Іконостас Онуфріївської церкви — чи не найперший твір Сосенка у монументальному релігійному малярстві. І він (іконостас) у нього (Сосенка) завдався щонайліпше. На жаль, ми не маємо детальних світлин, аби підкріпити наше твердження наочно, тож просимо довіри заочної. Різьбярські роботи на зразок так званого краснопущанського іконостасу виконали безіменні ченці-василіани. Слід зазначити, що значну частину коштів на виготовлення такого розкішного витвору ікономалярства і сницарства виділив особисто митрополит Андрій Шептицький. І то, очевидно, неспроста: у 1896- 99 рр. цей превелебний муж був ігуменом Онуфріївського монастиря.
Щира дяка і вічная пам’ять усім, хто долучився до цього маловідомого на теренах Великої України шедевру УМа!
В літературі пам’ятку називають по-різному – хто будинком купецького, а хто дворянського зібрання. Мудрий корифей УАМу Віктор Чепелик примиряє опонентів обтічним словосполученням (див. заголовок) і відносить споруду до монументалізованих форм декоративно-романтичної течії УАМу. А ось що пише про будинок архітектор-дослідник Денис Вітченко:
«Мабуть найцікавіша з робіт Євгена Сердюка в українській традиційній стилістиці – будівля колишнього купецького зібрання в м. Слов’янську (пізніше палац культури, пам’ятка архітектури місцевого значення, охоронний №573) – не збереглася до наших часів у первісному вигляді. Проект був розроблений Євгеном Сердюком у співавторстві з техніком С.В. Котляревським у 1913–1914 pp. Складний черепичний дах надавав будівлі вельми мальовничого вигляду. У об’ємній композиції виділялися чотири башти з наметовими черепичними дахами із заломами. Башти фланкували портал головного входу та об’єм залу зібрання з чотирисхилим дахом. Фасади, виконані у нетинькованій цеглі, були оздоблені цегляним декором: колони, аркатурні пояси з квадратними та трапеційними нішами-ширинками, карнизи із зубчастими поличками – наслідували прийоми української архітектури межі ХVII-XVIII ст. та народного зодчества. Віконні й дверні прорізи мали трапеційну форму. Будинок постраждав під час Другої світової війни, а в результаті реконструкції 1948 р. зазнав добудови й надбудови, через що повністю втратив свій первісний вигляд».
Стосовно останнього твердження маємо заперечення: будинок справляє позитивне, цілком УАМівське враження і сьогодні, навіть у спотвореному вигляді. Приблизне уявлення про його колишній зовнішній декор може дати УАМівський особняк у тому ж Слов’янську. А що з інтер’єрами? Віктор Чепелик повідомляє, що усередині і театральна зала на 550 місць, і низка приймальних та ділових покоїв були розписані. Можливо, ці розписи іще десь ховаються під соцартівськими нашаруваннями і нинішньою руїною?
Дайош ремонт-декомунізацію!
Червоняста будівля ховається у зелених заростях над краєм величної долини Сули. Схоже, христанівська школа єдина у своєму роді: такого сполучення украй лаконічного декору і стильного заломчастого даху не побачиш у жодній іншій пам’ятці.
Частину приміщень займає фельдшерсько-акушерський пункт, решта була покинута напризволяще і донедавна активно занепадала. На щастя, за школу нарешті узялися шалені київські волонтери, які мріють про сільський культурний центр і час від часу прибирають та ремонтують цю чудову пам’ятку УАМу.
Вікторові Чепелику так подобався будинок училища ім. Сергія Грушевського, що при його описові він збивався на чисту поезію:
«Стриманість архітектури будинку визначалась його приналежністю до раціоналістичного варіанту УАМу. В цій стриманості зосереджено надзвичайну силу, що пробивалася крізь цегляний мур і розквітла тими трикутними кольоровими квітами життя. Суцільним фризом обійшли вони три фасади будинку, — ці квіткові бутони; круглі розети угорі демонстрували уже розпашілі в своєму буянні квіти. Небагатослівна та архітектура, адже в ній — правда життя і його ж поезія. Ті декоративні прикраси були своєрідними метафорами, що твердили: діти є квіти, які, вивчившись, прикрасять життя буйноцвіттям своєї праці і творчості»…
А тепер трохи прози. План і структуру споруди запропонував Брадтман; Кричевському належить оформлення фасадів. На жаль, кілька пожеж «принизили» цей шедевр київського УАМу, але не знищили майолік і керамічних вставок. Замазані у часі соцреалізму за наказом котрогось директора — борця із «архітектурними надлишками», нині вони знову радують споглядача яскравими життєствердними барвами. Унікальна особливість будинку — своєрідний парапет над середньою частиною у вигляді трикутних фронтончиків: такого не подибуємо в жодній іншій споруді стилю. На жаль, євровікна поступово витісняють дерев’яні рами, а металочерепиця на покрівлі і дашках елегантних порталів ніяк не підміняє черепиці справжньої. Садибу училища оточує прозора огорожа із характерними УАМівськими стовпчиками; зберігся й флігель із трапецієвими вікнами.
Тож ми цілком поділяємо думку Чепелика про те, що училище Грушевського є однією з найяскравіших пам’яток УАМу не лише Києва, а й всієї України.
Однокласне жіноче училище ім. Гоголя спорудили разом із чудовим ведмедівським вокзалом, проте не поруч із ним, а у центрі станиці, відтак і подаємо його окремим пунктом нашого каталогу. Споруда, як і завжди у Тимошенка, отримала яскраві і водночас стримано-шляхетні ознаки українського модерну — високий дах, цегляні орнаменти і трапецієві прорізи вікон. Стерти ці ознаки не вдалося і у ХХІ столітті, після бездарного євроремонту. Нині в училищі міститься сільрада із відповідним триколором над нею, проте дарма: ми знаємо, якого воно роду-племені…
P.S. Недалеко від училища стоїть старий пам’ятник кубанським козакам, встановлений у 1913 році і відновлений у 1994-му. На ньому виписані прізвища місцевих мешканців, що загинули в боях чи мирно померли вдома протягом всієї історії Медведівської станиці. Царство їм Небесне… Але зараз нас цікавить інше: на постаменті виписано майже «бандерівське» вітання, офіційно затверджене в Україні і офіційно ж заборонене в РФ (під загрозою кримінальної відповідальност!). І виглядає воно так: «Слава Кубані! Героям слава!».
P.P.S. Прошу не вважати цей допис політичним доносом, оскільки він переслідує виключно гуманітарні цілі.
Про чудову, але малознану пам’ятку УАМу гарно написав добродій Demo Domini (у нашій редакції):
«Глухівська Анастасіївська церква, збудована у 1717 р. коштом Скоропадських як родова усипальня, після пожеж кінця XVIII ст. занепала і у 1816 р. була відновлена і перебудована в класицистичному стилі. Одначе у 1893 р., після будівництва поруч із нею нового Трьоханастасіївського собору, фундатори останнього, брати Терещенки, вирішили знести стару церкву. На захист пам’ятки виступив Павло Петрович Скоропадський, який вирішив врятувати усипальню своїх предків. Він замовив архітектору Опанасу Сластіону проект відновлення церкви під каплицю у формах національної архітектури кінця XVII — поч. XVIII ст. Проект 1902 р. передбачав спорудження восьми фігурних фронтонів, трьох бань (великої центральної і двох малих) і трапецієвого порталу, а також пишне необарокове оздоблення каплиці – із ліпленням, розписами, позолотою і навіть слюдяними вікнами а-ля XVII ст. Роботами з перебудови церкви під каплицю керував київський архітектор Микола Горденін.
Новітня споруда стала яскравим зразком творчого підходу до відновлення традицій козацької барокової архітектури. Пам’ятка не зазнала якихось значних пошкоджень ані під час революційних потрясінь, ані під час масової руйнації церков у 1930-х рр., ані під час бойових дій Другої світової війни. Однак у 1962 р., під час чергової антирелігійної кампанії, каплицю разом із глухівським Троїцьким собором було розібрано».
Прикро, панове. Але ж маємо надію, що у вільній Україні колись таки візьмуться за планомірне відновлення усіх втрачених шедеврів національної культури.
Про Музей Шевченка на Чернечій горі у Каневі написано багато. Найцікавіші, але й настрашніші дописи про останню визначну споруду Кричевського (у співавторстві із талановитим учнем — Петром Костриком) з’явилися ще в процесі будівництва. Чого тут лишень не зустрінеш — і відверті доноси в дусі «класової боротьби» із українським буржуазним націоналізмом, і зведення рахунків із репресованими вождями УРСР та їхніми попихачами, і безграмотні поплескування по плечі з боку партійних «мистецтвознавців»… Одне з найдошкульніших обвинувачень цього періоду полягало, наприклад, в тому, що автори свідомо «загоризонталили» споруду музею, аби вона ясніше являла своїм планом хрест… Ви тільки подумайте — хрест на могилі «великого революціонера-демократа»!…
Одначе минулося все і музей таки постав над Україною з її потоптаною, але не вмерлою славою. Залізобетонні конструкції зодяглися в досить аскетично-класицистичні шати, які мали бути пом’якшені розкішними народними майоліками головного фасаду. Та останнього так і не було зроблено. Тож про УАМ в екстер’єрі музею свідчать хіба загальна пластика конструкцій і стильна башта при тильному фасаді. Натомість усередині музей завдався своїм творцям щонайліпше. Давня схильність Кричевського до парадоксального поєднання раціоналізму і «мальованості» дала гідні плоди. Розписні кесони, тонккі квадратні стовпи з канелюрами, шикарний плафон і вітраж в глибині вестибюлю утворили неймовірний синтез щиро-народного затишку і належної піднесеності духу.
Таким незакінченим іззовні, ще й зі зміненим ремонтами інтер’єром музей достояв до вільної України. Нарешті у 2003 році фахівці узялися за його реконструкцію. Планувалося відтворити початковий вигляд будівлі згідно з первісним проектом Кричевського і Костирка — доповнити фасад майоліковими орнаментами і відновити колористичне вирішення інтер’єру, яке знайшли під пізнішими нашаруваннями. До 2010 року роботи було виконано на 90%, аж тут до влади прийшли самі знаєте хто, і за справу узялася така собі Лариса Скорик. Вона та її поплічники перетворили внутрішній простір музею на гранітну коробку у стилі давньоєгипетських храмів, майже витруївши звідти дух Шевченка і Кричевського.
На щастя, Революція Гідності донесла свої хвилі і до Канева. За кілька років музейники на чолі із Мар’яном Піняком та Ігорем Ліховим спромоглися максимально наблизити інтер’єр до задуму авторів, а також привести експозицію до належного вигляду. На черзі — майоліки фасаду, хоча, схоже, деякі чиновники не сильно зацікавлені у такому славному звершенні. Тож боротьба триває і триватиме, та, віримо, Україна разом із шедевром Кричевського і Костирка таки постане в усій красі та силі. А тоді, як заповів Кобзар, пом’яне кожного по заслугах…
Церкву побудовано за проектом штатного архітектора Харківської єпархії Володимира Миколайовича Покровського (бажано не плутати з Володимиром Олександровичем Покровським, знаменитим творцем російського модерну).
Тишківська церква має близьку родичку у Білопіллі на Сумщині, зведену за проектом того ж автора. І хоча обидва храми за планом і композицією належать радше до єпархіального стилю, їхній декор однозначно свідчить про зацікавлення автора українським модерном. Втім, не факт, що зодчий погодився б із нашою оцінкою: багато хто вбачав і донині вбачає у таких формах приватний випадок неоруського стилю. Та дарма — ми маємо свою авторитетну думку і записуємо храм до приватного випадку УАМу.
Оздобленням церкви займалися нерівномірно. Керамічну плитку для мозаїчної підлоги замовили на суперсолідному Харківському заводі Бергенгейма, цеглу різноманітної форми виготовляли в самій Тишківці поблизу майбутнього храму — для цього спорудили спеціальну міні-цегельню. Натомість розписи та інші внутрішні роботи у кошторис не заклали — передбачалося, що вже після відкриття Кирило-Мефодіївської церкви і початку богослужінь про це подбають самі парафіяни. Та не так сталося, як гадалося: на заваді стали жовтневий переворот, громадянська війна і подальші репресії на Церкву. До кінця 1920-х у храмі і іще жевріло життя у вигляді так званої «обновленської» громади, а потім настала руїна. Та церква встояла і, дасть Бог, в ній колись залунає молитва рідною українською мовою. Бо ж якою іще мовою слід молитися в УАМівській святині?
Споруджений на деякій відстані від решти будівель селекційної станції, будинок справляє дуже гарне враження, але, як на нас, не утворює зі згаданими будівлями цілісного ансамблю. Відтак представляємо його на нашому сайті окремим об’єктом. А далі надаємо слово досліднику-архітектору Денисові Вітченку:
«У 1921-1941рр. (будинок) використовувався як лабораторний корпус рільництва Харківської сільськогосподарської селекційної станції. У наш час — це житловий багатоквартирний будинок. Архітектура фасадів вирішена у стилі модерну з ледь помітними елементами народної української архітектури. На спадковість традиціям народного зодчества вказують: уступчасте нарощування різноповерхових об’ємів; характерний профіль вінчаючого карнизу у вигляді зворотного валу, що трактує у цеглі підшивний повал карнизів українських дерев’яних церков; дерев’яні фігурні кронштейни піддашків над бічними тамбурами входів та центральним ризалітом».
Висновок: житловий будинок ХСГСС — оригінальний і вельми симпатичний зразок УАМу. За що його творцям — шана й дяка.
З боку саду школу оповиває елегійна задума, з іншого — швидко виводять із задуми троє веселих поросят. І все ж на разі задума тут перебуває частіше за поросят.
Здається, старий корпус шкільного комплексу має надію на виживання. Певна річ, якщо не зазнаватиме свинського ставлення.