Монастир Різдва Христового (на той час – просто церква) був заснований у 1612 році, на місці більш давнього дерев’яного храму, який стояв тут ще до заснування міста, аж поки місцевий володар Станіслав Жолкевський не наказав „для слави Божої і оздоби релігії грецької” розібрати і звести на його місці нову церкву, муровану.

Нова церква була зведена в стилі Ренесанс і за архітектурою була дуже подібна до костелу св. Лаврентія, разом з яким формувала серце міста, Справа в тому що Жовква була побудована згідно з августинівським „omnis civitas corpus est” („кожна спільнота подібна до тіла”), і усі головні будівлі були розташовані подібно до органів людського тіла. Замок був головою, Ринок – легенями, ратуша – шлунком, міські брами – руками і ногами. А костел разом з церквою був серцем: так Жолкевський прагнув показати рівність усіх християнських конфесій.

У 1682 році львівський єпископ Йосиф Шумлянський передав церкву Різдва Христового монахам, створивши на її базі монастир. У 1700 році монастир прийняв унію і згодом став архімандрією, під опікою якої перебувало кілька обителей в навколишніх селах та містечках.

Наприкінці XVII – на початку XVIII століття при церковному братстві діяла іконописна школа, одна з найкращих в тогочасній Україні на чолі з лавником братства Іваном Рутковичем. Активним членом братства був і Василь Петранович, придворний художник Собеських і війт Жовкви. З 1784 року в церкві спочивають мощі св. Лартенія – ранньохристиянського мученика, який загинув в Римі у 250 році.

Але найцікавіше в історії храму почалося на початку ХХ століття! Спочатку, після чергової руйнівної пожежі церкву перебудували. Тоді ж митрополит Андрей Шептицький взявся розбудувати монастирську друкарню, яка існувала ще з 1895 року, але ледь животіла. Внаслідок старань митрополита жовківська друкарня оо. Василіан стала ледь не головною українською друкарнею в світі – тут видавали не лише церковну літературу, молитовники і служебники, але праці українських істориків, філологів, народознавців. Тут видавали свої праці Крип’якевич і Кубійович, Липинський і Огієнко, тут виходила і наукова література, і науково-поулярна. Друкарня діяла до 1944 року, коли була конфіскована радянською владою, і за цей час встигла надрукувати чимало книжок, які сприяли і національному відродженню, і визвольній боротьбі.

УКРАЇНСЬКА СЕЦЕСІЯ

І тут починається те, заради чого варто їхати в Жовкву. У 1910-1911 році капличку при храмі розписав молодий художник Юліан Буцманюк. Це був виходець з родини сільського вчителі на Радехівщині. Ходив він до художньої школи, потім потрапив в учні до славетного Модеста Сосенка. У 1910 році на молодого художника звернули увагу жовківські василіяни, і Юліан Буцманюк отримує замовлення розписати маленьку капличку при храмі. 25-річний художник з захопленням взявся за своє перше замовлення – і створює справжній шедевр.

Живопис кінця ХІХ – початку ХХ століття – явище само по собі цікаве. Митці Ренесансу та раннього бароко схилялись до реалізму, малюючи біблійних героїв в сучасних їм костюмах (як наслідок, Христа під варту беруть лицарі зі шпагами та алебардами). Пізнє бароко і класицизм захоплювались естетикою античності (цікаво дивитись хрестоносців, руських князів чи фельдмаршала Суворова в грецьких хитонах та обладунках). В середині ХІХ століття поступово почав набирати обороти реалізм – біблійних героїв писали в східному одязі, римлян – в римських тогах, а середньовічних королів та князів – в таки середньовічних кольчугах. Тоді ж митці почали цікавитись не лише греками і римлянами, а ще й власними коріннями: прерафаеліти писали на полотнах лицарів Круглого Столу, Васнєцов „ілюстрував” російські казки та билини, а Нестерів писав варіації на тему „святої Русі”. Тому не було нічого дивного в тому що працюючи над капличкою, Юліан Буцманюк вирішив „вставити” в стінопис український орнамент, вдягнути маленького Ісуса у вишиванку, та ще й поставити біля ніг Богородиці (вдягнутої так як на давньоруських іконах) українських дітей, що несуть Ісусу квіти. Зліва і справа від Богородиці архангели Михаїл і Гавриїл (останнього Буцманюк зобразив на вітражі), обидва у вишитих сорочках.

Взагалі-то, композиція з дітьми біля Божої Матері не була чимось новим – адже в українському іконопису ще з часів Середньовіччя образ Покрови завжди містив в собі не тільки образ Богородиці, але й „звичайних” людей, які стоять біля Її ніг і просять про молитву. На більш ранніх іконах це були священики, згодом до них „приєднались” князі з королями. Ще пізніше – під Покровом Богородиці (або й навіть під Розп’яттям) стали зображувати і братчиків, і (на козацьких іконах) козаків. Така незвична на перший погляд традиція була досить корисною – адже підкреслювала і єдність кліру і парафіян в служінні (яка завжди була ознакою української церкви), і зв’язок Бога з людьми.

Напроти „української” Богородиці художник зобразив Богоматір Фатимську в оточенні янголів в типовому європейському стилі – таке собі своєрідне порівняння і водночас єднання Сходу і Заходу, латинської культури і візантійсько-руської.

Шарму стінопису додає і те, що усі люди і янголи, зображені в каплиці, були списані з парафіян церкви Серця Христового і монахів, що служили в ній. Так, один з янголів на склепіннях був списаний з молодого монаха-василіанина, а святий Василій Великий в простінку – з ігумена монастиря. Щоправда, Буцманюк, як і пасує митцю, трохи прикрасив громаду церкви, додавши обличчям одухотвореності, величі і шляхетності. Навряд чи Жовкву на початку ХХ століття населяли ельфи з Лоріену!

Так чи інакше, новостворена капличка стала справжньою подією в мистецькому житті галицьких українців – адже це було перше в історії настільки вдале поєднання «християнського» і «українського» на стінах храму. Звісно, Сосенко теж був майстром сецесії, але тут учень перевершив свого вчителя. На молодого художника звернув увагу митрополит Шептицький, влаштувавши його до Краківської академії мистецтв, а вдячні василіани пообіцяли Буцманюкові що нікого крім нього до своїх стін з пензлем не допустять – адже тепер слід було приступати до розпису головного храму…

КРІСОМ І ПЕНЗЛЕМ

Дійсно, Юліан Буцманюк продовжив роботу над розписом жовківської церкви – у 1930 році. Але тепер це вже був не той молодий маляр, що колись втілював на стінах каплиці свої найсміливіші мрії. Тепер за спиною художника було не лише навчання в Кракові та Італії за митрополичі кошти – за плечима в нього лежали і чотири роки служби в легіоні Січових Стрільців, і два роки війни за незалежність проти поляків, більшовиків та білогвардійців, і гірка поразка. Весь цей час стрілецький офіцер тримав в руках і пензель, і фотоапарат, і кріс, і тим болючіше переживав він втрату омріяної волі, яка була майже в руках!…

Лише у 1930 році Юліан Буцманюк вертається до України, де на нього чекала церква його молодості, його перший шедевр, а при церкві – монахи, які залюбки уклали з ним угоду про розпис церкви Серця Христового. А церква ця була справжнім бастіоном українського руху – враховуючи і провідну роль монахів в культурному житті українців, і активність української друкарні при монастирі. Отже, неважко уявити собі з яким завзяттям взявся наш герой за нову роботу, замість кріса воюючи за Україну пензлем. Нехай мечем великої Мрії поки що не досягнути – але що заважає відтворити її пензлем, щоб сильніше вкарбувати її в наші серця!

ІМПРОВІЗОВАНИЙ ІКОНОСТАС

Християни – перш за все Божі діти, і лише потім – діти свого народу. І Буцманюк перш за все думав, звісно, про Бога і молитовний настрій, який має створювати церковний живопис – і тому розписуючи вівтар, обмежив національні мотиви вишиванками на янголах, що стоять на колінах біла Христа-Вседержителя (з підкреслено вираженим серцем, відповідно до назви церкви). Христос сидить на престолі в обрамленні веселок, що символізують завіт людини з Богом (саме через веселку Бог обіцяв Ною що другого всесвітнього потопу не буде). Сама композиція багато в чому повторює традиційний образ Христа-Вседержителя, який знаходиться в середині деісусного чину на давньоруських іконостасах.

Якщо подивитись уважніше – паралель з іконостасом стає ще більш явною. Розуміючи що монахи встановлять в храмі низький, одноярусний іконостас (якому греко-католики надавали перевагу з 1720 року), Буцманюк, який давні українські традиції знав і любив, вирішив фактично написати на стінах вівтаря традиційний високий п’ятиярусний іконостас. Розуміючи що перший, намісний ряд з Царською та дияконськими брамами, з іконами Спаса і Богородиці і Тайною Вечерею буде представлений на майбутньому іконостасі, Буцманюк розписав колонаду з парапетом, яка обрамляє трансепт, 12-ю головними церковними святами (які традиційно займають другий, празниковий ряд іконостасу). Третій ряд, Моління (Христос на небесному троні і апостоли навколо нього), художник зобразив на стінах вівтаря, а четвертий, з старозавітними пророками, розташував на склепінні вівтаря. Пророків він написав з відповідними атрибутами кожного – мабуть, щоб людям легше було розібратись хто є хто: Давид з арфою, Мойсей зі скрижалями, Даниіл з левами, Ієремія в ярмі і т.п. щоправда, для Розп’яття, яке завершує композицію іконостасу, місця у вівтарі не залишилося, отже, Буцманюк зобразив Христа у вигляді Агнця на жертовнику. Це було доречно – адже жертовник цей стояв між героями Старого Завіту, а старозавітні жертви згідно з християнським вченням, були прообразами жертви Христа на Голгофі.

ЄДНІСТЬ ТА ЗЛУКА НА СТІНАХ ХРАМУ

Центральну частину храму (трансепт) Буцманюк почав розписувати у 1935 році – коли в СРСР вже відбувся Голодомор, лютували репресії, руйнувались храми. Мабуть, це і надихнуло митця на крок, відважний навіть для «демократичних» українських традицій. Він вирішив зобразити на стінах храму героїв української історії. І не тільки тих, кого було проголошено святими чи блаженними, а усіх хто так чи інакше боровся, працював чи постраждав заради українського народу, його церкви, його культури. Врешті-решт, в тому щоб поєднувати біблійну історію і національну історію на стінах храму немає нічого нового: з стін французьких соборів на парафіян дивляться Карл Великий, Роланд і Олів’є, в церквах Англії почесно лежать місцеві хрестоносці, а перемозі Росії в наполеонівських війнах присвячені собори в обох російських столицях. Щоправда, росіяни ікон та фресок з Кутузовим чи декабристами не писали, адже російські іконописні канони до цього досить суворі. Зате в українському іконописі домальовувати під ноги святим різних земних добрих людей в молитовних позах було цілком канонічно – і Буцманюк про це знав.

В кутах трансепту, на „вітрилах” (аналогічних вітрилам купола, на яких пишуть євангелістів) він зобразив чотирьох перших руських святих – княгиню Ольгу, князів Володимира, Бориса та Гліба. Під образами – давньоруська символіка, що перекочувала на стрілецькі прапори: княжий тризуб (герб Рюриковичів), архістратиг Михаїл (покровитель Києва, кий прикрашав прапор УСС), Галицький Лев (герб УСС та ЗУНР).
А на склепіннях трансепту – дві величні композиції, що відтворюють події козацьких часів та визвольних змагань. Зліва від вівтаря – „Берестейська унія”. Головне місце на ній займає Йосафат Кунцевич – уніатський архієпископ, що заплатив життям за свої переконання. Обабіч нього, на стінах трансепту, зображено покликання і загибель Кунцевича, а під святим – панорами міст Брест (в якому була проголошена церковна унія) і Вільно (де до розподілу Польщі була резиденція греко-католицьких митрополитів). А знизу, там де по нашій традиції прийнято було писати постаті світських людей, художник зобразив героїв нашої історії того часу. Посередині – уніатські єпископи і митрополити, які сприяли впровадженню унії, духовного і культурного розвитку греко-католицької церкви. Погляд історика одразу знаходить тут Рогозу і Рутського, Потія і Шумлянського… А з боків від „унійної” групи стоять православні герої – Дорошенко, Острозький, Сагайдачний, Смотрицький, Хмельницький, Вишенський, Мазепа…

Стрілець, який майже сім років проливав кров за волю і єдність українських земель, „від Сяну до Дону”, чудово розумів що в Україні є і католики, і православні. Обидві конфесії заслужили право бути нашою національною церквою. А ще він розумів що лише припинення ворожнечі між православними і католиками дозволить говорити про справжнє об’єднання двох берегів Збручу.
Напроти – традиційний для українського іконопису Покров пресвятої Богородиці. Під ногами Божої Матері – Київ і Львів. Під панорамою Києва стоять діячі УНР: Петлюра, Грушевський, Скоропадський, Греков (генерал УНР, герой Чотківської офензиви), Болбочан, Коновалець… а під панорамою Львова – герої ЗУНР: президент Петрушевич і прем’єр Левицький, герой Листопадового Зриву Дмитро Вітовський, командувачі УГА Осип Микитка і Мирон Тарнавський.

Між двома групами – митрополит Андрей Шептицький з єпископами УГКЦ, які моляться за Україну. А біля ніг митрополита дівчина з померлим від голоду хлопцем. Це цілком закономірно, адже композиція писалася у 1935 році, коли усі на Галичині знали про Голодомор і репресії в СРСР.
Незважаючи на те, що знавець своєї історії, Буцманюк нічим не погрішив проти українських іконописних канонів, подібні композиції виглядають досить незвично як для храму. Все ж таки церква та політика – речі несумісні. Але жовківський стінопис від політики далекий. Просто деякі події занадто сильно вростають в святе святих нашої свідомості, занадто тісно переплітаються з нашими сокровенними почуттями, і відділити їх від віри в Бога просто неможливо. Для правдивого росіянина, наприклад, це 1812 рік, Сенатська Площа, блокадний Ленінград. Для правдивого єврея це вихід з Єгипту, руйнування Храму, Холокост та заснування держави Ізраїль. А для українця Буцманюка і його покоління це були не лише «діла давно минулих днів» (часи козацтва та народження унії, Сагайдачний і Могила, Хмельницький і Мазепа), але й події його молодості – боротьба за волю України, Листопадовий зрив і бій під Крутами, трикутник смерті і Чортківська офензива, синьо-жовті прапори над Києвом і Львовом. Навіть трагічний фінал цієї епопеї і жахи радянської влади, від якої потерпали його брати на Великій Україні здавалися йому ще одною жертвою, яку судилося принести в боротьбі за свободу, ще одним, хоч і болючим, кроком на шляху до неї.

СВІДОК НЕВОЛІ І СВІДОК СВОБОДИ

Щоправда, доля не судила Буцманюкові побачити втілення Мрії – коли у 1939 році розпочалася Друга Світова війна, і Галичина була окупована спочатку німцями (чий снаряд потрапив в храм, трохи пошкодивши розпис з козаками), а потім „совєтами”, він емігрує до Європи, так і не завершивши роботу над розписом нави (верхню частину нави він присвятив історії василіанського чину, а нижню – різдвяним та великоднім святом). Згодом він емігрує до Канади, де розписує український собор в Едмонтоні. Там він і помирає у 1967 році, у віці 83 років.

Усі картини митця залишилися у Львові – їх збирав в своєму музеї Шептицький. У 1952 році за наказом партійної верхівки в львівських музеях (головним чином, в Музеї Українського мистецтва) було спалено біля двох з половиною тисяч картин – серед них фактично усі твори Юліана Буцманюка.
Ледь не єдиним витвором митця, який пережив його, залишилася жовківська церква. Хоча „визволителі” не могли оминути стінопис з головними ворогами радянської влади! Спочатку в післявоєнні часи в монастирі створили відділ НКВС, а потім, коли греко-католицьку церкву було заборонено, храм віддали Московському Патріархатові. Нові господарі віднеслись до храму не зовсім з повагою –затерті і забілені були і герої визвольних змагань, і Шептицький з єпископами, і образи з життя Йосафата Кунцевича, і зображення Серця Христового. А Марію Маргариту Алякок (католицьку святу) було «перероблено» на Марію Магдалину. Цікаво що найбільш старанно затирали обличчя Шептицького! А ось героїв козацької доби не торкнулися – мабуть, тому що відрізнити Сагайдачного від Дорошенка, а Мазепу від Острозького можна лише якщо добре знаєш українську історію. Навряд чи «визволителі» могли цим похвалитись.

Подбали і про сецесійну капличку перетворили на склад, тримаючи там дошки і лопати, що не найкращим чином сказалося на стінописі…

Щоправда, були в церкви за радянських часів і свої маленькі радощі. Протягом 1960-х років тут пастирю вав отець Володимир Ярема, який вирішив завершити розпис церкви – а саме, бабинець, який зберігся тут з 1612 року. Священик, який щиро захоплювався живописом, героїчно намагався зберегти стилістику свого попередника – він навіть вдягнув у вишиванку одну з праведниць у сцені Страшного Суду! І хоча його розписи – лише слабка потуга наслідувати митцеві-воїнові (щоб писати як Буцманюк, слід бути таким як Буцманюк!), але добрі наміри і добре серце все одно проглядають навіть через невмілий малюнок. Отець Володимир прославився тим що врятував від знищення величезну кількість ікон (більшість з який потім подарував назад греко-католикам), а також тим що проголосив у Львові у 1989 році Українську Автокефальну Православну Церкву.

В тому самому 1989 році УГКЦ вийшла з підпілля, і РПЦ попросили «посунутись» і віддати загарбане. Так церква Серця Христового, а разом з нею – і друкарня повернулись до первісних власників, які потихеньку почали відчищати і реставрувати затерті образи. Реставрація ця з перервами триває і сьогодні, але вже зараз турист чи прочанин може вільно зайти до церкви і побачити там і янголів у вишиванках, і святих, списаних з колишніх парафіян цього храму, і героїв визвольних змагань. Побачити унікальний стінопис, аналогів якому немає в світі.

Помолитись за волю і долю нашої землі разом з Шептицьким та Січовими Стрільцями. І вдихнути, всмоктати в себе ту любов до Бога і до рідного краю, яким жив Юліан Буцманюк – і герої його стінопису, подвиг яких заради нашої землі має жити в нас – якщо ми дійсно вважаємо цю землю своєю.

Віктор Заславський, Олексій Погорєлов