Молодий і страшенно талановитий архітектор спроектував прибутковий будинок на Софіївському майдані для свого ділового батька, в минулому простого артільника-підрядника. Про популярність у 1910-х роках необарокової стилістики (у Києві і не тільки) свідчать творіння і інших відомих архітекторів, зокрема, конкурсні проекти будинку Управління Південно-західної залізниці Вербицького і Даміловського (на жаль, не реалізовані).
Герою цього опусу попервах пощастило більше. Чорно-білі і сепієві фото не передають всього зачарування біло-блакитної громади з хвилястими фронтонами, шикарною ліпниною і заломами даху, що утворила оригінальний ансамбль не з будь-чим, а із самою дзвіницею Софії Київської.
В трьох корпусах було 54 квартири і навіть один гараж. Найдорожчі з них, в центральному корпусі, містили по 7 — 8 кімнат. На останньому поверсі розташувалися художня студія і 13 житлових кімнат зі спеціальними нішами для сну (невже для натурниць?). До кожної квартири були приписані дров’яний сарай, льодовня із холодильною камерою, пральня, льох і шматок горища. Окрім двох пасажирських ліфтів на чорних сходах працював спеціальний підйомник для дрів і білизни. Як то кажуть, все для блага трудящої буржуазії та інтелігенції!
На превеликий жаль, під час боїв за Київ у 1943 році будинок капітально вигорів. Відновлювати Альошинський шедевр не стали — очевидно, з огляду на його буржуазний націоналізм, і за кілька років розібрали вчисту. Проте в архівах збереглися точні креслення споруди. І хто знає — може через віки (або й десятиліття) ті креслення таки знадобляться? Втім, це станеться не раніше, ніж у Києві нарешті з’явиться мер — корінний киянин, який насправді любитиме це прекрасне Місто і захоче його відродити…