Корифей УАМу Віктор Чепелик вважав оформлення ведмедівського вокзалу «експресивним і навіть гротесковим». Звісно, корифею видніше. Та він не встиг побачити сучасного гротеску на зразок театру-гробу на Андріївському узвозі в Києві. Тож, як на нас, побільше б такого Тимошенківського гротеску у нинішній вітчизняній архітектурі — менше було б гротеску в головах деяких співвітчизників…

P.S. Втім, напис «Вєдмідовка» виглядає дійсно гротесково. Та це, очевидно, помітно тільки збоку. Коли гротескова уся країна — нічого не надто.

Земську школу у Пішках спорудили на пагорбі посеред села — аби люди ще здалека могли оцінити її могутню красу та естетичну силу. Оцінили… У ХХІ ст. школу було зачинено й пограбовано, після чого в ній деякий час жевріла сільська бібліотека. Та «спочила» і вона. А така чудова споруда із вишуканим цегляним декором і різьбленими кронштейнами мала б бути гордістю краю і привабою для туристів. Поруч доживає віку мурований із кольорового каміння сарай — цілком унікальна пам’ятка українського модерну.

Хто винен і що робити? Схоже, не знає ніхто. Лишається посипати голову порохом сплюндрованих шкіл і удатися до класиків. Скажімо, до Тичини, який іще 1920-го зауважив, що «на культурах усього світу майові губки поросли…» Через століття можна доповнити поета: а надто на українській культурі…

Подейкують, що над проектами земських шкіл та лікарень для Черкащини (зокрема, Канівського повіту) працювали разом два великі українознавці та українофіли: Опанас Сластіон і його молодший колега, архітектор Дмитро Дяченко. Схоже, так воно й було: у видатного тандему й результат вийшов видатний.

У сосновому лісі на околиці Виграєва (історичного села поблизу поля переможної Корсунської битви 1648 року) перед Першою світовою війною збудували найліпшу земську школу «черкаського» типу. Вона успішно діяла аж до 2016 року і поки що перебуває у зразковому стані. Адже учителі та учні робили все, щоб уберегти свою лісову красуню від лихоліття сільського «школомору». Та й нинішні орендарі споруди обіцяють відкрити в ній дитячий табір. Жовта цегла найвищої якості, із якої зведено школу, також дає надію на «многії і благії літа» рідкісної «зірки» українського модерну.

Дасть Бог, так і буде. І не тільки у Виграєві. Аби ж нащадки звитяжних козаків і талановитих зодчих не легковажили тим прикрим фактом, що в Україні й на культурній ниві після Корсуня і Жовтих Вод надто часто траплялися Берестечки і Переяслави…

Будівля вокзалу збереглася майже неушкодженою — в усьому своєму яскравому українстві. Улюблене архітектором двоколірне оздоблення бере за душу чистотою і щирою простотою орнаменту. Навіть додаткові другі двері, влаштовані на місці вікна, не сильно муляють око. І все було б добре, якби не підступні асоціації: мовляв, заходьте, дорогі «молодші брати», у нашу Азію, не соромтеся, — як треба, ми й треті двері у вашу Європу прорубаємо…

Церкву збудовано за проектом ужгородського інженера Еміліяна Егреші. В її споруді оригінально і фахово поєднано риси конструктивізму і композицію об’ємів традиційної лемківської дерев’яної церкви. Цікаво й те, що архітектор спроектував модерну лемківську церкву для архаїчного гуцульського села.

Інтер’єр було оздоблено також модерними іконостасом і розписами, які, хоч і підновлені, виглядають непогано.

На карпилівську церкву ми випадково натрапили в інтернеті. У супровідній статті повідомлялося, що постала вона у буремному 1942 році зусиллями і коштом місцевого священика, духівника «Поліської Січі» о. Михайла Симоновича та засновника тої ж Січі отамана УПА Тараса Бульби-Боровця. Фенотип храму просто волав про авторство Тимошенка і приналежність до УМа. Оце так знахідка!

Утім, трохи протверезівши після першої радості відкривачів невідомої науці пам’ятки українського модерну, ще й такої оригінальної та добре збереженої, ми трохи усумнилися. Сумніви посилилися після відвідин села. Звісно, не щодо Тимошенка (нахил стін верху, ромбовидні вікна і загальна пластика храму, що явно наслідують Покровську церкву у Бронниках, засвідчують авторство цілком однозначно), а стосовно дати будівництва. Аж надто якісним і до дрібниць вивіреним воно здалося при ближчому огляді. Волиняки-упісти були здатні на неймовірні подвиги, але така церква, як на нас, потребувала мирного часу. Пізніше на підтвердження таких міркувань ми натрапили і на іншу дату — 1935 рік; її й прийняли за основу. Очевидно, в тому ж часі поруч із церквою постала і скромна дзвіничка.

На жаль, усередину красуні ми не потрапили і не можемо нічого сказати про стилістику й вік оздоблення та іконостасу. Причини непотрапляння вагомі: під час фотосесії на нас налетіла шалена тітка в рейтузах (невже їмосць??), яка в недвозначних виразах засвідчила свою впевненість у нашій засадничій непорядності. Під час подальшого монологу, який ми, дещо ошелешені несподіваним нападом, марно намагалися перетворити на діалог, з’ясувалося, що церква — чиясь приватна власність, що на фотографування навіть з вулиці треба брати дозвіл у батюшки і що «пишуть тут всякі», а потім реноме пропадає.

А таки правда, пропадає і назавжди. Тільки ж не у церкви, а у подібних, з дозволу сказати, «віруючих». Бо храм як був Божим, так і лишиться таким до кінця віку попри претензії будь-яких тіток і дядьок, негідних називатися спадкоємцями своїх великих попередників. Чи ж не соромляться вони того ж отця Михайла Симоновича, який все життя самовіддано і жертовно працював на Божій ниві, — організовував гуртки, братства, проповідував селянам і воїнам УПА, викладав Закон Божий аж у трьох селах?.. Є з кого брати приклад…
Тож наостанок можемо авторитетно запевнити всіх пам’яткоохоронців і просто естетів: фотографуйте наші українські храми без усяких сумнівів — ви маєте на це благословіння від Найголовнішого Творця і Архітектора.

Про історію спорудження білицької церкви докладно оповідає цікавий текст, віднайдений нами на котромусь сайті УПЦ Московського Патріархату (стилістику й семантику збережено):
«У 1928 році на сході громади села Біличі було вирішено будувати нову церкву поруч із старою. Був складений комітет з шести чоловік…

Кожен житель села повинен був здати 50 злотих. На зібрані перші внески був закуплений в Ружіямполі (теп. Устилуг) ліс. Для перевезення лісу з кожного двору, по мірі можливості, надавалися підводи. Цеглу на підмурівок було закуплено в м. Сокалі.

Для будівництва церкви був необхідний інженерний план, затверджений відповідною польською установою в Варшаві. Від громади села був делегований член комітету Ляшук Йосиф.

Жителі села хотіли побудувати церкву в православному стилі з 5 банями і окремою дзвіницею. Та польські архітектори «ввічливо» запропонували свій план у католицькому стилі, давши зрозуміти, що іншого варіанту бути не може. Ляшуку Йосипу нічого не залишалося, як повернутися із затвердженим планом церкви у вигляді «корабля» у католицькому стилі.

Селяни, звичайно, обурились, дізнавшись про те, що сталося, але мовчки взялися до роботи. Всі кошти бралися виключно із свого села, а пожертви поза своїм селом були категорично заборонені.
Для будівництва церкви було запрошено дві бригади з Грибовиць… Коли все дерево було обтесане і висушене, бригада приступила до будівництва. Кожен дім повинен був один день годувати будівельників, тому діти залюбки ходили дивитися та приносили те, що приготували їх батьки. Староста церкви Ситний Тимарій організував нічліг і відпочинок для будівельників.

Прикрим було те, що один з людей не здав грошей і о. Микола (настоятель парафії — А.В.) наказав забрати в нього копу жита і продати, що Ситний з членами комітету і зробили. Але через деякий час дім та хлів старости хтось спалив, але люди приносили старості хто курку, гуску, качку; рідні теличку і корову і так залагодили цю страшну справу.

В серпні місяці 1929 року була зроблена фотографія о. Миколая разом з парафіянами біля будівлі нової церкви».

А тепер Nota Bene.

1. Судячи з усього, під «православним стилем» храму тодішні селяни розуміли кубик «а-ля рюс» з 5 банями на кутах і в центрі.

2. Певна річ, ані поляки, ані українці в тодішніх архітектурних управліннях на таку пропозицію не пристали і запропонували проект тридільного українського храму із прибудованою дзвіницею (за аналогією із Покровською церквою в Бронниках).

3. Автором проекту церкви є малознаний архітектор Станіслав Карпович. Але не виключено, що до нього долучився і Сергій Тимошенко (або ж автор наслідував деякі стильові прийоми корифея), про що можуть свідчити тюльпаноподібна форма бані, залом на «тілі» церкви і характерні стрічкові віконця верху.

4. Ось так цілком українські архітектори обдарували Біличі церквою у «католицькому стилі», за визначенням цитованого фрагменту. Втім, вже у ХХІ ст. сучасні москвофіли таки помстилися зодчому, спотвориши храм тотальним «євроремонтом».

5. Та не все так погано: у церкві зберелися фрагменти старого іконостасу ХVІІІ ст., перенесеного сюди із старого, нині неіснуючого храму. Та й решта іконостасу своїм функціональним лаконізмом схиляє до думки про його причетність до нашого у