Луговецьку церкву з повним на те правом можна назвати предтечею нового національного стилю. Причому не за оригінальний план і трапецієві вікна, а за їх сполучення в одній особі. І ще за щось таке, про що трохи згодом.
Трапецієві вікна — справжня червона ганчірка для деяких антиукраїнських істориків архітектури, які в принципі не визнають існування такого архітектурного стилю, як український модерн. З піною у роті вони доводять, що такі вікна присутні і в північному (фінському) модерні, і ще багато де…
Так от, малошановні, ми з вами погоджуємося. Присутні. Самі їх бачили в Гельсінкі, Петербурзі, Ризі, Києві, Чернігові… Одначе саме український модерн зробив такі вікна своєю питомою ознакою. До того ж окрім вікон в ньому наявні і інші сутнісні елементи — заломи, колонки, башти тощо (про це докладно можна почитати у В. Чепелика). А прийшли ці елементи у ХХ ст. із давніших віків — барокової та історичної епохи.
Та зосередимося ізнов на вікнах. У ХVІІ — ХVІІІ століттях трапецієва форма вікон була великою рідкістю (чого не скажеш про одвірки). Натомість у ХІХ ст. історизм залюбки узяв їх на озброєння по всіх-усюдах Російської імперії. Та лише в Україні кількість перейшла в нову якість. Як це сталося — велика таємниця українського модерну. Та інколи загадка піддається. Гляньте на подвоєні вікна Миколаївської церкви. Це ще не модерн, але вже й не історизм!
Дай же Боже, щоб в українському селі Луговець на українській Стародубщині дивовижний Миколаївський храм був колись відновлений в усій своїй щиро українській красі!
Баранівська школа — рідна сестра ярмаківської. Тільки скромніша (хоча цегляні візерунки на фронтальній стіні у неї дуже й дуже цікаві). Вхідна башта стоїть на своєму місці, натомість учням на місці не сидиться — на них чекають широкі світи…
Для того, власне, Сластіон із наслідувачами й будували свої школи: щоб, підкорюючи будь-які вершини, українці лишалися собою.
У чималенькій курінецькій школі вчаться чемні дітки і викладають прекрасні вчителі. Ще й вельми патріотичні: над жодною іншою «земкою» не майорить таке велике знамено. Шкода, але зайняти усі шкільні приміщення юні курінці вже не годні: сільська демографічна криза дається взнаки. Колись було не так: в останні роки УРСР до старої будівлі навіть заходилися прибудовувати новий корпус, проте покинули справу на півдороги. От і стоїть симетрична двобаштова школа наполовину змертвілою, нагадуючи розбиту хворобою людину… Хто ж її вилікує, чи, принаймні, подасть ковіньку?
Чудову неоУАМівську церкву звели з ініціативи о. Івана Хомина, одногрупника автора сайту по Київській православній духовній академії. Проте потрапила вона до СУМу зовсім не через кумівство. На неординарну споруду ми звернули увагу ще у 2008-му році, не відаючи, хто її настоятель. Нас вразив сам храм — одночасно традиційний, вільний і поетичний. Тоді його стіни ще не вкривав неовізантійський розпис, дозволяючи сповна оцінити сміливий задум зодчого.
Втім, і з появою іконопису(2011 — 2013 рр.) інтер’єр святині анітрохи не втратив свого архітектурного зачарування: митці дотрималися стилю і настрою. Є у храмі і рідкісна родзинка, щоправда, приступна лише для духовенства і членів причту: іконостас розписано з обох боків.
Будете у Львові — неодмінно завітайте до цієї новітньої перлини УАМу!
Саме в станиці Брюховецькій в червні 1909 року відбувся козачий з’їзд, що дав хід активному будівництву вокзалів Кубансько-Чорноморської залізниці за проектом молодого слобожанського архітектора Сергія Тимошенка. Адже вже за два місяці після з’їзду акціонерний капітал залізниці склав колосальну по тих часах суму — 2 100 000 рублів. Там же, у Брюховецькій, була обрана комісія, котра узяла на себе всі організаційні питання.
Залізниця стала загальнокубанською справою. Та працювали на її спорудженні не лише представники кожної станиці (певна річ, усі етнічні українці). Для прискорення процесу на Кубань привозили робітників і селян і із центральної Росії. Останній факт, очевидно, і пояснює ширення тимошенківських вокзальних проектів по кондово-російських просторах (див., напр., фото у матеріалі про станцію «Албаші»).
Брюховецький вокзал збудували у 1911 чи 1912 роках (достеменно це невідомо). Натомість відомо точно, що у 1942 році станцію ущент розбомбила німецька авіація. Вокзал відновили щойно у 1950-х, проте від первісного проекту вцілів лише трапецієвий портал і фрагменти стін. Тоді ж будівлю покрили кахлями (у Тимошенка все було цегляне або потиньковане). Відтак про первісні форми і декор пам’ятки можна судити лише по збереженій споруді багажного відділення та інших, щасливіших вокзалах залізниці.
Ось такі справи, панове. Виявляється, свого часу на українську архітектуру трохи попрацювали і наші одвічні воріженьки. Хоча, звісно, цей їхній внесок геть не співмірний із внеском українців у російську матеріальну та духовну культуру…
Прекрасна церква, типова для стилю Тимошенка 1930-х років, була закрита, занедбана і розібрана у 1976 році. І це тим паче прикро, позаяк переважна більшість волинських храмів з Божою поміччю успішно перейшла не тільки війни, а й страшні роки панування комуністичної орди…
Що ж, «її доля нещаслива», як співається у відомій пісні. Нам же лишається втішатися чи не єдиною старою світлиною храму…
Віктор Чепелик у своїй основоположній книжці про УАМ згадав клуб-читальню «Просвіта» на вул. Зеленій у Львові. На нашу біду, корифей означив лише назву вулиці без номера будинку, а вулиця Зелена виявилася ой якою довгою! Це значно ускладнило пошуки, але там таки знайшлася одна споруда з характерними рисами стилю (трапецієві вікна, такий же портал і високий черепичний дах). На жаль, ми спіткали пам’ятку вже після капітального євроремонту. До того ж, як запевнили нас компетентні львів’яни, будинок зведено у радянські часи. Невже Чепелик помилився? Буває й таке…
Цю дивовижну споруду важко не помітити — особливо якщо ви перебуваєте у Кременчуці і рухаєтеся Європейською (колишньою Щорса) вулицею. В інтернеті є відомості (щоправда, ріденькі) і про роки її народження, і про автора. Але якщо в 1920-тих можна майже не сумніватися, то поруч із Альошиним ставимо знак питання. Хто може прояснити питання — ласкаво просимо.
Все решта коментарів не потребує. Дивіться, милуйтеся яскравим промисловим зразком УАМу і дякуйте кременчуцьким електрикам за відносно чуйне ставлення до цього маленького шедевру.
Будинок Івана Щітківського став, за образним висловом Віктора Чепелика, «першою ластівкою» УАМу в Києві. Замовником виступив відомий українофіл та громадський діяч (зокрема, гласний міської думи і член багатьох міських комісій, в тому числі і зі спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку). Тож Кричевський постарався, особливо в оздобленні. Недарма наступного після будівництва року йому і майстру-керамісту із Опішного Івану Глодеревському за декор дому на Полтавській на Другій кустарно-промисловій виставці присудили премію. До речі, саме для будинку Щітківського Кричевський придумав свою славетну стилізовану квіточку (вона ж виноградик і каштанчик), яка перестрибнула на численні пізніші споруди українського модерну, ставши одним із головних символів стилю, і навіть потрапила до радянського герба Києва.
Архітектурно двоповерховий будинок обійшовся без витребеньок. Власне дерев’яну споруду обклали жовтою київською цеглою і накрили високим дахом з башточкою (останні не пережили революційно-воєнної розрухи). Але основний об’єм з усіма розкішними майоліками дожив до грудня 1985 року, коли й був знесений тодішніми забудовниками — бездуховними попередниками нинішніх руйнівників нашого древнього Києва.
Вічная їм за це ганьба, будинку ж Щітківського — вічная пам’ять. А нам усім — наука…
У 1911 році відбулася канонізація видатного сина України, святителя Йоасафа, єпископа Білгородського (1705 — 1754, в миру Якима Горленка, нащадка славетного старшинського роду). На ознаменування цієї події у селі Замостя поблизу Прилук (де в родовому маєтку Горленків народився майбутній святий) і звели унікальний храм-пам’ятник, освячений на честь новопрославленого архіпастиря. Унікальним храм видається з тої простої причини, що в муруванні наслідує найкращі зразки так званої лиманської школи народної церковної архітектури (дерев’яної), але в дусі нової модернової стилістики. Це й дозволяє зараховувати його до УАМу — разом із Покровським храмом у Плішивці, що має споріднену народно-барокову генезу.
На жаль, на відміну від плішивецького шедевру, про зодчого Йоасафівського храму на разі нічого невідомо. Натомість знаємо його фундаторів. Закладено церкву з ініціативи архієпископа Полтавського Назарія (Прилуччина — історична Полтавщина), а до числа жертводавців увійшли представники давніх козацьких родів — тих же Горленків, Стороженків та Жевахових. Значну суму (5000 рублів) виділив особисто і цар Микола ІІ-й. Освячення церкви відбулося 5 (18) вересня 1913 року у присутності десятків тисяч вірних.
Архітектурно-декоративно храм також вельми цікавий. Хрещатий, споруджений із міцної жовтої цегли, він вабить стрункими пластичними формами. Початково його увінчував тризаломний верх, втрачений у буревіях чи то бузувірних 1930-х, чи останньої війни. Неушкодженою лишилася дзвіниця на західному фасаді, яка на сьогодні є найяскравішою ознакою войовничого українства споруди. Усередині церква приховує стилізовані під народно-барокову орнаментацію карнизи і напівколонки. В тому ж дусі виконано і огорожу хорів. А от дивом збережене вітражне віконце над головним порталом схиляється до модерну.
Поруч із церковною садибою привертають увагу два останні дерева столітнього саду, очевидно, посадженого водночас із будівництвом церкви — кремезні груша і алича. Вони-то напевне знають архітектора церкви, але уперто мовчать. Та ми їх «розколювати» на цей предмет не станемо — нехай разом із чудовою церквою радують прийдешні покоління ще многії і благії літа.