Ми не станемо змагатися у красномовстві з галицькими дослідниками і журналістами, які прекрасно оспівали життєвий шлях і подвиг Юліана Буцманюка, видатного іконописця і художника — Митця з великої літери. А ще — січового стрільця, борця за державність і свободу України.
Ми просто запрошуємо усіх до стародавньої Жовкви, де у стінах древнього (ХVІІ ст.), хоч і значно перебудованого Василіянського монастиря на вас чекає справжнє диво — вітражі і стінописи у стилі українського модерну. Люб’язні ченці радо відчинять храм, а далі ви й незчуєтеся, як летять години. Тільки ж не забудьте зайти до Богородичної каплиці, сполученої із собором: саме в ній юний Буцманюк уперше злетів на небачені висоти духу.
І повірте, жодні світлини не передають того сердечного молитовного палання, що охоплює кожну живу людину при спогляданні жовківського творіння геніального галичанина.
Ані походження, ані точного призначення споруд встановити не вдалося. Тубільці на наші питання лише стенали плечима: мовляв, там колись працювали якісь майстерні. Тож не будемо губитися у здогадах, а лише зауважимо деяку стилістичну подібність павільйонів до пізніх проектів Дмитра Дяченка. Можливо, хтось із знавців має якісь відомості про загадкові виплоди роменського УМа?
Як шкода, що вже довгі роки над гамірною і курною дорогою стоїть непотрібною і неприкаяною така краса… Хоч би не знесли…
За багатством і красою цегляних орнаментів пісківський шедевр входить у першу трійку земських шкіл Лохвицького повіту (разом із Западинцями та Ригами). На превеликий жаль, це не заважає шедеврові впевнено йти до неминучої кончини. Довгий час непотрібну школу використовували як олійницю. Звідси «чарівний» сірий наліт на всіх поверхнях будівлі: макуха взяла своє. Ще менше обнадіюють тріщини у стінах. Проте пам’ятку ще можна врятувати — аби ж у якогось олійника з’явилося бажання розрадити душу загиблого від голодомору Опанаса Сластіона. Та з кожним роком і місяцем надії тануть: найсіріша макуха осідає не на стінах, а в головах…
Попри одіозного замовника, будинок у авторів вийшов цілком українським. З якої такої причини? Одне з двох: або зодчі виявилися непокірливими, або москвофіли — недоробленими. Відтак єдиним свідченням прагнення господарів до «єдінонєдєлімої» став напис на головному фасаді, який чомусь не відповідає офіційній назві будинку — «Бурса института «Народный дом»».
Справді, в архітектурі неординарної споруди при бажанні можна зауважити що завгодно, але тільки не московство. Чотириповерхова кам’яниця гарненько оздоблена в дусі гуцулської сецесії: є тут і фриз із полив’яної плитки, і вибагливі кронштейни-коники, і ще вибагливіша металопластика (гратки і огорожа) . Та найукраїнськішими видаються високі, первісно черепичні дахи із численними димарями.
Найдотепніше похвалив Дім москвофілів Віктор Чепелик у своїй книзі про УАМ: «Раціоналізм архітектури у поєднанні з… прикметами народного стилю надали будинкові суворої значності, що робить його вартим навіть більшої уваги, ніж та, яку ми собі дозволили».
Як на нас, головний або селекційно-адміністративний корпус Носівської станції — один із найяскравіших і водночас найхарактерніших представників УАМу. Чому? Бо в ньому, окрім неймовірно талановитих і високоестетичних архітектурно-декоративних рішень, щонайповніше втілено надзадачу стилю — сполучити народне з модерним.
Недарма, оглядаючи зухвало-асиметричний корпус, його неодмінно слід обійти навкруги — як належиться при огляді українських барокових церков. Тільки погляньте — де ще знайдеться така башта, більше схожа на грушку церковної бані (дарма, що в ній розмістили прозаїчний водяний бак)? А опасаннячко із майоліковою шахівницею над порталом? А елегантна дерев’яна «стріха» із насмішкувато-«готичними» віконцями? Додайте різнобарвні (але не занадто!) кахлі, розкидані по тілу будівлі, як по справжній грубі, і димар, оздоблений цілком несподіваним стилізованим виноградиком — і постане воістину дивовижна картина ідеального сполучення минулого і будучини, старої мудрості і юного завзяття. Слово честі, у Носівській лабораторії Євген Сердюк перевершив самого себе!
До речі, мешканці прекрасної споруди (колишня лабораторія вже давненько заселена нащадками селекціонерів) в більшості усвідомлюють своє щастя — жити в архітектурному шедеврі. Принаймні, телевізійні тарілки вони чемненько розвішали на найменш цікавому причілку.
Початково житлових корпусів при станції було два, однакових і дерев’яних. Один пропав під час Другої світової, другий вижив, хоча і втратив вертикальну складову пластичного даху. На жаль, поява на його чоловому фасаді кількох євровікон не пішла на користь сухуватому, але дуже виразному образові будинку.
Менше відомо про кілька інших, також дерев’яних корпусів станції. Усі вони — службові, хоча тепер у деяких також живуть люди, які марно задивляються на рідкісних прибульців із зовнішнього світу. Переселяти нещасних мешканців комор і стаєн ніхто не поспішає. І хоч ці споруди важко зарахувати до чистого УАМу, але все ж таки — поспішайте бачити! Тим паче, що жодної охоронної дошки на жодному із корпусів станції ми не зауважили…
Нині, окрім представленого вокзалу та його назви, у станиці нічого українського не лишилося. Очевидно, колись було не так. Недарма ж Тимошенко обрав для його оформлення такі зухвалі національні кольори. І нічого — якось стояв і стоїть такий собі петлюрівець і місцями навіть бандерівець посеред імперії зла. Дасть Бог, стоятиме і після нашого мазепинського допису.
Хрест на Білій Горі — яскравий зразок раціонального УАМу. Монумент споруджено до століття з дня народження «Будителя» західноукраїнських земель, провідного члена «Руської трійці», священика УГКЦ о. Маркіяна Шашкевича, який народився у Підлиссі. Затишна садиба священичої родини Шашкевичів збереглася донині; в ній відкрито меморіальний музей.
Віктор Чепелик вбачав у силуеті пам’ятника впливи Густава Ейфеля. Та ми дозволимо собі не погодитися з метром: як на нас, хрест галицького зодчого і художника — цілком самобутня споруда. Буцімто несамобутнім видається тільки шрифт, яким виконано напис на постаменті — точно такий ужито на банку «Дністер» та деяких інших пам’ятках львівського центру УАМу. Та оскільки до них усіх долучився той самий Лушпинський, це аж ніяк не плагіат.
Власне клепаний хрест із сталевих(?) прутків виконано у слюсарній майстерні М. Стефановського — і так якісно, що за понад століття величній конструкції не зашкодили ані «совіти», ані стихії.
Навесні, коли схили Білої гори вкриває неймовірний квітковий килим, чорний хрест над зеленим розмаєм виглядає особливо вражаюче. Приїжджайте у Підлисся, не пошкодуєте!
В дуеті двох архітекторів головну скрипку зіграв Тимошенко. Галичанин Олександр Пежанський лише дещо модернізував первісний проект Сергія Прокоповича. Тож не дивно, що мразницький храм загальними обрисами неабияк нагадує тимошенківські церкви у Львові та Ясининичах. Але тільки нагадує. Бо за стрімкістю і плавністю ліній йому немає рівних серед мурованого доробку геніального конотопця.
Далі надаємо слово Вікіпедії (під нашою редакцією):
«Будувався (храм) під керівництвом пароха (настоятеля) о. Івана Ліщинського та інженера Лева Шешелевича, на кошти місцевих жителів та власників нафтових копалень у Бориславі. Збудований на високому цоколі з тернопільського каменя, підлога вимощена чеською плиткою, головний престіл збудовано з білого каррарського мармуру, церква прикрашена чотирма вхідними колонами, виготовленими з білого каменя, бані церкви покриті мідною бляхою. Оздоблена 10-ма мистецькими вітражами за проектом відомого художника Петра Івановича Холодного старшого та під наглядом поета, прозаїка та художника Богдана Лепкого. Реалізувала ці вітражі відома тоді фірма С. Желенського у Кракові в 1929 році».
На церковному обійсті під надгробком у стилі українського модерну (1928 року) у спільній могилі спочивають мешканці Мразниці, чиї тлінні рештки потурбували під час риття котловану під нову церкву. Напис на стелі просить молитися за спокій їхніх душ. Ми прилучаємося до цього прохання і трохи його розширюємо: молімося, браття й сестри, і за спокій душ творців дивовижного храму та усього УАМу.
Із приємністю та законною гордістю представляємо загублену в лісостепах України перлину УАМу — Веселоподільську дослідну станцію. Цікаво, що ми «вирахували» її чисто теоретично. Тобто, довідавшися про постання у 1920-х такої установи, припустили, що стилістично вона споріднена із аналогічними станціями у Млієві, Харкові і Носівці. І не помилилися!
Прибувши у 2013-му році на місце, ми уздріли аж два УАМівські корпуси. У першому містився і дотепер працює науковий інститут, що початково називався селекційною лабораторією. У другому теж від початків діють гуртожиток та їдальня для працівників станції.
Про буряки, якими займалися і займаються у Веселому Подолі, ми писати не будемо. Успіхи місцевих бурякознавців достойно оспівані і на сторінках відповідного сайту, і у гарному музеї станції. А от пару слів про архітектуру сказати треба. Зодчий скромних шедеврів, як часто трапляється, «побажав» лишитися невідомим (про нього не відають навіть у музеї). Та хоч ким би він виявився — станція у нього завдалася на славу. Головний корпус виглядає дуже імпозантно (на щастя, «туалетною» плиткою 1970-х років попсовано тільки центральний ризаліт). У гуртожитка справи гірші. Обкладений плиткою зусібіч, він втратив свої «кричевські» орнаменти — стилізовані під трикутнички гронця винограду. Зате обидва будинки станом на 2017 рік зберегли первісні рами, двері і покрівлю. Очевидно, на буряках на євроремонт не заробиш… Звісно, ми від душі бажаємо процвітання українській аграрній науці, та в даному випадку щиро дякуємо за непроведене покращення… ні, не Богові, а, скажімо, долі.
Ну а Богові подякуймо за все решта.
Прибудову до класицистичного палацику Красинських у Дунаївцях бачило немало шанувальників архітектури, одначе писали про неї якось побіжно, коротко і зневажливо, як про щось сучасне і невартісне. Та й буквосполучення УАМ до неї ще ніхто не приставляв. А ми от приставили і, однозначно, потрапили в точку. Що ж це, як не УАМ? Нехай і трохи еклектичний: балконні гратки купецького стилю не дуже корелюють із стрічковими віконцями башти. Та дарма — все решта на місці: трапецієві вікна і двері, стильний портал і вишукана вежка. І навіть замучені численними ремонтами кронштейни в один голос згадують про земські школи Канівського повіту, які приписують вікопомним Сластіону і Дяченку. Певна річ, так далеко у припущеннях про автора скромного подільського шедевру ми не підемо, але без Сластіонового впливу тут точно не обійшлося. Принаймні, точнішого аналогу модернових земських шкіл східної та центральної України ми на Поділлі ще не зустрічали. А Віктор Чепелик, між іншим, упевнено писав про такі подільські школи як про наявні! Тож можете пофантазувати самі, коли, ким і для чого була збудована ця маленька перлинка УАМу. А якщо хтось має предметну інформацію — будемо раді її отримати.
Шкода, що ми не знайшли якісних доєвроремонтних світлин споруди. Але й на тих, що є, видно, якими вигадливими і гарними були старі рами і полотнища дверей.
Так що ласкаво просимо, приймайте в УАМівську родину ось такого бідного, але дуже милого подільського родича.