Земську лікарню в Лубнах ми з легким серцем назвали б кращим дорадянським творінням Дяченка, якби було із чим порівнювати — адже до нас дійшла переважна меншість його ранніх робіт. А так лишається тільки уявляти, якого багатства і краси позбавлена нинішня Україна через безпам’ятство і звиродніння значної частини нації. Саме нації, а не окремих чиновників і партократів. Наприклад, прекрасний будинок Климова у Круглику під Лубнами, про який Чепелик писав як про існуючий, наімовірніше, зник вже за незалежності, точніше, був розібраний «добрими пейзанами», які не зробили на згадку про нього жодної світлини. До речі, ті ж пейзани у тому ж Круглику вже багато років уперто завалюють сміттям могилу добродійки Катерини Скаржинської (почитайте про неї хоча б у Вікіпедії), яка за власні кошти відкривала для їх предків школи, театри і музеї (зокрема, її колекція склала основу Полтавського краєзнавчого і художнього музеїв) і взагалі віддавала бідним останню копійку…

Але досить ламентацій. Давайте краще естетично полікуємося у дивовижній Дяченківській лікарні, в якій тепер працює звичайна поліклініка.

Надамо слово тому ж Віктору Чепелику, якому і слід подякувати за відродження цієї унікальної пам’ятки УАМу.

«То був дім, що відзначався особливою красою і міцністю потинькованого муру, білизна якого добре контрастувала до сіро-зелено-блакитного черепичного даху, прикрашеного добре намальованою і пластично виліпленою водонапірною баштою, яка добре виділяла головний вхід з трапеційним порталом і різьбленими дверима. Над ними жвавою лінією закучерявився фронтон барокового малюнку. На причілку сяяв ще один пишний фронтон, а над вікнами красувались майолікові вставки з квітами і птахами. На головному порталі було вирізане знамените Шевченкове гасло: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля!». Будинок цей згорів під час Другої світової війни, у 1950-ті його було відбудовано з багатьма втратами — без башти, без більшого фронтону, без кольорового даху, без того страшного тоталітаристам вислову Тараса Шевченка. Змінили також його призначення — перетворили на школу».

Слід додати, що у 1989 році директор тої школи (на той час художньої) познайомився з публікаціями Чепелика і заходився збирати кошти на відновлення лікарні у первісному вигляді. На жаль, сам подвижник і корифей УАМу не дочекався того світлого дня ХХІ століття, коли земська лікарня набула нинішнього вигляду, нехай і недосконалого порівняно з первісним. Та його душа у райських оселях, безперечно, радіє з того і веселиться.
Хай живе УАМ!

Усі фото