазі написання імені спочилого — «Олександер», характерне для доби українізації 1920-х років. І хоч відомості про автора високомистецького хреста не зовсім певні, ми сміливо вписуємо у відповідні графи ім’я Кричевського. Ну хто іще, окрім нього, міг сотворити цей скромний шедевр УМа?

Будинок Колегіону (Бурса дяків собору св. Юра), 1904 р.

Головна «родзинка» «досить стриманого, навіть сухуватого за пластикою фасаду» Колегіону (В. Чепелик) — майоліки. Їх вишукані народно-модернові орнаменти розробив ще зовсім молодий, але надзвичайно талановитий Олександр Лушпинський. Відтоді останній і став головним художником будівельного концерну Івана Левинського.

Власне декоративні кахлі виготовлено на спеціальному керамічному підприємстві згаданого концерну. Саме характер оздоблення будинку і дозволяє зарахувати його до УАМу.

Комплекс споруд комбайнового заводу “Комунар”, 1920-ті рр.

Хто б подумав: у такому пролетарському і зросійщеному Запоріжжі у 1920-х роках постала і збереглася донині яскрава пам’ятка УАМу. Втім, «збереглася» — то вже фігура мови. Бо інженерний корпус колишнього комбайнового заводу (нині це ЗАЗ) зник безслідно, а від колишньої заводської контори залишилася хіба третина, ще й перебудована до невпізнання. Але ж залишилася! От тільки архітектора оригінального комплексу ми не знаємо, а гадати не хочемо. Може, хтось підкаже?

Флігель садиби О. С. Рахманової, 1878р

Олена Сергіївна Рахманова, донька декабриста Сергія Волконського і власниця Вейсбахівки (остання стала Білорічицею після відповідного перекладу з німецької у 1945 році), була завзятою колекціонеркою та прихильницею автентики. Можливо, цим і пояснюється як вибір архітектора, так і оригінальний стиль ансамблю Білорічицької садиби.

Про Олександра-Едуарда Юлійовича Ягна ми стисло писали у нашій програмній статті про архітектуру УМа. А от про стиль слід сказати окремо.

Безперечно, ні Рахманова, ні Ягн не збиралися вигадувати український модерн, ще й на кільканадцять років раніше від Сластіона і Кричевського. Садиба будувалася у тому фольклорному дусі, яким він бачився в тодішній «єдінонєдєлімой» імперії. Також не підлягає сумніву, що і замовники, і сам зодчий були прихильні до творчості страшенно популярного на той час Івана Ропета (Петрова), основоположника так званого неоруського напряму в архітектурі.

А от далі стає цікавіше. Палац княгині (він нього лишилися тільки старі світлини) — з рюшиками, кокошниками, бочками та іншими атрибутами ропетівщини — не має стосунку до нашої теми. Натомість чудом збережений у вогні революцій та воєн флігель при всій своїй еклектичності однозначно належить до української цивілізації. Ні, це в жодному разі не чистий зразок українського «передмодерну», бо й тут наявна «посконно-сусальна» Русь у вигляді тої ж бочки над головним фасадом, фантастичних пташиних «ликів» і перевантажених деталями керамічних колонок. Та все з лихвою перекриває дивовижно-пластична композиція споруди, в якій однозначно домінують українські заломи даху, трапецієві прорізи вікон і галерей та національні кольори майолік.

Як так вийшло? Мабуть, точно не скаже ніхто. Напевне, архітектор бачив славетну провозвісницю УАМу, хату для гостей в садибі Галагана (в Лебединцях того ж Прилуцького повіту, що не так далеко від Білорічиці). Але вочевидь справа не тільки в тому. А що як Ягн настільки прикипів серцем до чудового полтавського краю, що самохіть, майже за Фрейдом, відтворив у своєму кращому творінні дух нескореної України?..

Чи помітили такий несподіваний ефект сучасники Ягна? Не знати. А от ми свого часу були настільки вражені флігелем садиби Рахманової, що зухвало приписали його до українського модерну. Це, звісно, не науково і не дуже правильно, але наша максималістська оцінка була швидко підхоплена і рознесена просторами інтернету.

І нам за це анітрохи не соромно!

Вокзал та пристанційні споруди станції «Ахтарі» Кубансько-Чорноморської козачої залізниці, 1911 – 1916 рр.

Стосовно «Ахтарі» ми сумніваємося. Російська Вікіпедія виводить назву міста і станції від турецької фортеці Ахтар-Бахтар. Натомість нам до душі інша версія, пов’язана із Охтиркою. І ось чому. Та ж «правдива» російська Вікіпедія стверджує, що за останнім переписом у Приморсько-Ахтарську мешкає аж 2%  українців. Дуже шкода, що вона не торкається питання, як 98 відсотків кубанських козаків стали росіянами…

Та ми жодним чином не торкаємося політики. Просто закинутий тимошенківський шедевр на тупиковій гілці колишньої козачої залізниці досить зухвало не міняє старого запису у п’ятій графі. Що ж, прекрасний вокзал має шанси стати останнім українцем Охтирки Приморської. Героям слава…

Будинок Українського музичного товариства ім. М. В. Лисенка, 1913 – 1916 рр.

Яскрава пам’ятка Львівського центру УАМу постала стараннями визначного українського етнографа і громадського діяча Володимира Осиповича Шухевича, рідного діда вікопомного Романа Шухевича. Про це гарно написав Віктор Чепелик:

«Будувався цей дім за важких часів Першої світової війни з великими перервами і зміг бути закінченим лише завдяки жертовній праці, твердості духа і винахідливості …В.О. Шухевича, який поклав на цю справу своє здоров’я і помер майже при завершенні споруди».

Подвиг засновника музичного товариства ім. Лисенка (а також «Руської бесіди», львівської «Просвіти» та Руського педагогічного товариства) був не марним. Якщо іззовні будинок виглядає дещо еклектично (тут поруч із українським необароко проглядається і раціональна сецесія, і неокласицизм), то оформлення інтер’єрів, зокрема, Великого і Малого залів, є однією з найяскравіших сторінок УМа.

Модесту Сосенку вдалося повною мірою виявити не лише «чари народномистецької традиції Прикарпаття» (В. Чепелик), а й створити, так би мовити, узагальнений модерновий образ української культури. Тож не випадково в стінописах концертних залів наявні цитати із Шевченка, Франка та Лисенка, а наддніпрянські кобзарі та лірники сусідують із гуцульськими трембітарями та скрипалями. Доповнюють враження вставні картини Олекси Новаківського і погруддя двох корифеїв — тих же Шевченка та Лисенка, виконані відомим скульптором і малярем Григорієм Кузневичем. Вишукана металопластика в оформленні Великого залу належить ковалю Михайлу Стефанівському; вітражі виготовила славетна краківська фірма Станіслава-Ґабріеля Желенського.

Радує, що й є через століття будинок не змінив призначення. Нині в Музичному училищі ім. Станіслава Людкевича вчаться юні музиканти, готуючись вчергове вражати світ досягненнями української музики.

Надгробок на могилі Миколи Федотовича Біляшівського, 1927 р.

24 жовтня 2017 року виповнилося 150 років з дня народження видатного українця — Миколи Федотовича Біляшівського. Та оповідати про нього ми не будемо: про Біляшівського достатньо сказано і написано до нас.

Нам випала інша честь — на початку 1990-х, після довгих десятиліть тоталітаризму і атеїзму, першими відслужити на могилі цього подвижника духу панахиду. Тоді ми і зауважили незвичний високохудожній шрифт на надгробку і правопис доби українізації…

На жаль, ніхто, навіть прямі нащадки Миколи Федотовича, не зберегли в пам’яті відомостей про митців-авторів надгробку — характерного зразку українського модерну. Є відомості, що надгробок із рідкісного фінського каменю замовив директор заснованого Біляшівським Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка Андрій Винницький. Дуже заманливо назвати автором надгробку Василя Кричевського, який тісно спілкувався із Сергієм Єфремовим, близьким другом спочилого. Та ми до часу утримуємося. Можливо, хтось із істориків чи музейників знає більше від нас і нарешті розкриє цю таємницю?..

А тепер особисте прохання. Захоплено блукаючи залами фундованих Біляшівським музеїв (Національного художнього, історичного чи Шевченка) — пригадайте скромну плиту на його могилі і пом’яніть раба Божого Миколу незлим тихим словом…