Будинок у неоросійському стилі, збудований 1912 р., початково слугував єпархіальним музеєм та бібліотекою, та у 1920-ті рр. перекваліфікувався на письменницький осередок. Одначе після тотального літераторського терору 1930-х в нього в’їхав Радіоастрономічний інститут, що міститься там і донині.

У другій половині 1920-х рр. інтер’єр Будинку літератури набув характерних ознак українського модерну. Ось яку інформацію про це ми почерпнули із незамулених електронних джерел (в нашій редакції):

«Оздоблення інтер’єру включно з меблями, світильниками та іншими предметами ужитку виконано в українському національному дусі під упливом українського модерну початку ХХ століття… Хронологічно та за обсягом його можна порівняти з оформленням Василем Кричевським з учнями (О. Саєнком та інш.) історичної секції ВУАН по вул. Володимирській, 35 у Києві, яке теж національно стилізоване, але у дусі ар-деко. Проте оформлення Будинку Блакитного виглядає більш традиційним.

До оздоблення інтер’єрів були залучені визначні українські художники та майстри народного декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема народний художник УРСР Адольф Страхов та західноукраїнські майстри по дереву.

Стаття зі світлинами про відкриття Будинку літератури імені Василя Блакитного у споруді колишнього музею церковних цінностей та єпархіальної бібліотеки (1912; архх. В. Покровський та П. Величко) розміщена у журналі «Друкар» ч. 14 за 1927 р.»

А ось як пише про будинок самовидець — письменник Терень Масенко:

«Дім Блакитного — то ціла доба в історії нашої культури. Він увійшов до неї дуже цікавими сторінками громадського життя. Творчі дискусії тут були постійними, бурхливими, вільними та одвертими. А лише такі й могли бути корисними. Двоповерховий дім на Каплунівській оформили під клуб в українському народному стилі, з великим смаком та вибагливістю. Від портьєр і фіранок, розшитих блідими узорами, до майстерної різьби по дереву на хорах, кріслах, дверях — все було в одному мистецькому характері. Першим директором клубу був Максим Лебідь — знавець мистецтва, збирач рідкісних книг. За півтора-два роки він зібрав багатющу, унікальну бібліотеку. Українська, російська і світова класика, тисячі стародавніх видань, живописних, чудово оформлених…

Частими гістьми Дому Блакитного були люди всесвітньовідомі: Анрі Барбюс, Володимир Маяковський, Йоганнес Бехер. Маяковський не один раз грав у нашому Домі на більярді, до речі, на колишньому своєму столі. За рік до того він продав Лебедю стіл із своєї московської квартири. Одного разу Маяковський запропонував таке правило: хто програє — пролазить під столом. І коли сам програє Майку Йогансену, під загальний регіт пролазить під низьким столом, ще й весело каже: “Назвався опеньком, так лізь у кошик».

Подейкують, що котрась УАМівська люстра донині прикрашає колишній Будинок літератури. Якщо це правда, просимо харківських радіоастрономів неодмінно зберегти її для нащадків.

Із мережі ми дізналися, що початково вілла збудована для першого директора Міського театру (нині – Львівської опери) Людвіка Геллера. Чи був цей добродій прихильником гуцульської сецесії, чиї ознаки вкупі із закопанським стилем має споруда, чи ні – вже не скаже, напевне, ніхто. Дехто відносить будинок до стилю «піттореск», тобто «мальовничого» – проміжної ланки між історизмом і модерном. Втім, як співвідноситься така класифікація із національно означеними стилями, лишається неясним. Та в будь-якому разі вілла Фільського (очевидно, наступного власника) – одна із найяскравіших польсько-українських прикмет модернового Львова.

Про те, що герой даного допису — житловий будинок (особняк), а не лікарня чи школа, свідчить меморіальна дошка на його стіні. Вона повідомляє, що в 1938- 1939 рр. тут мешкав доктор Михайло Бращайко — визначний діяч національно-визвольного руху, голова правничої комісії сойму Карпатської України. Опосередковано про те саме свідчить літера «С» на чільному місці фасаду споруди. Та що вона означає — не знає ніхто включно з інтернетом.

Натомість ми точно знаємо, що хустський особняк — найяскравіша пам’ятка УАМу на Закарпатті — українському Закарпатті! Адже в наявності майже весь «канонічний» арсенал українського модерну: трапецієві вікна та ніші, майолікові вставки, характерні видовжені люкарни і башта зі шпилем. Шкода тільки, що в наші відвідини (осінь 2020 р.) ми вже не спіткали вишуканих двозаломчастих завершень шістьох пілястр обабіч кутового вікна. Євроремонт узяв свою цегляну жертву… Не думаємо, що п. доктор та інші достойники Закарпатської України схвалили б таку брутальну профанацію…

Про будинок у Золотоноші нам невідомо нічого. На жаль, і місцеві мешканці, які нині жорстоко перебудовують цікаву пам’ятку УАМу, нічого суттєвого до нуля не додали. Ми ж можемо сказати одне: будинок спорудили в часі, коли Золотоноша належала до Полтавщини, тож і спонуки до його постання слід шукати не на Правобережжі.

До УАМу цей будинок записав сам Віктор Чепелик. На жаль, метр не дав жодних коментарів з цього приводу. Особисто ми окрім щипцеподібного фронтону і орнаменту у вигляді древа життя, що ледь пробивається з-під жахливої сірої «шуби», нічого особливо УАМистого у переважно неокласицистичній споруді не зауважили. Але нехай буде.