Церква у Ясининичах — наше чудове відкриття. Дуже дивно, що раніше ніхто із любителів УАМу не звернув на неї пильної уваги, — адже вона стоїть, не криючись, над мальовничою долиною річки і добре проглядається з дороги Рівне — Млинів. Таки мав рацію мудрий кіт на прізвисько Машенька із Шварцівського «Дракона», — «Люди такі неуважні…».
Як на Тимошенка, церква досить стримана, проте, як завжди у нього, своєрідна і неповторна. А ще при ній збереглася первісна дзвіничка, яку донедавна вінчали улюблений тимошенківський «тюльпанчик» і покрівля, аквамаринова від старості. На щастя, ми устигли спіткати дзвіницю до чергового «православного євроремонту» і зафіксувати для (не)вдячних нащадків.
Не маючи старих світлин, можна тільки уявляти, якою гармонійною красунею була споруда до заміни оригінальних вікон і хрестів. Але й після всього пережитого храм справляє незабутнє враження. Дуже ймовірно, що й білі тиньковані стіни — ремінісценція барокових церков Великої України — відповідають задумові творця храму. Чи ж не в такий спосіб Сергій Прокопович вилив свій смуток за вимушено покинутою і розтерзаною комуністичними бузувірами батьківщиною, що у 1937 році спливала кров’ю мучеників і так потребувала молитов зазбручанських братів і сестер?..
На наше глибоке переконання, Покровська церква у Бронниках — найкраще творіння Сергія Прокоповича Тимошенка. Творіння неповторне і ніким не перевершене в усьому церковному будівництві ХХ ст..
Тут усе до ладу — «діхотомічні» стрімкість і плавність, зухвалий нахил стін і несподівані ромби вікон, срібло і блакить поверхонь. В інтер’єрі не гірше — потоки золотого сяйва як вияв зримої благодаті владно зосереджують думки на головному. І в цьому сенсі простенький еклектичний іконостас не викликає жодного душевного збурення чи спротиву, бо чітко розмежовує Боже і кесареве.
Не одразу, а тільки після перших приголомшливих хвилин знайомства з храмом починаєш розуміти, якою високою кваліфікацією володіли майстри — втілювачі проекту зодчого. Слава Богу, вони склали церкву так якісно, що вона донині не потребує жодних ремонтів. Але як же без «покращення»? Громада не зрозуміє… Тож віднедавна і оперізує споруду непотрібний синій пластик — поки тільки при землі, не завдаючи естетиці непоправної шкоди. Значно більшого лиха заподіяла храмові заміна тимошенківських вікон на естетично діряві «євро»… На щастя, маємо «довандальні» світлини… Та що вимагати від місцевих батюшок і селян, коли навіть у багатьох наукових дописах про цю дивовижну церкву немає і згадки про її геніального автора?..
Бог усім суддя. Що ж до Тимошенка, то, безперечно, він завдяки своїм церковним проектам зможе особливо не перейматися і на Страшному Суді.
На щастя, буревії світових війн і сучасні забудовники пощадили приватну жіночу гімназію Юлії Пирогової — яскравий зразок раціонального напряму УАМу. Тож нині бачимо визначну пам’ятку Ковеля не лише на старих пожовтілих фото, а й вживу — щоправда, досить обшарпаною… Така неповага видається досить прикрою — адже в творчому доробку видатного архітектора Олександра Вербицького власне українського модерну дуже мало. Та й те, що лишилося — переважно спотворено чи недобудовано…
Проте втішмося: усі історики архітектури суголосні в тому, що Вербицький любив «народний стиль» протягом усього життя — і завзятим молодим інженером, і поважним корифеєм-академіком… А справжня любов творця неодмінно відживляється в наступних поколіннях будівничих.
Різдвобогородична церква у Боровичах — наше власне інтернет-відкриття. Але ж дивно — невже ніхто раніше не зауважив в у ній ані тюльпаноподібних маківок (нехай і гіпертрофованих невдалим ремонтом), ані характерних «функціональних» вікон? Це ж явний Тимошенко! Та й назагал статура споруди цілком відповідає більшості тимошенківських церковних проектів — у плані хрестових, із невеликими раменами.
На жаль, боровицький храм з усіх п’яти (шести?) відомих нам волинських дерев’яних церков Сергія Прокоповича спотворений найбільше: вже поміняні на «євро» геть усі вікна, а шалівка схована під чимось білим і незугарним. Чи ж довго з-під того білого визиратиме первісний карниз — не знаємо. Як не знаємо що приховує інтер’єр цієї маловідомої перлинки Тимошенка. Та якщо колись доїдемо до церкви жахливими дорогами краю — неодмінно все розкажемо і покажемо.
Якщо на круглій планеті й існує край світу, то це напевне в Залатисі. Але й тут мешкають люди, і навіть щасливо. Бо хіба не здорово звісити над тим краєм ноги і поговорити про вічне?
Очевидно, частина стіни залатиської школи обвалилася саме за виднокруг. Принаймні, під домом ані цеглинки. Та хай йому грець, стіна й без того гарна. Тим часом добра господиня запрошує випадкових подорожніх на оглядини хати, цебто школи. У ній світло і чисто, хоч зараз дітей запускай. Але то вже навряд. Молодь у таких селах інстинктивно задкує ближче до цивілізації — аби випадково не гулькнути за край, такий романтичний, але й небезпечний…
Десь у 2000-х рр. школа була полишена напризволяще і має безрадісні перспективи. Усе її начиння давно зникло безвісти, і тільки старий помираючий сад коли-не-коли згадує про веселі шкільні роки.
Віктор Чепелик називає автора буфета Черненком В. І. Одначе корифей помиляється — він таки Черченко. Інтернету про видатного прикладного художника відомо до прикрого мало: «Яскравого виявлення українського стилю у меблях досягли полтавські народні майстри під керівництвом художника В. Г. Черченка. Вони розробляли окремі меблі, а також гарнітурні набори, частина яких тепер зберігається в музеях, зокрема, у Полтавському краєзнавчому музеї». Оце й все. Тож мусимо виправляти ситуацію хоча б художньо-образно. Проекти Майстра — дійсно непересічні. І на різьбярів, Василя Гарбуза та Павла Комашка, йому поталанило. Особливо це стосується буфета із Полтавського художнього музею. В Луврі б йому стояти поряд з Монолізою. Але дзуськи, не дамо. Нехай наш монобуфет стоїть у рідній Полтаві до кінця віку. Амінь.
Хронологічно перша модернова пам’ятка Чернігова — реальне училище на вулиці Горького. Хоча, звісно, до чистого УМа їй би ще рости й рости. Так що запишемо її в «передмодерн». Цікаво, що спроектував майже новостильний будинок вже немолодий архітектор — Дмитру Савицькому на ту пору було 70. На жаль, автор не встиг побачити свого дітища втіленим у камені.
В принципі, окрім трикольорного навершя ганку (причому кольори якісь проімперські — біло-синьо-червоні), — ми не вбачаємо в споруді чогось аж такого особливого, але… Але ось вам несподіване відкриття: ці кольори напевне застосовані для того, аби відволікти увагу спецслужб од вікон другого ярусу, чиї рами майже ідентичні нашому славному гербу-тризубу! Маневр, очевидно, удався: вікна не міняли ні за царату, ні за комуністів.
Так добро перемагає зло, а вікна — двері.
Колишня Народна школа так і кидається у вічі, випадаючи із спокійної перспективи вулиці. Утім, хороше, добре і вічне вона сіяла недовго. У 1920-х школу заступив Інститут фізичних методів виховання (тобто, даруйте, лікування) «імені тов. Воровського». На фронтоні так і написано, слово честі! Нині тут проста поліклініка. Але ж ні — не проста! Малинова, як козацький прапор, вона кличе на бій із недугами всіх болящих славного Чернігова.
Попри декомунізацію, революційний напис слід неодмінно зберегти. Звісно, не за заслуги тов. Воровського, а з огляду на чудернацький шрифт, яким його виконано. Такі автентичні шрифти на пам’ятках УМа побачиш не часто.
Не виключено, що дві чудові стильні шафи потрапили на своє нинішнє місце, у флігель садиби Грушевських, давно — можливо, одразу по виготовленні. Хоча, ймовірніше, вони були врятовані після плюндрування будинку Грушевського ордою Муравйова щойно у 1918 році. Як відомо, в тому ж будинку один поверх займав і Кричевський (його майстерня з усіма мистецькими скарбами і архівом були знищені вогнем). Детальнішою інформацією про шафові пригоди ми на разі не володіємо.
Хай там як, а відмінно реставровані, стримано-вишукані роботи Кричевського — безперечно, головна ужиткова окраса такого милого, такого старосвітського київського музею…