Коли у лютому 2008 року ми прибули до будинка Мазюкевича з твердим наміром зафіксувати для нащадків його світло-фіаловий образ, на порозі стояла сувора тітка із цигаркою. З апломбом монтера Мєчнікова вона категорично оголосила цю оригінальну пам’ятку київського УАМу «режимною територією». Це вже потім ми довідалися, що у будиночку без вивіски містилася не секретна лабораторія СБУ, а одна з контор (ще й №2, а не 1) «Київенерго». А тоді, на свій страх і ризик, попри енергійний вереск засекреченої мадами, таки обфоткали чудову споруду уздовж і впоперек.

Історія будинку (а точніше, надвірного флігеля) почалася у 1911 році, коли садибу на Кудрявській, 9 придбав Павло Олексійович Мазюкевич (1885 — 1919), який був не лише успішним інженером, а й публіцистом і активним діячем українського руху. Розробити проект йому буцімто допоміг сам Василь Кричевський. Втім, останній ніколи не згадував про цей момент своєї біографії, — тож питання авторства лишається відкритим.

Хай там як, все завдалося на славу. Дерев’яний, обкладений цеглою будинок, зведений на мальовничому крутосхилі, оздобили просто і зі смаком. Цегляний декор справді нагадує «квітку життя», улюблений мотив Кричевського, — але ж подібні «каштанчики», «грона винограду» і » стрілки» подибуємо і на спорудах інших архітекторів УАМу.

Напівпідвал було відведено для господарських потреб, верхні поверхи мали по дві трикімнатні квартири (з кухнею, ванною і санвузлом), що здавалися в оренду. У радянський час будинок у власника відібрали, після Другої світової війни перепланували під комуналку, а згодом віддали згаданій конторі. На превеликий жаль, під час капремонту з добудовою (1984 р.) портал перетворили на вікно, знищивши гарні двері і дашок.

Свого часу у будинку мешкали такі видатні кияни, як Марія Грінченко (письменниця і дружина Бориса Грінченка, з яким дружив і працював Павло Мазюкевич), а також Дінора Мазюкевич (дочка власника) — художниця, що створила відомий макет давнього Києва, експонований у Святій Софії Київській.

Вже у 2010-х роках контора «Києвенерго» з невідомих причин була виселена (агов, тітко з цигаркою!) і будинок стояв занедбаною пусткою, аж поки його не викупив і не заходився «ремонтувати» котрийсь з олігархів. Що із того вийшло – дивіться самі. Нам в цілому подобається.

Цей чудовий будинок на гарному узвозі відносимо до УАМу з певними засторогами, оскільки (даруйте за оксюморон) його модерн досить еклектичний. Проте українські мотиви в його оздобленні таки присутні. Це і трапецієвий портал, і таке ж вікно в центральному ризаліті, і необарокові, дуже стильні фронтончики зі зворушливими мініволютами… Шкода, що ми нічогісіньки не відаємо про таку цікаву пам’ятку. Та, можливо, хтось нас колись і просвітить?

Для кого інженер Труба спроектував дачний (?) будиночок у північно-східному передмісті колишнього Катеринослава, ми не знаємо (хоча й бажаємо знати). Та все одно дуже тішимося з того, що він (будиночок, а не інженер) дочекався наших відвідин. І навіть зберіг для історії одне первісне вікно на бічному фасаді. А на головному фасаді щасливо збереглися традиційні для автора сухуваті цегляні прикраси — «квіточки» і «змійки». І хоч будинок окрім фасаду оббудовано мертво-сірими шлакоблоками (не кажучи про жахливі євровікна), він справляє цілком живе враження. Дай, Боже, йому многії і благії літа. Тим, хто в ньому — так само. А ще даруй їм трохи пієтета до надбання славних предків.

Про інженера Івана Трубу відомо достатньо, щоб сміливо включити його в пантеон основоположників і творців УАМу. Бо хоч він і не створив архітектурних шедеврів, все ж залишив по собі помітний слід в історії української архітектури.

Найвідоміші його роботи (особняк у Катеринославі і будинок товариства «Просвіта» у Мануйлівці) , яких удостоїв увагою сам Віктор Чепелик, до нас не дійшли. Проте скласти уяву про них можливо. Насамперед — по прибутковому будинку на його власній ділянці Кавалерійської вулиці, що становив єдиний комплекс із розібраним 1978 року особняком. Цю дещо сухувату в архітектурному плані двоповерхову споруду на чотири квартири мали змогу оцінити усі поважні гості Труби — як от Марко Кропивницький, Ілля Репін, Олена Пчілка, Володимир Винниченко, Володимир Короленко та десятки інших політичних і культурних діячів ХХ ст. , в тому числі і ми.

Цікаво, що досить високо оцінений нами прибутковий будинок особливого прибутку власникові так і не приніс — оскільки там мешкали переважно друзі та соратники господаря на ниві українства. Тая нива, як відомо, зародила у Катеринославі щедро. А от від первісного декоративного українства пам’ятки окрім трапецієвих прорізів і цегляних прикрас нині лишилося лише кілька вікон. Та дарма: скромне творіння Труби також виконало свою культурологічну і національну місію. Виконуватиме і надалі — відтепер і з допомогою нашого сайту.

Про цю маленьку перлинку УАМу на відміну від опішнянської гончарної майстерні мало хто знає (включно із місцевими). Ми й самі відкрили її чисто випадково, проїжджаючи проз неї у інших справах. Ще менше відомо про її походження і призначення. Лише одна бабулька пригадала, що в будинку чи то до війни, чи після неї була автостанція. Ми ж своїм неозброєним оком побачили лише її необарокову стилістику і високоякісне керамічне оздоблення. Звідси і наше датування, і наша авторизація. З огляду на непоганий стан споруди, вона зазнала якісного ремонту десь у період недорозвинутого соціалізму.

Висновок і прохання : хто володіє достовірною інформацією — не крийтеся від заСУМученої громадськості.

Чим більше читаєш про первісток УАМу, тим більше дивуєшся. За логікою тогочасних обставин і подій будинок Полтавського земства Василя Кричевського міг би і не з’явитися на світ — і тоді вся історія української архітетури ХХ століття (і не лише архітектури!) склалася б геть інакше. Одначе Головний Творець і Архітектор діє не за людською логікою, а за власним благим Промислом. Тож Він узяв і благословив цим шедевром і маленьку Полтаву, і велику Україну, і весь упосліджений, але так ніким і не скорений народ.

Ми не будемо услід за корифеями і аматорамиУМа в тисячний раз переказувати всі перипетії постання славетного будинку, а просто позначимо найцікавіші моменти його біографії. І, звісно, дамо побільше світлин.

Поштовхом до створення славетної споруди послужила одвічна українська завзятість. Відомий художник Сергій Васильківський замість чемно похвалити, дуже різко розкритикував перший проект Полтавського земства, виконаний, за влучним висловом Опанаса Сластіона, у дусі безликого «разнесансу». Той же Сластіон, а разом із ним діяч «Просвіти», адвокат і редактор журналу «Рідний край» Микола Дмитрієв також рішуче виступили за спорудження будинку земства в новому українському стилі. Досить несподівано їх підтримали полтавські чиновники, оголосивши конкурс на кращий проект. Перемогу неочікувано здобув маловідомий на той час молодий художника із Харкова — Василь Кричевський. Цікаво, що спочатку, за необізнаністю журі, в офіційному представленні проект обізвали «псевдомавританським», і лише згодом поблажливо нарекли «южнорусскім» і «малоросійським».

Попри шалений спротив деяких земців («нема і не може бути ніякого українського стилю!»), автор три роки сам керував будівництвом, удосконалюючи проект по ходу діла. Між іншим, від попередника Кричевському дісталися вже готові підвалини споруди. Та це не скувало, а, навпаки, спонукало фантазію митця розквітати буйним квітом. Викликає захват і ревна до фанатизму працездатність Кричевського-архітектора. Скажімо, він днями стояв навпроти споруджуваного будинку, показуючи робіникам відповідні різнокольорові картки, згідно з якими ті й покривали дахи сріблястою, блакитною і зеленою черепицею. На жаль, нинішня черепиця і близько не лежала з тою, первісною…

Неперевершена майстерність і найвища якість виконання позначає усе художнє оформлення будинку. Приміром, для перевірки (узгодження) тональності кольору майолікових вставок із кольором обличкувальної плитки зробили спеціальну пробну стіну! А виготовили усю кераміку і декоративну цеглу майстри місцеві — опішнянці та миргородці (щоправда, на німецьких, спеціально закуплених верстатах).

Лише після того, як Кричевського звинуватили в небезкорисливій затримці робіт, і той, украй ображений, покинув будівництво, воріженьки полегшено зітхнули. Та було пізно: вони й самі мимоволі полюбили цей дивовижний будинок. На жаль, їхній любові забракло фаховості і смаку. Зокрема, головний опонент Кричевського, такий собі Саранчов, прикрасив дворові фасади земства власною колекцією полив’яних кахлів! А парапети головного вестибюля замість замислених митцем керамічних баранців оздобили гіпсовими куманцями. Трохи схибили й друзі. Величні настінні панно, виконані Сергієм Васильківським і Миколою Самокишем, отримали ознаки не так модерну, як академічного реалізму…

Утім, то вже деталі. А про головне найліпше сказав Віктор Чепелик, закликаючи нащадків до «свідомого і побожного ставлення» до цієї національної святині та її автора, який стоїть «у першому колі найвидатніших світочів нашого народу».

Безперечно, навіть патологічно скромний по життю Кричевський давав собі звіт стосовно унікальності і неперехідної значущості свого творіння. Тож 9 жовтня 1906 року він власною рукою написав на закладній дошці таке: «Ми — піонери українського стилю, помилка у фальш не зараховується…» І далі додав латиною крилату фразу «…Я зробив усе, що міг; хай зробить краще той, хто може».

Виглядає на те, що допоки ніхто не зміг.

Однозначно — не зміг.

Млинівська школа стоїть край гомінкої траси і закриватися не збирається. І це прекрасно, бо її з повним правом можна назвати меморіальною: вона зведена першою з усіх земських шкіл Лохвицького повіту! А меморіали треба берегти й оживляти — що і робить чудовий педколектив вкупі з веселими школяриками. Тож хоча серед околишніх шкіл оздоблення найпершої лохвицької «земки» найскромніше, вона виглядає радісно й бадьоро, як свіжоспечений хліб. Млини все ж таки.

Як пишуть молоді дослідники УАМу, «селище імені товариша Фрунзе тресту Південкриця увійшло в усі товсті книжки з історії архітектури Української РСР як один із взірцевих прикладів робітничого селища кінця 1920-х років».

Початкові елегантні двоквартирні котеджі із персональними садочками на другому етапі будівництва визнали невигідними, внаслідок чого форми робітничого житла спростилися, а поверхів і квартир (кімнат гуртожиткового типу) на одиницю земної поверхні стало більше. Та, попри бетонно-опалубкові стіни, остаточно елегантності ці будинки не втратили. Цьому сильно посприяли і необарокові декоративні нішки, і присадкуваті люкарночки на етернітових дахах, і, звісно, трапецієві вікна.

Гуляючи селищем, ми нарахували аж 7 типів будинків Троценка. Утім, через значну депресивність району і, як наслідок, високу швидкість пересування цим заповідником комуністичного «раю», наш розрахунок може бути неточним.

Стосовно функціонального призначення другого чорнухинського шедевру Сластіона (перший — земська школа) існують різні думки-сумніви: чи то була земська лікарня, чи будинок земського лікаря? Друга версія виникла нещодавно, після віднайдення креслення плану «Дома для врача», де чітко зазначені спальня, вітальня, дитяча, кухня etc і жодного процедурного чи оглядового кабінету. Є просто кабінет. Можна було б і пристати на чисто житлову гіпотезу, але план споруди на кресленні не зовсім точно відповідає існуючій пам’ятці. Тож нам лишається примирити обидві точки зору: це була таки лікарня, але з помешканням для лікаря.

А тепер власне про будинок. Він чудовий, хоч і жорстоко поремонтований. На щастя, біда-ремонтники залишили нам на пам’ять два старі вікна із неповторними сластіонівськими рамами (аналогів немає в жодній іншій споруді зодчого), а також дивовижні теракотового тону стіни із вишуканими цегляними «взорами», як кажуть деякі чорнухинці.
Спасибі й на тому.