Аварійне селище виникло ще у 1931 році і спочатку забудовувалося переважно бараками. Проте вже наприкінці 1930-х до нього прилучилися і «культурні» архітектори. На жаль, скільки і які саме з тих гіпотетично УАМівських будинків дійшло до нашого часу — ми не знаємо. Кілька кварталів так званої німецької забудови (бо їх справді будували німецькі військовополонені — поруч аж до 1951 року існував концтабір) постали вже після війни і мають яскраві постУАМівські ознаки — псевдобарокові карнизи і пілястри, фігурні кронштейни, гротескові портали і «шикарну» ліпнину. Вже у ХХІ столітті Аварійне селище почали активно руйнувати під нові висотки. Тож маємо шанси за деякий час бачити ці прекрасні і цікаві будинки лише на старих фото.
Archives
Земська школа, 1912 р.?
Мальовниче горбисте село із романтичною назвою. Аварійна «земка» на горі із затертим розпорядком роботи (чого? кого?) на дверях. І хрещатий телеграфний стовп перед школою. Нехай Господь простить, але ця картина мимоволі асоціюється із символічним Розп’яттям колись веселого і людного краю… Чи ж можливо було обійтися без такої жертви?
Та останні квіти під трапецієвими вікнами іще тішать погляд випадкового мандрівця, котрий з якогось дива приблукав у цей загублений світ.
Веранда палацу цукрозаводчика Нафтула Когана, 1910-ті рр.?
Дерев’яна веранда при палаці виглядає цілком інородним тілом. Але попри інородність вона тут найнародніша, оскільки має характерні ознаки УАМу. Звідки і чому вона з’явилася — не відає, схоже, ніхто. Але ліри в оздобленні балюстради однозначно свідчать про затишні музичні вечори, коли «рояль бил вєсь раскрит», а «хризантеми в саду», нині схожому на хащі, ще не відквітли…
Житловий будинок, 1908 – 1909 рр.
Ми включили будинок до нашого каталогу, ще не відаючи про його авторство. Просто одного разу проїжджали деренчливим львівським трамвайчиком вулицею Котляревського і зачепилися поглядом за невисоку башточку, зелену майоліку і вишукані гратки балконів. При ближчому огляді виявилося , що в образі споруди дуже органічно злилися віденська і гуцульська сецесія. Тож коли ми довідалися, що такий собі Мар’ян Кучинський замовив проект будинку у бюро Івана Левинського, і що над тим проектом, найімовірніше, потрудився головний галицький УАМівець Олександр Лушпинський — то анітрохи не здивувалися.
Прибутковий будинок Федора Альошина, 1914 – 1945 рр.
Молодий і страшенно талановитий архітектор спроектував прибутковий будинок на Софіївському майдані для свого ділового батька, в минулому простого артільника-підрядника. Про популярність у 1910-х роках необарокової стилістики (у Києві і не тільки) свідчать творіння і інших відомих архітекторів, зокрема, конкурсні проекти будинку Управління Південно-західної залізниці Вербицького і Даміловського (на жаль, не реалізовані).
Герою цього опусу попервах пощастило більше. Чорно-білі і сепієві фото не передають всього зачарування біло-блакитної громади з хвилястими фронтонами, шикарною ліпниною і заломами даху, що утворила оригінальний ансамбль не з будь-чим, а із самою дзвіницею Софії Київської.
В трьох корпусах було 54 квартири і навіть один гараж. Найдорожчі з них, в центральному корпусі, містили по 7 — 8 кімнат. На останньому поверсі розташувалися художня студія і 13 житлових кімнат зі спеціальними нішами для сну (невже для натурниць?). До кожної квартири були приписані дров’яний сарай, льодовня із холодильною камерою, пральня, льох і шматок горища. Окрім двох пасажирських ліфтів на чорних сходах працював спеціальний підйомник для дрів і білизни. Як то кажуть, все для блага трудящої буржуазії та інтелігенції!
На превеликий жаль, під час боїв за Київ у 1943 році будинок капітально вигорів. Відновлювати Альошинський шедевр не стали — очевидно, з огляду на його буржуазний націоналізм, і за кілька років розібрали вчисту. Проте в архівах збереглися точні креслення споруди. І хто знає — може через віки (або й десятиліття) ті креслення таки знадобляться? Втім, це станеться не раніше, ніж у Києві нарешті з’явиться мер — корінний киянин, який насправді любитиме це прекрасне Місто і захоче його відродити…
Вокзал та пристанційна споруда станції «Ольгинська» Кубансько-Чорноморської козачої залізниці, 1910 – 1916 рр.
На станції «Ольгинська» ми розгледіли дві УАМівські споруди, причому віднайдені на просторах Мережі світлини дають змогу побачити первісний декор — червоноцегляні орнаменти на світлому, також цегляному тлі. Там же присутні і старі рами і двері.
Тож милуйтеся Кубанською Україною, якою вона була сто років тому: Тимошенківські вокзали, либонь, її найяскравіший відгомін…
Петропавлівська церква, поч. 1990-х рр.?
Храм Петра і Павла у буремні 90-ті збудували поруч із рештками старого, зруйнованого 1936 року. За переказом, гроші на спорудження старого храму збирав легендарний запорожець Микита Корж – очевидець руйнації Січ, який дожив до 105 років і упокоївся 1835 року. Можливо, саме на честь старого козарлюги нова сільська церква здобула яскраві необарокові ознаки – трапецієві вікна, гарні фронтони і залом даху. Втім, цій церкві також не пощастило, оскільки 2011 року її перебудували до повного невпізнання. Ну не люблять Україну і все українське нинішні сурсько-михайлівці – і немає на те ради…
Бог їм суддя. А церкву, хоч і нову, дуже шкода.
P.S. І все ж таки, оскільки інформація про нову церкву у мережі відсутня, нас мучать смутні сумніви: а що як це стара, справжня УАМівська споруда, пристосована під церкву? Надто вона була гарною…
Надгробок на могилі полковника (генерал-хорунжого) УНР Василя Тютюнника, поч. 1930-тих рр.
Василь Тютюнник народився на хуторі поблизу Хорола, а помер у Рівному, у буремному 1919 році — в самий розпал звитяжних і трагічних національно-визвольних змагань.
Пам’ятник на могилі легендарного полковника УНР постав на початку 1930-х років на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії. Головою батьківського комітету гімназії був ще один вояк армії УНР, полковник Костянтин Вротновський-Сивошапка. Саме він розшукав на Дубенському цвинтарі могилу свого бойового побратима і ініціював її впорядкування. А коли небезпечно захворів у 1929 році — заповів поховати поруч із командиром. Вже за вільної України на його могилі поставили козацького хреста.
Ми не знаємо, чи випадково надгробку Тютюнника надали необарокового абрису, чи зробили це свідомо на вшанування полтавського коріння спочилого героя. Дивовижним чином у часі радянської окупації Рівного надгробок зберігся і, будучи відреставрованим у 1992 році, свідчить про вічну, невмирущу славу не лише Тютюнника та Сивошапки, а й всіх воїнів, загиблих за волю Батьківщини…
Земська лікарня, 1910-ті рр.
Здаля лікарня у Степанцях виглядає найменш виразною з усіх подібних споруд Канівського земства. До того ж і спіткали ми її вже не автентичною, а із безсоромно виряченими євровікнами.
Зблизька картина повеселішала. По-перше, будівля видалася не так простою, як стильною — майже перехідною ланкою до сільського ар деко. По-друге, за лікарнею знайшовся оригінальний, мурований з тої ж жовтої цегли сарай трикутного перерізу, а перед нею на землі — не менш оригінальний, явно первісний бетонний водосток.
Тож дай Боже здоров’я усім, хто лікує і лікується у цій скромній, але прекрасній пам’ятці черкаського УАМу.
Будинок художнього училища, 1911 – 1913 рр.
Художнє училище — либонь, найвидатніша споруда модернового Харкова. За висловом Віктора Чепелика, це справжній «палац мистецтва, і таки мистецтва українського!» . Могутній черепичний дах і вишукані башти, серпанок синьої майоліки і орнаментальні прикраси збурюють тиху вуличку високою творчою напругою. Тож недарма поети і романтики, уздрівши училище, завмирають від захвату , натомість обивателі втискують голови у плечі і приспішують кроки…
Костянтин Жуков виграв конкурс на проект фасадів училища, план якого вже був розроблений іншим зодчим — Михайлом Піскуновим. В цьому споруда повторила долю будинку Полтавського земства. Слід визнати — жорстка умова прив’язки до існуючих підвалин відіграла позитивну роль в обох випадках. Втім, Жуков пішов далі Кричевського, суттєво збуривши і напруживши архітектурні форми свого творіння, що дає підстави деяким дослідникам вбачати у ньому не лише мальовано-УАМівську, а й експресіоністичну стилістику. Ось як пише про цей експресіонізм той же Чепелик:
«Дві могутні башти …натиснули на середню частину будівлі з обох боків, змусивши її з напругою вигнутись, немов лук, і виштовхнути вперед, як стрілу, вхідний портик, котрий впинається в простір майдану, позбавляючи його напівсонного існування».
Справді, як і сто років тому, спати майдану не на часі. Інакше від українства (і то не лише в Харкові) дуже швидко й слід прохолоне…