Високий дах вокзал утратив у вогні Другої світової війни. Під час повоєнної відбудови він не був відновлений, як зазвичай і траплялося з пам’ятками УАМу на всіх радянських теренах. А от коли споруда вкрилася кахлями з національними орнаментами — нам невідомо. (Це було особливо модно у 1970-х — але ж Україна на Кубані в ті роки була вже ой якою не модною! Отака тут загадка).
Цікаво, що подібний до станції «Албаші» декор мають деякі вокзали «во глубінє сібірскіх руд» (зокрема, нам трапилося фото з Тульської губернії). Отже на початку ХХ ст. колишні брати не цуралися пастися на українському архітектурному полі.
Україна понад усе!
На під’їзді до Шмиглів подорожніх зустрічає 700-літній дуб, найбільший і найгарніший на Лохвиччині. Проминути його важко. Чого не скажеш про школу, точніше, її руїну. Вона добре заховалася у хащах, що вкривають схили затишної долини. Та позаяк місцеві пейзани чудово знають про схованку (самі ж бо там училися), то й розносять alma mater по домівках — хто цеглинку, хто деревинку… Невже як сувеніри на довгу згадку?
Справжню квітку українського модерну ми випадково віднайшли у меморіальному музеї о. Кирила Стеценка у мальовничому селі Квітки. Це село, як відомо, є малою батьківщиною геніального українського композитора. Власне з цієї нагоди восени 2010-го року ми туди й заїхали . Експозиція виявилася бідненькою, але щирою. Аж раптом треноване УАМом око напружилося і автоматично вихопило із загального ряду старе фото із прекрасною двоповерховою спорудою. «Що це, де це?», — прожогом кинулися ми до співробітниці музею. «Та це ж наша восьмирічка!», — відповіла добродійка, дещо налякана київським ентузіазмом. «Ох і гарна ж у вас була школа …», — поспівчували пейзанці історики архітектури. Тут і сталося відкриття. «Чому це «була»? Ондечки вона — на горбку, на краю села».
І справді, вона там і виявилася — «ондечки». Гарнюща, з несиметричними крилами, з товстенними стінами із високоякісної жовтої цегли, помережаними стильним рельєфним різьбленням… Єдине «але» — частина дерев’яних вікон уже була замінена на пластик. Не побачили ми і первісного високого даху, втраченого під час останньої страшної війни.
Аж через 8 років після перших відвідин школи, люб’язно зустрінуті її директоркою, ми нарешті потрапили усередину. Там у світлому коридорі із столітньою дощатою підлогою на нас із портрета ласкаво глянув той самий протоієрей Кирило Стеценко. Незадовго до того ми з обуренням і печаллю побачили, що з пам’ятника найвідомішого місцевого уродженця, у самісінькому центрі Квіток, вандали викрали бронзове погруддя. Це сталося іще на початку 2017-го року, але відтоді ніхто й не ворухнувся, щоб виправити наслідки блюзнірства. Відтак шкільний портрет на сьогодні лишається єдиною наочною згадкою про священика-композитора. Хоча ні, не єдиною. Хіба ж сама школа, така співзвучна із високодуховною і водночас модерновою музикою великого українця — не найкраща пам’ять про нього?
Скромний і стильний — достатня характеристика для маловідомого творіння Кричевського, єдиного у Переяславі зразку УАМу. Замовник і перший власник будинку — Володимир Чубук-Подільський (бл. 1880 — 1967), історик-краєзнавець і нащадок давнього козацького роду, що належав до Трахтемирівської сотні Переяславського полку.
На жаль, випадковий подорожній, не обізнаний зі славним минулим пам’ятки, ні за що не впізнає в ній руку Майстра корабля (як «заметафорив» корифея Юрій Яновський. До речі, будиночок постав саме у тому часі, коли Кричевський познайомився з молодим письменником на Одеській кіностудії).
Справді — іззовні ремонти докорінно змінили первісний проект: високий дах згорів у полум’ї Другої світової і не був відновлений, а дубові стіни заховалися під силікатною цеглою. Та дух українського модерну хатини не покинув — інтер’єр частково зберігся. Тож попри все при нагоді завітайте на тиху вуличку стародавнього міста, а потім і на Заальтицький цвинтар Переяслава, де поховано подружжя Чубуків-Подільських, щоб пом’янути славних прадідів великих незлим тихим словом…
Прекрасна і таємнича школа була збудована в стилі раціонального УАМу. Чому таємнича? Тому що ніхто достеменно не знає її автора, в тому числі й колишні вчителі та учні. Але її добре пам’ятають — під іменем «червоної школи на низу»…
Стильові ознаки опосередковано вказують на Кричевського. Дехто називає прізвище Сластіона, але то малоймовірно: наприкінці 1920-х корифей архітектурою вже не займався…
Віку красуні було відпущено не багато — усього три десятиліття. 1959 року, перед затопленням неозорих черкаських і полтавських полів водами гнилого Кременчуцького моря школу знищили разом з усією Вереміївкою. Нові хати збудували на високому березі — так само, як і нову школу. Але в останній не було й натяку на загиблу попередницю.
Вічная їй пам’ять!
Одна з найцікавіших споруд Трускавця вже довгенько служить музеєм народного художника Михайла Біласа, що, очевидно, і дозволило їй зберегтися в усій автентичній красі. Цікава вона, по-перше, своєю зрубною конструкцією (решта віл Трускавця — каркасні), а по-друге — чудовим різьбленим оздобленням у стилі гуцульської сецесії. Відтак приписувати пам’ятку до закопанського стилю, як це роблять деякі історики архітектури — як мінімум необачно. Закопанські ремінісценції, певна річ, присутні і в «Гопляні», однак на загал це однозначно УАМ в оригінальній карпатській іпостасі.
У фойє і на тримаршевих сходах привертають увагу різьблені бильця і чудовий вітраж, на якому зображено павільйон «Нафтуся» (авторства того ж Семковича). Вітраж виконаний у 1925році фірмою Станіслава-Ґабріеля Желенського у Кракові.
Тож не кажіть «гоп», доки не перестрибнете. Як перестрибнув самого себе у «Гопляні» досить пересічний зодчий Ян Семкович.
Спочатку проза життя, хоча й не без лірики. Шкільна садиба в Пісках-Удайських унікальна. Тут доживає віку первісна вбиральня для дітей — дерев’яна, столітня, у такому ж, як і школа, стилі українського модерну. Скоріше за все, більш ніде в Україні не знайти подібної пам’ятки архітектури, ще й не невідомого, а дуже відомого архітектора. Безперечно, такий експонат прикрасив би будь-який музей просто неба!
Та перейдімо від прози до чистої поезії.
Донедавна у прекрасній витонченій будівлі жевріло поштове відділення, і сільські пенсіонери линули сюди у виплатні дні, як пташки із вирію. Школа й справді колись мала орнітологічний нахил. І зараз можна часто бачити, як різні дятли (і сиві, і строкаті) обстежують башту із витонченим декором, — звісно, не на предмет декору, а на предмет короїдів. А от на поличку-годівничку, влаштовану у тій же вежі (теж цілковитий ексклюзив!), вже давно ніхто не прилітає — бо нікому стало сипати зерно для повзиків і викладати сало для синичок… І це неймовірно сумно!
Найславетніший уродженець Горошкова — краєзнавець Лаврентій Похилевич, чиїми трудами з опису «населених місць Київської губернії» користаються покоління й покоління істориків архітектури і простих аматорів української давнини. В горошківській церкві служив його батько-священик, а сам юний Лаврін отримав початкову освіту, вочевидь, також у рідному Горошкові.
Звісно, вчився він аж ніяк не в нашій героїні, яка постала аж через сто років від його народження. Радує, що її сухувату, але виразну красу не стерли ні роки, ні людська байдужість. Нині колишню школу займає якесь с/г підприємство, яке досить непогано дбає про оригінальну будівлю.
На жаль, архітектурній громадськості досі невідомий автор горошківської та трьох інших УАМівських шкіл Таращанського повіту. Був би живий Похилевич, він би швидко віднайшов потрібну інформацію…
Двокомплектна школа у центрі Бербениць — бідна пасербниця: на південній околиці села у зарослому садку ховається її вродливіша сестра. Скидається на те, що над другою «земкою» під час будівництва або невдовзі по ньому попрацювали пластичні хірурги. Уся центральна дільниця школи, усупереч Сластіоновим проектам, блимає на світ прямокутними віконницями неозначеного стилю. Та й декор тут значно простіший, ніж це було заведено у Опанаса Георгійовича. Чому так сталося, історія тихо мовчить.
Натомість шкільний дзвоник поки що гучно кличе на уроки. На жаль, у восьми класах вчиться усього кільканадцятеро учнів. Але якщо з цієї причини школу закриють, буде прикро не тільки дітям і вчителям. В школі працює непересічний краєзнавчий музей, в якому окрім традиційного етнографічного набору з гордістю показують мамутову гомілку, знайдену в самому селі.
Палеонтологія, звісно, то дуже цікаво, але школа й сама — суцільний музей. Тільки уявіть: в класах донині стоять ретельно ремонтовані і пофарбовані, надзвичайно зворушливі парточки, які вже з піввіку як зникли з інших міст та сіл. А на зеленому обійсті крехче від старості автентична комора, теж у стилі українського модерну — напевне, остання така у світі…
П. с. У 2017 році школу таки закрили.
Трускавець — місто архітектурно багатюще. Відтак знайшлося в ньому місце і для УАМу. Ну, можливо, і не зовсім УАМу, а такого собі гібриду українського модерну із закопанським стилем і ще бозна-якою еклектикою. Та не будемо голослівними і зіпремося на авторитет керівництва трускавецького курорту:
«Над відкритими та дослідженими джерелами в курортному парку зводились малі архітектурні форми — надкаптажні споруди, павільйони-галереї, альтанки для прогулянок, кіоски для видачі склянок — у поширеному на той час (злам ХІХ — ХХ стт. — А.В.) в Європі та карпатському регіоні стилі модерн з елементами «історизму» та прикарпатської різьби, що і передбачала Інструкція 1864 року щодо забудови курортів Австро-Угорщини».
Ось як файно і передбачувано усе було за цісаря Франца-Йосифа!
А тепер стосовно конкретного «Едварда». 1910 року на місці запущеної озокеритної шахти виявили джерело з солоно-сірчаною водою, яке назвали чи то на честь відкривача, чи на вшанування котрогось ерцгерцога. Над ним і постав найкращий і найпізніший павільйон парку. Попри англійське ймення, «Едвард» з усіх наявних МАФів виявився найукраїнськішим — із мальовничою башточкою та характерним нахилом стін. Свого часу вода скінчилася, але дарма: наш герой вже понад 100 років незмінно радує гостей Трускавця своїм вишуканим абрисом. Чи ж не цим маленьким шедевром надихався Сластіон при створенні своєї славетної водолікарні? Недовідомі шляхи мистецькі…