Колишня «Рідна школа» (тепер це житловий будинок) ховається в тіні свого знаного сусіди — Українського академічного дому на Коцюбинського, 21. І все ж не проходьте повз.
Про приналежність героя даного опусу до УАМу можна сперечатися, але ми не станемо. Просто вкажемо на арочки нижнього і трапеції мансардного поверху і скромно відійдемо вбік. І навіть нинішніх мешканців споруди ні про що не питатимемо…
У проїзді Троїцької церкви зберігся найдавніший зразок УАМівської творчості Їжакевича. Технічно і навіть стильово стінопис ще сильно залежний від міріскусників, але неповторний український дух майстра вчувається однозначно. Особливо вражає ніжно-сумовитий погляд Богородиці, невідповідний переляку одного з херувимчиків. Та йому, очевидно, видно щось таке, що простим смертним зась…
В житловому будинку залізничників досі живуть нащадки залізничників. І навіть продають і перепродують свій будинок (з рекламної стрічки продажів ми й довідались про наявність пам’ятки серед «живих»). Майже все збережено у первісному стані: характерні цегляні орнаменти, деякі вікна, кронштейни…
Тепер і ви про це знаєте.
Еміліан Егреші (1893 — 1955) був вельми різнобічним архітектором — будував майже в усіх популярних у міжвоєнний час стилях. Вочевидь надихало його на сміливі архітексперименти й етнографічне розмаїття Закарпаття. Все йому було по плечу: лемківський функціоналізм, словацьке ар деко, інтернаціональна еклектика… Тож і спорудили за його проектами аж 19 геть несхожих між собою церков!
Храм в Терновому вийшов у Егреші пречудовий. В ньому тісно злилися два національні струмені: румунський і український. Чого було більше — вирішуйте самі. «Було» — бо, на жаль, судячи з недавньої варварської перебудови, нині в церкві міцно вкорінився цибулястий і лапотний «русскій дух».
Особняк розібрано давно, але фото, на щастя, збереглися. Чепелик називає будинок претензійним, але ми особливих претензій, чесно кажучи, не бачимо. Натомість бачимо явний перегук із училищем у далекому від Січеславщини подільському Козятині. Що це — конвергенція чи свідоме наслідування? Мабуть, ніхто вже не підкаже…
Троїцький кафедральний собор канадської УПЦ у Саскатуні — одна з останніх робіт Тимошенка. Ми не маємо змоги визначити ступінь відступлення (даруйте за каламбур) від первісного проекту, але й без того бачимо перед собою гарний, в міру лапідарний зразок пізнього УАМу. За що і дякуємо його фундаторам і доброчинцям — вірним дітям заокеанської духовної України.
Найцікавіша споруда комплексу — контора цукрового заводу. Принаймні, так її називають місцеві. За твердженням Віктора Чепелика, вона споруджена близько 1912 року. Поруч із конторою стоїть кілька будинків 1920-х років, які окрім викладеної із цегли цифри «1929» (цілком УАМівського шрифту) не являють нічого особливого. Натомість баштоподібна дерев’яна споруда на торці довжелезної комори, виконана в дусі конструктивізму, не має аналогів ні в близьких, ні в далеких околицях.
Стосовно контори можна сказати твердо: це фінський, він же північний модерн. Але… український. Форма і малюнок вікон, головний фасад із несиметрично розташованим порталом і тлустенькими напівколонками спрямовують думки дослідника строго на північ. А от святкова всефасадність і нарочите використання довгих рядів трапецій закликають вертатися в Україну. (Між іншим, два рівнозначні фасади Вербицький використав і у славетній будівлі Київського залізничного вокзалу, придуманого ним ще у 1913 році, але збудованого тільки наприкінці 1920-х). Залишається уявити будівлю без «радісно-сірої» шуби — і готово: хай живе УАМ! От тільки чи довго житиме в усій свої модерновій красі оспівана нами контора — сказати важко: цукровий завод давно закинуто, розграбовано, поруйновано і виставлено на продаж.
Прибутковий будинок на колишній Петинській вулиці — надзвичайно вдалий за композицією і водночас один із найстриманіших за оздобленням у доробку Тимошенка. Таке поєднання відсікає усе зайве і не дозволяє ні на хвилину усумнитися в приналежності споруди до УАМу. Баштоподібні еркери, трапецієві вікна у трапецієвих же декоративних нішах вкупі із великими арковими вікнами першого поверху створюють враження надійності і впевненості у завтрашньому дні України. Відтак, на нашу думку, цей маленький шедевр Сергія Прокоповича вартий великої уваги.
Садківська «земка» втратила старі дерев’яні рами й обзавелася пластиковими, однак не втратила душі, вкладеної в неї її творцем. Та душа проста і прекрасна, як виднокрай, що відкривається від наддніпрянського містечка Крюкова (нині в межах Кременчука), до якого тяжіє село.
Немає сумніву: у такій душевній школі й дитяча душа не схоче нидіти в сірих буднях, а запрагне високо-високо, далеко-далеко…
На просторах інтернету ми розшукали досить вичерпний текст про будинок Скварчинського:
«Проект розроблявся у бюро Івана Левинського. Велика триповерхова П-подібна в плані будівля розташована в глибині ділянки, має три фасади. На куті виступає призматичний еркер. Кам’яниця виділяється гострим, експресивним силуетом покрівлі з дашками. Секції квартир групуються навколо двох під’їздів. Будинок привертає увагу як зразок архітектури, орієнтованої на стилізацію мотивів народного мистецтва в рамках стилю сецесії. У пізніші роки кам’яниця була значно перебудована».
На жаль, про першого власника і фундатора будинку п. Юзефа Скварчинського відомостей на разі не знайшлося. А шкода — бо ж будинок пречудовий і його замовник, безперечно, мав неабиякий смак. Принаймні, таких вишуканих кахлів і балконів навіть у казково-сецесійному Львові знайдеться небагато.