Ось що написав про розписи Всіхсвятської церкви дослідник творчості Івана Їжакевича Дмитро Назаренко:
«1905 року Іван Сидорович очолив Києво-Печерську живописну майстерню (хоч і ненадовго, лише на рік). Впродовж першого десятиріччя ХХ ст. ним самим, або ж за його ескізами та під безпосереднім керівництвом були виконані розписи Всіхсвятської, Трапезної та Троїцької церков Лаври. Саме тоді починали свій шлях у мистецтві відомі згодом художники — Охрім Судомора, Федір Коновалюк та інші. Особливою довершеністю характеризується розпис храму Всіх Святих. Завдяки тонкому розумінню І. С. Їжакевичем особливостей інтер’єру, застосуванню в оздобленні елементів стилю модерн, було створено унікальний розпис. Причому лише силами учнів іконописної школи за 6 місяців!… Орнаменти в народному стилі вражають багатством колориту та вишуканістю візерунків. Для Лаврської школи це був останній злет, остання спроба відродження мистецької слави…».
Безперечно, лаврські розписи Їжакевича зазнали впливу Врубеля зокрема і міріскусників взагалі. Та цей факт анітрохи не виводить їх за межі українського модерну — надто вони самобутні і національно вмотивовані. Саме із лаврських церков і почався шлях Їжакевича до своїх найкращих здобутків. Переконайтеся самі.
«Малоросійський» вокзал суттєво відрізняється від інших Тимошенківських кубанських вокзалів. А від таких неспотворених лихоліттям і ремонтами споруд, як на станції «Ведмедівка» чи «Албаші» — навіть дуже суттєво. Чому так — не знаємо. Можливо, справа в назві? Малоросія — не Україна…
Останнє творіння Сергія Тимошенка наближено не так до волинських, як до галицьких зразків міжвоєнного УАМу. Зовнішній декор храму — оригінальний і водночас традиційний, — свідчить про незгасний і вічно юний талант корифея стилю, змушеного доживати дні на еміграції, у далекій Каліфорнії… Натомість інтер’єр собору включно з іконостасом, як на нас, не являє собою нічого цікавого — його творили вже без участі спочилого у 1950 році архітектора.
Будете у Ванкувері — не проминіть 10-ї авеню.
Споруда з характерними УАМівськими віконними прорізами і рамами — колишній сільмаг (нині кафе), споруджений на місці дореволюційного двокласного училища. Хоча в одному з дописів будівлю названо «плебанією» (очевидно, через сусідство із церквою 1910 р.н.). Але на таке западенське слово в наддніпрянських Іваньках собаки брехатимуть мінімум з тиждень. Візуальний огляд свідчить про те, що плиткою магазин обклали пізніше від встановлення трапецієвих вікон, які з’явилися на місці великих прямокутних десь у 1990-тих. На фасаді нашого героя (героїні?) зворушливо і зазивно бовваніє слово «Ассоль». А ця дівчина, як відомо, чекати вміла і таки нас дочекалася…
За даними архітектора-дослідника Дениса Вітченка, автором оригінальної школи є технік Харківського повітового земства Петро Захарович Крупко (1886 — 1948), який у 1907 — 1911 роках був учнем, помічником і співавтором одного з корифеїв УАМу Євгена Сердюка.
Школу звели на кошти волості. Очевидно, гроші у волості були: товщина червоноцегляних стін споруди становить 90 см! Первісно будівлю вкривала червона черепиця, через що в народі школу донині називають «красною» — означуючи в такий спосіб і колір, і красу. На жаль, останній ремонт суттєво спотворив сільську красуню.
Про славетного українського лікаря-мікробіолога та епідеміолога Данила Заболотного все написано до нас. Натомість про його надмогильний пам’ятник інформації обмаль. Авторство Кричевського — незаперечне, але хто і як сподвигнув Майстра на цей проект — не знаємо. Епоха заперечувала хрести, тож Василь Григорович удавсь до конструктивізму з елементами раціонального модерну, майстерно включивши у кубічну композицію класичну УАМівську вежку. Шкода тільки, що на пам’ятнику не викарбували останніх слів видатного вченого: «Діти мої дорогі, любіть науку і правду».
Стосовно будинків Чарнецького, свавільно записаних нами до УАМу, дуже доречними є міркування Віктора Чепелика:
«…В цьому випадку не виключені дуже легко навіювані в західному регіоні України впливи закопанського стилю відомого польського митця Станіслава Вітковича, які у певних формах (якщо не повністю) тотожні або хоча б близькі до нашої народної традиції завдяки територіальній близькості розселення гуцулів, лемків та польських гуралів».
У перекладі з Езопової мови вийде простіше: нам чужого не треба, але й свого не віддамо.
Віднести споруду до УАМу дозволяють хіба декоративні стрілки антаблементу. Принаймні, подібний орнамент на спорудах «звичайного» модерну нам не траплявся. «Рушничкові» наличники з китицями зустрічаються частіше — тому їх до уваги не беремо. Одначе, як на нас, в цілому картинка складається цілком характерна. До того ж і близьке сусідство (колишнє) будинку Грушевських авторства Кричевського наводить на певні роздуми…
А вам як здається?
Авторство Тимошенка — невипадкове. Після появи у Харкові славетного прибуткового будинку Івана Бойка, останній точно знав, хто найкраще втілить українофільські забаганки у будівлю Музею курорту «Борисове». Річ у тім, що добродій Бойко (поміщик і керуючий справами цукрового магната Павла Харитоненка) був головою ревізійної комісії товариства дачевласників, і його слово мало добрячу вагу на новому модному курорті.
Відтак споруда була наділена типовими рисами УАМу: трапецієвим порталом, характерним орнаментом на фасаді, галереєю із різьбленими колонками, баштою з рипідою на шпилі і високим дахом. На превеликий жаль, у ХХІ ст. пам’ятка увійшла ледь не повною руїною, яка, тим не менш, є чиєюсь приватною власністю. Дуже хочеться вірити, що найпівденніший зразок УАМу буде відбудовано, а ми колись зможемо особисто його сфотографувати.
Маленький шедевр УАМу, суттєво пошкоджений в роки Другої світової, відбудовувати не стали. Ось що пише про це архітектор-дослідник Денис Вітченко:
«Стіни залишилися, верхи перебудовані. Від первісного рішення залишилося тільки обличкування цоколя (а також прорізи бічних вікон і членування фасаду — А.В.). За даними Віктора Чепелика, саме за проект цієї будівлі вже досвідчений архітектор-самоук у 1924 р. на архітектурному факультеті Харківського художнього технікуму (згодом інституту) нарешті отримав диплом архітектора».
Втім, Троценку, очевидно, належав тільки первісний проект вокзалу, створений у 1914 році. А остаточний проект, за даними архітектора-художника і мистецтвознавця Георгія Лєбєдєва, виконаний цивільним інженером Іваном Мірошниченком (чомусь у джерелах його прізвище пишуть через «и» — «Мирошниченко») і зодчим Борисом Кащенком.