Коли на початку ХХ ст. український модерн рішуче вступив у свої права, все замерехтіло і переплуталося у його феєрверку. Услід за архітектурою в діло пішло усе — живописні полотна і театральні декорації, вітражі та надгробки, скульптура й ужиткові речі. Та найбільше меду у вулик УМа принесли малярі та графіки.

Перелічити митців — українських адептів стилю — не так уже й важко: направду їх небагато. І справа не тільки в упослідженні з боку панівної шовіністичної ідеології в усіх-усюдах розділеної України. Надто високу планку поставив український модерн перед собою вже в перші роки свого явлення світові. І досягали цього рівня далеко не всі. У першому ряду майстрів пензля та різця бачимо Олексу Новаківського, Василя і Федора Кричевських, Михайла Жука, Георгія Нарбута, Опанаса Сластіона, Анатоля Петрицького, Олену Кульчицьку, Івана Їжакевича, Петра Холодного, Сергія Васильківського, Миколу Самокиша, Фотія Красицького, Івана Труша, почасти Всеволода Максимовича… Звісно, цими іменами список не вичерпується. Але тут постає проблема.

Наприкінці ХІХ-го — початку ХХ-го століття, тобто саме в епоху модерну, красне мистецтво роздробилося на чимало дрібніших течій і рукавів. Тому зараховувати той чи інший артефакт до українського модерну означає брати на себе надто велику відповідальність і водночас наражатися на критику вузькопрофесійних мистецтвознавців.

Ні першого, ні другого ми не хочемо. Тим-то з обережністю поставимося до багатьох галицьких художників і бойчукістів. Перші працювали на межі європейської та української культури (а ми ніяк не зазіхаємо на чужий спадок), а другі тяжіли до неовізантизму тощо. Тим паче не йдеться про футуристів, супрематистів та інших безпредметників. Усе решта — на нашій совісті.

Дивіться, милуйтеся, сперечайтеся.