На разі нам відомі чотири УАМівські земські школи колишнього Таращанського повіту Київської губернії: у Баштечках, Горошкові, Степку та П’ятигорах. Ще одна подібна споруда є у Таращі — але то, скоріше за все, не школа. Всі вони достатньо різні, проте однозначно створені одним невідомим архітектором. Про це свідчать як стилістичні особливості, так і планувальні рішення.

Перш за все у вічі впадає незвичний абрис частини трапецієвих вікон таращанок (більш «тупоконечних» порівняно з «гостроконечними» полтавками — майже за Свіфтом). Неабиякої графічності додають сухуваті, але дуже виразні цегляні візерунки. Та найбільше інтригують таємничі знаки на стінах, схожі на давні письмена (вони є тільки на двоповерхових школах). Стосовно власне Баштечок є ще одна нерозгадана нами загадка: чи пов’язані дві гарні башти школи із назвою села? Якщо так, то невідомий архітектор таки мав почуття гумору.

Баштечківська земка — найбільша і найліпше збережена серед своїх посестер. От тільки дітей в ній щороку меншає. У 1970-х тут навчалося понад 450 учнів, нині — менше 80. Та сільські вчительки не жаліються. Вони сумлінно працюють і вірять у щасливе майбутнє усіх дітей рідної України.

Як на нас, про плішивецький Покровський собор, що велично здіймається над широкою долиною Псла, багато говорити не варто. Адже при зустрічі з ним у особливо вразливих естетів просто відбирає мову. Проте зробимо над собою зусилля і згадаємо бодай про найважливіше…

Храм постав завдяки трьом достойникам, що на самісінькому початку ХХ ст. зійшлися докупи у такій собі Москві.

Перший (фундатор) — архієпископ Парфеній (Левицький): уродженець Плішивця і син плішивецького священика, відомий українофіл.

Другий (натхненник) — Дмитро Яворницький: історик, дослідник козаччини і видатний діяч української культури.

Третій (виконавець) — Іван Кузнєцов: старанний і досить амбітний російський архітектор.

Обставини їхнього знайомства були цілком тривіальними, результат — непересічний. Кузнєцов розробляв проект подвір’я одного підмосковного монастиря, Левицький, як вікарій Московський, наглядав за його роботою, а Яворницький працював у Московському університеті. Тож коли плішивецькі селяни звернулися до краянина з проханням про допомогу у зведенні нового храму (старий дерев’яний буцімто занепав), той одразу погодився і запросив до роботи вже добре «апробованого» зодчого. Одначе, коли три перші проекти з різних причин були відкинуті, превелебний удався до Яворницького. А вже той наполегливо порадив взяти за прототип нової церкви перлину української народної архітектури — дерев’яний Троїцький собор у наддніпрянському Новомосковську . Тим паче, що після ремонту 1880-х років останній втратив початкові пропорції, і історику дуже хотілося відновити їх хоча б у пізнішій репліці.

Та не так сталося, як гадалося. Кузнєцов, можливо, мимоволі сполучив в образі свого храму (до речі, першого і найкращого у біографії зодчого) потугу давнього українства і новомодні модернові мотиви. В результаті ретроспекція поступилася новизні, і цьому не завадили навіть елементи псевдоросійського декору…

Освятив собор у 1906 році сам владика Парфеній. Освятив добре: попри небезпечну для ворогів стратегічну і духовну висоту, святиню не здолали ані більшовицька вибухівка, ані фашистські гармати, ані українське безладдя.

Многії і благії тобі літа, дивовижний і неповторний храме!

Якщо схочете віднайти драбівське творіння Сластіона (у його авторстві впевнені кілька шановних дослідників стилю), запитуйте у місцевих «красну школу». Тільки ж не подумайте, що таке означення має спільність із красним мистецтвом — це просто суржик і червона цегла. Шкода, але будівля вже давно і не «красна», бо ще за УРСР укрита незугарною «шубою», і тим паче не прекрасна, бо покинута і завалена сміттям. Невже у такий спосіб «вдячні» випускники журяться за шкільними роками? Тим-то ми, аби не намножувати іронічних лапок, радимо милуватися маловідомою пам’яткою українського модерну звіддаля, з-за поки що й справді красного ставу…

Ніде правди діти: білоцерківський водогін відхопив від розкішного парку «Олександрія» чималий шмат берега красуні Росі. Тож ми не раз, прямуючи до Палієвої гори, услід за тисячами відвідувачів із досадою робили чималий гак уздовж паркана із суворими написами. Та у 2010 році терпець урвався, і після недовгих перемовин із охоронцем-корупціонером ми нарешті зайшли на міфічну територію. І вразилися: творіння Миколи Даміловського перевищило всі очікування. Більше того, Віктор Чепелик у своїй вікопомній книзі «Український архітектурни модерн» обіцяв нам лише одну споруду, а ми віднайшли ще п’ять у тому ж стилі: електропідстанцію, два резервуари і дві будочки — входи до водозаборів.

Віднайдені пам’ятки виявилися стриманими, навіть архітектурно скупими, але неймовірно пластичними і гармонійними. На жаль, у наступні наші візити до «Олександрії» ми з болем спостерігали за руйнацією комплекса. Першими щезли охоронці. За ними зникли (точніше, були безжально виламані) залізні деталі декору і обладнання. Потім надійшла черга кахлів, рам і дверей… І мимоволі постало питання: невже невблаганний рок переслідує архітектора донині?..

…Питання цілком слушне — адже одразу після білоцерківського будівництва Даміловський був репресований за процесом СВУ, а після звільнення поневірявся на скромних посадах на кшталт відповідального за «санітарний сміттєспуск». А помер Микола Олександрович під час німецької окупації, у злиднях і забутті… Згодом пішли у небуття, в тому числі і за незалежності, його чудові промислові споруди у Києві та Кривому Розі…

Та ми дякуємо зодчому за все і просимо Найголовнішого Творця і Архітектора зберегти для невдячних нащадків хоча б дещицю із творінь Даміловського. Принаймні в якості санітарно-естетичного пропускника у світле майбутнє.

Про Миколу Дмитровича Милорадовича нам відомо катастрофічно мало. Гугл свідчить, що він «належав до чернігівської гілки роду Милорадовичів». Натомість в цілому про Милорадовичів — вихідців із Сербії — написано томи й томи. Рід славетний, що й казати. Та нас особливо радує те, що, окрім нещасливого контакту з декабристами, окремі зукраїнізовані Милорадовичі сконтактували з Василем Кричевським. Внаслідок такого контакту українська культура збагатилася на будинок Милорадовича (1905 р.) в селі Веселий Поділ на Полтавщині (про його долю на разі нічого невідомо) і на надгробний хрест на Байковому цвинтарі у Києві. Обидва твори включив у список свого архітектурного доробку сам Кричевський.

Про долю надгробку нам теж не було нічого відомо, аж поки ми не сходили на Байкове і за 10 хвилин не відшукали того хреста на першій ділянці, неподалік Вознесенської церкви. І вразилися до глибини душі. Ось він, невідомий шедевр Кричевського, відкриття 2017 року! Тож із превеликим задоволення даруємо його вам, дорогі друзі. Нині, коли подібних хрестів на цвинтарях стало багатенько — він, можливо, й не виглядає аж так епохально. Але ж довгі сто років він стояв саменький, і тільки надщерблена грань міцного, як криця, червоного граніту, свідчить про буревії, що прокотилися над Києвом і Україною у ХХ столітті…

А наостанок — цікава деталь. На хресті напис виконано російською мовою — «Ніколай». Та цей буржуазний націоналіст Кричевський у своєму списку, писаному також російської мовою у 1930-х роках, очевидно, мимоволі вказує «М. Милорадович».
Вічная пам’ять їм обом!

1914 року малознаний архітектор Микола Шумицький видав знаменну брошуру під промовистою назвою «Український архітектурний стиль». Це направду дуже цікава брошура, яку варто прочитати кожному пошановувачу української культури (зараз видання нарешті оцифровано і вкинуто в інтернет). У своєму нарисі Шумицький виступив як глибокий теоретик новітнього стилю, міцно ув’язавши всі елементи питомо українського народного і професійного зодчества, поставивиши на вершечок архітектурної піраміди саме український модерн. Як на нас, звідти УМ не посунуто й донині і, з огляду на сучасну вітчизняну архітектуру, навряд чи колись буде посунуто…

…Але то все лірика, тож переходимо до фізики. На обкладинці згаданої брошури було зображено будинок, який Шумицький не лише спроектував, а й найдокладнішим чином «обгрунтував» на сторінках свого опусу. І хто б міг подумати, що така «теоретична» споруда доживе до нашого часу? Та коли у 2010 році ми знічев’я і без жодних сподівань проїжджали Косівкою, — виявилося, що дожила! Тільки втратила характерний високий дах з гарнюніми духовими віконцями. Натомість повністю зберегла абсолютно унікальні рами з постарілим до слюдяного стану склом і не менш унікальні майоліки на стінах.

Вже тоді у стінах колишньої кооперації було відкрито церкву, яка, подейкують, діє і донині. І нехай діє хоч до кінця віку. А парафіяни і священики нехай бережуть доручену їм Головним Естетом пам’ятку в усій її неповторній красі.

Пам’ятку віднайшов київський архітектор Сергій Юрченко, за що йому наша велика подяка. На жаль, ідентифікувати автора клубу поки що не вдалося. А шкода — споруда у невідомого зодчого УАМу вийшла дуже мила, щира і народна. Попри ремонти, екстер’єр зберігся бездоганно. Особливо радують вікна зі скошеними квадратиками шибок і різьблені, дещо авангардистські колонки ганку. В інтер’єрі трохи гірше. Актова зала нині — цілковитий продукт соцреалізму. Натомість сволоки і внутрішні трапецієві двері — над усі похвали!

«Заголовний» будинок львівського центру УАМу зберігся добре — з усіма нюансами екстер’єру та інтер’єру і первісними авторськими вигадками. Тож не дивно, що про «Дністер» написано багато і докладно. Тому ми традиційно зупиняємося лише на основних моментах біографії «героя».

1. Дата «1905» на фасаді будинку не відповідає історичній правді, оскільки будівництво розпочалося у 1904-му, а завершилося у жовтні 1906 р. А от у 1905 році через протидію місцевої влади і страйки робітників роботи якраз і не велися. Та, очевидно, вже готовий напис вирішили не міняти.

2. Будинок був багатофункціональним і містив навіть спортивну залу для молодіжної спілки «Сокіл» — чи не першу в історії славетної організації.

3. Високі дахи з кованими гребінцями наслідували середньовічні ратуші, ліпний декор — віденську сецесію, а майолікові вставки — традиційні гуцульські орнаменти. Проте образ споруди вийшов не еклектичним, а на диво цілісним і УАМівським.
Будете у Львові — не проминіть шедевра.