Справжню квітку українського модерну ми випадково віднайшли у меморіальному музеї о. Кирила Стеценка у мальовничому селі Квітки. Це село, як відомо, є малою батьківщиною геніального українського композитора. Власне з цієї нагоди восени 2010-го року ми туди й заїхали . Експозиція виявилася бідненькою, але щирою. Аж раптом треноване УАМом око напружилося і автоматично вихопило із загального ряду старе фото із прекрасною двоповерховою спорудою. «Що це, де це?», — прожогом кинулися ми до співробітниці музею. «Та це ж наша восьмирічка!», — відповіла добродійка, дещо налякана київським ентузіазмом. «Ох і гарна ж у вас була школа …», — поспівчували пейзанці історики архітектури. Тут і сталося відкриття. «Чому це «була»? Ондечки вона — на горбку, на краю села».

І справді, вона там і виявилася — «ондечки». Гарнюща, з несиметричними крилами, з товстенними стінами із високоякісної жовтої цегли, помережаними стильним рельєфним різьбленням… Єдине «але» — частина дерев’яних вікон уже була замінена на пластик. Не побачили ми і первісного високого даху, втраченого під час останньої страшної війни.

Аж через 8 років після перших відвідин школи, люб’язно зустрінуті її директоркою, ми нарешті потрапили усередину. Там у світлому коридорі із столітньою дощатою підлогою на нас із портрета ласкаво глянув той самий протоієрей Кирило Стеценко. Незадовго до того ми з обуренням і печаллю побачили, що з пам’ятника найвідомішого місцевого уродженця, у самісінькому центрі Квіток, вандали викрали бронзове погруддя. Це сталося іще на початку 2017-го року, але відтоді ніхто й не ворухнувся, щоб виправити наслідки блюзнірства. Відтак шкільний портрет на сьогодні лишається єдиною наочною згадкою про священика-композитора. Хоча ні, не єдиною. Хіба ж сама школа, така співзвучна із високодуховною і водночас модерновою музикою великого українця — не найкраща пам’ять про нього?

Усі фото