Нині в будівлі отаборився районний відділ освіти. Та не шукайте на його сайті оповіді про історію цієї непересічної споруди, геть невідомої аматорам УАМу (в тому числі і Чепелику). Єдина корисна інформація — малесенька фотка школи до останнього, воістину пекельного «ремонту». Завдяки цьому зображенню ми й довідались про первісний вигляд колись прекрасного фасаду пам’ятки. І вжахнулися до межі. І навіть понад межу — тож даруйте за ненормативну (для нас) лексику.

Тільки уявіть: варварам здалося недостатнім накрити лице шедевру, оздоблене стилізованими гронцями винограду а-ля Кричевський і Нарбут, жлобською «паранджею» із гламурно-салатового пластику. Виявляється, вони ще й зрубали трикутний фронтончик над порталом — либонь, з метою економії того ж пластику.

На наше щастя, жлоби-ремонтники (маємо на увазі, певна річ, не простих роботяг, а розпорядників коштів) пожлобилися проробити ту ж операцію із бічними фасадами (принаймні, поки що). Тож ми таки уздріли і вишуканий гранітний цоколь, і згадані виїмчасті орнаменти, достойні будь-якої архітектурної енциклопедії. Врубані в стіну прямо по цих орнаментах кондиціонери свідчать про турботу жлобів від освіти про свій комфорт. А от як ці естетичні каліки турбуються про освіту наших українських дітей — уявіть самі. Горе переможеним, особливо жлобством…

А нормальним глобинцям — наше дружнєє посланіє: пильнуйте, щоб ваше Глобине не перетворилося на Жлобине…

По старих світлинах можна легко відстежити, як кожен наступний ремонт не просто спотворював, а й суттєво віддаляв оригінальний вокзал від первісного ясно-українського образу. Спочатку зникли «зайві» п’ятикутні фронтончики і люкарни на даху, потім були замуровані «зайві» трапецієві віконця другого ярусу, а на довершення справжню червону черепицю заступив потворний металопластик «радісного» темно-коричневого кольору.

Втім, справедливості ради мусимо визнати, що аналогічні процеси ідуть і в рідній Україні. Тим-то дорікнути поганим правнукам славних прадідів можемо хіба лінгвістично. Ви знаєте, як нинішні кубанські козаки називають нашу станцію «Тимошівську»? — «Тімашевская»!!

Про геніальну всеядність Альошина сперечатися не випадає. Те, що цей митець невимушено і легко міг запроектувати споруду будь-якого стилю і досягнути при цьому неодмінного успіху — відомо усім аматорам архітектури ХХ століття. Не проминув імпозантний вусань і українського модерну. На превеликий жаль, наймонументальніший УМівський доробок Павла Федотовича — необароковий прибутковий будинок на Софійському майдані в Києві — під час Другої світової був пошкоджений і вже по війні розібраний борцями із архітектурним націоналізмом. З різних обставин не були втілені в життя і симпатичні шкільні проекти зодчого (1920-х рр.).

Тож скидається на те, що єдиною наявною пам’яткою близьких стосунків Альошина із УАМом є комплекс споруд Миронівської дослідної станції, що доживає віку у глибоко провінційному селищі з кумедною радянською назвою «Центральне». Насправді якщо в цьому соцреалістичному поселенні і є щось центральне, то це альошинський будинок селекційної лабораторії. На жаль, ані київське, ані районне начальство не поділяють нашої думки — інакше чому така високохудожня споруда довгі роки перебуває у такому жалюгідному стані? Питання риторичне… Лишається сподіватися, що, попри виламані рами й двері і повний погром усередині, будівля ще трохи постоїть (а як поталанить, то й дотягне до кращих часів) — адже її стіни і башта із вишуканим «ямковим» декором зведені із високоякісної, практично вічної, так званої «жовтої київської» цегли.

Окрім лабораторного корпусу ознаки УАМу (залом даху і характерну пластику стін і декору) можна зауважити іще у двох промислових спорудах комплексу. Одначе чи належать вони Альошину — ми не знаємо. Можливо, хтось підкаже?

Клуб у Старосіллі ми помітили випадково, проїздом. Але, спинившися, не пошкодували. Ще й як не пошкодували, бо неочікувано відкрили геть невідому пам’ятку УАМу!

На жаль, останні господарі оригінального дерев’яного будинка (тепер у ньому приватне житло) незадовго до наших відвідин вирішили зодягнути пам’ятку в цеглу і пластик. Одначе, на наше щастя, з якоїсь причини не завершили цього мирного акту вандалізму. Можливо, їм завадили химерні форми дашку порталу, на якому з-під багаторічної заклейки-забивки визирнула на світ Божий чудова плоскорізьба — велика квітуля і виноградні гронця а-ля Кричевський, а також цифра «1937», виконана цілком УМівським шрифтом. Не пройшов повз нашу увагу і одвірок — обвитий різьбленою змійкою-вервицею, також в УМівському дусі.

Попри вигуки і фотоекзерсиси захоплених дослідників із будинку так ніхто й не вийшов. Тому ми й не відаємо, чи здогадуються його нинішні мешканці про неперехідну цінність колишнього клубу. Не знаємо й про подальшу долю порталу та одвірку — вже давно наші земні шляхи не перетинаються зі славним Старосіллям . Але думи все кружляють і кружляють навколо одного з останніх зразків українського модерну: як воно було любити Українута українську культуру у страшному 1937-му році?..

Знаний краєзнавець і журналіст Дмитро Малаков припускає, що автором чудового Народного будинку у Кривому може бути київський архітектор Микола Даміловський. Головний аргумент — подібність «кривенької» башти до вежі Ніжинської електростанції (останню достеменно спроектував цей чудовий київський архітектор). Що ж, пристанемо до цієї версії і ми.

Споруджено маловідому перлину УАМу з ініціативи і коштом сільської кооперативної спілки. Найяскравіше враження справляють вікна — таких вишуканих рам в облямуванні пузатеньких колонок до ХХІ століття дожило катастрофічно мало… Причаровують і досконало знайдені пропорції будинку.

Початково в кругляку на вежі відмірював час великий годинник. І не знали будівничі і фундатори, що час їхнього українського життя вже відміряно, і що дуже скоро на них чекають колективізація, Сибір, голодомори і війни… Гірко і боляче, але увесь цей апокаліпсис таки зробив свою чорну справу, виплекавши не одне покоління «іванів безпам’ятних»: принаймні, ніхто із опитаних нами мешканців Кривого не відав ані про «культурне» призначення найкрасивішої споруди села, ані, тим паче, про час будівництва. Дехто навіть стверджував, що будинок зведено у… 1970-х! Напевне, людей збиває з панталику жахлива «туалетна» плитка, якою якраз в ті «застійні» роки спотворили унікальну пам’ятку. Ми так і не знаємо, чи вдалося нам переконати селян у давності шедевру…

Нещодавно в одному крилі Народного дому влаштували церкву, тож з’явилася тиха надія на його щасливе майбутнє. Дай Боже!..

На просторах інтернету авторство дивовижної і неповторної Ніжинської електростанції часто-густо приписують найкращим українським митцям-архітекторам — чи Опанасові Сластіону, чи Василеві Кричевському. З огляду на красу і оригінальність пам’ятки, то цілком закономірно. Особисто ми могли б додати до списку ймовірних авторів Євгена Сердюка, на якого вказують деякі характерні ознаки споруди, як-от п’ятикутні вікна і простий геометричний декор із полив’яної плитки. Одначе не станемо цього робити і твердо та рішуче призначимо архітектором шедевру Миколу Даміловського, причому одразу із двох причин: 1) на нього вказує Віктор Чепелик у своїй основоположній праці про український архітектурний модерн; 2) саме Микола Даміловський є визнаним корифеєм промислових споруд УМа.

Ось яку цікаву інформацію про Ніжинську електростанцію ми почерпнули із електронних джерел:

«Ініціатором створення першої міської дизельної електростанції став місцевий підприємець Еммануїл Архипович Калина. Дизельний двигун потужністю 135 кінських сил та механічне обладнання електростанції були придбані на київському заводі «Гретер». Електростанція обслуговувала мережу з 300 вуличних ліхтарів (з них 33 світилися всю ніч). Електрифікованими були приміщення міської думи, військове відомство, окружний суд, Історико-філологічний інститут князя Олександра Безбородька, деякі приватні будинки. В роки ІІ-ї світової війни будівля була частково пошкоджена. Зараз тут розташована Ніжинська дитячо-юнацька спортивна школа».

Будете в Ніжині — неодмінно погуляйте навколо прекрасної споруди: помилуйтеся на неї з-за обмілілого Остра, пошукайте над прозаїчними ятками й павільйонами місцевого базару її романтичну башту, зазирніть у колосальні вікна, за якими вже давним-давно не гудуть турбіни, а лунають веселі дитячі голоси…

Все ж таки добре, що Ніжинська електростанція майже не змінила свого призначення: преобразовувати косну фізичну енергію в живу енергію боротьби і завзяття.

Одна з найкраще збережених і доглянутих земських шкіл Лохвиччини. І то невипадково: тут працює чудовий педагогічний колектив, який щиро переймається проблемами сільської освіти та культури.

Потужна башта, що не має аналогів, вкупі із заломчастим дахом викликають захват досконало знайденими пропорціями. Не меншої похвали заслуговує стриманий цегляний декор пам’ятки. Безперечно, школа у Гаївщині належить до найдосконаліших творінь Сластіона.

P.S. Все написане вище — свята правда, але тільки до 2015 року. Бо саме тоді районне лохвицьке начальство своєю лихою волею закрило гаївщинську красуню… Учнів перевели до інших шкіл, а вчителів розігнали чи відправили на пенсію. Селяни ж, як годиться, пообурювалися та й пішли на свою одвічну панщину… Тож нині в одному зі шкільних приміщень працює якийсь генделик, що обклеїв сластіонівські візерунки дешевою рекламою, а все решта перебуває у запустінні…

Прикро до болю, але не будемо втрачати надії на кращу долю українського села і сільського шкільництва. Саме тому ми й вирішили не переписувати нашу коротеньку статтю від 2011 року, а просто додати до неї цей сумний постскріптум…