На початку ХХ століття, коли увесь світ забринів у передчутті небачених змін, саме українському модернові (УМ) випала честь утілити ту ідеальну Україну, про яку мріяли десятки поколінь предків. За різними оцінками на широких вітчизняних теренах — від Лемківщини до Кубані — було зведено понад 500 яскравих та незвичних споруд, сповнених світлого пафосу золотого українського віку. Цей мистецький і громадянський подвиг — попри війни, революції та репресії — звершила невелика (до сотні осіб!) плеяда архітекторів та інженерів, художників і декораторів, — різних національностей, але єдиного українського духу. Майже усі вони згинули — чи то у жебрах на еміграціїї, чи у сталінських катівнях, — але не дарма. Як і спартанці у Фермопілах, і студенти під Крутами…

Саме за таку жертовність творців УМа головний Творець і не дав українському модернові зникнути з лиця землі протягом найстрахітливіших років тотального україноборства… А нас, нинішніх дітей України, Він благословив нарешті віднайти, зібрати і явити нащадкам цей неоціненний скарб.

Пророки у своїй Вітчизні

Білі хатки під стріхами й ампірні палаци «дворянських гнізд», облуплені мазепинські собори й похилені козацькі хрести, — ось антураж остаточно підкореної України середини ХІХ століття. На щастя, жива українська кров нуртувала не лише у захалявній книжечці Кобзаря. Саме в цю задушливу мить вітчизняної історії Григорій Павлович Галаган (меценат, ліберал і мільйонер) замовив архітектору із Петербурга Євгену Червінському спорудити у котромусь зі своїх маєтків «Будинок для гостей». Та не простий, а народний і романтичний. У пошуках втраченого раю вони удвох об’їздили не одне село Полтавської губернії, аж поки протягом 1854–56 рр. у селі Лебединцях Прилуцького повіту не народилася начебто звичайна старосвітська хата на дві половини, — втім, навіть на неозброєне око дещо зміщена відносно звичної системи координат. Надто стилізованим були різьблені сволоки та трапецієвидні одвірки, надто плавними об’єми, надто вишуканими кольори віконниць та призьби. До речі, «хату в малороссійском вкусє», цей перший пагінець УМа, схвалив сам Тарас Григорович, який після повернення із заслання відвідав Галаганів: «Панська, але хороша і гідна наслідування вигадка». А зникла ця перша вигадка у вогні 1917-го…

Та пророчі слова не згорають, а освітлюють шлях. І спонукають до дії. Року Божого 1874-го у Козельці Чернігівської губернії, вотчині останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, постав дивний храм. Хто і як в епоху тотального панування безликого «єпархіального» стилю (з декором і формами «а-ля рюс») зумів «пробити» у петербурзькому Священному синоді подібний «малоросійський» проект — достеменно невідомо. Але відтоді на центральному майдані містечка возноситься Вознесенська церква із лаконічними баштами-главами, чиї стесані кути і аркові вікна вперше після блискучої епохи українського бароко нагадали русифікаторам про насущну потребу українців — оспівувати Бога рідною художньою мовою…

Однак найцікавішим провозвісником нового стилю слід визнати невеличкий флігель садиби поміщиків Рахманових (споріднених зі славним родом Волконських та Раєвських) у селі Білорічиця. Воно губиться у непоказних полях за Прилуками, — справді губиться, бо доїхати сюди і зараз не легше, ніж за декабристів. Єдина заціліла споруда комплексу (нещодавно її пристосовано під церкву) викликає здивування своєю… передчасністю. 1878 рік, — а тут вже в наявності всі характерні ознаки модерну! Майолікові наличники у національних синьо-жовтих тонах, вибагливі куті завіси на дверях, химерні птахи в оздобленні балкона, граціозні заломи даху… Який хуторянський Леонардо на кільканадцять років випередив таких метрів ар нуво, югендстиля та сецесії, як Віктор Орта, Герман Обріст та Отто Вагнер? Світові він невідомий. Можливо, тому, що майже всі його оригінальні витвори (зокрема, три палаци, дві церкви, каплиця і кілька керамічних іконостасів) не збереглися. Точніше, були знищені комуністичними вандалами ХХ ст. Але відкриємо таємницю: майже міфічний архітектор і декоратор, що звався Олександром-Едуардом Юлійовичем Ягном, народився в Росії, вчився в Італії, а працював, помер і похований в Україні. Він, очевидно, дійсно був генієм. Наприклад, розкрив втрачений секрет виготовлення давньоруських полив’яних кахлів, котрий і залишив у спадок УМу…

Боротися й шукать…

У селі Плішивці під Гадячем, над тихою течією Псла, височить величний дев’ятибанний Покровський храм (1902–1906). Його натхненником і жертводавцем став місцевий уродженець, архієпископ Парфеній (Левицький) — великий патріот рідної землі. Сказав своє слово і Дмитро Яворницький — видатний історик і дослідник козацької доби. Умова була одна — будувати в українському стилі. І трапилося диво: цілком пересічний архітектор Іван Кузнєцов настільки проникся ідеями фундаторів, що, можливо несподівано для себе, створив не просто пам’ятник славній минувшині, а храм-символ — Ноїв ковчег українства, на якому воно здолало бурхливі хвилі ХХ століття і допливло до своєї незалежної держави і помісної Церкви. Саме цей собор і слід визнати першою спорудою УМа.

Так, український модерн літав високо і дивився широко. Вже своїми первістками він піднісся на найвищий щабель світового мистецтва: накопичений за довгі роки упослідження української культури творчий потенціал вибухнув, як наднова зоря.

Коли непідготовлена людина вперше подивляє будинок Полтавського губернського земства (1903–1908), її неодмінно обпікає захват. Так було, і так буде. Бо тут у єдиному єстві поєдналися буяння барв і досконалість композиції, бездоганність деталей і народна щирість ліній. Тож одразу по зняттю риштувань споруда перетворилася на головне знамено українського модерну. І це попри шалений щоденний спротив недоброзичливців протягом усього будівництва і оздоблювальних робіт! Найліпше про шедевр Василя Кричевського сказав художник Сергій Васильківський, котрий і сам брав участь у розписі інтер’єрів: «Дім, як грім!». Відтак «мальований», за чиєюсь влучною назвою, модерн вирушив у своє переможне плавання, а питоме українське мистецтво вийшло із майстерень і салонів на вулиці та майдани, із козацькою зухвалістю кидаючи виклик імперії зла. В тому числі і в буквальному сенсі: написи на гербах історичних міст Полтавщини, які прикрасили фасад земства, були виконані забороненою для офіційного вжитку українською мовою.

Пізніше письменник Юрій Яновський охрестив автора будинку Полтавського земства Майстром корабля. Можна уточнити: Василь Кричевський виявився справжнім капітаном — сміливим, непохитним і самовідданим. Подібно до великого Ле Корбюзьє він не мав офіційної фахової освіти. Проте йшов по життю як майстер з ласки Божої, котрому були підвладні геть усі тонкощі і галузі мистецтва. Та й його команда підібралася не з полтавських галушок, — бо не просто узяла на абордаж офіційну архітектуру краю, а дуже швидко опанувала всі кінці Великої України.

Головним теоретиком УМа став Опанас Сластіон — справжній енциклопедист та проповідник стилю. У своєму творчому горнилі він перетопив усе, що хоч якось стосувалося національної культури — від народних дум і парсун до монументальних споруд. Сластіон не розмінювався по дрібницях. Його найвідоміші архітектурні роботи — серія земських (початкових) шкіл у Лохвицькому повіті Полтавської губернії (1910–1916) та комплекс будівель Миргородського санаторію (1916–1919). Енергія митця просто вражає: за його проектами було споруджено від 80 до 140 таких шкіл (достеменна цифра невідома), причому жоден проект не повторював інший! І донині у найглухіших селах, посеред класичних полтавських краєвидів допитливе око із подивом подибує розкішні руїни, а іноді й цілком доглянуті та сповнені дитячим галасом споруди. Усі — напрочуд виразні і високохудожні, прикрашені вибагливим цегляним орнаментом, трапецієвими вікнами та дверима і, де-не-де, — дивовижними башточками із високими залізними шпилями. Більшість із тих вежок у запалі боротьби із націоналізмом розібрали у радянські часи… На жаль, і про три миргородські будівлі Сластіона — воістину видатні зразки УМа! — донедавна цинічно оповідали лише етикетки на пляшках з-під миргородської мінералки. Саме цинічно, — бо славетні корпуси у 1970-80-х роках були по-варварськи знищені за особистим наказом санаторського начальства… Але тепер нарікати не доводиться: Сластіонові шедеври зникли навіть з етикеток…

Український модерн спромігся преобразити і такі не надто романтичні заклади, як сільськогосподарські підприємства. Найбільшого успіху тут досягнув архітектор Євген Сердюк. Це він вирішив проблему «ахілесової п’яти» новітнього стилю — деякої неузгодженості між планом будівлі та її фасадом. Аби переконатися в цьому, слід завітати до Харкова і села Дослідного під Носівкою на Чернігівщині, де збереглися збудовані ним прегарні будинки селекційних станцій (1909–1911; 1911–1913). Пластика і стриманий декор цих споруд, оточених прекрасними старими деревами, просто фантастичні! Важко повірити, що така довершеність складена зі звичайної цегли…

Звісно, не оминув УМ своєю увагою і приватне житло. Можливо, найцікавіші серед таких будинків збереглися у Харкові, де активно працював Сергій Тимошенко — представник відомої української родини митців та науковців. Особиста біографія архітектора заслуговує на авантюрний роман, — хоча б тому, що за своє життя він із чималими пригодами пройшов крізь широкі світи — від Кубані до Каліфорнії, усюди розсипаючи іскри свого великого таланту. Та особливо завдався йому харківський дім І. Бойка (1911–1913) — надзвичайно імпозантний та динамічний, з інтер’єрами, розписаними згаданим Сергієм Васильківським та Миколою Самокишем. До речі, цей спотворений пізнішою перебудовою будинок — чи не єдиний у Східній Україні, де хоч і в поганому стані, але збереглися фрагменти первісного модернового декору.

Шляхетний лицар українського модерну Дмитро Дяченко був прихильником необарокових тенденцій. Відтак і споруджував надзичайно ошатні будинки, оздоблені примхливими фронтонами, експресивно промальованими лиштвами і вишуканими майоліками. Зокрема, його земська лікарня в Лубнах (1913–1914) навіть на тлі інших непересічних споруд УМа позначена яскравою своєрідністю національних форм. Ще б пак: свого часу Дяченко із друзями-однодумцями зафіксував у малюнках, обмірах та світлинах сотні унікальних пам’яток по всій Великій Україні, більшість із яких давно зникла у вирі часу…

На Заході, за російсько-австрійським кордоном, ту саму титанічну справу з фіксації народних шедеврів звершив Олександр Лушпинський, один із найвидатніших представників Львівського центру УМа. Ось хто був справжнім поетом від архітектури! Недарма у будівельному концерні свого вчителя Івана Левинського саме Лушпинський відповідав за художнє оздоблення споруд. Творча сміливість майстра не мала меж: на одному фасаді — і то цілком гармонійно — він міг скомпонувати і гуцульскі орнаменти з їх глибоко місцевим колоритом, і романо-візантійські віконниці, і романтичні башти гетьманського Лівобережжя. Та найяскравіше художній смак галицького архітектора проявився у будинку Українського педагогічного товариства у Львові (1906–1909), зведеного на кревні крейцери тих трударів, чиї діти мали навчатися в ньому на народних вчителів. Можливо, тому й вийшов таким мальовничим і щирим силует споруди, яка неначе простягає братню руку ген-ген далеко, за Дніпро, до самих Полтави та Харкова…

…Знайти і не здаватись

…Та відкотилися з України високі хвилі національно-визвольних змагань, і творці українського модерну лишилися на сухому. Звісно, не зовсім: недовга політика українізації, розбудова національної Церкви — УАПЦ і, головне, пробуджена українською революцією самосвідомість народу продовжили життя стилю аж до початку Другої світової, — в тому числі й на «малопольських» землях відновленої Речі Посполитої.

У міжвоєнній Польщі головна увага архітекторів УМа переключилася переважно на сакральні споруди. Відтак на Волині, в Галичині та на Закарпатті постали десятки прекрасних церков (як дерев’яних, так і мурованих), у яких вкотре розділений народ просив у Бога волі й долі. В принципі, архітектори Євген Нагірний, Лев Левинський та згадані Сергій Тимошенко й Олександр Лушпинський будували за всіма належними канонами, але вибагливі вигиби куполів, стрічкові вікна та злегка зхимеризовані пропорції однозначно свідчать про приналежність храмів до УМа. Унікальна річ — подекуди тут збереглися автентичні модернові інтер’єри, створені з неабиякою сміливістю та фантазією. Цінність західноукраїнських модернових церквов стає зрозумілішою, якщо пригадати, що в усій підросійській Україні збереглося «аж» п’ять подібних святинь.

Побачити ж первісні розписи у стилі українського модерну можна хіба у Свято-Георгіївському храмі-пам’ятнику на полі Берестецької битви (с. Пляшева, 1910–1914), а також у Всіхсвятській надбрамній церкві Києво-Печерської Лаври. До них разом зі своїми учнями долучився видатний український ікономаляр та художник Іван Їжакевич.

А за Збручем часи змінювалися і скорочувалися. В УРСР разом із комунізмом запанував наступник і антипод модерну — конструктивізм. Та перед своєю геройською загибеллю УМ дав свій останній бій. Втім, спочатку відбувся тактичний відступ у вигляді раціоналістичних поступок залізній ході індустріалізації. Тут найбільше відзначився харківський архітектор Віктор Троценко. Цей вихідець із простої селянської родини зумів догодити самому академіку архітектури Щусєву, створивши цілком новаторський український павільйон (1923) на Всеросійській с/г виставці у Москві. А вже у наступних 1924–1926 рр. за його проектом у новій столиці радянської України Харкові збудували три робітничі селища в українському стилі, — лаконічні, як молот, але мальовничі, як серп. Одне з них чомусь носило назву «Червона Баварія», хоча своїми абрисами будинки скорше нагадували зблоковані українські кам’яниці XVІІ століття.

Проте головні бойові дії розгорнулися в Києві. Наприкінці 1920-х рр. в республіканській пресі відбулася вікопомна дискусія, до якої спричинився УМ в особі геніального дітища незабутнього Дмитра Дяченка — комплексу будівель Української сільськогосподарської академії в Голосієві (1925–1929). Це був справді останній і найвищий злет українського модерну. Блакитні полотнища необарокових фронтонів під сінню трьохсотлітніх дубів Петра Могили на ввесь голос ствердили перед світом невмирущість українського духу. Дяченко мужньо опирався оскаженілому натискові екстремістів-«новаторів», які із безсилою люттю нездар і невігласів вдалися до політичних звинувачень. НКВД не забарився. Після поневірянь по тюрмах, лихоманкової праці у перервах між арештами і відчайдушного переховування у лігвищі звіра — Москві, архітектора зрештою замордували у концтаборі. Він пережив свій улюблений модерн лише на кілька років…

Та поставити останню крапку у біографії УМа Творець благословив основоположнику — Василеві Кричевському. І капітан не схибив. Нехай в його останньому творінні — Музеї Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі (1934–1939) — вже немає молодечого запалу, проте є мудрість і позачасовість. А ще — віра у майбутнє народу, який «у серці має те, що не вмирає», — любов до Бога і рідної, найпрекраснішої у світі, землі.