Геніальне творіння художника-іконописця Петра Холодного (старшого) і скульптора-різьбяра Андрія Коверка спіткала складна доля. Оздоблення семінарської каплиці Святого Духа було виконано у середині 1920-х років на замовлення митрополита Андрія Шептицького та тодішнього отця-ректора семінарії Йосипа Сліпого. Та молитва у святині лунала недовго. Хоча німецька бомба, що впала на семінарську церкву 15 вересня 1939 року, пощадила каплицю, її не пощадили «совіти». Ось як пише про це дослідник-іконописець Богдан Зятик:
«(По Другій світовій війні) усі приміщення семінарії передали університету ім. Івана Франка, зокрема географічному факультету, який знаходиться тут і сьогодні. Стінописи каплиці були замальовані, а саму каплицю переобладнано спочатку на кінозал, а згодом на дві навчальні аудиторії. В одній з аудиторій є частково розкритий стінопис склепіння із зображенням Святого Духа, решта розписів очікує на розкриття та реставрацію. Ікони та окремі елементи іконостасу зберігаються у фондах, а деякі представлені в експозиції Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицього у Львові (корпус №2 по вул. Драгоманова)».
Той же Богдан Зятик представив широкій громадськості архівні фото, які не тільки дають уяву про духовну височину і мистецьку вартість каплиці, а й дозволяють помріяти про її відтворення.
Віктор Чепелик у своїй основоположній праці про УАМ категорично і недвозначно хвалить будинок лікаря Йосипа Юркевича на Паньківській. Зокрема, він пише таке:
«Тектонічна вмотивованість розв’язання фасаду багатоповерхового будинку за допомогою вертикальних елементів була новим словом в архітектурі української сецесії; вона крила в собі значну потенцію майбутнього розвитку, яку майже ніхто з послідовників не помітив і не розвинув… В цьому будинку … вдалося піднятися на якісно новий східчик переосмислення народної теми в архітектурі, вивільнившися від механічного запозичення форм сільської архітектури… Вражає значна майстерність… у володінні засобами створення асиметричної композиції, в якій симетрія і асиметрія складових частин злились в художню цілісність, що надала зовнішності будинку при усій його раціоналістичній стриманості рис неафектованої динамічності, додавши художньому образові справжньої життєвості та оригінальності». Ось як!
Справді – хоча головним уподобанням Миколи Олексійовича Шехоніна був неоампір, з українським модерном він також упорався на відмінно. Це й не дивно, позаяк достеменно відомо, що у проектуванні будинку брав участь і геніальний Сергій Тимошенко. Не будемо гадати, яким є внесок кожного із зодчих у кінцевий результат – він (результат) промовляє сам за себе. Не треба бути архітектором, щоб зачепитися поглядом за цю показну споруду, яку під час євроремонту і продажу у 2000-х чомусь рекламували як «Замок на Паньківській». Одначе спрацювало: на рекламу купилися солідні люди, чиї охоронники дійшли до того, що не дозволяли фоткати скромний УАМівський шедевр навіть з протилежного боку вулиці. Точніше, наївні такі, намагалися не дозволяти… На щастя, тії гримаси новітньої української буржуазії досить швидко зникли із затишної київської вулиці… А прекрасний будинок лишився. І навіть збагатився: на його надвірному фасаді з’явилася майоліка на козацьку тематику.
Шкода, звичайно, що ми вже ніколи не зможемо оцінити первісну красу споруди – ще у 1973 році, задовго до ремонту «европейського», черговий радянський ремонт знищив високий дах і прекрасний фронтон правобічного ризаліту. Натомість у 2000-х роках над будинком з’явилася неоковирненька мансарда і новий фронтон, анітрохи не схожий на старий, оригінальний. Що вдієш – такі нині темпори і мореси… Але дай Боже, щоб неситі київські забудовники ще довго-довго трималися від цієї київської перлини УАМу подалі і не надумали колись обізвати її «Хмарочосом на Паньківській». Такого «ремонту» будинок точно не переживе…
Церкву завершили перед самісінькою Другою світовою війною і, вочевидь, дуже добре посвятили. Адже ані бойовиська, ані «совіти» її анітрохи не пошкодили. Відтак маємо змогу милуватися первісним декором а-ля дерев’яна архітектура: сухариками карнизу і заломами верху. На жаль, вишукані Тимошенківські вікна не встояли перед неухильним зростанням добробуту українського села, перетворившися на пластикові одоробла. Та, попри таку прикрість, радіймо й веселімося: кожна збережена церква геніального архітектора — то ще один наріжний камінь вільної України.
«Титарівка» не належить до вершин творчості Сергія Тимошенка, особливо після жорстокого євроремонту. Цікаво, звісно, було б подивитися на станцію одразу по будівництві, одначе таких світлин ми не маємо і навряд чи десь надибаємо. Тож втішаймося тим, що лишилося — його цілком достатньо для просвітлення затуманених імперською ідеологією новотитарівців.
Але чи станеться колись таке диво? Навряд… Всіх Шевченкових титарів, твердих у вірі в Бога та любові до України, із Кубані давно вислали у Сибір чи замордували….
Просту хату під стріхою для молодшого братика Федора Василь Кричевський спроектував у буремні роки національно-визвольних змагань. Тоді ж її і збудували – і досить якісно. Принаймні, достояла вона до Другої світової і слугувала у літні місяці прихистком для родини митця та друзів, аж поки не згоріла під час боїв у 1943-му.
Принагідно зауважимо, що хату Кричевського часто плутають із будинком Дмитрієва у Яреськах авторства того ж Василя Кричевського. І винний у цьому, хоч як дивно, метр Віктор Чепелик, який переплутав обидві пам’ятки і вніс цю плутанину у свою чудову книжку про УАМ. Ясність у питання вніс дослідник українського модерну , архітектор Денис Вітченко. Саме він звернув увагу громадськості на те, що хоч обидві дачі є майже близнюками за планом і декором , але в одному суттєво відрізняються: будинок Федора Кричевського був критий соломою, а будинок Миколи Дмитрієва – етернітом.
Петро Холодний-старший до своєї вимушеної еміграції до Галичини ніколи не займався вітражами. Натомість окрім красного мистецтва він займався хімією, будучи фаховим хіміком, що неабияк допомогло йому сягнути висот «скляної» майстерності.
Вітражі до Успенської церкви у Львові замовив Холодному тодішній настоятель славетного храму — о. Дем’ян Лопатинський. Всі роботи з їх виготовлення виконала краківська фірма Станіслава Желєнського — і виконала на найвищому художньому та технічному рівні.
Три перші вітражі було встановлено у вівтарних вікнах церкви ще за життя автора — у 1926 — 1927 роках. Три останні, у вікнах південного фасаду — вже після його кончини, у 1936 році. Цікаво, що зображення тризуба на шатах князя Володимира і козацького герба на щиті архангела Михаїла протягом усієї радянської окупації Львова були зафарбовані темною фарбою і завдяки цьому вціліли: «совіти» нічого не помітили. Хто з кліру чи причту церкви зважився на такий сміливий і винахідливий вчинок? На жаль — не знаємо…
Що ж, тепер переяславець Петро Холодний у небесному сонмі зображених ним достойників — преподобних Антонія і Феодосія Печерських, рівноапостольних князів Володимира та Ольги, Петра Конашевича Сагайдачного і Костянтина Корнякта — сам молиться і за прекрасну Галичину, і за всю Україну … І будьте певні: Бог чує його молитви.
Про земського інженера Михайла Івановича Єлагіна відомо до прикрого мало. Ми так і не спромоглися віднайти ані дати народження, ані дати спочинку цього скромного творця УАМу. І це тим паче дивно, оскільки Єлагін безпосередньо причетний до, скажімо, такого шедевру, як комплекс Миргородської водолікарні! Втім, про останню поговоримо у окремій статті. Зараз же зосередимося на хомутецькій перлині стилю – на наш погляд, незаслужено маловідомій.
Дуже зручно уявити, що Єлагін підготував робочий проект, а поважний метр Сластіон торкнувся його чарівною паличкою УАМу. Одначе не будемо категоричними: спільна творчість – то завжди велика таємниця взаємного натхнення. Тому при оспівуванні споруди кредитного товариства краще вдамося до класиків (в даному разі – до Віктора Чепелика):
« В цьому цегляному будинку, накритому високим черепичним дахом, було три композиційно виявлені об’єми; у лівобічному знаходився зал для засідань і вистав, у середньому – вестибюль та ділові приміщення, у правому – бібліотека. У цій роботі … автори створюють новий взірець архітектури громадської споруди для села, в якому традиційне й нове знаходять майстерне розв’язання. Пошуки новітньої архітектури для села далеко виводили О. Г. Сластіона від заскорузлої патріархальності, від недобре пахнучого хуторянства на шлях нового…, де вже проростали зерна раціоналізму з їх приматом функції та конструкції, від яких чекали оздоровлення усього зодчества».
На превеликий жаль, Хомутець такого оздоровлення так і не дочекався. Натомість вже у ХХІ ст. творіння Єлагіна і Сластіона зазнало наруги від нечестивих невігласів і байдужих пам’яткоохоронців. За мовчазного потурання останніх «перебудовникам» у рясах таки вдалося поєднати недобре пахнуче хуторянство із приматом найпримітивнішої конструкції.
Бог їм усім суддя, а творцям хомутецького будинку – вічная слава і пам’ять!
Стилістично степківська школа належить до класичних УАМівських «таращанок» із сухуватим цегляним декором і «тупоконечними» трапеціями віконних прорізів. Але є в ній і родзинка — різьблені дерев’яні накладні карнизи і кронштейни, яких немає в жодній іншій відомій нам «земці» колишнього Таращанського повіту. Цікаво, що при розбудові школи у 1960-х рр. нові стіни оздобили ідентично із первісними. А от нові карнизи ускладнювати різьбленням не стали…
Усередині, як і сто років тому, споруда радує ошатними просторими класами і потоками світла, що ллється із широких вікон. Слава Богу — ллється звідти і щасливий дитячий сміх: нині тут працює і власне початкова сільська школа, і дитячий садочок. Дай же Боже діткам разом із сільськими подвижниками — вихователями та учителями — здоров’я і всіляких гараздів!
Остапівська школа — найстильніша в доробку Сластіона. Таких простих і водночас страшенно «креативних» віконниць не знайдете в жодній іншій «земці». Дуже прикро, що шедевральна споруда втратила свою кращу башту, а друга, «роздягнута» до дерева, змушена за прикладом Боттічеллієвої Венери сором’язливо прикриватися диким виноградом…
Бережіть свій безцінний спадок, шановні остапівці та інші українці!
Полтавець і киянин Петро Холодний-старший після вимушеної еміграції за Збруч добре попрацював на галицьких теренах. Власне у Львові 1920-х років він і сягнув своїх іконописних вершин. Поліхромні розписи на західному фасаді найдавнішої святині міста Лева — Миколаївської церкви (ХІІІ ст.), — очевидно, найменш знана дещиця сакрального доробку митця. Поруч із фантастично прекрасними вітражами Успенських церков Львова і Борислава вони й справді ніби губляться в затінку слави митця. Але придивіться до трьох ікон, на жаль, схованих під скло, а особливо до композиції над порталом із ранньохристиянською символікою Святої Євхаристії. Вони дивовижні і грають барвами, ніби створені учора. Схоже, Холодному були підвладні усі секрети фарб. Недарма ж за першим фахом він був хіміком…