Шпичинці (за давнішим правописом — Шпиченці) — мала батьківщина панотця Михайла Щербаківського. Тут він народився і ріс, а після навчання у Київській духовній семинарії служив у місцевій церкві Різдва Богородиці (стара споруда 1783 р., нова 1884 р.). Окрім храму Божого о. Михайло долучився власними коштами до школи та інших громадських споруд рідного села, за що отримав заслужену любов і повагу від односельців. У його домі часто гостювали Володимир Антонович, Тадей та Максим Рильські, Микола Біляшівський, Василь Кричевський, Йосип Юркевич та інші корифеї українства. У Шпичинцях народилися і зростали діти о. Михайла — видатні вчені Вадим та Данило Щербаківські, чий внесок у розвій української культури важко переоцінити.
Втім, усе це передмова. А сама мова йтиме про унікальний будинок священика, який постав на просторій церковній садибі 1912 року. Споруда у стилі українського модерну стала своєрідним дарунком батькові від вдячних синів. Адже зведено її спільними зусиллями за проектом старшого з братів — Вадима Щербаківського, котрий, як відомо, хоч і не був фахо-вим архітектором, та знався на архітектурі блискуче. Ось як він описує будівництво у своїх спогадах:
«Після Різдва ми почали будову нового церковного дому. Купили дерева, каміння на фундамент та іншого матеріалу. Батько сказав, що не візьме жодної кацапської артілі, будову доручить двом нашим молодим людям. Вони боялися такої роботи і відповідальності, але я сказав, що відповідальність архітекта беру на себе. Справа пішла добре, встановлено двері й вікна з косими верхами шестикутної форми (згідно з моїми рисунками) — такі, як були в полтавському будинку роботи В. Кричевського».
Вже восени того ж 1912 року о. Михайло перебрався до нового будинку, в якому й прожив до самої кончини (1920р.).
А тепер про сумне.
Погані правнуки славних прадідів занедбали церковну садибу Шпичинців. Ще у 1930-х комуністичні варвари знищили храм; десь у 1950-60-х до стильного дому Щербаків-ських притулили примітивний новобуд і утворений «комплекс» пристосували під школу. Одначе і школа вже за незалежності булу закрита і покинута напризволяще. В результаті позбавлений догляду і ремонтів будинок священика зазнав нищівної руйнації. Тим-то від 2010-х рр. називати його будинком не повертається язик — це вже румовище. А був він вельми цікавим — у плані прямокутним з двобічним розміщенням приміщень, із гарним ганком-порталом та двосхилим залізним дахом. Стіни робилися традиційно: дерев’яний каркас за-повнювали брусами, обмазували глиною та тинькували-білили. Пласкі перекриття являли систему сволоків та дощок, укладених із западанням через ряд.
Минулося… На момент наших останніх відвідин (листопад 2017 р.) єдиним збереженим декоративним елементом інтер’єру виявилася штукатурна розетка у великій залі, що дивом трималася на проваленій стелі… Та особливий щем обійняв душу при погляді на кілька уцілілих трапецієвих прорізів — останнього привіту від шпичинецького УАМу.
Незадовго до наших жалобних оглядин неподалік садиби Щербаківських місцеві й київські добродії встановили пам’ятну стелу, з якої усі троє достойників — о. Михайло, Вадим та Данило із докором дивляться на нащадків…
Та ми не відводимо погляду. У Шпичинцях запізно, в цілій Україні, віримо, — ще ні
Усі фото
