Можливо, більш ніде в Україні вдячність до загиблих героїв не втілилася із такою пронизливою щирістю, як у цьому непоказному волинському кутку. Вже сто років на околиці села Пляшева будить приспану пам’ять і кличе до гарячої молитви обитель із промовистою народною назвою — скит на «Козацьких могилах»…
За масштабами Берестецька битва була найбільшою за всю історію України аж до новітнього часу. Наприкінці червня — на початку липня 1651 року у запеклому двобої зійшлися дві величезні армії: козацька на чолі із гетьманом Богданом Хмельницьким і польська під проводом короля Яна Казиміра. Перша за різними оцінками налічувала від 80 до 150 тис. вояків, друга — від 240 до 300 тис. Союзниками українського війська виступали 30000 кримських татар зі своїм ханом Іслам-Гіреєм, які у вирішальну мить зрадили і втекли із поля бою, полонивши і забравши із собою гетьмана та його найближчих сподвижників. Козаки на чолі із Іваном Богуном мужньо боронилися та мусили відступити. У страшній різанині загинули тисячі українців… Проте здобути остаточну перемогу полякам так і не вдалося…
Останній етап битви став, либонь, найгероїчнішою сторінкою визвольних змагань українського народу. Триста козаків на болотяному острівці біля річкової переправи прийняли нерівний бій, прикриваючи відхід основного війська. Жоден з них, як і спартанці під Фермопілами, не здався, викликавши повагу навіть у ворогів. Лише з великими втратами поляки здолали героїв. Останній із них — Іван Нечай чи, за іншим переказом, Нечитайло — виплив на човні на середину озерця і протягом кількох годин відстрілювався від цілої армії. Вражений його звитягою, сам король запропонував пораненому 14 кулями козакові почесну здачу. Та Нечай заперечив, що бажає не лише жити, а й померти як мужній воїн…
До речі, археологічні дослідження 1990-х років довели, що подвиг «українських спартанців» мав не лише моральний вислід. Завдяки їх відчайдушному опорові втрати козацького війська виявилися хоч і значними, але не катастрофічними, як понад триста років стверджували поляки. Це й дозволило Хмельницькому вже за два місяці після Берестечка зібрати нову, не менш чисельну армію.
Звісно, місцеві мешканці, як змогли, поховали загиблих козаків і селян — переважно там, де їх спіткала смерть. На полі брані виросли кургани, з’явилися кам’яні козацькі хрести… Утім, багато вояків так і лишилися на дні боліт і річок, які густо мережать поле битви. Точно відоме місце поховання лише двох чужоземців. Біля Михайлівської церкви у селі Острів, де перед початком бойових дій молився Хмельницький із старшиною, знайшли останнє пристановище греки — Митрополит Коринфський Йоасаф та його протодиякон Павло, які з благословення Патріарха Єрусалимського мандрували із українським військом і надихали повстанців на боротьбу за батьківську віру та свободу.
Прощі до поля Берестецької битви почалися у ХІХ столітті. Одними з перших тут побували Тарас Шевченко і Микола Костомаров, Олена Пчілка та Леся Українка… Та невблаганний час робив свою справу — поховання занепали. За образним висловом митрополита Іларіона (Огієнка) козацькі кістки гризли вовки і мили дощі… Щоправда, люди намагалися збирати рештки героїв і зносити їх в одне місце, на острів Журавлиху, де, за переказами, і полягли смертю хоробрих триста козаків. Та цього, вочевидь, для правди Божої було замало…
Аж ось 1908 року Божого велика хресна хода на чолі з архімандритом Почаївської Лаври Віталієм (Максименком) проходила повз Берестечко… Край дороги і куди ні глянь лежали людські рештки… І тоді один зі священиків не витримав і звернувся до присутніх із палким словом: «Злодії — й ті мають могили, а ці наші прадіди, що поклали життя своє за православну віру, ще й досі не поховані!»…
І велелюдна процесія спинилася. Тут-таки відправили першу в новому часі панахиду за загиблими українськими воїнами. Люди плакали, але утішно. Тоді ж у межиріччі Стира і Пляшівки, де розгорнулися найдраматичніші події Берестецької битви, поставили дубового хреста.
Невдовзі було отримано дозвіл на заснування між селами Пляшева і Острів лаврського скита — на вшанування і молитовну згадку загиблих у Берестецькій битві українців. Між іншим, поляки своїх загиблих вшанували набагато раніше. Ще у 17 ст. вони збудували у Берестечку костел, куди поклали рештки зрадника українського народу Яреми Вишневецького. Тут же при гробі повісили й шаблю віровідступника, на якій запеклася козацька кров…
Скит вирішили збудувати на острові Журавлиха. На той час околишніми землями володіла графиня Граббе, донька відомого слов’янофіла Олексія Хом’якова. Побожна жінка радо подарувала монастиреві потрібну ділянку. Скоро послідували й щедрі пожертви на будівництво, в тому числі від царя Миколи ІІ. Та левова частка коштів надішла від простих волинських міщан та селян. Ось як зворушливо пише про заснування скита згаданий митрополит Іларіон: «17 і 18 червня 1910 року на Журавлиху прибуло безліч народу. Захопила тиха українська ніч — і вночі відправили всенародну панахиду. Десятки тисяч наших селян стали на коліна й відспівали «Вічная пам’ять» загиблим козакам, що життя поклали за православну віру та за Україну…»
Послух у скиту несли 50 найкращих почаївських ченців — служили, молилися, доглядали могили, приймали прочан… До початку Першої світової війни на Журавлисі спорудили храм, келійний корпус та частину огорожі із двома брамами. Мала постати на Журавлисі і дзвіниця, для якої військові подарували дзвін у 855 пудів. На жаль, ані решту муру, ані дзвіницю так і не спорудили — внаслідок військових дій життя в обителі завмерло… За міжвоєнної Польщі подальшу розбудову святині взагалі заборонили. Та й поминати борців за вільну Україну стало небезпечно — прочанам часто доводилося куштувати поліцейського нагая… З приходом на Волинь радянської влади утиски продовжились, а 1958 року ченців остаточно розігнали. Потім тут була кролеферма… Тільки 1967 року зусиллями української інтелігенції на території монастиря відкрився Державний музей-заповідник «Козацькі могили»…
З набуттям Україною незалежності «Козацькі могили» відновили статус. Тут ізнову відкрилася спочатку парафія, а з 2002 року Свято-Георгіївський монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату…
Нині на території обителі стоять два храми — мурований Свято-Георгіївський і дерев’яний Михайлівський.
Перший з них, споруджений протягом 1910–1914 рр. — єдиний і неповторний в цілій Україні. Спроектував його Володимир Максимов, студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі, учень знаменитого Олексія Щусєва.
Перед зодчим стояла украй неординарна задача — як і де розмістити під час служби велелюддя прочан, які щороку, у дев’яту п’ятницю після Великодня прибували до скита для вшанування загиблих героїв Берестецької битви. Рішення, прийняте молодим архітектором, виявилося сміливим і несподіваним: він виніс іконостас назовні, на західний фасад церкви. Відтак власне церковна споруда стала ніби вівтарем неозорого храму, накритого небесним склепінням, під яким могла зібратися на молитву хоч би вся Україна.
Звісно, така церква не могла зодягатися у старі шати. Це чудово усвідомлював архітектор Володимир Леонтович, головний будівничий скита-меморіалу. Саме цей мужній патріот і наполіг, щоб збудовано його було у зовсім новому стилі, названому українським модерном.
Храм дійсно унікальний — трирівневий. На хорах розмістилася Борисоглібська церква із чудовими іконами на стінах. Храм на головному, наземному рівні освячено в ім’я святого великомученика Георгія Переможця. Його розписали останні почаївські ікономалярі старої школи у непростих 1950-х роках. А на нижньому, підземному поверсі міститься склеп із цегляною колоною, заповненою козацькими кістками. Колона має символічне значення: це наче часова вісь, що з’єднує воєдино усіх героїв, загиблих за віру таУкраїну. Лежать кістки і у стінних нішах. Тут же, під землею, влаштована церква святої мц. Параскеви-П’ятниці. У її західному притворі на невеликому підвищенні стоїть саркофаг, також наповнений рештками загиблих воїнів. Над саркофагом немає землі — він з’єднаний із зовнішнім світом світловим колодязем-ліхтарем, чиє скляне накриття утворює ніби престол перед надвірним іконостасом. Тож над цими святими кістками, як над святими мощами давніх християнських мучеників, і відбуваються служби Божі у дні поминання героїв Берестечка.
Гробниця і П’ятницька церква з’єднана підземним ходом з дерев’яною Михайлівською церквою, що до 1912 року стояла у сусідньому селі Острів. Широкі сходи виводять із підземелля прямо на середину ошатного храму. Обабіч сходів журяться два кам’яні козацькі хрести 17 ст., перенесені сюди із давнього цвинтаря, а над ними золотиться прекрасний древній іконостас…
Та повернімося до Георгіївського храму. Окрім архітектури, він вражає декором та іконописом. Зовнішній іконостас виготовлено з червоного граніту й чорного лабрадориту, а ікони написані олійною фарбою на залізних листах. Вони належать пензлю видатного українського художника та іконописця Івана Їжакевича, точніше — належали, бо не так давно були зіпсовані нездарними «реставраторами». Значно менше постраждала грандіозна композиція «Голгофа» цього ж ікономаляра, яка займає усю площину західного фасаду церкви. Мистецтвознавці пишуть, що Їжакевич у цій роботі спробував співставити викупну жертву Христа в історії людства із викупною роллю Берестецької битви в українській історії. Хтозна, чи копав майстер так глибоко. А от те, що митець був людиною надзвичайно побожною і водночас патріотичною — знаємо точно.
З-посеред колосального творчого спадку Їжакевича усі чотири іконостаси та зовнішні розписи Георгіївського храму у скиту на «Козацьких могилах» стоять осібно. Очевидно, надто палало у нього серце, надто пекло сльозами очі, коли торкався стін, поставлених на кістках тих, хто, за словом Спасителя, віддав душу за друзів своїх…
Художник не встиг побачити речей, видобутих із місцевих торфяників археологами у 1970-х. Вони експонуються у музеї, прямо на території скита. Серед них шкіряні селянські постоли, бойові коси і серпи, похідні сумки і дерев’яні порохівниці… Так, простих селян у війську Хмельницького було не менше, ніж козаків.
За скитом, над річкою Пляшівкою, крізь пташиний щебіт і шурхіт трав і донині вчувається відгоміння страшної битви. Адже і скит, і острів, і всі околишні поля й переліски — це одна велика могила героїв, які у свою останню мить просили у Бога щастя й долі для рідної України.
Стежина веде через луки до пагорба, зарослого лісочком. Серед сосон похилилися кам’яні хрести, поставлені в пам’ять про подвиг трьохсот козаків. І як не згадати Шевченкове: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло… І земля не приймає…» Та нехай Тарас Григорович втішиться — вже нарешті прийняла…
А трохи далі, серед пересохлого болота виблискує на сонці чорна вода «Козацької ями» — того самого озерця, на якому легендарний Іван Нечай вів свій останній бій…
Хоча ні, звичайно ж, не останній. Герої не вмирають.
Усі фото
