Лемеші розкинулися над жвавою трасою Київ — Чернігів, тож нині відвідувачів у лемешівської земської школи (офіційна назва — початкове народне училище) не бракує. А от чого їй бракує — так це не умоглядної, а дійової уваги, тобто хороших господарів. Бо погані господарі повтікали з неї, як пацюки з тонучого корабля…

Спорудили неповторну, єдину у своєму роді школу на кошти Камілла Розумовського — нащадка передостаннього українського гетьмана Кирила Розумовського. Місце вибрали невипадкове — саме тут на початку ХVІІІ ст. стояла хата простої козацької родини — Григорія Розума та Наталі Розумихи.

Архітектор постарався, в тому числі й технічно. В будівлі уперше в сільському будівництві України в облямуванні вікон було застосовано збірні залізобетонні конструкції. Так само з монолітного залізобетону зроблено й оригінальний двоколонний ганок. Оздобили школу вельми стильними цементними кольоровими плитками та майоліковими вставками, які на несонячному, північному фасаді непогано збереглися до ХХІ століття. На жаль, від початку 2010-х будівля стоїть зачиненою і покинутою. Залізобетон, звісно, витримає ще довго, але чи потрібні пам’ятці експерименти на витривалість? Он їх скільки вже проведено по вільній Україні — з однаковим і вельми печальним результатом…

На зламі тисячоліть красуню-школу покинули і сплюндрували. Потому десь після 2010 року місцеві безбатченки взагалі розібрали її на цеглу. А була ж вона прегарною і прегарно стояла на схилі Сулинської долини… Та «село на нашій Україні», завалене сміттям і заросле хащами, давно не писанка, а казна-що… І якщо засміченому довкіллю іще можна дати раду (принаймні, теоретично), то із загидженими душами справи зовсім кепські.

Славетний метр українського модерну, слобожанин Василь Кричевський у жодному документі не вказав на своє авторство стосовного опішнянського гончарного «пункту». Та й у численних дописах про видатного галицького кераміста, «австріяка» Юрка Лебіщака докладно описано не архітектурні, а власне гончарські звершення останнього. Тим не менш віднедавна у літературі за головною опішнянською пам’яткою УАМу безапеляційно закріпилася назва будинку Кричевського-Лебіщака. Мовляв, схід і захід разом. Ну як нам не пристати до цієї гарної новації? Тож нехай буде.

Уперше ми уздріли опішнянську майстерню у непрості 1990-ті, коли крізь її дах (точніше, його відсутність) сяяло сонечко і мерехтіли зорі. Не одразу і зі скрипом, але справи таки зрушили з місця, і за якихось кільканадцять років будинок зарум’янився, як муфельна піч. Тоді ж він із майстерні перетворився на подвійний музей — гончарської слави та родини Кричевських. Поступово меморіальні дошки всіяли стіну будинку не гірше за голівудську алею зірок, а усередині постала чудова експозиція — і гончарська, і загальнокричевська.

Завітайте в Опішне, вам там неодмінно сподобається!

«Проточний» вокзал нагадує Ведмедівський. І це дуже добре, оскільки, як на нас, це найвдаліший варіант тимошенківських вокзалів. Погано те, що й він зазнав нещадного євроремонту, втративши шляхетну оцинковану покрівлю і дерев’яні вікна. Та й останнє пофарбування суттєво знівелювало задум архітектора, фактично знищивши усі світлотіні багатого декору споруди. Проте втішмося тим, що на чужій території маємо ще один форпост українства.

Про УАМівську аптеку у Петриківці ми дізналися від шановного дописувача нашої ФБ-СУМної групи Demo Domini, за що йому щира дяка. На жаль, архітектор пам’ятки поки лишається невідомим. В цьому сенсі зауважимо деяку подібність проекту до УАМівських будинків Глобиного на Полтавщині. Щоправда, після останніх ремонтів усіх згаданих пам’яток це не так вже й помітно… Приміром, петриківських розписів на стінах полтавок точно немає (втім, не було їх і у первісному варіанті петриківської аптеки). Але ж красиво лікуватися не заборониш!

У німецьких містечках Раштат і Вецляр, рознесених у просторі на кількасот км, під час Першої світової війни діяли табори, де за деякими оцінками перебувало до півмільйона військовополонених українців. Саме в цих таборах почалося формування двох дивізій вікопомних синьожупанників, які відіграли значну роль у визвольних змаганнях українського народу 1918 — 1921 років. Але дехто на Батьківщину так і не повернувся… 350 українців навічно залишилися в німецькій землі. На честь цих вояків у 1918 — 1919 роках за гроші самих військовополонених поблизу двох цвинтарів були поставлені дві меморіальні стели у стилі українського модерну.

Головний автор обох пам’ятників — скульптор Михайло Паращук (1878 — 1963), між іншим, учень самого Родена. До війни він навчався у Києві та Львові, потім працював у Німеччині. Після революції виїхав до Болгарії, де й прожив решту життя.

Комплекс у Раштаті та Вецлярі — чи не єдиний УМівський зразок у творчому доробку Паращука. Але, слід визнати, дуже вдалий. Можливо, тому, що надихали і допомагали митцеві і самі військовополонені, і такий визначний діяч української культури, як Богдан Лепкий. Що ж, нехай і творцям цього маленького шедевру, і усім тим, хто мріяв про щасливе майбуття рідної України і воював за її свободу, Господь сотворить вічну пам’ять і дарує Царство Небесне…

На жаль, ми спіткали церкву вже спаплюженою євроремонтом . Відтак риси українського модерну, притаманні цій малознаній пам’ятці, виявилися суттєво прихованими. Але навіть без послуг старих фото їх таки можна розпізнати. Мовимо про оригінальний залом центральної дільниці, баню чудернацької форми і вертикально-стрічкові спарені вікна. Дзвіниця при церкві також має деякі прикмети стилю: той самий несподівано-додатковий залом верху і вцілілий старий хрест. Останній свідчить про приналежність мощаницького ансамблю до УАМу, мабуть, найпереконливіше з усіх інших названих ознак.

На разі нічого певного про архітектора однієї з найцікавіших церков Острожчини ми сказати не можемо — корифеї обійшли її повним мовчанням. Тож чекаємо на коментарі знавців дерев’яної архітектури Рівненщини.