Яблунівська школа зберегла вежу. Відтак після Гаївщини вона друга й остання баштоносиця в усьому Лохвицькому районі. Чи ще довго будівля стоятиме такою гарною і архітектурно цілісною? Хтозна. Бо після свого закриття на початку 2010-х окрім окремих фінансово неспроможних пам’яткоохоронців так нікого і не зацікавила — ні як мистецький, ні як господарчий об’єкт.
А дарма. Яка ж вона (була) прекрасна! Дай Боже, щоб дужки не розкривалися якомога довше…
Archives
Земське училище, 1913 р.
Чотирьохкомплектне, тобто чотирьохкласне училище відкрилося 15 листопада 1913 року. Тоді за його парти сіли понад двісті хлопчиків та дівчаток. Училище було збудовано за околицею села Козятин (яке, власне, й дало назву містечку) — і довгий час називалося «школою на полі». Учитися у нових просторих класах, обладнаних за останнім словом тодішньої техніки, було саме задоволення. Гарно було й навколо: неподалік зростав давній праліс (нині заказник «Сестринецька дача»), а на садибі розквітав великий сад, від якого донині лишилося кілька старих яблунь і груш.
На жаль, у ХХІ столітті школярів тут поменшало як мінімум утричі. Але традиції збереглися: чудовий педагогічний колектив і чемні козятинські діти гарно дбають про унікальну, єдину в області споруду. Трапецієві вікна, скромний цегляний декор і фронтон із цифрою «1913» абсолютно чітко свідчать про УАМ, нехай і дещо еклектичний. Має школа і архітектурну родзинку: другий, дерев’яний поверх одного з причілків оздоблений пілястрами, які зворушливо намагаються зімітувати цегляні аналоги.
В літературі є відомості, що до земських шкіл Поділля причетний вікопомний Опанас Сластіон. Але так це, чи ні — достеменно невідомо. Принаймні, козятинська пам’ятка (нині середня школа №9) геть не схожа ані на полтавські, ані на черкаські творіння корифея УАМу.
Церква св. рівноап. вел. княгині Ольги та каплиця-дзвіниця, 2000-і рр.
Ольгинська церква являє собою модернізований варіант «ідеального» УАМівського храму. Закинути їй можна хіба аж надто нарочиту неонародну стилізацію. Проте у вихолощеному радянщиною південному містечку будівля справляє враження справжнього флагману українства. Те саме стосується і каплиці-дзвіниці, яка утворює із храмом цілком довершений ансамбль. Побільше б Україні такого сучасного УАМу!
Будинок гімназії та бурси Українського педагогічного товариства, 1906 – 1909 рр.
Будинок гімназії та бурси Українського педагогічного товариства можна сміливо назвати найяскравішим і найоригінальнішим представником львівського центру УАМу. По-перше, в ньому практично відсутні ознаки гуцульської сецесії, не кажучи про закопанські алюзії. По-друге, з полтавськими «побратимами» цей будинок також неможливо сплутати. Діагональні ряди вікон на тильному фасаді, злегка «готизований» центральний фронтон і рустований по-галицькому цоколь міцно прив’язують споруду до рідного західноукраїнського краю.
І все ж без наддніпрянських впливів не обійшлося. План споруди, заломи на баштах і щось невловимо-«загальноукраїнське» однозначно присутнє. Тут ми ідемо врозріз з Віктором Чепеликом, який досить суб’єктивно пише про фахову погорду львівських зодчих епохи модерну. Зокрема, корифей вважає, що саме місцевий гонор відіграв «діалектичну подвійну роль» у розвої галицького УАМу, зумисно применшуючи значення досвіду східняків і спонукаючи західняків до надмірної самостійності.
Втім, якщо й так, то це пішло Україні на користь. У світі немає архітектурного модерну, розмаїтішого за український!
Прибутковий будинок, поч. 1910-тих рр.
Український модерн у приміському селі Мануйлівка завдячує тим же катеринославським поборникам неонародного стилю — Дмитрові Яворницькому та інженерові Івану Трубі. 1909 року тут постав будинок «Просвіти», який, на жаль, до нашого часу не зберігся і відомий нам лише з малюнка Віктора Чепелика. Цей скромний, але неординарний клуб споруджували частково за злиденні копійки місцевих робітників і селян, відтак захоплений ідеями Яворницького шляхетний архітектор не взяв за свій проект ані копійки.
Чи брав він гроші за проект сусіднього прибуткового будинку, про який, власне, і йдеться у даному дописі, достеменно невідомо. Та хай там як, цей витвір Труби і нині свідчить про українство Дніпровського краю набагато ліпше за деяких його мешканців. Свідчить перш за все прекрасним цегляним орнаментом і трапецієвими вікнами, які на Січеславщині подекуди й дотепер називають «запорозькими»… І як тут не навести уривок із телеграми Панаса Мирного, надіслану Дмитрові Яворницькому з нагоди завершення будівництва мануйлівської «Просвіти»: «…Хай … Ваше непохитне завзяття допоможе Вам побороти усякі перешкоди і вийти на просторий шлях вільного розвою своєї рідної справи — просвіти нашого темного люду мовою, мистецтвом, наукою і всяким іншим знаряддям людського поступу і культури».
Сказано прекрасно, але ж як прикро, панове, що слова про «темний люд» такі актуальні і для вільної України ХХІ століття…
Адміністративна споруда (лікарня?), 1960-ті рр.?
Непересічна споруда, зіставлена із чотирьох різновеликих об’ємів, стоїть на виїзді із села край дороги Овруч — Левковичі і нікуди не ховається. Ми надибали її ще у 2008 році, але чомусь не поцікавилися у місцевих біографією знахідки. Дивно, що по прошесті стількох років в інтернеті немає ані жодної світлини, ані навіть слова про цей дуже гарний і стильний зразок сучасного (?) УАМу. Тож чекаємо на коментарі знавців.
Вокзал станції «Джереліївка» Кубансько-Чорноморської козачої залізниці, 1910 – 1916 рр.
Доремонтних фото вокзалу ми не знайшли, але, без сумніву, початково це була нетинькована споруда із бляшаним дахом і монохромними цегляним декором. В принципі, на цьому інформацію про чергову УАМівську пам’ятку Кубані можна було б вважати вичерпаною, якби не зворушливі запитання у кубанському сегменті світової мережі: мовляв, і що то за чудернацька назва така — «Джерєлєєвка»?
P.S. От просто цікаво: скільки на нинішній Кубані українських шкіл?
Школа Першого комерційного товариства вчителів, 1910 – 1912 рр.
Про автора незвичної школи в непримітному київському провулку відомо мало, але достатньо, щоб вшанувати Василя Григоровича хоча б меморіальною дошкою на стіні його творіння. Виявляється, він був не лише талановитим інженером і зодчим (обіймав посаду архітектора Київського земства), а й громадським і політичним діячем, зокрема членом Української Центральної Ради і членом Ради мистецтв при Народному міністерстві освіти УНР. Своє високодостойне життя цей маловідомий творець УАМу закінчив так само достойно: 1929 року був заарештований у справі СВУ і згинув у ГУЛАГАх…
На жаль, школа Першого комерційного товариства вчителів — єдина відома споруда Коробцова. Своїм багатим ліпленим декором вона суттєво відрізняється від решти київських зразків стилю, переважно раціональних чи необарокових. Але й до мальованого модерну пам’ятку віднести важкувато. Тож і виходить , що школа у провулку Горської — унікальна і чи не єдина в своєму роді.
До ХХІ століття будівля дійшла із втратами. Під час Другої світової «загинули» заломчасті дашки над трьома ризалітами. Пізніше були зафарбовані вишукані кахлі під вікнами третього поверху. Натомість над сучасними металевими дверима радує око і гріє душу високомистецька дерев’яна різьблена вставка, виконана в тому ж стилі, що й настінне оздоблення. Зберігся й інтер’єр сходового холу.
Хоч як дивно, школа включена в реєстр пам’яток місцевого значення, тож має шанси на виживання у безумному будівельному бумі, що поглинає старий Київ із блискавичністю Сцілли та невблаганністю Харибди…
Покровська церква, 1911 – 1914 рр.
Покровська церква у Жуклі справляє неоднозначне враження. З одного боку вона захоплює унікальною як для України архітектурою, з другого дивує аж надто зухвалою стилізацією. Навіть місце, в якому вона постала — а-ля Покрова-на-Нерлі, — здається намальованим яким-небудь міріскусніком початку ХХ ст.
Справді, такого незвичного сполучення неоруського і модерново-українського начал годі й шукати деінде. Основний об’єм — цілком традиційний, хрестовокупольний і тринавовий, з відносно невеликою північно-російською главою. Але подивіться лишень на радикально стилізовані вікна-хрести, що схиляють думки у бік ар-деко і конструктивізму, або на псково-новгородську «звонніцу» західного фасаду із несподіваним бароково-хвилеподібним обрисом! А чого варта «галерея» східного фасаду, що являє собою начебто класично-тридільний український храм? Додаткове сум’яття в архітектурну різноголосицю вносять нарочито спрощені романо-давньоруські портали, приліплені до площини стін з цілком дитячою невимушеністю.
Нетривіальний результат — наслідок творчої співпраці трьох непересічних особистостей. Замовник храму — місцевий поміщик Микола Комстадіус, нащадок давнього (від ХІ ст.) шведського роду, що свого часу перейшов на службу Речі Посполитій, а потім і Російській імперії. Натхненник і імовірний автор ідеї храму (чи й навіть його ескізу) — зодчий-дилетант і за сумісництвом великий князь Петро Миколайович Романов. Власне будівничий і співавтор — петербурзький архітектор українського походження Андрій Білогруд, який і втілив у життя такий неординарний проект. Він, очевидно, і обдарував храм усіма згаданими «українізмами». Відомо, що всі троє достойників чудово знали одне одного. Тож недарма при освяченні церкви у 1914 році великому князеві послали вітальну телеграму.
Опорядкувати інтер’єр повною мірою не вдалося — завадила Перша світова війна і подальші події. Судно, що везло із Греції замовлені і виконані там образи для іконостасу, затонуло (чи було потоплене). Церква діяла до 1934 року, коли й була закрита бузувірною владою. Проте зовнішньо в дивовижний спосіб чудово збереглася (включно із надбанними хрестами) і, відновлена вже за незалежності, нині знову збирає на молитву народ Божий. І то цілком справедливо, що в такому прекрасному українському храмі від 2009 року порядкує громада помісної УПЦ. Дай Боже на многії і благії літа!
Комплекс споруд земської лікарні, 1913–1914 рр.
Власне із земської лікарні у Стеблеві й почалася епопея з наших чудових відкриттів УАМівських споруд Канівського земства. Випадково натрапивши на прекрасну «земку» в далеких 1990-х, ми поступово додали до списку іще п’ять однотипних пам’яток. Тож на сьогодні знаємо дві лікарні (Стеблів і Степанці), одне училище (Корсунь) і три школи (Виграїв, Пішки, Квітки). Схоже, це й усе, хоча всяке буває…
Чи є авторами серії Сластіон і Дяченко — достеменно невідомо. Та хай там як, стеблівська перлина займає провідне місце серед своїх посестер — як за станом збереженості первісного комплексу будівель, так і за архітектурно-мистецькими якостями. Зокрема, при ній досі можна уздріти автентичні комору і льох-холодник, а один з її фронтончиків вкупі з карнизом, дверима та підвіконнями дивують вишуканими різьбленими композиціями в народному дусі.
Будете на батьківщині Нечуя-Левицького — не проминіть цього маленького шедевру УАМу.