Від самого дитинства у Лаврі мене найбільш вабила Трапезна церква. Точніше — два розписи у великому залі позаду власне храму. Вже потім я нарешті запам’ятав, що це «Чудесний лов риби» і «Христос в Еммаусі» Івана Їжакевича. А тоді, в далеких 1960-х, я міг довго — аж поки батьки не смикали — роздивлятися туманні сині пагорби і блакитне плесо, дрібненькі пальмочки вдалині і кремезний кипарис біля дому і ще безліч маленьких деталей, які дивовижно складалися у картину неприступного, воістину райського світу… Як так вийшло у Їжакевича — не збагну й донині, через понад піввіку…
І не хочу збагнути!
Будинок банку – наше інтернет-відкриття. Воно тим цікавіше, що розширює спиок творців УАМу. Олександр Козлов – етнічний українець зі Сміли на Черкащині, який волею долі отримав архітектурну освіту в Москві і все життя прожив у Катеринодарі, створивши багато чудових проектів. І хоч УАМу в його доробку мало, представлена пам’ятка яскраво свідчить про уподобання талановитого зодчого. Особливо коли останні підкріплювалися уподобаннями станичників столітньої давнини, на чиї кошти і звели будівлю.
Тепер в колишньому селянському банку працює міжрайонна бібліотека. Чи знайдуться там українські книжки – не знаємо. Натомість архітектура – вежки, майоліки, ліпнина, можливо, коли-не-коли й нагадає зрусифікованим нащадкам вільних козаків про щось своє, рідне, призабуте…
Ось що написано про церкву на сторінці GoForetime – genealogical research in Eastern Europe:
«Під час експедиції Волинню до нас потрапили фото, на яких зображено процес освячення надглавного хреста та встановлення його на куполі ще недобудованої церкви в селі Осьмиговичі (Турійський р-н, Волинська область). На залізному хресті видніється дата «1939», що дозволяє ідентифікувати рік зйомки. Ці фото, якщо не єдині, то одні з небагатьох, що ілюструють коротку історію цієї споруди, яка, на жаль, не пережила війни.»
Від себе додамо коротко: чистим УАМом Преображенську церкву не назвеш, але автори проекту однозначно не були йому чужі.
Водогінна станція у Кривому Розі нічим не поступалася своїй посестрі із Білої церкви. А пластикою і «грою» об’ємів, можливо, її й перевершувала. Свого часу ми довідалися про це завдяки малюнкам Віктора Чепелика.
Напевне, корифей УАМу мав у розпорядженні світлини споруди або навіть бачив її власновіч. І ось — о радосте!Виявилося, що у збірнику наукових праць «Українське мистецтвознавство» (вип.5,1971 р.) фото збереглося і для широкого загалу. Світлину люб’язно надала п. Тетяна Трикоз. І тут зажевріла надія: а раптом в якійсь покинутій промзоні ще доживає віку ця непересічна пам’ятка?
Надгробок (другий за ліком?) славетного прозаїка-імпресіоніста вийшов у його творців не зовсім відповідним: кубізмом Коцюбинський точно не захоплювався. Але ж підтримував молодих модерністів на зразок Тичини! Відтак виставляємо цей конструктивістський шедевр без особливих докорів сумління: шрифт Кричевського і пірамідки Костирка точно вартніші останнього соцреалістичного пам’ятника на могилі письменника. Спасибі «трудящим Чернігівщини»!
Нині в імпозантному та дещо загадковому будинку на Малофонтанній вулиці Умані працює середня школа №4. Освітяни вселилися сюди ще в 1920-х роках. На сайті школи зазначено, що будинок збудовано у 1900 році і що належав він управителеві якогось поміщика — постійного мешканця Парижа. Інформація, звичайно, зворушлива, але… Стосовно поміщика та його управителя, який сподобився такого величезного будинку (там вчиться до 500 учнів!) не знаємо — в ті прекрасні часи ще й не таке бувало. Зате знаємо точно, що у 1900-му році такого вишуканого раціоналістичного модерну не будували навіть у столицях. Та ще й з такими характерними ознаками УАМу! Звісно, ці ознаки остаточної погоди не роблять. Відтак залишаємо біля цієї прекрасної пам’ятки аж три знаки запитання. І чекаємо на коментарі знавців.
Дім Попова на колишній Катеринославській вулиці Харкова, безперечно, належить до кращих здобутків молодого архітектора. Цей період у біографії митця став воістину вибухом, феєрверком його творчих можливостей. В цілісному образі споруди стильно і лаконічно поєднано риси, що не дають переплутати Тимошенка із жодним іншим творцем УАМу: пластичні вальмовий дах і башта, тонко модельовані орнаменти, великі вікна «вітринного типу» (В. Чепелик) та сухуваті трапеції порталів.
На жаль, радянські і пострадянські ремонти притлумили яскравий образ пам’ятки, та й «веселенька» сіра «шуба» на стінах не сприяє «естетному спогляданню», проте дарма — дім невідомого нам Попова прекрасний і в такому вигляді.
Останній статус школи — гуртожиток для вчителів. Ошатна споруда намагається сховатись у березовому гайочку, але марно: гайочок геть прозорий.
За імперії велике село Безсали сподобилось будівництва аж двох земських шкіл. За теперішнього безладдя буде успіхом хоча б одну з них втримати дотичною до шкільництва… Чи простіше — хоч якось втримати…
Замовником і, відповідно, першим власником будівлі був відомий лікар, перший професійний отоларинголог та палкий українофіл Микола Стаховський. Очевидно, при створенні проекту Кричевський спирався на конкретні уподобання фундатора — інакше вінницьке творіння генія УАМу не наслідувало б Полтавське земство такою значною мірою. Втім, на Правобережжі ця непересічна споруда аналогів точно не мала… Прив’язку до місця і план споруди розробив міський архітектор Григорій Артинов. На першому поверсі містилася амбулаторія, на другому жила родина лікаря.
На жаль, проіснувала така краса у Вінниці недовго. Після проголошення УНР у травні 1917 року Микола Стаховський, який був активним громадським діячем, отримав посаду губернського комісара Поділля, а вже у 1919 році став першим послом УНР у Великобританії, покинувши Вінницю назавжди. Короткий час, протягом осені та зими 1919 року в особняку знаходився офіцерський клуб для вояків Української галицької армії; міжвоєнна доля клініки на разі невідома.
У 1944 році, під час боїв за Вінницю, шедевр Кричевського згорів. Відбудова не передбачила збереження бодай такого-сякого оздоблення, тож на сьогодні про колишню розкіш УАМу нагадують лише трапецієві прорізи вікон. А ще веселеньке розфарбування а-ля проект Кричевського, що віднедавна прикрашає фасад клініки — нині поліклініки МВС.
Оптимісти припускають, що під тиньком могли зберегтися первісні кахлі та майоліки. Дай Боже колись їх побачити власновіч.
Про будинок гарно написала львів’янка Анастасія Патер:
«Історія будівлі розпочинається з 1903 року, коли Михайло Грушевський заснував “Фонд українського академічного дому” — основне джерело фінансування будівництва. Найбільший внесок надійшов до фонду від Євгена Чикаленка — однієї з найшляхетніших постатей нашої історії. Меценат української культури пожертвував понад 63 тисячі корон. До цих грошей НТШ (Наукове товариство ім. Т. Шевченка) та українська громада додала необхідну суму.
Головним призначенням Академічного дому було помешкання для студентів-академіків, які вчилися у львівських вищих школах. Багато відомих українських літературних та громадських діячів були забезпечені в ньому комфортними умовами для проживання і навчання…
…У колишньому Академічному домі впродовж 1929-1930 років проживав Степан Бандера, про що свідчить пам’ятна таблиця на фасаді будівлі. Ймовірно, майбутній Голова проводу ОУН перебував тут у роки свої молодості під час навчання у Вищій Політехнічній Школі (теперішному Національному університеті «Львівська політехніка») на агрономічному відділі. Варто зазначити, що перед дипломним іспитом у 1933 році через політичну діяльність та активну участь в українському національному житті Бандеру було арештовано і ув’язнено…
…Теперішнє призначення будівлі — навчальний корпус Української академії друкарства. Знову в стінах колишнього Академічного дому звучать студентські голоси…».
А що з архітектурою? Вона раціонально-стримана і досконало поєднує і національно-модернові кахлі на стінах, і дерев’яні деталі верху, і вишукані гратки сходів. Відтак враження від будинку — щонайкращі. Це й не дивно: Филимон Левицький і Тадеуш Обмінський нічого «прохідного» у своїй творчості не допускали.