Чудова споруда спотворена пластиковими вікнами. Щастя, що не оббили чудову майолікову плитку, яскраву ознаку гуцульської сецесії — місцевого різновиду УМа.
Нині в будинку міститься Міська рада і Виконавчий комітет. Цікаво, чи знають усі кіцманські слуги народу, до якого стилю належить споруда? Чесно кажучи, не певні… От за цісаря Франца-Йосипа були депутати, так то депутати…
Archives
Будинок Чернігівського міського училища ім. Миколи Гоголя, 1911 р.
Будинок вражає зухвалими фронтонами і, очевидно, не дарма носить ім’я Гоголя. Навіть сам Микола Васильович не зміг би вигадати щось фантастичніше за цю веселеньку споруду. Але однойменну вулицю, на якій розташоване екзотичне училище, треба ще ой як пошукати.
Містика та й годі! І як прикро, що старі пластичні віконні рами поміняли на безлике, антихудожнє «євро». На щастя, ми устигли зафіксувати оригінали для нащадків. Можливо, Україна колись розбагатіє настільки, що поверне втрачену красу на місце.
Тоді, сподіваємося, у пригоді стане і наш доробок.
Житловий будинок для робітників 4-ої взуттєвої фабрики, 1939 р.
Одна з останніх споруд УМа.
Первісним проектом передбачалось будівництво на розі Сирецької та Бондарської вулиць комплексу житлових споруд, включно з гуртожитком для безсімейних робітників та магазином на першому поверсі, проте реалізовано було лише корпус з боку вулиці Бондарської. До того ж «в сухому залишку» декору маємо тільки сухуваті наличники і одвірки. Заплановані башти і майолікові вставки, очевидно, не вписалися ні в кошторис, ні в план заходів із антиукраїнського терору…
Георгіївська каплиця, 1911—1914 рр.
За своє геніальне творіння студент Інституту цивільних інженерів Ігор Кальбус отримав лише другу премію. То був спеціальний конкурс імперського рівня — адже каплицю споруджували на місці зустрічі останнього російського царя із полтавськими селянами, яких у 1909 році зігнали у ці околиці для вірнопідданського святкування 200-ліття Полтавської битви.
Та недовідомі шляхи Господні. У рік початку Першої світової, в часі заборони святкування 100-літнього Шевченкового ювілею, у нескореній Полтаві постала ця дивовижна святиня — як пам'ятник усім героям упослідженої, замученої, але нескореної України.
Капличка-невеличка (4,1 на 4,1 м) вражає усім — і гармонійними пропорціями, і сміливими формами порталів, підкресленими матеріалом — червоним гранітом , і високохудожніми панно та українськими орнаментами на усіх чотирьох стінах.
Про декор мова осібна. Керамічну плитку для обличкування каплиці виготовили у другій половині 1913 року, у славетній Опішні, причому над нею працювали як професійні майстри «гончарного зразкового пункту», так і майстри народні. Відоме ім’я керівника і натхненника робіт — Юрко Лебищак, майстер-кераміст з Галичини. Якість плитки була настільки високою, що за сто проминулих років вона майже не втратила ні свіжості барв, ні технічних характеристик. І це при тому, що за радянщини святиня була доведена до жахливого стану: бузувіри зірвали з даху мідні з позолотою листи, дощенту пограбували і потрощили інтер’єр, а потім влаштували там комору…
У 1994 році каплицю передали в користування громаді УАПЦ, яка добудувала до неї тимчасове приміщення для богослужінь, нині, на щастя, вже розібране.
І стоїть це Боже диво серед похмурих дев’ятиповерхівок, як святий Юрій серед зграї драконів… Та перемога вже близько!..
Житловий комплекс І-го кредитного товариства, 1911–1916 (1912–1913) рр.
Житлові будинки для І-го кредитного товариства було виконано у стилі українського модерну в одеській інтерпретації із застосуванням методів раціонального модерну. Автор — архітектор-художник Яків Матвійович Пономаренко, який викладав у Одеському художньому училищі. Комплекс складається із шести будинків, два з яких виходять на вулиці Семинарську та Пирогівську. Інші стоять у дворі, з’єднані тандемно.
Окрім сухих каталогів маємо і художні свідчення про творіння Пономаренка. В одному з дворових корпусів, у квартирі № 56, мешкав Валентин Катаєв з родиною. Письменик згадує ту пору у двох своїх творах — «Юнацький роман» та «Сухий лиман».
Ось цитата з нарису «Сухий лиман»:
«Среди барышень нашего дома имелась одна очень хорошенькая блондиночка с нежным польским лицом, всегда носившая розовое платье. Розовое ей шло. Она была дочкой архитектора, построившего дома общества квартировладельцев в несколько декадентском стиле украинского модерна с высокими западноевропейскими черепичными крышами, салатно-зелеными рамами окон со скошенными верхними углами и коваными решетчатыми воротами, украшенными большими железными подсолнечниками».
До речі, Віктор Чепелик доповнює Катаєва, повідомляючи, що первісно стіни будинків були білосніжними, а черепиця на дахах сяяла щирим золотом!
Прикро, але згаданих письменником соняхів нині не видно ніде. Та й у цілому чудові будинки посіріли від фундаменту до даху. Мабуть, нездужають. Але нехай не забувають дякувати долі: у славній Одесі їх, як буржуазних українських націоналістів, могли взагалі знести…
Меморіальна Свято-Георгіївська церква та монастирська огорожа із двома брамами, 1910–1914рр.
Можливо, більш ніде в Україні вдячність до загиблих героїв не втілилася із такою пронизливою щирістю, як у цьому непоказному волинському кутку. Вже сто років на околиці села Пляшева будить приспану пам’ять і кличе до гарячої молитви обитель із промовистою народною назвою — скит на «Козацьких могилах»…
За масштабами Берестецька битва була найбільшою за всю історію України аж до новітнього часу. Наприкінці червня — на початку липня 1651 року у запеклому двобої зійшлися дві величезні армії: козацька на чолі із гетьманом Богданом Хмельницьким і польська під проводом короля Яна Казиміра. Перша за різними оцінками налічувала від 80 до 150 тис. вояків, друга — від 240 до 300 тис. Союзниками українського війська виступали 30000 кримських татар зі своїм ханом Іслам-Гіреєм, які у вирішальну мить зрадили і втекли із поля бою, полонивши і забравши із собою гетьмана та його найближчих сподвижників. Козаки на чолі із Іваном Богуном мужньо боронилися та мусили відступити. У страшній різанині загинули тисячі українців… Проте здобути остаточну перемогу полякам так і не вдалося…
Останній етап битви став, либонь, найгероїчнішою сторінкою визвольних змагань українського народу. Триста козаків на болотяному острівці біля річкової переправи прийняли нерівний бій, прикриваючи відхід основного війська. Жоден з них, як і спартанці під Фермопілами, не здався, викликавши повагу навіть у ворогів. Лише з великими втратами поляки здолали героїв. Останній із них — Іван Нечай чи, за іншим переказом, Нечитайло — виплив на човні на середину озерця і протягом кількох годин відстрілювався від цілої армії. Вражений його звитягою, сам король запропонував пораненому 14 кулями козакові почесну здачу. Та Нечай заперечив, що бажає не лише жити, а й померти як мужній воїн…
До речі, археологічні дослідження 1990-х років довели, що подвиг «українських спартанців» мав не лише моральний вислід. Завдяки їх відчайдушному опорові втрати козацького війська виявилися хоч і значними, але не катастрофічними, як понад триста років стверджували поляки. Це й дозволило Хмельницькому вже за два місяці після Берестечка зібрати нову, не менш чисельну армію.
Звісно, місцеві мешканці, як змогли, поховали загиблих козаків і селян — переважно там, де їх спіткала смерть. На полі брані виросли кургани, з’явилися кам’яні козацькі хрести… Утім, багато вояків так і лишилися на дні боліт і річок, які густо мережать поле битви. Точно відоме місце поховання лише двох чужоземців. Біля Михайлівської церкви у селі Острів, де перед початком бойових дій молився Хмельницький із старшиною, знайшли останнє пристановище греки — Митрополит Коринфський Йоасаф та його протодиякон Павло, які з благословення Патріарха Єрусалимського мандрували із українським військом і надихали повстанців на боротьбу за батьківську віру та свободу.
Прощі до поля Берестецької битви почалися у ХІХ столітті. Одними з перших тут побували Тарас Шевченко і Микола Костомаров, Олена Пчілка та Леся Українка… Та невблаганний час робив свою справу — поховання занепали. За образним висловом митрополита Іларіона (Огієнка) козацькі кістки гризли вовки і мили дощі… Щоправда, люди намагалися збирати рештки героїв і зносити їх в одне місце, на острів Журавлиху, де, за переказами, і полягли смертю хоробрих триста козаків. Та цього, вочевидь, для правди Божої було замало…
Аж ось 1908 року Божого велика хресна хода на чолі з архімандритом Почаївської Лаври Віталієм (Максименком) проходила повз Берестечко… Край дороги і куди ні глянь лежали людські рештки… І тоді один зі священиків не витримав і звернувся до присутніх із палким словом: «Злодії — й ті мають могили, а ці наші прадіди, що поклали життя своє за православну віру, ще й досі не поховані!»…
І велелюдна процесія спинилася. Тут-таки відправили першу в новому часі панахиду за загиблими українськими воїнами. Люди плакали, але утішно. Тоді ж у межиріччі Стира і Пляшівки, де розгорнулися найдраматичніші події Берестецької битви, поставили дубового хреста.
Невдовзі було отримано дозвіл на заснування між селами Пляшева і Острів лаврського скита — на вшанування і молитовну згадку загиблих у Берестецькій битві українців. Між іншим, поляки своїх загиблих вшанували набагато раніше. Ще у 17 ст. вони збудували у Берестечку костел, куди поклали рештки зрадника українського народу Яреми Вишневецького. Тут же при гробі повісили й шаблю віровідступника, на якій запеклася козацька кров…
Скит вирішили збудувати на острові Журавлиха. На той час околишніми землями володіла графиня Граббе, донька відомого слов’янофіла Олексія Хом’якова. Побожна жінка радо подарувала монастиреві потрібну ділянку. Скоро послідували й щедрі пожертви на будівництво, в тому числі від царя Миколи ІІ. Та левова частка коштів надішла від простих волинських міщан та селян. Ось як зворушливо пише про заснування скита згаданий митрополит Іларіон: «17 і 18 червня 1910 року на Журавлиху прибуло безліч народу. Захопила тиха українська ніч — і вночі відправили всенародну панахиду. Десятки тисяч наших селян стали на коліна й відспівали «Вічная пам’ять» загиблим козакам, що життя поклали за православну віру та за Україну…»
Послух у скиту несли 50 найкращих почаївських ченців — служили, молилися, доглядали могили, приймали прочан… До початку Першої світової війни на Журавлисі спорудили храм, келійний корпус та частину огорожі із двома брамами. Мала постати на Журавлисі і дзвіниця, для якої військові подарували дзвін у 855 пудів. На жаль, ані решту муру, ані дзвіницю так і не спорудили — внаслідок військових дій життя в обителі завмерло… За міжвоєнної Польщі подальшу розбудову святині взагалі заборонили. Та й поминати борців за вільну Україну стало небезпечно — прочанам часто доводилося куштувати поліцейського нагая… З приходом на Волинь радянської влади утиски продовжились, а 1958 року ченців остаточно розігнали. Потім тут була кролеферма… Тільки 1967 року зусиллями української інтелігенції на території монастиря відкрився Державний музей-заповідник «Козацькі могили»…
З набуттям Україною незалежності «Козацькі могили» відновили статус. Тут ізнову відкрилася спочатку парафія, а з 2002 року Свято-Георгіївський монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату…
Нині на території обителі стоять два храми — мурований Свято-Георгіївський і дерев’яний Михайлівський.
Перший з них, споруджений протягом 1910–1914 рр. — єдиний і неповторний в цілій Україні. Спроектував його Володимир Максимов, студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі, учень знаменитого Олексія Щусєва.
Перед зодчим стояла украй неординарна задача — як і де розмістити під час служби велелюддя прочан, які щороку, у дев’яту п’ятницю після Великодня прибували до скита для вшанування загиблих героїв Берестецької битви. Рішення, прийняте молодим архітектором, виявилося сміливим і несподіваним: він виніс іконостас назовні, на західний фасад церкви. Відтак власне церковна споруда стала ніби вівтарем неозорого храму, накритого небесним склепінням, під яким могла зібратися на молитву хоч би вся Україна.
Звісно, така церква не могла зодягатися у старі шати. Це чудово усвідомлював архітектор Володимир Леонтович, головний будівничий скита-меморіалу. Саме цей мужній патріот і наполіг, щоб збудовано його було у зовсім новому стилі, названому українським модерном.
Храм дійсно унікальний — трирівневий. На хорах розмістилася Борисоглібська церква із чудовими іконами на стінах. Храм на головному, наземному рівні освячено в ім’я святого великомученика Георгія Переможця. Його розписали останні почаївські ікономалярі старої школи у непростих 1950-х роках. А на нижньому, підземному поверсі міститься склеп із цегляною колоною, заповненою козацькими кістками. Колона має символічне значення: це наче часова вісь, що з’єднує воєдино усіх героїв, загиблих за віру таУкраїну. Лежать кістки і у стінних нішах. Тут же, під землею, влаштована церква святої мц. Параскеви-П’ятниці. У її західному притворі на невеликому підвищенні стоїть саркофаг, також наповнений рештками загиблих воїнів. Над саркофагом немає землі — він з’єднаний із зовнішнім світом світловим колодязем-ліхтарем, чиє скляне накриття утворює ніби престол перед надвірним іконостасом. Тож над цими святими кістками, як над святими мощами давніх християнських мучеників, і відбуваються служби Божі у дні поминання героїв Берестечка.
Гробниця і П’ятницька церква з’єднана підземним ходом з дерев’яною Михайлівською церквою, що до 1912 року стояла у сусідньому селі Острів. Широкі сходи виводять із підземелля прямо на середину ошатного храму. Обабіч сходів журяться два кам’яні козацькі хрести 17 ст., перенесені сюди із давнього цвинтаря, а над ними золотиться прекрасний древній іконостас…
Та повернімося до Георгіївського храму. Окрім архітектури, він вражає декором та іконописом. Зовнішній іконостас виготовлено з червоного граніту й чорного лабрадориту, а ікони написані олійною фарбою на залізних листах. Вони належать пензлю видатного українського художника та іконописця Івана Їжакевича, точніше — належали, бо не так давно були зіпсовані нездарними «реставраторами». Значно менше постраждала грандіозна композиція «Голгофа» цього ж ікономаляра, яка займає усю площину західного фасаду церкви. Мистецтвознавці пишуть, що Їжакевич у цій роботі спробував співставити викупну жертву Христа в історії людства із викупною роллю Берестецької битви в українській історії. Хтозна, чи копав майстер так глибоко. А от те, що митець був людиною надзвичайно побожною і водночас патріотичною — знаємо точно.
З-посеред колосального творчого спадку Їжакевича усі чотири іконостаси та зовнішні розписи Георгіївського храму у скиту на «Козацьких могилах» стоять осібно. Очевидно, надто палало у нього серце, надто пекло сльозами очі, коли торкався стін, поставлених на кістках тих, хто, за словом Спасителя, віддав душу за друзів своїх…
Художник не встиг побачити речей, видобутих із місцевих торфяників археологами у 1970-х. Вони експонуються у музеї, прямо на території скита. Серед них шкіряні селянські постоли, бойові коси і серпи, похідні сумки і дерев’яні порохівниці… Так, простих селян у війську Хмельницького було не менше, ніж козаків.
За скитом, над річкою Пляшівкою, крізь пташиний щебіт і шурхіт трав і донині вчувається відгоміння страшної битви. Адже і скит, і острів, і всі околишні поля й переліски — це одна велика могила героїв, які у свою останню мить просили у Бога щастя й долі для рідної України.
Стежина веде через луки до пагорба, зарослого лісочком. Серед сосон похилилися кам’яні хрести, поставлені в пам’ять про подвиг трьохсот козаків. І як не згадати Шевченкове: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло… І земля не приймає…» Та нехай Тарас Григорович втішиться — вже нарешті прийняла…
А трохи далі, серед пересохлого болота виблискує на сонці чорна вода «Козацької ями» — того самого озерця, на якому легендарний Іван Нечай вів свій останній бій…
Хоча ні, звичайно ж, не останній. Герої не вмирають.
Церква Собору св. Іоана Предтечі, 1934 р.
Церква у Прилуцькому (колишні Ківерці) — унікальна. Однією «ногою» вона міцно утверджена в українському модерні, а другою вже ступила у конструктивізм. Та так вдало, що ці два антагоністичні стилі явили в особі храму надивовижу цілісну і досконалу споруду.
Головну скрипку в такому результаті відіграв, природно, геній архітектора, але не тільки. Залучені Тимошенком здобутки народних майстрів — шатровий верх, заломи, шалювання тощо виявилися універсальними стосовно світових стилів. Тому навіть стрічкові вікна — винахід Ле Корбюзьє — вписалися в образ церкви легко і невимушено, як у Парижі. Використання таких вікон стало можливим завдяки тому, що верх і стіни у храмі не зрубні, як може здатися любителю традиційної архітектури, а каркасні, обшиті дошками. Утім, ця обшивка не проста, а естетично значима. В інтер’єрі гарно орнаментовані елементи каркасу являють собою окремий художній фактор, ретельно продуманий і сміливий, що відкриває духовне Небо не гірше за звичні сюжетні розписи. Останні також наявні у храмі — тут непогано збереглися майже непошкоджені зразки модернового малярства 1930-х (писані не прямо на стінах, а на полотні). Окремо слід сказати про вельми стильне оздоблення західних дверей і зовнішніх карнизів.
Дякуючи журналістові Богдану Ворону, маємо в своєму розпорядженні унікальну світлину проекту церкви, підписаного самим Тимошенком. На прийнятому до виконання документі чітко вказана дата — 11 липня 1934 р. В цей період Сергій Прокопович обіймав посаду головного архітектора сільгоспбудівництва на Волині, та, як бачимо, під сільгоспбудівництвоим розумів не лише свинарники і цукрові заводи. Спасибі йому за це безмірне!
Поруч із церквою — пам’ятник незламному юнакові, що героїчно загинув за Україну в застінках НКВД. Степан Мазурець народився у Прилуцькому і, напевне, встиг оцінити красу новозбудованої церкви. В храмі довіку молитимуться за спокій його прекрасної душі.
Дай Боже, аби тим, хто молиться і молитиметься в дивовижній прилуцькій церкві, завжди вистачало смаку, розуму і любові для збереження шедевру в усій його первісній красі.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці, 1933 р.
Соснова церква — головна окраса села. По-своєму цей храм унікальний. Оскільки являє собою щось середнє між галицьким модерном і волинськими храмами Сергія Тимошенка. Дехто вважає автором храму Євгена Нагірного, який також працював в Луцькій єпархії, до якої належало село в міжвоєнний період. Все може бути: приміром, за обрисами споруда схожа на Миколаївську церкву у Любелі (Львівщина), яку 1934 року реконструював у модерновій стилістиці Нагірний.
Хай там як, але церква у Лисковому — просто дивовижна. Що ж до вікон — то вони взагалі не мають аналогів в усій українській архітектурі.
Переконайтеся самі.
Житловий будинок В. Хрєннікова, 1909–1913рр.
Будинок Хрєннікова — найвизначніша споруда українського міста Січеслав (він же радянський Дніпропетровськ, нині Дніпро). Автор шедевру — Петро Павлович Фетисов (якого деякі дописувачі про УМ помилково називають Павлом). Про будинок найдокладнішим чином написав Віктор Чепелик, тож ми зупиняємося тільки на найцікавіших моментах біографії шедевра.
1. Співавторами архітектора були Л. Хойновський, сам В. Хрєнніков та видатний історик Дмитро Яворницький.
2. Дмитру Яворницькому так хотілося побачити в рідному Катеринославі цей будинок, що він активно допомагав інженеру В. Хрєннікову як в суді (відсуджували ділянку під будівництво), так і в перемовинах з міською владою (яка була заборонила роботи з огляду на незручності для перехожих).
3. Цікавою є первісна багатофункціональність будинку. В ньому мали бути не лише квартири, а й готель, магазин, ресторан і театральна зала з усією інфраструктурою для української трупи. Нині в будинку міститься лише готель «Україна».
4. Популярність будинку була настільки високою, що помилуватися на нього люди приїздили спеціально навіть із далеких сіл.
5. Під час Другої світової війни будинок зазнав значних втрат, а відбудова 1950-х не передбачила відновлення башт та інших характерних елементів даху.
6. Завдяки Яворницькому будинок набув значення монумента слави Запорозької Січі. На одному фронтоні зберігся герб козацької республіки — козак з мушкетом. Капітелі декоративних колон на фасадах наслідують капітелі дерев’яного собору в Таращі, який Шевченко назвав типовою козацькою церквою.
А насамкінець Чепелик наводить тезу Яворницького, яку можна визнати гаслом будинку Хрєннікова: «Захоплення старовиною — то не гра зманіженого розуму, а необхідна потреба всякої просвіченої людини, яка ревно ставиться до діянь своїх предків і дбайливо споруджує будівлю для своїх нащадків».
Успенська церква, 1914 р.
Власне, ні церкви, ні села уже немає. Село зникло під водами водосховища у 1982 році; церкву тоді ж висаджено в повітря. Іконостас та інше начиння перенесли в новий храм, анітрохи не схожий на оригінал. На новому місці радянська влада Польщі обіцяла відтворити точну копію храму, але з невідомих (точніше, добре відомих українцям) причин цього не сталося. А дарма — храм був непересічний, являючи, так би мовити, модерновий періфраз кращих зразків ославицької групи традиційних лемківських церков (див. відповідні статті із розділу «Дерев’яні церкви»).