Богородиця з Дитям. Фрагмент ікони Івана Їжакевича «Несподівана Радість», 1947, Макарівська церква, Київ

У цьому розділі нашої колекції УМа торкаємося найсвятішого. Чому потрібно виокремлювати іконопис із загального мистецького доробку стилю? Причини є, і вони об'єктивні.

По-перше, важить природа ікони, яка засадничо корелює із надзадачею, поставленою модерном перед самим собою. Мовимо про ікону як про відкрите вікно у Царство Небесне, у прекрасний Восьмий День, де сяє незаходиме Сонце Правди — Христос Бог наш. А оскільки модерн, зокрема український, своїм природним гіперреалізмом намагається досягнути того ж результату — піднести та ушляхетнити буття світу, спільність мети стає очевидною.

По-друге, силою історичних обставин і естетичних уподобань українського народу, наша національна ікона пройшла довгий шлях розвитку, подолавши рамки візантійського традиціоналізму і не втративши при цьому своїх основоположних функцій (як це сталося на Заході, де священний образ перетворився на релігійну картину). Тож на момент появи модерну українські іконописці були готові до наступного, якісного стрибка в такій, здавалося б, консервативній царині. Відтак українська модерна ікона стає окремим явищем української культури. Нічого подібного не спостерігаємо в тих країнах (переважно поствізантійських), де за довгі віки іконописна традиція практично не змінилася. Єдиний виняток — російський модерн, котрий, одначе, спирався не на власне коріння, а на декоративно-пластичні засади мистецтва давнього Новгорода і українського бароко.

Прикро, але українських іконописців-модерністів обмаль, так само, як і їхніх робіт.

Точно знаємо про доробок Івана Їжакевича і Петра Холодного, Миколи Сосенка і Юліана Буцманюка… В такій нестачі немає нічого дивного. Адже іконописні твори УМа протягом довгих років комуно-вавилонського полону піддавалися нещадному переслідуванню і нищенню. Щасливих винятків було не багато. Найбільше «пощастило» Іванові Їжакевичу. Схоже, своїм подвижницьким життям він здобув особливу ласку в очах Божих.

Та не втрачаймо надію. Останніми роками нам поталанило віднайти кілька дивовижних ікон, які з повним правом можна зарахувати до шедеврів УМа. Скільки подібних знахідок іще чекає на нас у розкиданих по лицю України церквах і провінційних музеях, антикварних салонах і колекціях збирачів старовини?

Бог відає, час покаже.