Володимир Січинський був всебічно обдарованою людиною. Тож на своєму віку він устиг попрацювати і журналістом, і педагогом, і просто громадським діячем. Та головним його покликанням були мистецтво та архітектура. Іскри від його гарячого серця сипалися на всі боки і нерідко залітали на цікаве для нас поле, породжуючи дуже цікаві зразки модернової стилістики.

На жаль, нам відомий лише один реалізований УАМівський проект Січинського, про який власне і йдеться в пропонованому матеріалі. (В інтернеті згадуються розроблені митцем цікаві надгробні хрести — напевне також у стилі українського модерну, але на разі ми не знайшли відповідних світлин).

Покровська церкву у Нижньому Комарнику на лемківській Пряшівщині майже усі джерела з якогось дива називають бойківською. Насправді нічого бойківського в ній немає (це стосується і гарної дзвінички). За планом і формами обидві пам’ятки наближені до західноподільської і галицької шкіл народної архітектури. Чи вплинула на архітектора-вигнанця туга за малою батьківщиною (він уродженець Кам’янця-Подільського), чи ж такою він уявив «узагальнену» українську дерев’яну церкву, — ми не знаємо. А от те, що в образі храму модернові деталі (зокрема, трапеції вікон і маківки) легко і невимушено поєдналися з класикою народного зодчества — бачимо власновіч. Чого і вам бажаємо!

Школа у Ярмаках схожа на Сластіонові творіння тільки планом і конструктивними прийомами на зразок розсувних перегородок у класах. Напевне, і її спорудили десь у 1910-х роках. Декор у неї не український, а загально-модерновий, ще й з відчутним присмаком еклектики, але башта… Башта над усі похвали! Потужна, із трапецієвими віконцями-люкарнами, ще й з двома кутовими шпильчиками над входом. А оскільки й доглянуто школу просто ідеально, учитись у ній — саме задоволення.

Клуб у Жовтій Кручі — один з форпостів українського модерну на півдні країни. Його віднайденням ми зобов’язані анонімному аматорові середньовічних ісарів-фортець і п. Артему Хазанову, активному дописувачу архітектурних блогів.

Хто і коли прикрасив пересічне українське село цим лаконічно-виразним творінням — нам на разі невідомо. Першовідкривач зауважив в ньому подібність до палацу Юсупова в Соколиному на Бахчисарайщині, але, певна річ, то явне перебільшення. Об’єднує ці дві споруди тільки стиль модерн — у Криму кримсько-татарський, на Запоріжжі — український. А от те, що клуб у Жовтій Кручі оформенням фасаду дуже схожий на контору заводу «Комунар» у Запоріжжі — сумніву не підлягає.

Маємо надію колись особисто обстежити і дослідити яскраву пам’ятку УМа і, звісно, чекаємо на коментарі знавців.

А наостанок нота бене для колишніх братів.

«Новоросія», кажете? Ну-ну…

Земську школу у Рокитному ми надибали абсолютно випадково. Увагу привернули чудові бічні флігелі-башти – заломчасті і на диво пропорційні. Власне, ці башти (і ще невибагливі кронштейни) – єдина уамівська ознака споруди; решта декору цілком еклектична. Та дарма: невідомий ні нам, ні господарям школи архітектор мав бездоганний смак! Відтак записуємо його творіння до українського модерну без жодних мук сумління.

У своїй епохальній книжці про УАМ (2000 р.) Віктор Чепелик писав про будинок Київської очищувальної станції як про існуючий, нехай і дещо перероблений. Надихнувшися такою інформацією, ми довго шукали скромний шедевр Даміловського по київських нетрях, та марно… Аж нарешті якась сердобольна бабулька, зглянувшись на наші слізні розпитування, зізналася, що будинок знесли десь на початку 1990-х при «впорядкуванні» Саперної слобідки…

Так ми й жили б далі, аж раптом у всесвітньому павутинні вспливли чи не останні світлини зниклої пам’ятки. Виявилося, що споруда, хоч і не функціонувала за призначенням з часу Другої світової, не втратила первісної краси до своїх останніх днів. Єдине але — усі фотки являють світові тільки другорядний, вуличний фасад. На щастя, головний фасад гарно й детально зобразив той же Чепелик.
Спасибі Вам, п. Галино Сита, авторко подарованих громадськості світлин!

З якого дива Іллінська церква мала таку вишукано-асиметричну, практично дводільну статуру – не знаємо. Скорше за все, вже й не дізнаємося, бо святиня згоріла 15 березня 2014 р. Врятувати вдалося тільки нижній ярус храму. Однак чи використали врятовані колоди при відбудові, завершеній буквально за рік після пожежі, ми також не знаємо. Втім, то вже байдуже: новітня хрещата трибанна споруда суттєво відрізняється від згорілої пам’ятки. Звісно, в гірший бік. Ну відсутнє у нинішніх майстрів і селян естетичне чуття – і немає на те ради… Відтак ані елегантних заломів, ані нахилу стін, ані вишуканих модернових куполів в натурі вже не побачите. Та й унікальний, єдиний в Україні (ачей і у світі) модерновий іконостас, виконаний методом випалювання по дереву, вже не повернути…

Додають жалю безневинні оповіді гуцулів про те, як «совіти» двічі намагалися розібрати Іллінську церкву, та люди оборонили… Натомість за рідної і незалежної – не спромоглися. ..

Що ж, на все воля Божа. А загиблій УАМівській святині – вічная пам’ять!

Шпичинці (за давнішим правописом — Шпиченці) — мала батьківщина панотця Михайла Щербаківського. Тут він народився і ріс, а після навчання у Київській духовній семинарії служив у місцевій церкві Різдва Богородиці (стара споруда 1783 р., нова 1884 р.). Окрім храму Божого о. Михайло долучився власними коштами до школи та інших громадських споруд рідного села, за що отримав заслужену любов і повагу від односельців. У його домі часто гостювали Володимир Антонович, Тадей та Максим Рильські, Микола Біляшівський, Василь Кричевський, Йосип Юркевич та інші корифеї українства. У Шпичинцях народилися і зростали діти о. Михайла — видатні вчені Вадим та Данило Щербаківські, чий внесок у розвій української культури важко переоцінити.

Втім, усе це передмова. А сама мова йтиме про унікальний будинок священика, який постав на просторій церковній садибі 1912 року. Споруда у стилі українського модерну стала своєрідним дарунком батькові від вдячних синів. Адже зведено її спільними зусиллями за проектом старшого з братів — Вадима Щербаківського, котрий, як відомо, хоч і не був фахо-вим архітектором, та знався на архітектурі блискуче. Ось як він описує будівництво у своїх спогадах:

«Після Різдва ми почали будову нового церковного дому. Купили дерева, каміння на фундамент та іншого матеріалу. Батько сказав, що не візьме жодної кацапської артілі, будову доручить двом нашим молодим людям. Вони боялися такої роботи і відповідальності, але я сказав, що відповідальність архітекта беру на себе. Справа пішла добре, встановлено двері й вікна з косими верхами шестикутної форми (згідно з моїми рисунками) — такі, як були в полтавському будинку роботи В. Кричевського».

Вже восени того ж 1912 року о. Михайло перебрався до нового будинку, в якому й прожив до самої кончини (1920р.).

А тепер про сумне.

Погані правнуки славних прадідів занедбали церковну садибу Шпичинців. Ще у 1930-х комуністичні варвари знищили храм; десь у 1950-60-х до стильного дому Щербаків-ських притулили примітивний новобуд і утворений «комплекс» пристосували під школу. Одначе і школа вже за незалежності булу закрита і покинута напризволяще. В результаті позбавлений догляду і ремонтів будинок священика зазнав нищівної руйнації. Тим-то від 2010-х рр. називати його будинком не повертається язик — це вже румовище. А був він вельми цікавим — у плані прямокутним з двобічним розміщенням приміщень, із гарним ганком-порталом та двосхилим залізним дахом. Стіни робилися традиційно: дерев’яний каркас за-повнювали брусами, обмазували глиною та тинькували-білили. Пласкі перекриття являли систему сволоків та дощок, укладених із западанням через ряд.

Минулося… На момент наших останніх відвідин (листопад 2017 р.) єдиним збереженим декоративним елементом інтер’єру виявилася штукатурна розетка у великій залі, що дивом трималася на проваленій стелі… Та особливий щем обійняв душу при погляді на кілька уцілілих трапецієвих прорізів — останнього привіту від шпичинецького УАМу.

Незадовго до наших жалобних оглядин неподалік садиби Щербаківських місцеві й київські добродії встановили пам’ятну стелу, з якої усі троє достойників — о. Михайло, Вадим та Данило із докором дивляться на нащадків…

Та ми не відводимо погляду. У Шпичинцях запізно, в цілій Україні, віримо, — ще ні